Сучасна українська мова і література

31. Українська літературна мова та її норми

Українська мова - національна мова українського народу. Вона належить до слов'янських груп мов. Українська мова має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів. Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору (діаспора - розсіяння). Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова». Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньо наддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку. Літературна мова - це унормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. Лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю. Орфографічна - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники. Граматична -- це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна - це правила вимови і наголосу. Літературна мова має дві форми вживання: 1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; 2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної. Норми літературної мови -- це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні. Літературна мова -- це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів. За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.

32. Стилі сучасної української літературної мови

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Вона поділяється на стилі. Стиль - різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики). Місце і зміст спілкування примушують нас вибирати мовні засоби. Змінюється ситуація змінюється мовний стиль. Отже, мовний стиль - сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Залежно від практичної мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці. Розрізняють такі стилі сучасної української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, епістолярний та конфесійний. Кожний стиль має: - сферу поширення і вживання (коло мовців); - функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування); - систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень); - характерні ознаки (форма та спосіб викладу). - підстилі, тобто різновиди. Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки наукового стилю: - ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень; - логічна послідовність і доказовість викладу; - об'єктивний аналіз; - точність і лаконічність висловлювань; - аргументація і переконливість тверджень; - детальні висновки. Форма реалізації наукового стилю - монолог. Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основні мовні засоби публіцистичного стилю: - поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів; - лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація); - наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір); експресивних сталих словосполучень (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта; голубі магістралі -- ріки; легені планети--ліси); - уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, правофлангові змагання); - короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання. Художній стиль реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати і узагальнювати всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу - естетичну функцію. Основні мовні засоби художнього стилю: - лексика найрізноманітна; емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми); - запровадження авторських новотворів; - уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів); - широке використання різноманітних типів речень. Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом. Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (синоніми, порівняння, метафори); прості, переважно короткі речення; часте використання займенників; фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова. Епістолярний стиль - приватне листування. Основні ознаки епістолярного стилю - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; остання частина, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби епістолярного стилю - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія і церква. Призначення конфесійного стилю - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Основні мовні засоби конфесійного стилю:- суто церковна термінологія і слова-символи; - непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); - значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зрушую цей храм рукотворний, -- і за три дні збудую інший, нерукотворний); - наявність архаїзмів (рече, воістину). Конфесійний від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів. Офіційно-діловий стиль -- це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін. Найважливіші риси, які визначають діловий стиль: 1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: а) об'єктивність змісту. б) повнота інформації у стислій формі. в) логічність і послідовність. г) обґрунтованість. д) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків.

2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з, ми, що підписалися нижче; винести догану, у зв'язку з тим, що, зважаючи на те, що, зважаючи на викладене вище та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації.

3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення.

4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні.

5. Для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає).

7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).

33. Поняття мова і мовлення

Однією з найхарактерніших ознак сучасної нації є мова. Основна функція мови - бути засобом спілкування, взаєморозуміння, надбання і передача знань. Крім поняття «мова» існує й поняття «мовлення». Мова - це: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) енциклопедія людського досвіду; 3) першооснова нагромадження культурних цінностей; 4) один із компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб координації усіх виробничих процесів; 6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя. Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах ( слухання, читання, мовчазна розмова з самим собою, обдумування свого майбутнього чи сприйнятого від інших повідомлення); 2) вияв процесу формування думки ( а не втілення); 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації мовного спілкування. Мова і мовлення поліфункціональні. Функції мови: 1) засіб і об'єктивізація спілкування; 2) засіб пізнання і його об'єктивізації; 3) засіб творення нових мовних одиниць, підсистем і об'єктивації усного процесу; 4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і її волі; 5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів. Функції мовлення: 1) здійснення, реалізація процесу спілкування (комунікативна функція); 2) здійснення процесів пізнання (пізнавальна функція); 3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем (будівнича); 4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція); 5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів (естетична функція). Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення - як процес. Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. Сама мова не може бути правильною чи неправильною, логічною чи нелогічною, точною і неточною, виразною чи одноманітною. Всі ці ознаки має мовлення і насамперед, індивідуальне.

34. Основи культури мовлення

Культуру мовлення формує запас знань, прагнення до самовдосконалення через хороше володіння рідною мовою, знаннями, що віками вдосконалювало людство. Отже, кожен з нас має постійно дбати про якість свого мовлення в будь-якій ситуації спілкування. Культура ділового мовлення Ділове мовлення має 2 форми: усну і писемну. Характер писемного мовлення багато в чому визначається специфічними умовами спілкування і в першу чергу - відсутністю співрозмовника і в момент висловлення думки. Усне мовлення виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співрозмовники в процесі бесіди, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій відбувається розмова. а) Форми ділового мовлення, їх особливості Чим же конкретно відрізняється писемна форма від усної? 1. Писемне мовлення є вторинним стосовно до усного мовлення (воно виникло пізніше і спирається на усне мовлення як своє джерело). 2. Писемне мовлення фіксується графічними, матеріальними законами й сприймається зором. 3. Писемна форма дає нам можливість фіксувати кимось вимовлене, а це забезпечує збереження і відтворення чийогось мовлення у просторі і часі. 4. Писемна мова не лише у діловому стилі, а й у ряді інших нехудожніх стилів, як правило монологічна (діалоги в усному мовленні та художніх творах). 5. Користуючись писемною формою мовлення, людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст, оскільки писемне мовлення відзначається загалом більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне мовлення. У зв'язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі супровідні елементи усного мовлення як інтонація мовлення, важливу роль у писемних текстах починають відігравати засоби суб'єктивно-об'єктивних оцінок. 7. Така риса писемної форми мовлення як традиційність і певний «консерватизм» проявляється в ділових паперах особливо чітко й послідовно. При складанні ділових паперів виховуються суворі правила побудови того чи іншого документа, правила вживання стійких словосполучень. 8. У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Деякі тексти взагалі існують лише в писемній формі (квитанції, розписки). 9. Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенційно обмежена кількість відтворення й дублювання в тотожній писемній формі повного документа, що необмежене збільшує можливість його впливу. 10. У писемному тексті наявна ще й така його особливість, як здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту ш завжди буває точною копією писемного тексту. Найважливіші особливості усної форми мовлення

1. Усна форма мовлення відрізняється від писемної матеріальною формою реалізації: вона витворюється мовним апаратом людини й сприймається на слух.

2. Усне мовлення характеризується ще й такою особливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини - це напівусвідомлений процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, думає хіба що над тим, що вона скаже.

3. Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується надлишковою інформативністю (додаткова інформація усного мовлення міститься в інтонації, в міміці, жестах ).

4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів з мінімальним смисловим навантаженням: таким чином, отже, якийсь, так як Мовлення -- це мовна діяльність, конкретне говоріння, що проходить у часі і проявляється у звуковій або письмовій формі. Культура мови - це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети й змісту мовлення. Норми літературної мови - прийняті у суспільній практиці людей правила вимови, вживання слів, граматичних форм, побудови словосполучень і речень.

35. Діловий етикет

Усне ділове спілкування передбачає різні способи взаємодії з людьми. У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелектуальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, - правила ділового етикету. Вітання. За сучасним діловим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий із керівником, студент із викладачем. Чоловік завжди має вітатися з жінкою першим. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою. За традицією першим вітає начальника підлеглий, а руку для потиску першим подає керівник. Але є виняток: жінку зобов'язаний вітати першим саме керівник, навіть якщо вона - його секретар. Незалежно від статі, віку й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього. Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися. Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає молодшому, жінка чоловікові, начальник -- підлеглому, викладач -- студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим. Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови. Якщо ваш діловий партнер - жінка, то вітаючись, вона може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавички. Знайомство і представлення. Залежно від рівня офіційності, процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Для встановлення ділових контактів, вдаються до послуг третьої особи - до посередника, який представить вас діловому партнеру. Коли посередника немає, а вам терміново потрібно вирішити якесь питання, слід представитися самому.Першим відрекомендовується той, хто став ініціатором зустрічі, молодший - старшому, підлеглий - керівникові, а ось жінці, незалежно від віку, не належить першою відрекомендовуватися чоловікові, хіба що вона студентка й хоче щось з'ясувати у викладача. Зрозуміло, жінці краще скористатися допомогою третьої особи. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого - дивіться (не пильно) йому у вічі, а для посилення можете ще й посміхнутися. Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. Жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять. Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску подає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні -- обмежується кивком голови. В усіх інших випадках, перший подає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, на виробництві, у навчальному закладі). Незалежно від службового становища чоловік, коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися і, вийшовши з-за столу, чекати, поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне, знає, до кого з'явилася на прийом. Після процедури знайомства викладається суть справи. На зустрічі, що має суто діловий чи комерційний характер, жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску і назвати себе. Коли ви приходите на нове місце роботи, то маєте представитися самі співробітникам або вас має представити їм керівник. Якщо ділове знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді вам слід дотримуватися ще й таких правил: 1) коли ви не можете згадати, як звуть вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням; 2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, довго говорити про власне самопочуття; 3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона -- треба називати людину на ім'я; 4) в установі обов'язково слід дочекатися запрошення господаря сісти. Дедалі ширше для представлення застосовують візитні картки. Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють й власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти.

36. Види усного спілкування

ДІЛОВА БЕСІДА. З урахуванням залежності ефективності розмови від поведінки і характеру її учасників, розрізняють такі основні моменти будь-якої ділової бесіди: 1. Встановлення місця й часу зустрічі (попередня домовленість про розмову на "своїй", на "чужій" чи на "нейтральній" території). 2. Спосіб вступу в контакт. За етикетом правила "бесіди" диктує "власник" території, а на нейтральній території ініціатива належить тому, хто прийшов перший: це привітання, жести, початкові фрази для мобілізації уваги співрозмовника. 3. Постановка мети (мета бесіди подається у формі проблеми, яку слід вирішити, або як конкретне завдання). 4. Фіксування домовленості й вихід із контакту. Співрозмовники підбивають підсумки бесіди, фіксують (бажано письмово) взаємні зобов'язання й розподіляють ініціативу щодо реалізації ухвалених рішень. Є кілька різновидів ділових бесід залежно від характеру поставленого завдання. Службова бесіда - один із різновидів ділової бесіди Найчастіше - це розмова керівника з підлеглим. Керівнику слід дотримуватися таких правил службової бесіди: Визначте перед собою конкретні завдання. Заздалегідь складіть план бесіди. Визначте час, потрібний для досягнення своєї мети. Виберіть місце й час проведення бесіди з урахуванням впливу її на результати. На початку бесіди створіть атмосферу взаємодовіри. Від початку й до завершення бесіди дотримуйтесь основного напряму, що веде до поставленої мети. Будьте на висоті становища. Зафіксуйте набуту інформацію в придатній для подальшого використання формі. Припиняйте бесіду, досягнувши поставленої мети. У свою чергу до запрошених на бесіду ділових людей теж висувається низка вимог. Основна вимога -- пунктуальність. На місце зустрічі потрібно прийти на п'ять хвилин раніше від призначеного часу. Слід заздалегідь уточнити адресу, вид транспорту, яким ви поїдете. Навіть коли вам і не подадуть знаку, що незадоволені запізненням, за вами у цій фірмі збережеться репутація людини неввічливої. Вважається, що неохайний вигляд -- це неповага до співрозмовника. Отже, одягатися потрібно охайно в традиційному стилі: повсякденний костюм, скромна краватка, добре вичищене взуття. Відповідати на запитання потрібно якомога чіткіше й лаконічніше, бо безперервне красномовство справляє таке саме несприятливе враження, як і бурмотіння та заїкання. У ділових бесідах фіксований не тільки початок, а й закінчення. Трапляється, захопившись відповідями, відвідувач згадує про власне запитання, коли час зустрічі вичерпався. Нарешті, не можна затягувати бесіду - розмову варто завершити за мить до того, як відчуєте себе зайвим. ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА - один з різновидів усного ділового мовлення. Має свої специфічні особливості, оскільки співрозмовники не бачать одне одного. Тому в ділових телефонних розмовах слід якомога ширше використовувати лексичні можливості української мови: багату синоніміку, точність термінології. Обов'язково уникайте елементів професійного жаргону, діалектизмів, елементів просторіччя (зневажливих слів, образливої іронії, негативних експресивних оцінок). Володіючи формулами ввічливості, не забувайте про інтонаційні можливості мовлення. Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співрозмовника добре враження. Для цього слід дотримуватися ряду вимог: 1. Якщо ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то спершу відрекомендуйтеся: з вами розмовляє такий-то (ім'я, по батькові, прізвище, представник якої організації, вкажіть посаду); після цього запитайте ім'я, по батькові й прізвище свого співрозмовника. Усе це говоріть без поспіху, розбірливо, щоб можна було записати. В установах подібні записи веде секретар. 2. Завжди закінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять, тому що іноді у вас може бути два питання. Перше ви вичерпали - вам відповіли й поклали трубку. А у вас ще одне питання, і тому ви змушені телефонувати повторно. 3. Розмовляти по телефону належить чітко й стисло. Слід заздалегідь продумувати свою розмову, щоб замість кількох хвилин не розтягувати її на півгодини. 4. Правильне, раціональне використання телефону має і такий аспект-розміщення апарату. Треба ретельно обміркувати це питання ще тоді, коли установу обладнують. Для цього слід заздалегідь знати, де будуть робочі місця, які потребують телефонного зв'язку, щоб найдоцільніше розмістити телефонні апарати. Як показує досвід, потрібен телефон спільного користування, розміщений у зручному для всіх місці. Є декілька найважливіших правил телефонного етикету: 1. Якщо ви не запам'ятали прізвища чк імені та по батькові вашого співрозмовника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником ви та безособовими конструкціями. 2. При розмові про третю особу її слід називати на ім”я по батькові або на прізвище (говорити про вік неввічливо). 3. Тільки близьких друзів і знайомих можна поздоровляти по телефону зі святом чи сімейною подією, запитувати про стан здоров'я хворого члена родини. Людей, з якими ви підтримуєте офіційні стосунки, поздоровляти слід особисто. 4. Не слід телефонувати на роботу з особистих питань чи з приводу приватної справи, якщо це не зумовлено крайньою потребою. 5. Просити про послугу по телефону можна лише у людини, близької вам або рівної вам за своїм службовим становищем. Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба ретельно продумати час (не занадто пізно чи рано). 6. Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо, лише особисто або листом).7. Телефоном не користуються для вирішення складних і відповідальних питань. Така заочна розмова може зашкодити справі.

37. Жанри публічних виступів

ПУБЛІЧНИМ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів: 1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди); 2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії); 3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости). Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету -- проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії. Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції. Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання - переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень. Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо. Найважливіше тут -- уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма - оригінальною, нетрадиційною. Види публічного виступу. Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно - значимої, хвилюючої проблеми. Найчастіше на мітингах, виступає не один, а кілька ораторів - кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед, до почуттів своїх слухачів. Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю. Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього потрібно чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; окремі положення загального плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості. Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. Усі види лекцій об'єднують те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем. Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій - переконливо, дохідливо, цікаво -- треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини. Наукова дискусія - це обговорення будь-якого сумнівного наукового питання. Найважливіше в науковій дискусії -- точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх. У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, оскільки це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них - схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення - невимушена, безпосередня.

38. Професійна лексика та терміни в ділових паперах

Слова або звороти, властиві мовленню людей певної професії, називаються професіоналізмами. Професійні слова -- це назви понять певної галузі виробництва, роду занять тощо (вікно редактора, вінчестер, командний рядок -- зі сфери комп'ютерної техніки; зняти касу, вивести баланс - зі сфери банківсько-фінансової діяльності). За межами певного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу. Значна частина професіоналізмів - неофіційні розмовні замінники термінів Професіоналізми утворюються різними шляхами. По-перше, завдяки вживанню слова загальнонародної мови у спеціальному значенні. По-друге, шляхом усічення основ слів на зразок кібер (кібернетик), термояд (термоядерна реакція); скороченням слів та словосполучень: мех-мат (механіко-математичний факультет), юрфак (юридичний факультет). По-третє, через зміни в наголошенні слів: атомний, компас, рапорт. По-четверте, звичайна потреба професіоналів визначити деталі виробничого процесу чи виробу призводить до появи фахових назв, наприклад: дно - нижня частина виробу, машина - комп'ютер. По-п'яте, шляхом заміни деяких граматичних законів літературної мови. Наприклад, професійній мові властиве вживання іменників абстрактних та речовинних назв у множині: масла, жири, солі, сталі. Професійні слова можуть виникати шляхом додавання префіксів і суфіксів. Найчастіше Професіоналізми вживаються в усному неофіційному мовленні людей певної професії. У ділових паперах їх слід уникати, вони можуть викликати непорозуміння, ускладнювати ділові стосунки. Мета професіоналізмів - спростити спілкування. Окрім професіоналізмів існує ще одна група вузьковживаних слів - це терміни. Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в досить специфічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів. Термін - це не лише найменування предмета, явища чи поняття, а й їх точне визначення. Значення терміна фіксують державні стандарти, словники, довідники. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні, юридичні, технологічні, математичні, економічні та ін. Існує й загальнонаукова термінологія, що використовується в усіх галузях науки, суспільного життя: аналіз, синтез, держава, проблема, машина, право. Терміни позбавлені образності, експресивно-стилістичного забарвлення. До термінів у діловодстві ставляться такі вимоги: 1) термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі акта (документ), акта (дія); рахунка (документ), рахунку (дія); обіг (а не оборудка); 2) термін повинен вживатися з одним (закріпленим у словнику) значенням (сальдо - різниця між грошовими надходженнями і витратами за певний проміжок часу; дебітор -- боржник, юридична або фізична особа, яка має грошову заборгованість підприємству, організації, установі); 3) при користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм (акт - актувати, а не активування, спонсор - спонсорський, а не спонсорний; споживчі товари, а не споживацькі, позика - позиковий і позичка -- позичковий). Кожна вузька галузь науки має свої терміни. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема у діловодстві. Наприклад: справа - означає один документ і сукупність документів; одиниця зберігання документів в архіві (юридична справа), різновид справи, який становить цілісне за змістом і послідовне ведення одного питання (судова справа). Слід уникати використання застарілих термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор, стимул, база, альтернатива. Щодо використання термінів у документах - слід пам'ятати: укладаючи документ, необхідно враховувати його адресата, не вводити спеціальні терміни до тих документів, що адресуються широкому колу людей.

39. Іншомовна лексика в ділових паперах

Як відомо, діловий стиль української мови сформувався пізно, тому в основному він спирався на давні зразки й на те, що було створене в цьому плані в інших народів. Тому не випадково в діловому стилі сьогодні так багато запозичень. Іншомовні слова - це слова запозичені з різних мов. Іншомовні слова вимагають до себе критичного ставлення, їх слід вживати в разі потреби, коли немає відповідного еквівалента в українській мові, або вони дістали міжнародне визнання. До міжнародних належать фінансові терміни, бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків (бланк, штраф, бандероль, віза, гриф, маркетинг, менеджер, фінанси, бюджет, авізо, дебет). При використанні іншомовних слів слід пам'ятати:

1) вживати іншомовне слово в тому разі, коли немає в українській мові відповідника (франко-борт, акцепт, кредит, баланс);

2) запозичене слово слід вживати правильно, відповідно до його значення (Ефективність режиму економії залежить від того, наскільки лімітуються фінансові витрати). У цьому реченні половина слів - запозичені, а слово лімітуються вжите ще й неточно, оскільки ліміт - це гранична норма, то лімітуються не витрати, а кошти;

3) не вживати в одному тексті власне українське слово й іншомовне (координувати - погоджувати, екстраординарний - особливий, фіксувати ~ записувати, лімітувати -- обмежувати, прерогатива - перевага, симптом - ознака);

4) при виборі запозиченого чи власнемовного слова слід звертати увагу на відтінки у його значенні (сервіс - обслуговування: сервіс -- це будь-яке обслуговування, а обслуговування - побутових потреб населення). Отже, і добір, і вживання іншомовного слова в діловому документі диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту.

40. Синоніми та пароніми в документах

Синоніми - слова тотожні або близькі за значенням, але різні за звучанням. Синонімія - одне з цікавих мовних явищ, яке безпосередньо пов'язане з багатством і різноманітністю словникового складу мови. Точність і виразність змісту документа часто зібрані слова. Багатство синонімії дає можливість вибрати найточніше для даного контексту слово, уникнути неоднозначного тлумачення висловлення та зберегти нейтральний тон. Синоніми за своїм значенням об'єднуються в синонімічні ряди, до яких входять слова однієї частини мови. У синонімічному ряді є головне слово - воно стилістично нейтральне: говорити, казати, мовити, розмовляти, шепотіти, бубоніти; допитати, вивідати, дістати відомості. Розрізняють: лексичні синоніми -- такі, що мають відмінності у значенні: відкривати -- відчиняти, громадський -- суспільний, розглядати--аналізувати. Серед лексичних виділяються стилістичні синоніми: говорити -- балакати, жінка - дружина, йти - крокувати, родина - сім 'я. Семантичні - що мають відмінні значення: білет - квиток, робітник -працівник- співробітник запитання --питання, збірник - збірка - зібрання, положення - стан - становище, відносини - стосунки, відношення - ставлення, скоро -- швидко, тепер -- нині -- сьогодні -- зараз, авторитет - престиж. Так наприклад, робітник - людина, що працює на промисловому підприємстві; працівник - ширше поняття ніж робітник (газетний працівник, торговельний працівник); співробітник - компонент назви посади (старший науковий співробітник, співробітник відділу). Усі три слова позначають працюючу людину, але за кожним із них закріплена певна сфера вживання. Українська мова має абсолютні синоніми: здобуток - досягнення - завоювання, процент - відсоток, буква - літера, алфавіт - азбука - абетка. Слід пам'ятати, що в мові є слова-синоніми іншомовного походження: контракт -угода, аргумент - доказ - підстава, домінувати - переважати, координувати - погоджувати, лімітувати - обмежувати, пріоритет - перевага, репродукувати - відтворювати, фіксувати - записувати, шеф - голова - керівник, симптом - ознака, прерогатива - перевага, апелювати -звертатися. При складанні документів потрібно зважати на такі правила функціонування синонімів: 1) не допускається взаємодія абсолютних синонімів (процент ~ відсоток, примірник -- екземпляр, буква - літера); 2) не допускається взаємозаміна синонімів, особливо коли одне слово є запозиченим, а друге власне українським (пріоритет - першість, репродукувати - відтворювати, брокер - посередник, дефект - недолік, вада, ґандж); 3) слова слід використовувати з точним урахуванням відтінків значень: відносини (економічні, виробничі) - стосунки (дружні, з організаціями); наступний (зупинка, тиждень) - подальший (життя, доля); положення (горизонтальне, вертикальне) -- становище (міжнародне, офіційне, скрутне) - стан (економіки, фінансів, справ, хворого); скоро (коли йдеться про час) - швидко (інтенсивність руху); тепер, нині, сьогодні (виражають теперішній час) -- зараз (цієї миті); авторитет (авторитет керівника, викладача; той, хто має загальне визнання, вплив) -- престиж (вплив, який має що-небудь: престиж заводу, установи). Пароніми - це слова, які мають однаковий корінь, а різняться лише суфіксом, кількома літерами в закінченні, префіксом, наявністю чи відсутністю частки -ся (абонент -- абонемент, афект -- ефект, адрес -- адреса, професійний -- професіональний, континент - контингент, особистий -- особовий, громадський -- громадянський). Паронімічними відношеннями поєднується пара слів, значно рідше три або більше. За характером смислових зв'язків пароніми поділяються на кілька груп: 1) синонімічні (важкий - тяжкий, привабливий - принадливий,); 2) антонімічні (прогрес -регрес, адресат - адресант); 3) що мають семантичну близькість (вирізнятися -атрати, зумовлювати - обумовлювати). Явище паронімії - досить велика небезпека. Уникнути її можна лише тоді, коли людина, відчуваючи її, перевіряє себе за словником (оснований -той, що базується на чомусь, заснований - створений, розпочатий; дипломант -- переможець конкурсу, дипломник -- автор дипломної роботи, дипломат -- уповноважений колективу чи держави).

41. Книжні й урочисті слова в документах

Усі слова, що вживаються в ділових паперах, називаються книжними. Книжні слова характерні для стилів, які функціонують у писемній формі, це - діловий, науковий, художній і публіцистичний. Книжне забарвлення мають терміни, слова, що виражають загальнонаукові поняття (економіка, експеримент, асигнація, демократизм та ін.). Значне місце відведено й словам з абстрактним значенням на -ання, -ення, -іння, -ство, -цтво (функціонування, примирення, товариство, сумісництво). Незначний відтінок книжності мають слова на -увати, -ювати (утримувати, заповнювати, призначувати), віддієслівні іменники на -ння, -ття (посвідчення, вибуття), дієприкметники (виконуючий, призначений, накреслений, підписаний). Для укладання ділового документу необхідно добирати саме книжні, а не розмовні слова. У документах різного типу особливу увагу слід звертати на урочисті книжні слова, які проникають у ділові папери з мови газет, їх вживання у діловій сфері спричиняє чимало недоречностей. Це, переважно, помилки такого характеру: «високе» слово вставляється в текст чисто ділового, виробничого характеру; урочистими словами користуються в документах, де йдеться про справи буденні, повсякденні, дрібні. До слова в документі ставляться насамперед такі дві обов'язкові вимоги: 1) воно повинно бути вмотивованим; 2) відповідати нормам української літературної мови. Норми української літературної мови фіксуються в словниках, довідниках, підручниках, посібниках. Коли виникають труднощі при написанні, з'являються сумніви з приводу наголошення того чи іншого слова чи його перекладу з російської мови, ми повинні звертатися до відповідних джерел. Та іноді виникають сумніви щодо вибору слова чи словосполучення серед наявних чи загальновідомих. Особливо складно буває зробити вибір, коли виникає потреба перекласти російське слово, а в словнику подається не один, а кілька варіантів. Так, наприклад, слово свидетельство у словнику має кілька відповідників: свідоцтво, свідчення, посвідчення, посвідка, доказ. Довідка (документ) може називатися і свідоцтвом, і посвідченням, і посвідкою (залежно від її характеру); підтверджений факт зветься доказом і свідченням (за свідченням очевидців, документальні докази, свідчення. Іноді укладач документа не знає українського відповідника й перекладає російські слова на свій розсуд. Так в українській мові з'явилося під впливом російської слово міроприємство (за аналогією предприятие - підприємство), але воно зайве, бо в українській мові є слово захід, заходи. Об'єм, обсяг: об'єм вживається лише при наявності виміру в кубічних одиницях; обсяг - в інших випадках: обсяг капіталовкладень, обсяг знань, обсяг книги в друкованих аркушах. Хотілося б зупинитися на багатослів'ї й тавтології. Хоча, переважно це стосується усного мовлення, а іноді такі явища проникають і в документи. Є твердження, що багатослів'я є прямим наслідком бідності словника. Це можна пояснити тим, що людина не може сказати стисло. Так, наприклад, часто у офіційних листах використання зайвих слів є порушенням норм ділового спілкування: надсилаємо на підписку й затвердження -- надсилаємо на розгляд; додатки до тексту -- додаток 1; з одержанням цього пропонуємо - пропонуємо; вважаємо за можливе просити-просимо; поспішаємо повідомити - повідомляємо. Це стосується і тавтології. Наприклад, іноді можна почути або побачити на папері такі вирази: прейскурант цін (прейскурант - довідник цін), адреса проживання (адреса - місце, де людина проживає), моя автобіографія (автобіографія - це своя біографія,), колега по професії (колега - це товариш за фахом,), вільна вакансія (вакансія - вільна, незайнята посада), дублювати двічі (дублювати - повторювати), перспектива на майбутнє (перспектива -це і є погляд у майбутнє), окремі епізодичні явища (епізодичні - окремі). Це говорить про те, що людина мало обізнана з відповідними словами, або значення їх не знає зовсім. Слід звернути увагу на використання в тексті (особливо в одному реченні) спільнокореневих слів. Наприклад, стилістична помилка: за свідченням свідків (бажано за свідченням очевидців), зобразити образ злочинця (намалювати, відтворити), зробили роботу (виконали), прорахунки враховано (недоліки враховано). Отже, вдале використання лексичного багатства в офіційних документах окремими службовцями залежить від рівня освіченості цих осіб. Не можна сказати, що людина володіє державною мовою тільки на підставі того, що вона може написати заяву чи протокол, необхідно оволодівати також і науковим, художнім стилем, щоб у своїй професійній діяльності, зокрема при складанні документів, уникати канцеляризмів, тавтології, нераціонального використання запозичених іншомовних слів.

42. Поняття про фразеологічну одиницю

Фразеологія-- це: 1. Розділ мовознавства, що вивчає сталі звороти мовлення. 2. Склад фразеологічних одиниць і висловів мови. До складу фразеології входять ідіоми, порівняння, крилаті вислови, прислів'я, приказки, стійкі формули, звороти науково-термінологічного характеру, афоризми, сталі вислови з виробничо-технічної сфери та ін. Фразеологічною одиницею, або фразеологізмом, називається стійке сполучення слів, граматично організованих за моделлю словосполучення або речення. Фразеологізми характеризуються семантичною злитістю компонентів, цілісністю значення й автоматичним відтворенням у мовленні. Напр.: збитії з пантелику: біла ворона; прокрустове ложе; сім разів відміряй, а раз відріж; буде й на нашій вулиці свято; коефіцієнт корисної дії; мир та лад великий клад; наша дума, наша пісня не вмре, не загине; зметати на живу нитку; заварити кашу

43э Класифікація фразеологізмів

Ідіомами називаються стійкі словосполучення, що виражають єдине поняття. Вони втратили свою внутрішню форму і на іншу мову, як правило, дослівно не перекладаються: вскочити в халепу; була не була; море по коліна; замилювати очі.

Порівняння -- це вид простого тропа, в якому одне явище як поняття виявляється шляхом зіставлення з іншим явищем. Цього типу фразеологізми цінні тим, що в них безпосередніше відбиваються особливості життя і побуту носіїв мови: чистий, як сльоза; їсть, як іржа залізо; мов у воду опущений; крутиться, як муха в окропі: білий, як стіна (як крейда, як глина, як молоко, як сніг). Прислів'я -- це виражений реченням народний вислів повчального змісту, що передає узагальнений суспільний досвід або формулює життєву закономірність: щире слово, добре діло душу й серце обігріло; обпікся на молоці, то й на воду студить; не копай під кимсь ями, бо сам у неї впадеш; вік живи, вік учись. Приказка це стійкий вислів, який відзначається лаконічною будовою й використанням образної виразності, але не Крилаті вислови -- часто повторювані влучні словесні формули, джерело яких може бути встановлене: голос волаючого в пустелі; лиш боротись -- значить жить!; посипати голову попелом. До них належать вислови видатних політичних діячів та історичних осіб, цитати з творів письменників, з античної літератури тощо: Драконівські закони; І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь; Неопалима купина. Афоризм - виражає в стислій формі яку-небудь думку узагальнено. Це може бути прислів'я, приказка, крилатий вислів, народнопоетична формула та інші фразеологізми, які набувають афористичності у мовленні: ( в наше віконце загляне сонце; хто шукає, той знайде; бо то не просто мова, звуки...; друзі пізнаються в біді; через терни до зірок; хутко казка мовиться, та нешвидко діло робиться. Каламбур -- фігура мовлення, яка полягає в гумористичному використанні багатозначності слова або звукової схожості різних слів: кому весілля, а курці смерть; на Миколи та ніколи; далеко куцому до зайця; на городі бузина, а в Києві дядько; де раки зимують; далеко ще чуприні до лисої голови. Професійні вислови -- це стійкі словосполучення або речення, що внаслідок переосмислення вийшли за межі мови професійних груп і набули образного звучання: грати першу скрипку; брати в шори; підрізати під корінь; закручувати гайки; увійти в роль; дати зелену вулицю; і кінці в воду; добре тому ковалеві: і пиши пропало. Народнопоетичні включення -- стійкі мовні моделі, які вживаються як зачини чи кінцівки в народній творчості у вигляді рефренів, евфемізмів: багато що казати, та мало слухати; як задумав, так і зробив; хай йому земля пером; у добрий час сказати, а в лихий помовчати; бодай тебе добро не минуло; вічна пам'ять.