Параметри і взаємодія мов

Параметри і взаємодія мов

Віталій Радчук, кандидат філологічних наук, доцент Київського національного університету ім. Т. Шевченка

Де та ланка, ухопившись за яку, можна розв'язати увесь комплекс мовних проблем в Україні, що тягнуться з минулого довгим ланцюгом? Запитуючи про це себе й загал, учені-інтелектуали, громадські діячі й політики пропонують різні підходи до справи, часто не сходячись навіть у межах декларованого спільного кредо щодо розуміння законів розвитку та шляхів у майбутнє. Позиція тут відіграє першорядну роль, адже кожний суб'єкт розмислу є водночас носієм об'єкта - мови в усіх її соціальних вимірах і контекстах. Так чи інакше, будь-яка прогностика має ґрунтуватися на глибокій ретроспекції і широкій панорамі сьогодення: треба всеохопно бачити явище цілісним у його русі, щоб знайти переконливу відповідь на означене непросте запитання.

„Ми не раби. Раби - німі”.

Гасло нікнепу

„...Я на сторожі коло їх

Поставлю слово”.

Т. Шевченко

Де та ланка, ухопившись за яку, можна розв'язати увесь комплекс мовних проблем в Україні, що тягнуться з минулого довгим ланцюгом? Запитуючи про це себе й загал, учені-інтелектуали, громадські діячі й політики пропонують різні підходи до справи, часто не сходячися навіть у межах декларованого спільного кредо щодо розуміння законів розвитку та шляхів у майбутнє. Позиція тут відіграє першорядну роль, адже кожний суб'єкт розмислу є водночас носієм об'єкта - мови в усіх її соціальних вимірах і контекстах. Так чи інакше, будь-яка прогностика має ґрунтуватися на глибокій ретроспекції і широкій панорамі сьогодення: треба всеохопно бачити явище цілісним у його русі, щоб знайти переконливу відповідь на означене непросте запитання.

Само собою, певні функційні виміри мови мав на увазі В. Сосюра, коли називав рідну мову „душею народу”, „співом солов'я” і „зброєю ідеї”, яка „у битві й труді єднає сердець міліони”. Іншим разом поет, чий рід поєднують з іменем швейцарського лінгвіста Ф. де Сосюра, писав:

Я знаю силу слова -

Воно гостріш штика,

І швидше навіть кулі,

Не тільки літака.

Насправді мова розмаїта функційно і хронотопічно, її параметри структуруються в систему, де взаємодіють як силові складники. Це - внутрішня взаємодія, на якій тримається цілісність мови. А проте є й зовнішня, що також визначає її обличчя й долю. Будь-який етимологічний словник доводить, що мова є вмістищем енергії і наслідком стосунків між мовами.

Зазвичай у переплетенні функцій мови вирізняють найвагоміші: комунікативну, пізнавальну, експресивну, номінативну, етичну, ідентифікаційну, естетичну, культуроносну, сакральну, пам'яті (нагромадження і збереження інформації) тощо [1, с.362] Р. Якобсон, виділяючи шість функцій мови: комунікативну (референційну), апелятивну, поетичну, експресивну, фатичну (забезпечення зв'язку), метамовну, зазначає: „Різниця між повідомленнями не в монополії котроїсь однієї функції, а у відмінній ієрархії функцій”. В укр. виданні: Якобсон Р. Лінгвістика і поетика // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. - Львів, 1996, с. 362.

. Ця студія не ставить за мету схарактеризувати кожну функцію чи описати докладно раніше виділені параметри мови: демографічний, політичний, юридичний, економічний, інформаційний, ідеологічний, культурний, евристичний (науковий), освітній, технологічний, власне лінгвістичний тощо. Проте не зайве тут нагадати про підступність абстракцій і потребу мислити системно, адже мовна політика тільки тоді дає результат, коли вона всеосяжна й комплексна, добре структурована й цілісна [2, с.90-97] Названі параметри мови, крім технологічного (потужність і доступність комп'ютерних словників і програм), окреслено в інтерв'ю: І слів у лексиконі, і мовців на планеті. - Шлях перемоги, 8-14 серпня 2002 р.. Інтерес являє собою передусім ціннісна ієрархія в системі координат. Що в ній є рушієм? Які мовні ознаки, властивості й чинники впливають на інші і як саме? Що, крім людської звички, дає мові силу зберегти свої терени й вижити? За яких обставин вона здатна відроджуватися? Звичайно, обсяг цієї розвідки дає змогу окреслити лише найзагальніші підходи до деяких аспектів проблеми.

Й. Сталін з властивою йому тоталітарно-батальною манерою висловлюватися розглядав мовні контакти як смертельний герць між мовами-суперницями. Сильніша й стійкіша перемагає, гадав він, слабша мусить загинути. На зміну такому погляду прийшла теорія мовного гуртожитку, де ключовим було поняття мирного співіснування і „гармонійного розвитку” мов. Радянський Союз виявився братською могилою для десятків етномов, а треба ж було примусити людей заплющити очі на очевидне. І. Білодід та його школа не помічали навіть того, що за класичним філософським визначенням розвиток є боротьба протилежностей. Власне, уже як форма свідомості - суспільної, плинної, творчої - мова не може не бути постійним джерелом суперечностей і конфліктів. Сучасна лінгвістика здебільшого вивчає саму взаємодію мов, зокрема у спільному соціопросторі, і зміни внаслідок такої взаємодії в кожній мові. Її підхід - історичний, але в тому розумінні, що мова не вмирає, не зникає безслідно, а залишається у спадок іншим мовам, з яких котрась цілком може бути носієм імені предка. Коли мова зберігає своє ім'я упродовж століть чи тисячоліть, вона все одно оновлюється, і в її межах з давньої говірки на сучасну роблять переклади так само, як і з мов іноземних. Отже, за назвами мов криються глибокі й складні процеси. Утім, цей панівний напрям не витіснив зі світоглядного поля ні прадавньої ідеї протиборства мов, ні ідеї співжиття, котру переосмислено на новітніх засадах мультикультуралізму. Остання прибрала ще й антиглобалістький ракурс і утверджується як ідея єдності розмаїття - того розмаїття, яке цивілізований світ прагне зберегти як неодмінну умову для свого розвитку.

Людей споконвіку ваблять несходимі обрії і передбачення. Якою ж мовою говоритиме і писатиме Україна років так через 50, 100 і 300?

На це питання теж годі відповісти однозначно й коротко, адже віражі історії та науково-технічної думки завжди несподівані, а прискорений поступ у багатьох сферах нашого життя просто приголомшує. Мій нещодавній обережний прогноз [3, с.39-45] У 1999-2002 роках цей прогноз з'явився в друці 12 разів, є він і на сайтах. викликав нежданий інтерес, а водночас і потребу суттєвого уточнення. Оновлена схема, що її конкретизують окремі студії [4, с.3-14] Зі своїх праць, щоб підтвердити поправку доказами, назву такі: Суржик як недопереклад // Українська мова та література, 2000, № 11, березень; Глобалізація і переклад // Всесвіт, 2002, № 5-6, с. 127-136; Українська мова в контексті глобалізації лінгвосфери // Українська мова, 2002, № 3, с. 3-14.

, могла б складатися принаймні з восьми більш чи менш вірогідних шляхів розвитку, деякі б могли зійти й за етапи. На теренах України взаємодіятимуть і змагатимуться у життєздатності:

1) літературна українська мова;

2) літературна російська мова;

3) розцвічений українізмами (відсотків на 10-15, що достатньо для визнання мови окремою) колоніальний відгілок російської мови;

4) зросійщена, а ще й трохи англізована (сукупно на тих самих 10-15% лексики) українська мова;

5) український місцевий варіант англійської мови - укрлиш, що його рясно засвідчують тутешні самопереклади (Д. Кристал в енциклопедії теж реєструє Ukrainian English, але як одну з канадських говірок світової мови [5, с.111]);

6) англізована українська мова, що також утверджується недоперекладами (як і попередній випадок, уперше ґрунтовно досліджена Ю. Жлуктенком стосовно США і Канади [6]);

7) піджино-суржик укруслиш - мішанка української, російської та англійської мов, яка істотно (передусім лексично - десь на чверть) відійшла від будь-якої норми, проте має шанс скоро олітературитися;

8) англізований укр'яз - піджин, а далі й креол з тектонічними змінами в граматиці й фонетиці, який може також стати наступним етапом взаємодії мов.

Якщо комусь остання перспектива видається неможливою чи надто далекою, щоб про неї можна було тепер говорити, нехай порівняє тутешню мову давнини з сучасною, а також зважить на чималий обсяг видань гібридними мовами у сьогоднішньому світі. Називаючи креолом піджин, що став рідною мовою спільноти, Д. Кристал, зокрема, подає список 100 найвідоміших піджинів та мов-креолів; деякими з них розмовляють мільйони людей. Наприклад, франко-гаїтянським піджином послуговуються 6 мільйонів мовців. Піджином кітуба в сфранцуженому Конго - 4 мільйони. Мішанець санґо в Центральній Африці є рідною мовою для 200 тисяч і другою - для 5 мільйонів. Говірка кріо в Сьєрра Леоне, продукт англізації, - рідна для 350 тисяч і друга - для 3 мільйонів. По 2 мільйони осіб застосовують піджин в англізованому Камеруні і на Ямайці, а також новомеланезійську - ток писин, котра для 50 тисяч уже рідна [7, с.336-341]. Звичайно, поява мов-гібридів у якійсь країні в певну добу закономірна: це наслідок катаклізмів і докорінних зрушень у господарстві, політиці й культурі. Тим часом чи не всі розвинені мови сьогодення, зокрема й мови європейців-колонізаторів, суть олітературені мішанки, про що знову-таки свідчать етимологія і словники запозичень.

Суржиком в Україні, хоч би як негативно оцінювали це явище і зрікалися його в анкетах і статистиці, спілкується переважна більшість -мільйони співгромадян. За масштабами поширення і характером взаємодії мов-донорів цей суржик унікальний. Принаймні для Європи, бо в Новому світі англо-іспанський гібрид використовує для порозуміння 40 мільйонів людей. Ідеться не лише про українсько-російський мішанець, адже обидві мови являють собою синтез десятків інших, що триває. Поміркуймо, до якої мови можна віднести отакий пасаж:

„Гадаєш, піпл буде без бонусу й пресингу толерувати інвазію офшорних брендів у прайс-листах наших маркетів і на бігбордах?” - зі смайлом на фейсі проартикулював бой-френд іміджмейкер офіс-менеджерці за бізнес-ланчем з бренді й чикен-київ у снек-барі фітнес-центру, коли диск-жокей міняв рімейк синглу модерної хедлайнерки-суперстар на коктейль з хітів попси, мікс гардроку, арт-ґотіку, репу - харитативний ексклюзив для фанів брейк-дансу й рекреаційного секунд-хенду. „Що за слоган з постера? Не жени перманентно, без тайм-ауту піарний фаст-фуд, як на брифінгу перед самітом чи на пабліситі ток-шоу зі спікером! Ти ж не копірайтова топ-модель істеблішменту. Та й не репрезентант формації аутсайдерів, не тінейджер-скінхед чи памперсний байкер з пірсингом. Ти - креативний трейдер інновацій, промоутер маркетингу й сайдингу, хай-фай модератор, тебе респектують фундатори холдингів, спонсори перформенсів, монетарні боси, що мають кейси баксів на депозитах і гігабайти в ноутбуках лояльних білих комірців! Не пролонгуй нонсенсу фрустрацій депресивним кілером із мильного трилера. Наш месидж рецептору - це глобальний виклик. Фокусуватися в дискурсі конвенційної трансляції та мобільної перцепції на евентуальних лейбелах прагматичної екзистенції і нефункційних субститутах ноу-хау хепіендової футуристики - аналог суїциду на старті. Альтернатива - драйв у тренді. Концентруймося на тотальному консенсусі щодо формату тренінгу просунутої генерації лідерів. Щоб мати з гарантією реальний дилінг, треба зафондувати драстичний моніторинг і релевантний консалтинг дистриб'юторів, імплементувати трансформацію менталітету через мас-медіа і шоу-бізнес, поюзати для піар-акцій кліпи, музик-фести, інет-клаби, таблоїди, рейтингових спічрайтерів, блокбастерних секс-бомб, дайджести віртуальних блоків, пакети тестів для аплікантів на гранти”. „Вау, моя бізнес-леді, твій прес-реліз - супер для адмінсайту фірми! Але таймер у холі демонструє фінал вікенду й акселерує інтенцію фінішувати з чізбургером та біг-шейком. Подискутуймо адекватно на бізнес-панелі або в чаті он-лайну, окей?”

Цю розмову, нереальну за доби І. Нечуя-Левицького і часів М. Стельмаха, складено з лексики, взятої із сучасних друкованих видань. Якби й трапилося в ній якесь питоме українське слово, як-от сахатися, малюсінький, глузд, силеча, вщерть, навшпиньки, сутужно, поспіль, всуціль, допіру, далебі, перегодом, неборак, проноза, шарварок, чи не здавалося б воно іноземним?..

Слово має велику силу над людьми. Говорячи так, ми зазвичай згадуємо материнську пісню і батьківську пересторогу, евристичний екстаз чомусика й тріпетне юне освідчення в коханні, отруєння помиями брудної лайки й осяйну терапію молитви, палке бажання діяти, викресане розмовою з неординарною особистістю, і зачарованість шедевром класики. Слово - ключ від душі. Ми шукаємо в ньому сенс і знаходимо цілий світ. Ми, проте, рідко пов'язуємо енергетичну потугу слова з прямими наказами на взір “сядь і встань”. І майже ніколи не думаємо про те, що владу над нами мають слова, пересаджені з іншого клімату, вихолощені й нісенітні. Ми й не підозрюємо, який небезпечний полон таять навіяні ними сум'яття і заціпеніння, у яку безодню непевності й покірливості манить їхнє порожнє дзенькання в тумані. Разом з безперервним сіпанням між мовними світами пуста абракадабра пригнічує розум і паралізує волю - це симптом радше заміру й замаху, аніж недомислу. Безглуздя виховує раба.

У самому серці столиці України - у підземному „парнику” „Глобус” на Майдані Незалежності - переважають назви магазинів, кафе тощо латинкою:

Adidas, Alessandro, Anna K, Atlantic, Axara, Beggon, Big Bag, BoBiju, Brocard, Cacharel, Carlo Pazolini, Carnaby, Chartage, Chevignon, Colin's, Columbia, Diesel & Gas, Dim, Dyrborg, Eagle, Ecco, Eugen Klein, EuroStar, Esprit, Frankenwдlder, Fellini, For Men, Frey Wille, Fugifilm (як заведено тут повсюди, з вивіскою без перекладу „digital print shop”), Futuro, Glenfield, Gregory Arber, Hallmark, He & She, Hush Puppies, Jam, Jasmine, Lagerfeld, Lausanne (“watches & jewelry”), Leder HB Furs, Licona, Linens, Lotto, Mothercare, МсDonalds, Mediacentre, MoDaMo, Motor, Monton, MyDan, Naf Naf, Nescafe, Niagara, Nina Ricci, NCkids, Orchestra, Paris Beautй, Petrovka ua, Pierre Cardin, Pim, Polo Garage, Press Cosmopolitan, Promise, Puma, Roncato, Sasch, Seta Decor („магазин красивих вещей”), Soondoock, Sonny Bono, Step, Stilarte, Sundays, Sunglass Hut, Swarovski, Swatch, Sweet Land, Tally Weijl, Timberland, Tissot (“Swiss watches”), Tommy Hilfinger, TJ Collection, Watch station, Western Union, Yamaha, Yves Rocher.

Значно менше назв кириличних, вони здебільшого російські або транскрибовані неслов'янські за походженням:

Авиакассы, Альба, Альбатрос, Аудіо-Відео, Бар Бекю, Баскін Робінс, Бель Фамм, Бікіні, Два гуся, Делта спорт, Джунглі, Екстрем стайл, Єва, Женева, Золотой ларец, Кенділенд, Кофе Хауз, Мобі Дік, Презента, Робінзон, Сін Те, Снежная королева, Спортмастер, Тасюха, Тропікана, Фон дю Бар, Шахерезада („восточная кухня”) і подібні.

Трапляються й гібриди на кшталт Exalt оптика, Ростик'с, Япона Хата.

Своїх назв (між ними й не вельми своїх) - кіт наплакав:

Будинок іграшок, Буква, Геосвіт, Доміно, Єва, Золотий дощ, Золото, Канцтовари, Краса здоров'я, Куркуль, Майдан, Марафон, Масажні крісла, Ощадбанк, Печена картопля, Писанка, Світ чаю, Союз галерей, Стиляга, Східний експрес, Театральна каса, Швидко.

Така семіосфера столиці. Справжня загадка для киян і прибульців: від чого ж і від кого українці незалежні?

Погляньмо на явище ширше, щоб упевнитися: у мовному просторі планети діють невідворотні закони. Непросто складаються у світі взаємини між мовами на позір благополучними. Власне - між людьми, які за мовою впізнають той чи інший народ, країну, верству, суспільну силу тощо.

Нещодавно британська газета „Таймз” повідомила [8, с.5] Ширше про англізацію див.: Phillipson, R. English-Only Europe? - Routledge, 2003. Його ж: Linguistic Imperialism. - Oxford University Press, 1997.

, що Європейська комісія має намір витратити мільйони євро на те, щоб перетворити англійську мову де-факто на офіційну мову Європейського Союзу і підтримати використання французької. До цього Комісію підштовхнули французи, занепокоєні тим, що розширення ЄС з травня 2004 року, - а нові Сполучені Штати Європи складаються з 25 країн, - може різко послабити статус мови Мольєра і змінити баланс мов на користь англійської. Така перспектива сильно б'є по національному гонору французів. Застосування мов - одне з найгостріших політичних питань у Євросоюзі. Комісія, яка проводить масовий набір службовців із країн-вступників, з'ясувала, що 83% нових працівників володіють англійською мовою і лише 24% - французькою. Офіційних робочих мов у Євросоюзі дві, усі співробітники Комісії мають знати одну з них разом з рідною (мовою свого громадянства). Тому Комісія ухвалила, що кожний новий її працівник, до того як отримати підвищення, повинен вивчити третю мову, звичайно французьку. Комісія оплачуватиме це навчання, яке до 2008 року потрібне буде близько 5 тисячам службовців. Крім того, чиновникам на сході Євросоюзу за вивчення французької мови платить згідно з власною окремою програмою уряд Франції. Національні збори Франції постановили підтримати подальше використання французької мови у структурах ЄС, заявивши також, що у школах ЄС обов'язковим повинно стати вивчення двох іноземних мов.

Цей приклад наведено для того, щоб ми всі запитали себе: а з якою мовою йтиме в Європу Україна, чию територію і чисельність населення, сказати б, людський потенціал, зазвичай порівнюють з батьківщиною В. Гюґо і Ш. де Ґоля? І з чиїм голосом край Т. Шевченка та І. Франка швидше приймуть до об'єднаної Європи - зі своїм чи з позиченим, чужим? Що, власне, є європейськість, як не почуття власної гідності і взаємоповаги? Як не відповідальність перед світом і пам'яттю нащадків за збереження і примноження споконвічних духотворних цінностей: мови, природи, історичного середовища, гуманістичної культурної традиції? Як не дбайливе ставлення до самобутності кожного індивіда, етносу і розуміння переваг єдності різноманіття? Це не риторика прихованих закликів, а холодний душ цензу - у Європі щодо знання мов діють чіткі вимоги і мірки, зокрема освітні [9].

Французи при всій своїй палкій затятості про нас не подбають. Не для того розгорнув свою діяльність в Україні Альянс франсез, щоб нас панькати. Бо кожний несе відповідальність за своє - те, що належить передусім йому самому, а вже потім усім іншим. Щоправда, французи на знак прихильності до нас установили премію ім. Г. Сковороди за найкращі українські переклади з французької мови, а це для авторитету нашої мови важить немало. Англійці з їхнім здоровим глуздом, іронізуючи з приводу „дивацтв” „марнотратників” французів, про питомий голос України і не згадають. Можемо поцікавитися ставленням до української мови у Британській раді, яка опікується у великих наших містах численними курсами, а віднедавна вже й школами та „центрами” англійської мови. Завітавши до котроїсь із таких шкіл, здивуймося тим, що тут для підпори застосовують мову колоніальної Росії - знехотя, як неминуче і тимчасове зло. Для англійців та американців і російська - лише засіб проштовхнути й закріпити на нових теренах свою, щоб самим чужої не вчити. Неабияка зручність - бути гуртовим біля Вавилонської вежі. Хоч би в яку країну помандрував, тобі кажуть: hello, welcome, thank you, o'kay. Недарма ж експортовані Британією підручники англійської мови принципово одномовні. А заробляє батьківщина Шекспіра продажем своєї мови щонайменше 3 мільярди доларів щороку (такі відомості подавала газета „Санді таймз” десятиліття тому). Німці - а німецькою на Заході розмовляє найбільше європейців - перейняті тим, щоб за офіційним рангом своєї мови стати бодай третіми. Адже в економіці Європи вони лідери, це особливо відчуває в Україні перекладацький фах, який у списку пріоритетів ставить німецьку мову зразу після англійської. Італійці бідкаються, як навчити своєї мови півмільйона українців в Італії. Росія репарації за шкоду українській мові не виплатить, бо її державна совість від Держдуми до останнього митника геть не європейська і марить реваншем. На цвинтарі українського телегумору, що його спокій приставлено стерегти Вєрку Сердючку, глашатай вишуканого шовінізму М. Задорнов улаштовує дикий регіт жартами на ксенофобсько-асиміляторські теми. Мовляв, це ж так смішно, що нездатність до опанування мов є національною рисою: хоч би в які краї подався москаль, усі довкола мусять грати на його балалайці. А шкода, бо щирий і ширший інтерес бодай до лексиконів слов'янських відкрив би перспективу нового кодексу співпраці. Та й не лише для росіян. Або для американців. В Україні досі немає жодної кафедри білоруської мови.

Тим часом у самій Росії „велика і могутня” мова О. Пушкіна нині дедалі більше рясніє англіцизмами. І притому в найважливіших сферах спілкування. А колись же в Москві рядили й карбували монети татарською, потім цар і дворянство перейняли французьку й урядування велося нею. В англійській мові найбільший шар лексичних запозичень - якраз з мови французької. Тому лексична відстань між цими мовами така сама, як у межах слов'янської групи між російською і польською - 56% (тобто збігів 44%) [10, с.266-267]. Напис на гербі англійської королеви Mon Dieu et mon droit досі нагадує, що державною мовою в Англії тривалий час була французька. Власне, французька мова панувала в Європі і була мовою дипломатії до переговорів і Версальської угоди 1919 року. Як свідчать історики, тодішні президент США В. Вільсон і прем'єр Великої Британії Л. Джордж французькою не говорили, що, до речі, дало потужний поштовх усному (послідовному конференційному) перекладові [11, с.2]. По Другій світовій війні визнаним лідером, і то на всю планету, стала мова англійська. На рубежі тисячоліть її знало 1,5 мільярда землян - кожний четвертий. А рідною вона є десь для 400 мільйонів мовців (для 320-380 мільйонів за автором „Кембриджської енциклопедії англійської мови” Д. Кристалом і для 514 мільйонів за даними Інституту світового стеження, що у Вашингтоні [12]). Для решти вона нерідна - друга, третя абощо. Тобто за цим виміром вона далеко позаду від китайської, якщо взяти хоч би й одну путунхуа (мандарин), не кажучи вже про всі вісім китайських, що їх об'єднує спільна ієрогліфіка. Але британці та американці не вчать китайської, тоді як англійську вивчає увесь Китай. У чому ж притягальна сила цієї мови? Невже у труднощах її фонетики та орфографії? Це запитання адресуймо тим, хто дуже замилуваний солов'їністю української мови і вважає, що для нашої мови доволі краси, щоб нею говорили принаймні українці.

Та сама газета „Таймз”, яка пишається своєю безсторонністю й неупередженістю, сказати б - незаангажованістю, розмірковує далі суто по-англійському: ось зростає в Євросоюзі кількість національних офіційних мов з 11 до 20 і як же цьому Вавилону порозумітися? При 11 мовах, щоб задовольнити всіх, доводиться робити 110 перехресних перекладів, а при 20 мовах потрібно буде вже 380! У підтексті - ніяковіння: хіба ж це можливо?! І торжество переможця: куди ж ви всі дінетеся? Але не без співчуття (усе ж таки європейці!): ми розуміємо занепокоєння Франції, от тільки цікаво, що буде, коли за її прикладом у мовне змагання втягнуться інші країни Євросоюзу... Адже послуги перекладачів у структурі ЄС щороку коштують 700 мільйонів євро. І вони вже стануть не такими доступними, бо поставлено межу витратам на переклади - один мільярд євро на рік. Тому на нарадах і зустрічах менш важливого рівня різнолюддю нічого не залишатиметься, як спілкуватись англійською...

Хтось скаже: нівроку собі сума - 1 000 000 000 євро! Та на таку могла б сяк-так прожити чимала країна, як-от Естонія чи Молдова. А на землі Т. Шевченка, де слово знецінилося і хіба що в телеграмі коштує 6 копійок, ми перекладаємо себе для всіх дешево, часто й безплатно, - замість того, щоб за дорогу ціну по-своєму перекладати всіх собі, коли не торгувати українськими перекладами в Нью-Йорку, Пекіні, Москві та Варшаві.

Тут, як кажуть, і собаку зарито. Труднощі вимови та письма відступають на задній план, коли заявляє про себе господарський чинник. Що з того, що англійською пишуть Ліверпуль, а читають Манчестер? Третину світової продукції виробляють в англомовних країнах, чверть - у самих тільки США. Попереду франкофонів у цих перегонах стоять японці й німецькомовний світ. Після поразки у Другій світовій війні Німеччина і Японія зробили ставку на економіку і продуктивною працею таки домоглися авторитету. В обох країнах мова перебуває на вістрі громадської уваги. Репатріація нереальна для німця, який не опанував рідної мови. Для японця його мова - храм чеснот, скарбниця духу: усне слово править за вексель.

Українська мова посідає 20-те місце у світі за економічним параметром і 21-ше - за демографічним. Але це оптимістичний варіант оцінки, з яким ще треба розібратися. У таблицях Лінгвістичного музею Київського національного університету ім. Т. Шевченка за кількістю мовців вона займає не 21-ше місце, як вважає Д. Кристал, а 26-те, бо директор музею К. Тищенко визнає не одну, а більше китайських мов. Тут таки вчений графічно подає узагальнений з різних джерел [13] прогноз демографічної потужності мов на 2025 рік, коли населення Землі становитиме 9,5 мільярдів осіб: 997 мільйонів говоритиме мовою путунхуа; 545,7 - іспанською; 525 - англійською (вочевидь, як рідною); 424,7 - арабською; 334 - бенгалі; 307,2 - малайською; 301,7 - португальською; 284,8 - урду; 278 - гінді (якщо скласти мовців близьких гінді й урду, то спільна мова перейде з сьомого й восьмого місць у списку на друге; уже сьогодні вона четверта); 258 - бігарі; 180 - мінь-нань; 174,4 - суахілі; 161 - панджабі; 138,5 - російською; 126,9 - ахмарською; 123,5 - перською; 121,6 - японською; 118,2 - в'єтнамською; 90,2 - турецькою; 89,1 - німецькою.

Деяких із цих могутніх мов більшість українців ніколи не чула та й нічого про них не відає, отже, всерйоз про взаємодію з ними української нині говорити не доводиться. У мовному просторі України функціонує багато мов, але силу виявляють лише три, причому ранг кожної стрибає вгору і вниз залежно від мірила. Однак лінгвосфера Землі є ціле і суворий закон системи означає, що зміна в одній її ділянці рано чи пізно в певний спосіб конче відіб'ється на решті, навіть на її закутках. Цікаво й те, що за 40 років - від 1985, коли землян було 5 мільярдів, до 2025, - іспанська за людністю обганяє англійську, арабська вивищується з шостого місця на четверте, турецька - з двадцять п'ятого на дев'ятнадцяте. Тоді як німецька мова з десятого місця спускається на двадцяте, японська - з дев'ятого на сімнадцяте, російська - з восьмого на чотирнадцяте.

Але демографічна потужність здобуває авторитет мові тоді, коли мова сильна за іншими параметрами, визначальний серед яких господарський. Звичайно, у житті „чистої” економіки не буває, бо й вона залежить від величини спільноти, її звичаїв, суспільного, зокрема політико-правового, ладу, культури, досвіду, освіти, стану інформаційної бази, ефективності самої мови в усіх її функціях тощо. Тому економічний чинник і його окремі показники слід розглядати не як знеживлену абстракцію, а як структурну домінанту в переплетенні взаємовпливів. Голий матеріалізм також заводить у глухий кут. Важливим господарським показником є насамперед валовий національний продукт, який на 1996-й рік згідно з даними, представленими в Лінгвістичному музеї [14] за мовами, становив від світового: англійська - 32,78%; японська - 17,80%; німецька - 9,58%; французька - 5,92%; іспанська - 4,0%; італійська - 3,94%; китайська - 2,68%; арабська - 2,39%; португальська - 2,09%; нідерландська - 1,73%; корейська - 1,56%; російська - 1,34%; гінді - 1,15%. Наступні дев'ять місць (14-22) мови посідають у такій послідовності: шведська, малайська, турецька, тайська, данська, перська, українська, польська, фінська. На них сукупно припадає 5,54% світового ВНП. На 160 країн світу з рештою мов (підрахунок тут, зрозуміло, можна робити лише за країнами) - 7,5%. Отже, за двома мовами стоїть половина світової продукції, за чотирма - дві третини. Впадає у вічі величезна розбіжність у статусі мови, міряної за людністю й виробництвом товарів. Для прикладу порівняймо за обома індексами потужності японську з китайською, нідерландську (14,5 мільйонів мовців у Голландії, усього - 20-23 мільйони) з гінді, німецьку з арабською і російською, англійську - з іспанською...

Чим примітна позиція української мови? Тим, що на глобальному тлі її господарський і демографічний показники більш-менш урівноважені. Однак перший явно не враховує розподілу, чи, сказати б, перерозподілу національних статків: до нашого ВНП слід би додати список 100 найзаможніших людей України, вказавши мову спілкування в родині кожного скоробагатька. У ситуації, коли свідомість пересічного громадянина ледве розрізняє мовні права окремої особи, громадських спілок і державне право, - тобто право народу мати власний голос і залишатися самим собою на своїй землі, - такий реєстр чи не найкраще пояснить, чому повсюдно, масово і при тому масовано порушуються 10-а стаття Конституції України та чинний Закон про мови. Діє принцип „Скачи враже, як пан скаже”. Поки народ мріє долучитися до булави і співає „Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”, його й далі ґвалтують чужою мовою, ламаючи йому голос і топчучи йому душу. Правовий статус державної мови не став складником її політичного виміру як мови громадянських свобод і єднання нації. Достоту - з вини та через свідомий опір корумпованої влади, котра ототожнила себе з державою. Традиція цілком радянська, ба - ординська: воля хана, царя, генсека, речника АП, районного князька-посадника і його писаря важить тут більше, ніж праведний закон. Знаменно, що помаранчевий Майдан Незалежності кінця 2004 року захищав людську гідність і співав по-українському, але підземний „Глобус” відтак не отутешнив жодної вивіски...

Щодо кількості користувачів української мови, то визначити її зовсім непросто. Попри всю фундаментальність наших україністики та словесності цього ще ніхто не зробив на підставі переконливих критеріїв і методик. Цифру з пальця зазвичай висмоктували політики, підлаштовуючи її під ідеологію. Доказом такого нехлюйства є той факт, що жодна статистика не ступенює рівнів знання української мови бодай на кілька градацій, бодай за обсягом особистого лексикону, бодай за відповідністю стадії вікового розвитку, хоча, скажімо, без цієї останньої шкали зовсім неможлива раціональна освітня стратегія. Тому мову країни, де вона обов'язкова в кожній школі і була такою з потреби майже всю радянську добу, обмірюють так, ніби простір країни густо населений не вродженими краянами, а глухими до голосу землі чужинцями - туристами чи завойовниками. Власне, це ще один доказ того ж нехлюйства. Коли поцікавитися Всесвітньою декларацією людських прав на сайті ООН [15], може скластися враження, що в Україні третього тисячоліття немає ні свого МЗС, ні гідних дипломатів з належною освітою, адже кричущу неграмотність українського тексту декларації, передертої з російського перекладу, тут ілюструє дивний, невідомо як добутий показник у 41 мільйон мовців - ніби решта наших громадян тутешньої мови не розуміє, „Кобзаря” не читала, жодної української пісні не засвоїла і бодай на базарі чи на офіційному прийнятті зв'язати докупи двох слів не годна. Знаменно, що на цьому сайті демографічні показники багатьох інших мов, які не є міжнародними, виходять далеко за межі народонаселення відповідних країн. Чи це часом не воронячий кряк? Адже офіційно нас в Україні на 1 січня 2005 року було 47 280 тисяч (як заплющити очі на те, що 7 мільйонів заробітчан поневіряється по галасвітах). Це вже вимирання й розчинення „понад план”, бо за прогнозом ООН з 1995 по 2025 рік Україна мала б спуститися з 23 на 31 місце у списку країн світу, досягши відмітки 48,7 мільйона осіб [16, с.36].

Радянські джерела називали 35 мільйонів тих, хто українською мовою говорив у СРСР 1979 року, і додавали пару мільйонів на діаспору [17, с.553]. Ця червона правда досі мандрує по світу в численних довідниках. З іншого боку, тривалу українську еміграцію дехто оцінює ледве не як більшу від піку залюднення України (52,2 мільйона в 1993 році [18, с.6]), однак безвідносно до ступеня чи етапів мовної асиміляції її нащадків „на чужині”. Народознавець Ф. Заставний 1992 року стверджував [19, с.171-174], що за межами України оселено близько 11 мільйонів етнічних українців. З них за переписом 1989 року 6 767 тисяч мешкало в СРСР поза Україною і 37 419 тисяч в Україні. Разом - 44 186 тисяч, з-поміж яких 35 835 тисяч назвало рідною мову своєї національності. Ось як ми до цього йшли [20] За іншими підрахунками з 1897 до 1959 року питома вага українців на території СРСР знизилася на 3,4% - з 21,6% до 18,2% (на 3,8% згідно з таблицею), за мовою - на 6,0% (що збігається з 15,6% у таблиці), а серед східних слов'ян на 9,3% - з 29,9% до 20,6% (за поданими вище джерелами - до 23,4% у 1959 р. і 22,2% у 1989 р.). - Кабузан В. М., Махнова Г. П. Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795-1959 гг. // История СССР, 1965, ч. 1, с. 36.

:

Таблиця 1.

Якщо століття тому національність розпізнавали за мовною ознакою, то для інкубації народу-совка з єдиним есперанто ці близькі поняття треба було спершу штучно розвести й розлучити. Звідси прикметна тенденція до двомовності й російщення. Нерідну мову записували за критерієм вільного володіння, дуже хвалячи українців за повоєнні темпи „інтернаціоналізації”: на 1970 рік у СРСР російську мову як другу опанувало 36,3% українців, на 1979 - 49,8%, на 1989 - 56,2%. Рідною її так само визнавала дедалі більша частка українців (1959 року вже 4,5 мільйона), і тоді залишався лише один крок, вельми заохочуваний панівним світоглядом, - наректися росіянином. Загалом уважалося, що свою рідну мову кожен знає або сяк-так знати повинен - про це не надто й допитувалися, бо важила воля заявника, яку треба було усуспільнити. Не дивно, що між переписами 1897 і 1989 років росіян побільшало від 55,4 до 145,2 мільйона, тимчасом як українців - ледь-ледь, та й то не за мовою спілкування.

Перепис населення в Україні 2001 року, політичні пристрасті якого можна порівняти з виборами голови держави, встановив, що українська мова в себе на батьківщині рідна для 32 708 тисяч осіб. Це 67,5% від 48 457 тисяч жителів України, з яких 37 541,7 тисячі - етнічні українці (77,8 %). Серед самих українців мову своєї національності назвало рідною 85,2 %, для решти 14,8% українства рідна - російська. Тоді як серед росіян, що їх в Україні 8 334,1 тисячі (17,3% людності країни) показник мовної асиміляції значно нижчий: 95,9% призналося до російської мови і лише 3,9% - до української [21] Для порівняння: 1959 року з 41 869 тис. мешканців УРСР (з них українців 32 158 тис., росіян 7 091 тис.) українську мову назвало рідною 30 562 тис. (у т. ч. 131 тис. росіян), російську - 10 172 тис. (у т.ч. 2 076 тис. українців). Мовні частки українства - 93,5% : 6,5%, росіян - 1,8% : 98,1%..

Але ж володіння мовою і визнання мови свого роду - цілком відмінні речі. По-українському говорить президент Грузії і говорив Папа Римський Іван Павло ІІ, українознавчі кафедри тепер поширюють українську фонетику навіть у Китаї та Японії, де українців негусто. Право на самоназву, право батьків записувати мову своїм крихіткам-немовлятам - не іспит з мови, щоб зайняти посаду чи вступити до університету. Можна бо різною мірою знати й кілька десятків мов, тоді як рідна мати з її колисковою піснею - одна. Складніше, коли батьки різномовні або батьки батьків звертаються до тебе аж чотирма різними етномовами, але в такому разі діє критерій осілості. Батьківщина - одна. Хай подвійне громадянство розцінюють як дворушництво і форму шизофренічного роздвоєння особистості, але навіть у вічного мігранта-перекотиполя і круглого сироти можуть залишатися почуття до близького серцю середовища чи бодай пам'ять про місце свого народження.

Власне, що таке рідна мова? А. Погрібний стверджує, що це мова роду, а не материнська (фр. langue maternelle) [22, с.459-470]. Слушна думка, коли уточнити, що коріння живить рід з різних глибин давнини. В. Русанівський доводить, що це мова батьків, „з якою людина входить у світ”, рідна мова також „єднає, консолідує народ у часі і просторі” [23, с.515] рідна і знана, чи лише етнічна ознака.

. Тобто це - етномова. Цілком за О. Потебнею. Проте куди ж дітися суржику? Цікаво виходить: суржик не може бути рідною мовою за визначенням, тоді як насправді він був нею споконвіку. Через суржик у мову вривається зовнішній світ: обійтися лише своїм розумом і словом, нічого не позичаючи, жодному племені не вдається. Зрештою, час стирає різницю між законним імпортом і контрабандою слів. “Немає і бути не може жодного чистого, не змішаного мовного цілого”, - наголошував І. Бодуен де Куртене [24, с.363].

Далі. Що означає володіти мовою? Коли людина виражає себе тільки мовою свого роду, ніколи не переходячи на іншу, вона цілком здатна розуміти чужі мови. Близькоспоріднені - то й одразу, вперше зачувши, без набутої звички їх сприймати. Коли довідник стверджує, що по-білоруському розмовляє 8,2 мільйона осіб [25, с.175]ООООООООООО Понад 8 млн. у СРСР і близько 200 тис. за його межами. Див.: Лингвистический энциклопедический словарь. - Москва, 1990. - С. 71. Покликаючися на той самий перепис 1979 р., Український радянський енциклопедичний словник (т. 1. - Київ, 1986, с. 175) подає: в СРСР - понад 7 млн. Д. Кристал називає 7,2 млн. загалом (за І. Генкоком, 1971)., він не враховує або приховує суттєві речі. Як розмовляє? За яких обставин? Як часто? Коли строго оцінювати, ця кількість значно менша, а як зважити на суржик („трасянку”), то й зовсім мала. Однак розуміють білоруську мову - на слух чи з писемного тексту - десятки мільйонів людей, принаймні вся Україна. До речі, білоруська орфографія досконаліша від української - куди вже тут англійській чи французькій. Навзаєм білоруси читають Т. Шевченка без перекладу. Звертаючися до білоруса своєю мовою, українець тлумача не потребує. Якщо ми приймаємо за істину, що мова є засобом порозуміння, то мусимо пристати й на ту тезу, що належне сприйняття мови - визначальний критерій її знання. Крім того, наука давно довела: людина осягає зміст слів аж ніяк не пасивно, неодмінною умовою розуміння є активна внутрішня імітація форми - згорнене промовляння самому собі того, що чуєш і читаєш. Чому ж українцям не записують другою мовою білоруську? Хіба тому тільки, що ми не озвучуємо її і не виражаємо себе нею? А чи не тому, насамперед, що критерій в опитуваннях чітко не визначено або підмінено, бо йдеться взагалі не про володіння мовою, а про щось інше?

За переписом 1999 року [26, с.41-43]ООООООООООО Витісненню й російщенню білоруської мови присвячено праці: Аняменне: З хронікі знішчэння беларускай мовы. - Вільня, 2000; Станкевіч С. Русіфікацыя беларускае мовы у БССР і супраціў русіфікацыйнаму працэсу. - Мінск, 1994.

білоруську мову назвали рідною 73,7% населення Білорусі. Від 1989 року цей показник зріс на 8,2% (тоді як аналогічний щодо української мови в Україні за 12 років - лише на 2,8%). Але розмовляє вдома білоруською мовою лише 36,7% краян - 3 683 тисяч. 6 308 тисяч, або 62,8%, мешканців батьківщини Янки Купали спілкується вдома російською, котра тут рідна для 21,9% жителів (на українських теренах - для 29,6%). Серед білорусів, що їх у країні 8 159 тисяч на 10 045 тисяч людності, по-білоруському вдома говорить 41,3% (хоч рідною її назвало 85,6% білорусів), по-російському - 58,6% (хоч рідна вона для 14,3%). Як бачимо, розбіжності чималі й дуже драматичні. З-поміж 1 142 тисяч росіян Білорусі лише 4,3% балакають удома білоруською, 9,1% вважають її рідною (вочевидь, мовою полишеного роду), ще 17,1% володіють нею вільно, однак решта, тобто переважна більшість, до питомої мови країни проживання ніяк не признається, бо й не створено для того потреби. Природно, постає запитання: чи російська колонія в Білорусі взагалі не розуміє спорідненої слов'янської мови чи вдає нерозуміння з міркувань самозбереження, національного егоїзму, „патріотизму” тощо? Порівняймо: 57,6% з 396 тисяч поляків Білорусі вдома використовує білоруську, а 67,1% визнало її рідною. Всюдисущу „трасянку” статистика не помічає.

У чому проблема? Не лише в тому, скільки носіїв тієї чи іншої мови є в країні і на планеті, а й у тім, скільки кожної мови і мови в цілому є у людини, у групи осіб, у народу. Скільки людей в Україні знає мову свого громадянства належною мірою? Тобто - як, наскільки добре знає? Скільком і в якому обсязі треба довчити її, щоб суспільство функціонувало як єдина і цілісна нація - без серйозних непорозумінь і конфліктів? Цього ані протягом перепису 2001 року, ані в жодний інший спосіб з'ясовано так і не було, попри те, що двомовність, надто суржик, але також і диглосія, за якої мови розбігаються по царинах застосування, - це здебільшого напівмовність, обскубаність і роздертість душі, гальмо для інтелекту індивіда й соціуму.

Варта уваги думка, якій доба глобалізації дарує шанс стати громадською, про те, що на світі є люди взагалі без етнічної належності чи рідної мови. Адже кількісні виміри ступенюються за насиченням якості. Відомий убивчий термін Є. Маланюка - „національні кастрати”. Д. Білоус пише про „Іванів безрідних”: це ті, хто „забув (якщо коли й знав - В. Р.) рідну мову”, „втратив корінь і основу” і „обчухрав себе дотла”. Національний імунітет засвідчують також анекдоти на тему „пан Ніхто”. Ось один. Едік Петренко з Єнакієва знайомиться в Києві з негром Орестом Марумбе. „Ты по национальности кто будеш?” - допитується Едік в Ореста. „Я українець, добродію, - гордо відповідає негр, - я тут народився”. „Блін, а я тада хто?” „Не знаю, добродію, їй-бо не знаю...”

Відсутність у людини рідної мови - серйозне поняття наукової методології. Власне, чи всі функції мови творять людину та її індивідуальність однаковою мірою? Що вирізняє homo sapiens у процесі соціалізації живих істот? Потреба харчуватися й плодитися чи виражати себе духовно, шанувати святощі й прекрасне? Р. Якобсон наголошує [27, с.363], що бажання підтримувати контакт із подібним до себе спільне для птахів, що говорять, і людей; діти засвоюють цю функцію мови першою і значно раніше, ніж починають сприймати й передавати повідомлення. Нагадуючи, що від глобального винародовлення вчені застерігали починаючи з ХІХ століття, Н. Дзюбишина-Мельник стверджує: рідна мова є не в кожного навіть за обставин одномовного довкілля, бо це мова культури, яка виховує, а не мова спілкування, до якого спонукає вселенський інстинкт [28, с.155-158]. На жаль, така незашореність є скорше винятком і заледве не „рецидивом єресі” на тлі суцільних офіціозних анкетно-статистичних спрощень.

Цікавого досвіду набув Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) під президенством В. Хмелька, досліджуючи від 1991 року шляхом співбесід мовні орієнтації людей. КМІС припускає можливість багатомовного та поліетнічного самовизначення маргіналів, біетнорів, двомовців і суржикомовців. Фактично на особистість у певних межах поширено підхід, який раніше застосовували до різномовної спільноти і на якому І. Бодуен де Куртене наполягав стосовно мовної цілості в тому сенсі, що вона щораз втілює взаємодію цілостей. Мова індивіда (ідіолект) при такому розгляді виступає дзеркалом суспільства, а не лише одиничним елементом його мозаїки. Нове бачення дає змогу тонкіше відстежувати в мовному просторі динаміку розмаїття. Схожих засад дотримується відділ соціолінгвістики, очолюваний Л. Ставицькою в Інституті української мови НАНУ. Навпаки, Інститут соціології НАНУ сповідує традиційний підхід. Проведене його фахівцями в січні 2001 року опитування громадської думки засвідчило таку картину: 37% опитаних спілкуються в сім'ї винятково українською мовою, 37% - тільки російською, 1% - іншими, а 26% - по-різному, залежно від обставин [29, с.114]. Звичайно, навіть ці результати чимось показові, попри спрощення орудних понять. Покликаючися на них, В. Євтух та В. Трощинський у вступній статті довідника „Етнонаціональна структура українського суспільства” слушно зауважують, що „суспільний і побутовий престиж української мови не є адекватним її виражальним можливостям та високому рівню розвитку” [30, с.10].

Напередодні перепису населення 2001 року КМІС провів по Україні опитування 5 226 дорослих (від 18 літ) осіб і з'ясував, що 12,4% з них схильні назвати дві рідні мови. Це якраз ті, хто під час перепису вибрав рідною, або, як каже В. Хмелько, „ріднішою”, мову українського громадянства [31, с.3-15]. Цілком імовірно, що їхній вибір був би на користь „радянської” мови (а відсоткове співвідношення рідності мов у спільноті змінилося б з 67,5 : 29,6 на 55,1 : 42,0), якби 2001 року Україну ще „перетравлював” СРСР... Котра ж із мов переважає в мовній поведінці? 2003 року 40,5% з 22 462 опитаних КМІС заявили, що їм легше спілкуватися українською мовою, 43,1%, - російською, а 16,4% - що спілкуються однаково легко обома. Котрою мовою все-таки більше спілкуються ті, кому робити це, як вони самі стверджують, однаково легко? Відповіді 3 586 двомовлян розділилися так: українською - 23,5%, російською - 37,1%, решта 39,4% вважає, що обома порівну. З-поміж 1 414 „рівносторонніх” білінгвів, які послуговуються обома мовами однаково легко й часто, все-таки частка тих, хто повідомив про це по-українському, менша - 44,2% проти 55,8% тих, хто засвідчив відсутність преференцій по-російському. В. Хмелько робить висновок: станом на 2003 рік в Україні було 47,2% українськомовних і 52,8% російськомовних, поміж українців таких 57,9% і 42,1%. Зважмо, що результат отримано за одним-єдиним критерієм зручнішої мови і за умови вибору лише з двох. Але це процедурно встановлений факт - не умовний спосіб, у якому не всі вбачають потужне знаряддя думки. Утім, порівнявши цифри КМІС і Держкомстату, можна припустити, що Україна йде шляхом Білорусі, де за рідну визнають одну мову, а вдома й поза домом розмовляють іншою - з акцентом, за яким і впізнають земляка на чужині. Цією іншою є вічно перехідна мішанка - супутниця етнічної маргіналізації.

Чи є тривкий ґрунт для оптимізму? Адже, як зазначав А. Мейє, „мовна ситуація нестійка скрізь, де живуть різні за походженням люди” [32, с.80]. Опитавши за 12 років незалежності України (з жовтня 1991-го по жовтень 2003 року) близько 170 тисяч осіб, КМІС установив, що українська мова як зручніша поширилася і серед дорослих у цілому, і серед двох найбільших етнічних груп. Співвідношення її з російською у відсотках за трьома періодами таке:

Впадає в око чималий зигзаг показника в українців, а тому і загального. За мовно-етнічними групами розподіл такий (у відсотках):

Проте картина різко змінюється, коли мову опитуваного визначає не він сам, а коли це робить після співбесіди опитувач, враховуючи суржик.

В. Хмелько відзначає: у 2000-2003 роках суржик в Україні поступився російській мові, а поширений він переважно серед українців. 2003 року його зафіксовано в 13,8% українців і лише серед 5% росіян. Решта українців українськомовні - 49,9% і російськомовні - 36,3%. Це дає підстави вченому поділити все доросле населення України на п'ять мовно-етнічних груп. Станом на 2003 рік їхнє співвідношення у відсотках по регіонах Захід - Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська і Чернівецька області; Захід Центру - Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Кіровоградська, Черкаська, Київська області і м. Київ; Схід Центру - Дніпропетровська, Полтавська, Сумська і Чернігівська області; Південь - Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області й АР Крим; Схід - Харківська, Донецька і Луганська області.

було - таке:

Ці результати КМІС підтверджують закон більшого (коли не однобічного) впливу сильнішої (стійкішої, авторитетнішої, агресивнішої) мови, відомий з певними осторогами Вочевидь, ситуація в Україні протилежна тій, яку описує Ю. Жлуктенко, звертаючи увагу на тиск місцевої (?) мови на імігрантські і відзначаючи, що з напрямком мовного тиску часто збігається напрямок соціальної дискримінації. Див.: Жлуктенко Ю. О. Українсько-англійські міжмовні відносини: Українська мова у США і Канаді. - Київ, 1964, с.12-13. як закон Е. Віндіша, суть якого полягає в тому, що не вивчена чужа мова, а власна мова народу стає змішаною під впливом чужої. Звичайно, з переходом на мову іншого етносу і поширенням суржику прямо зв'язані й масштаби досліджуваної КМІС двоетнічності. Опитувачі КМІС цікавляться, котре з п'яти суджень найбільше відповідає думці опитуваного про себе: я вважаю себе 1) тільки українцем, 2) і українцем, і росіянином, але більше українцем, 3) однаковою мірою і українцем, і росіянином, 4) і росіянином, і українцем, але більше росіянином, 5) тільки росіянином. Три середні варіанти відповіді тлумачаться як різні рівні біетнічності. За В. Хмельком, етнічна структура дорослої людності в Україні станом на початок ХХІ століття (2001-2003 роки) у відсотках така: 62,9 - щирі українці, 22,5 - українсько-російські біетнори, 10,0 - щирі росіяни, 4,6 - інші. Дві третини біетнорів за одноетнічним самовизначенням - українці (кожний п'ятий із загальної кількості українців), одна третина біетнорів - росіяни (двоє з кожних деркомстатівських п'ятьох).

Заслуговує на увагу самий спосіб таких спостережень - цінна методика набуття знань. Щоправда, обійдено мовну динаміку за віком і шкільний вік як найбільш рухливий і показовий для картини майбутнього. Мова дітей має цікавити суспільство передусім. Наскільки масштабним є мовно-духовний злам роду, яка частка юні розмовляє нерідною мовою з батьками, з дідом та бабою? І навпаки, як часто утверджують діти мову свого громадянства і тим самим ідею єдиної політичної нації у спілкуванні з російськомовними батьками з числа українців та поміж етнічних меншин? Чіткого критерію для проведення межі між суржиком і несуржиком опитувачі не випрацювали. І третьої мови, котра постійно нагадує про себе з вивісок чи не всіх українських міністерств, не помітили. Вочевидь, переназиваючи співбесіду на інтерв'ю (в англійському значенні, ширшому, ніж „розмова журналіста зі знаменитістю для оприлюднення в ЗМІ”), а опитуваних і опитувачів на респондентів та інтерв'юерів, КМІС не вважає переклад тутешніх слів чужими за мішанку.