Світські і церковні гоноративи у пам'ятці літописно-ділової писемності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Здобуття українською мовою статусу державної і вихід нашої країни на міжнародну арену вимагають поглибленого вивчення нашого мовного етикету та знання відповідних норм етносів світу. Багаторазова повторюваність етикетних ситуацій - привітання, звертання, подяки, рекомендування, знайомства, запрошення, компліменту, прощання - сприяла тому, що до кожної з них виробились відповідні мовні стереотипи, які використовуються для маніфестацій соціальних стосунків.

На нашу думку, звернення саме до гоноративів в літописі Самійла Величка є актуальним, бо загалом усі дослідження виконано на матеріалі творів нової української літературної мови. Менш вивченими є гоноративи, засвідчені в писемних пам'ятках староукраїнського та середньоукраїнського періоду. Слід зауважити, що саме завдяки писемним пам'яткам ми можемо спостерігати як змінювалися гоноративи, актуальність того чи іншого гоноративу на певному діахронічному чи синхронічному зрізі.

Мета роботи - проаналізувати світські і церковні гоноративи у пам'ятці літописно-ділової писемності ХУІІ - початку ХУІІІ.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) з'ясувати стан вивчення гонорифічної етикетної підсистеми;

2) визначити сферу використання гоноративів у давній та сучасній українській літературній мові;

3) виокремити і систематизувати світські гоноративи у літописі Самійла Величка;

4) встановити форми церковних гоноративів у пам'ятці ХУІІ - початку ХУІІІ;

5) визначити співвідношення між гоноративами, які є в літописі Самійла Величка.

Об'єктом дослідження є мова літопису Самійла Величка.

Предметом вивчення у цій роботі є світські та церковні гоноративи української мови ХУІІ - початку ХУІІІ .

Джерельною базою дослідження є укладена картотека, яка містить понад 700 гоноративів, дібраних із літопису Самійла Величка.

Методи дослідження: порівняльно-історичний, описовий, статистичний. За допомогою цих методів можна проаналізувати зібраний мовний матеріал і зробити певні висновки.

Наукова новизна дослідження в тому, що вперше здійснюється спроба дослідити гоноративи у літописі Самійла Величка.

Практичне значення дослідження у тому, що воно може бути використано при викладанні ділової української мови, у шкільній практиці викладання, на уроках народознавства, української мови, релігієзнавства.

Основні положення роботи були апробовані: тези дослідження опубліковані в збірнику матеріалів університетської науково-практичної конференції студентів і молодих вчених "Молода наука" (квітень 2009). Виголошена доповідь на щорічній звітній конференції викладачів і студентів Запорізького національного університету.

Структура й обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (80 позицій), додатків. Загальний обсяг роботи - 63 сторінки.

РОЗДІЛ 1. ГОНОРАТИВ ЯК ОДИНИЦЯ МОВНОГО ЕТИКЕТУ

гоноратив мова лексема літопис

Гоноратив - яскраво індивідуалізоване явище синтаксичної будови української мови. В художньому тексті він є одним із потужних засобів виразності. Стилістичні можливості гоноративів описано в працях, що розглядають проблеми синтаксису сучасної української мови. Загалом усі дослідження виконано на матеріалі художніх творів нової української літературної мови чи усної народної творчості [26,с.5]. Менш вивченими є гоноративи, засвідчені в писемних пам'ятках старшого періоду. Серед праць, виконаних на історичному матеріалі і присвячених гоноративам, можемо відзначити статті В.Ю. Франчук "Гоноративи в літописному тексті" та О.А. Старовойтової "Звертання, як фактор стилістики у творах житійного жанру ХIV - ХVI ст.", а також дисертацію Миронюк О.М. "Історія українського мовного етикету(засоби вираження ввічливості)".

Звертання, адресатами, яких є читачі - необхідний структурний компонент будь-якої публікації, в тому числі й літопису. Основним засобом звертання, як комунікативного акту є певне слово або словосполучення, котре прийнято називати "меоліратив", "вокатив" [32,с.4]. Є.В. Балашов використовує термін "апелятив", але цей термін широко функціонує з семантикою "загальна назва" [32,с.4]. В.І. Сімович на позначення слів, що вживаються для позначення ввічливості використовував термін "титул" [32,с.4]. Як бачимо, існує необхідність уведення спеціального терміна на позначення лексем, що функціонують у ролі звертання для вираження почуття поваги, шани, ввічливого ставлення адресанта до адресата. Оскільки мовно-етикетні засоби вираження ввічливості кваліфікуються, як гонорифічні, то цей термін можна назвати відповідно "гоноративом".

Термін "honorific" вперше використав англійський мовознавець Бейзіль Холл. На позначення окремого засобу (лексико-граматичного або лексичного) вираження ввічливості вживається термін "гоноратив" [32,с.4].

Неоднозначність у кваліфікації гоноративів зумовлена складністю його синтаксичної природи, поліфункціональністю, труднощами диференціації домінуючої і варіантної функції. Ці питання знаходять відображення у роботах відомих лінгвістів: О.О. Шахматова [74], Ф.І. Буслаєва [10], О.М. Пєшковського [37].

Гоноративи спеціально досліджуються у різних функціональних стилях, як у структурно-семантичному(Н.І Адамушко [1], О.М. Галкіна-Федорук [13], В.Є. Гольдін [14] ),так і комунікативно-функціональному (С.І. Войнович [26,9], Р.М. Гайсіна [12], Л.П. Рижова [48]) контекстах. Значний теоретичний потенціал у вивченні гоноративів має українське мовознавство (О.О. Потебня [41], С.П. Бевзенко [5], І.Р.Вихованець [11]) .

Гоноратив не може бути простою назвою адресата, яка не викликає будь-якого супровідного уявлення, бо за допомогою гоноратива визначається ставлення до співрозмовника (ввічливе, шанобливе).

Гоноратив не має суворо закріпленого місця в реченні, він може знаходитися на початку, напр.: Пане Хмельницький, узяли б від заморських міщан невеликий відкуп…[23,с.401], в кінці, напр.: Доповідай і далі нашій царській пресвітлій величності, наш смиренний архієпископе! [23,с.575], в середині речення, напр.: Де правди знайти, пане Хмельницький, взяв би в поміч Господа Бога [23,с.245].

Гоноративи, які стоять поза реченням або на його початку, можуть уживатися з метою примусити певну особу наблизити до мовця, викликати її куди-небудь, перевірити її присутність у даному місці. Гоноративи, які стоять поза реченням, в усному мовленні звичайно супроводжуються особливою кличною, а іноді й питальною інтонацією [72,с.17], напр.: І це тому, що мало є, як я вже казав, козацьких літописів, та й ті письменники, що я їх згадував, не викладають, мабуть правдиво подій. Ох літописці! [23,с.215], Князю! Божий князю, чи не бачиш ти, що вони перебувають в римській відступницькій релігії!? [23,с.328].

Гоноративи нерідко увиразнюються тими чи іншими емоціями, які характеризують усе висловлення в цілому. Це може бути емоція ніжності, захоплення, ласки, виявлення шани. Емоційне забарвлення гоноративів може підкреслюватися супроводжуючими його вигуками. Якщо виходити з положення про те, що немає речень без вираження ставлення мовця до співвідношення змісту речовини дійсності, то й гоноративи можна віднести до специфічних засобів реалізації модальності. Гоноратив прямо співвідноситься з реальною ситуацією спілкування та реальною настановою мовця [26,с.15].

Віднесеність гоноратива до супроводжуючого його речення тлумачиться по-різному: на думку одних вчених, зворот не входить у структуру речення, не є його членом (А.О. Шахматов [74], О.М. Пєшковський [37], Граматика російської мови[69]), інші дослідники вважають його поширюючим членом речення (А.Г.Руднєв[47], І.П. Распопов[46]), а деякі компонентом тексту і навіть особливим типом речення В.П.Проничев[43], М.В.Федоров[69]). Конкретна функція субстантивованих форм у позиції гоноративів зумовлюється насамперед лексико-семантичними особливостями імені [51,с.15].

У найзагальнішому плані семантичний зміст слова формується під впливом його ролі в повідомленні. Якщо вважати, що в реченні регулярно реалізуються дві основні комунікативні функції (ідентифікація предметів, про які йде мова, і предикація, яка формує повідомлення), то можна очікувати, що значення слів пристосується до виконання одного з цих двох завдань [26,с.15].

Назви осіб, як лексико-семантична основа апелятивних номінацій поділяються на: 1) ідентифікуючі номінації осіб за їх реальними, диференційними ознаками, головними з яких є власне ім'я, стать, вік, сімейний чи соціальний стан, професія чи рід занять, 2) виконувана функція, кваліфікуючі номінації, що являють собою якісні й оцінні назви осіб, пов'язані з емоційним ставленням до них оточуючих [26,с.15].

Стаючи гоноративами, назви осіб набувають комунікативної ваги, завдяки відображенню в них стосунків між тими, хто спілкується. На відміну від загально мовних номінацій, апелятивні одиниці використовуються і для ідентифікації адресата, і для вираження суб'єктивно-оцінного ставлення до нього мовця. Це положення підтверджується випадками вживання різних форм гоноративів, до яких також відносяться слова і словосполучення, що називають особу в ситуації рекомендування, констатації якогось факту, пов'язаного з даною особою.

Як і кожний лексичний ярус мови та група слів, що виконує функцію гоноративів, становить певну систему із специфічною групою слів, що виконується організацією її елементів. Системна пов'язаність елементів спостерігається в колі будь-якої лексико-семантичної групи слів, однак більш виразно вона виступає при вивчені макрогруп. Зв'язуючими ланками між ними виступають периферійні лексеми, які нерідко водночас тяжіють до різних груп. Лексичні засоби вираження ввічливості диференціюються на два типи: світські та духовні [32,с.13].

В нашій бакалаврській роботі ми б хотіли зазначити, що різниця між звертанням і гоноративом - несуттєва: звертання - це базовий компонент мовленнєвої ситуації, який не входить у структуру речення, не є його членом, може використовуватися, як проста назва адресата, яка не викликає будь-якого супровідного уявлення, але в ролі звертання виступає і таке слово, яким визначається ставлення мовця до співрозмовника. Звертання не має суворо закріпленого місця в реченні, воно може знаходитись на початку, вкінці чи в середині речення [40,с.200]. Гоноратив - звертання, яке вживається на позначення окремого засобу (лексико-граматичного або лексичного) вираження ввічливості [40,с.4].

Але іншої думки притримується російський вчений Алпатов В.М. [2] Дослідник стверджує, що "гоноратив і звертання - речі несумісні" і дає своє визначення одиниці мовного етикету: гоноратив - форма ввічливості; граматична категорія, яка передає відношення того, хто розмовляє до того, про кого розмовляють[2,с.74]. Цей термін набув поширення в деяких європейських мовах, в тому числі і в давньоруській мові, ХVII - XIX ст.

Виділяється три групи форм гоноратива: власне гоноративи (які виражають пошану), депрециативні (сором'язливі) та нейтральні.

Власне гоноративні форми відносяться до меліоративного типу шанобливого ставлення, коли лексема комунікативного призначення, "вшановує" об'єкт, до якого ставляться з повагою, пошаною.

Депрециативні форми репрезентують пейоративний тип шанобливого ставлення - самоприниження мовця.

Нейтральні форми одночасно не гоноративні і не депрециативні - вони не несуть ніякої інформації про шанобливе ставлення мовця до семантичного суб'єкту або об'єкту висловлювання.

Алпатов В.М. виділяє диференційні ознаки, які характеризують значення форм адресива і гоноратива: "вищий-рівний-нищий" і "свій-чужий". Вони визначають відношення мовця до співрозмовника (адресива) або до особи, про яку йде мова (гоноратива). Велике значення мають соціально-особистісні відношення. На оцінку, як "своєї" так і "чужої" особи впливає думка інших осіб, які приймають участь в обговоренні.

Гоноративні (шанобливі) форми використовуються для характеристики дій шанованих (з точки зору мовця) осіб. Гоноративні форми не вживаються в реченнях, в яких відсутня друга чи третя особа - семантичний суб'єкт дії чи становища. Якщо суб'єктом є третя особа - то на вибір між гоноративними і нейтральними формами впливає не тільки відношення мовця до цього суб'єкту, але і відношення між останнім і співрозмовником. Гоноративні форми, які розглядаються, як відношення до себе "рівний себе" в мовленні не використовуються. Дуже рідко категорія гоноратива виявляється і в мовленні про особу, яка сприймається як "вищі свої", навіть, коли суб'єкт дії є співбесідником

Під час опису дій "чужого" суб'єкта гоноративні форми відповідають ознакам "вищий" і "рівний", нейтральні відповідають "нижчій " ознаці [2,с.80].

Отже, слід зазначити, що в основу нашої роботи лягли думки, висвітлені в дисертації Миронюк О.М.[32] Ми більше схильні до того, що гоноратив - звертання, яке вживається на позначення окремого засобу (лексико-граматичного або лексичного) вираження ввічливості, а не форма ввічливості, граматична категорія; яка передає відношення того, хто розмовляє до того, про кого розмовляють.

1.1 Сфера використання гоноративів у давній та сучасній українській літературній мові

В Україні завжди високо цінувалася ввічливість у ставленні до людей. Про це свідчить чимало слів на позначення цієї якості: ввічливий, вихований, ґречний, запобігливий, обхідливий, поштивий, привітний, уважний, чемний, шанобливий, та ін. Цю низку синонімів суттєво доповнюють слова, запозичені з інших мов: галантний, делікатний, коректний, куртуазний, тактовний тощо. Головним у цій низці є слово ввічливий - "який дотримується правил пристойності, виявляє уважність; чемний"[18,с.32]. Інші синоніми називають різні відтінки ввічливості. Скажімо, люб'язний - це "уважний, привітливий до кого-небудь"[18,с.99], тактовний - "який володіє відчуттям міри, такту" [18,с.260].

Ввічливість - це чемність, дотримання правил пристойності у вчинках і в мовленні, вияв вихованості. Це основа етикетної поведінки, невід'ємна ознака нормальних відносин між людьми [18,с.33].

Ще великий князь Володимир Мономах у славетному "Повчанні", звертаючись до своїх дітей та всіх, хто слухатиме цю його "граматицю", радив: "при старших годиться мовчати, премудрих слухати", "бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати", "не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові", "не проминути ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовити" [36,с.21].

Традиційно розрізняють внутрішню, глибинну, і зовнішню, поверхову, культуру. Протиставляються, з одного боку, духовні багатства людини, її моральність, а з другого -- дотримання норм пристойності. Безперечно, суспільно вартісною є людина з багатим духовним світом, високою моральністю, розвиненим почуттям справедливості, громадянського обов'язку тощо. Проте жодна з цих цнот не підкаже людині, як, наприклад, цілувати дамі руку чи як поводитися на фуршеті. Людство легше любити, ніж конкретну людину, тому часом носії "високої культури" нізащо не поступляться літній людині нижньою полицею в купе потягу і не допоможуть їй винести валізу з вагона. Внутрішня і зовнішня культури мають органічно поєднуватися, гармонійно доповнюючи одна одну.

Ввічлива людина не буде говорити непристойні речі або ж порушувати теми, що через певні причини можуть бути неприємними для співрозмовника, наприклад, із лисим про зачіски, з бездітним -- про дітей, з людьми, які мають фізичні вади -- про конкурси краси тощо. Вихованість і природний такт не дозволять кепкувати з дефектів чийогось мовлення, з манери говоріння, наділяти людей образливими прізвиськами, лихословити щодо незвичних імен і "неестетичних" прізвищ. Ґречність вимагає ніколи не згадувати про те негативне, в чому людина не винна. Чемний спілкувальник не питатиме про вік жінки, сімейні таємниці, хвороби, нещастя, не цікавитиметься чужими доходами й витратами, не рахуватиме гроші "в чужій кишені". Водночас він не надто посвячуватиме інших людей у свої проблеми -- не розповідатиме про те, що їм нецікаво слухати і не потрібно. Тактовна людина не висміюватиме інших людей як приватних осіб, не обговорюватиме їх "поза очі".

Ввічливість і шанобливість виховується передусім у сім'ї. Іноді в щоденному поспіхові, за службовими і домашніми клопотами ми не помічаємо, як виражаються наші діти. І раптом знов дивуємося донька чи син не дякують нам за обід або сніданок, прокидаючись, не бажають "доброго ранку", а лягаючи спати - "доброї ночі", звертаючись з проханням, рідко вживають або ж зовсім не кажуть "будь ласка".

Спілкуватися з вихованою людиною легко, стосунки з нею відзначаються щирістю невимушеністю, емоційною врівноваженістю. Як багато важить звичка називати старшу людину на ім'я та по батькові. Ім'я для кожної людини дороге, тому не можна дозволити собі помилятися, підмінювати ім'я чи по батькові, бо це свідчить про байдужість до цієї особи і звучить образливо. Сьогодні в наше офіційне спілкування повертається слово "пан" - ним звертаються до незнайомої людини ("пане", "пані", "панно", "панночко", "панове") або поєднуються зі звертанням на ім'я - у формі кличного або на прізвище - має форму називного відмінка.

Численні ситуаційні варіанти : у сім'ї - " Дружино!", "Чоловік!", у лікарні - "Лікарю!", "Сестро!", до дітей - у молодших класах : "Діти!", "Учні!", у старших класах - "Товариші", "Панове!", в побуті - "Хлопче!", "Дівчино!" та ін. естетично вихована людина добирає форму звертання відповідно до характеру стосунків, ситуації, володіючи добре мовою, не допустить, звичайно, грубої фамільярності чи "загравання" зі співбесідником. У нашому суспільстві звичніше звертатися до людини на ім'я чи по батькові. Форма звертання в українській мові клична ("Петре", "Царю", "Священику").

Може видатися, що гоноративи вживаються лише в розмовному мовленні обслуговують лише "сферу спілкування", але це не так [24,с.16]. Дмитро Горбач в статті " Звертання як елемент ділового мовлення"[71,с.41] зазначає : "Звертання - невід'ємний елемент ділового мовлення. Хоча в офіційній комунікації ця одиниця фігурує рідко. Однією з основних причин цього вважаємо прагматичну не компетенцію мовців". Серед гоноративів ділового мовлення розрізняють : полі - і моно - гоноративи. До першої групи належать : добродію, громадянине, товаришу. До другої групи - громадянко Лещенко, високоповажна пані, пане голово.

Церковні гоноративи зустрічаються в погребних казаннях, виголошених на похоронах визначних людей [24,с.65]. Перед проповідником стояло завдання відтворити атмосферу смутку, туги, жалю. Водночас специфіка такої проповіді полягала в тому, що вона мала урочистий, панегіричний характер; її метою було возвеличити покійного, уславити його вчинки, здійснені на благо Вітчизни, церкви, громади тощо. У проповідях можна виділити кілька семантичних груп на позначення адресатів: 1) звертання до присутніх, серед яких рідні та близькі покійного; 2) звертання до самого померлого; 3) звертання до інших людей [24,с.65].

Звернення до присутніх попрощатися з померлим оформлені як типова етикетна формула. У ролі гоноративів виступають здебільшого вжиті у прямому значенні іменники nomina personalia, серед яких вирізняються дві семантичні групи: назви осіб за родинними-зв'язками та агентиви [68,с.20]. Звертаючись до родичів, проповідник передає їхні почуття за допомогою епітетів, у семантичній структурі яких є компонент "страждання", "печаль": Ясне освецоний княже яко ж ти, утраплений родичу, погамованій жаль и плач свой можеш, позывиш доброго... пана [24,с.65]; Трудно и вам, фрасовытыє братія,., понєваж: на смутном катафалку кость от кости вашея... Так вы, уфрасованыє братія, смутную ноту серцем и устнами по утраченом през смерть коханым брату вибивати позволите [24,с.65].

Агентивні найменування в ролі адресатів звертання відображають причетність померлого до різного роду суспільної діяльності на благо Вітчизни, церкви, громади тощо. Так, у казаннях із приводу смерті Єлисея Плетенецького через призму звертань до духовних осіб, воїнів, друкарів, приятелів та ін. постає образ відданого церковнослужителя, культурного діяча, благодійника, зрештою прекрасної і порядної людини: архієрею Божий, архімандрите шановний, Прєсвятой і Диакон, Славний Воину [24,с.66].

Адресатами звертань у погребних казаннях є самі померлі. Називаючи їх, проповідник виражає глибину емоцій, викликаних утратою людини: Великомученику, страждальнику, святопоклоннику, всечесний. Експресивність висловів досягається різноманітними засобами: шляхом повтору імені померлого чи іншої назви на його позначення, вживанням підсилювальної частки тощо: Могило, Могило!, Отче наш, Отче наш лютезний! [45,с.3]

Гоноративи, адресатами яких є померлі, виражають не лише емоційний стан присутніх, вони водночас є засобом позитивної характеристики особистості покійного, його суспільної діяльності[48,с.115]. Оцінка може виражатися безпосередньо іменниками -- назвами осіб, у семантичній структурі яких актуалізується позитивний оцінний компонент значення: Рано то поспишился до прибитков панских, Оздобний багатиру!, Могило, Могило! Отче наш святий и Добродію! Золотое имя твое. Конструкції із звертаннями збагачуються епітетами: Боліємо серцем по тебі, брате наш Ілія, красний наш зіло. Звернемо увагу на те, що звертання до померлих у погребних казаннях і називання їх позитивних рис, величання найкращими епітетами та прибільшеними похвалами, є спільним мотивом із народними голосіннями і, можливо, були перейняті проповідниками з усної народної творчості [24,с.66]

У погребних казаннях засвідчено звертання до смерті, на позначення якої вжито пряму номінацію з низкою негативно оцінних епітетів та перифразу, напр.: окрутна і немилостива смерте, Ой ти, смерте, ти злослива, Ой, смертечко-невірочко! [24,с.66].

Зустрічаються церковні гоноративи і в Святому Письмі, на позначення загальної назви ступеня церковнослужителів в адміністративній ієрархії: пономаре, причетнику, священнослужителю, ігумену, проскурнику.

Велика кількість гоноративів використовується в церковних проповідях кліриків: звертання до людей, які прийшли на молебень, до Господа Бога.

Церковні гоноративи є невід'ємною частиною конфесійного стилю.

Отже, гоноратив - це яскраво індивідуалізоване явище синтаксичної будови, яке є одним із потужних засобів виразності, не входить у структуру речення, не є його членом, не має суворо закріпленого місця в реченні, знаходитися на початку, вкінці чи в середині речення. Стилістичні можливості гоноративів описано в працях В. Ю. Франчу, О.А. Старовойтової, О.М. Миронюк, О.О. Шахматова, Ф. І. Буслаєва, О.М. Пєшковського, Н.І. Адамушко, О.М. Галкіна-Федорук, І.П. Іванова, Р.М. Гайсіна, Л.П. Рижова.

В сучасному мовознавстві є два погляди на тлумачення семантичного значення терміну "гоноратив". Перше визначення належить О.М. Миронюк, яка вважає, що гоноратив - це звертання, яке вживається на позначення окремого засобу (лексико-граматичного або лексичного) вираження ввічливості. Друге визначення належить російському вченому В.М. Алпатову, який стверджує, що гоноратив - це форма ввічливості, граматична категорія, яка передає відношення того, хто розмовляє до того, про кого розмовляють. В основу нашої бакалаврської роботи лягли думки, висвітлені в дисертації О.М. Миронюк.

Оскільки гоноратив - це "етикетна мовна формула", то з самого терміну можна визначити сферу його використання, тобто етикет і мову. Ми б хотіли зазначити, що ввічливі звертання вживаються скрізь, в будь-якій сфері людської діяльності. Прогрес суспільства вносить, відповідно до практичних потреб, певні корективи, спрямовані на подальше вдосконалення й розвиток. Скажімо поява радіо, телевізора й особливо телефону зумовила потребу у відповідному для них етикеті спілкування, це стосується безперечно і гоноративів. Фахівець із мовного етикету росіянка Н. Формановська уже давно виділяє етикетну ситуацію "розмова по телефону" із цілим набором мовних засобів [49,с.117].

РОЗДІЛ 2. СВІТСЬКІ ГОНОРАТИВИ В ЛІТОПИСІ САМІЙЛА ВЕЛИЧКА

Самійло Величко будує літопис згідно тих - таки законів риторичного мистецтва: оратор повинен вибрати те, що найбільш сприяє справі, він повинен вибране розташувати у відповідному порядку, повинен сам те оформити відповідними словами, найкращими реченнями і формами речення [23,с.111]. От звідки ота пристрасть до високого мовлення, до піднесених періодів, оте постійне дбання про красу зовнішньої форми, ота дбалість вимову, дбалість стосовно форм звертання.

Самійло Величко, напевно, був із стану канцеляристів, а його естетика сформувалася в стінах Київської академії, історіографія Самійла Величка - це частина мистецтва риторики. Він мав перед собою ілюзорного "читальника" до якого постійно звертався, напр.: Отож, ласкавий читальнику, коли, що здається тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то, може воно так і є [23,с.215], Ти ж, ласкавий читальнику й правдолюбцю, все те мені вибач і покрий своєю благостинею [23,с.215]. Дивися, ласкавий читальнику, на лист і пункти Шум'янського, через які причини й умови відкинув він з іншими благочестя й прихильність до унії [23,с.622].

При ознайомленні з літописом Самійла Величка насамперед впадає в око той факт, що засобом вираження шанобливої ввічливості у його "хроніці життя" виступало величання до государя, напр.: Укажи, великий государю, вибрати за їхніми правами й вольностями, кого вони облюбують ..[23,с.503]., Великий государю, краще тобі неславно й безчесно окопуватися й замкнутися обозом поганеньких земляних волах від худої й голої орди…[23,с.269].

Часто в своєму літописі Самійло Величко звертається до князя на ім'я та по батькові, що є давньою українською традицією, напр.: Олексію Михайловичу, скріпи наші права стародавній вольності [23,с.243], Григорій Григоровичу, здобудь мені Дорошенка і знищи його гетьманство. Іншої думки дотримуються російські дослідники мовного етикету. Так, Н. Форманська вважає, що "ім'я та по батькові -специфічна для російської мови форма звертання до особи" [19,с.107]. Видатний український філолог В. Сімович відзначав, що "цей звичай однаково наш, як і московський, може правдивіше буде західноєвропейський… Колись був він і в чехів, і в поляків, і в сербів та згодом пропав. По батькові, звуть себе скандинавці, більша частина їх імен на - sen: це власне імена по батькові. Про грецькі імена на - ides і не згадуємо [19,с.107] є випадки, коли автор звертається до царя, лише на ім'я, напри., Ти, о божественний святителю, прехороший пастире, премилостивей отче, премудрий учителю, предобрий наставнику, співпристольнику з апостолами, лікарю премилосердний, путителю богоприємний, світителю привітний, вождю дуже справний, архієрею божий, дивний чудотворце, отче святий Олексію [23,с.584].

Одним з найпоширеніших звертань в літописі виступала лексема брат, тобто слово на позначення особи, спорідненої кровними узами по батькові й матері, напр.,: Брате мій, той, що по батькові й по матері рідний, а по духу й помислам чужий, вмри ти ліпше від моєї шаблюки! [23,с.84]. Етикетну функцію лексема брате виконує тоді, коли сема цього слова "кровна спорідненість" переноситься на осіб, які цією властивістю не наділені. Тим самим досягається ефект довіри, близькості, глибокого розуміння. Брати наші, не майте великої пожадності до слави й душевного багатства[23,с.245]. Гоноратив брат у формі множини брати був досить поширеним звертанням до соратників, членів свого племені, напр.: Брати, заохочую вас до себе [23,с.245]. Крім термінів спорідненості та свояцтва, в мові літопису Самійла Величка були поширені гоноративи - звертання за ознакою соціального статусу, передусім це стосується титулу князя напр.: Княже Борисе Олександровичу Репін-Оболонський, не нищи православної віри грецького закону і не забирай божих церков [23,с.285]; Княже наш розумний, пропиши листи нашої царської величності посланників, і вони, будучи в короля і в панів ради, у відповідях говоритимуть про Вашу, государську честь [23,с.510].

Слово пан функціонувало в етикетній ролі як засіб іменування осіб високого соціального статусу - представників привілейованих верств феодального суспільства - монархів, феодалів-землевласників, представників адміністративної влади, наприклад: Вельможний милостивий пане, Мазепо, гетьмане наш, милостивий пане - брате і благодійнику [23,с.668], вельможний милостивий пане, гетьмане, а нам вельми милостивий пане і ласкавий добродію [23,с.626], Милостивий пане, Дорошенку, уже не наш, Запорізького війська, гетьмане! [23,с.629].

Зустрічаються у літописі і мовно-етикетна формула ваша милість(яка виходячи з контексту є світським гоноративом), яка тривалий час функціонувала у ролі найпоширенішого гоноративу, в тому числі в непрямих відмінках його, її, їх милість і подібне. Зустрічається дуже часто в літописі гоноратив ясновельможний, напр.: Ясновельможний пане, не тільки знищи цих поляків на згаданих наших землях…[23,с.353] Гоноратив ваша величність засвоєний, очевидно з російського мовного етикету, наприклад: Ваша величносте, киньте очима розуму свого і зважте, чи ми не слушно затіваємо із Запорозьким військом військовий чин супроти поляків [23,с.715].

Крім вище зазначених формул, у літописі Самійла Величка в ролі звертання функціонує значна група гоноративів типу побратими, товариші, наприклад: Відділення воєводству і цілих провінцій до Запорізького війська не можливе й непотрібне для нас, побратими, то ж того пункту прийняти й дозволити не можемо [23,с.511]. Відтак можна припиняти вам, товариші, невігластво, що ви, мешкаючи, як пустельні звірі, утікаєте, як дикі вепри [23,с.537] Гоноратив товариші вживається в середовищі людей, яких об'єднує певна спільність соціального, майнового статусу.

Отже, у літописі Самійла Величка використовувалися такі світські гоноративи, як пан, товариш, побратим, брат, государ, князь, ваша милість,читальник (саме так С. Величко звертається до читача), які допомогли "увиразнити" літопис. Ми бачимо, що автор в різних ситуаціях вживає різні гоноративи це залежить від особи до якої звертається і від ситуації за якої звертаються. Якщо автор звертається до близьких по духу людей - то використовується гоноратив брат, якщо до високопоставлених чиновників - вживається означення вельмишановний, ясновельможний, ваша милість.

2.1 Особливості вживання світської гонорифічної лексеми "пан" в літописі Самійла Величка

Важливим лексичним засобом вираження ввічливості в літописі С. Величка було звертання "пан", "панове".

Гоноратив пан самостійно в літописі використовується дуже рідко, наприклад: "Пане, висловся з якої причини відкинув татарське братерство" [23,с.275], а разом з означеннями, які вказують на прихильність, приязнь, вираженими прикметниками ясновельможний, вельможний, ласкавий, милостивий гоноратив пан утворює дружньо-ввічливі звертальні формули і, які вживаються в літописі дуже часто: "Ясновельможий пене гетьмане великий Корони Польської, до мене милостивий пане й ласкавий добродію! [23,с.226]", "Ласкавий пане хоружний коронний, мій добродію! [23,с.228]", "Вельможний пане, дозвольте вам відповісти по щирості…[23,с.355] ", "Вельможний пане комісаре і гетьмане наш український! [23,с.225]"

Вживаються в літописі шанобливо-ввічливі звертальні формули, де роль етикетного означення виконував прикметник шановний, який вказував на те, що людину, до якої звертаються, шанують і поважають: "Шановний пане Пожарський, принесли вам жахливі мордування від ляхів, котрі допитувалися про ваші листи і про наміри [23,с.386]". При звертанні до адресата, гідного великої поваги та шаноби, використовували означення високоповажний, який разом з лексемою пан утворювали шанобливо-ввічливі етикетні звертальні формули, що вживалися часто на початку речення: "Високоповажний пане, наш великий государю, не вели воєводам вступати у права і суди…" [23,с.514], "Високоповажний пане Вишневецький, благослови порадами княгиню й всіх своїх домашніх і вибирайся з іншими до Чолганського". [23,с.397]

Дружні та шанобливі означення разом з гоноративом пан утворювали ввічливі звертальні моделі:"Вельможний і ласкавий пане мій добродію!" [23,с.226], "Високоповажний і шановний пане, не мав би я ніяких претензій та апеляцій, коли б ваш дозорниця Чаплинський не відчинив мені на те ворота"[23,с.514].

В літописі Самійла Величка гоноратив пан вживається і в формі множини - панове: "Ми пам'ятаємо, панове козаки, і давніші вірні ваші послуги нашим попередникам"[23,с.221]. У формі множини цей гоноратив вживається не часто в літописі, лише з метою ввічливого ставлення до громади.

У проаналізованому історичному творі вживалися ввічливі формули називання, до яких, крім лексеми пан входили також прикладки, виражені:

а) прізвищем: "А що ви думаєте, пане Хмельницький, про цю фортецю? [23,с.216], "Милостивий пане Дорошенку, уже не наш, Запорізького війська гетьмане" [23,с.557], "Милостивий пане Тетеро, новий гетьмане україно-чигиринський!"[23,с.460]

б) офіційною чи розмовною формою власного імені: "…пане Олексію, чи й далі про нас дбатимете?"[471], "Пане Богдане, батько України і український…"[23,с.357]

Якщо прикладка в таких конструкціях виражалась власним ім'ям та назвою по батькові або прізвищем, то ступінь поваги і ввічливості посилювався, і такі формули ставали шанобливо-ввічливими[21,с.111]: "Вашій милості панові Івану Сірку, кошовому отаману Запорозького війська…"[23,с.557], "Всіма шанований пане Юрію Григоровичу Крутовський"[23,с.503].

На думку вчених, іменник пан слід розглядати як запозичення з польської мови, що не відмінюється [21,с.111]. Такий дослідник, як Суптеля Р. вважає, що іменник "пан є спільним для всіх індоєвропейських мов, оскільки було назвою бога Всесвіту у предків індоєвропейців" [21,с.112]. В українській та багатьох інших слов'янських мовах слово "пан" є ознакою найвищої, божественної шани. В грецькій релігії культ бога Всесвіту Пана посіли інші боги, а його ім'я лишилось у назві другорядного бога та в слові "пан", що означало "всезагальний" ("панславізм", "пандемія", "панамериканський") Дослідник історичної морфології української мови С.Самійленко зазначає, що цей іменник... зберігається в сучасній українській мові майже в невідмінюваній формі [21,с.112].

За нашими спостереженнями, лексема пан в мові українського пісенного фольклору функціонує у різних відмінкових формах, тобто відмінюється [20,с.83]. Теж саме явище наявне і в літописі Самійла Величка, де іменник вживався: а) у формі знахідного відмінка однини: "Розповідати про пана Дорошенка, який занехаяв Лубенщину й інші цьогобічні міста, що притримувалися його рейменту…[23,с.535]", "А названого раніше пана Скоробагатька, який розгромив Іскру, Виговський лишив був з козаками" [23,с.349], Зіновій Богдан Хмельницький служив у Польщі, як вільний і значний шляхтич, у вельможного пана Потоцького [23,с.216] б) у формі орудного відмінка однини: "Зробився він тоді паном, одне наймення…[23,с.684]".

Отже, важливим засобом вираження ввічливості в літописі Самійла Величка були етикетні гоноратив: пан, панство, панове, які разом з означеннями утворюють дружньо-ввічливі звертальні формули, які вживаються в літописі дуже часто.

2.2 Особливості вживання гоноратива "товариш" у літописі Самійла Величка

Побратимство у запорожців було у великій шані. Народні перекази зберегли нам багато повідомлень про те, коли козак, відшукавши свого побратима в неволі і не маючи коштів, щоб його викупити, віддавався сам на каторгу з тим, аби турок випустив його побратима на волю [6,с.12].

Бувало й так, що визволений побратим, поживши кілька років на Січі, знову повертався в неволю, щоб заступити на каторзі свого вірного товариша.[6,с.12]

Самійло Величко служив в Запорізькому війську і тому добре знав про відносини між козаками. Саме цим пояснюється велика кількість звернень до товаришів в його літописі "…товариші мої любі, від Гришкової долини по річці Коломак до Полтави, до гирла Коломаку - землі, ліси і всілякі угіддя полтавських жителів"[23,с.618], "Коли ж спитаєте, товариші мої, щодо нинішньої турецької протекції, чого прийняв її, даю таку відповідь…з великої нужди "[23,с.538]

Інколи гоноратив "товариші" замінюється синонімічними до нього гоноративами "побратими": "Побратими мої дорогі, божою милістю пресвітлі та державні великі государі, царі й великі князі…"[23,с.657], "брати", інколи зустрічається гоноратив "браття": "Бачачи протягом усього літнього й зимового часу відверту зраду Виговського, пресвітла царська величність посилав кількаразово зі своїми монаршими грамотами значних своїх людей. Підтримаймо ж його, брати мої !"[23,с.352], "Брати мої, великий государю, поборники благочестя, не можу дивитися на ці чвари серед православних християн та на невинне кровопролиття, яке учинилося від того зрадника нашого і гонителя всіх православних християн Івана Виговського…"[23,с.356], "Браття, хіба ми щедрі тільки на слова улесливі…?"[23,с.483]

На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, в них усе було спільне: вони дарували один одному коней, зброю й інші речі, в походах побратими, бувало, не з'їдять один без одного шматка хліба. В боях же вони билися поруч і рятували один одного від смерті або захищали своїм тілом [6,с.13], отже гоноратив "брат", вказує на велику любов та повагу до свого товариша, який прирівнюється до члена родини: "Брате мій любий, чи багато тобі треба було, чи мало тебе бито було….." [23,с.623], "Брате, Іване, зичливий приятелю чи радий служити Іо Дуці, воєводі й господарю земель Молдавських і земель Українських?" [23,с.616]

Ми помітили, що гоноратив товариш супроводжується присвійними займенникоми. В такий спосіб автор намагався передати прихильне, небайдуже ставлення до людей з якими товаришував особисто: "Де ж ваші могили, мої товариші, мої брати не по крові, а по духу….?"[23,с.670], "Ясновельможний милостивий пане воєводо руський, до мене вельмимилостивмй пане і товаришу мій!"[23,с.671], "Цього щиросердечно зичачи, бажаємо незабаром оглядати й вітати на Україні в з'єднанні з нами вас, брати наші!" [23,с.671]

Запорожців не лякала небезпека морських походів, бо вони прагнули визволити з неволі своїх ближніх: у всякого ж запорожця був за морем у неволі або брат, або батько, або сестра, або щирий товариш -- побратим, і кожен добрий козак охоче нехтував небезпекою і навіть оддавав своє життя за волю родичів і побратимів. Самійло Величко щиро переживав за долю полонених, турбота автора передається висловами "дорогі брати", "муче- ники-побратими", "брати ріднесенькі", "щирі товариші": "Дорогі брати мої, ми не можемо більше зносити таких збитків, починаймо захищатися від необачних випадів хтивого ловця чужої слави та майна…"[23,с.671], "Його милість ксьондз Шумлянський, споживши в розкоші багаті гумна, достачені нашою, мученики-побратими, кривавою працею, і якось привласнивши собі неслушно й інші наші запаси, обділяє нас таким приниженням…"[23,с.671], "Брати ріднесенькі, чи нарікаєте на нас за примирення, яке тримаємо з ворогами-бусурманами, і жадаєте, щоб мечем з ними розправлялися, не принижуючи своєї минулої слави."[23,с.706], "Писав я в останніх числах минулого місяця вересня через особливого гінця, доносячи вам, щирі товариші, що принесено з Запорожжя до мене звістку…"[23,с.708].

Звертання "товариш" ( у пам'ятках писемності відоме із XVст.) - запозичене з тюркських мов, де воно складається з двох частин: tavar - "майно, худоба, товар" і es - "товариш". В українській мові товариш у значенні "співучасник, спільник, людина, рівна за соціальним становищем"[56,с.18]. Так звертались один до одного пастухи великої рогатої худоби. Пізніше терміном "товариш" почали користуватись члени будь-якого гурту, не лише пастушого - "товариші по роботі", "...по партії", "...по нещастю" тощо. Члени компартії цілком слушно використовували цей термін для взаємних звертань. Коли ж вони почали нав'язувати його усьому суспільству, то це викликало відразу до терміна, як свого часу польські феодали-загарбники викликали відразу до терміна "пан" [68,с.94]. Ці термінологічні табу були тимчасовими. У часи незалежної України всі українські гоноративи набули того природного значення, як у давньому вислові "панове козаки", "панове товариші", які неодноразово зустрічаються у літописі.

2.3 Звернення до титулованих осіб на сторінках літопису Самійла Величка

Час князів, гетьманів, королів - це час літописця Самійла Величка [63,с.22].Не міг син українського народу не описати їхнє життя, побут, звички, ставлення до козаків та простого люду. Самійло Величко - пристрасний прихильник козацтва, однак це не означає, що він закриває очі на хибні дії козаків чи навіть гетьманів. "Ой Івашко Виговський, нащо розпочав кляту династію зради, чвар і розлиття християнської крові..?"[23,с.320 ], але й наругу та знущання не дозволить над ними. "Скільки ж ти, проклятущий царате, будеш з гетьманів дерти стократу?"[23,с.438] На сторінках літопису він постійно спілкується з королями, царями, прохає їх покращити долю козацьку, допомогти йому в скрутну хвилину. "Ласкавий до нашого брата вельми шановний польський королю Яне-Казимире, згадай як присягав людям духовного й мирного чину, не утискати якусь віру і нікому такого не попускати"[23,с.286], "Великий государю, наша царська величність Олексію Олексійовичу, потурбуйся про братів-козаків, а вони за турботу будуть у нашій царській волі і послуханні, і покладатися без жодного сумніву на усьому надійну нашу, государеву милість"[23,с.439]. Просить гетьманів більше турбуватися про козаків, бо це є "тулуб усього українського народу на який з часом шкура наросте" [23,с.651] (мається на увазі наступне покоління). "Пане гетьмане, потребує тебе військо" [23,с.654].

Самійло Величко, як вже згадувалося, був на позиції загальнокозацькій. Чи не тому він часто стояв на роздоріжжі в оцінці того чи іншого факту, саме тому його позиція часом була пасивною: він тільки представляв, розказував, показував. Та коли несправедливість до побратимів була очевидною - то антипатії своєї літописець не приховував. Засуджуючи дії І. Виговського, М. Пушкаря і Я. Брюховецького, які принесли шкоду для загального добра і в своїй основі мали гегемоністський характер, а не освітлювалися, як вважає письменник, "постулатами загальної справедливості"[51,с.13], наприклад: "Що ж ти робиш, Мартине (мається на увазі Мартин Пушкар), полковнику полтавський, чи не відсохнуть в тебе руки від майна чужого, чи не повідпадають ноги від того, що землі чужі топчеш?"[23,с.336], "Милостивий пане Виговський, гетьмане-зраднику, іроде-душогубе, лядський обітнице! [23,с.346]", "Запорізький полковнику-крамольнику Якове Барабаш, згідно моєї, монаршої, обітниці погамуйся й поскоромся…"[23,с.336].

Маючи прихильність до Запорозької Січі і виставляючи її як зразок козацької держави, він не може не засуджувати запорожців І. Брюховецького та П. Суховія у тому, що вони більше дбали про власні інтереси, ніж про загальне добро: "Бачило всевидяче Боже око, Суховіє, твої злодіяння і повстале по обидва боки Дніпра велике бідство й розор невинних людей…"[23,с.501], "Нема в світі статку - з мого знай випадку! Я був гетьманом, мене звано паном…Іване Брюховецький, лежи у цім гробі - згадай це собі! І знай, що не статки спасуть від випадка…"[23,с.497]. Разом з тим він з любов'ю описує Богдана Хмельницького, звертається до нього, висловлює йому свої побажання, захоплення його вчинками "Найясніший і найвельможніший пане Зіновій Богдан Хмельницький!"[23,с.242], "Батько Хмельницький, ми діти твої вітаємо тебе, наше Святосте, з веселою й щасливою для себе і срамотну, шкідливу та жалісну для поляків перемогу під Батогом "[23,с.254].

Юрій Сафонов у власній дисертації[51] поділив на три рівні керівників держави: антидухоні: Ю.Хмельниченко, П.Тетеря, І.Боюховецький, Д.Многогрішний; бездуховні: І. Самойлович, П. Іваненка (Петрик), І. Виговського; духовники: Канашевич-Сагайдачний, Б.Хмельницький, П.Дорошенко, І.Мазепа, П. Орлик, І. Сірко. Спостерігаючи за описами літописця, за тим, як він реагує на діяльність того чи іншого гетьмана - ми погоджуємося з такою класифікацією. "Явно безбожний милостивий пане, Юрасю хмельничанку, гетьмане!"[23,с.458], "Милостивий пане Тетеро, новий гетьмане україно-чигиринський, зраділи ми почасти, почувши, що свавільний Ваш шурин, Юрась Хмельничанко,…покинув…гетьманство, але коли почули, що на його місце поставлено гетьманом Вашу милість милостивого пана безбожного…, то ми змушені були знову впасти у першопочатковий жаль і скорботу "[23,с.460], "Де твоя, божа прихильність, де твоє серце, іроде Виговський…"[23,с.319], "Тобі, Петрику Іваненку, зло начальнику бунтів та крамол, ознаймовуємо, що дійшли од нас до тебе, затятого чоловіка, звабні та оманливі листи…"[23,с.687],"Петре Сагайдачний, не зламали твою волю, волю соколину, твоє серце, душу Божу нещасливі днини"[23,с.618], "Богдане, Божий сину, на Бога і схожий"[23,с.482].

Ставлення до королів, князів і царів - неоднозначне. Спочатку Самійло Величко засуджує царя Федора Олексійовича, потім неодноразово звертається до нього, ясновельможний милостивий пане[23,с.392], подібну ситуацію спостерігаємо і з Яном Третім. Спочатку він "…проклятий потомок Іродового христоненависного племені"[23,с.431], а пізніше "з Божої ласки король польський, великий князь литовський".[23,с.474]

До титулованих осіб (князів, царів, королів, гетьманів) літописець звертається по-різному:

1)на ім'я та по батькові або просто на ім'я: "Ей, Іване, поповичу-гетьмане, чому ти так пустив себе в недбання?" [23,с.616], "Тоді Неплюєв, гордо до нього вирікши: "Здравствуй, Гриша!", звелів одразу взяти його до приготовленої йому вже палатки і накласти на нього тісні кайдани "[23,с.656], "Великий государе Олексію Михайловичу, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержавець, укажи бояринові й воєводі, білгородському наміснику Григорію Григоровичу, та стольнику, полковнику й наміснику серпухівському Артемону Сергійовичу, та дякові Григорію Богданову їхати у Запорізьке військо цього боку Дніпра…"[23,с.502], "Пресвітлі та державні великі государі, царі й великі князі Іоан Олексійович, Петро Олексійович і велика государиня, благовірна царівна та велика княжна Софія Олексіївна… накажіть скласти і віддати народу ці писані пункти в обозі, на річку Коломаку, новообраному гетьману Запорізького війська… "[23,с.657]

Нині такі дослідники як Харитонов І., Колобердова К.[26,с.5] "проти по батькові, оскільки при цьому втрачається індивідуальність, а на перше місце ставиться буття сином когось. Це в певній мірі відіграє підсвідомо негативно на власній самооцінці, оскільки більше важить не хто ти є сам, а то, що ти є сином чи дочкою когось. Це наслідок колективістичної культури, де на перше місце ставиться чиїм ти є сином чи дочкою". Але ми вважаємо, що використання по батькові у звертанні до людини підкреслює повагу до неї того, хто звертається і ніяким чином не применшує індивідуальності особи.

2)на ім'я та прізвище: "Наказовий гетьмане Іван Безпалий, коли хто буде з тих людей винуватий у якихось справах так, що його треба буде скарати смертю, то не поспішай без указу великого государя"[23,с.368], "Вельможний гетьмане Іване Виговський, чуло наше серце, яке живе в клітці пристрасної нашої плоті, що ваша милість пан не виконає свого зобов'язання!"[23,с.345]

3)на ім'я, яке увиразнюється словами-епітетами: щиросердечний, ясновельможний, любий, ласкавий, вельможний. Вони підкреслюють повагу до князів, гетьманів, царів, королів. Ми помітили, що епітет вельможний зустрічається тільки у звертаннях до царів, до всіх інших титулованих осіб - ясновельможний. Усі інші слова-епітети вживаються з будь-яким титулом: "…милостивий царю, до мене вельми милостивий пане і приятелю, Людовіку Крочовський"...[23,с.752], "Милостиві государі царі, Іоан Олексійович та Петро Олексійович, Малої та Білої Росії самодержавців і багатьох держав та земель східних, західних та північних отчичів, дідичів звертається до вашої царської величності богомолець преосвященний Варлаам Ясинський"[23,с.748], "Ясновельможний Станіслав Ян на Яблонові Яблоновський, каштелян краківський, великий коронний гетьман, барський та межиріцький староста, не бери прикладу з попередників брехоруких і лихослових" [23,с.815], "Ласкавий пане гетьмане військ Запорозьких…" [23,с.814], "Вельможний польський королю Болеславе Хоробрий, чи не відкинути б Вам Ваші припини… "[23,с.487], "Любий, дядько Іване, рідна душа і кров нечужа…твій небіж Я. Войнаровський.(мова йдеться про гетьмана І. Мазепу), "Ясновельможний милостивий хане кримський з численними ордами, близький наш сусіде!"[23,с.567], "Ласкавий Михале, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, київський, волиеський, подільський, підлянський, інфлянтський, смоленський, сіверський, чернігівський!"[23,с.537], "Милостивий пане Дорошенку, цьогобічний гетьман козацький" [23,с.518], "Милостивий гетьмане Самойловичу, чи втішені, наше святосте, війною супроти бусурмен?" [23,с.584].

4)інколи Самійло Величко звертається до титулованих осіб формулою "добродій + прикладка (прізвище) або "добродій + означення". "Ясновельможний мій і особливий добродію!"[23,с.655] (мається на увазі царська пресвітла величність Леонтій Романович Неплюєв), "Щиросердечний добродію вельможний милостивий пане гетьмане!" [23,с.607] (мова йде про гетьмана Івана Самійловича), "Ясновельможний милостивий пане гетьмане, пане і добродію мій великий!" [23,с.695] (Семен Палій звертається до гетьмана Івана Мазепи), "Добродію Ян Войворовський, суди чесно по честі і правді не своїй, а нашій, козацькій" [23,с.753 ].

Слово добродій має давню історію. Добродія - так називали доньку князя Мстислава Євпраксію, яка лікувала недужих. Слово добродій засвідчують пам'ятки Києворуської писемності, де типово вживається цей гоноратив для називання незнайомих людей: "приходив якийсь добродій". Його зручно уживати і при звертанні до людей не надто близьких: "Добродію Самойловичу, дотепний та вчений чоловіче, дійди ласки, дослужися швидко чину генерального осавульства". [23,с.656], "Добродію Мазепо, не влаштовував би ти зі своїми старшинами часті, мало не щоденні багаті й пишні бенкети та гулянки, обдаровуючи кожного з них всілякими Самойловичевими подарунками і спадками". [23,с.667]

5) за допомогою особових займенників ти (для вираження непошани): "Не дивуйся, ти, (мова йдеться про шведського короля Лещинського) що я із народів, славлю тих, що у рабстві і тих, що в свободі" [23,с.616], "Чому, ти, вольність війська став ламати і гідність станів зневажати давню..?" [23,с.654] (Мається на увазі гетьман Іван Самойлович) і Ви(для вираження пошани) для позначення титулованих осіб: "Ви, великий государь, князь і цар Олексій Михайлович, поставленні Господом Богом над людьми, наділенні божою ласкою долями людськими розпоряджатися… а чи знаєте, Ви, ціну цієї долі?"