Функціонування конфесійної лексики в українській прозі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Одним із досягнень науки про мову є визначення структурно-функціональних стилів і дослідження основ застосування їх у мовній діяльності суспільства. Однак дотепер лінгвістика не має єдиного й загальноприйнятого поняття стилю, що, у свою чергу, стало однією з важливих причин існування цілого ряду класифікацій з неоднаковою кількістю самих функціональних стилів та їх різновидів. За традиційною класифікацією виділяється п'ять стилів: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній та розмовний. Проте політичні й духовно-культурні процеси останнього десятиріччя в Україні стали поштовхом до виокремлення в сучасній лінгвостилістиці ще одного функціонального різновиду мови - конфесійного.

У пропонованому дослідженні йдеться не про створення останнього, а про його відродження, оскільки виформовується конфесійний стиль у царині прадавніх, дохристиянських, вірувань українців. Підтвердженням цього є існування цілого пласта релігійних номенів, (термінів), серед яких вичленовуються назви богів (Сварог, Дажбог, Перун, Хорс, Велес (Волос), Стрибог, Мокоша, Лада, Доля та ін.); божків (водяник, болотяник, очеретник, криничник, лісовик (полісун), гайовик, польовик, русалка, мавка; Біда, Лихо, Блуд, Мара, Мана, Морок, Журба, Трясця (Пропасниця), Завійна і т.ін.); номінації, пов'язані з богослужбою (ідол, жертовник (капище, требище), бог, святилище (храм, кумирня), жертва (треба), молитва, священик (батюшка) та ін.); назви стародавніх народних свят та їх складових (Коляда, Різдво, колядка, щедрівка, гадання, Стрітення, Масниця, Великдень, Русалії, Купала (Купайла), Ярила, Уведення і т. ін.); лексика, що стосується загальних понять давньої віри українців (благословення, душа, тіло, гріх та ін.).

Практично неможливо визначити час виникнення конфесійного стилю та чітко виділити окремі його етапи, оскільки про давні слов'янські вірування маємо дуже неповні й неточні відомості. Досить умовно зародження первинних елементів сучасного, функціонального різновиду, що обслуговує сферу культу, відносимо до так званої індоєвропейської доби - найдавнішого періоду життя народів сучасної Європи, періоду вироблення мов, культур і вірувань. Саме з ним пов'язують формування поняття «бог».

В аналізованому часовому відрізку мовної історії чіткіше виділяється загальнослов'янська доба, яка глибше обстежена науково, хоч, однак, не дає вичерпних відповідей на численні питання.

1. Функціонування конфесійної лексики в українській прозі XX ст.

1.1 Актуальні проблеми дослідження лексики конфесійного спрямування

Сучасні дослідження переконливо доводять, що в історії культури українців була Чорноморсько-дунайська доба, яка охоплювала приблизно IV-IX ст.

З християнством, офіційне запровадження якого традиційно датується 988 роком, починається якісно новий період у розвитку конфесійного стилю. Проте це зовсім не означає, що до зазначеного часу він не мав християнських впливів. З усіх територій сучасної України найраніше проповідь християнства мала місце на півдні, бо тиверці й уличі сусідили з грецькими колоніями на північному березі Чорного моря. Через постійні торговельні зносини християни-греки мали, безумовно, і культурні впливи. Отже, від них українські племена тиверців, уличів і полян знайомилися з християнством, унаслідок чого в давні вірування почали проникати нові елементи. Крім греків, іншими посередниками в поширенні нової віри серед названих племен були германські готи, які з'явилися на Дністрі й Дунаї на початку ІІІ ст. Тому приблизно з цього часу можемо говорити про появу синкретизму (двовір'я), котрий спостерігається й дотепер як у самих віруваннях українців, так і в релігійних назвах. На півночі проповідь Христової віри поширюється пізніше, ніж на півдні, близькім до Візантії, але й там вона була джерелом нової релігії.

Більш послідовними християнські впливи стають у IX-Х ст., про що свідчать численні наукові розвідки. Так, митрополит Іларіон (І. Огієнко) зазначає, що існували руські переклади Біблії ще до появи перекладів Костянтина (Кирила), адже в Києві вже за 150 років до офіційного прийняття християнства не могли не використовувати місцеву розмовну мову (койне) для релігійних цілей: «Безумовно, християни в Києві мали свої Богослуження - бодай у приватних домах із дуже давнього часу, але вже, певне, у першій половині ІХ віку. Думаю, що ці Богослуження правилися грецькою мовою і їх зовсім не розуміли київські християни. Ті священики, що жили в Києві, мали за обов'язок не тільки правити Богослуження, але й навчати нової віри. Отож, на мою думку, у Києві християни мусили мати не тільки грецьке Богослуження, але й живу доповідь місцевою полянською мовою. […] Я вважаю за цілком можливе, що в Києві для потреб християнської громади якийсь священик, слов'янин або грек, що добре вмів по-слов'янському, переклав потрібні йому для проповіді уривки з Євангелії та Псалтиря на місцеву київську мову. Вірні, що цікавилися новою вірою, могли мати собі відписи з такого перекладу» [11; 8].

Християнство, яке прийшло в Русь-Україну, являло собою сформований культ і досить струнку й підлагоджену систему догматики, закріплені візантійськими церковними канонами та статутними положеннями. Однак у міру утвердження на українських землях воно змінювало свої зміст і форму, поступово втрачало окремі візантійські риси, адаптуючись до особливостей духовного світу слов'ян, обростаючи елементами їхньої культури. Під впливом християнства одні елементи язичницьких вірувань і обрядів безслідно зникали, інші - зливалися з християнським культом або існували поряд з новою релігією, утворюючи двовір'я, яке було не просто зовнішнім формальним поєднанням двох релігій, а їх тісним переплетінням, синтезом старого та нового.

Двовір'я перетворилося на національні вірування та звичаї. Власне українське вкоренилося й зрослося з характером українця настільки міцно, що нове, грецьке, не змогло його заступити.

Християнські храми будували на місці капищ, ідолів, язичницьких храмів; християнські свята почали призначати в час свят дохристиянських, і це було причиною легкого їх сприймання (до речі, з переходом християнства на східнослов'янський обрядовий календар утвердження нової релігії перестало бути суто формальним); старі боги ставали бісами й дияволами, а отже, залишалися вищими духовними істотами, яких людина боялася і яким корилася; окремі якості язичницьких богів переносилися на християнських святих, а те, що раніше було вірою перетворювалося в забобони.

Усі ці культурно-релігійні явища позначилися й на розвитку конфесійного стилю. Ще з давніх вірувань відомі терміни бог, Господь, молитва, молитися, небо. рай, пекло, жертва, храм. свято, святий і т. ін. Дохристиянська релігійна лексика наповнювалася новим християнським змістом, а формою залишалася незмінною. Одиниці грецької термінології приходили в нашу мову лише тоді, коли в стародавній вірі українців не було відповідного поняття: ангел, ікона, літургія, просфора, апостол і под.

Сучасний стиль, що обслуговує сферу релігії, пережив багатовікову історію становлення. У його розвитку виділяються два тривалі періоди: дохристиянський (язичницький) і християнський. У першому періоді найбільш окресленою, як було зазначено, є оcтaння доба - Чорноморсько-Дунайська, інші ж, попередні, етапи чітко виокремити не маємо змоги через брак ґрунтовного наукового обстеження дохристиянських вірувань у найдавніший час. Другий, християнський, період є більш дослідженим, тому його, хоч і досить умовно, можна членувати на окремі етапи:

І. Конфесійний стиль у дохристиянський період витворення (від найдавніших часів до ІХ ст.).

ІІ. Конфесійний стиль християнського періоду (з ІХ ст.).

1. Конфесійний стиль початкового етапу (ІХ-ХІІІ ст.) (давньокиївська доба).

2. Конфесійний стиль XIV - до кінця ХVІІ ст. (доба Реформації).

3. Конфесійний стиль кінця ХVІІ - першої половини ХІХ ст. (доба масової русифікації).

4. Конфесійний стиль другої половини ХІХ - 20-х pp. ХХ ст. (доба чергування періодів національного піднесення із суворими заборонами всього українського).

5. Конфесійний стиль 30-80-х pp. ХХ ст. (доба застою; діаспорний етап).

6. Конфесійний стиль 90-х pp. ХХ ст. (доба нового відродження).

Кожний функціональний різновид мови має специфічну організацію на лексичному рівні. Не є винятком і аналізований стиль, лексична база якого була майже сформована на початку ХХ ст. Але у зв'язку з витісненням релігії з усіх сфер суспільного життя України в радянський час конфесійний стиль надовго табуюється, втрачаючи всі права на повноцінний розвиток. Зрозуміло, що й удосконалення його на лексичному терені в цей час уповільнилося. Осередком розвою конфесійного функціонального різновиду української мови стає діаспора, представники якої зберегли неперервність його історії, однак віддалення від материкової України, тобто від природних умов розвитку, мало відомі наслідки.

У самій же Україні протягом тривалої доби так званого застою конфесійний стиль функціонує переважно в одній зі своїх форм - усній. Це стосується як церковно-релігійних обрядових дійств узагалі, так і, зокрема, деяких його елементів - молитов, піснеспівів, читання священних книг, які продовжували своє життя в устах і душах українців. Не піддавався стиль із зрозумілих причин і науковому обстеженню, про що свідчить відсутність його в класифікаціях, а в лексикографічних джерелах елементи функціонального різновиду фіксувалися, як правило, з позначкою «застаріле».

Сучасні ж умови активно сприяють повноцінному розвиткові всіх засобів мовної організації стилю сфери релігійно-церковного культу.

На сьогодні маємо вже чимало богословської літератури, яка дає неоціненний матеріал для наукових розвідок; з'являються, хай, і поодинокі, дослідження з проблем стилю; проводиться велика лексикографічна робота, пов'язана з упорядкуванням богословських номенів; організовуються конференції, круглі столи, у котрих беруть активну участь мовознавці й богослови не тільки материкової України, а й діаспори.

Отже, конфесійний стиль поступово відроджується, щоразу відчутніше заявляючи про себе. Думається, що він одержить справжнє життя, коли на території України буде своя Українська помісна церква.

Відмітною лексичною ознакою конфесійного стилю є значна кількість маркованих слів, пристосованих до використання саме в царині релігії. Ця лексика диференціюється за певними тематичними угрупованнями.

Храм, його зовнішній вигляд, внутрішні атрибути, церковне начиння Дискос (невеликий круглий таріль на підставці, на який під час Божественної літургії покладаються частини проскур; дискос знаменує і віфлеємську печеру, і Голгофу).

Агнець (кубічна частина проскури, що покладається на дискос і використовується для таїнства Причастя; означає тіло Ісуса Христа).

Копіє (ніж, подібний до списа, для виймання агнця й частинок з проскур).

Вівтар, олтар (найголовніша частина храму, де відправляється служба Божа й приноситься безкровна Жертва; вівтар означає Царство Небесне).

Покрівці (невеликі хустки для покриття чаші й дискоса (малі покрівці); покрівець, який покриває чашу й дискос разом, називається воздух, знаменуючи собою той повітряний простір, у якому з'явилася зірка, що привела волхвів до ясел Спасителя. Усі ж разом покрівці символізують різдвяні пелюшки й поховальний саван Христа).

Жертовник (стіл, на якому готуються Дари для таїнства Причастя).

Звіздиця (дві металеві дуги, з'єднані так, щоб їх можна було чи скласти, чи розсунути хрестоподібно. Вона ставиться на дискосі для того, щоб покрівець не торкався вийнятих з проскур частинок. Звіздиця означає і віфлеємську зірку, і хрест).

Ікона, або образ (зображення Пресвятої Трійці, Божої Матері, Господа Ісуса Христа та ін., яке служить предметом релігійного поклоніння й ушанування).

Іконостас (стіна з іконами, що відділяє вівтар від середньої частини православного храму).

Дарохранительниця (ковчег (скриня), де зберігаються Дари для Причастя хворих; робиться у вигляді невеликої церкви).

Дароносиця (невеликий ковчег (скриня), у якому священик носить Дари для Причастя хворих удома). Солея (підвищення перед іконостасом).

Амвон (середина солеї напроти престолу перед т. зв. Царськими Вратами, які ведуть до вівтаря; з амвона виголошуються проповіді, єктенії, читається Євангеліє, відбувається Причастя мирян).

Крилоси (місця по боках солеї, де стоять читці й хор). Аналой (високий, з пологим верхом стіл, який з усіх боків і зверху покриває дорога тканина. Використовують під час богослужіння в православних церквах як кафедру, коли диякон читає Євангеліє, або як підставку, коли на нього кладуть для поклоніння віруючих Євангеліє, хрест та ікони; навколо аналоя священик обводить наречених під час вінчання).

Престол (особливо освячений чотирикутний стіл, який розміщується посередині вівтаря, прикрашений білою полотняною скатертиною, а поверх неї парчевою. На престолі таємниче й невидимо присутній Сам Господь - Цар і Владика Церкви. Торкатися престолу й цілувати його можуть лише священнослужителі).

Притвор (західна частина храму, де в стародавні часи стояли ті, що каялися, і оголошені, або ті, що готувалися до Хрещення).

Ризниця (приміщення, де зберігаються ризи, що використовуються при богослужінні, а також церковний посуд і книги, за якими проводяться служби).

Лампада (наповнена оливою невелика посудина з гнотом, яку запалюють перед іконами).

Лжиця (ложечка, що служить для Причастя віруючих).

Облатка (тоненький коржик із прісного тіста для таїнства Причастя в католиків та протестантів).

Орган (духовий клавішний музичний інструмент, що використовується в католицьких богослужіннях).

Панікадило (великий підсвічник з багатьма свічками, розміщений на стелі посередині храму; запалюється в урочисті моменти служби Божої).

Паперть (підвищення перед входом до храму).

Потир (чаша, до якої вливається вино, розбавлене водою, для Причастя; під час літургії означає кров Христову).

Хоругви (ікони на тканині чи металі, прикріплені до древок у вигляді знамен, їх носять під час хресних ходів як церковні знамена. У храмі стоять біля крилосів). Духовенство, служителі церкви

Єпископ (вищий священний чин у Церкві, єпископи можуть проводити всі таїнства й усі церковні служби;

єпископи називаються ще архієреями, тобто начальниками ієреїв (священиків).

Владика (загальна назва вищих чинів духовенства (єпископа, архієпископа та ін.) у православних християн).

Архієпископ (духовне звання, середнє між єпископом і митрополитом; його мають найстарші й найбільш заслужені єпископи).

Митрополит (столичний єпископ; вище звання православних єпископів).

Патріарх (духовний сан верховних ієрархів у ряді християнських церков; глава автокефальної церкви в православ'ї; у католицизмі титул патріарха мають представники окремих єпархій).

Вікарій (у православній церкві - єпископ, який є помічником або заступником архієрея; у католицькій церкві - заступник єпископа або парафіяльного священика; у протестантизмі часто зустрічається як помічник священика).

Священик (служитель культу православної церкви, за саном середній між дияконом і єпископом; може здійснювати всі таїнства й церковні служби, крім таїнства Священства й освячення мира; ієрей).

Пресвітер (у православній'і католицькій церквах - священик; у кальвіністів Англії, Нідерландів та деяких інших країн і в більшості християнських сект - виборний керівник релігійної громади).

Протоієрей (звання найбільш достойних і заслужених священиків).

Протопресвітер (головний священик серед протоієреїв).

Ієромонах (монах у сані священика).

Ігумен (звання ієромонаха після призначення його настоятелем або помічником настоятеля монастиря, а іноді й незалежно від цього, як почесна відзнака).

Архімандрит (вище духовне звання в монахів православної церкви; почесний титул настоятелів великих чоловічих монастирів; може бути почесним званням ректорів духовних семінарій, голів духовних місій).

Диякон (нижчий священний чин; помічник священика у відправі служби; участь диякона в богослужінні не обов'язкова).

Протодиякон (старший диякон).

Ієродиякон (монах у сані диякона).

Архідиякон (старший ієродиякон).

Іподиякон (службова посада церковнослужителя; бере участь тільки в архієрейському служінні; облачає архієрея у священні ризи, тримає підсвічники й подає їх архієреєві для благословення ними віруючих).

Паламар (допомагає священику під час богослужіння, скликає віруючих на службу, б'ючи у дзвони. Запалює свічки в храмі, подає кадило, допомагає псаломщикам).

Парох (парафіяльний священик у християн греко-католиків).

Пастор (служитель церкви в протестантів, які заперечують інститут священства). Пастир (керівник пастви, священик).

Канонік (католицький соборний священик). Кардинал (найвищий після папи духовний сан у католицькій церкві).

Ксьондз (польська назва римо-католицького священика або священнослужителя особливого рангу (напр., ксьондз-кардинал) та ін.

Священний одяг, атрибути влади

Дияконові, священику, єпископові при їх висвяченні дається особливий священний одяг. Дияконові - стихар, орар, поручі; священик поверх стихаря й поручів накладає на себе єпитрахиль, пояс, фелонь (ризу), набедреник, одягає камилавку чи скуфію; в єпископа одяг, як у священика, тільки риза замінюється сакосом, а набедреник палицею. Крім того, єпископ надіває омофор і митру.

Стихар (довгий, з широкими рукавами священний одяг; покладається й на іподияконів, його мають право носити псаломщики й миряни-прислужники; знаменує чистоту душі).

Орар (довга, широка, з хрестами стьожка, диякон носить її на лівому плечі чи оперізується нею навхрест; знаменує благодать Божу).

Поручі (вузькі нарукавники, які стягуються шнурками, символізують мотузки, що були на руках Спасителя під час Його страждань; нагадують, що священні дії служителі Господа чинять силою й благодаттю Божою).

Підризник (стихар з тонкої білої тканини, з вузькими рукавами й шнурками на краях; символізує чистоту душі й нагадує хітон Ісуса).

Єпитрахиль (орар, складений удвоє так, що, огинаючи шию, він спускається спереду двома кінцями, які для зручності з'єднані; знаменує подвійну благодать Божу). Пояс (одягається поверх єпитрахилі й підризника; означає готовність служити Господу, а також силу, що зміцнює священнослужителів; нагадує він і рушник, яким підперізувався Спаситель, коли мив ноги учням своїм на Тайній Вечері).

Риза, або фелонь (верхній священний одяг, круглий і без рукавів, з великим вирізом спереду; схожий на багряницю, у яку був одягнений Спаситель у час страждань; стрічки на ризі - потоки крові, які текли по Його одягу). Набедреник (чотирикутний плат, підвішений за два кути на стрічці через плече на правому стегні; дається як нагорода священикам за щиру, тривалу службу; знаменує меч духовний).

Палиця (чотирикутний плат, підвішений за один кут поверх сакоса на правому стегні; знаменує духовний меч).

Омофор (широка стьожка з намальованими або вишитими хрестами; одягають поверх сакоса біля шиї й спускають один кінець наперед, а другий назад).

Панагія (невеликий круглий образ Спасителя чи Божої Матері, оздоблений кольоровим камінням).

Скуфія (гостроверха шапка з чорного або фіолетового оксамиту в православного духовенства, монахів).

Камилавка (високий циліндричний розширений догори головний убір з оксамиту, який православні священики носять як відзнаку, нагороду).

Митра (позолочений головний убір вищого духівництва в православній і католицькій церквах; оздоблений невеличкими іконами й кольоровим камінням; знаменує терновий вінець Спасителя, а також особливу славу й владу).

Жезл. посох (знаки вищої пастирської влади).

Орлені (невеликі круглі килимки, на яких під час богослужіння стоїть єпископ, із зображенням орла, що летить над містом; означають, що єпископ повинен підноситись над земним) та ін.

Церковні служби та їх складові

Вечірня (відправляється ввечері; нагадує час від створення світу до Благовіщення Пресвятої Діви Марії). Повечір'я (відправляється після вечірні),

Утреня (відправляється до сходу сонця; нагадує Різдво Христове і Його Воскресіння). Єктенія (прохання до Бога).

Літургія (найголовніше богослужіння в усіх християнських віросповіданнях, відправляється перед полуднем; на ньому згадується все земне життя Спасителя; обов'язковий елемент - здійснення таїнства Причастя (Євхаристії). У православ'ї складається з 3-х частин: проскомидії, літургії оголошених та літургії вірних; у католицизмі - з 2-х частин і має ряд відмінностей).

Меса (літургія в католицькій церкві).

Стихира (релігійна пісня з біблійним сюжетом; співаються стихири під час вечірні й утрені).

Тропар (релігійна пісня, яка нагадує історію свята, що припадає на день богослужіння).

Кондак (релігійна пісня зі змістом, подібним до змісту тропаря).

Прокімен (короткий витяг із псалмів, що передає зміст Святого Письма, читається під час богослужіння або пояснює значення свята).

Проскомидія (перша частина літургії, яка означає «принесення», що йде від звичаю давніх християн приносити хліб, вино у усе необхідне для проведення літургії).

Всенічна, всеношна (вечірня служба напередодні великих свят і недільних днів; у ній поєднуються вечірня, утреня й перший час; називається ще всенічним чи цілонічним неспанням) і т.д.

Святі таїнства

Хрещення; Миропомазання; Шлюб; Маслосвяття, або Оливопомазання, або Соборування (зцілення людини від хвороб душевних і тілесних; згідно з церковним уставом його мусить відправляти собор священиків); Покаяння, або Сповідь; Причастя, або Євхаристія; Священство, або Хіротонія, або Рукопокладєння (посвячення духовної особи в певний сан).

Свята, пости Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Вознесіння, Великдень, або Пасха.

Різдво Христове.

Різдво Пресвятої Богородиці.

Успіння Пресвятої Богородиці.

Трійця, або П'ятдесятниця.

Обрізання Господнє. Стрітення Господнє.

Св.апостолів Петра і Павла.

Св. Миколая Чудотворця.

Великий піст.

Різдвяний піст, або

Пилипівка.

Успенський піст, або Спасівка та ін.

Релігійні книги

Апокаліпсис, або Одкровення Святого Івана (Іоанна) Богослова, або Об'явлення Святого Івана (Іоанна) Богослова (одна з книг Нового Заповіту; включає пророцтва про кінець світу, про боротьбу між Христом і антихристом, про Страшний суд і т.п.).

Євангеліє, Євангелія (перші чотири книги Нового Заповіту, написані євангелістами Матвієм, Марком, Лукою та Іваном (Іоанном); містить опис земного життя Ісуса Христа).

Апостол (книга, що складається з Діянь (Дій) святих апостолів, соборних послань і послання апостола Павла (крім Апокаліпсиса).

Катехізис (книга, що містить короткий виклад християнського віровчення, як правило, у формі запитань і відповідей).

Часослов (книга, у якій визначено порядок усіх щоденних служб, крім літургії).

Служебник (книга, у якій подається порядок вечірні, утрені й літургії).

Типікон, або Устав (визначає, у які дні й години, при яких службах і за яким порядком слід читати чи співати молитви, що містяться в Служебнику, Часослові, Октоїху та інших богослужбових книгах) та ін.

Теологічні терміни, що стосуються статусу церкви, теологічної науки, релігійно-міфологічних осіб, загальних назв релігійно-культових понять

Автокефалія (самоврядування, адміністративна незалежність помісних православних церков).

Анафема (прокляття, відлучення від Церкви).

Ангели (створені Богом безтілесні надприродні істоти, що повідомляють людям Його волю (згідно з віровченням іудаїзму, християнства та ісламу).

Антихрист. Апологетика (розділ теології, мета якого захищати й виправдовувати віровчення за допомогою доказів, звернутих до розуму).

Апостол (мандрівний

Архангел (старший ангел).

Благодать (особлива божественна сила, послана людині).

Благодійність (те саме, що й «милостиня»).

Благочестя (релігійність, набожність).

Богохульство (образа будь-якого об'єкта релігійного поклоніння).

Догмати (основні положення віровчення).

Дух; душа.

Єпитимія (церковне покарання віруючих за порушення церковних канонів).Конфесія (те саме, що й віросповідання).

Культ (релігійне служіння божеству, релігійна обрядовість).

Пілігрим (подорожуючий богомолець у католицизмі).

Целібат (обов'язкова безшлюбність католицьких священиків).

Пасхалія (таблиця для визначення часу щорічного святкування Великодня й інших (тих, що змінюють залежно від Великодня свою дату) свят і под.).

Зважаючи на те, що релігійна література, якою користується церква в Україні, у своїй основі перекладна, природними є численні лексичні запозичення. З погляду походження словниковий склад конфесійного стилю неоднорідний. Значну групу становлять грецькі запозичення, як-от:

амвон (від гр. amboon - край гори);

деісус (від гр. dees's - моління; 1) ікона, на якій зображені Ісус Христос в архієрейському одязі, праворуч від нього Божа Мати, ліворуч Іван (Іоанн) Предтеча; 2) три окремі ікони із зображенням Ісуса Христа, Матері Бо-жої та Івана (Іоанна) Предтечі; 3) весь ряд, у якому розміщений деісус, а інколи й багатоярусний іконостас);

диптих (від гр. diptycbos - складений, удвоє; ікона у вигляді складених двох частин з рельєфним (чеканка, гравірування) або живописним (на дереві) зображенням);

іконостас (від гр. eikon - ікона і stasis - місце стояння).

Деякі лексеми зберегли й грецьке закінчення -05 (дискос, ірмос), інші ж пережили повну або часткову морфологічну адаптацію (пристосування), наприклад, акафіст (від гр. akathistos - несидячий; одна з форм церковного гімну); апокриф (від гр. apokryphos - таємний, секретний; твори релігійного змісту, але не визнані церквою священними) і под.

Досить помітними є лексичні запозичення з латинської мови. Це здебільшого конфесіоналізми лексико-тематичного ряду «теологія», проте латинські назви зустрічаються й у інших групах. Наприклад;

вівтар, або олтар (від лат. altaria, що походить з altus - високий);

келія (від лат. kelia - кімнатка; окрема кімната в житловому приміщенні монастиря, відведена для члена монастирської спільноти);

культ (від лат. cultus - шанування);

Оранта (від лат. orans - той, що молиться; один з іконографічних образів Богоматері. Богородиця зображується на повний зріст з піднятими до рівня обличчя руками й повернутими від себе долонями);

паломництво (від лат. ра/та - пальма; подорож віруючих до святих місць з надією одержати Божу благодать);

розп'яття (від лат. crucifixio - укріплення на хресті) тощо.

У сфері культу функціонують і лексичні одиниці, котрі мають відповідники як у грецькій, так і в латинській мовах. До назв такого типу передусім відносимо слова:

амінь (від гр. і лат. amen - «Хай буде Істинно, правильно»);

дух (від гр. pneuma, лат. spiritus - релігійне поняття, що означає надприродну істоту; виступає одним з основних об'єктів віри);

душа (від гр. psyche, лат. amina - духовна сутність людини) і т.п.

Відповідне місце займають терміни польсько-латинського походження. Наприклад:

кант (від польськ. kant, kantuk - побожна пісня, лат. cantus - пісня, спів); літанія (від польськ. і лат. litania - прохальна або жалібна відправа; прохальний молебен);

суплікація (від польськ. suplikacja - благальний молебен на «Святий Боже», лат. supplico - «благаю на колінах» - молебен з виставленням Святих Дарів (Східна Церква їх уживає лише для Причастя й не визнає окремого почитання) та ін.

Мають місце в конфесійному стилі й інші поодинокі запозичення: італійські, німецько-латинські чи французько-латинські, які свого часу були засвоєні з латинської мови й пережили в мові, що їх прийняла, свою еволюцію.

Важливо наголосити, що лексика релігійно-церковної сфери творилася й на слов'янському мовному Грунті. У сучасному конфесійному стилі особливо поширені такі старослов'янізми:

а) складні слова з першими компонентами благо-, бого-, добро- : благовоління, благодать, благословення, боголюбивий. Богородиця, богослов, добросердя, доброчесність, доброчинець та ін.;

б) слова з префіксами воз-, пре-, пред-, со- : возвістити, вознести, премилостивий. премудрий, пренепорочна, пресвята, собор, согрішити, сотворити та под.;

в) слова із суфіксами - ство, - тва, - тель: божество, священство, молитва, вседержитель, покровитель, спаситель, хоронитель і т. п.;

г) слова з є, ю на початку відповідно до східнослов'янських о, у. єдиний, юродивий,

г) слова з неповноголосими ра, па. яким в українській мові відповідають повноголосі оро, оло: глава, прах, храм тощо;

д) слово священик з літерою щ замість ч;

е) слово раб зі сполученням ра на початку слова відповідно до східнослов'янського ро;

є) слова зі сполученням жд (із давнього dj) нужденний, страждати тощо.

На слов'янське походження слова може вказувати його релігійно-церковна семантика (т. зв. семантичні старослов'янізми): воскреснути. Господь, гріх, небеса, ' пророк, святий, суєта та ін.

У контекст творів конфесійного стилю майстерно вплітаються численні зразки синонімів та антонімів. Розлого представлена синонімія. Прикметною рисою є те, що багато одиниць цього типу лексико-семантичних відношень у сфері релігії вживаються попарно: величати, славити; веселитися, радуватися; жорстокий, холодний; ласка, милосердя; непорочна, пречиста; подяка, славословлення тощо.

Використання близьких за значенням слів сприяє найточнішій і найвиразнішій передачі висловлюваної думки, а також дає змогу уникати частого повторення тих самих елементів, нерідко надзвичайно посилюючи враження від сприйнятого. Наприклад: «Не плач, мати, не ридай, сліз своїх не проливай». «Як же мені не тужити - побив Ірод мої діти?» (Великий молитовник, 266).

Спорадично представлені в конфесійному стилі контекстуальні синонімічні утворення. Наприклад: «Прийшов час суду, прийшла морська хвиля, про яку сьогодні розповідається у Святому Євангелії, - буря, яка може все потопити…» (Ігумен Димитрій (Рудюк).

Мають місце синоніми з подвійним трактуванням. Наприклад:»… Ти Бог наш, а ми, люди Твої, всі творіння рук Твоїх…» (Великий молитовник, 19). З погляду богослов'я синоніми люди. Божі, творіння рук тлумачитимуться як звичайні загальномовні, людина ж невіруюча розглядатиме представлені лексеми як контекстуальні утворення.

Синонімічні можливості богословської лексики заслуговують особливої уваги, її, як і синоніми, що використовуються в інших комунікативних сферах, можна об'єднати в певні групи: семантичні синоніми - Боже Слово, Друга Особа Божа, Слово Предвічне, 'Світло від Світла (божественна природа Христа); Ягня, Відкупитель, Спокутувач (жертовність Ісуса); Пречиста Діва Марія, Пренепорочна Діва (дівоцтво Марії); Богородиця, Мати Божа (її Богоматеринство) і т.п.;

стилістичні синоніми - ветхий - старий, блаженний - щасливий тощо;

семантико-стилістичні (мають як значеннєві відтінки, так і стилістичні відмінності) - прохання, благання, моління, волання й под.;

абсолютні (дублетні) синоніми - анафема - прокляття, конфесія - віросповідання, євхаристія - причастя й т.ін.;

родовидові (ієрархічні) синоніми (родове поняття може замінювати видове (але не навпаки) - гріх - тяжкий гріх, піст - Різдвяний піст тощо.

Важливим засобом синонімічних замін у структурі конфесійного тексту є перифрази. За допомогою перифрастичних зворотів передається ставлення автора до того, про кого він говорить (пише). У релігійних творах зустрічаємо такі перифрази (див. ще семантичні синоніми в богословській лексиці): «Царю небесний, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш. Скарбе добра і життя Подателю, прийди і вселися в наС…» (так називають Святого Духа) (Великий молитовник, 5);

«Святі - сіль землі. Вони - сенс буття. Заради них зберігається і сама земля» (Патріарх Філарет); «Пресвята Богородице Діво. Цариця небесна, вища від Ангелів і' Архангелів, чесніша від усього видимого й невидимого св/гу / Ти - краса святителів, Ти - сила мучеників, Ти - дів чистота й слава, Ти - радість матерів. Ти - для дітей мудрість. Ти - поміч вдів і сиріт…» (Молитовник християнської родини, 172).

Спостереження доводять, що найбільше перифраз у молитвах. Та це й не дивно, адже, звертаючись до тієї чи іншої святої особи і сподіваючись на допомогу чи захист, людина намагається всіма можливими словесними засобами догодити.

Представлені у творах релігійно-церковного культу й антилексеми. Вони становлять чималу групу серед лексичних об'єднань стилю. Наприклад: життя - смерть, душевний - тілесний, рай - пекло, день - ніч. Христос - антихрист, віруючий - атеїст і под. У системі виразових засобів антоніми виконують важливі функції зіставлення або протиставлення, іноді поєднують їх.

Слова з протилежними значеннями є надзвичайно виразним стилістичним засобом. Витворюючи яскраві контрастні картини, вони вичерпно розкривають зміст різноманітних понять, допомагають розмежовувати якості, почуття, дії, стани, утверджують діалектику життя, що є постійною боротьбою протилежностей.

У сфері релігійного культу використовуються й антонімічні утворення контекстуального типу. Наприклад: «Чи збирають же з терену виноград, а з реп'яхів смокви?» (Мв. 7, 16); «Коли ж траву на полі, що сьогодні росте, а завтра вкинуть у л/'ч?"(Мв. - 6, ЗО); «Усякого, хто слухає ці слова Мої й виконує їх, Я прирівнюю до чоловіка мудрого, що збудував свій будинок на камені… А всякий, хто слухає ці слова Мої й не виконує їх, прирівнюється до чоловіка нерозумного, що збудував свій будинок на піску…» (Лк. 6, 47-49) і под.

Лексичні засоби конфесійного різновиду мови активно використовуються для побудови алегорій, метафор, метонімій, синекдох, які є могутнім знаряддям образності. На алегорії особливо багаті біблійні притчі. Наприклад: «Не давайте святощі псам і не кидайте перлів ваших перед свині, щоб не потоптали їх ногами своїми, й, обернувшись, не порвали й вас» (пси і свині - люди злі й нечестиві) (Мв. 7, 6); «Входьте вузькими ворітьми, бо просторі ті ворота й широка дорога ведуть на погибель; вузькі бо ворота й тісна дорога ведуть до життя» (вузькі ворота - добре, благочестиве життя; просторі ворота, широка дорога - зле, гріховне життя) (Мв. 7,13-14) і под.

Виразними є й інші тропи. Наприклад: «Коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає» (Буття 4, 7); «Уся земля нехай поклониться Тобі і співає Тобі, нехай же співає імені Твоєму, Всевишній» (Великий молитовник, 22);

«Як до Одушевленого Божого Кивоту, хай ніяк не доторкнеться рука скверних; уста ж вірних. Богородиці невпинно голос Ангела співаючи, з радістю хай виголосять: Радуйся, Благодатная, Господь з Тобою» (Великий молитовник, 23); «Скільки дорогоцінних плодів принесла свята віра нашій Батьківщині й нашому народові! Вона насадила по всьому лицю нашої Землі святі обителі, і в цих монастирях вперше почалась наша письменність» (Патріарх Філарет) тощо.

Усе це свідчить про багатство й своєрідність лексичної системи конфесійного стилю. Як бачимо, у ній вагомо представлені марковані елементи, вона різноманітна за походженням, її складові активно вступають у синонімічні й антонімічні відношення, служать засобом тропеїчної образності.

Стиль, що обслуговує сферу релігії, воістину самобутній.

1.2 Лексико-семантичний аналіз лексики конфесійного стилю в українській прозі ХХ ст.

В українській мові конфесійний стиль розвивався, долаючи велику кількість перешкод та обмежень. 3 1686 року службу українською мовою було заборонено. Під забороною було перевидання старих та створення нових богослужебних книжок національною мовою. До середини XIX ст не здійснювалось спроб перекласти Євангеліє або Біблію українською мовою. У XX ст. література і церковна служба українською мовою мали місце переважно в діаспорі. Це спричинило певні труднощі розвитку і функціонування конфесійного стилю в українській мові.

Однак слід зауважити, що розвиток цього ж стилю в інших мовах, зокрема в російській, теж мав свої труднощі, які були викликані не лише складнощами суспільно-політичної ситуації радянських часів.

Специфіка біблійної мови полягає насамперед у тому, що внаслідок перекладу з давньоєврейської і грецької мов відбувається накладання кількох національно-мовних картин світу, а отже, неминуче відбувається пристосування чужомовного тексту до української мовної традиції. Особливо виразно це простежується на рівні мовно-виразових засобів, зокрема епітетів.

Встановлено, що частина епітетів у перекладних текстах є результатом адаптації чужомовних номінацій, інші - відтворюють власне українську образну систему. Пор.: «…ви вводили чужинців необрізаносердих та необрізанотілих, щоб були в Моїй святині» [Єз., 44.7]; «А на столі покладеш хліб показний, що завжди перед моїм лицем» (дослівно «хліб Божого обличчя») [2М., 25.30] і «подруго моя, моя красна» [Пісн., 2.10], (дівчина красна - постійний епітет в українському фольклорі); «І стала одежа Його осяйна дуже біла, як сніг» [Мр., 9.3]. Отже, в Біблії відчутною є присутність особи перекладача із властивими йому національно-мовними особливостями світосприйняття.

У Біблійному тексті оцінки предметів, понять, явищ є аксіоматичними, загальновизнаними для всіх віруючих. Чітко розмежовується позитивне і негативне, святе і грішне, істинне облудне (прийом антитези). Напр., народ великий, святий, богобійний і народ незагнузданий, блудосердий, твердошиїй; слово живе, вічне, святе і слово облудне, марнотне, лихе.

Характерною ознакою біблійної мови є вживання значної кількості складних прикметникових означень, які виражають сконденсованість думки, максимальне смислове й емоційне наповнення слова. Напр.: злоязична, кровожерна людина; довготерпеливий, багатомилостивий Господь; богонатхненне вчення; богопровідна зірка.

Основною функцією епітетів у текстах молитов є безпосереднє вираження емоцій, почувань людини у звертанні до Бога. Молитва забезпечує тісний духовний контакт між людиною і Всевишнім, тому кожне слово в молитві є надзвичайно важливим, вагомим, воно набуває магічних, сакральних властивостей. Роль епітетів - особлива, тому що саме вони є носіями оцінної семантики. Звертання до Господа, Богородиці, інших святих супроводжуються означеннями, які виражають міру пошанування, звеличення людиною божествених сил. Напр., «Предобрий Ісусе, правдивий єдинородний Сине божий!»; «Найдобротливіший Боже!»; «Незміримий Боже!»; «Найліпша і найславніша Діво Маріє…»; «Святий, всечесний Йосифе!».

Функціонування епітетів у текстах релігійних проповідей і послань підпорядковане меті формування християнського світогляду, певного стереотипу мислення і життєвої позиції, які б узгоджувалися з догмами релігії. Такі епітети відзначаються особливою емоційно-експресивною виразністю: «благочестиві, правдиві християни»; «світлий промінь християнської надії»; «найвища, вселенська, полум'яна любов до Бога і людей». Епітети сприяють виникненню урочистої настроєвості. Напр., «Своїм тихим світлом Христос освітить нашу темряву і блаженною запашністю напоїть наш біль і спрагу за вищою вселюдською правдою».

А отже, особливості функціонування епітетів у різних релігійних текстах обумовлюються ідейно-функціональним спрямуванням, жанровою специфікою тексту, а також індивідуальним стилем автора або перекладача.

Про повноцінний розвиток мови свідчить насамперед її реалізація і функціонування в усіх сферах людського буття. Оскільки духовність народу найбільш пов'язана з його релігійним життям і є суттю нації, то мова тут має широке поле діяльності. Українська мова впродовж свого історичного розвитку не мала можливості реалізуватися повною мірою в церковно-релігійному житті, що зумовлено, насамперед, екстралінгвальними чинниками, вилученням стилю з контексту української літературної мови в Україні від середини 30-х pp. XX ст. - на Сході та від середини 40-х pp. - на Заході.

В історії вивчення конфесійного стилю української мови можна умовно виділити два періоди - обидва на зламі століть: 1) 60 pp. XIX ст. - 30 pp. XX ст; 2) друга половина XX ст. і до сьогодні. І перший, і другий етапи дещо співмірні у своїй орієнтації. Сьогодні ми часто повертаємося до тих засад, які виробилися більше ста років тому, тобто починаємо все з початку.

Спільними зусиллями науковців і церковних діячів конфесійний стиль української мови вже на початку XX ст. активно і повноцінно входить у систему української мови, функціонує в писемному (переклади Біблії та іншої релігійної літератури) і в усному (Служби Божі в Українській автокефальній православній церкві) різновиді. Ця епоха ознаменувалася також першими дослідженнями лексичного і фонетичного рівнів, визначенням основних засад конфесійного стилю української мови 1.

Українська лінгвостилістика кін. XX - поч. XXI ст. продовжує започатковані ще в кін. XIX ст. два напрямки у виробленні конфесійного стилю: 1) орієнтація на церковнослов'янську спадщину і 2) на внутрішньомовні (власне українські) ресурси.

У часи вилучення конфесійного стилю української мови в Україні (30-90 pp.), його все ж продовжують досліджувати окремі мовознавці діаспори. Історичний аспект цього питання зацікавлює П. Коваліва у праці «Молитовник, служебник: пам'ятка XIV ст.» (Нью-Йорк, 1960), де йдеться, зокрема, і про окремі стилістичні ознаки тексту; використання тавтології, риторичних запитань, що зумовлено впливом народнорозмовної мови.

О. Горбач звертається до історії церковно-музичної термінології, визначає джерела її походження, здебільшого грецьку мову. Збереження цих грецьких форм, на думку дослідника, служить для наповнюваності текстів глибинним змістом.

Об'єктом лінгвостилістичного аналізу дослідника стають перші переклади Біблії на українську мову - І. Пулюя, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та ін. О. Горбач вживає переважно усталену в сучасному українському мовознавстві термінологію, проте дещо в іншому значенні: «довгі форми прикметників» називає «архаїзмами», «поетизмами», до архаїзмів зараховує таке слово як «глава». Найбільш «поетичними є псалми, що характеризуються живомовними ознаками варіантів: фонетико-словотвірними, морфологічними (сюди дослідник зараховує «довгі та стягнені форми прикметника»: свята - святая), словотвірними («пестливо-здрібніннєві» форми: дитинка), синтаксичними («інверсивний словолад»), лексичними (тут наводяться переважно синонімічні ряди слів: отець - батько, добрий - хороший - красивий - гарний)». Як неологізми О. Горбач класифікує слова віяння - веяння, напрямки - прямування.

Власне стилістичними ознаками мови перекладів, за спостереженням О. Горбача, є 1) «народнопісенні епітети» (вітром буйним); 2) «тавтологічно-плеонастичні» або «кобзарсько-думові» (пай паює); 3) «синонімічно-парні присудки» (хвалити - прославляти).

Дослідник присвячує свої статті також історичному аналізові «релігійно-християнської термінології і лексики».

Тематичні підгрупи української церковної лексики стають об'єктом вивчення М. Юрковського, Я. Рудницького, М. Лесіва.

З 90-х років відроджується вивчення конфесійного стилю і в межах України.

В. Лаба виділяє декілька різновидів паралелізму, що функціонує в конфесійному стилі: 1) ідентичний (коли думка виражена в двох реченнях однаковими словами), 2) синонімний, 3) синтетичний (думка, виражена у першому реченні, розвивається наступним реченням), 4) порівняльний (порівняння двох думок).

Терміни: паралелізм, плеоназм, інверсія, анафора, епіфора, порівняння, метафора, стилістично маркована лексика (демінутив, аугментатив) у зв'язку з конфесійним стилем вживає М. Лесюк. Вона зауважує, що такий жанровий різновид стилю як псалми грунтуються переважно на народно-розмовній основі.

Взаємодія конфесійного та публіцистичного стилю і пов'язані з цим проблеми зміни семантики конфесійної лексики частково вивчає О. Тодор. Вона зазначає, що «перерваність вживання слів цієї тематичної групи на декілька десятиліть, відмирання семантичних зв'язків з іншими словами внаслідок віднесення одиниць конфесійного стилю до пасивного фонду мови призвели до звуження значення, зміни стилістичного статусу цих слів у мові». Проблеми лексичного рівня конфесійного стилю знаходять своє розв'язання у дослідженнях Н. Пуряєвої. Вона зауважує, що «Слово (молитви, виголоси, піснеспіви, читання) супроводжує кожну богослужбову дію: доповнює, пояснює, наповнює змістом, освячує її», а також констатує, що в українському мовознавстві ще не утвердилися єдина поняттєва основа у вивченні цього стилю.

Семантичні особливості термінології конфесійного стилю визначають С. Бібла та Н. Піддубна.

З огляду на історію вивчення конфесійного стилю можна сказати, що перед українськими лінгвостилістами залишається чимало нерозв'язаних проблем. Не усталеною є поняттєва основа стилю, адже тільки для його називання вживається цілий ряд ідентичних термінів: конфесійний стиль, богословський стиль, сакральний стиль, релігійний стиль, священна мова, свята мова, культова мова тощо. Не вивченими залишаються стилістичні характеристики стилю на всіх мовних рівнях, у різних жанрових різновидах. Проте основа вже сформована, напрямки визначені, підґрунтя є. Лінгвостилістика чекає продовження досліджень.

2. Теорія і практика вивчення лексики в школі

2.1 Аналіз програм і підручників

На сучасному етапі розвитку школи основна мета навчання української мови у поліетномовній школі полягає у виробленні в учнів умінь і навичок вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами мови. Формування в учнів знань і навичок зв'язного мовлення тісно пов'язане «із збагаченням лексичної будови мовлення». А, отже, система роботи над збагаченням мовлення та над формуванням етнокультурознавчих знань учнів 5-7 класів українською народознавчою лексикою потребує наукового обґрунтованого відбору лексичного матеріалу.

Лінгвісти вважають, що національно-мовний образ світу певним чином виявляється на різних мовних рівнях, однак найповніше він виражається в лексико-семантичній та синтаксичній системах мови. Про це свого часу В. Гумбольдт писав так: «Сума всіх слів, мова - це світ, який лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини», а Бодуен де Куртене підкреслював: «…без будь-яких застережень можна погодитися з думкою Гумбольдта, що кожна мова є своєрідне світобачення». У свою чергу Є.М. Верещагін зазначав, що «в лексиці кожної мови можна помітити слова, які відображають специфіку народу». Такі слова у лінгвістиці дістали назви «народознавча лексика», «країнознавча лексика», «етнолексеми», «етнокультурознавча лексика» тощо.

У процесі свого дослідження Голуб Н.Б. приходить до висновку, що тільки власне українські слова відображають культуру українського народу та дають знання про матеріальну і духовну культуру українців. Ми, у свою чергу, хочемо звернути увагу методистів, вчителів, студентів філологічних факультетів на те, що не тільки власне українські слова формують етнокультурознавчі знання учнів, а й заслуговує на увагу фонова (напівеквівалентна) лексика, запозичені слова, слова-символи. Адже саме такою лексикою збагачений мовний матеріал підручників з української мови, тексти художніх творів з української літератури і навчальні тексти підручників з історії України.

З цього приводу А.Є. Супрун зазначає, що є потреба говорити про багатомірність організації лексики, розуміючи у даному випадку під вимірами такої системи фактори, котрі визначають положення лексичної одиниці у мовній системі. Цим пояснюється не тільки наявність, але й необхідність різних підходів до вивчення лексики, можливість побудови ряду класифікацій лексики й важливість поєднання різних підходів до її семантизації.

Дослідження словникового запасу російськомовних учнів 5-7 класів дають можливість виявити особливості вживання у мовленні тієї чи іншої групи лексики. Згідно з даними констатуючого експерименту, школярі (від 65% до 73%) обмежують у щоденному вжитку слова, що належать до народознавчої лексики. Хоч ці лексичні одиниці і широко представлені у підручниках української мови, літератури, історії, художніх творах, рекомендованих для позакласного читання, все ж вони залишаються поза увагою учня, а іноді і вчителя.

У цій статті ми зупинимося на визначенні терміну «народознавча лексика», на класифікації й аналізі прошарків даної лексики та встановимо можливості етнолексем для розвитку образного українського мовлення і формування етнокультурознавчих знань учнів.

Відомо, що Л.С. Бархударов, досліджуючи загальні проблеми теорії перекладу, торкався питань безеквівалентної лексики. Вчений у своєму дослідженні включає до її складу слова і стійкі словосполучення, які не мають ні повних, ні часткових еквівалентів серед одиниць іншої мови, і поділяє її на такі групи: власні імена, так звані реалії (слова, що позначають предмети, поняття, ситуації, які не властиві практичному досвіду людей, що розмовляють іншою мовою - предмети матеріальної і духовної культури), випадкові лакуни (у вигляді слів), які не мають відповідників у лексичному складі інших мов.

Значно детальнішим в опрацюванні безеквівалентної лексики є дослідження болгарських перекладознавців С. Влахова та С. Флоріна. На їх думку, реалії, тобто національно-марковані найменування - це «слова…, які називають об'єкти, характерні для життя (побуту, культури, соціального та історичного розвитку) одного народу і чужі іншому».

Сучасна концепція освіти орієнтує вчителя на формування мовної особистості. А мовна особистість виявляє себе в успішній і якісній своєрідності виконання мовленнєвої діяльності, що потребує розвинутих здібностей розуміти лексичні і граматичні мовні значення, їх виразні конотації (відтінки), відчувати, як відображається (моделюється) за допомогою мови внутрішній світ людини, як людина виражає свою оцінку дійсності. Вивчення мови на основі лексичного аналізу тексту в єдності змісту і форми сприятиме вихованню уваги до слова, пізнанню слова, збагаченню мовного запасу, формуванню читача і слухача, розвитку чуття мови, уміння бачити всі відтінки значення слова, вихованню естетичного смаку, розумінню краси слова, глибини його, виразності, усвідомленню неповторності і мовної особистості. На цій основі разом із засвоєнням мовної системи учні будуть набувати комунікативних умінь, навчатися мотивовано, грамотно використовувати мовні засоби у різних умовах спілкування відповідно до змісту і ситуації мовлення.

У Державних стандартах, навчальних програмах наголошується на тому, що мовна освіта в Україні покликана враховувати не тільки прагнення кожної національної спільноти до самозбереження, збагачення рідної мови й культури, а й сприяти ознайомленню учнів з культурою і традиціями українського народу, особливостями мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв української мови у певних ситуаціях спілкування, що забезпечує повноцінний процес комунікації.

Аналіз підручників і спеціальної методичної літератури засвідчив практичну відсутність міжмовних зіставлень, роботи над фоновим і символічним значеннями етнолексем, що свідчить про недослідженість проблеми лінгвокультурологічного напряму роботи над українською лексикою у школах з іншими мовами навчання.