Лексико-семантичні особливості художнього стилю Е. Ожешко

Размещено на http://www.allbest.ru/

5

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Індивідуальний стиль письменника

1.1 Поняття стилю

1.2 «Стиль - людина»

1.3 Зв'язок між стилем та змістом твору

1.4 Оригінальність індивідуального стилю автора

РОЗДІЛ 2. Лексико-семантичні особливості художнього стилю Елізи Ожешко

2.1 Лексико-семантичні особливості твору Елізи Ожешко «Dobra pani»

2.2 Лексико-семантичні особливості твору Елізи Ожешко «Tadeusz»

2.3 Лексично-семанитичні особливості твору Елізи Ожешко «A...B...C...»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Еліза Ожешко - видатна польська письменниця епохи позитивізму, громадська діячка, котра проживала на території сучасної Білорусії. Ім'я Елізи Ожешко є синонімом служіння великій ідеї. Вже при житті до письменниці прийшло заслужене визнання та повага. Світогляд авторки постійно змінювався в залежності від того, яке середовище привертало її увагу в той чи інший момент і які ідеї носилися в повітрі. Еліза Ожешко стала однією з перших письменниць у польській літературі, які з такою пристрастю, емоційністю, глибиною психологічного аналізу писала про долю жінки, її роль у суспільстві, долі сім'ї.

Загалом творчий доробок письменниці величезний: 60 художніх творів (у тому числі 30 великих романів), численна кількість публіцистичних і літературно-критичних статей. Вражає різноманітність тематики й проблематики творів Ожешко, які охопили всі сфери життя польського суспільства другої половини XIX ст., наполегливий пошук найбільш виразних художніх засобів.В своїх творах вона відобразила: жіноче питання („Над Німаном ”, „ Пан Граба”, „ Добра пані ”), єврейське питання ("Елі Маковер, "Меїр Езофович", "Сильний Самсон"). Подальшим завоюванням реалізму Ожешко став цикл оповідань "Із різних сфер", у яких вона звернулася до показу життя міської бідноти ("Юліанка", 1878; "Нерожева ідилія", 1878; "Мілорд", 1879 та ін).

Еліза Ожешко була переконаною інтернаціоналісткою. З її романів та оповідань, публіцистичних статей, численних листів, які є важливим джерелом для розуміння її творчості, виступає благородний образ гуманістки, яка уважно стежила за розвитком людського поступу у всьому світі, вела жваве листування з найбільшими письменниками і культурними діячами Слов'янщини і Заходу, підтримувала всі починання, які вели до взаємного братання народів і їх культур. Ожешко знала і високо цінувала літературу І. Тургенєва і Л. Толстого, листувалася з Салтиковим-Щедріним, була тісно зв'язана з Передовою російською журналістикою свого часу. Вона активно вивчала українську літературу, захоплюючись творами Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Франка. Авторові "Захара Беркута" вона писала про наше красне письменство 8 квітня 1886 р.: "Чим більше читаю, тим міцніше чую дивну насолоду й поезію цієї літератури. Чиста вона, мов кришталь, тепла, мов літній вечір, несподівано оригінальна, до жодної іншої відомої мені не подібна". Письменниця рішуче виступала проти великодержавної політики польської шляхти по відношенню до українського народу і його культури, сприяла популяризації українського художнього слова в Польщі.

Багато хто з науковців займався дослідженнями лексично-семантичних одиниць. Наприклад, структурно семантичні параметри в лексиці досліджував Кузнєцов А.М. [11;], лексичні значення слова вивчали Нікітін М. В. [15;] та Уфімцева А. А. [19;]. Лексичну семантику вивчав Апресин Ю. Д. [1;]. Особливості стилю загалом та художнього стилю автора зокрема досліджували такі науковці як Бортніков Д. С. [20;], Лосєв А. Ф[14;]. та Тимофєєв Л. І. [18;].

Актуальність теми. Незважаючи на те, що творчість Елізи Ожешко досліджувалася багатьма науковцями, проте лексичні та семантичні особливості у її творах представлені досить поверхнево.

Об'єктом дослідження є лексика та семантика у творах Елізи Ожешко та особливості художнього стилю авторки.

Предметом дослідження є метафори, епітети та інші художні та лексичні засоби, які використовувала Еліза Ожешко у своїх творах.

Мета дослідження полягає у комплексному дослідженні лексики оповідань Елізи Ожешко. Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

1) Визначити особливості індивідуального стилю Елізи Ожешко;

2) Проаналізувати особливості оповідань Елізи Ожешко;

3) Дослідити художні та лексичні засоби творах Елізи Ожешко;

4) Класифікувати художні та лексичні засоби;

5) Визначити їх стилістичні функції.

У даному дослідженні використовувалися такі методи:

- описовий (описано які художні засоби авторка використовувала у своїх творах та окреслено деякі моменти з життєтворчості письменниці);

- структурний (досліджено структуру мовних засобів у творах);

- зіставний (установлення подібних та відмінних лексичних рис у творах Елізи Ожешко ).

Джерела фактичного матеріалу: оповідання Елізи Ожешко ?Dobra pani?, ?A...B...C?, ?Tadeusz?.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вона присвячена розгляду проблеми лексико-семантичних особливостей та аналізу різноманітних засобів створення тих чи інших образів. Раніше це питання глибоко не досліджувалося.

Структура даної роботи складається зі вступу, двох розділів (перший розділ містить чотири підрозділи, другий - три підрозділи), висновків, списку літератури (який нараховує двадцять вісім позицій) та додатків.

Апробацію результатів курсової роботи здійснено у доповіді на щорічній конференції «Дні науки», яка відбулася 14 травня 2010 року у Волинському національному університеті імені Лесі Українки в м. Луцьку.

РОЗДІЛ 1. ІНДИВІДУАЛЬНИЙ СТИЛЬ ПИСЬМЕННИКА

1.1 Поняття стилю

Як зазначають автори "Теорії літератури" О.Галич, В.Назарець та Є.Васильєв [8; 102], стиль є індивідуальним втіленням художнього методу. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, то стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. За висловом Л.Тимофєєва, "у методі знаходять насамперед те загальне, що пов'язує митців, а в стилі -- те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін." [18; 64]. Стиль-- це сукупність художніх особливостей літературного твору. У ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби. ожешко лексика семантика

Термін "стиль" походить від латинського слова "stilos", що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше -- індивідуальні особливості творчості письменника загалом.4 "Словник літературознавчих термінів" В.М.Лесина та О.С.Пулинця [13; 358] визначає стиль авторський чи індивідуальний як ідейно-художню своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями тощо.

Кожний видатний письменник має свій стиль, тобто улюблені теми і проблеми, найбільш відповідні жанри, найчастіше вживані засоби побудови творів, ліплення образів і розкриття характерів персонажів, свою творчу манеру (рос. "слог"), свій "почерк" і неповторні інтонації, по-своєму підходить до використання досвіду попередників і сучасників, своєрідно користується скарбами загальнонародної мови тощо. Тому ніколи не сплутаєш творів І.Котляревського з творами Г.Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка і П. Мирного, І.Франка і т.д.

Таким чином, найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, "творчого обличчя" окремого письменника, стиль віддзеркалює індивідуальні особливості творця слова, риси його творчої індивідуальності.

1.2 «Стиль - людина»

Олександр Блок стверджував: "Поети цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються один від одного". Стиль письменника пов'язаний не лише з обраним художнім методом, а й із творчою індивідуальністю митця. За знаменитим афоризмом французького вченого Бюффона, "стиль -- це людина". Цікаво, що цей самий вислів цитується у згаданому вище словнику Лесина та Пулинця: "К. Маркс, критикуючи прусську цензурну інструкцію 1841 р., писав: "Стиль -- це людина. І що ж! Закон дозволяє мені писати, але я повинен писати не у своєму власному стилі, а в якомусь іншому... Ви захоплюєтесь чарівною різноманітністю, невичерпним багатством природи. Ви ж не вимагаєте, щоб троянда пахла фіалкою,-- чому ж ви вимагаєте, щоб найбільше надбання -- дух -- існувало лише в одному вигляді? Я гуморист, але закон велить писати серйозно. Я запальний, але закон наказує, щоб стиль мій був скромний. Безбарвність -- ось єдино дозволений колір цієї свободи. Кожна крапля роси, опромінювана сонцем, відсвічує невичерпною грою кольорів, але духовне сонце, в скількох би індивідуальностях, у яких би предметах промені його не переломлювалися, має право породжувати лише один, тільки офіціальний колір!" [13; 359]

І знову зустрічаємо цю формулу - вже стосовно стилю постмодернізму, - але на цей раз вона приписується Флоберу: "Манеру письма можна порівняти з манерою виконання, але ні в якому разі не можна зрівнювати манеру і стиль. Флобер сказав: "Стиль - це людина". Визначальним фактором є швидше не стиль, а тема. Людина - це тема. Стиль автора складається з його теми, власного стилю і стилю епохи".

Очевидно, авторство вислову не є настільки важливим питанням, як сама ідея стилю як творчого втілення автора. При цьому цікаво, що такий підхід до стилю мав місце ще в античну добу. Видатний давньогрецький філософ Платон, відзначаючи зв'язок стилю з творчою індивідуальністю, писав: "Яким є стиль, таким є характер". А давньоримський драматург Сенека говорив, що стиль "є обличчям душі". Багато хто з літераторів XX століття також подібно тлумачить стиль. Так, О. Блок зауважував: "Стиль усякого письменника так тісно пов'язаний із змістом його душі, що досвідчений погляд може побачити душу за стилем...".

Отже, багато хто з митців мислив, що стиль автора - це є сам автор, відображення його як людини, як індивідуальності, як характеру.

1.3 Зв'язок між стилем та змістом твору

Очевидно, стиль літературного твору пов'язаний не лише зі "змістом душі" його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст. Наприклад, стилю "Стороннього" Альбера Камю притаманні свої художні особливості. "Сторонній", за висловом Д. Наливайка, "...вражає надзвичайною стриманістю й прямотою вислову, бідністю епітетів і майже повною відсутністю тропів, якоюсь навмисною знебарвленістю". Ці стильові особливості, наголошує вчений, "...перебувають у прямій відповідності зі змістом твору, сутністю героя і обумовлюються ними". Стильова своєрідність "Стороннього" не тільки розкриває екзистенціальну "душу" Камю. Беручи до уваги те, що оповідачем у повісті є сам "сторонній", Мерсо, стиль твору виражає структуру світосприйняття головного героя, його екзистенціальну свідомість, для якої "існує лише теперішнє, наявне, що в даний момент сприймається чуттями. Причинно-наслідкові зв'язки послаблюються, і кожен предмет, кожна чуттєва мить тяжіє до відокремленого існування". Звідси -- специфіка стилю "Стороннього", в якому, за словами Ж.-П. Сартра, "між кожною фразою світ знищується й відроджується", і кожна фраза твору -- це "острів".

Стиль -- це явище цілісне. За висловом В. Жирмунського, поняття стилю "...означає не тільки фактичне співіснування різних прийомів.., а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв'язок, що існує між окремими прийомами". І хоча стиль пов'язаний з категорією художньої форми, з оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, необхідно вбачати в стилі також і зв'язок зі змістом твору, з його ідеєю, проблематикою, письменницьким світоглядом. В.Жирмунський стверджує: "Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами". Тому стиль як явище форми "неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору".

1.4 Оригінальність індивідуального стилю автора

Індивідуальний стиль -- явище неповторне. При дослідженні стилю письменника потрібно уважно проаналізувати зміст і форму його творів, а також порівняти з творчістю попередників і сучасників. Письменник-прозаїк творить, спираючись на неординарний стиль та оригінальність світобачення. Перший -- це "такий спосіб духовного втілення, який настільки ж підлягає умовам, продиктованим матеріалом, наскільки й відповідає вимогам певних видів мистецтва і законам, котрі формуються із поняття предмета". Оригінальність полягає у відмінному від інших баченні світу кожної окремої людини. Автор, як і будь-яка пересічна особа, керується не тільки власним, а й загальнолюдським досвідом і постулатами попередніх поколінь.

Стиль є свідченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль. Стиль, на думку Гете, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. До середніх літераторів автор "Фауста" застосовує термін "манера", а для "найгірших" -- "наслідування". Тим, чим для Гете є "стиль", для В.Бєлінського є "склад" (рос. -- слог), -- у XIX столітті це поширене поняття було синонімічним стилю. Склад, за висловом Бєлінського, -- "...це сам талант, сама думка. Склад -- це рельєфність, наочність думки; у складі вся людина; склад завжди оригінальний, як особистість, як характер <...>. За почерком упізнають руку людини й за почерком визначають достовірність власноручного підпису людини -- за складом упізнають великого письменника, як за пензлем -- картину великого живописця". Схожу думку висловлює також Антон Чехов: "Якщо в автора немає „складу", він ніколи не буде письменником".

Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. "Все, що в мене є, -- це мій стиль", -- говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Флобер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.

В.Стефаник вважається великим майстром короткої реалістичної новели про життя галицької сільської бідноти. Найхарактерніші риси його стилю вдало визначив М. Горький, зауваживши, що він пише "коротко, сильно і страшно". Теми з життя галицького села, жанр реалістичної новели, надзвичайний лаконізм в усьому, глибокий, але прихований ліризм його творів, велика увага до зображення не зовнішніх подій у житті селян, а їх переживань та настроїв у трагічні моменти, широке використання діалектизмів, особливо в мові персонажів, велика роль діалогів та монологів -- так коротко можна схарактеризувати стиль В.Стефаника.

Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони "перепускаються" через особистість митця. Стиль, "стилос" -- колись загострена паличка, а нині "перо", є, за виразом Франца Кафки, не просто "інструментом", але "органом письменника".

Проте, аналіз творчості згаданого вище Василя Стефаника дозволяє простежити деякі зміни, що відбувалися у його стилі. Так, якщо в першому періоді творчості (1897--1901) у новелах Стефаника гумор і сатира майже відсутні, то в другий період (після 1916 р.) їх роль значно зростає. Тобто, стиль письменника -- це не щось раз назавжди дане: він розвивається, змінюється і вдосконалюється, якоюсь мірою залежить від пануючих у певний час у літературі течій, методів, від змін у суспільному житті.

Отже, поняття стилю є багатогранним, а в деяких аспектах -- невизначеним. Про стиль говорять не лише в літературознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології. У різноманітних сферах суспільного життя й побуту також застосовують поняття стилю (стиль роботи, стиль одягу, стиль гри тощо). У літературознавстві також спостерігається багатозначність поняття: дослідники розглядають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль письменника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента. Одні літературознавці вважають правомірною таку універсальність категорії стилю, другі стверджують, що можливо вести мову лише про індивідуальний стиль письменника, треті -- лише про "великі" стилі, пов'язані з добою й літературним напрямом.

З другого боку, стиль виступає в літературі як форма руху художньої думки, спрямованої на пізнання дійсності, думки, що втілює певний ідеал, творить художній світ. Природно, що стиль нерозривно пов'язаний із змістом твору, світоглядом автора, методом і творчою індивідуальністю письменника. Разом з тим, процес формування стилю не можна розглядати і зрозуміти поза розвитком стилів світової літератури.

Тому метою даної роботи є вивчення питання історичної зумовленості типу художнього мислення письменника у контексті взаємозв'язку між поняттями "індивідуальний стиль автора" та "стиль епохи".

РОЗДІЛ 2. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО СТИЛЮ ЕЛІЗИ ОЖЕШКО

2.1 Лексико-семантичні особливості твору Елізи Ожешко «Dobra pani»

Фабула твору ?Dobra Pani? концентрується на долі бідної сироти Хелі, котра потрапила в будинок багатої жінки Евеліни Крицької. У творі авторка перш за все використовує засіб контрасту. Багатству та розкоші письменниця протиставляє убогість, бідність та приниження. Ватро пригадати момент, коли в домі Евеліни Крицької з'являється Янова з Хелькою. Евеліна за дитину пропонує Яновій гроші ніби на цукерки дітям, на що убога жінка відповідає:

„ - Dam ja im cukierki! - zawolala - albo to panskie dzieci, zeby im cukierkow trzeba bylo. Jezeli juz wielmozna pani taka laskawa, to za pieniadze te sprawie Wickowi buty, a Marylce i Kasce chusteczki na glowy...”

Цими словами авторка підкреслює відмінності потреб заможних та убогих.

Вже на початку твору авторка застосовує багато епітетів:

„Koralowe usteczka drzaly i krzywily sie do placzu, wielkie szafirowe zrenice palily sie od zdumienia i ciekawosci(…)”.

Ці епітети мають роль підсилювальну - авторка хоче показати неземну красу маленької дівчинки. Ці засоби придають ще більшого емоційного відтінку.

В першому абзаці твору Еліза Ожешко використовує повтори:

„geste, geste wlosy”, „juz, juz kryknac miala” - ці повтори знову ж таки стосуються зовнішності маленької Хелі, стилістична функція їх - надати певного підсилення зображення краси.

На початку твору письменниця використовує гіперболи:

1)„(…) i przysiadajac na posadzce, ze smiechem i czuloscia niezmierna wolac zaczela(...)”.

Цією гіперболою авторка хотіла показати безкінечну невинність і доброту маленької Хелі.

2) „W mgnieniu oka pospiesznym bardzo krokiem weszla kobieta trzydziestoletnia(…)”.

Тут уже йдеться про іншу героїню твору - служницю Евеліни Крицької Черницьку. Використання цієї гіперболи має показати читачеві наскільки покірною, уважною та слухняною була жінка.

В творі трапляються зменшувально-пестливі форми, наприклад:

1)„Moja Czernisiu!” - ця форма часто трапляється у діалогах Евеліни з Черницькою. Вона тут вжита для того, щоб показати ставлення Крицької до своєї служниці.

2)„(…)byla taka malutka, zgrabniutka (…)” - у даному випадку це має відношення до юної вихованки Евеліни - Хельки. Крицька разом зі служницею згадують яка Хеля була малесенька, гарнесенька і жалкують за тими часами.

Часто по відношенню до Хельки вживається ономатопея „szczebiotac”:

1) „Jak wprzody Helka przed pieskiem, tak teraz ona przed Helka na ziemi przysiadla i do dziecka, dziecinnie szeplenienie nasladujac, szczebiotac zaczela”.

2) „- Tas, tass, tas-tas-tas!”- szczebiotala Helka.

Стилістична функція цього засобу - підсилити грацію, красу голосу дівчинки.

Особливістю самого твору є те, що не відразу дізнаємося, де відбуваються події. Місце подій - невеличке містечко Онгруд:

„Majatek jej byl wprawdzie znacznym, nie tyle jednak, aby klopoty i interesy rozne nie przykuwaly ja niekiedy i na czas pewien do tak brzydkiego, smutnego, nudnego miejsca, jakim jest Ongrod.”

Тут авторка переставляє літери, тобто використовує анаграму. Це є своєрідний шифр. Справжня назва цього міста - білоруське місто Гродно, в якому авторка прожила багато років і почувала себе духовно пов'язаною з ним.

Авторка використовує метафори, які стосуються зовнішності Хельки:

„Bawilo sie podobno z psem i kotem, czy moze siedzialo przed progiem chaty oblane sloncem, ktore we wlosach jej rozpalalo ogniste blyski(...)”

У творі авторка не підкреслює яскраво своє ставлення до героїв та ситуацій, пов'язаних з ними, і дуже тяжко розпізнати її відношення до подій, але все ж таки навіть у деяких художніх засобах відчувається іронія, яка стосується Евеліни Крицької:

„Teraz kochajac dziecie to uspokoi tetniece swe serce, a oslaniajac je macierzynskimi skrzydly zadowolni sumienie swe, rozkazujac jej czynic dobrze!”

Авторка використовує анімізацію. Письменниця ніби хоче показати нам якою щирою є Евеліна Крицька та які чисті материнські почуття має до маленької убогої дівчинки Хелі. Але в кінці ми переконаємося, яка це омана.

Еліза Ожешко у творі застосовує алегорію, в якій ми бачимо метаморфозу:

„Bialawy motyl te zwinietymi skrzydlami przeminil sie w swietnego kolibra”

Таким шляхом літераторка намагалася показати довершеність Хельки у бідності та незмінну красу в достатках.

У творі письменниця вживає деякі побутові реалії, наприклад назви одягу:

1)„(…) a rekawem swiatecznej algierki lze na czerwonej twarzy rozcierajac, glosno prawie wolala (...)”.

2) „Dlugie i cienkie te nogi przybrane w bardzo ciasne i wysokie kamasze(...)”.

Майже цілий твір пронизає повторення, вжите в устах Чернецької:

„Pani przyzwyczaila panienke do swojej nadzwyczajnej dobroci.”

Як дізнаємося наприкінці твору, ця фраза носить іронічне навантаження, вона відноситься до Евеліни Крицької. В закінченні ми дізнаємося якою ж доброю насправді є ця жінка і чому Чернецька говорила ці слова так наполегливо.

Еліза Ожешко у своїх творах використовує прийом ?незнання? (?невідання?):

„O czym myslala? O tym zapewne, ze Bog w nieprzebranej dobroci swej zeslal na mroczna i chlodna droge jej zycia cieply i jasny promien slonca...”.

Але водночас автор знає дуже багато. Знає не лише те, що діється з героями, про що вони говорять, а й те, що вони відчувають. Багата гама людських почуттів зображується письменницею:

„W tych niskich, ciemnych scianach, pomiedzy tymi dziecmi bosymi i w grubej odziezy stroj ten, jako tez delikatnosc cery jej, rak i ruchow okrywaly ja wspolczesnym, wpolbolesnym pietnem glebokiej z calym otoczeniem jej dysharmonii.”

Еліза Ожешко у творі використовує велику кількість порівнянь:

1) „(…) zyla ona jak pustelnica, zamknieta w willi swej z obrazami swymi (...)” - стилістичною функцією цього порівняння є підсилення образу самотності Евеліни Крицької.

2) „Zapragnela dziecka tego, zapragnela go na wylaczna swa wlasnosc z zapalem i moca duszy namietnej jak wulkan a samotnej jak lodz na burzliwych przestworzach morza zblakana...” - це порівняння виконує підсилювальну роль: показати сильне бажання Евеліни мати біля себе Хелю.

3) „Z puchow bialych koronek wysuwaly sie okragle nozki ociagniete ponczoszkami delikatnymi jak siec pajecza(…)” - порівняння підсилює красу Хельки.

Для розкриття стану героя авторка використовує багато портретних деталей:

1) „Dlugie, cienkie te nogi przybrane w bardzo ciasne i wysokie kamasze, czynily ja troche niezgrabna. Regularny owal jej twarzy nadwerezyl sie tez nieco przez lekkie wychudniecie, bedace zapewne skutkiem dlugiej podrozy(...)”

2) „Wychudla, szczerniala i na oczy zapadac zaczyna... Starosc jej predko przyjdzie i pamietac o tym musi...”

Еліза Ожешко використовує паралелізм - аналогії, схожість. Прикладом паралелізму (аналогії) є доля Хелі та песика Ельфа. Обидва життя - людини та звіра - тотожні між собою. Песик, якого спочатку дуже любила Евеліна, почав їй набридати:

„Ta zaduma pani Eweliny przerwana zostala przez dwie kosmate lapki, ktore wspinajac sie na jej kolana zaplatywaly sie w koronki jej sukni, a ostrzem pazurkow dosiegaly jej reki. Obudzila sie i gniewnym gestem odtracila od siebie natretnego pieska. On gniew jej wzial za wesole zarty. Zbyt dlugo snadz byl kochanym, aby moc latwo w odtracenie uwierzyc (...) ”

„- Moja Czernisiu! Wez, prosze Elfa i niech on tam przy tobie w garderobie zawsze juz bedzie. Drze mi koronki, nudzi mie...”

Долю малої Хелі, шлях її відштовхування Евеліною авторка показує ідентично:

„Ta zaduma pani Eweliny przerwana zostala przez dwie male raczki, ktore jak platki sniegu spadly na czarne koronki jej sukni i niesmialo, blagalnie jakby piely sie ku jej szyi. Odwrocona, wzdrygnela sie i powsciagajac zniecierpliwienie z lekka usunela od siebie Hele. Ona usilowala jeszcze zniecierpliwienie jej brac za wesoly zart. Zbyt dlugo byla kochana, aby moc predko w odtracenie uwierzyc (...)”

„ - Moja Czernisiu, wez Hele i niech ona tam przy tobie bedzie, kiedy u mnie sa goscie. Przeszkadza mi rozmawiac z goscmi... nudzi mie...”

Застосування контрастів та паралелізму дало можливість впорядкування змісту в такий спосіб, що висновки напрошуються самі собоює, всупереч того, що не були висловлені прямо.

Досить цікавим є прийом байки в новелі. Черницька розповідає

-- Cicho, Elfku, cicho! No, nie spij znowu! Sluchaj! Bajka bedzie dluga i ladna.

Byla sobie razu jednego w szlacheckiej okolicy jednej mloda, przystojna dziewczyna. Zyla ona sobie szczesliwie u rodzicow swoich, pomiedzy bracmi i krewnymi swymi, pod blekitnym niebem bozym i miedzy zielenia kochanej ziemi, pracujac ciezko, to prawda, ale zdrowa, hoza, rumiana i wesola. Bylo juz jej lat pietnascie i juz ja byl chlopiec -- sasiad za zone upatrzyl, gdy wtem wypadkiem zobaczyla ja jedna bogata i bardzo dobra pani. Ta pani zobaczyla mloda te dziewczyne raz w niedziele, kiedy w swiatecznym ubraniu niosla ona z lasu dzbanek poziomek. Zobaczyla i zaraz bardzo pokochala. Za co? Nie wiadomo. Podobno dziewczyna miala, piekne oczy, moze tez do twarzy jej bylo na zielonej miedzy, w zlotej pszenicy, z czerwona wstazka przy kaftanie i dzbankiem poziomek w reku. Dosc, ze dobra pani przyjechala slicznym powozem przed chate jej rodzicow i -- zabrala ja sobie. Mowila, ze da jej edukacje, w swiat ja wprowadzi, los i szczescie jej zapewni... Los... i szczescie!(…)

Dalej -- bylo tak. Dobra pani kochala bardzo, ale to bardzo mloda dziewczyne przez calutenkie dwa lata. Trzymala ja wciaz przy sobie, calowala czesto, uczyla mowic po francusku, zgrabnie chodzic, mowic i jesc, paciorkami ma kanwie wyszywac... potem...

-- Co potem? Co potem?

-- Potem zaczela ja lubic daleko juz mniej, az na koniec raz wypadkiem spotkala jednego hrabiego. Wtedy mloda dziewczyna zrobila sie bardzo nudna i -- poszla do garderoby... Cale szczescie, ze miala ona wiele dobrego gustu i zrecznosci, dobra pani wiec kazala ja wyuczyc krawiectwa i roznych robot i zrobila z niej swoja panne sluzaca. Gdyby nie nadzwyczajna dobroc tej pani, dziewczyna mialaby teraz swoja chate w szlacheckiej okolicy, meza, dzieci, zdrowie i twarz rumiana. Ale pani ta zapewnila jej los i szczescie. Od lat dwunastu szyje ona dla niej stroje po calych nocach, ujada sie z jej garderobianymi i lokajami, kazdego ranka wklada jej na nogi ponczochy i trzewiki, a kazdego wieczora urzadza z koldry jej gustowne draperie... Trzydziesci lat ma dopiero, a wyglada na stara kobiete... Wychudla, sczerniala i na oczy zapadac zaczyna... Starosc jej predko przyjdzie i pamietac o tym musi... O! musi ona pamietac o swojej starosci, bo gdyby sama o niej nie pamietala, to dzis czy jutro, kiedy dobra pani kogos innego zechce na miejsce jej w garderobie posadzic, wrocic by musiala chyba do szlacheckiej okolicy swojej na laske braci, na posmiewisko ludzkie, na... nedze! Ot... poczatek bajki!(…)

-- Co bylo potem? -- szepnelo dziecko. Czernicka z wielka powaga w glosie i na twarzy odpowiedziala:

-- Potem -- byl hrabia...

-- A jakim byl -- ten hrabia?

-- Ten hrabia byl -- zonaty. Ksiadz spowiednik wytlumaczyl dobrej pani, ze zonatego kochac nie trzeba, bo mozna za to pojsc do piekla i sam po hrabi nastapil.

-- A gdzie byl ten ksiadz spowiednik?

-- Ten ksiadz spowiednik byl w Paryzu -- ale wkrotce pani wyjechala z Paryza i w miescie jakims, wypadkiem, zobaczyla sliczna papuge, bladorozowa, z czerwonym, dziobem (...)

-- W Wiedniu... -- zawolala -- w jednym ogrodzie jest tak duzo, duzo papug... takie sliczne... slicznee...

-- Otoz to; tamta papuga byla jeszcze sliczniejsza od tych, ktore sa w Wiedniu... Pani kupna ja sobie i bardzo pokochala. Wiecej jak przez rok nie rozlaczala sie z nia nigdy. Na noc przenoszono ja z klatka z salonu do sypialnego pokoju. Pani uczyla ja mowic po francusku, karmila ja najwyborniejszymi przysmakami, gladzila jej piorka, calowala w dziobek (...)

-- Potem... nie pamietam juz, dlaczego i jakim sposobem papuga zrobila sie bardzo nudna... i poszla do garderoby. W garderobie posmutniala, przestala jesc, zachorowala i zdechla. Ale pani nie zalowala jej wcale, bo miala slicznego pieska...

-- Wiem! Juz wiem! -- nagle zawolala Helka. -- Co wiesz?

-- Koniec bajki. -- No to powiedz.

-- I piesek poszedl do garderoby... -- A potem?

-- Potem byla dziewczynka...

-- I coz?

-- Pani dziewczynke kochala...

-- A potem -- wtracala Czernicka -- spotkala jednego slawnego muzyka...

-- I dziewczynka poszla do garderoby!

Цією байкою авторка показує аналогію усіх доль людей та звірів, які потрапляли до Евеліни. Тут стає зрозуміло, чому Чернецька невпинно повторювала Крицькій про її безкінечну доброту. Це був сарказм зі сторони служниці.

Таким чином, Еліза Ожешко у оповіданні „Dobra Pani” використовує численну кількість лексичних засобів, кожна з яких несе свою невід'ємну роль.

2.2 Лексико-семантичні особливості твору Елізи Ожешко «Tadeusz»

Твір презентує один день з життя звичайної селянської родини. Розповідається у творі про трагічну долю селянського сина, якого залишили без нагляду, оскільки тяжко працювали. І він тоне.

У творі авторка застосовує реалії побуту, а саме назви страв:

„W jednym z tych garnkow znajdowal sie barszcz z bocwiny i burakowego kwasu; w drugim - krupnik jeczmienny z kartoflami, czyli - wedle zwyczaju chlopow tych okolic - jedna potrawa kwasna, druga przasna. ”

Письменниця показує реальне життя селян, а деталі побуту дають можливість читачеві краще його уявити.

У творі авторка використовує просторіччя та іншомовні слова:

1) „- Nu, chadziem, synku! (pojdzmy)”.

2) „ - Dobre juz, dobre! - mowila ”.

3) „ - Dobre juz, dobre! - mowila ”.

4) „ - Chadzi! - wolala, jednym ramieniem przytrzymujac u piersi dziecko, a drugim dajac mezowi wzywajace znaki- chadzi tutki, chutko! (predko) chadzi!”

5)„(…) tak szczekal na jakiegos zebraka, tak szczekal, ze az pan wekonom... pan wekonom (ekonom)... ”

6) „ - Czeho klikala? (czego wolalas?)”.

7) „ Co mnie z nim robic! Paskudnik taki! szalun (swawolnik)!”

8) „ - Dzieuczata; ej, dzieuczata! (dziewczeta) nie proznujcie! Czas darmo tracicie! Toz heto hrech! (to grzech).”

9) „ - Hetyj dla Bozi! (hetyj - ten) A drugi:

- Hetyj dla panienki...”

10) „ - Kap ciebie licho wzialo... Kap ciebie paralusz... (zeby cie diabel wzial, zeby cie paraliz).”

11) „(…) i nawet wiedzial, ze nyzywaja sie one worobije (…)”.

Слова ці є простонародними, вони є суржиками з інших споріднених слов'янських моа, наприклад російської або білоруської. Всі ці слова служать у творі для того, щоб ніби перенести читача у події твору. Авторка показала реальну мову селян того часу і місцевості.

Мова твору сповнена портретними описами, а також пейзажами:

„Nad kipiacym morzem kwitnacego, milosnego, rozspiewanego, olsniewajacego zycia wznosil sie z jednej strony cienisty ganek dworski, z drugiej kapliczka ze swietym posagiem. Patrzaly one na siebie przez szerokie okno rozerwanego szeregu lip. Przed gankiem kobieta rwaca roze i georginie z dala swiecila licem i rekami bialymi jakby snieg. W niszy kapliczki korona swietego posagu jasniala i promieniala jak zawieszona w powietrzu gwiazda swietna i nieruchoma”.

Цей опис природи вміщений у кінці твору. З його допомогою авторка показала контраст: неперевершену красу природи та життя, яке в ній вирує і лихо, яке сталося в сільській сім'ї. Можливо, письменниця хотіла показати круговорот життя - не дивлячись ні на яке людське лихо природа живе своїм окремим життям, вона не стоїть на місці.

У оповіданні є кілька порівнянь:

1) „Czuprynka jego, jasna jak lens bardzo rozczochrona, jezyla sie (...)”.

2) „(...) aby jak piesek bez dozoru czolgal sie po pokrzywach(…)”.

3) „(...) i jak strzepiaste ramiona kolysaly sie dwie slomiane wiechy. ”

Усі порівняння мають підсилювальну стилістичну функцію. Вони надають особливого забарвлення рисам зовнішності персонажів.

Таким чином, твір Елізи Ожешко „Tadeusz” насичений просторіччями та іншомовними слова, порівняннями натомість якихось яскраво виражених троп у творі не виявлено.

2.3 Лексично-семанитичні особливості твору Елізи Ожешко «A...B...C...»

Стиль, який домінував у творчості молодої Елізи Ожешко, не був ще цілком розвинутий, він затирав контури реальності. Але саме практикування у написанні новели допомогло авторці виробити свій власний стиль і збагатити свою літературну майстерню.

У творі „A...B...C...” немає розтягнутих авторських коментарів, портретні характеристики створюють образи характерів персонажів та окреслюють внутрішні конфлікти.

В портретній характеристиці головної героїні письменниця використовує контраст - до того моменту, коли взяла на себе роль вчительки, та після того:

1) „Na co ja komukolwiek lub czemukolwiek przydac sie moge?” - rozwazaю. Її душевні розлади відбиваються на зовнішньому вигляді: „Mloda byla i niewatpliwie ladna, lecz kazdy znawca ludzi poznalby w niej od razu jedna z tych dziewczat, w kazdym miescie licznych, ktore nie bawia sie i nie stroja nigdy, jadaja niewiele, oddychaja powietrzem waskich ulic i ciasnych izdebek. (...) Czesto bywala glodna i miewala podarte obuwie, myslac o kawalku chleba czy bulki albo o calych trzewikach (...)”.

2) „Wygladala razniej, zdrowiej i pogodniej. Obuwie jej nie bylo juz nigdy podarte ani suknie tak zniszczone. Odkwitla.”

Відголосам в шинку відповідає шепіт дітей, які таємно вчаться. Це ще один контраст: протилежність двох світів.

На початку твору є кілька риторичних фігур - риторичних запитань:

„Na co ja komukolwiek czy czemukolwiek na swiecie przydac sie moge?”

Дівчина впевнена, що нікому не потрібна, своїм існуванням лише заважає всім.

У творі вжито кілька прислів'їв:

1) „Ziarnko do ziarnka, zbierze sie miarka, a pozniej”.

2) „- Nie czyn drugiemu, co tobie niemilo. Choc ubogo, ale chedogo. Pieczone golabki nie wpadaja do gabki”.

Авторка не випадково вмістила в твір саме ці прислів'я, очевидно головна героїня жила саме за цими принципами, внаслідок чого ледь не поплатилася власною волею.

Не менш значною рисою у творі є те, що письменниця вмістила в твір одне з гасел позитивізму: „ U podstaw”, тобто праця над покращенням освіти людей. У творі авторка зазначила, що вираз той лише десь чула.