Параметри і взаємодія мов

Тут таки не обійти стороною мовний арсенал соціології.

Відомо, що розбіжність у відповідях залежить від того, як саме сформульовано запитання. Спитаймо загал про нібито одне й те саме по-різному: „чи ви згодні з тим, щоб дозволити” і „чи ви проти того, щоб заборонити”, „чи ви за?” і „чи ви проти?” - і отримаємо разюче відмінні результати. З цього приводу проведено чимало спеціальних досліджень Узяти хоча б студію давню: Payne, Stanley L. The Art of Asking Questions. - Princeton, 1973.

. Усі вони доводять, що люди особливо схильні потрафляти опитувачам, коли в запитанні, сказати б, у соціальній проблемі, немає достатньої ясності. До слова, якраз такі запитання, що дають необмежені можливості маніпулювати громадською думкою, і виносяться на референдуми урядами, які бажають спихнути з себе тягар відповідальності. Класичний приклад відвертої агітки - запитання на референдумі 20 січня 1991 року в Криму. Всупереч Конституції УРСР Україну там навіть не згадували: „Ви - ЗА відновлення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР і учасника Союзного договору, ТАК чи НІ?”

На прес-конференції в УНІАН 13 квітня 2005 року з'ясувалося, що КМІС як приватна установа готова проводити опитування на замовлення будь-кому, хто за це заплатить. Зрозуміло, що, пропонуючи некоректне запитання, замовник тим самим визначає і відповідний відсоток на кожну з відповідей. Згадаймо О. Бендера, який кидав у зал глядачам: „Товариші, хто тут проти вітчизняного фільму?” Предметом журналістського розслідування в УНІАН стало скандальне замовлення, здійснене через так званий Центр стратегічного планування однією проімперсько-реваншистською партією, яка „поцікавилася” у громадян України, точніше у 2 тисяч опитаних КМІС, чи згодні вони з тим, щоб російська мова була другою державною мовою нарівні з українською. І в такий спосіб не лише провела пропагандистську кампанію, але й отримала понад половину прихильників своїй ідеї змінити в Україні конституційний устрій (адже, як роз'яснює Конституційний Суд, українська мова є символом державності і складником конституційного ладу). Прикметна напориста і безальтернативна модальність запитання, яке й поширили мовою російською: „Согласны ли Вы с тем, что русский язык в Украине должен иметь статус государственного наравне с украинским?” Повідомлення про нібито панівний настрій потіснити українську мову в її державотворчій функції вмить запустили в пресу. По суті ж, цю акцію і сплановано було як дешеву (зокрема в буквальному розумінні), але широкомасштабну провокацію проти мови українського громадянства і власне єдиного (за статтею 4 Конституції України) громадянства. Недарма ідею подвійного громадянства (і знищення української державності) пов'язують саме з мовою...

Цікаво, який би результат отримав КМІС на запитання: „Чи влаштовує Вас те, що Ви живете в країні української мови?” Або: „Чи Ви проти того, щоб мову українського народу витісняли з належних їй по праву сфер і теренів?” Або: „Чи бажаєте Ви, щоб внаслідок запровадження офіційної двомовності Україна стала Білоруссю або Росією?” Або: „Чи згодні Ви з тим, щоб споконвічна мова нашого краю надалі об'єднувала все українське суспільство?” Або: „Чи погоджуєтеся Ви з тим, щоб вся Україна через сто років говорила своєю, українською мовою?” Або: „Чи хочете Ви, щоб Донбас вітав Галичину по-українському, а держава консолідувала націю, як того вимагає 11 стаття Конституції?” Або: „Як по-Вашому, чи повинна колоніальна мова царського і радянського режимів залишатися знаряддям поневолення українського народу?” Або: „Що підказує Вам совість: треба повертати Україні відібрану в неї мову чи й далі пришивати їй чужий язик?” З огляду на явно нетутешні джерела фінансування багатьох опитувань, ЗМІ, політкампаній справедливо було б допитатися і про таке: „Чи згодні Ви з тим, що українська мова в Україні повинна відроджуватися державним коштом тих, хто її душив і забороняв?” Скиньмося науці по гривні, громадо!

Тим часом побутовий полтавський суржик і науковий, діловий чи рекламний піджин, мішане койне базару-маркету і жаргон львівських реперів чи донецьких байкерів різняться за походженням, сферою використання, міткою верстви (соціальним маркером), але єдині в основі основ. Усі вони розмивають межі мовної системи, підтверджуючи її відкритість і неоднорідність, але так само встановлюють нові межі, витісняючи з ужитку питомі слова мови. Переписи людності не враховують, яку частку словника Б. Грінченка 1907-1909 років витруєно з ужитку й репресовано. Демографічна динаміка не відображає ні природного переходу слів до розряду історизмів та пасивного обігу, ні обсягу фонду мови взагалі та його частотного розподілу, ні того, що, ким і як засвоєно. Це означає, що в тих самих термінах перепис щораз фіксує мову інакшу, певною мірою вже іншу.

Цікавий факт: попри тривале російщення українського лексикону, в українських словниках іншомовних слів [33] Якщо в першому і третьому з цих словників інтерв'ю витлумачено лише як жанр публіцистики (відповідно до „Словника української мови” в 11 томах), то у другому - ще й як термін соціології. Але це ще не все. Сьогодні про обряд працевлаштування кажуть: Аплікант іде в офіс на інтерв'ю з менеджером (босом).

майже немає росіянізмів. У словнику С. Морозова і Л. Шкарапути - навіть позначки для них, як і в ранішому за редакцією О. Мельничука. Немає навіть народознавчих реалій Росії. Зате російські словники іншомовних слів містять майже ту саму лексику, запозичену головно з греки, латини й молодших західноєвропейських мов. Притік нових англіцизмів спішно й завзято фіксується та узаконюється. Словник за редакцією Л. Пустовіт налічує вже 23 тисячі слів і терміносполук - цілу окрему мову. Принаймні обсяжну стильову підсистему, вельми виразну на тлі слов'янської лексики. З однієї підсистеми на іншу вже можна робити переклади, хоч би й під приводом коригування, тобто правлення тексту, уникнення міксації і контамінації, або змішування і засмічення стилів...

За Д. Кристалом, українською мовою спілкується 45 мільйонів людей „в Україні і землях поблизу”. Тобто менше, ніж є мешканців в Україні. І так само менше, ніж є українців на всіх меридіанах. Російська мова в його таблиці мов світу має два демографічні показники - 155 мільйонів і 300 мільйонів [34, с.659]. Розбіжність у 145 мільйонів означає, що майже для половини тих, хто так чи інакше послуговується цією мовою, вона нерідна. Чисельно це ще одна Росія. Слід гадати, перша цифра охоплює й російську діаспору, зокрема в Україні - разом з кожним сьомим українцем, що визнав її рідною; друга - людність колишнього СРСР і певною мірою „соцтабору”. Звичайно, для авторитету мови важливо, щоб її знали поза етнічним і державним ареалами. А втім, тенденція від зародку очевидна і має чисельні аналоги та плоди. Досить згадати знов-таки геть вихолощену московщенням Білорусь і те, що португаломовна Бразилія за людністю - це чотирнадцять Португалій.

У багатонаціональній Росії згідно з переписом 2002 року живе 145,3 мільйона людей, країну охопила тяжка демографічна криза. „За прогнозами експертів ООН, - пише Є. Жеребецький, - у 2025 році населення Росії буде становити 138 мільйонів осіб, але більш песимістичний прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 мільйонів осіб уже в 2016 році... Російський демограф Є. Андрєєв прогнозує зменшення чисельності громадян Росії через 50 років до 93 мільйонів. Треба відзначити, що в ці розрахунки закладено майбутній міграційний приріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться наполовину, тобто до 70 мільйонів осіб” [35, с.63]. Отже, етномовний велет слабшає. Залишається якась надія на легкотравний український та ще білоруський людський ресурс, яким він століттями живився. Утім, і нове поповнення поглинає прірва: “За останнє десятиліття, - б'є на сполох член-кореспрондент РАН Н. Римашевська, - чисельність дітей до 18 років скоротилася в Росії на 9 мільйонів. 2003 року їх стало 30 мільйонів. До середини століття частка дітей зменшиться до 12 відсотків і становитиме 10 мільйонів осіб” [36].

Мов у Європі ані мало, ані багато - десь 225. Це від 3 до 9 відсотків мов світу - залежно від того, як їх лічити, бо називають від 2,5 до 7 тисяч. Найбільше мов у Європі якраз на сході - у Росії, про що Росія вперто не зізнається. Бо коли на півночі європейської Росії й у волзько-уральському краю мови поволі згасають ніби самі, а насправді внаслідок створених для цього умов, то на Північному Кавказі йде кривава війна на знищення тубільних етносів і „зачистка” численних мовних „реліктів”. Як свідчить К. Тищенко в календарі на відзначення Європейського року мов, у гірському Дагестані в долині річки Андійська Койсу вздовж її 80-кілометрової течії зосереджені 13 малих мов - „своєрідний дорогоцінний для науки мовний заповідник” [37]. Та й не лише для науки - для людських душ. А тимчасом Європейську Хартію загрожених мов Росія досі не ратифікувала. Зате коли Україна, так і не розібравшися, що то за документ, навіть не переклавши його як слід, заповзялася ратифікувати Хартію [38, с.51-54], голова Держдуми РФ Г. Селезньов приїжджав до Києва наприкінці 2002 року, щоб своєю вимогою ратифікації чинити на Україну тиск. Так само на торгах енергоносіями і під час виборчих кампаній Україні постійно втовкмачують, що на землі Тараса російській мові треба надати рівні права з українською, зробити її тут державною. Звичайно - за зразком Білорусі, де мова Янки Купали внаслідок такої „рівності” (карася та щуки) вже ховається по закутках, а не за прикладом самої Росії, де живуть мільйони українців, що їх вистачило б на окрему чималу державу з власним урядом, школою, військом, скарбницею, конституцією і мовою громадянства.

Як тут не згадати “Великий Жовтень”, коли після розвалу Росії на її теренах, крім УНР, постала 1918 року ще одна українська за суттю і українськомовна суверенна держава у Малиновому Клині - Кубанська Народна Республіка, а в Зеленому Клину українська етнічна більшість, отримавши 1921 року національну автономію в межах Далеко-Східної Республіки, взяла собі за програмну мету проголосити її як українську державу - Зелену Україну. Кожен українець повинен знати про це хоч би з „Енциклопедії українознавства” [39, с.768-780]. І ці обидві інші України були невдовзі вистріляні, виморені і силоміць деукраїнізовані. “Ви хто будете: росіяни чи петлюрівці?” - питали, розстібуючи кобуру, переписувачі населення на Кубані Таку розповідь старожилів Кубані оприлюднив у газеті „Культура і життя” 21 січня 1991 р. судноводій з Ялти О. Кіндрачук. Цей факт разом з наведеними далі результатами перепису 1926 року, що їх відшукав В. Наулко, а також відомостями з „Вістей ВУЦВК” згадано у статті, яка розкриває ґвалтівні методи русифікації Криму і документально підтверджує, що 1921 року півострів відійшов до Росії на підставі перепису всіх українців на росіян. Див.: Радчук В. Обережно: шовінізм! // Літературна Україна, 14 лютого 1991 р. . І навіть за таких умов, як свідчить етнолог В. Наулко, в сучасних межах Краснодарського краю 1926 року записалося українцями 1 421,0 тисяч (41,1% від усього населення проти 47,4% у Кубанській області 1897 року), на Ставропіллі - 480,1 тисяч (або 27,3%, у 1897 р. - 36,6%), у Ростовській області - 1 174,5 тисяч (53,0%). До речі, Ростов-на-Дону в добу УНР розглядали як можливу столицю України. “Вісті ВУЦВК” 15 листопада 1927 року офіційно подали: на Північному Кавказі живе 3 842 тисяч українців (це дві з половиною теперішні Естонії), зокрема на Кубані - 2 273 тисячі; також на Курщині - 1 300 тисяч, на Воронежчині - 1 мільйон, у Сибіру - 1 200 тисяч, у Туркестані - 600 тисяч, на Далекому Сході - понад 600 тисяч. Ще в 50-х роках ареали українства, хай і неточні та підчищені, розпливалися великими плямами поза Україною на мапах СРСР у шкільних атласах - невдовзі цілі українські країни, рівнозначні багатьом державам світу за людністю, площею й виробництвом, зникли, так і не вдихнувши національної свободи чи автономії, а від інших залишилися малесенькі цяточки. Варто заглянути в атлас “Українці. Східна діаспора” (Київ, 1992), щоб переконатися, яким стрімким, нещадним і диким було перероблення мільйонів українців на росіян і по всій Росії, і в Казахстані та інших республіках Середньої Азії, і в Прибалтиці та Закавказзі. Першою жертвою такої асиміляції, як це засвідчує також класична праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” [40]ОООООООООООООООООООО Сьогодні ця злободенна тема не сходить зі шпальт періодики і зібрала вже чималу бібліотеку. Зокрема матеріали численних конференцій, як-от: „Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні” 28-29 листопада 1996 р. - Київ: 1998; „Державність української мови і мовний досвід світу” 11-12 травня 2000 р. - Київ, 2000; „Мовні конфлікти і гармонізація суспільства” 28-29 травня 2001 р. - Київ, 2002. Також книги: Російщення України: Науково-популярний збірник / Гол. ред. Л. Полтава. - Київ, 1992; Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. - Дрогобич, 1997; Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус. - Чернівці, 1998; Погрібний А. Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Київ, 2000; Діяк І. В. Українське відродження чи нова русифікація? - Київ, 2001; Ющук І. П. Мова наша українська: Статті, виступи, роздуми. - Київ, 2001; Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне „Я”. - Київ, 2001; Лизанчук В. Кайдани ще кують: Факти, документи, коментарі про російщення в Україні. - Львів, 2004; його ж: Завжди пам'ятай: Ти - Українець! 2-е доповн. вид. - Львів, 2001; його ж: Кроки... - Львів, 2001; Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. - Київ, 2004; Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду / Упоряд. Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. - Київ, 2005.

, завжди ставала українська мова.

Однак процес російщення українців досі не зупинено і в самій Україні. Мало того, пригальмований у 1989-1994 роках, він за останні роки незалежності набрав нових обертів. Потужними фабриками субетносу - поки що під вивіскою не так нової Росії, як уламку старої радянської імперії - залишаються зокрема Крим і Донбас. У місті Донецьку, де за останнім переписом проживає 493 тисячі росіян і 478 тисяч українців (разом 96% від 1 025 тисяч городян), мову своєї національності визнало рідною 99,3% росіян і лише 23% українців, тоді як українську (мову українського громадянства) назвало рідною тільки 0,7% росіян, а російську - 76,9% українців. Як бачимо, російщення переважає українізацію в понад сто разів. Хто ж кого тут в Україні силоміць асимілює? І чи є насильством наслідування споконвічного голосу землі, чого, зрештою, вимагає елементарна повага до неї і ввічливість? Зважмо, що такого запопадливого втілення сталінської ідеї „злиття націй” За Й. Сталіним, злиття націй має пройти три етапи: 1) розквіт національних мов і культур (на практиці більшовизм вже тут більше домагався зближення); 2) двомовність, коли одна мова - міжнаціональна; 3) загальна одномовність внаслідок відмирання (читай: нищення) національних мов. Див.: Сталін Й. В. Національне питання і ленінізм // Твори, т. 11, - Київ, 1951, с. 346-347. На думку історика Г. Єфіменка, „в незалежній Україні проводиться сталінська національна політика”, ХХІ століття - свідок сталінізму в дії: до першого етапу „наші керманичі навіть не наблизилися”, де-факто наявні ознаки другого етапу, проте антиукраїнські сили все роблять, щоб провести третій етап, чого не вдалося самому Й. Сталіну, але в чому досяг успіхів почет Л. Брежнєва. - Єфіменко Г. Ставлення владних структур до розвитку національних мов у радянській Україні 1930-х років // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства. - Київ, 2002, с. 184-185. не було навіть у найжорстокіші часи УРСР: за М. Скрипника шкільництво в Донбасі було українським, а за П. Шелеста з домівок по всьому краю ще не переставали лунати українські пісні:

Я шахтарочка мала,

Звуть мене Маруся,

В мене чорних брів нема,

Та я не журюся...

Поза сумнівом, мова - це виразник ментальності і множник енергії народу, а мововбивство - форма етноциду. Етнічний складник демографічної потуги мови (ті, хто, визнаючи мову рідною, виражає себе нею) відбиває не тільки внутрішню взаємодію решти параметрів, а й перебіг силових стосунків етномов та їхніх носіїв. Мова - це влада, причому в численних іпостасях - аж до програмування думок і вчинків матрицею прихованих значень, неуникною граматичною формою, асоціативним пучком лексеми У давньоримській сентенції „чия влада, того й мова” вгадується ще й обернена залежність, що її висвітлив Дж. Орвел у романі „1984”: „чия мова, того й влада”. Владою мови переймаються семіотика (надто структуралізм), соціолінгвістика, психолінгвістика, вже й нейролінгвістика, частину якої, природно, з огляду на її маніпулятивний (далеко не лише психотерапевтичний чи освітній) потенціал притримують під рядном подібно до деяких втілених у боєголовках відкриттів бактеріології, хімії та ядерної фізики... Див. зокрема: Barthes, R. Mythologies. - Paris, 1957; Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - Москва, 1989; Еко У. Реторика та ідеологія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. - Львів, 1996, с. 420-427; Леві-Строс К. Міт і значення. - Там само, с. 345-356; Його ж: Структурна антропологія. -- Київ, 2000; Фуко М. Слова и вещи. - Москва, 1994; Забужко О. Мова і влада // Хроніки від Фортінбраса. - Київ, 1999, с. 99-131; Зарецький О. Офіційний та альтернативний дискурси. 1950-80-ті роки в УРСР. - Київ, 2003. Список 88 книжок з нейролінгвістичного програмування наведено додатком у праці: O'Connor, J. and Seymour, J. Introducing Neuro-Linguistic Programming: Psychological Skills for Understanding and Influencing People. - Thorsons, 1995..

„Ключову роль у сучасному неозросійщенні України відіграють телебачення і преса, - доповідав на слуханнях у Верховній Раді 2003 року Л. Танюк. - Зміни, що відбулися в цій галузі, майже катастрофічні. Частка загального накладу газет, друкованих в Україні українською мовою, знизилася з 68 відсотків у 1990 році до 35 відсотків у 2000 році (знижується й далі), журналів відповідно з 90 до 12 відсотків. ...Українською виходить в ефір лише 18 відсотків телепрограм. ...З 2000 року РФ взяла курс на тотальну експансію: ПЕК, металургія, домінанта російського капіталу в „Укргазбанку”, „Київінвестбанку”, Петрокомерцбанку”, „Альфа-банку”, необмежене панування „Лукойла”, перебрання під свій контроль усієї алюмінієвої галузі. По суті, під владою російського бізнесу опинилося три чверті українського ринку нафтопродуктів і більш як 50 відсотків банків”. Ще один спосіб повернути Україну в лоно імперії - розплановане вторгнення зомбуючої роспопси, маскульту, зіткнення культур, задурення нації гастролерами під прапором „боротьби проти культурної провінціалізації України” [41, с.17-19].

Намір утримати Україну на культурно-інформаційному повідку її друзі-зазіхальники й сепаратисти називають нейтрально й невизначено - „надати російській мові офіційний статус”. Тут би спитати: а який саме? Адже російська мова має в Україні офіційний статус як мова іноземна: вона представляє Росію незалежно від того, скількома десятками мов там говорять і скільком мільйонам українців там зась до освіти рідною мовою. А крім того, тут це мова національної меншини з усіма належними їй правами, захищеними Законом про мови, Конституцією України й окремим Законом про національні меншини. Якого ще статусу і кодексу свобод треба? Хіба що статусу мови поневолення, колоніальної чи історичної радянської - у такому разі поруч з польською, угорською і румунською, грецькою давньою та новою (адже досі маємо греків), кельтською, скіфською, сарматською, готською, гунською і десятком-другим інших, від яких в українській залишилися більш або менш помітні сліди. Проте ні колоніальної, ні іноземної, ні радянської, ні мови меншини, ні мови Батия, Муравйова чи Гітлера, ні будь-якої іншої, крім єдиної для всіх громадян мови українського громадянства, наша Конституція розуміти не зобов'язує. Бо на те й держава: перед мовою єднання у продуктивну силу і націю, як перед Богом і сонцем, всі рівні незалежно від того, яка мова для кого є рідна і мила Президент Л. Кучма при своїй доброті та щедрості якось зронив, що російська мова в Україні не є іноземною. Ніби відгукуючися на це, один з депутатів Верховної Ради подав у жовтні 2004 р. законопроект, яким усі мови світу визнавалися б в Україні державними.

Авторитетні тлумачники одностайно визначають іноземну мову як мову іншої країни. Слово іноземний складається з двох частин: іно - інший та земля - країна. Тому його значення цілком прозоре саме по собі. Зокрема, „Словник української мови” в 11 томах подає таке тлумачення слова „іноземний”: „Стосовний до іншої держави, країни, належний їм; чужоземний, чужинницький”, також „закордонний” (серед прикладів: іноземний капітал, іноземна мова). Російське „иностранный язык” прямо вказує на „страну” і тлумачиться за словником С. Ожегова як „стосовний іншої країни”. Аналогічно тлумачать це поняття словники інших мов світу, в тому числі й таких поширених, як англійська, іспанська та французька, де прикметник іноземний не містить семантичного компонента „край, країна, земля”.

Росія та Україна жодним клаптиком землі не входять до складу одна одної. Обидві проголосили акти про суверенітет - і кожна своїм голосом, а тексти міждержавних угод укладають двома мовами, чим підкреслюють, що кожну країну офіційно представляє своя мова. Ставлення різних верств до мови колишнього СРСР, як і набуте чи залишкове знання її, не визначає в Україні правових відносин. Мова меншини не є водночас іноземною, коли це мова автохтонів, які не мають мовних ареалів чи державних утворень поза межами своєї країни. Така в Україні мова кримсько-татарська. В унітарній державі корінні народи і національні меншини не утворюють національно-територіальних автономій, а їхні мови з погляду права не є обов'язковими для вивчення у школах іншими етносами. Таке право логічно випливає лише зі статусу державної мови - української. Як роз'яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. за № 10-рп/99, „володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України”. Див.: Урок української. 2000, № 3, с. 8..

Навколо терміна „офіційна мова” ламалося чимало списів, адже оперувати неточним терміном у правознавстві вкрай небезпечно. Зрештою, хтось залишився при думці, що офіційна мова „не дотягує” до державної, але більшість, схоже, дійшла згоди, що в застосуванні до наших умов офіційна і є державною Конституційний Суд України ці поняття зрівняв: „Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя”. Там само.. Офіційна двомовність - це рівні права ведмедя й лелеки з'їсти одне одного, або право ігнорувати мову країни. Щоразу, коли знову спалахує дискусія, перебіг аргументації відбувається по второваному колу і її вмить забувають, щоб можна було почати новий раунд. Вочевидь, це вправа емоцій, а не логіки - важко відмовити в ній тим, кому для самоствердження потрібна саме така.

Поміркуймо й так. Обидві офіційні мови Ради Європи і Євросоюзу де-факто державні лише у своїх країнах. Мови ООН як такі офіційні для всього світу. Це вже означає, що „офіційна мова” - ширше поняття, ніж „державна мова”. Валуєвщина і весь безпрецедентний список адміністративних заборон та утисків української мови чужинцями, аж до розстрілів за українське слово Очевидці доби УНР розповідають, що муравйовці, вдершися до Києва, вбивали на вулицях міста кожного, хто говорив по-українському; те саме чинили й денікінці. Свідомим нищенням української мови та етносу були „класові” сталінські зачистки: голодомори, масові висилки, репресії й розстріли, зокрема письменників і науковців. Основною мовою густонаселених радянських політконцтаборів була українська, що вже означало певний режим і статус. Відомо, що в грудні 1934 року влада шарикових і швондерів розстріляла зібраних у Харкові на „олімпіаду міста і села” трьохсот кобзарів і лірників (див.: Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Ч. 1. 1917-1945. 10 клас: Підручник для серед. загальноосвітніх шкіл. Вид. 2-е. - Київ, 1998, с. 272). Але досі не з'ясовано обставин події, яку щороку в Міжнародний день рідної мови 21 лютого чомусь замовчують: „1951 (!) року за вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студента Харківського університету за… відмову складати іспити російською мовою, 800 - репресували, так, нізащо, загубили життя юних обдарувань, сповнених кращих сподівань” (Албул С. Студентів Харкова розстріляли за відмову складати іспити російською мовою… // Молодь України, 28 вересня 2000 р.). Нараховують близько 250 офіційних заборон української мови, 54 перелічено на парламентських слуханнях під рубрикою „етноцид нації” (див.: Обережно - мова! Матеріали слухань у Верховній Раді України 12 березня 2003 р. - Київ, 2003, с. 111-114; детальніше у кн.: Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. - Київ, 2004). , засвідчують не лише мовну агресію проти України, а й офіційний статус переслідуваної мови. Курди і баски певні, що їх офіційно може представляти лише рідна мова, а не мови держав, де вони живуть. Офіційною мовою СРСР була російська - без жодного на те закону. Конституції союзних республік та автономій писалися ще й мовами народів СРСР, хоча ці мови в них не проголошувалися офіційними (лише Грузія одержавила грузинську). Та й навіщо закон там, де править сваволя? Або навпаки - звичай, здоровий глузд? Для статусу, а тим паче престижу скрижалі права так само необов'язкові, як і для сонної Феміди. Нідерландську мову в Індонезії використовувати заборонено самим ставленням до неї людей (звичаєвим приписом), щоб вона не пригнічувала нагадуванням про дзвін кайданів колоніального рабства. Серед постколоніальних еліт поширене переконання, що низький ранг мови поневолювачів покликаний сприяти відродженню духовної самобутності і моральному оздоровленню суспільства. Мовна стійкість у формі табу - така ж реакція на мовну експансію, як і запроваджені в деяких країнах суворі санкції проти лихослів'я, визнаного соціолектом злочину Мовну стійкість ілюструє цікавими прикладами Л. Масенко в окремому розділі місткої праці: Масенко Л. Мова і політика. - Київ, 1999, с. 17-22. Зокрема, дослідниця покликається на спогад О. Давидова з роду декабристів про те, що під час його життя в Кам'янці на Черкащині на початку ХХ ст., коли між російським і польським панством налагодилося порозуміння, шляхетні полячки не переходили на мову завойовника навіть у найближчих приятельських стосунках, хоч добре її знали. Зауважмо, що жодна сторона не наслідувала і споконвічної мови краю, де жила, вважаючи себе тут господарем. “Навіть з нами, які першими простягли їм руку примирення, - писав О. Давидов, - вони ніколи не говорили російською, а тільки французькою... Ми, росіяни, ніколи не надавали значення цій формі протесту польських дам і тим позбавляли його будь-якого смислу” (с. 19). А смисл, на думку Л. Масенко, був високий - у національній солідарності, протистоянні російщенню, оберіганні від руйнації рідної мови. То чом би й шановній авторці не перейнятися високістю цього смислу, впустивши О. Давидова в українську мову? Тим паче, що свідчення аристократа, як бачимо, цілком піддається перекладу. З інших бо мов цитати в книжці перекладено, чим виправдати винятковий привілей одній ?..

.

Будь-яке мовне насильство руйнівне і в народній пам'яті не стирається ніколи. Не дивно, що навіть чиясь витончена літературна мова викликає різке неприйняття, коли її насаджують, витісняючи властиву мову з її законної сфери. Що б там не казали, але мова - таки душа народу, ген культури, змістовний, сутнісний продукт, а не просто обгортка для думок і речей. Це розумів уже євангеліст Іван, коли підкреслював творчу, орудну, божественну силу мови: „У почині було Слово. І Богом було Слово. Усе через нього постало. І життя було в нім. А життя було світлом людей”.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Білецький В., Радчук В. Мова як чинник консолідації сучасного українського суспільства у націю. - Схід, 1997, № 5 (12). - С. 57-63.

2. Радчук В. Ділом на діло // Обережно - мова! Матеріали слухань у Верховній Раді України 12 березня 2003 р. - Київ, 2003. - С. 90-97.

3. Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство, 2002, № 2-3. - С. 39-45; www.radchuk.novamova.com.ua.

4. Ажнюк Б.М. Мовні зміни на тлі деколонізації та глобалізації // Мовознавство, № 3, 2001. - С. 48-54.

5. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of the English Language. Cambridge, 2001, p. 111.

6. Жлуктенко Ю.О. Українсько-англійські міжмовні відносини: Українська мова у США і Канаді. - Київ, 1964.

7. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of Language. 2nd ed. Cambridge, 2000, p. 336-341 (за І. Генкоком, 1971).

8. Цит. за викладом: На абарону мовы не шкадуюць грошай // Новы час, 2004, № 1, Мінськ. - С. 5.

9. Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання. Рада Європи, Страсбург / Наук. ред. укр. видання С. Ніколаєва. - Київ, 2003.

10. Тищенко К. Метатеорія мовознавства. - К., 2000. - С. 266-267.

11. Phelan, M. The Interpreter's Resource. - Cleveland-Buffalo-Toronto-Sydney, 2001, p. 2.

12. Боровський О. Вибір між китайською та англійською // Україна молода, 9 серпня 2001 р.

13. UNFPA. The State of World Population. 1995; Алисов Н. Б., Хорев Б. С. Экономическая и социальная география мира. - Москва, 2000; Народы мира. Историко-этнографический справочник. - Москва, 1988; Моль А. Социодинамика культуры. - Москва, 1973.

14. Юрківський В.М. Регіональна економічна соціальна географія. Зарубіжні країни. - Київ, 2001; Социоэкономическая география зарубежного мира / Ред. В. В. Вольский. - Москва, 1998.

15. www.unhchr.ch/udhr/navigate/source.htm#DPI

16. Алисов Н.Б., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира. - Москва, 2000, с.24, 26. За прогнозом Інституту економіки НАНУ чисельність людності в Україні на початок 2026 р. становитиме 42,1 млн. чол. (або від 38,3 млн. до 45,5 млн.). Див.: Cтешенко В., Рудницький О., Хомра О., Стефановський А. Демографічні перспективи України до 2026 року. - К., 1999. - С. 36.

17. Лингвистический энциклопедический словарь. - Москва, 1990. - С. 533.

18. Населення України. 1993 рiк. - Київ, 1994. - С. 6.

19. Заставний Ф.Д. Східна українська діаспора. - Львів, 1992. - С.3. Про чисельність українства див. його ж: Географія України. - Львів, 1990. - С. 58, 350-352; Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. - Львів, 1991; також: Зарубіжні українці: Довідник. - Київ, 1991; Українці в зарубіжному світі. - Київ, 1991. - С. 115-128; Українці. Східна діаспора: Атлас. - Київ, 1992; Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. - Київ, 2001; Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. - Київ, 1994. - С. 171-174. У цілому через нестачу даних у народознавстві мало представлено мовний вимір української етнічності.

20. Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 года. СССР; УССР. - Москва, 1962; 1963; Население СССР. Численность, состав и движение населения. 1973: Статистический сборник. - Москва, 1975; Население СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1979 года. - Москва, 1980; Население СССР. 1987: Статистический сборник. - Москва, 1988; Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 года. - Москва, 1991.

21. www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ - сайт Держкомстату України.

22. Погрібний А. Поклик дужого чину. - Київ, 2004. - С. 459-470.

23. Русанівський В. Рідна мова // Українська мова. Енциклопедія. - Київ, 2000. - С. 515.

24. Бодуэн де Куртенэ И.А. О смешанном характере всех языков // Избранные труды по общему языкознанию, т. 1, Москва, 1963. - С. 363.

25. Лингвистический энциклопедический словарь. - Москва, 1990. - С. 71.

26. http://tbm.iatp.by/bel/stats_perapis.html - сайт Товариства білоруської мови ім. Ф. Скорини; Шахоцкий Л. Население Беларуси: некоторые результаты переписи 1999 г. // Белорусский экономический журнал, 2000, №4. - С. 41-43.

27. Якобсон Р. Лінгвістика і поетика // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. - Львів, 1996. - С. 363.

28. Дзюбишина-Мельник Н. Поняття „рідна мова” в контексті сучасних реалій // Мовознавство: Доповіді та повідомлення. IV Міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. - Київ, 2002. - С. 155-158.

29. Українське суспільство 1994-2001. Результати опитування громадської думки. - Київ, 2001. - С. 114.

30. Євтух В.Б., Трощинський В.П., Галушко К.Ю., Чернова К.О. Етнонаціональна структура українського суспільства: Довідник. - Київ, 2004. - С. 10.

31. Хмелько В.Є. Лінгво-етнічна структура України: регіональні особливості й тенденції змін за роки незалежності // Наукові записки НаУКМА, т. 32. Соціологічні науки. - Київ, 2004, С. 3-15. Також на сайті КМІС www.kiis.com.ua.

32. Meillet, A. Le problиme de la parentй des langues // Linguistique thйorique et linguistique gйneral. - Paris, 1921, p. 80.

33. Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. - Київ, 1974; Словник іншомовних слів / Уклад. С.М. Морозов, Л.М. Шкарапута. - Київ, 2000; Словник іншомовних слів: 23 000 слів / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. - К., 2000.

34. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of Language. 2nd ed. - Cambridge, 2000, p. 451, 449. Ті самі 45 млн. українськомовлян фігурують також у довіднику Е. Делбі: Dalby, A. Dictionary of Languages. - London, 2004, p. 659.

35. Жеребецький Є. Кінець імперії // Ї, 2004, № 31. - С. 63.

36. Цит.: Сухая С. Смерть по неестественным причинам // Труд, 10 ноября 2004 г.

37. Тищенко К. Мови Європи: Календар на 2001 рік. - Львів, 2001.

38. Радчук В. Хартія для Харкова? (Як зробити з України губернію) // Урок української, 2003, № 3. - С. 51-54.

39. Енциклопедія українознавства / За ред. В. Кубійовича. Т. ІІ/2. Париж - Нью-Йорк, 1955-57, с. 768-780; Т. ІІ/4, 1962. - С. 1206-1224. Див. також: Сергійчук В.І. „Українізація Росії”. Політичне ошуканство українців російською більшовицькою владою в 1923-1932 роках. - Київ, 2000.

40. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? - Мюнхен, 1968.

41. Обережно - мова! Матеріали слухань у Верховній Раді України 12 березня 2003 р. - Київ, 2003. - С. 17-19.