Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ І. СТАРОСЛОВ'ЯНСЬКА МОВА, ЯК ОСНОВА ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

1.1 Аналіз наукової літератури з проблеми дослідження: виклад головних поглядів на походження старослов'янської мови

1.3 Виникнення нової української мови

1.4 Структура східнослов'янських діалектів

1.5 Старослов'янський алфавіт

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СТАРОСЛОВ'ЯНСЬКОЇ МОВИ У ПРАКТИЧНОМУ МОВЛЕННІ

2.1 Писемні пам'ятки старослов'янської мови

2.2 Особливості старослов'янських діалектів

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Літературна мова в житті кожного народу -- це надійна опора в його духовному й матеріальному розвиткові. Залежно від епохи літературна мова виконує то вужчі, то ширші функції. У період натурального господарства літературна мова плескається духовною елітою. Вона є чудом для неосвічених людей, засобом спілкування з Богом, знаряддям, з допомогою якого досягається вище одкровення. Ця мова, як правило, не збігається і не може збігатися з народною -- святість межує з закритістю. В Україні-Русі першою, однофункціональною мовою була старослов'янська -- перша слов'янська мова, якою заговорив Бог. Це була створена за зразком старогрецької мови солунськими братами Кирилом і Мефодієм мова, сперта на південнослов'янські говірки, на поширені тут слова, а головне -- на слов'янські корені, з яких кувалися нові слова, що передавали наявні в Святому письмі складні абстрактні поняття.

Життя людини не обмежується спілкуванням з Богом -- люди повинні знаходити взаємопорозуміння між собою. Для цього їм потрібен простіший інструмент, ніж той, що використовується для звернення до Всевишнього. Так на Русі за зразком старослов'янської мови і значною мірою на її основі, але з активним використанням місцевих лексичних і граматичних елементів, виробляється діловий стиль літературної мови, або, як його ще називають, давньоруська літературна мова. Обидва стилі активно між собою взаємодіють, що особливо чітко відбилося в давньоруському літописанні. При цьому треба усвідомлювати, що взаємозв'язок між писемною й усною мовою був у ті часи зовсім не такий, як тепер. І конфесійна література і ділова були тільки писемними. Як справедливо пише В.В. Колесов, «середньовічна літературна мова -- тільки мова писемності, зібрання текстів літературного призначення»[1, с.5].

Розвиток агіографічної, літописної, художньої, згодом наукової літератури накладав свій відбиток на еволюцію літературної мови у кожного зі східнослов'янських народів -- українців, росіян і білорусів, -- оскільки всі вони успадкували той самий вихідний матеріал -- старослов'янську мову як культову і утворену за її зразком давньоруську як стиль офіційно-ділового спілкування. У наш час українська літературна мова знову піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори. Однією з них є правдиво викладена власна історія: пізнай самого себе -- й ти будеш непереможний. Отож від короткого екскурсу в минуле перейдемо до просторішого викладу історії літературних мов в Україні.

Дослідження проблеми старослов'янська мова: діалекти, писемні пам'ятки, алфавіт є актуальним для методики викладання іноземної мови.

Протягом свого розвитку старослов'янська мова збагатилася великою кількістю слів, які відображають прогрес людського мислення, розвиток виробничих сил суспільства, науки, техніки, культури. Розвиток словникового складу англійської мови привів до утворення в ній багатої системи синонімів та великої кількості ідіоматичних сполучень, широке вживання яких характеризує сучасну мову.

Поряд з істотними змінами в кількісному та якісному складі словника сучасної мови спостерігаємо певні тенденції, які існують у мові протягом багатьох століть. Прикладом може служити словотворення шляхом злиття слів (звичайно двох), відоме в англійській мові протягом всієї її історії.

Мета курсової роботи полягає у педагогічному дослідженні сутності та характеристик старослов'янська мови: діалекти, писемні пам'ятки, алфавіт.

Предмет дослідження пам'ятки старослов'янської мови: діалекти, писемні пам'яток алфавіту.

Об'єкт дослідження: особливості застосування старослов'янської мови: діалекти, писемні пам'ятки алфавіту.

Задачі дослідження:

1.Аналіз літератури з проблеми дослідження.

2.Розробка теоретичного обґрунтування старослов'янської мови.

РОЗДІЛ І. СТАРОСЛОВ'ЯНСЬКА МОВА, ЯК ОСНОВА ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

1.1 Аналіз наукової літератури з проблеми дослідження: виклад головних поглядів на походження старослов'янської мови

Літературна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на одне-два століття старшою, пам'ятаючи про те, що найперші пам'ятки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов'язана зі старослов'янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов'янську мову, але щедро пересипані старослов'янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988 р.) старослов'янська мова утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст.[2,с.110].

Поряд із канонічною старослов'янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східнослов'янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов'янських слів та форм.

У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі -- старослов'янська чи руська? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які -- незважаючи на різні вихідні позиції -- доводять те саме положення: сучасна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські з походження вчені, наприклад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетичну відмінність старослов'янської і давньоруської мов. Разом з тим перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов'янська, але тривалий час зазнавала східнослов'янського впливу. Один із найвидатніших славістів середини XIX ст. І.І. Срезневський зводив усі жанри давньоруської писемності до єдиної літературної мови, східнослов'янської в своїй основі. О.О. Шахматов у низці праць обстоював думку про те, що російська літературна мова (про українську навіть не йшлося) за своїм походженням не російська, бо виникла вона на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської; на російському (у даному разі краще б говорити на руському) ґрунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови. Цю думку спробував категорично заперечити С.П. Обнорський: він висунув положення про самобутність давньоруської літературної мови. Витоки її вчений знаходив у стародавньому Новгороді, а наявність старослов'янізмів пояснював пізнішим (від XIV ст.) впливом південної, болгаро-візантійської культури[2, с.110].

Дослідники пізнішого часу, зокрема Ф.П. Філін, все ж не підтримали високопатріотичного в своїй основі починання С.П. Обнорського. Адже важко заперечити залежність ділової писемності Стародавньої Русі від старослов'янської мови[1, с.6].

Тут варто додати, що вірогідність східнослов'янського походження, тобто відповідність фіксованих у них слів і форм природній мові значно нижча, ніж текстів старослов'янських. Як зауважував І.С. Свєнціцький, найстарші копії руських пам'яток дійшли до нас в пізніших копіях: в Успенському Збірнику з кінця XII ст. («Руська Правда» 1019 р.) у списку 1282 р.; повчання Володимира Мономаха з 1096--1113 р. (у списку 1375 р.); Паломник («Житіє і ходіння...» ігумена Данила), у списках від XVI до половини XIX ст. Очевидно, що за цими списками не можна так впевнено говорити про звукові ознаки мови -- доби, авторів і місця написання цих творів, як це можна робити за пам'ятками, що переписані в цей час із старослов'янських рукописів, тобто за Остромировим Євангелієм 1056 р., Збірником Святослава 1073 p., Збірником Святослава 1076 p., Архангельським Євангелієм 1092 р. та ін.[4,с.56].

Як все ж таки визначити співвідношення між оригінальною старослов'янською літературою, старослов'янськими текстами, переписаними на Русі, оригінальною літературою, написаною старослов'янською мовою, старослов'янською з домішками староруської і староруської з домішками старослов'янської? Мабуть, варто відмовитися від конкуруючих у наш час теорій, згідно з якими ситуація із старослов'янською і руською мовами визначається або як диглосія, або як білінгвізм. Диглосія -- нерівноправне становище двох мов, одна з яких (давньоруська) доповнює функції іншої (старослов'янської). Білінгвізм -- рівноправне становище обох мов, кожна з яких має свою сферу вживання. Обидва положення були б правомірними, коли б носії літературної мови -- старослов'янської і давньоруської -- були різні. Так ні ж, це ті самі люди: князі, їхнє військове і духовне оточення. Для них старослов'янська й руська мови -- різновиди тієї самої літературної мови. Давньокиївська літературна мова однаковою мірою використовувалась усіма східними слов'янами і складалася із трьох функціональних стилів: високого (конфесійна і ораторська література), середнього (мова літописів і художньої літератури) і зниженого («Руська Правда», грамоти). Високий стиль репрезентувала старослов'янська мова, яка, набувши деяких східнослов'янських рис (фонетичних, граматичних і лексичних), наблизилася до місцевого київського діалекту. І. Огієнко цілком справедливо вважав, що «написи вЂра, спаси, мене і т. п. були для слов'ян вже з найдавнішого часу лише графічними формулами, а вимова їх була ріжною»[2, с.49].

Беручи до уваги головне функціональне призначення високого стилю, природно називати цей різновид літературної мови східних слов'ян церковнослов'янською мовою. Середній стиль поєднував у собі церковнослов'янські елементи -- основа стилю -- і в значній кількості місцеві фонетичні, граматичні і особливо лексичні особливості. Залежно від об'єкта опису мова цього різновиду змінювалась від майже стандартної церковнослов'янської до майже чистої народної. Знижений стиль може бути названий так тільки умовно. З походження, як про це вже згадувалось, він становить собою літературну мову східних слов'ян, що, очевидно, розвивалася ще до прийняття Руссю християнства. У ній домінують місцеві східнослов'янські риси, хоч наявні й церковнослов'янізми, які виступають тут не як природні елементи структури, а як своєрідний інкрустаційний матеріал.

У якій же послідовності викладати історію стилів давньокиївської літературної мови? Очевидно, в хронологічному. Спершу треба схарактеризувати перекладні, неоригінальні твори, писані по-старослов'янському, далі розглянути особливості оригінальної літератури як високого, так і «низького» стилів.

1.2 Основи східнослов'янської редакції старослов'янської мови

старослов'янська українська мова діалект

У основі східнослов'янської редакції старослов'янської мови були переважно пам'ятки південнослов'янської редакції цієї ж мови. Сюди належали рукописи X--XI ст. болгарської редакції (Зографське Євангеліє, Савина книга, Супрасльський рукопис, Ассеманієве євангеліє, Синайський псалтир, Хіландарські листки, Рильський листок, Македонський кирилівський лист, Охрідські глаголичні листки, Листки Ундольського, напис царя Самуїла 993 р., -- найдавніша датована пам'ятка, писана кирилівським письмом, -- Темницький напис, Зографські листки, Зографський кирилівський підпис 980 р., Іверський глаголичний підпис 982 р.), сербської (Марийське Євангеліє, Клоцові листки), словенської (Фразингенські уривки).

Треба брати до уваги й західнослов'янську редакцію старослов'янської мови, зокрема Київські глаголичні листки і Празькі глаголичні листки. Усі ці тексти створені пізніше, ніж безпосередня Кирило-Мефодіївська спадщина, -- від IX ст. до наших часів не дійшов жоден текст, писаний старослов'янською мовою [1, с.5].

Деякі з цих давніх пам'яток, можливо, були створені й на східнослов'янських землях; це, зокрема, македонський кирилівський лист[2, с.49]; окремі тексти перекладалися не з грецької мови, а з латинської, як, наприклад, Київські глаголичні листки.

Літературні мови східнослов'янських народів пізнього середньовіччя були близькі між собою, оскільки всі вони мали в своїй основі старослов'янське джерело. Згодом виразні його прослідки зберегла тільки російська мова. Поширюючи свою експансію на український і білоруський народи, російська літературна мова поступово витісняє місцеві літературні мови, заступаючи їх місце у всіх сферах духовного життя.

Окремі дослідники вважають, що після татаро-монгольського погрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглухло культурне життя. Це не так, -- воно, звичайно, втратило загальноруське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все ж лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Волинь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Черторийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.

Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало остаточно традицію роботи над церковнослов'янськими книгами. Як зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не було зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій половині XIII в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, а в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, ся тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду мабуть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішніх умов життя»[3,с.26]. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після золотоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся розвиток культури, будувалися нові кам'яні церкви[4]. «Навіть в першій пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українського церковного життя, -- пише М. Грушевський, -- навіть тоді ще Київ заховує стару репутацію культурного, літературного осередка»[3,с.241].

Про це, зокрема, свідчить «Київський псалтир» -- пам'ятка 1397 р., виготовлена в Києві. У ній наявні ті ж графічні особливості, які характеризували церковнослов'янську мову XII -- першої половини XIII ст.: оу зам. Ж і эа зам. А (соудитель, КП, 8; въ эазыцЂхъ, 11), о<ъ і е<ь (забовєнъ, 11, песьэа моухы, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, 130) та ін. Є, правда, не досить певні свідчення про змішування е з и в ненаголошеній позиції (щ[т] нищиты, 121, в зимли єгипєтьстЂи, 109). Уживання ъ та ь слабо диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, в виступає переважно ь (кь црЮкви, ихь, 6; гьЮ, 132; вь срЮци моємь, 5; множьствомь, 6; вь оустЂхъ их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця закономірність досить часто порушується (створихъ, 8; въ эазыцЂхъ, 11; пло[д]ихъ, 109; в ровъ, 120).

Лексичний склад «Київського псалтиря» засвідчує синонімічні ряди переважно в межах церковнослов'янської лексики. Деякі з церковнослов'янізмів, можливо, з'явилися вже на південноруському Грунті. Це, зокрема обаче «однак», «проте» (обаче щчима своима смотриши, 28), вселитисА «вселитися» (вселиласА бы въ адъ дшЮа моэа, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всАкъ пєрвєнєць в зимли єгипєтьстЂи, 109) та ін. Названі слова досить широко представлені в давньоруських пам'ятках київського походження. Слово обаче фіксує Остромирове Євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина XI ст., «Руська Правда» Володимира Мономаха (Ср., II, 499); вселитисА також представлене в Остромировому Євангелії, в обох Святославових збірниках Григорія Назіанзина. XI ст.

Такі слова, як желаньє «бажання», сиръ «сирота», слана «іній» і подібні, наявні в пам'ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов'янського півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов'янських слів. Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам'ятках південного походження (Ср. І, 848; III, 360, 411) і наявність їx у сучасних південнослов'янських мовах (Ф., II, 40; III, 627, 666).

І все ж літератури конфесійного змісту у цей час стає значно менше. Можливо, це пояснюється й тим, що Київ і прилеглі землі втрачають безпосередні контакти з Північною Руссю, куди раніше часто потрапляли книжки (зокрема в Новгород) південноруського походження і де вони мали змогу ліпше зберігатися, ніж у пограбованій Київщині.

Після татаро-монгольського погрому руське культурне життя поступово переміщується на захід -- у галицькі й волинські землі. Тут продовжувалась робота над літописами. Так, остаточна редакція Галицько-Волинського літопису припадає на 1292 р. ¹ З мовного погляду частина літопису, написана до 1260 р. (галицька), відрізняється від тексту пізнішого походження (волинська частина). Якщо в першій частині переважають неповноголосні форми слів, то в другій частині вони є винятком ²; у першій частині поряд із руським ж в окремих лексемах уживається також церковнослов'янське жд (надежда поряд з надежа), у другій виступає тільки ж ³; галицька частина віддає майже повну перевагу лексемам з церковнослов'янським щ (нощь, немощь), волинська -- лексемам з ч (ночь, помочь)» ⁴; лексичних церковнослов'янізмів у першій частині також значно більше, ніж у другій ⁵. У літопису, особливо в його галицькій частині, дуже багата синоніміка. Ось слова й вирази для поняття «втеча»: возбЂчи, наворотити конь на бЂгъ, навратитися на бЂгъ, направити конь на бЂгъ, побЂчи, поскочити, увратитися на бЂгъ, устремитися на бЂгъ ⁶. Деякі слова фіксуються у Галицько-Волинському літописі вперше. Це, наприклад, дЂлъ «перевал», лозина (збірне від лоза), отьчичь «спадкоємець», подЂлъ «поділ», пристанокь «пристановище», ровень «рівнина», численница «цифра», полохий «заляканий», слЂпоокий, гордЂти «пишатися», доволЂ «досить» та ін. ⁷ А.І. Генсьорський відзначає стилістичну відпрацьованість літопису, яка в окремих місцях «піднімається до висот поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль». Так, наприклад, описано «знамение» під 1249 р.: «Не дошедшимъ же воемъ рЂки Сяну, сосЂдшимъ же на поли воружиться, и бившу знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ криломы своими и воспромЂгающимъся на воздусЂ, яко же иногда и николи же не бЂ, и се знамение на добро бысть (c. 532)» ⁸.

У цьому ж, як про це пише М. Грушевський, «перед нами дійсно не літопис, а повість в повнім значенні слова, як ті... київські воїнські повісті XII в., тільки в небувалім -- після «Повісті временних літ» -- розмірі: цілого півстоліття. З сього боку вона становить дуже інтересне явище нашої літератури. Вона свідомо ставить собі літературні, навіть естетичні завдання: можливо живо і глибоко, емоціонально закріпити в уяві читачів постаті своїх головних героїв і найбільш чулі, героїчні, взагалі ефектовні ситуації -- на протязі цілого півстоліття... Відповідно тому ціла манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, багатім, многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава, найкращій дружинній повісті XII в. В галицькій повісті більше нервового пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих яскравих імпресіоністично взятих образів» ¹. Така творча настанова автора не могла не позначитись на синтаксисі галицької частини літопису. М. Грушевський відзначає «безконечне нагромадження дієприкметників» як спеціальну прикмету стилю цього твору ², напр.: СтрЂльцем же стрЂляющим, оружником же не бывшимъ съ ними, прибЂгшимъ же у ворота, друзии же нарвернувшася, многим же летЂвшим друг на друга, бЂ бо ледъ ползокъ (ІЛ, 552). Цей же дослідник звертає увагу на певну ритмізацію тексту:

Князю бо же обличившю Жирослава, изгна и отъ себе,

якоже изгна Богъ Каина отъ лица своего,

рекы: проклять ты буди, стеня и трясыйся на земли,

якоже раздвиже земля уста своя

приняти кровь брата твоєго! (499) .

Чимало в цій повісті афористичних виразів типу: Соцкий Микула рече: «Господине! не погнетше пчелъ меду не Ђдать» (509); Данилови же рекшю: «Подобаеть воину устремившуся на брань или побЂду прияти или пасти ся оть ратныхъ» (515); РЂша Прузи Ятвяземь: «Можете ли древо поддержати сулицами и на сию рать дерзнути?» (540) та ін.

У фразеології галицької частини літопису відчувається залежність від біблійних сталих виразів. Пор.: Предалъ Богь врагы наша в руку ваю! (ІЛ, 502) -- І дав Господь, Бог Ізраїля, Сихона та ввесь народ його в Ізраїлеву руку, -- вони побили їх (Книга суддів, 11, 21).

Стиль волинської частини літопису стоїть ближче до київських повістей XII ст. і до «Слова о полку Ігоревім». Подібні тут, зокрема, порівняння, напр.: на НемизЂ снопы стелють головами (СПІ, 35) -- а друзии падахоу c мостка. в ровъ. акы сноповье (ІЛ, 853); и поидоша полци Половецьстии. аки борове (ІЛ, 254) -- бАхоуть бо полчи видемиємь акы боро†велицЂи (ІЛ, 866).

У волинській частині представлене і ділове письмо: дві грамоти (заповіти) князя Володимира на ім'я брата свого Мстислава і своєї дружини Ольги, а також грамота князя Мстислава на ловче від жителів Берестя.

Отже, Галицько-Волинський літопис -- пам'ятка унікальна. Можливо, від тих часів збереглися й інші літературні твори, оскільки Галичина й Волинь XIII--XIV ст. були осердям руської культури, але, на жаль, вони не виявлені. Як пише М. Грушевський, літературно освічених галичан та волиняків стрічаємо на різних ієрархічних позиціях Великоросії, але від тих книжних скарбів, які вони мусили приносити з собою до своїх нових столиць, не зосталося нічого, крім сеї дорогоцінності -- Галицько-Волинського літопису» [1].

1.3 Виникнення нової української мови

Поширення науки й освіти наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. пробуджує інтерес у місцевої української і білоруської еліти -- значною мірою уже зрусифікованої -- до минулого своїх країн, до тих історичних подій, які спричинили втрату ними національної самосвідомості, до народної мови, до історичної пам'яті, яку несе в собі фольклор. Це зумовило розвиток нових літературних мов, спершу української, згодом білоруської. Та й російська літературна мова зазнала певної модернізації: зберігаючи в собі багато старослов'янських елементів, -- лексичних і фонетичних, -- вона активно вбирала в себе суто народні слова і позбавлялася південнослов'янських граматичних форм.

Опершись на народне джерело, нова українська літературна мова одразу ж дихнула на повні груди. Це було юне, ще повністю не оформлене культурне явище, яке б розвивалося швидко й упевнено, коли б мало для цього відповідні умови. Спершу так і сталося: від «Енеїди» І. Котляревського до «Кобзаря» Т. Шевченка минуло неповних півстоліття, а за цей час літературна мова досягла таких успіхів у вираженні душі українського народу, як і інші споріднені й неспоріднені літературні мови. Одного їй не було дано: у світі науки, публіцистики, юриспруденції -- в тих сферах, у яких за нормальних політичних умов панує національна літературна мова, -- її місце посіла російська. Що далі, то гірше. У 1862 р., як відомо, проти російської окупації повстали поляки. І хоч українці не готові були підтримати цю свободолюбну акцію, їх звинуватили в злих намірах щодо імперії і на знак покарання взагалі заборонили вживання української мови як літературної. Та все ж могутній геній Т. Шевченка розбудив багато талановитих душ, надихнув їх патріотизмом і бажанням бачити свій народ вільним серед інших вільних народів світу. Це й Марко Вовчок, і Панас Мирний, і Л. Глібов, і С. Руданський, і А. Свидницький, і І. Нечуй-Левицький, і, звичайно ж, вершина злету української літератури -- М. Коцюбинський, І. Франко, Леся Українка. Після революції 1905 року у царській Росії були частково скасовані репресивні заходи щодо української мови; ні українські університети, ні гімназії, ні навіть церковно-приходські школи з українською мовою викладання не відкривалися, зате значно зросла кількість видаваної українською мовою літератури, і не тільки художньої, а й науково-популярної, призначеної для освіти широких народних мас, переважно селянства.

У Західній Україні (Галичина, Буковина) на цей час освіта українською мовою стала реальністю. Отже, потрібна була наукова література, зокрема підручники з різних соціальних, природничих і технічних наук. З великими труднощами творилася українська наукова термінологія. Ця робота набула цілеспрямованого характеру після утворення у Львові Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) -- прообразу майбутньої української академії. Видавані в НТШ наукові записки і на сьогодні становлять значний науковий інтерес.

Злити воєдино дві літературні традиції -- східноукраїнську й західноукраїнську, -- витворивши при цьому одну багатофункціональну літературну мову, -- це було обопільне бажання східноукраїнських і західноукраїнських діячів культури. Та було це завданням нелегким. Як показала мовна дискусія 90-х рр. XIX -- початку XX ст., обидві сторони багато чого у мовотворенні одна одної приймати не хотіли. І все ж шляхом взаємних компромісів переважно в 20-ті рр. XX ст. кістяк єдиної літературної мови в основному зі спільною науковою термінологією склався. Та настали тяжкі 30-ті рр., а за ними ще тяжчі 40-ві. Українська мова не вмерла, але й не жила нормальним життям. Цей період, а за ним і 50-80-ті рр. називають часом насильницької русифікації. Про це докладно йтиметься у відповідних розділах. Тут же попередньо слід згадати про таке: звичайно, русифікація полягала не в тому, що українські слова замінювалися російськими (хоч було й це). Ліс лишився лісом, поле -- полем, хата -- хатою, граблі -- граблями і т. д. Не слід вбачати русифікацію і в тому, що арабське з походження слово майдан заступилося слов'янським площа, або занесене з жаргону німецьких слюсарів слово мутра замінило слово гайка. Русифікація виявляла себе в іншому: українській мові були перекриті як прямі джерела поповнення всі інші мови, крім російської. Українська термінологія таким чином ставала тінню російської.

1.4 Структура східнослов'янських діалектів

Переклад Святого письма південнослов'янською мовою здійснили в IX ст. Кирило і Мефодій. Найдавніша пам'ятка духовного письма, переписана на Русі зі староболгарського оригіналу, -- «Остромирове Євангеліє» 1056 р. Переписувач не прагнув змінити в чомусь мову оригіналу, але все ж рідна мова інколи підштовхувала вишколену руку на помилки.

На останньому 294-му аркуші Євангелія писар дрібними літерами написав, що він «написахъ єу[г]лиє сє.рабоу бжЮию нарєченоу соущу въ крщєнии Иосиф. а мирскы Остромиръ близкоу сущу ИзАславоу кънАзоу». Отже, Ізяслав, який князював у Києві, послав Остромира до Новгорода, де писарі за майже сім місяців написали це Євангеліє-апракос[2,с.7].

Правда, писарі дотримувалися кожен своїх правописних звичок: перший писав глухий перед плавним (східнослов'янська особливість), а другий -- глухий після плавного (старослов'янська традиція), перший уживав форми імперфекта на -эаа- (бэааше), тоді як другий писав їх із старослов'янським -Ђa- (бЂаше). В ОЄ зрідка вживаються повноголосні форми (новЂгородЂ, володимира), інколи сплутуються Ђ з и (вЂдЂ замість видЂ), на місці жд 34 рази уживається східнослов'янське ж (прихожЖ; прЂже, рожьжоусА, роженыи, такоже та ін.); р у пам'ятці переважно тверде (боура, лазара, кесара, алтара, назаранинъ), а ц м'яке (коньць, отьць); форми третьої особи однини й множини теперішнього часу приймають переважно флексію -ть, а інколи в однині й зовсім її втрачають (напише); у першій і другій особах множини форми наказового способу майже послідовно уживаються з флексіями -Ђмъ, -Ђте (идЂмъ, възведЂте, идЂте, ръпъщЂте) і т. ін.

Ці ж особливості спостерігаються і в інших текстах конфесійного призначення, зокрема в Архангельському євангелії (назва умовна, пам'ятка поза всяким сумнівом українська), Турівському євангелії, Реймському Євангелії, в Купріянівських євангельських листах, у Толстовському псалтирі, в Казанні Григорія Богослова (Назіанзина), Пандектах Антіоха та інших пам'ятках. У Толстовському псалтирі привертає до себе увагу лексика. Тут багато українських слів типу ряснота, лЂкъ, натравити, крижъ, попелъ, плоть та ін.[10,с.74].

Говорити про будь-які стилістичні особливості перекладних текстів не доводиться, бо вони відбивають стилістику оригіналів. І все ж варто відзначити, що такі ключові слова євангельських текстів, як богъ, срЮдце, доуша, заповЂдь, словеса, небо, съвЂтильникъ, стЮы, бжЮии, истина і подібні увійшли і в словник, і в образну систему оригінальних київських текстів. Згодом неусвідомлене відхилення від оригіналу замінюється прагненням мовно удосконалити текст, зробити його зрозумілі тим читачеві. Прикладом редакційної роботи київського книжника над канонічним текстом може бути мова так званого Оршанського Євангелія[7,с.38-41].

Порівняння Оршанського Євангелія-апракоса з його попередником -- Остромировим Євангелієм дає змогу побачити, як окремі нові риси в структурі східнослов'янських діалектів, відбитих у тексті ОрЄ, так і тенденції у відтворенні особливостей старослов'янського тексту, якими керувався переписувач XIII ст. Привертає до себе увагу факт, що ті спільноруські риси, які потрапляли в текст ОЄ спорадично, у редакції XIII ст. виступають як норма. Тут можна помітити досить послідовну заміну у сильній позиції ъ>о та ь>е (пор. ръпътаахЖ, ОЄ, 114 -- ропътахоу, ОрЄ, 76; скрьжьть, ОЄ, 108 зв. -- скрьжєть, ОрЄ, 69), опущення вже зредукованих ъ та ь у колишніх слабких позиціях (пор. въси, ОЄ, 108 зв. -- вси, ОрЄ, 69; мьнІЖ, ОЄ, 113 -- мню, ОрЄ, 57 зв.) при досить частому збереженні їх у колишніх сильних позиціях; уживання літер оу (ю) замість Ж (ІЖ) та а (эа) замість А (ІА); старослов'янські сполучення плавного з глухим ръ, лъ, рь, ль замінюються давньоруськими сполученнями глухих з плавними (зрьноу, ОЄ, 108 -- зьрноу, ОрЄ, 68 зв.; оумлъчашА, ОЄ, 109 зв. -- оумълчаша, ОрЄ, 71; высокомръзость, ОЄ, 112 -- высокомьрзость, ОрЄ, 73 зв.); замість старослов'янського сполучення жд, як і в інших пам'ятках цього часу, послідовно вживається східнослов'янське ж (прохождааше, ОЄ, 108 -- прохожаше, ОрЄ, 68 зв., даждь, ОЄ, ПО -- дажь, ОрЄ, 71), замість старослов'янського початкового ю (jy) досить послідовно вживається східнослов'янське у (сЂвєра и юга, ОЄ, 108 зв. -- 109 -- сЂвєра и оуга, ОрЄ, 69, из юности, ОЄ, 111 -- изъ оуности, ОрЄ, 71), замість нестягнених форм повних прикметників, дієприкметників, займенників, а також дієслівних форм імперфекта регулярно вживаються стягнені форми (которааго, ОЄ, 110 -- котораго, ОрЄ, 71, званыимъ, ОЄ, 110 -- званымъ, ОрЄ, 71, нищиимъ, ОЄ, 111 -- нищимъ, ОрЄ, 71 зв., въпрашааше, ОЄ, 112 -- въпрашаше, ОрЄ, 73). До власне українізмів можна зарахувати спорадичну заміну Ђ>и та и>Ђ, а також досить послідовне пом'якшення ц у формах іменника (въ тъмницю, ОрЄ, 2, поущеницю, 2 зв., пшеницю, 13 зв., коупцю, 14). Отже, на прикладі порівняння двох Євангелій -- XI і XIII ст. -- видно, як старослов'янська мова поступово набуває фонетичних і морфологічних східнослов'янських рис, стаючи функціонально церковнослов'янською мовою. І все ж давні болгарські рукописи, зокрема такі, як Ассеманієве Євангеліє, Зографське євангеліє, Маріїське Євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, Супрасльське Євангеліє та інші пам'ятки лишаються для руського книжника зразками для наслідування.

Якщо продовжити порівняння двох євангелій, які розділяє два століття, то найцікавіші явища спостерігаються в лексиці. Тут будуть відзначені лише деякі з них[2,с.147].

Редактор-переписувач замінює в тексті Євангелія деякі неперекладені грецькі слова їх слов'янськими відповідниками. Так, переписувач ОрЄ передає грецьке мамона (мбмщнбт, залишене в ОЄ без перекладу (111 зв.), давньоруським словосполученням нєправьдьное баЮтьство (73 зв.). Грецьке дэп лерфб (в ОЄ дъ†лєптЂ, 116) писар ОрЄ замінює вживанішим у ті часи д†цАтЂ (80). Слово цАта наявне також в Юр'євському євангелії 1119 р., в Ісході, гл. XXX, 13 за списком XIVст. (Ср. III, 1434--1435); воно вживається ще в значеннях «гроші», «дошка», «прикраса». Згодом з посиланням на Ісход, гл. XXX, 13 слово цата вміщує в своєму «Лексиконі» П. Беринда. Однією з найцікавіших замін цього типу в ОрЄ є передача грецьких слів сукамина (113) (ухкбмйнб) «дерево шовковиці», та сукомориэЖ (113 зв.) (унчпмщсЭб) «смоковниця», давньоруськими відповідниками эагодина (ОрЄ, 75 зв.) та эагодичина (ОрЄ, 76). Варто відзначити, що в Юр'євському євангелії 1119 р. обидва слова -- сукамина і сукомориэа -- передаються однаково -- эагодичина. Однак у «Житії і ходінні» Данила знаходимо: и овощнаа дрєвеса многоплодовита: смокви и ягодина, и масличіє и рожци (ЖХ, 20). В. Даль у гнізді ягода подає ягодичие з ремаркою «црк. плод ягодичины, дерева фига, смоква, сикамора» (Д., IV, 673)[2,с.148].

1.5 Старослов'янський алфавіт

Церковнослов'янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літературного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостерігати ті ж процеси, що і в старослов'янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до складу усталеного лексичного запасу старослов'янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари: стдчдєньць -- кладАзь, прЂлюбы -- любодэєЂэаниэє, лъжьсъвЂдЂтЂль -- лъжипослухъ, скръбь -- печаль, црсЮтвиэє -- црсЮтво, небрЂжениэє -- обида, идти -- грАсти, сЖпьрь -- соупьрникь, мьздоимьць -- мытарь, пастырь -- пастоухъ, животъ -- жизнь та ін. Лексичне варіювання цього типу скоріше за все пов'язане з наявністю різних джерел у руках давньоруського переписувача. Так, стЖдєньць (ОЄ, ПО) характерне для таких джерел, як Маріїнське Євангеліє, Ассеманієве Євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, тоді як відповідне йому кладАзь (ОЄ, 71) звичайне для Зографського Євангелія і трапляється в Синайському євхології [16,с. 247-248].

Крім того, переписувач Євангелія прислухався й до того, як уживаються ті чи інші синоніми в інших жанрах тодішньої літератури. Так, з давніх суперників животъ і жизнь у давньоруських пам'ятках перемагає друге. Отже, йому і віддає перевагу переписувач ОрЄ: въ животь вЂчныи (ОЄ, 122) -- въ жизнь вЂчьную (ОрЄ, 85 зв.). В ОрЄ текстуальним відповідником до прискръбьнъ (ОЄ, 111) виступає пєчалєнъ (71 зв.). Заміна явно мотивована тим, що в давньоруських пам'ятках, як списаних із старослов'янських джерел, так і з оригінальних, розширилося гніздо слів із коренем пєчал-: печаливый (Пандекти Антіоха XI ст.), печалити і пєчаловати (там же), печаловатисэа (Зб. Св. 1076 р., Іпат. літопис, Новг. І літопис, Лавр. літопис), печаль (Синайський патерик XI ст.) та ін. (Ср. II, 921--924). Очевидно, більшою поширеністю в давньоруських пам'ятках слова грабитель пояснюється витіснення ним слова хыщьникъ; слово брань замінюється звичнішим словом рать, эазыкъ -- словом страна та ін. У церковнослов'янській мові існував синонімічний ряд миноути -- мимоити -- прЂити, в якому об'єдналися дієслова за значенням «минути, відходити в минуле, у вічність». Разом з тим дієслова мимоити і прЂити мали ще й просторове значення: эако нє мощи никомоу же мимоити пЖтьмь тЂмь (113 зв.). У південноруських пам'ятках у цьому значенні виступає й дієслово миноути. Зокрема, його фіксують Галицьке євангеліє 1144 р., Синайських патерик XI ст., Повчання Володимира Мономаха, Житіє і ходіння Данила XII ст., Полікарпове євангеліє 1307 р. та ін. Цю традицію продовжили згодом українські грамоти XIV-XV ст. (ССУМ, І, 594). В ОрЄ миноути також ужито в просторовому значенні: възлЂзЂ на эагодичиноу видЂти ісЮа эако тоудЂ хотАше миноути (ССУМ, І, 76).

Отже, давні переписувачі богослужбових книг творчо підходили до мови, вільно замінювали одні слова іншими, прагнучи якомога точніше довести думку до читача[6,с.70].

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СТАРОСЛОВ?ЯНСЬКОЇ МОВИ У ПРАКТИЧНОМУ МОВЛЕННІ

2.1 Писемні пам'ятки старослов'янської мови

Церковнослов'янська мова південноруської редакції була живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою південнослов'янського походження, так і з давньоруськими творами духовного і світського характеру.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети переплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Съборъ отъ многъ оцЮь. тълкованиэа о неразумьныихъ словесЂхъ. въ єуаггелии. и в аппЮлЂ и в инЂхъ книгахъ. въкратыцЂ съложены на памАть и на готовъ отъвЂтъ». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійснений у X ст. для болгарського царя Симеона. Збірник 1073 р. -- копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений посправжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружиною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих і т. ін. Збірник -- своєрідна старослов'янська духовна енциклопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам'ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери Ж і А уживалися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та эа: соудъ, часто, чада, причастьникъ і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвы, пьрвоэє, простьрлосА, съвьрхоу, съвьршаэа, скърби, испълнить, въ мълчании, съл'нце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставыимъ, полон', полоньникъ, поросАте, серебро та ін. Часом замість Ђ уживається и: исцили, нимаэа, ниций, разуминиэа, видомыи, въ вЂри, на коупри та ін. І навпаки, іноді замість и маємо Ђ: эавлэєнЂэє. Дуже часто плутаються літери ы та и: ахименыды, выны, градъ неправди, плътолюбьэа, приэалы, землАмЂрыи, отривааЖшти і под. Якщо початок слова складається з групи приголосних, воно набуває приставного и: ильстивыихъ, илъжаишта, икъ твоимъ людьмъ, исъвАжете. Після шиплячих та м'яких приголосних етимологічне е може переходити в о: чоловЂка, василиови. Фонема /р/, як і в конфесійній літературі, тверда: шалтира, сътворЖ; дуже часто трапляється м'яке ц: игрець, коньць, мЂсАць, оцЮь, самовидьць, самодьржьць, старьць, творьць, лихоимьцю, сьрдьцю, пиэаницэЖ та ін. Сполучення dj дає часто ж: осужени, прЂже, прЂпровожаэємъ, роженоэє, тожьство і под. Помітною південносхіднослов'янською ознакою є флексія -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господареви, израилеви, мщусеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називному відмінку множини цих же іменників (бЂсове, вождеве, врачеве, врЂдове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: боуде, бываэє, въпрашаэє, гниє, сА гнушає, довълЂэє, дьрзаэє, краде, може, назнаменоуэє, сА нарицаэє, начьне, сА покушаэє, прЂстане, разоуэє. Форми першої і другої особи множини наказового способу утворюються за допомогою флексій -Ђмъ, -Ђте: бЖдЂмъ, навыкнЂмъ, изидЂте, глаголЂте, приимЂте, рьцЂте та ін. Дуже продуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, исповЂдовати, распытовати та ін. Багато тут слів, які є ознакою типово українського лексикону: праздьникъ върбьныи, готовизна, лоуками ходА, напослЂдъкъ, нашьскы, обрыдаэЖть, босааго онЖшта, акы въ повони (пор. суч. повінь), подоба, прикладъ, принада, принадивь, эакоже каплА изгонАть члЮвка въ дьнь слотьнъ отъ хлЂвины своэєэа і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Иллэа, Никола, Петро, Пауло.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня пам'ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читання, яка починається статтею про користь від читання книжок[2,с. 112--122].

У ній ще більше східнослов'янських, зокрема українських мовних рис.

У давньокиївський період були також поширені твори на історичну тематику. Особливою популярністю користувалися «Хроніка Георгія Амартола» («Грішника») та «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія. Обидва твори були перекладені церковнослов'янською мовою з грецької ще в XII ст. і відомі в багатьох списках.

У«Хроніці» Г. Амартола широко представлена лексика, що наближається до термінологічної. Це скальковані з грецької мови слова беззаконіє -- бнпмйб, звЂздословіє -- буфспнпгйб, звЂздословецъ -- буфсплпгпт, звЂздозаконникъ -- буфспнпмпт та ін. Широко представлена тут абстрактна слов'янська лексика, що утворювалася за допомогою суфіксів -ніє, -еніє, -аніє, -ство: молчаніє, оумЂніє, богатьство і под. Ця ж тенденція виявляє себе і в мові Йосифа Флавія, напр.: бЂганіє, гнаніє, злодЂиство, стонаніє, плененіє, устрЂмленіє та ін.

З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір -- «Слово о полку Ігоревім». Але твір геніальний. Його особливість, на відміну від західноєвропейських героїчних епосів, полягає в тому, що він не стандартний, а суто авторський, хоч ім'я його творця й не збереглося. Образна основа «Слова» чисто народна, можна навіть сказати, сільськогосподарська. Тільки в тім краї, де вирощують хліб, можливі такі метафори і порівняння: чръна землА подъ копыты костьми была посЂАна, а кровію польАна: тугою взыдоша по Рускои зємли (СПІ, 19); На НемизЂ снопы стелють головами, молотАть чепи харалужными, на тоцЂ животъ кладуть, вЂютъ душу от тЂла (35).

Автор «Слова» майстерно використовує постійні епітети, характерні для східнослов'янського фольклору: дЂвкы красные, бръзыя комони, златъ стремень, храбрыи плъкъ, синий Донъ, сабли каленыА, кровавыА раны, сЂрый влък, шизыи орел, зеленаА трава, синеє море, широкое поле, ворон чръныи, горы каменныА, слънце свЂтлоє, красное та ін. Епітети використовуються і для характеристики персонажів твору. Це можуть бути означення з позитивним змістом (храбрыи Мстиславъ, красныи Романъ СвАтославличь) і з негативним (поганыи КобАкъ). Описуючи могутність руського війська і його князів, автор нерідко вдається до гіпербол: Великий кнАже Всеволоде! Не мыслію ти прєлєтЂти издалеча отнА злата стола поблюсти? Ты бо можеши Волгу вєслы раскропити, а Донъ шєломы выльАти! (29); Галичкы ОсмомыслЂ ІАрославе! Высоко сЂдиши на своємъ златокованнЂмъ столЂ, подперъ горы угорскыи своими желЂзными плъкы, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезь облакы (30).

Ще одна особливість авторської мови полягає в тому, що епітети-означення, часто перебуваючи стосовно іменника в постпозиції, посилюють емоційну насиченість епічної оповіді. Порівняймо ще приклади: Наведе своА храбрыА плъкы на землю Половецькую за землю Русьскую (9); Быти грому великому! Итти дождю стрЂлами c Дону великого! (15)

В основі метафор лежить антропофікація предметів і явищ навколишнього середовища: стАзи глаголють, телЂгы кричат, Донец рече. І навпаки, персонажі «Слова» перевтілюються в представників тваринного світу: А Игорь кнАзь поскочи горностаемъ к тростію и бЂлымъ гоголемъ на воду (39); Всеславъ кнАзь людемъ судАше, кнАземъ гради рАдАше, a самъ въ ночь влъкомъ рыскаше (35); Коли Игорь соколомъ полетЂ, тогда Влуръ влъкомъ потечє (40) та ін. У творі багато звертань, іноді повторюваних, напр.: О Бояне, соловію стараго времени! (10); Один брать, одинъ свЂтъ свЂтлый -- ты, Игорю (11); О вЂтрь, вЂтрило! Чему господине, насильно ›ши? Чему мычеши хиновьскыА стрЂлкы на своєю нетрудною крилцю на моєА лады вои? (37); О Днепре Словутицю! Ты пробилъ єси каменныА горы сквозЂ землю Половецкую. Ты лелЂАлъ єси на себЂ СвАтославли носады до плъку КобАкова. ВъзлелЂи, господине, мою ладу ко мнЂ, абыхъ не слала кь нему слезъ на море рано (38).

Почуття тривоги, що наростає перед боєм, особливо вночі, коли не видно й не чутно ворога, передається нанизуванням коротких речень, напр.: Длъго ночь мрькнеть. Заря -- свЂтъ запала. Мъгла полА покрыла. Щекот славій успе, говор галичь убуди. Русичи великаА полА чьрлеными щиты прегородиша, ищучи себЂ чти, а князю славы (19); Земля тутнеть, рЂкы мутно текуть, пороси полА прикрывають; стАзи глаголють: половци идуть отъ Дона, и оть морА, и от всЂхъ странъ рускыА плъкы оступиша (16). Нанизування предикативних побудов використовується для надання оповіді пісенно-епічного характеру: Тогда врани не граахуть, галици помлъкоша, сорокы не троскоташа, полозіє ползоша только. дАтлове тектом путь къ рЂцЂ кажуть, соловіи веселыми пЂсньми свЂтъ повЂдають (42).

Мова «Слова» ритмізована. Цей ритм не можна окреслити жодним із тепер побутуючих розмірів, але він існує:

З морфологічних рис привертає до себе увагу характерне для південноруської мови закінчення -ть у формах дієслів теперішньомайбутнього часу та імперфекта третьої особи однини й множини: пущашеть, текуть, йдуть, погибашеть, говорАхуть, хотАть, одЂвахуть. Проте вживання флексії -тъ у цих же формах також не рідкість: ведетъ, летАтъ, заворочаетъ та ін. Звертає до себе увагу препозитивне вживання частки сА (на ниче сА години обратиша -- 28); у давальному відмінку однини іменники чоловічого роду можуть приймати закінчення -ови: Романови, Игореви, королеви.

У поемі є такі слова і форми, які пізніше локалізувалися в українській мові. Це кожух, потручяти, яруга, не доста, жалощи, година (у значенні «часи»), брехати, туга і под., напр.: орьтьмами и эапончицами и кожухы начаша мосты мостити по болотомъ (14); Ту ся копієм приламати, ту сА саблям потручАти о шеломы половецкыА (15); эаруги им знаемы (11); Ту кроваваго вина не доста (20); Ничить трава жалощами (20); Тугою взыдоша по Рускои земли (19); лисици брешутъ на чръленыА щиты (13).

Використовуються і церковнослов'янізми, особливо тоді, коли в руській мові немає слова для позначення певного поняття або ж для посилення урочистості звучання. Так, поряд з прикметником хоробрыи уживається його церковнослов'янський відповідник храбрыи: храбрыя плъкы, храбрии русичи, храбриА сердца, храбраА дружина. Однак повноголосні форми все ж переважають: воронъ, головы, дорога, болота, ворота, сорокы і под. Автор послідовно дотримується старослов'янської традиції уживання глухих голосних після плавних приголосних: бръзыи, влъкъ, плъкы і под. Цікавою фонетичною рисою пам'ятки є, як і «Повісті временних літ», сплутування фонем /ц/ і /ч/, не характерне для Південної Русі: русици, вЂчи (вЂци), галичкы, чепи. Можливо, це також особливість мови пізнього переписувача. Трапляються в тексті і тюркізми, зокрема назви титулів, чинів високих осіб із тюркських племен, що перебували на службі у чернігівського князя: могуты, татраны, шельбиры, топчаци, ревузи, ольбери.

Цікавим є факт лексичного перегуку «Слова» з чеською мовою. Ідеться принаймні про одне слово, яке, крім цього твору, не зустрічається в інших текстах. Це хоть («жінка», «дружина»): забывъ чти и живота, и града Чрънигова отнА злата стола, и своА милыА хоти, красныА ГлЂбовны (17); a самъ подъ чрьлеными щиты на крова†тра†притрепанъ литовскыми мечи, и c хотию на кровать и рекъ (33); Рекъ БоАнъ a ходы на СвАтославлА пЂстворца стараго времени эарославлА, Ольгова коганА хоти (43). Поки що будьякі припущення з приводу цієї особливості «Слова» робити рано.

Юридично-ділова література представлена насамперед «Руською Правдою», а також кількома дарчими грамотами. Їм передували, очевидно, договори руських князів із греками. Усі ці документи писані в основі своїй східнослов'янською мовою, проте наявні у ній і церковнослов'янізми. Так, уже в договорах руських князів із греками (907, 912, 945, 971 рр.) їх не бракує. Правда, автентичність текстів, передаваних через два століття людиною іншого вишколу, викликає певні сумніви. Оригінали, звичайно ж, не збереглися. Разом з тим руська людина, щоб писати слов'янською мовою, могла здобути відповідну освіту скоріше за все у південних слов'ян. Якщо вірити літописцеві, то договір Олега з греками існував завдяки Ивановы[м] (тобто християнином. -- В.Р.) написаниемъ на двою харатью црЮА вашего и своєю роукою. пред/лежащи[м] ч[с]тнымъ крЮтомъ. и стЮою єдиносущною ТрцЮею. єдино[г] истина[г] БгЮa наше[г]. извЂсти и дасть наши[м] посло[м] (ЛЛ, 38).

Договір Ігоря з греками не засвідчив імені того, хто писав (складав) його текст. Зате є згадка про те, що серед руського посольства було вже чимало християн: мы же єлико нась хр[с]тилисА єсмы. клАхомъсА цркЮвью стЮого ИльЂ въ сборнЂи црЮкви. и предлежащемъ ч[с]тным кр[с]томъ и харатьею сею. хранити все. єже єсть написано на нем (52). Договір Святослава (971 р.) найлаконічніший. Він також не містить відомостей про те, хто його готував, а крім того, у ньому немає згадки про християнське віросповідання: да имЂемъ клАтву щ[т] бЮа.въ єго же вЂруємь в Перуна и въ Волоса скотьэа БаЮ (73).

У договорах переважають повноголосні форми (городъ, волости, колоти, золото, боронити, возборонити[с], поздорову, [во]волочи, полонАникъ, сторона, щ[т]полонени, золотникъ), хоч неповноголосні теж наявні (страна, глава, златыи, хранити, [г]радь, брашно); старослов'янському початковому є відповідає о (графічно щ) (щсЂнь, щдинЂнни); старослов'янському жд майже завжди відповідає руське ж (преже, тАжа, чюжии, прежереченныи, по нужи, на оутвержение, межею та ін.), жд трапляється дуже рідко (многажды, враждолюбецъ); шт (щ) уживається більш послідовно (хотАщии, помощь). Цікавою є форма вустьє (и да не имЂють власти Русь, зимовати въ вустьи ДнЂпра БЂлъбережи -- 51).

Абстрактні іменники на -ние переважно старослов'янського походження (извещение, изволения, исповедание, эавление і багато ін.).