Іван Огнієнко як невтомний сівач на українознавчій ниві

НЕВТОМНИЙ СІВАЧ НА УКРАЇНОЗНАВЧІЙ НИВІ

Нині, в давно очікувану добу духовного й національного відродження, ми маємо все більше можливостей неупереджено й розважливо поміркувати над багатьма сторінками нашої драматичної історії, власноручно стерти фальшивий глянець, здавалося б, назавжди покладений на ці сторінки тоталітарною системою. Багато з них нам ще не раз доведеться перечитувати, переосмислювати заново, ретельно відбираючи зерна правди, історичної справедливості й істинної науковості від рясної полови всіляких вигадок, перекручень, огульних звинувачень, замішаних на ідеологічній заангажованості, політичних спекуляціях та антинаукових теоріях.

Осібно викарбувані на таких сторінках немало імен кращих синів і дочок українського народу, зокрема діячів науки, культури, освіти, які, незважаючи на тяжкі випробування долі, весь свій талант, зусилля, а нерідко й життя, віддавали на вівтар боротьби за одвічну мрію -- здобуття своєї державності. Та замість заслуженого пошанування й доброї пам'яті нащадків імена цих людей багато десятиліть у нас або свідомо замовчувалися, або були позначені ганебним тавром запроданців, відщепенців, зрадників інтересів народу. Серед таких постатей, реабілітованих історією, але ще глибинно не пізнаних в Україні -- й ім'я Івана Івановича Огієнка.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов'язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огіенко залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав сподвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвитку рідної мови, культури в цілому. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць.

На жаль, переважна більшість творів І. Огієнка і сьогодні є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном, а та незначна їх кількість, що видавалася в 20-х роках у нас, -- ще донедавна перебувала в спецсховищах як заборонена. Заборонене було й саме ім'я Огієнка. Зрозуміло відтак, чому про цього вченого із світовим ім'ям на його Батьківщині не вийшло не лише жодної поважної монографії, а й бодай кількох правдивих рядків у енциклопедичних та довідкових виданнях. Були, щоправда, на кшталт таких: «націоналістичний збрід», «запроданець-іуда в рясі митрополита» тощо.

Це -- один із типових прикладів до гіркоти несправедливого присуду многотрудному життю вченого, який винесла свого часу офіційна українська наука.

Та найголовнішим суддею завжди, надто за найскладніших історичних обставин, був час. Саме завдяки його оновлюючій силі повертається чесне і чисте ім'я Івана Огієнка. 1992 року, в 110-ту річницю від дня його народження, відбулися дві всеукраїнські науково-практичні конференції -- «Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І. Огієнка в контексті українського національного відродження» (Кам'янець-Подільський) та «Іван Огієнко. Незабутні імена української науки» (Львів). Починає повертатися до читацького загалу багатюща наукова, просвітительська спадщина вченого. Достатньо сказати, що найвідоміша його праця «Українська культура» вже витримала два видання, до того ж, масовими тиражами. У київських видавництвах побачили світ ще дві Огієнкові книги -- своєрідний посібник з нашої тисячолітньої історії «Українська церква» та фундаментальне дослідження «Дохристиянські вірування українського народу». От і це видання, яке тримає в руках читач, також уперше вільно виходить в Україні.

Народився Іван Іванович Огієнко (Митрополит Іларіон) 15(2) січня 1882 року в містечку Брусилові Радомиського повіту Київської губернії (тепер Житомирської області) у бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Батько походив з давнього козацького роду, коріння якого сягають Полтавщини, його предок козак Максим Огієнко * в часи Коліївщини став одним з організаторів відомого в історії Кліщинського повстання (неподалік Лубен). Згодом Огієнки переселилися на Київщину. [* Про свого безстрашного предка козака Максима Огієнка через багато літ, уже на чужині, Іван Огієнко схвильовано розповість у поемі «Конання України», що вийшла друком 1966 року у Вінніпезі у збірці його драматичних творів «Наш бій за державність».]

Малий Іван, що був шостою дитиною в сім'ї, рано і сповна пізнав нужду й нестатки. Коли йому ледь виповнилося два роки, загинув унаслідок нещасного випадку батько. Мати у розпачі змушена була віддати трьох старших на утримання добрим людям, а сама зосталася з найменшим. У Йвана змалку проявився потяг до знань, і мати робила все, що могла, аби син вчився. У 1896 році, закінчивши початкову чотирирічну школу, він пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи. Вибір зумовлений тим, що навчання в такій школі було безкоштовним, хоча засади одержання освіти й професії не зовсім задовольняли майбутнього вченого. Адже по завершенні чотирирічного курсу йому належало обов'язково відпрацювати в лікарні протягом шести років.

Новий, київський, період свого життя Іван розпочав з інтенсивної самоосвіти. Він читає багато книжок з історичної, літературознавчої тематики, пробує сам писати вірші. Деякі з них були вміщені в рукописному місячнику «Моя: библиотека», який редагував разом зі своїм товаришем по навчанню Ю. Придворовим (пізніше -- російським поетом Д. Бєдним). За зароблені ще під час наймитування в селі кошти юнак передплачує часопис «Сельский вестник», що виходив у Петербурзі і в якому 1897 року з'явилася стаття «Как живут селяне». Її автор -- 15-літній учень Київської військово-фельдшерської школи Іван Огієнко. То була перша друкована праця майбутнього вченого-українознавця -- перше його правдиве і зболене слово про несправедливо тяжку долю свого народу.

Після закінчення повного фельдшерського курсу Огієнко відпрацював помічником лікаря військового шпиталю в Києві лише половину зазначеного терміну і в 1903 році вступив на медичний факультет Університету св. Володимира. На інший (а мріяв він про історико-філологічний) дозволу з місця роботи не отримав.

У Київському університеті початкуючий студент, окрім опанування фахових дисциплін, відвідує лекції з історії, філології, особливо його зацікавлює курс академіка В. Перетца, дослідника давнього українського письменства. Це, зрештою, й зумовило остаточний життєвий вибір: Огієнку вдається перевестися на історико-філологічний факультет і стати незабаром одним з найздібніших студентів, улюбленцем відомого академіка. (Через багато літ, видаючи у Варшаві свою двохтомну літературно-лінгвістичну монографію «Українська літературна мова XVI-го століття і Крехівський «Апостол» 1560 року», професор Огієнко підготує для титулу книги таку посвяту: «Високоповажному і дорогому учителеві свойому академікові Володимирові Перетцу в день шістдесятиліття життя його на знак глибокої пошани та щирої вдячності присвячує автор».)

Роки навчання І. Огієнка в Київському університеті (1903 -- 1909) припадають на той період українського національно-визвольного руху, який, за словами С. Петлюри, відзначався стійкою тенденцією до посилення української ідеї в широких масах населення України, зміцнення його творчих сил, активнішого вираження національної роботи, незважаючи на посилення репресивних заходів царського уряду [1 Див.: Петлюра С. О переоценке // Укр. жизнь. 1913. № 1. С. 13.]. Зокрема, після вимушеного проголошення конституційних свобод починається бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, громадсько-політичних організацій. Стрімкий перебіг політичних подій помітно вплинув і на формування національної свідомості Огієнка, визначення його місця в громадському русі. В цей час він знайомиться з М. Грушевським, Б. Грінченком, П. Житецьким, активно співробітничає в ряді українських газет, зокрема «Раді», «Громадській думці», стає членом «Просвіти», бере безпосередню участь у випуску «Записок українського наукового товариства в Києві» (коректором, а згодом -- і редактором). 1908 року в «Записках» друкується одна з перших наукових розвідок молодого дослідника українознавства «Огляд українського язикознавства», а наступного року окремим виданням виходить його брошура «Українська граматична література: розгляд підручників, по яких можна вчитись і вчити українській мові».

Така активність студента-філолога в позалекційний час не могла не бути поміченою адміністрацією університету. Незважаючи на те, що він з відзнакою закінчує 1909 року повний курс і одержує рекомендацію факультету щодо залишення його на кафедрі та призначення професорської стипендії, ректорат відповідає на це відмовою. Підозри в «сепаратизмі» та в «непомірній любові до української мови» зробили свою справу. І. Огієнко, аби прогодувати сім'ю (1907 року він одружується з учителькою з Брусилова Домінікою Литвинчук), влаштовується вчителем у Київській середній комерційній школі й водночас стає слухачем Вищих педагогічних курсів, які й закінчує у 1912 році. Він не полишає думки повернутися в університет і грунтовно зайнятися науковою та викладацькою справою. Мрія ця здійснилася в 1911 році, коли завдяки клопотанню впливових професорів університету перед Міністерством освіти кандидатуру І. Огієнка затверджують при кафедрі російської мови та літератури, а 1915 року, після складання магістерських іспитів, йому присвоюють звання приват-доцента цієї кафедри.

Нова сторінка наукової й громадської діяльності починається для І. Огієнка у 1917 році, коли в результаті розвалу «тюрми народів» -- Російської імперії -- український народ одержав можливість створити свою незалежну державу. З утворенням Центральної Ради, а згодом і Української Народної Республіки, на порядок денний постала гостра потреба активного впровадження української мови в державні інституції, навчальні заклади, у виданні для різних верств населення україномовних підручників, посібників, в унормуванні самої мови. За цю відповідальну справу серед перших береться, вже як професор новоствореної кафедри української мови і літератури Київського університету, І. Огієнко. Незважаючи на економічну розруху, політичну нестабільність, у Києві одна за одною виходять великими тиражами навчальні книги, автором яких був І. Огієнко: «Вчімося рідної мови», «Рідна мова в українській школі», «Краткий курс украинского языка», «Рідне писання», «Українська граматика» та інші.

Ставши членом Ради новоутвореного Міністерства освіти, Огієнко виступає з ініціативою про заснування Українського народного університету, який згодом перетворюється в Український державний університет. Тут, зокрема, він розробляє і читає для студентів новий курс лекцій «Українська культура», який було оперативно видано окремою книжкою для широкого читацького загалу в 1918 році, а незабаром побачило світ і скорочене видання цієї книжки на 64 сторінки, призначене спеціально для війська. Великим і щирим було прагнення автора розповісти в доступній формі мільйонам своїх співвітчизників про те, як український народ утворив багату і своєрідну культуру, свою мову, право на яку він виборював віками.

Огієнко очолює правописну комісію Міністерства освіти, члени якої (а входили туди, зокрема, академік А. Кримський, професор Є. Тимченко) підготували «Проект правопису української мови», який невдовзі затвердила Всеукраїнська Академія наук і на основі якого були розроблені основні правила українського правопису для застосування в школах держави (січень, 1919 рік).

1918 року Директорія УНР призначає професора Огієнка міністром освіти, а згодом -- міністром ісповідань. Незадовго до цього в Кам'янці-Подільському відкривається Державний Український університет, і вчений їде до міста над Смотричем очолити роботу з організації цього закладу, ставши, по суті, його першим ректором. У відділі рукописів ЦНБ ім. Вернадського АН України зберігся примірник Запрошення на відкриття нового університету за підписом ректора І. Огієнка. У ньому, зокрема, читаємо: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвропейської культури, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам'янець-Подільському Державнім Українськім Університеті закладається вперше на сході слов'янства богословський факультет і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові національні кафедри: одна польської, друга єврейської літератури й історії. Вірний кращим традиціям європейських університетів, новий Кам'янець-Подільський Державний Український Університет матиме на цілі невпинну наукову працю на користь рідної української культури» [1 Центральна наукова бібліотека ім. Вернадського (далі -- ЦНБ). Відділ рукоп. Ф. 81. Од. зб. 23927.].

Та цим великим намірам ученого не судилося сповна здійснитися. Новий ректор нового вузу встиг провести лише два набори студентів, розгорнути наукову та видавничу діяльність. Під натиском більшовицьких військ чергова хвиля визвольних змагань українського народу відкочувалася все'далі до західних кордонів. Кам'янець-Подільський, як тимчасовий «центр» Української Народної Республіки, змушений був залишити у листопаді 1919 року весь склад уряду УНР, окрім міністра І. Огієнка. За спеціальним рішенням він продовжував перебувати тут як Головноуповноважений Уряду на час облаштування українських державних інституцій за кордоном. Працювати фактично на нелегальному "становищі у прифронтовому місті, де кілька місяців поперемінно здобували успіхи і зазнавали поразок воюючі сторони, -- то був мужній вчинок професора і державного діяча Івана Огієнка. Про ту нелегку й небезпечну для життя місію Головноуповноваженого залишив свідчення у своїй книзі безпосередній учасник подій О. Доценко: «Міністр Огієнко зробив велику цінну прислугу для України. Він поводився в Кам'янці з достоїнством, обороняв українське громадянство від сусідських зазіхань, виривав од поляків, що тільки можна було вирвати, і все робив, керуючись все ж тільки інтересами нації» [1 Літопис української революції: У 3-х т. Т. 2, кн. 5. С. 165 -- 166.].

З 1920 по 1924 рік І. Огієнко проживає із сім'єю у Винниках неподалік Львова, що належав тоді до Польщі. То був чи не найтяжчий, найдраматичніший період життя вченого. Поселившись після виснажливих переїздів у чужих людей, не знаходячи практично ніяких засобів заробітку, сім'я довго переживала матеріальну скруту. Але і в цій, здавалося, безвиході Огієнко не припиняє наукової роботи. Найбільше його непокоїть доля полишених в Україні рукописів, архівів. 8 січня 1926 року вже зі Львова він відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського. Процитуємо уривок з цього листа, аби читач міг відчути хоч часточку болі душі сподвижника науки, трагедію українського вченого, який за велінням обставин опинився у вигнанні, і бодай приблизно уявити той величезний пласт Огієнкової праці, призначений Україні і значною мірою втрачений Україною в горнилі безглуздих громадянських битв і пожеж: «Листом цим я звертаюся до Вас, як до секретаря Академії, з уклінним проханням взяти в свою опіку все моє наукове майно, яке я полишив у Кам'янці. Починаючи з 1919 р., я збирав матеріал для історії української мови та наголосу, назбирав їх прямо цілі стоси -- і все це в Кам'янці лишилося. Це великої ціни матеріал. Крім цього, я переніс на карточки всі твори Шевченка та Котляревського, бо задумав дати розвідки про мову цих письменників. І все це в Кам'янці... Чи вже як воно має там загинути? Далі, в Кам'янці полишив я багато закінчених та незакінчених своїх праць рукописних... (Йде детальний перелік цих рукописів. -- М. Т.)

Листом цим найсердечніше прошу Вас заопікуватися цим науковим майном моїм і не дати йому загинути. Це ж великий та цінний матеріал, який я збирав більше 10 років. Невже йому пропадати? Не знаю, як то зробити, щоби цей матеріал зберігався при Академії -- про це на місці Вам краще знати. Я хочу мати свій матеріал, бо я ще чуюся на силах викінчити його.

...Звертаюся до Вас, як син до коханого батька, -- прошу поради та допомоги. Звичайно, якби визнали, що не настав час для того, про що прошу, то не треба й зачинати цього, щоб не наразити моїх рукописів на небезпеку» [1 ЦНБ. Відділ рукоп. Ф. 81. Од. зб. 23927.].

Поради й допомоги І. Огієнко потребував не лише в цьому. У першому листі до А. Кримського він виклав розгорнуту програму своїх наукових досліджень в галузі історії й теорії української мови, історії українського друкарства, українського правопису. Програма ця й сьогодні видається гідною подиву й захоплення. Адже за обсягом, широтою проблематики її міг виконати за кілька років хіба що цілий науковий інститут. А тут -- одна людина та ще й в таких непевних житейських умовах. Дуже сподівався автор листа, що така програма може зацікавити нову українську академію. Водночас радився зі своїм колишнім учителем і колегою, чи варто приймати запрошення Варшавського університету читати там курс лекцій з церковнослов'янської мови на богословському (православному) факультеті, «чи не зашкодить це мені в очах київської професури»? Він сподівався, він дуже хотів повернутися в Україну, покладаючи надію, що саме там його праця потрібна буде народові.

Звертався І. Огієнко до найвищої інституції офіційної української науки після того ще двічі -- у січні і в квітні 1927 року. Але відповідь з Києва так і не надійшла. Та й не могла надійти. А. Кримський мовчав не випадково. Уже тоді, з середини двадцятих років, в Україні все сильніше розкручувався маховик сталінських репресій. Вже тоді активізувалася кампанія шельмування помітної постаті в українській науці та в громадсько-політичній думці -- віце-президента Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) академіка Сергія Єфремова. Вже тоді в беріївських кабінетах ДПУ поспіхом, дико і цинічно фабрикувалася справа «Спілки визволення України», де Сергію Єфремову авторами 250-ти слідчих томів була відведена роль керівника СВУ. Ось витяг з одного із документів справи -- інформаційного листа за підписом начальника ДПУ УРСР І. Балицького, розісланого «для орієнтації» в усі урядові установи: «За заздалегідь обдуманим планом колишній віце-президент Української Академії наук академік С. О. Єфремов -- голова контрреволюційної організації «Спілка визволення України», користуючись своїм високим становищем в Академії, запросив з-за кордону колишнього міністра УНР А. В. Ніковського. Останній, маскуючись роботою в УАН, як її співробітник, виконував обов'язки емісара петлюрівського уряду...» [1 Цит. за: Балабольченко А. СВУ: суд над переконаннями//Вітчизна. 1989. № 11. С. 160.]

Про все це тоді ще не знав та й не міг знати І. Огієнко. А то ніколи б не приписав у першому листі до А. Кримського прохального речення: «Цього листа прошу дати прочитати академіку С. Єфремову». Листа від ще одного «емісара петлюрівського уряду»... Не знав, не осягав розумом, що дорога на Батьківщину йому відтоді буде закритою назавжди...

Не знаходячи виходу із скрутного матеріального становища (на руках його і дружини було вже троє дітей), він все ж пристає на пропозицію Варшавського університету і підписує контракт по вільному найму на один рік, не приймаючи, однак, польського громадянства. Завдяки великій ерудиції, вмінню жваво й цікаво викладати матеріал український професор швидко здобув авторитет у новому навчальному закладі і незабаром став заступником декана богословського відділу. Особливою повагою він користувався серед українського студентства, про що свідчить обрання його почесним головою й опікуном Української студентської громади, а згодом і головою Допомогового комітету студентів у Варшаві. Та через кілька років, у 1932-му, з посиленням у Польщі антиукраїнської політики, уряд цієї країни дає вказівку адміністрації університету звільнити з професорської посади І. Огієнка без попередження. Як згодом з'ясувалося -- «за спротив полонізації православних студентів» [2 Нестеренко А. Митрополит Іларіон -- служитель Богові й народові // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіоиа Вінніпег, 1958. С. 154.]. Приблизно за таким же звинуваченням польська шкільна рада усунула його у 1926 р. з посади викладача української мови та літератури Львівської учительської семінарії.

Втративши кафедру і сталий заробіток, професор Огієнко не зміг позбутися бажання й потреби в наукових дослідженнях, і саме в галузі україністики. 1933 року він заснував у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова» (виходив до початку другої світової війни), а з 1935 року -- журнал «Наша культура». Одночасно береться, здавалося б, за непосильний труд -- переклад на українську мову Біблії, про що йтиметься далі, пише цілу низку задуманих ще в Україні наукових досліджень. Чехословацький університет у місті Брно, пошановуючи великий внесок ученого в дослідження слов'янської культури, а також високо поціновуючи монументальну працю «Українська літературна мова XVI-го ст. і Крехівський «Апостол» 1560 р.», присуджує у 1931 році йому ступінь доктора філософії.

З початком другої світової війни подальша життєва доля для Огієнка складається несподівано. Керівництво Української Автокефальної православної церкви, турбуючись про достойну заміну досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників для численної української пастви, розкиданої за останні десятиліття дорогами Європи і Америки, зупиняє свій вибір на докторові Огієнку і рекомендує його кандидатом в єпископи. Це відбулося 1940 року на соборі православних єпископів у Польщі. Того ж року він приймає чернечий постриг (по смерті дружини у 1937 році так і залишився удівцем) і обирає церковне ім'я Іларіон -- на знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів князя Ярослава Мудрого -- Іларіона, великого патріота й філософа українського християнства. З цим іменем був рукоположений у сан архієпископа Холмського і Підляського УАПЦ, а з 1943 року одержав титул митрополита. З метою відродження української церкви митрополит Іларіон здійснює тривалі поїздки по Словаччині та Швейцарії, а в 1947 році переїздить до канадського міста Вінніпега, яке тоді вважалося одним з найбільших світових центрів українських переселенців. Там у 1951 році його обирають першоієрархом Української Православної Церкви в Канаді, де він і залишається на цьому посту до останніх днів свого життя.

Діяльність І. Огієнка як православного митрополита та історика української церкви -- тема окремої розмови. Варто лише зазначити, що, перебуваючи на цьому важкому й ' відповідальному посту, він ні на мить не переставав дбати про розвиток української мови й культури на далекому континенті, писати українознавчі праці (а їх за 25 років життя на канадській землі було написано понад п'ятдесят) і видавати все це для українського читача. Назвемо лише деякі з канадських видань, яких так бракує сьогодні в Україні: «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови», «Нариси з історії української мови», «Навчаймо дітей своїх української мови», «Книга нашого буття на чужині», «Наука про рідномовні обов'язки», «Релігійність Т. Шевченка», художні твори у кількох томах. В Канаді написав Огієнко і цілу низку досліджень, присвячених історії української церкви. Серед них -- «Українська церква за часів руїни (1657 -- 1687)», «Українська патрологія: підручник для духовенства і українських родин». А ще раніше, у Празі, 1942 року, вийшла друком найважливіша його праця з цієї тематики -- «Українська церква» (у двох томах).

Помер І. Огієнко 29 березня 1972 року у Вінніпезі, де і похований. Світлий приклад многотрудного життєвого шляху, залишені ним в сотнях книг полум'яні рядки сколихнули за рубежем не лише все свідоме українство. У виданій незабаром Українським науковим богословським товариством у Канаді спеціальній книзі пам'яті [1 Жалобна книга в пам'ять митрополита Іларіона. Вінніпег, 1973] видруковані сотні відгуків, співчуттів на смерть великого українського вченого і патріота, які надійшли від урядових і політичних кіл ряду країн американського і європейського континентів, керівників світових наукових, громадсько-політичних, просвітницьких, релігійних, миротворчих, благодійницьких організацій та об'єднань. І сумно, і прикро, що не знайдемо в цій книзі жодного відгуку, жодного співчуття з України. З тієї України, якій він віддав весь свій вік, весь свій труд... А ще -- ось це зболене, вистраждане в глибині свого серця щире зізнання. Вчитаймося, вдумаймося в його глибинний зміст:

Я взяв своє серце малими руками

Й віддано поклав Україні до ніг,

І юна любов розцвілася між нами

І став я орати твердий переліг.

Й нікому вже більше не дав я любові.

Бо другого серця кохати не маю

І вірним зостанусь, аж дошки соснові

Єдину любов мою спинять без краю...2

[2 Митрополит Іларіон. Вікові наші рани. Вінніпег, 1960. С. 1]

На сьогодні ще не складено повної бібліографії наукових і художніх праць І. Огієнка, хоча цією справою різного часу опіковувалися зарубіжні вчені-українознавці. Та й чи могла вона бути повною? Адже унаслідок вимушених переїздів автора багато рукописів залишалося в різних містах Європи. Невідома й досі, зокрема, доля значної частини творчої спадщини, полишеної у прифронтовому на той час Кам'янці-Подільському. За перші двадцять років діяльності (1905 -- 1925) список наукових праць ученого зробив В. Заїкін, помістивши його в окремих номерах щомісячного журналу «Духовна Бесіда» (Варшава, 1925), Більше ніж через десять років цей список значно розширив, доповнив і опублікував професор Варшавського університету І. Коровицький (441 назва наукових праць) [1 Науковий збірник в 30 річницю наукової праці професора, доктора Івана Огієнка. Варшава, 1937. 223 с.]. А в 50-х роках таку копітку працю провів професор колегії св. Андрія у Вінніпезі Ю. Мулик-Луцик, віднайшовши, окрім 900 надрукованих, ще 59 недрукованих Огіенкових праць. Та через брак коштів видати цю бібліографію окремою книжкою йому не вдалося і вона залишилася в рукописному вигляді в домашній бібліотеці митрополита Іларіона [2 Мулик-Луцик Ю. Наукова праця митрополита Іларіона//Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. С. 92]. Першою спробою в Україні осягнути, бодай фрагментарно, велич і вагомість зробленого І. Огієнком е укладені працівниками Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника «Матеріали до бібліографії Івана Огієнка» [3 Іван Огієнко. Незабутні імена української науки//Тези доповідей всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 110 річниці від дня народження професора Івана Огієнка. Львів, 1992. С. 203 -- 249.]. Але й вони, на жаль, далеко не повні.

У багатому й різноманітному доробку вченого найвагоміше місце посідають дослідження і розвідки з питань розвитку української мови, культури в цілому. Чому так глибоко і всебічно він зосереджувався на таких студіях? Певним чином відповідь на це запитання дають ось ці міркування вченого: «Мова -- душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки живе мова -- житиме й народ, як національність. Не стане мови -- не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом... От чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш...» [4 Огієнко І. Українська культура. К., 1918. С. 239 -- 240].

Саме з усвідомлення значення мови, як «душі нації», «серця народу», «головного двигуна української культури», «найміцнішої підвалини соборності його племен і розвою сил нації»; необхідності повернення цій мові належного їй місця не лише у сфері побуту, а й у всіх державних, громадських інституціях, звідки вона протягом століть методично й цілеспрямовано витіснялася; створення сприятливих умов для оволодіння нею, надто ж в період становлення своєї держави, -- і сформувалася в І. Огієнка потреба більшу частину своїх творчих і наукових зусиль спрямувати на дослідження пов'язаних з цією проблематикою питань. Такі зусилля вилилися у довгий список виданих у різні роки різних за характером і призначенням праць -- від підручників, навчальних посібників, методичних порадників до фундаментальних монографій, які набудуть згодом міжнародного значення і принесуть авторові славу великого вченого світового масштабу.

Про масив Огієнкової навчальної літератури, що призначався як для українського шкільництва та студентства, так і для самоосвіти серед дорослого населення і який побачив світ у період існування УНР, вже йшлося вище. А от більшість мовознавчих та культурологічних досліджень друкувалася вже далеко від Батьківщини. З цього ряду виділяється, зокрема, десятитомна «Історія церковнослов'янської мови», перші шість томів якої побачили світ у Варшаві протягом 1926 -- 1929 років. Про обсяг і складність цієї праці можна судити на прикладі одного з томів -- п'ятого, присвяченого пам'яткам старослов'янської мови X -- XI століть. В ньому грунтовно подано історичний, лінгвістичний, палеографічний огляд старослов'янських писемних пам'яток болгарської, сербської, чеської, української, північно-руської редакцій, з повною їх бібліографією, альбомом з ілюстраціями досліджуваних творів, зразками шрифтів. Предметом детального розгляду вченим пам'яток української редакції стали, зокрема, такі шедеври культурної спадщини українського народу, як «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава», «Чуднівський Псалтир», «Казання Григорія Богослова», а також написи на чернігівських гривнах, монетах XI століття. Для зручності користування книгою автор склав старослов'янсько-український словник. Таким чином, в одному томі у короткій, доступній формі викладу зібрано все найголовніше з царини вивчення писемних творів різноманітних відгалужень давньої старослов'янської мови. Це, без перебільшення, сподвижницький труд вченого, виконаний з надзвичайною ретельністю і любов'ю, до того ж, в далеко не сприятливих умовах. Чого вартує, скажімо, робота над версткою книги, особливо над альбомом, та хрестоматійною частиною слов'янських текстів, які набиралися, за свідченням самого автора, в технічно слабкій друкарні.

Захоплення працелюбністю, наполегливістю, науковою скрупульозністю і жертовністю вченого викликає й історія написання іншої праці -- «Граматично-стилістичного словника Шевченкової мови». Задум дослідити багату, глибоко народну мову Кобзаря, що лягла в основу української літературної мови, і на базі цього дослідження запропонувати читачеві своєрідного словника для повсякчасного користування виник у Огієнка ще в 1918 році. Вже на час роботи в Кам'янці-Подільському він виписав понад двісті тисяч (!) карток, куди були занесені не лише варіанти слів з «Кобзаря» і вживання їх у конкретному контексті, а й частота вживання. Втративши надію повернути рукописи з радянської України, вчений вже у Варшаві береться за справу заново і 1934 року завершує роботу. Але видати словник окремою книжкою йому вдалося аж через чверть століття -- в 1961 році у Вінніпезі. У передмові автор зазначив: «Ця моя праця виходить до вшанування столітньої (1861 -- 1961) пам'яті з дня смерті нашого великого національного поета й борця за волю України і українського народу. І я щиро прагну, щоб ця праця ширше пішла серед українського народу й допомогла розростові української літературної мови, бо цього прагнув і великий наш Кобзар» [1 Митрополит Іларіон. Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови. Вінніпег, 1961. С. 41.].

Ніщо інше, як щире прагнення піднести міжнародний престиж української мови, з умотивуванням основних наукових положень ствердити її окремішність, самобутність, відмести лженауковість поглядів деяких учених на українську мову як на чиєсь «наріччя», показати в історичному розрізі той воістину тернистий шлях, яким пройшла ця мова, доки набула сучасної форми, спонукає І. Огієнка взятися ще за одне серйозне дослідження -- «Історію української літературної мови» (вийшла друком у Вінніпезі 1950 року). Багатьма науковими доказами автор підтвердив тут, що українська літературна мова народилася ще в глибоку давнину, задовго до офіційного прийняття християнства (цю концепцію він обстоював і в раніших своїх працях, таких як «Руські переклади в Херсонесі в 860 році» (1927), «Кирило і Мефодій» (1927), «Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян» (1937)). У першій частині книги обґрунтовує він і походження назв Русь -- Україна -- Малоросія, і шляхи взаємовпливу народної та літературної мов. Основні етапи розвитку української мови -- від княжої доби до наших днів -- автор розглядає крізь призму різноманітних історичних факторів, ролі окремих письменників у вдосконаленні літературної мови, докладно з'ясовує, яких негативних наслідків завдали ідеологічне втручання партійного чиновництва в процес створення нового українського правопису та репресії проти вчених-українознавців у 30-х роках у радянській Україні.

«Історія української літературної мови» поклала початок цілісного багатотомного видання, своєрідної бібліотеки українського словенства, що зусиллями самого автора побачило світ у канадському видавництві «Наша культура». Окрім неї та Шевченкового словника, в зазначеній бібліотеці вийшли окремими томами «Граматичні основи української літературної мови» (1951), «Український літературний наголос» (1952) та «Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному» (1954).

Огляд праці вченого на ниві відродження української мови був би далеко не повним, коли б бодай коротко не зупинитися на заснованому і редагованому І. Огієнком протягом кількох років (1933 -- 1939) журналі «Рідна мова». Журнал видавався у Варшаві, але розповсюджувався в усьому вільному світі, куди доля закидала українців. Тому програмним гаслом видання стали слова самого видавця: «Для одного народу -- одна літературна мова, один правопис». За такими словами -- глибинний зміст. Адже йшлося про нагальну потребу мовного об'єднання нації, про ідею соборності мови і велику працю заради її здійснення у час, коли в силу історичних обставин український народ і в материковій Україні, і в близькій та далекій діаспорах все в більшій кількості опинявся в різних державних утвореннях. Народ же, за словами І. Огієнка, який не має спільної літературної мови, -- то недозріла нація. Ось чому і була такою актуальною потреба у виданні, яке б замість вузькопрофесійної філологічної тематики ставило завдання зацікавлення українського громадянства в засвоєнні саме унормованої рідної мови.

Вже з самого початку Огієнкові вдалося згуртувати довкола журналу колектив талановитих авторів-українознавців, серед яких -- Б. Кобилянський, Я. Рудницький, Я. Гординський. Характер публікацій визначали основні рубрики «Сучасна літературна мова Наддніпрянської України», «Мова нашої преси», «Канцелярійна мова», «Життя слів», «Словник мови Кобзаря», «Новинки з мовознавства», «Мовний порадник для редакторів, видавців, працівників пера» тощо. З номера в номер друкувалися термінологічні словники за професійними ознаками, зокрема, словники термінів канцелярійної, спортивної, авіаційної, автомобільної, пожежної справ. Такий значний за обсягом і тематикою масив інформації умовно можна згрупувати за трьома напрямами: функціонування, нормування сучасної української літературної мови, її історичний розвиток. Досвідчене перо Огієнка «прочитується» мало не на кожній сторінці часопису, і не лише там, де вміщені понад півтори сотні його праць, а й на численних дописах, замітках, статтях різних авторів, де він робив свої доповнення, примітки, уточнення. Журнал було закрито за розпорядженням німецьких властей у 1939 році.

Сьогодні є нагальна потреба повернутися науковцям і філологам-практикам до цього унікального часопису і на основі його кращих публікацій видати своєрідного підручника для вивчення української мови.

Видавнича, редакторська діяльність далеко не вичерпується випусками «Рідної мови» (а вийшло їх за сім років 81 число). Цією справою він серйозно зайнявся ще з перших днів заснування Кам'янець-Подільського університету. З безпосередньою участю ректора там виходили науково-популярні місячники «Нове життя», «Нова думка»; На їх сторінках уперше побачили світ твори В. Самійленка, Ю. Липи, М. Драй-Хмари. Було видруковано тут і лекційний курс І. Огієнка «Історія української мови». За часів його ректорства побачили світ п'ять томів «Записок Кам'янець-Подільського Державного Українського університету». Задумане в Кам'янці професор Огієнко почав активно реалізовувати вже у Варшаві. Незважаючи на відсутність постійного місця роботи, а відтак невпевненість у завтрашньому дні, він виношує задум на широку ногу поставити справу популяризації українознавчих студій шляхом видання спеціальних як періодичних, так і неперіодичних видань. «Творімо вперто! -- закликає до діла свого однодумця К. Студинського, обіцяючи самому «працювати вперто й витримано, аби тільки громадянство допомогло...» [1 Центральний державний історичний архів України у м. Львові. Ф. 362. Оп. 1. Од. зб. 358.] Одночасно працюючи над черговими випусками «Рідної мови», з 1935 року приступає до організації видання науково-літературного місячника, присвяченого вивченню української культури, під назвою «Наша культура». За три роки на сторінках часопису побачили світ десятки статей, нарисів, розвідок з усіх ділянок української духовної й матеріальної культури, зокрема історії, літератури, мови, мистецтва, філософії, театру, етнографії, права, археології, палеографії, педагогіки, економіки, історії церкви. Коло авторського активу, що його складали авторитетні українознавчі, було настільки великим, а обсяг матеріалу, що надсилався звідусіль, -- таким об'ємним, що можливості журналу виявилися вже замалими. Відтак у професора Огієнка визріває план підготовки й видання 30-томної «Бібліотеки українознавства». Про це були повідомлені україномовні читачі з усього світу через «Нашу культуру» (№7 за 1936 рік). Передбачалося щорічно видавати по шість томів, кожний з яких містив би закінчену науково-популярну працю з тієї чи іншої галузі українознавства. А до переліченої вище тематики, що охоплювалася часописом, додавалися географія, статистика, психологія, музика, спів, друкарство.

Шкода, що цьому чудовому задумові не дано було здійснитися. Така вже житейська доля судилася Огієнкові: волею обставин мусити змінювати свої житейські плани в самому зеніті їх реалізації.

З переїздом до Канади почався й новий етап видавничої діяльності І. Огієнка, який тривав практично до початку 70-х років. Уже через два місяці після облаштування у Вінніпезі, в листопаді 1947 року, почав виходити редагований І. Огієнком місячник «Слово істини». Незважаючи на те, що нове видання слугувало, передусім, висвітленню релігійних питань діяльності українських громад, там знаходилося місце й публікаціям з історії та сучасного становища України. Першою конкретною справою часопису став заклик митрополита Іларіона, а згодом і буденні його клоиоти стосовно допомоги українським скитальцям, переважмо колишнім в'язням німецьких концтаборів, яких розкида.ла по всіх усюдах друга світова війна. З 1951 року відроджується у Вінніпезі започаткований у Варшаві часопис «Наша культура». З 1953 року він змінив назву на «Віру й культуру», оскільки поновилося засноване І. Огієнком ще в Лозанні 1947 року видавництво української книжки «Наша культура». І вже з канадської землі протягом майже двадцяти років розходилося по світу українське слово, створене чи зредаговане рукою й розумом невтомного сівача на українознавчій ниві.

Про те, якого значення надавав цій сфері своєї діяльності митрополит Іларіон і які надії покладав на неї, найкраще засвідчують його слова, проголошені на ювілейному вечорі в честь свого 75-річчя: «Видавничій справі я все життя віддаю багато сил, бо глибоко вірю, що це реальна праця на добро українського народу» [1 Подяка й слово ювіляра на ювілеї у Вінніпезі // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. C. 118.].

І. Огієнко залишив не лише велику наукову, а й художню спадщину, про яку наш читач практично нічого не знає. Не досліджений цей пласт творчості й літературознавцями. А він, безперечно, цікавий, самобутній і різнобічний. Сам автор розділив його на вісім томів: перші два -- драматичні твори; наступні два -- поеми; п'ятий -- легенди; шостий -- восьмий -- релігійна лірика. Переважна більшість художніх творів побачила світ у 50 -- 60-ті роки у видавництві «Наша культура». У нас в Україні, зрозуміло, нічого з цього, навіть у періодичних літературних журналах, не друкувалося. І це маємо зробити тепер, бо художня творчість ученого важлива для нас як з точки зору повноти осмислення багатогранного, непересічного Огієнкового таланту, так і з пізнавального боку.

Художні твори, як правило, присвячені тій чи іншій маловідомій або спотвореній у нас на догоду ідеологічним постулатам сторінці боротьби українського народу за своє національне визволення. Таким є, зокрема, цикл драматичних поем «Вікові наші рани» (Вінніпег, 1960) та історична епопея у двох частинах «Наш бій за державність» (Вінніпег, 1961). У творах, що входять до цих збірок, діють як вигадані герої, так і відомі історичні постаті, такі як Кирило та Олексій Розумовські («Останній лицар»), гетьман Петро Сагайдачний, Мелетій Смотрицький, Памво Беринда («Воскресення України»), Дмитро Туптало («На чужині»). Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики. Виділяються в цьому ряду поеми «Туми» (про українців-зрадників, хто служить чужинцям, руйнуючи свою державу); «Недоспівана пісня» (про незвершені задуми Богдана Хмельницького); «За Україну» (про тих українців, хто за розчарування у більшовицьких ідеалах мусив терпіти нелюдські знущання в одному з колимських таборів).

Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів, переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені до нинішніх нащадків. Ось, для прикладу, фрагмент монологу Кирила Розумовського:

Творців держави в нас замало

І гине рідна наша мати:

Усюди їй отруйне жало

Й Москва кує підступні грати.

А Україну будувати

Тепер не всяк козак спроможен,

Бо щоб стягнути що до хати

Про це лиш думає з них кожен.

Ми зле Україну творили:

Лиш вибивали гопака, --

Коли б в одне зібрати сили,

Була б нам доля не така. («Конання України»)

Переважна більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним у тяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешній кінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цьому -- історія створення поеми «Останній лицар». «У травні 1964 р., -- пише Огієнко, -- почали сильніше темнути мої очі (помітно темніли вони вже за попередні роки) -- виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання -- крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав'язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці... І я вирішив щось-таки написати..., хоч лікар забороняв усяке читання й писання. І я написав оцю драму «Останній лицар», писав її з закритими очима, великими літерами...» [1 Митрополит Іларіон. Наш бій за державність. Історична епопея: У 2 ч. Вінніпег, 1966. Ч. 2. С. 137 -- 138.]

У тому ж шпиталі «Мізерикоздія» була написана й цитована вище поема «Конання України». А драматичну поему «В обіймах страждання» І. Огієнко створив за два дні в клініці «Ля сурс» міста Лозанни 1946 року.

Предметом спеціального дослідження мали б стати поетичні твори філософської, релігійної тематики, написані за всіма правилами класичного віршування. Найцікавішою з цього розділу, на наш погляд, є філософська тетралогія «Житейське море». Сюди входять містерії «Народження людини», «До щастя», «Любов» та «Остання хвилина», героями яких є Дух добра і Дух руїни, Душа, Здоров'я, Молодість, Мати, Надія, Праця, Дияволи, Смерть тощо. Ці твори сповнені глибоких роздумів про сенс людського буття, про призначення людини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральних цінностей, який завжди стоїть перед нами.

Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, церковнослов'янською, староєврейською, польською, німецькою, англійською, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами різноманітних рукописних і друкованих книг, ввівши їх до наукового обігу, а й багато з них переклав на українську мову. Особливо інтенсивною, довготривалою і плідною була його праця над перекладом різноманітної богословської літератури для потреб Української Автокефальної Православної Церкви. Будучи одним з ініціаторів проведення Всеукраїнського Церковного Собору в Києві (січень 1918) щодо відродження української церкви, учений і водночас міністр ісповідань провів велику організаційну роботу s метою активного впровадження в практику православної церкви української мови. Для цього його стараннями була створена спеціальна комісія з досвідчених філологів, теологів для перекладу на українську мову богослужбових книг, творів церковних діячів, житія святих та інше. Опісля, вже в еміграції (Тернів, 1921), Огієнко заснував видавництво «Українська Автокефальна Церква», для якого сам підготував цілий ряд україномовних видань. Найперше -- «Шкільні мотиви», «Український православний молитовник», тексти церковних відправ на Різдвяні, Великодні, Зелені свята. Крім того, в цьому видавництві побачили світ і його власні наукові дослідження «Українська мова, як мова богослужбова», «Українська вимова церковнослов'янського богослужбового тексту», «Церковний рух на Вкраїні» та інші. Всього ж митрополит Іларіон здійснив і видав близько п'ятдесяти перекладів богослужбових книг рідною мовою. Такий обсяг роботи, виконаний однією людиною лише в одній галузі, сприймається як справжній життєвий подвиг. Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, перекладена із староєврейської Біблія. Над нею він працював понад двадцять років. І ще більше десяти літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім тиражем.

Одним з перших україномовний переклад Біблії, як відомо, було здійснено наприкінці XIX століття Пантелеймоном Кулішем. Вийшла Біблія 1903 року незначним тиражем. Однак вже на двадцяті роки -- час активної українізації -- з лексичного і фразеологічного боку вона була застаріла, адже саме тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а у вільному переказі, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Тому І. Огієнко, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, поставив перед собою два завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду (1936 р.) про видання книги. Повністю переклад було завершено 1940, а друкування тиражу -- аж 1958 року. Вихід у світ повної україномовної Біблії став помітною подією в усьому загальнохристиянському світі. Для прикладу, член ревізійної комісії з оцінки перекладу німець Мартин Гофман так оцінив працю українського вченого: «Це велике щастя, що переклад... не був знищений війною. Він такий гарний, що його друкування буде «un eveniment extraordinare» («Слово істини». 1948. №5). «Українська Біблія в перекладі професора д-ра Ів. Огієнка, -- зазначає один з авторитетних знавців Святого Письма К. Костів, -- класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов'янами» («Віра й культура». 1955. № 10).

Огієнкова Біблія, як і десятки інших перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконують і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію -- забезпечення українському народові його невід'ємного права читати й пізнавати Святе Письмо своєю рідною мовою.

Серед багатьох українознавчих студій професора Огієнка, яким притаманний особливо високий рівень наукового мислення, теоретичних узагальнень, переконливість аргументації, широта охопленості джерельним матеріалом і водночас емоційність, простота, дохідливість викладу, можна без перебільшення назвати в ряді перших «Історію українського друкарства». Цю книгу автор писав з особливим старанням. Він був глибоко переконаний в необхідності активізації досліджень саме на цьому пласті української культури -- багатої, різнобічної і, на жаль, ще не дослідженої, не пізнаної науковцями, а відтак і читацьким загалом. Ось із якою щирою залюбленістю в цей предмет, з якими цінними конкретними міркуваннями і пропозиціями звертається І. Огієнко в листі зі Львова до А. Кримського: «Друга ділянка, в якій я тепер працюю (першою була історія української мови. -- M. T.), це -- українська палеотипія, а власне -- історія українського друкарства. Це величезна й велична ділянка нашої культури, а поміж тим ще й досі стоїть вона облогом... Друкарство -- це така велика ділянка в нашій культурі, що праці хватить на ціле життя не одному поколінню. Дуже шкодую, що при Академії наук нема спеціальної кафедри палеотипії -- я б зв'язався з цею кафедрою і працював би для неї як віл (виділення мої. -- M. T.). Думаю, що кафедра мала б бути на історико-філологічному відділенні, -- бо ж вона доставляє силу матеріалу для історика мови та історика літератури. Спеціальна кафедра української палеотипії розбудила б жвавий інтерес до наших стародруків і поставила б їх вивчення на правильний грунт. Знайшлися б робітники, які б упорядкували і проаналізували цю ділянку і вона дала б великі наслідки. Кафедра палеотипії є в Германії, в Лейпцігу працює навіть ціла окрема Академія друкарства. Чому б того не можна зробити і в нас?» [1 ЦНБ. Відділ рукоп. Ф. 81. Од. зб. 23927.]

Шкода, що такі цінні пропозиції вченого, зокрема щодо створення відповідних кафедр при академічних чи вузівських інститутах, залишаються й сьогодні не реалізованими.