Іван Огнієнко як невтомний сівач на українознавчій ниві

До написання фундаментального дослідження з історії" українського друкованого слова І. Огієнко приступив тоді, коли вже видав більше десятка окремих нарисів-розвідок з цієї теми. Це, зокрема, «Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври» (1921), «Свято нашої культури: нарис з історії початків українського друкарства» (1924), «Друкарська трійця -- Фіоль, Скорина і Хведорович» (1924), «Дерманська друкарня» (1925). Для повноти охопленості джерельною базою він ще здійснює поїздку до Кракова, де працює в архівах, перечитуючи сотні стародруків, віднаходячи все, що стосувалося друкарства загалом й українського зокрема. І ось 1925 року накладом Наукового товариства імені Шевченка у Львові виходить праця -- «Історія українського друкарства. Т. І. Історико-бібліографічний огляд українського друкарства в XV -- XVIII вв,». У післямові до книги автор, констатуючи фрагментарність і описовість розробки цієї теми попередниками, відсутність з цієї дисципліни спеціальних досліджень, свій підхід до розгляду зазначеної проблеми пояснює так: «Такий стан речі примусив мене поставити собі завдання бодай зібрати докупи все те, що досі зроблено в нас з цеї широкої дисципліни і відповідно пояснити зібране й доповнити там, де це було можливим. Я поставив собі завданням в міру можливості освітити всі головніші моменти в історії українського друкарства, виразно намітити всі найголовніші віхи його» [J Огієнко І. Історія українського друкарства. Львів, 1925. С. 388].

Реалізації цього завдання підпорядкована й структура книги: основними віхами українського книгодрукування автор визначив білорусько-українське друкарство, друкарство на галицькій землі, на Київщині, Чернігівщині, Поділлі. Окремо досліджується стан друкарства у слов'янських народів та друкарство інших національностей на території України.

Вихід книги у закордонній Україні був зустрінутий дуже прихильно. На сторінках періодичних видань з'явився ряд схвальних відгуків, ґрунтовних рецензій. Варто навести одну з найхарактерніших оцінок, яку висловив відомий львівський професор К. Студинський: «Ми повинні віднестися до цієї книжки не то із захопленням і пошаною, а із подивом для совісті й точності автора, для ясного викладу, яким пронизаний величний твір, для тої легкості пера, котрим орудує автор... Серед культурних націй, як англійська, така книжка знайшлася б у кожній хаті інтелігентного громадянина» [1 Стара Україна. 1925. Ч. 1 -- 2. С. 3.]. Зовсім інша доля судилася цьому виданню в радянській Україні. Офіційна книгознавча наука відбулася здебільшого відвертим мовчанням. Навіть у тематичному випуску збірника наукових праць «Федоровские чтения», що був спеціально присвячений 400-літньому ювілею книгодрукування в Україні [2 Федоровские чтения. 400-летие книгопечатания на Украине. М., 1976.] і в якому було вміщено цілий ряд наукових розвідок українських учених, немає жодного посилання ні на І. Огієнка, ні на його працю.

В найповнішому за останні шістдесят років академічному виданні за редакцією члена-кореспондента АН УРСР П. М. Попова [3 Книга і друкарство на Україні. К., 1965. 310 с.], присвяченому історії українського книгодрукування, ім'я І. Огієнка також не згадується. Але, безсумнівно, автори мали на увазі саме цього вченого, обґрунтовуючи передмову таким застереженням: «Попередні дослідники описували матеріали українського книгодрукування іноді з методологічно хибних позицій. Зважаючи на це, в даній книзі значне місце відведено марксистсько-ленінському висвітленню книгодрукування на Україні протягом усієї його історії» [4 Там само. С. 6.]. З відомих причин замовчувалося фундаментальне дослідження Огієнка й у випущених за радянських часів інших виданнях, як колективних, так і окремих авторів, що стосувалися того чи іншого періоду розвитку українського друкованого слова. Щоправда, невдовзі після виходу Огієнкової праці на неї відгукнувся журнал «Бібліологічні вісті» рецензією відомого книгознавця С. Маслова. В цілому назвавши книгу «найбільш ґрунтовною та документальною», рецензент, однак, спробував заперечити принципові положення автора. Вже пізніше московська дослідниця А. Зернова, ввівши до наукового обігу працю І. Огієнка, також ставить під сумнів найголовніші результати його студій [5 Зернова А. Начало книгопечатания в Москве и на Украине. М., 1947. С. 47 -- 49.].

Негативні оцінки базувалися, безперечно, на офіційнозатверджених ідеологічних постулатах, які сконцентровано виражені ось у цих фразах, взятих нами з ювілейного книгознавчого видання: «Друкарству на Україні передували перші кроки його розвитку в Росії, зокрема в Москві, на початку другої половини XVI століття. Книгодрукування сприяло... розширенню і зміцненню політичних, економічних і культурних зв'язків між братніми російським і українським народами» [1 Книгодрукування на Україні. К., 1974. С. 2.].

Все, що не «вписувалося» в таку ідеологічну «схему», ще донедавна вважалося антинауковим, а отже, шкідливим. Огієнкова «Історія українського друкарства» з цієї схеми випадала зовсім, тому й потрапила до спецсховищ.

Які ж принципові положення цього дослідження викликали заперечення в нашій офіційній науці? Передусім, йдеться про обрану й науково обгрунтовану І. Огієнком концепцію виникнення і розвитку українського друкованого слова як складової української культури. Особливість її в тому, що автор з самого початку поставив під сумнів домінуючі до цього у вітчизняній науці твердження щодо підпорядкованості українського друкарства російському, а також діюче донедавна датування початків і подальших етапів розвитку книгодрукування для українців. Друкарство в Україну, доводить автор, прийшло не зі Сходу, а з Заходу, до того ж, задовго до виходу в Москві 1564 року першої датованої друкованої книги -- «Апостола» І. Федорова. Ніяк не применшуючи ролі й значення І. Федорова в розвитку цієї справи (цій постаті автор присвятив 49 сторінок своєї книги), І. Огієнко, однак, вважає його не засновником книгодрукування в Україні, а фундатором постійного друкарства на українських землях. Дослідник цитує нововіднайдені архівні документи, посилається на висловлювання ряду зарубіжних вчених (Д. Зубрицький, Я. Бандтке), які вважали, що ще раніше, до прибуття І. Федорова у Львів і заснування ним у 1572 -- 1573 роках друкарні та видання у 1574 р. «Апостола», на західноукраїнських землях існувало книгодрукування. На користь цього твердження говорить і напис на надмогильній плиті І. Федорова, який у перекладі І. Крип'якевича звучить так: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив (виділення мої. -- M. T.), умер у Львові. Друкар книг перед тим невидимих...» [2 Крип'якевич І. Перший український друкар. Львів, 1924. С. 8.]

Логічно вмотивованим, на нашу думку, є поділ І. Огієнком початків українського книгодрукування на два періоди: власне на українських землях і поза ними. Має право на існування припущення автора, що початком постійного книгодрукування в Україні слід вважати не 1574 р. (рік виходу «Апостола» І. Федорова у Львові), а 1569 -- час створення цим друкарем «Євангелія Учительного» в Заблудові -- білоруському містечку на пограниччі з Україною, де на той час домінувало етнічне українське населення. У цьому контексті, зважаючи на найтісніші зв'язки, що існували в XVI -- XVII ст. між українським і білоруським народами, їхніми культурами, І. Огієнко вживає термін «білорусько-українське друкарство», присвячуючи цій темі окремий розділ свого дослідження.

Що ж до появи друкованих книжок для українців поза етнічними українськими землями, то тут І. Огієнко однозначно називає рік 1491. Саме тоді у Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль випускає у світ кириличним шрифтом Часословець і Осьмигласник, які не лише були оформлені за зразком рукописних західноукраїнських книжок, а й набрані за тогочасним українським правописом. В українському походженні цих та й інших Фіолевих книжок, надрукованих у Кракові, переконує й нещодавно зроблене науковцем із Закарпаття О. Оросом відкриття: першоджерелами для цих видань слугували рукописи, написані в XIV -- XV століттях у Грушівському монастирі (нинішня територія Тячівського району на Закарпатті) [1 Зубач В. Олександр Орос -- зек, політик і науковець // Республіка. 1992. № 2.]. Звідси -- пояснення того феномена, що «давня Україна, запровадивши в себе друкарство, хутко переконалася у великій освітній силі його..., ніколи не лякалася книжки і боронила волю свого друку» [2 Огієнко І. Історія українського друкарства. С. 2.].

Втім І. Огієнко, будучи надзвичайно ретельним і відповідальним у відборі й аналізі емпіричних даних, формулюванні наукових висновків, неодноразово наголошував на необхідності додаткових детальних досліджень чи ґрунтовної перевірки деяких тез, припущень, зроблених ним чийого попередниками. Стосується це зокрема й питання про «українську приналежність» заблудівського «Євангелія Учительного» й діяльності друкарів у Львові та інших західноукраїнських містах до приходу туди І. Федорова. Дослідник ніби вказував своїм послідовникам, «куди саме треба в першу чергу прикласти більшої праці», сподіваючись, що названі ним джерела, визначені віхи українського друкарства спонукатимуть до появи «більшого числа спеціальних і ґрунтовних розвідок з тих питань, які я лише поверхово намітив» [1 Огієнко. І. Історія українського друкарства. С. 388.]. І як жаль, що науковий пошук, зусилля цілого ряду вчених радянського часу були спрямовані не туди, куди їх націлював великий учений, а на повторення в різних варіантах ідеологічних штампів, далеких від істини, але вигідних тоталітарному режимові. Та ось тепер, хоч і з запізненням, нове покоління українських дослідників може надолужити прогаяне, маючи унікальний, зібраний по крупинках протягом багатьох літ, історико-бібліографічний огляд українського друкарства -- складової української культури.

Ще одна важлива особливість дослідження. У ньому чи не вперше у вітчизняній історіографії так глибоко, аргументовано, на конкретній джерельній основі показано, яка руйнівна сила методично, протягом століть спрямовувалася з імперських столиць Петербурга й Москви на знищення волі українського друку, придушення української культури в цілому. І. Огієнко одним із перших серед науковців, спочатку в «Українській культурі», а згодом і в «Історії українського друкарства» оприлюднив нечувані за своєю зверхністю й зневагою до цілого народу гласні й негласні документи минулої епохи -- укази, розпорядження, циркуляри царського уряду про заборону українського друку, знищення українських книжок, виправлення українського правопису. Окрім того, він переконливо, аргументовано показав, як, незважаючи на всілякі утиски, заборони й переслідування, українське друковане слово пробивалося до народу, будило думку, піднімало його з колін.

Готуючи до видання «Історію українського друкарства», І. Огієнко зібрав величезний, у переважній більшості, ніким ще не прочитаний, не систематизований і не узагальнений матеріал, який структурно не міг увійти до одної книжки. Це спонукало автора приступити до підготовки багатотомного видання, розширивши і конкретизувавши тематичний діапазон наступних книг за такою проблематикою: історія української книги XV -- XVIII століть, опис стародруків, альбом фотографій українських стародруків, хрестоматійні матеріали з історії вітчизняного книгодрукування. А ще ж -- зміст давніх українських книжок, техніка старого друкарства, історія гравюри, випадки паління книжок, історія цензури в Україні. На превеликий жаль, і цьому, народженому в Україні, задуму також не судилося здійснитися. «Історія українського друкарства» так і залишилася окремим самостійним дослідженням нереалізованої серії. І сьогодні вона по праву приходить до українського читача не лише як одна з найцікавіших з пізнавального боку книг І. Огієнка, а й як історична та літературна пам'ятка.

Нинішнє видання цієї книги -- третє. 1983 року, майже через шістдесят літ після виходу її у Львові, Інститут дослідів Волині та товариство «Волинь», що діють у Вінніпезі, здійснили для канадських українців друге, факсимільне видання, зауваживши його невеликою передмовою. В ній, зокрема, зазначено: «Тепер активно відбувається процес зацікавлення молоддю духовною і культурною традиціями українського народу. Ця книга допоможе пізнати і краще оцінити нашу книжну культуру, яка дорівнювала іншим культурам Європи, а в дечому навіть перевищувала її» [1 Огієнко 1. Історія українського друкарства. Вінніпег, 1983. -- С. 3.]

Повернення широкому читацькому загалу ще одного фундаментального українознавчого дослідження І. Огієнка -- це, певною мірою, повернення безцінного скарбу його думки, його мудрості, його праці, що до останку, щиро й з великою любов'ю призначалися Україні.