Граматична репрезентація теперішності у художньому дискурсі

1. “But I do believe” [339, c. 524].

2. “I don't believe his house is rented” [330, c. 8].

3а. “I don't know about your Betty Thwaite,

3б. but I do know about assassins” [312, c. 94].

4. “Dame Theresa is expecting you. Do come in!” [330, c. 74].

5. “Don't believe them, Rochelle! Don't trust them” [330, c. 115].

Наявність як у структурі повідомлення, так і у структурі висловлення спонукання тих самих категорій (твердження - заперечення) не виключає, а навпаки, передбачає наявність у них і відмінних ознак. В індикативі переважно присутнє двохелементне предикативне ядро, тоді як в імперативі чітко простежується предикатив, але адресат - завуальований. Думка про адресат (you) в імперативі заздалегідь задана, імплікована у самій його формі і у семантиці. Категорія імператива - це категорія безпосереднього спілкування, звертання до співрозмовника, пряме спонукання до дії: ти/ви заходь/заходьте; ти не вір/ не довіряй (приклади 4, 5). Present Simple індикатива та імператив відрізняються також і за іншими семантичними та структурними ознаками, зокрема, відсутністю в імперативі узгодження в особі та числі, яке можливе лише у двохелементному предикативному ядрі. Сама потреба такого узгодження відпадає, оскільки суттєвою ознакою у характеристиці імператива є неможливість віднести його функціонально до третьої особи (про випадки з let говоритиметься далі) і поставити в один ряд із формами граматичної категорії дійсного способу. Через те, що імператив у англійській мові позбавлений форм словозміни, можна говорити лише про його синтагматику, а не парадигматику.

Заперечення в імперативі також є своєрідним, оскільки це не заперечення спонукання, а констатація небажаності дії, її заборона, протест проти виконання (приклад 5).

Специфічність імператива проявляється і у тому, що іманентно властиве йому інтонаційне оформлення завжди функціонує у мовленні. Воно виражає спонукання (когось) до дії з боку самого мовця - звідси особливе значення спонукальних речень, побудованих у формі запитання - Won't you please do this?; насправді вони не виражають запитань, що потребують відповіді, а передають ввічливі прохання, які спонукають до дії, у той час як у сфері повідомлень, без сумніву, функціонують і твердження, і запитання.

До цього варто додати, що форма імператива може бути утворена від дієслова лише з певними семантичними ознаками, в той час, як для двоскладних речень з дієсловом-присудком, вираженим формами дійсного та умовного способів, таких обмежень не існує. Дослідження імперативних речень англійської мови показало, що спонукання виражають лише такі дієслова, що означають дії, які можуть бути виконані адресатом, і до того ж, дії, виконання яких залежить від нього.

Важливо також враховувати два, прихованих від прямого спостереження, рівні семантичної структури імператива. Хоч функціонально він відноситься до засобів волевиявлення (а не констатації дії), і це висловлювання безпосередньо спрямоване на адресат, але імператив, представлений дієслівною формою, у той же час, передає конкретний зміст бажаної дії. Оскільки форма англійського імператива незмінна, і їй не притаманні морфологічні ознаки спонукання, то засобом актуалізації імператива може бути тільки змістова інтонація, що реалізується лише у сфері безпосереднього спікування. Таким чином, суб'єктивне, як висловлення спонукання, і об'єктивне, як зміст спонукання, виражаються єдиним цілим.

Отже, можна стверджувати, що категорія імператива функціонально ширша, ніж категорія дієслова як частини мови. Вона також ширша, ніж категорія члена речення (присудка) і навіть ширша, ніж категорія предикативного ядра (підмет - присудок). Так як імператив не виражає дії, яка мала місце в минулому, відбувається в межах теперішнього чи здійсниться у майбутньому, а лише бажану дію, тобто передає спонукання до неї у період мовлення, то логічно розглядати його як волевиявлення мовця, що співвідноситься з площиною презентності, яка в даному випадку створюється через момент комунікації.

Однак, відносячи за функціональними ознаками висловлення мовцем наказу чи прохання до сфери теперішності, ми не можемо ігнорувати смислового значення імператива, що називає дію, яка може бути реалізованою або негайно, майже одночасно з моментом мовлення (continue reading, listen to what he is saying), або в близькому чи далекому майбутньому (bring it tomorrow, tell him when he is grown up). Оскільки у даному випадку йдеться не про виконання дії, а лише про висловлення спонукання до неї та імплікації можливості її реалізації, то наказовий спосіб доцільно пов'язувати не з категорією часу, а з категорією часової орієнтації.

Виходячи з можливої негайної чи більше/менше віддаленої у майбутнє реалізації дії, до якої спонукає мовець, лінгвісти роблять висновок про неоднорідність часової орієнтації імператива і або співвідносять його з футуральністю [16, c. 12; 198, c. 3], або відзначають презентно-футуральне обрамлення інфінітива та його здатність залежно від контексту набирати лише презентної або лише футуральної орієнтації [19, c. 40; 169, c. 98].

Аналіз прикладів з англомовних художніх текстів доводить, що немає підстав тлумачити імператив однобічно.

“Stop ringing that bell” [322, c. 66].

“When you reach her, tell her everything is fine” [333, c. 49].

“Listen, a car! This time it is them!” [308, c. 21].

- What are you going to do?

- I'm going to do what Papa would have done if he'd been any kind of man.

- Don't do anything stupid. Please [302, c. 194].

Подані висловлювання ілюструють неоднорідність часової орієнтації форм наказового способу. Так, у прикладах 2, 4 простежується спрямованість на майбутнє, чого не спостерігається в інших двох реченнях (1, 3), що містять імператив, який спонукає до негайної дії. Отже, хоч дія має реалізуватися у найближчому майбутньому, це майбутнє практично змикається з моментом мовлення і співвідноситься з площиною актуальної теперішності.

Переважно презентна або футурально-презентна орієнтація імператива до певної міри підтверджується і структурно. Не лише в англійській, але і у багатьох інших мовах, зокрема романських, імператив не має часових форм, тобто тих морфологічних компонентів, які б свідчили про приналежність до того чи іншого граматичного часу. Імператив позбавлений будь-яких форм словозміни, не приймає ніяких закінчень, не змінюється за особами (в англійській мові також і за числами), не поєднується з модальними дієсловами. Але лише через практичну відсутність різних часових форм у наказовому способі неможливо стверджувати, що значення імператива і часу не сумісні в принципі. Навпаки, функціональна співвіднесеність імператива з теперішнім або майбутнім підтверджується його завуальованим структурним футурально-презентним обрамленням.

У деяких мовах прослідковується імпліцитний зв'язок імператива з презентними чи футуральними формами дійсного способу. В.С. Храковський відзначає, що у слов'янських мовах форми імператива утворюються від основи теперішнього часу дійсного способу (укр. - читай, йди). Дослідник також виділяє форми імператива в деяких мовах, котрі або походять від форм теперішнього чи майбутнього часу, або є ідентичними з ними: франц. - parle “говори”, parlez “говоріть”, parlons “давай/те говорити”; рос. - идем, идемте, пусть идет, пусть идут.

Цікавим є спостереження над функцією імператива в неіндоєвропейських мовах, де наказові форми виступають як повноправні синоніми презентних чи футуральних форм індикатива, не поступаючись їм за вживанням. Саме це є характерним для мови іврит, аналогічна ситуація спостерігається у мові кламат (мовна сім'я кламат-сахаптін, макросім'я пенуті, США, штат Орегон), де наказ до 2 ос. виражається як формами імперативa (saper “розкажи” (ч.р.), sapri “розкажи” (ж.р.), sapru “розкажіть”), так і футуральними формами (tesaper “розкажи” (ч.р.), tesapri “розкажи” (ж.р.), tesapru “розкажіть” ). Семантичні відмінності між “стандартним” і “футуральним” імперативами важко вловити, хоча вважається, що “футуральний” імператив більш ввічливий, ніж “стандартний” [170, c. 22].

В.С. Храковський не наводить даних про аналогічні кореляції в англійській мові. Але ми можемо простежити структурну подібність основної форми наказового способу і Present Simple дійсного способу (виняток становить 3 ос. однини) imagine = imagine (нижчеподаний приклад 1). Аналітична форма імператива don't believe (приклад 2), також ставить його в один ряд з формою Present Simple індикатива don't believe (приклад 3).

1. “I imagine he -“

James dropped his eyes as Cahwick snapped, “Imagine nothing! Take nothing for granted, right?” [336, c. 227].

2. “Don't believe him, my girl” [325, c. 210].

3. “I don't believe one should work it out based only on the weight and the extent of the burns” [290, c. 128].

Отже, можна стверджувати, що як за своїми структурами, так і за функціями категорії способу та часу взаємодіють одна з одною. Імператив, хоч і не має часових форм, може передавати часове значення, що є константним компонентом його граматичного змісту. Часова орієнтація, виражена імперативом, передбачає характеристику дії - повторюваність у вужчих чи ширших межах часової площини презентності, розгортання у момент мовлення, віднесеність до наближчого або віддаленого майбутнього. Звернемося до аналізу прикладів:

1. “Senora, permit me to kiss your hand”

Dona Maria held out her hand astonished [354, c. 21].

2. “Sonie!” she screamed.

“Come quick!” [345, c. 197].

3. “Now Laura, sit down and take it easy.” Solicitously he pushed her into an easy chair [344, c. 166].

4. “You played him up properly.”

“It isn't for you to judge. I have my own reasons for what I do.”

“Don't get sharp” [344, c. 198].

5. “Do not remain so on one knee, my child” [355, c. 22].

6. “No problem then, since I own the hotel. Just tell them I said it's okay” [315, c. 57].

7. Rafe ran a hand down his bare chest.

“I wouldn't dream of it, sir.”

“Don't call me sir. I did a stint in the navy and hated it. Just John.”

“Thank you, sir - John,” Rafe corrected himself [302, c. 116].

8. “Daddie, don't use your right hand for anything,” Andrew said. “…you can't use your right hand not really. You can't work” [300, c. 406].

9. “Look, I'm ready” [355, c. 57].

10. “I was taught to do my best, sir.”

“He's right, you know. Play the game to win or don't play the game at all” [300, c. 244].

У наведених вище реченнях (крім прикладу 6) чітко прослідковується реалізація об'єктивної теперішності імперативом у комунікативних актах. Наказова форма у прикладах 3, 5 і 9 орієнтує на презентність моменту мовлення, що у прикладі 3 підсилюється змістом наступного речення - Лауру садовлять у крісло, одночасно із висловленням наказу сісти і спокійно вислухати співрозмовника; а у прикладі 9 - зміст фрази I'm ready безперечно підтверджує орієнтацію наказу Look на момент його висловлювання; приклад 5 не потребує додаткового підтвердження орієнтації фрази на момент мовлення, - це остаточно, чітко окреслює семантика фрази, оскільки просять саме у момент комунікації не стояти на колінах.

Приклад 4 повністю заперечує віднесеність імперативної дії лише до майбутнього. Навпаки, don't get sharp, як і попередні приклади, орієнтує на теперішність, на момент комунікації, оскільки це реакція Джорджа на уже вимовлену різку фразу співрозмовника, його побажання дотримуватися толерантності у бесіді, що ведеться. Таким чином, імператив у даному випадку є засобом вираження теперішності, ідентичним з уживанням Present Continuous у випадках мовної реалізації дії у момент комунікації, коли наголос робиться не на факті, а на процесі протікання дії.

У прикладі 10 чітко прослідковується виражена наказовим способом орієнтація на площину теперішності, ідентична до констатації загальноприйнятої істини, властивої Present Simple індикатива. У прикладах 7, 8 імперативи передають прохання Джона не називати його sir ніколи (ні зараз, ні потім) та прохання Ендрю постійно (тепер і надалі) утримуватися від користування рукою, орієнтуючи своїм змістом на теперішність з розмитими часовими рамками, подібно до того, як виражав би презентність у даному випадку Present Simple: You/I don't use your/my hand; I don't call you sir.

Приклади 1, 2 ілюструють вживання імператива для орієнтації на майбутнє, яке настільки наближене до теперішнього (моменту мовлення), що між ними важко провести межу, а імператив у прикладі 6 орієнтує на дещо віддалене майбутнє.

Кількісні дані аналізу вираження часової орієнтації наказовим способом в англомовній художній прозі представлені у таблиці 3, що подається нижче. Вони дають підстави твердити, що найчастіше імперативу властиве футурально-презентне обрамлення, тобто орієнтація на найближче “негайне” майбутнє, коли його важко відокремити від теперішнього; і найменше прикладів припадає на випадки, коли імператив орієнтує на більше/менше віддалене майбутнє.

Таблиця 3 Часова орієнтація імператива

	Імператив
презентна орієнтація	презентно-футуральна орієнтація	Футуральна орієнтація
671 - 44,8%	781 - 52%	48 - 3,2%
	Всього 1500 випадків

Аналіз прикладів із художньої літератури дає також підстави стверджувати, що лексичні часові маркери, які досить часто вживаються з імперативом, не мають тут такого важливого значення для підсилення часової орієнтації, як у випадках транспозиції значень у дійсному способі. Пояснюється це тим, що імператив категорія комунікативна, і його часова орієнтація повністю виявляється завдяки ситуації, що відбивається у акті мовлення. Лексичні часові маркери у даному випадку вживаються не стільки для підсилення часової орієнтації, скільки для експресії:

1. “No doubt you judge other people's sons by your own. Let me tell you, Lady.

Don't attempt to browbeat me, sir. I know a cheat when I see one” [352, c. 87].

2. “Kevin took my chair,” Doreen wailed. “Now I don't have one”.

Abigail skewered the boy with an exasperated glance. “Kevin Skott, you put Doreen's chair back right this minute…”

“Yes, Mrs. Dixon” [302, c. 43].

У прикладі 1 при підтримці контексту, що відтворює безпосереднє звертання одного героя твору до іншого, імператив без лексичних часових маркерів створює темпоральне поле презентності настільки ж відчутно й очевидно, як і у прикладі 2, де лексичному часовому маркеру більше притаманна не функція часової орієнтації, а підсилення експресивності, у нашому випадку - підкреслення суворості Абігайл у ставленні до Кевіна.

Випадки вживання наказового способу з you підтверджуюють особливе значення комунікативної ситуації мовець реципієнт для створення імперативом темпорального поля орієнтації на теперішність. Наказовий спосіб виражається реченням без підмета, оскільки думка про адресат уже заздалегідь задана у семантиці імператива, імплікована у ній. Це стає цілком очевидним при вживанні з імперативом зворотного займенника (речення 1), та у розділових запитаннях (речення 2) як у наступних прикладах:

1. “Look at yourself” [335, c. 446].

2. “Excuse the alias, won't you?” [352, c. 290].

Зрідка займенник другої особи you вживається для експліцитного вираження (приклади 3-6) як адресата (рівень висловлювання), так і очікуваного виконавця самої дії (рівень реалізації), тобто відноситься одночасно до двох рівнів, наче б то зв'язуючи і об'єднуючи їх для відображення орієнтації на теперішність:

3. “Just you look at them!”said Philbrick. “They're behind the tea-house there” [352, c. 78].

4. “You listen to me now and you never forget” [300, c. 211].

5. “Look, you. I told you to get the hell off this grass” [300, c. 259].

6. “Don't you worry, they'll be all about before this day's done” [300, c. 239].

Приклад 3 виражає роздратування, навіть обурення мовця у момент мовлення, підсилюючи тим самим орієнтацію висловлювання на презентність. Такий самий ефект спостерігаємо у реченнях 4, 5, 6, хоч вони і виражають інші емфатичні відтінки: різкість (приклад 4), нетерпіння, вимогу (приклад 5), нехтування занепокоєнням співрозмовника (приклад 6).

Суперечливим є трактування у мовознавчих дослідженнях словосполучень let us do (М 13а) щодо того, чи є вони аналітичними формами наказового способу, чи ні [68, c. 34]. З одного боку, оскільки імператив може бути адресований лише другій особі, а інших форм наказового способу, які б відносилися до першої чи третьої осіб немає, то аналітичні форми типу let us read / let her read втягуються у сферу наказового способу для компенсації цих відсутніх у імператива форм. Тобто можна вважати, що вони заповнюють лакуну вакуум модально-темпоральної системи англійської мови. Це підтверджує, наскільки ширшою і багатограннішою у зіставленні з нормою є комунікативна віртуальність англійської мови, її когнітивна спрямованість. Структура let us read ближча до імператива, так як дієслово let тут до більшої міри втрачає свою семантику в порівнянні з словосполученням типу let her read, де воно зберігає значення “дозволяти”. Крім того, у першому випадку (let us read) має місце властиве імперативу безпосереднє звернення до присутніх потенційних виконавців дії, до якої їх спонукають, що не обов'язкове у другій формі (let her read - виконавець присутній або він у сусідній кімнаті, і йому не слід заважати, і звертання адресоване не до нього у будь-якому випадку). Let her read (нехай вона читає) - може виражати і пропозицію.

Наявність займенника у непрямому відмінку після дієслова let, до якого він відноситься, говорить про те, що let не є допоміжним дієсловом. Аналіз значення словосполучень типу let us read / let her read показує, що тут наявний інший відтінок у порівнянні з імперативом - відтінок запрошення чи спонукання до дії в let us read і відтінок дозволу або заклик до невтручання у let her read, тоді як let me read можна сприймати не тільки як прохання про дозвіл, а також як пропозицію своїх послуг.

Все це підводить до висновку, що словосполучення let us read / let her read навряд чи можна назвати повноправною формою імператива, хоч вони, безперечно, втягуються у сферу цього способу. Але, незалежно від того, до якого способу ці фрази віднести, вони реалізують у комунікативному акті об'єктивну теперішність у випадках, коли висловлюється запрошення до дії, дозвіл на неї чи пропозиція невтручання у дію, і передбачається або виконання спонукання/заборони у межах періоду даного спілкування, або орієнтація на площину страктного/повторюваного теперішнього:

1. “Let me tell you something, Qwill” [294, c. 114].

2. “Let people read old plays” [355, c. 68].

3. “Don't let the dad overwork you” [352, c. 47].

4. “Let it drop! Please let it drop. Make it drop on me.” He tried to lift his head to touch the stone and loosen it enough to fall down on him [300, c. 123].

5. “Let me know if there's anything elsel” [344, c. 113].

Речення з формами let me/us/her/them read реалізують орієнтацію на теперішність, подібно до вираження значення презентності часовими формами. Вищенаведені приклади 1, 4 виражають ситуації, ідентичні таким, що могли б бути передані реченнями: Qwill, I ask you to listen to what I'm telling you (1); I'm waiting till it drops on me / it's dropping it on me - don't touch it. Прикладам 2, 3 могли б відповідати речення: People read old plays, don't prevent them from doing that; The dad must not overwork you / It's a pity that your father overworks you, а зміст прикладу 5 могло б виразити речення: You will inform me if …. Таким чином, приклади 1, 4 виражають прохання до негайної реалізації дії у момент комунікації, приклади 2, 3 - пропозицію і заборону в площині теперішності з розмитими часовими межами (тепер і надалі, як завжди, постійно), і лише приклад 5 - прохання про дію у невизначеному майбутньому.

Особливий аспект вираження спонукання до реалізації дії становить бездієслівний спосіб (М 13б). Імперативна семантика такої фрази легко прочитується за контекстом, надаючи фразі різних відтінків експресії:

1. “Quick ink and paper. You must do a letter for me at once” [355, c. 39].

2. “Heads up, now,” they heard their mother says. “Don't answer them, don't hear them, keep walking” [300, c. 205].

3. “Silence!” said Paul again [352, c. 58].

4. “Mister?” he stopped. “Your hat.” He didn't understand her.

“Give me your hat, in the name of God” [300, c. 424].

5. “Hands on your head,” he said [356, c. 514].

Основними передумовами орієнтації на теперішність бездієслівного вираженням спонукання до дії є особлива емоційна насиченість ситуації, наголос на необхідності негайної реалізації волевиявлення мовця. У поєднанні з особливою інтонацією фрази бездієслівний імператив у наведених прикладах виражає: а) наполягання на негайному виконанні бажаної дії (приклади 1, 3, 5); б) вимогу (таку, коли не допускається і припущення, що вона може бути не виконана тут же, негайно, коли відчувається здивування - “як цього можна не розуміти” (приклад 4)); в) переконаність у потребі реалізації дії, впевненості у її доречності, правомірності, правильності (приклад 2).

Зовсім не другорядною є функція лексичних часових маркерів at once, now, що сприяють актуалізації імператива. Уся сукупність перерахованих засобів в обох випадках (з let і з бездієслівним імперативом) переважно створює орієнтацію на площину презентності, обрамлену періодом тривання комунікативного акту. У деяких випадках у сферу теперішності втягується також майбутнє (приклад 5 з let), однак така співвіднесеність бажаного з можливим здійсненням (теперішнє волевиявлення - майбутня реалізація) зустрічається значно рідше, ніж теперішнє волевиявлення - теперішня (навіть негайна) реалізація.

Деякі лінгвісти, зокрема М.П. Муравіцька, наголошують на полісемії імператива і зазначають, що йому властива гама значень, а саме - наказу, побажання, умови, повинності, які надають мові різних експресивних тонів [115, c. 53]. Така точка зору є справедливою, оскільки верифікується у численних прикладах:

Someone had filled our knot hole with cement.

“Don't you cry, now, Scout… don't cry now, don't you worry” - he muttered at me all the way to school [322, c. 82-83].

Фрагмент тексту засвідчує, що імператив, який створює мікрополе презентності моменту мовлення, наповнений низкою значень: прохання і співчуття, співпереживання, жалю й підтримки.

Комплексний розгляд мовних засобів вираження часу, часової віднесеності й часової орієнтації у функціонально-семантичному полі теперішності в єдності з репрезентацією його елементів у мовленні та аналіз прикладів художнього дискурсу з точки зору їх здатності реалізувати теперішність підтверджує, що будь-яке висловлювання передає те чи інше відношення до часу.

Концепції про час як одну з обов'язкових ознак речення дотримуються більшість мовознавців, що досліджували категоріальні характеристики речення [174, c. 412; 30, c. 347; 175, c. 56; 148, c. 133].

Доцільною з цього приводу є точка зору О.В. Бондарко про актуалізаційну категорію як поняття, найближче до функціонального аспекту особливостей висловлювання: актуалізаційні категорії близькі до предикативних у тому плані, що в обох випадках йдеться про відношення змісту висловлювання до дійсності з точки зору мовця. Проте вчення про предикативність передбачає трактування предикативних категорій як категорій синтаксичних, поняття ж актуалізаційної категорії переносить аналіз у власне функціональну площину. Актуалізаційні категорії передаються будь-якими засобами висловлювання, незалежно від їх синтаксичної значимості. Серед актуалізаційних семантичних категорій ми виділяємо категорії орієнтаційного і неорієнтаційного типів. Темпоральні функції, так само, як і особові, належать до першого типу. Ці відношення містять у своєму семантичному змісті орієнтацію на початкову позицію актуалізації як на точку відліку [20, c. 6-7].

Звичайно, з точки зору способу передачі семантики теперішності бездієслівні засоби не володіють такою точністю і повнотою реалізації, як структури, що містять дієслівні форми, але без них аналіз мовних засобів відтворення об'єктивної теперішності був би неповним.

Аналіз фактичного матеріалу підтверджує широкі можливості бездієслівного (М 14 - Non V )вираження темпоральності. Орієнтація на теперішність у таких випадках передається самим змістом речення. Англійській мові властива бездієслівна реалізація теперішності односкладними реченнями, тому її часто називають вираженням теперішності іменними засобами. О. Єсперсен, наприклад, відзначав, що іменні засоби часто позначають час навіть точніше, ніж дієслівні форми [61, c. 203]. З.Г. Коцюба розглядає дане явище під іншим кутом зору, вважаючи, що іменники, які виконують функцію головного члена номінативного речення, характеризуються лексичною різноплановістю. Найлегше статусу речення набувають іменники, для яких властиві дієслівні семи, а також іменники, які виражають поняття часу чи мають значення події [86, c. 226].

Бездієслівна реалізації теперішності передає не морфологічні, а синтаксичні ознаки часу. Ми відносимо цей спосіб реалізації теперішності до периферії, оскільки наш поділ зумовлений протиставленням морфологічного ядра ФСПТ усім іншим засобам вираження презентності. Номінативні речення, функціонуючи на ближній периферії ФСПТ, орієнтують на абсолютну актуальну або неактуальну теперішність.

1. “Then the wet, winding roads, brown bogs and black water, and my thoughts on white ships and the King of Spain daughter” [331, c. 18].

2. “Church, market, a ribbon of houses” [341, c. 373].

3. “A real gentleman. Rich. Expensive” [331, c. 162] .

4. “No woods, no cover, no rabbits: and night setting in” [288, c. 168].

5а “Deference to Matt's needs, to Matt's goals.

5б Years of handling the touchy stuff to keep Matt's political friendship intact, to keep his image pure” [342, c. 57].

6. “The sound of a child crying out softly in sleep” [342, c. 134].

7. “She. The granddaughter of the old headman, and now leader of the tribe, or host. Alexandra Jordan” [326, c. 17].

У всіх прикладах легко простежується пропущений початок: It is about (приклад 1); There is (приклад 2, 5а); He is (приклад 3); There are (приклад 4); These are (приклад 5б); It is (приклад 6). Але, з другого боку, синтаксична структура речення, незалежно від співвіднесеності з минулим чи теперішнім, виражає значення теперішнього для персонажів твору часу. Особливий інтерес у плані реалізації теперішності викликає речення 7, де підтверджує здатність ЛЧМ, що займають віддалену периферійну зону, самостійно виражати орієнтацію на теперішність, звичайно, з опорою на контекст. Бездієслівна реалізація теперішності відноситься до засобів експресивного вираження об'єктивної презентності. Цій структурі властива емоційна насиченість, смислова місткість, сконцентрованість уваги на значущості певного явища, властивості, факту.

В окрему групу можна виділити окличні називні речення, комунікативне завдання яких полягає у вираженні відношення мовця до презентної ситуації, явища чи стану за допомогою окличної інтонації. Емоційно-експресивна оцінка, властива таким реченням, має суб'єктивний характер і нашаровується на предметний зміст висловлювання. Переваги саме окличних називних речень у виразності змісту та інтонації, як і чіткої орієнтації на теперішність, очевидні при зіставленні речень (8-10) з двочленними окличними реченнями. It is great! It is marvelous! тощо менш експресивні та сконцентровані, хоч і зберігають інтонацію емоційної оцінки дії, яка надає висловлюванню ще більшої експресії.

8. “Great! I'd like to see inside that rockpile” [294, c. 87].

9. “Marvelous! Is he coming back?” [312, c. 110].

10а.“A jewel?

10б. Wonderful!” [308, c. 39].

11. “What an awful experience!” [299, c. 56].

12. “How incredibly generous!” [294, c. 37].

13. “How marvelous! What stupendous news!” [292, c. 268].

14. “Oh, how wonderful!” [312, c. 61].

В оформленні окликів, крім інтонації, суттєво важливу роль відіграють питальні займенники (приклади 11-13), та питальні займенники, підсилені вигуками (приклад 14), які підкреслюють високий ступінь значущості відношення мовця до даного факту, ознаки, стану, дії і підсилюють експресивність висловлювання. Номінативні речення (приклад 10а) можуть виражати запитання, які особливо загострюють увагу реципієнта.

Серед засобів бездієслівного вираження орієнтації на теперішність особливий інтерес представляють випадки, коли за допомогою специфічних просодійних засобів мовець може, не залежно від морфологічної структури слова, не лише виразити презентну ситуацію, зосередитися на ній, а й також передати найрізноманітніші емоції.

У сфері емоційно-вольового виявлення теперішності визначальне місце належить вигуку*. М 15 - Interj_emotional М 15a - Interj_imperative. Не називаючи почуттів, експресивних оцінок, вольових спонукань, а безпосередньо виражаючи їх, вигуки є не просто звуками, а осмисленими елементами мови, що і зумовлює їх однозначне сприйняття, яке у живому спілкуванні зрозуміле із ситуації, може доповнюватися мімікою, жестами, інтонацією, а у художньому творі розкривається у зв'язках з іншими словами, завдяки контексту, опису інтонації, міміки, жестів. Конкретно-ситуативний характер вигуків засвідчують наступні приклади:

1. “Oh.” Thomas leaned back in his chair as if he had been pushed [298, c. 444].

2. “Oh, God,” he heard Lindy wail [339, c. 540].

3. “Oh, well.” In the half dark it was impossible to make out Philip's expression [290, c. 151].

4. “Oh?” Thomas had a habit of quizzically lifting one eyebrow [298, c. 446].

5. “Oh, my - Oh, my God! I'm - I'm sorry!”

The horrified exclamation began in something resembling a male bass and ended on a high soprano squeak [326, c. 49].

6. “Oh, no! I'm sorry! Are you hurt, Miss St. Clare? Uh, Dr St - ?” [326, c. 55].

7. “Is this it? Oh! Oh! I want the job” [294, c. 62].

8. She slid into a loungy position and said, “Oooh!” as he pressed the tea bags on her closed eyelids [294, c. 223].

Вигук Oh в усіх випадках передає реакцію реципієнта на повідомлення мовця у момент комунікації, що актуалізує його як точку відліку часу і створює для співрозмовників площину презентності. Проте художній дискурс надає цьому коротенькому вигуку здатності не лише часової орієнтації, а окрім того ще і спроможності виражати відношення до почутого, реакцію на нього: шок (приклад 1), який підсилюється фразою Thomas leaned back in his chair as if he had been pushed; занепокоєння (приклад 2); невизначеність, непевність, яка легко підтверджується завдяки наступній фразі it was impossible to make out Philip's expression (приклад 3); запитання, недовіру, бажання уточнити, і знаку питання після Oh? достатньо, щоб з'ясувати: Томас виражав цим вигуком якраз сумнів, а не захоплення, що могло б також випливати з даного контексту, і фраза Thomas had a habit of quizzically lifting one eyebrow ще раз підтверджує це (приклад 4); жаль, який додатково виражається описом інтонації та змін тембру голосу (приклад 5); розпач, співчуття, що підкріплюється словами I'm - I'm sorry! (приклад 6); сильне бажання (приклад 7); задоволення від піклувань близьких (приклад 8). На особливі почуття та емоції, передані вигуками у реченнях 5-8, налаштовує також оклична інтонація останніх і зміст текстових ситуацій.

У зразках англійської художньої прози знаходимо ряд інших вигуків та вигукових фразеологічних одиниць (aye, yah, yeah, uh, hey, ah, ha, ba, well, sh, ugh, wow, yow, hell, whew, phew, heavens, God, Christ, Jesus, for God's sake, come on, hush up, hot damn, good boy, good guys тощо), здатних передавати реакцію мовця на висловлене, побачене або почуте. У період спілкування чи споглядання іноді спонтанно створюється ситуація, яка спонукає мовця більше до вираження емоцій, ніж до словесної передачі інформації. Мовну реакцію у таких випадках заміняє вигук, який несе у собі те чи інше смислове навантаження:

9. “Well!” she said to the little kids' upturned faces.

“We better eat” [340, c. 327]. - підбадьорення

10. “Shut up, Pierre, you are making me sick. Sh! A car coming up the road! May be it's them…No it stopped.” Marie sighed with relief. “It's the neighbors.” - пересторога, тривога, хвилювання

“I hear children running,” Pierre said.

“You do? You can hear them? Wow! Well, it must be the neighbors, then” [308, c. 19]. - радість, полегшення

11. “God! I'm glad to see you functioning again” [294, c. 10]. - задоволення

12. “This time the president is sending something more personal. We're to deliver a horse called Three Bars Red. He's a -”

“Whooo -eee!” - несподіванка, приголомшення

Nate's exultant whoop made Maggie jump [326, c. 16].

13. “Chadwick's coming back.”

Bill stared at him. “Phew! That could be nasty” [336, c. 326]. - погане передчуття, тривога

14. “Hell, I don't need a bagful of pages. And I don't need you to work anymore either” [340, c. 308]. - роздратування, нетерпіння

15. “Crazy guys!” Qwilleran said. “They know it's not delivered until midafternoon” [294, c. 244]. - злість, незадоволення

16. “It's getting late. Would you call a taxi for me, please?”

“Good heavens, no. I'll take you home,” Deon offered [290, c. 150]. - прикрість, непорозуміння

17. “Hot damn! Just call me Nora Charles” [294, c. 242]. - роздратування

18. “But for God's sake! I've…Never mind. Now, listen. You go up to that ward and you bring that baby down to the unit” [290, 166]. - розпач, розгубленість

Можна відзначити, що своєрідність вигуків і вигукових фразеологічних одиниць полягає в тому, що вони функціонують у полях презентності та модальності, які перетинаються одне з одним, виражаючи гаму тонкого відчуття героями творів оточуючого буття, різноманіття проявів емоцій, спричинених враженнями, бажаннями, станами душі у період спілкування і не передбачаючи реакції на них.

В окрему групу можна виділити вигукові фрази, які вимагають від співрозмовника певних вчинків чи мовлення у відповідь - наказові вигуки. Такі вигукові спонукальні фрази часто зустрічаються у художніх англомовних текстах, і їх зміст розкривається лише у мовленнєвих ситуаціях, які мають місце у мікрополі періоду комунікації, що саме цими фразами і сворюються.

19. “Hush, Poss” [345, c. 123]. - різкість, грубість

20. “Hey! Hey, lady!” [345, c. 410]. - наполегливість з відтінком злості

21. “Come on, Alex! We're not talking about a TV remote control here. You don't just unscrew it and take out the batteries” - порада-вимога

In answer, she dug into her pants pocket, pulled out the small black box and heaved it at him.

“Jesus!” - переляк

Nate jumped to catch the device [326, c. 217].

22. “Hush up,” Claudie said sharply [340, c. 308]. - наказ-заборона

У багатьох випадках імперативні вигуки втрачають здатність називати властиву їм за значенням дію, і набувають іншого смислу - наприклад, сome on (речення 21) має значення: “Годі тобі”.

Проаналізовані приклади дають змогу констатувати, що вигуки позбавлені часових характеристик, але у контексті здатні актуалізувати висловлювання, створювати мікрополе теперішності періоду комунікації і ситуативно виражати емоції мовця, набуваючи таким чином функції орієнтації на теперішність. Отже, як смислова, так і імпліцитна граматична моносемантика вигуку забезпечується мовленнєвою ситуацією. За допомогою цих мовних одиниць створюється широкий спектр емоційно-оцінних конотацій, конкретно-чуттєвий тон та ефект безпосередності спілкування.

До бездієслівних засобів, що можуть актуалізувати момент початку комунікаційного акту як точку відліку часу, а отже, орієнтувати на актуальне теперішнє, відносимо також звертання, що може виражатися реченням або словом М 16 - Add_Sen/W

Необхідно розрізняти функціональну роль вигуків та звертань, у мовленнєвій реалізації теперішності якими знаходять вираження різні суб'єктивні експресивно-оцінювальні нашарування, але при цьому, у комунікативному завданні останніх на перший план виступає встановлення контакту з адресатом мовлення.

Звертання, як логічно та інтонаційно виділений компонент речення, є одиницею системи мови, що пов'язана з вираженням емоцій та волі, привертає увагу адресата, передає ставлення мовця до ситуації чи змісту висловлювання, до адресата, дає імпліцитну орієнтацію на теперішність та характеристику особистості одного з них або їх обох. Наприклад, звертання Linda як ціле висловлювання, яке утворює спільну для співрозмовників площину презентності їх спілкування, можна трактувати по-різному: 1) просте звертання (Послухайте мене); 2) докір (Як ти так можеш казати, діяти?); 3) радість (Рада тебе бачити); 4) пересторогу (Не смій так казати, робити!); 5) недовіру/сумнів/несподіванку (Це справді ти? Не може цього бути); 6) захоплення (Чудово! Як я тебе люблю!); 7) розгубленість (Як же так?); 8) роздратування (Цього ще не вистачало!) 9) розчарування (От тобі й на); 10) смуток (Знову без тебе); 11) співчуття/жалість/прохання (Ну будь-ласка, дуже прошу) та багато іншого.

Прості звертання майже позбавлені емоцій, вони вживаються з метою привернути увагу адресата у певний момент спілкування і виражають теперішній намір мовця щодо встановлення контакту для наступного спілкування чи спонукання до дії.

1. “So, gentlemen, I want a massive effort from everyone. I intend to fly over to Hustler today and say my piece to them also” [336, c. 336].

Згідно кількісних даних вищезгаданий вид звертань у художній прозі зустрічається не часто (10% від 1339 проаналізованих прикладів). Апеляція до певної особи переважно зумовлена наміром мовця висловити ще щось, і саме звертання мимоволі набирає інтонації та змісту, що розшифровуються ситуацією та смислом наступної фрази:

2. “Pierre! The white house is burning! Everything's burning up there!” [308, c. 57]. - переляк, стривоженість

3. “Katerina, I don't wish us to argue like this, in front or the others” [326, c. 85]. - незадоволення

У прикладі 2 речення The white house is burning! пояснює причину переляку і тривоги, але звертання Pierre! також виражає психічно-емоційний стан мовця і передбачає відповідну інтонацію, яка сприйнялася б адекватно, навіть якби не було наступного речення. Те ж саме можна сказати про вираження невдоволення у прикладі 3.

Особливою властивістю більшості звертань є їх здатність не лише створювати площину теперішності у сприйнятті учасників комунікації, а також імпліцитно виражати характеристику того, хто говорить, і того, до кого звертаються. У живому спілкуванні ця характеристика дуже чітко прослідковується у самому лише звертанні, завдяки інтонації, яка поєднує кличний відмінок з тонами, що передають ті чи інші емоції. Для передачі такої інтонації, а отже, і характеристики у художньому творі необхідний контекст, іншими словами, інтонаційна та змістова конотації звертання випливають із контексту.

4. Her former partner scowled and moved to intervene, but she pushed him scornfully out of the way. “Go away, Tony,” she said [290, c. 116].

5. “Look, Paul, use the whole damn Army if you have to.I want that waiter found” [342, c. 77].

6. “Don't, Chris, don't get involved further. I can't explain it. But it scares me” [351, c. 137].

7. “Joan!” he had muttered, when she suddenly appeared. Their hands touched [292, c. 137].

Звертання у прикладі 4, крім висловлення зневаги до співрозмовника, характеризує мовця як особу самовпевнену, незалежну, якій властиве сильне почуття самовартісності, і водночас натякає на нікчемність, покірність та слабкодухість реципієнта. Приклад 5 демонструє властиві мовцеві категоричність, різкість, звичку будь-що добиватися свого та залежність Поля, до якого звертається мовець, його уміння підкорятися наказам і не демонструвати свої власні переконання. У вираженому звертанням 6 застереженні прочитується турботливість, відданість, сильна інтуїція того, хто звертається до Кріс, та імпульсивність, беззастережність останньої. Речення 7 передає притаманні адресатові гордість, стриманість, так само, як ніжність та вірність мовця.

Звертання функціонує на пересіченні полів презентності та емоційності, оживляє ситуацію, надає ілюзорної реальності тому, що виражається мовними засобами.

Різниця у темпоральних функціях вигуку та звертання полягає у понятійному значенні теперішності, яку вони імпліцитно виражають. Для теперішності, на яку орієнтує вигук, що є реакцією на побачене/почуте, характерне значення наслідку, результату, що відповідає семантиці, реалізованій PrP/PrPC (моделі 5, 6). Звертання ж функціонує як вираження актуалізаційної категорії, що орієнтує на теперішність наміру/планування, яку можна зіставити з реалізацією теперішності структурами моделей 7.1 та 7.2.

Традиційні формули привітання, прощання, вибачення, побажання, які можна назвати етикетними (М 17 - Form_Etiq), також функціонально підтверджують орієнтацію на теперішність наслідку і значно рідше для них характерна орієнтація на теперішність наміру. Зберігаючи культурно-історичну традицію мовного спілкування, вони виражають почуття морально-етичного обов'язку мовця перед співрозмовниками. Момент вираження формули мовленнєвого етикету стає точкою відліку часу, складовою площини теперішності, створеною комунікативною ситуацією.

1. “Hi, Mr.Q.”

“Morning, Mr.Q.”

“Nice day, Mr.Q.” [294, c. 106].

2. “My apology! He likes the lights turned out at eleven” [334, c. 83].

3. “Welcome back” [352, c. 84].

4. “Good night” [328, c. 214].

5. “Good-bye” [345, c. 245].

6. “Cheer up” [290, c. 125].

Слова чи фрази такого типу переважно констатують не лише привітання, подяку чи вибачення. Їх можна вимовити з насмішкою, презирством, обуренням, іронією, роздратуванням тощо. Отже, їм в залежності від контексту іноді властиві полярні з ним смисли:

7. “I don't want to see you again tonight.”

“Thanks, Bill” [290, c. 140].

У подібних випадках домінує інтонація як універсальний засіб функціонального вираження внутрішнього імпульсу мовця. Такі формули етикету не мають словозмінних форм та морфологічних ознак, а отже фактично позбавлені граматичних категорій, до них не можна застосовувати поняття членів речення і граматично вони не узгоджуються з іншими словами у ньому. Ці мовленнєві кліше можуть за структурою бути одноядерними чи двоядерними. За можливої перестановки і заміни компонентів для них характерна монолітність значення, що має повну перевагу над структурною роздільністю елементів. Не залежно від усіх цих ознак, формули етикету втягують реципієнта у площину теперішності, орієнтація на яку реалізується ними в силу ситуативної зумовленості. Їх імпліцитний зміст можна передати особовими презентними формами індикатива ідентичного значення: ось зараз я вітаю, бажаю доброго ранку/дня (приклад 1); вибачаюся (приклад 2); вітаю з поверненням (приклад 3); зичу доброї ночі (приклад 4); прощаюся (приклад 5) тощо. Однак ці фрази уже позбавлені емоційного забарвлення, і у такій інтерпретації англійською мовою деякі з них не передаються, оскільки їм властиве оформлення, подане у прикладах 1-7.

Емоційний стан мовця чи його відношення до реципієнта у площині теперішності, що у комунікаційному акті передаються інтонацією імператива, звертання, вигуку, мовленнєвих формул етикету тощо, у художньому творі реалізуються через контекст. Читач розуміє вкладений мовцем у слово чи фразу емоційний суб'єктивний зміст з опису реакції/ситуації, або з відповіді реципієнта.

Усе вищесказане ще раз підтверджує думку про те, що:

· теперішність реалізується не лише мовними засобами вираження категорії часу, а також і категорій часової віднесеності та часової орієнтації. До останньої ми відносимо імператив, номінативні речення, вигук, звертання та мовні формули етикету, які функціонують на периферії ФСПТ;

· імперативні речення суттєво відрізняються від інформативних висловлювань про виконання певної дії. Диференціація сфери емоційно-вольового та сфери повідомлення і ролі у них як мовця, так і реципієнта допомагає усвідомити їх принципові структурно-граматичні та функціональні відмінності, а також роль обох сфер у відтворенні теперішності і в орієнтації на неї;

· імперативу як категорії сфери висловлювання притаманні ознаки, відмінні як від презентних форм індикатива, так і від інфінітива, хоч останній, подібно до наказового способу, також називає дію, але не вказує на її виконання. І синтаксичне значення, і морфологічна побудова категорично виділяють імператив із загальної системи англійського дієслова і наближають його до апеляційних засобів. Імператив, як і номінативні речення, звертання, вигуки, мовленнєві формули етикету, виражає категорію часової орієнтації;

· функціонуючи на периферії функціонально-семантичних полів теперішності та модальності, що перетинаються, накладаються одне на одне, апеляційні засоби виражають відношення мовця до дійсності/ситуації у момент мовлення;

· апеляційні засоби належать до тієї сфери структури мови, де поняття традиційних членів речення є нерелевантними. Зокрема, вони не створюють предикативного ядра. У висловлюваннях апеляційного характеру, зафіксованих у художньому дискурсі, імпліцитно відображається виражена мовцем і усвідомлена реципієнтом орієнтація на теперішність самим процесом мовлення;

· часову орієнтацію імператива можна також визначати, виходячи з часу можливої реалізації вираженої ним бажаної/необхідної дії. Відповідно до такого підходу більшість випадків відображає орієнтацію на найближче майбутнє, яке практично неможливо відокремити від площини теперішності.