Жанри і жанроутворення

Визначення доволі розлоге, трохи незрозуміле і таке, що саме собі суперечить. Не вдаючись до прискіпливого аналізу дефініцій закордонних фахівців-журналістикознавців, спробуємо дати своє визначення жанру.

На нашу думку, репортаж-розслідування - складний жанр з яскраво виявленими репортажними елементами і неодмінною часткою аналітики, в якому репортер або група журналістів, ставить собі за мету з'ясувати незрозумілий, часом кричущий факт соціальної дійсності. Репортаж-розслідування являє собою потенційну небезпеку для особи, яка його ініціює.

Розмір репортажу-розслідування залежить як від теми, що за неї береться репортер або група репортерів, так і від обсягу самого видання. Для професійної підготовки репортерів, які готуються до роботи в жанрі репортажу-розслідування, слід створити необхідні умови [17, 10-12].

Аналізуючи подібну практику підготовки репортерів в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, автор даного дослідження визначив, що підготовка репортерів для роботи у жанрі репортаж-розслідування має специфічні характеристики, що залежать від багатьох умов, але формуються вже з першого курсу під час практичних занять в Інституті журналістики. Особливістю цього професійного навчання є творче поєднання теорії і практики вже з перших навчальних завдань.

Репортери, які мають працювати у жанрі репортажу-розслідування, визначаються самим викладачем певною мірою інтуїтивно, на основі власних вражень та попередніх психофізіологічних характеристик, отриманих під час співбесіди.

За короткий термін, таким чином, треба визначити: чи пристане студент або студентка на пропозицію працювати в складному й небезпечному жанрі, чи краще запропонувати молодій людині шукати себе в аналітиці, художньо-публіцистичних жанрах тощо.

Під час занять з дисципліни “Репортерська праця” досвідчені викладачі Інституту журналістики починають з відпрацювання власне практичних навичок створення будь-якого репортажу.

Так, автор наукової розробки впродовж кількох практичних занять відпрацьовує так званий “гачок”: першу фразу, що має привернути увагу читача. Далі йдеться про те, що динамізація розповіді в репортажі-розслідуванні досягається введенням у структуру тексту інтерв'ю. Але коли фрагмент інтерв'ю зі свідком події, поданий на початку розповіді, має засвідчити достовірність того, що відбувається, то такий самий фрагмент, поданий вже у другій частині репортажу-розслідування, має містити в собі “бекграунд”, порівняльні характеристики. З урахуванням національного менталітету, бажано ввести у текст репортажу-розслідування елементи аналітики, цифрові дані, тоді весь матеріал справляє враження ґрунтовної розробки.

Отже, практичні заняття з репортажу-розслідування неодмінно включають теми інших дисциплін: професійної етики, психології та журналістської творчості; студентам треба дати уявлення про аналітичні жанри, ознайомити з різновидами “нової журналістики” і т.д.

Проблема “постановки пера” в репортажі-розслідуванні має вирішуватися лише в комплексі всіх, без винятку, дисциплін, що вивчаються в Інституті журналістики. Адже, приміром, пишучи про економічні розслідування, не можна обійтися без знань бодай основ економіки; розгортаючи літературне розслідування, треба мати уявлення про сучасне літературознавство; пишучи репортаж-розслідування на кримінальну тематику, необхідно володіти специфічними знаннями в галузі юрисдикції.

Тому перед викладачем постає дилема: готувати репортерів у жанрі репортажу-розслідування емпірично, чекаючи, поки вони набудуть професійного і теоретичного досвіду, чи, починаючи з молодших курсів, обирати кожному індивідуально вузьку спеціалізацію, що має далі визначити його професійні уподобання.

Окреме питання у журналістському розслідуванні - неадекватна реакція на матеріал у різних верств населення, державних службовців, бізнесменів і т. ін. Про це слід наголошувати на практичних заняттях, до цього треба повсякчас готувати майбутніх репортерів.

Навчання репортерів включає в себе часові компоненти. Кожне, окремо взяте завдання (початок, закінчення репортажу, підготовка бліцінтерв'ю) фіксується в часовому проміжку. Так, за досвідом роботи, на першу фразу студентам молодших курсів відводиться від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин. Підготовка бліцінтерв'ю, що включає два-три питання, також регламентується десятьма хвилинами. Практика засвідчує, що такі часові межі досить швидко стають звичними, а під час виробничої практики в сучасних ЗМІ дають неоціненну користь при підготовці матеріалів.

Окремим моментом слід виділити обговорення практичних робіт студентів, які вирішили присвятити себе репортажу-розслідуванню. Проводяться вони не тільки за активною участю самого студентського загалу, а й із залученням професійних журналістів та фахівців з відповідної проблеми.

Оцінка виставляється читачем, і студенти, які встигли опублікувати репортажі-розслідування, діляться на практичних заняттях досвідом роботи з читацькими листами і реакцією відповідних адміністративних або державних установ на той чи інший матеріал.

Репортер, який готується працювати в жанрі розслідування, має віртуозно володіти персональним комп'ютером, записувати фактаж на ходу, керувати автомобілем та знати бодай основи англійської. Всі ці чинники теж враховуються під час практичних завдань.

Особливе значення приділяється визначенню “метод маски” і його практичній реалізації під час підготовки критичних матеріалів. Тут головним чинником стає досвід індивідуальної роботи самого викладача, який на конкретних прикладах має застерегти студентів від надмірного використання “методу маски”, наголошуючи на моральних аспектах методів збирання фактажу.

Як відомо, “метод маски” існує у двох варіантах. Перший - коли журналіст буквально змінює зовнішність (досвід німецького репортера Гюнтера Вальрафа). Другий варіант “методу маски” - коли журналіст збирає фактаж, удаючи з себе представника будь-якої соціальної групи населення чи професії: від пересічного обивателя на політичному мітингу до асистента в групі представників адміністративних органів, лаборанта в лікарняній установі тощо.

Тому важливим і надзвичайно цікавим у практичних заняттях з “методу маски” є процес перевтілення студентів у представників інших соціальних груп і прошарків. Це так само актуально, як відпрацювання двох видів псевдоніма: постійного та одноразового з тим, щоб із метою дотримання особистої безпеки, вберегти журналіста від негативних наслідків публікації критичного матеріалу.

Процес підготовки студентів, які працюватимуть у жанрі репортажу-розслідування, включає в себе й елемент лицедійства у суто професійному аспекті цього терміна.

Особливе значення під час підготовки репортерів надається забезпеченню індивідуальної безпеки молодих журналістів. Йдеться про ознайомлення студентів із системою “пулів”, а також зразками європейських страхових полісів на випадок нещастя чи професійної травми. Нагадаємо, що один раз на п'ять років найбільше інформаційне агентство світу Ассошіейтед Пресс збирає під Лондоном своїх репортерів, аби ознайомити їх із новітніми методами виживання журналістів у локальних конфліктах, під час екстремальних ситуацій тощо.

Ця методика універсальна і стає в пригоді під час підготовки майбутніх репортерів і в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Головним чинником, що примушує молодь працювати в жанрі репортажу-розслідування, є суто людські якості: честолюбство, бажання досягти успіху в журналістській кар'єрі, ризикнути заради солідного гонорару.

Не заохочувати дух суперництва, боротьби та конкуренції серед студентів - отже, не готувати їх до практичної журналістської діяльності в умовах реальної, безкомпромісної, часом дуже жорстокої конкуренції. Тому сама стилістика ведення занять передбачає безапеляційну оцінку кожної індивідуальної роботи, незалежно від того, за яких умов її було виконано.

Практика засвідчує, що саме така стилістика практичних робіт найоптимальніша і дає користь. Більше того, студенти, які вже відчули “смак” боротьби за інформацію, не бажають, щоб до них висувалися інші, пом'якшені вимоги.

Результати практичних занять даються взнаки вже після п'яти-шести місяців. Студенти виходять на виробничу практику і, маючи певні навички репортера, який працює в жанрі розслідування, одразу виділяються серед інших працівників творчого колективу, їм дають особливі завдання, що потребують негайної реакції преси. Підготовлені студентами-практикантами репортажі-розслідування одразу потрапляють на шпальти газет та журналів, сюжети показують по телебаченню.

Своїм прикладом студенти заохочують своїх товаришів, студентів молодших курсів, які йдуть у спеціалізовані групи, де готують репортерів.

Разом з “методом маски”, що дуже ефективний при написанні репортажів-розслідувань, сучасні журналісти активно використовують метод “журналіст змінює професію”. Оскільки системний підхід до вивчення цієї проблеми відсутній, українські журналісти змушені дізнаватися про специфіку методу з публікацій зарубіжної періодики і поодиноких розвідок у науковій літературі [18, 27-30].

В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка започатковано ознайомлення студентів з основами цього методу в межах програми підготовки до роботи в жанрі репортажу-розслідування.

Під час лекційних і практичних занять з'ясовується, що метод “журналіст змінює професію” є одним із найефективніших засобів збирання інформації в сучасному світі. Водночас він є і більш небезпечним методом роботи. Тому дуже важливо знати правила роботи й поведінки під час проведення репортерського пошуку, максимально врахувавши застережні заходи особистої безпеки кожного.

Специфічний метод збирання фактажу, який називають “журналіст змінює професію”, відомий давно. В історії радянської журналістики хрестоматійними були приклади специфічної роботи Лариси Рейснер, Михайла Кольцова та ін. Коли не брати до уваги спрощено-вульгаризований підхід до специфіки подібного методу на зразок: відома письменниця працювала три дні й написала глобальний нарис про проблеми заводу, то слід зазначити - в умовах радянської школи журналістики метод був розроблений ґрунтовно. Але цьому сприяли не стільки науковці, скільки журналісти-практики: від Володимира Гіляровського до Артема Боровика включно.

Однак, незалежно від суспільно-економічної формації, сприятливих чи несприятливих для творчості умов, у методі “журналіст змінює професію” спрацьовує феномен, який можна визначити як фатальний.

Подекуди, змінивши професію, журналісти (як правило, це люди, які прагнуть поєднувати роботу в газеті, журналі з літературною творчістю) настільки заглиблюються у романтику нової професії, що просто фізично не можуть її позбутися, раз по раз повертаючись до пережитого, намагаються повторити “ефект присутності”.

Ситуативно найповніше подібний стан речей виявляється під час воєнних дій. В. Гіляровський був на турецькому фронті, В. Катаєв брав участь у Першій світовій війні, К. Симонов, Е. Ґемінґвей - у Другій світовій, А. Боровик - в афганському конфлікті. Список живих і мертвих колег поповнюється в новому тисячолітті. Вочевидь, саме війна так наркотизувала і без того наелектризовану психіку репортерів, що вони при кожній нагоді прагнуть за будь-яку ціну потрапити під кулі знову.

Репортер Артем Боровик написав свою знамениту книжку “Встретимся у трех журавлей” на афганській війні. Коли її в англійському перекладі прочитав лауреат Нобелівської премії Грехем Грім, то надіслав телеграму автору: “Це вже - не журналістика. Це - література”.

Найвище визнання для репортера Артема Боровика. Проте засновник медіахолдингу “Совершенно секретно” на цьому не зупинився і помандрував на іншу війну - на цей раз чеченську. З точки зору видавця, цей вчинок можна вважати безглуздим, але дія є логічною з точки зору репортера, який перейнявся фразою “журналіст змінює професію”.

Про ці та інші випадки, що підтверджують ефективність збирання фактажу даним методом, майбутні журналісти - студенти другого курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка дізнаються під час лекцій з курсу “Інформаційні жанри”. Різні аспекти цього методу обговорюються на практичних заняттях з курсів “Психологія журналістської творчості” та “Журналістська етика” - на старших курсах. Особливу увагу методу приділяють усі, без винятку, викладачі Інституту журналістики під час практичних занять з курсу “Репортерська праця”.

Надто дискусійними в таких умовах лишаються питання етики і журналістської етики зокрема. “Спроби сучасної філософії розібратися в питаннях моралі не дають позитивного результату. Зберігши лише фрагменти міркувань, властивих минулому і вписаних у свій час в осмислений соціальний контекст, сучасний розгляд питань моралі звівся до нескінченних дебатів, у яких протилежні точки зору по суті навіть і не досліджуються” [77, 49].

Особливого значення для репортера набуває нині комп'ютерна техніка:

“Сучасний фахівець фактично має під рукою інформаційне джерело у вигляді банків даних, де інформація є малодискретною (малорозірваною) у просторі й часі, доступною завдяки інформаційним мережам у будь-якому куточку земної кулі; аналітичний пристрій, який допомагає фахівцю приймати рішення; діагностичний пристрій, здатний контролювати ситуацію щодо взаємодії фахівця з технологічним об'єктом і коригувати дії фахівця; кібернетичний пристрій, що здатен керувати діями фахівця через систему інтерфейсних пристроїв (динамік, принтер, монітор, телефон тощо)” [75, 25].

Вільний ринок, демократизація і, певною мірою, дегуманізація суспільних відносин розширили діапазон професії, що може вибирати сучасний журналіст, прагнучи якнайповніше зібрати фактаж.

Зрозуміло, що даний метод, як і “метод маски”, - надзвичайно ефективний не тільки для написання репортерських матеріалів, а й матеріалів аналітичної та художньо-публіцистичної групи жанрів. Тому під час практичних занять до кожного студента в групі потрібен індивідуальний підхід. Дуже спрощено він полягає у формулюванні двох запитань: “Якою професією ви зацікавилися, ознайомившись з вищезгаданим методом?”, “Чи є у вас шанси працювати саме за цим фахом?”

Практика викладання дисциплін спеціалізації в Інституті журналістики свідчить: будь-який новий жанр, будь-який метод, будь-яку новацію в цілому студент опановує з третього разу. Себто: за умови потужної теоретичної підготовки, ознайомлення з творчістю видатних представників даного жанру -- студент самостійно приступає до написання інформаційної замітки, репортажу, кореспонденції.

Статистика парадоксальна: незалежно від курсу (а отже, і професійного досвіду) - кожна новація стає більш-менш зрозумілою; матеріал більш-менш задовольняє викладача з третього разу.

Працювати в стилі “журналіст змінює професію” автор наукової розвідки рекомендує студентам з другого курсу, коли починається теоретичне опанування проблеми. Через брак професійного і життєвого досвіду студенти зазвичай прагнуть попрацювати дрібними торгівцями, комівояжерами, навіть - маклерами і брокерами.

Результати не так ефективні, як емоційні. Кожна розповідь студента чи студентки під час практичних занять супроводжується бурхливим обговоренням, яке спонукає, зрештою, і до власних експериментів.

Жанру “репортаж-розслідування” приділяється значна увага як у країнах, де відбулися певні демократичні зміни, але порушень принципів свободи і рівноправності надзвичайно багато (Гюнтер Вальраф у Німеччині), так і в країнах, що виникли на території нинішнього СНД (Російська Федерація). Досить відомим завдяки серіалу “Бандитський Петербург” став образ російського журналіста, який самостійно веде розслідування. “Художній образ надихнув на створення цілої мережі агентств журналістських розслідувань на території колишнього Радянського Союзу. Як посібник їм послужила книжка А. Константинова “Журналистское расследование” [49]. Цей посібник, написаний трохи у спрощеному агітаційному стилі, був розроблений на основі курсу лекцій, прочитаних А. Константиновим і його колегами у 1998 році на факультеті журналістики Санкт-Петербурзького університету. “Лекції студентам припали до душі, інтерес вони викликали величезний”, - зазначає у передмові декан факультету журналістики університету [49, 8].

Книга А. Константинова є першою спробою у пострадянській журналістиці творчо узагальнити і професійно проаналізувати результати більш як десятирічного функціонування Агентства журналістських розслідувань (АЖУР), що виникло на базі однієї із санкт-петербурзьких молодіжних газет [49, 11]. Книга, що багато в чому має прагматичний характер, насичена практичними рекомендаціями, повністю відповідає концепції колишнього редактора-розпорядника газети “Ньюс дей” Роберта Гріна, який після уотергейтського скандалу дав таке визначення журналістському розслідуванню: “... матеріал, що ґрунтується, як правило, на власній роботі й ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи і організації воліли б залишити в таємниці” [91, 12].

Слід зазначити, що англійське слово investigation має в українській мові два значення: розслідування і дослідження. Тому сам термін “інвестигаційна журналістика”, про яку йшлося вище, досить двозначно трактується як в Україні, так і в західному журналістикознавстві. Дефініцію “журналістське розслідування” варто розглядати в багатьох аспектах, не обмежуючи її суворими рамками єдиного визначення. Західні фахівці навіть жартують, стверджуючи, що журналістське розслідування скидається на порнографію: ніхто не може дати їй визначення, проте кожний легко розпізнає, коли побачить [91, 13].

Більш академічно ставиться до журналістського розслідування професорка М. Шишкіна із Санкт-Петербурга, яка вважає, що “методика журналістського розслідування по-різному сприймається у суспільстві. Вона викликає відторгнення і звинувачення з боку представників влади і структур, які покликані забезпечувати дотримання закону. Інші ж бачать у журналісті і розслідуванні, яке він проводить в єдиний спосіб - вирішити проблему і добитися правди. І справедливо чинять автори книги (“Журналістське розслідування”), коли ведуть мову про головні пріоритети журналістських професій, серед яких не полювання на злочинця, а інформування суспільства про об'єктивний стан справ, озвучення фактів утиску наших прав” [49, 8].

Останнім часом у журналістикознавчих школах точиться запальна дискусія: яким власне жанром вважати розслідування? За одними ознаками, репортажний елемент, що домінує в стилістиці твору, явно тяжіє в бік інформаційного блоку. З іншого боку, репортаж-розслідування немислимий без аналітики, її складових компонентів: зіставлення, аналізу, паралелей тощо.

“Французька система журналістських жанрів відносить розслідування до інформаційних жанрів, оскільки його завдання якомога об'єктивніше дати роз'яснення подій або явищ” [27, 36].

Російські дослідники М. Кім, В. Ученова про жанр розслідування згадують більше в теоретичному плані, іноді поєднуючи власне жанр і методи журналістської роботи. У ґрунтовній праці М. Кіма, коли йдеться про групи інформаційних та аналітичних жанрів, розслідування як таке не згадується взагалі [46, 297-307].

Навпаки, дослідники Німецької школи схильні зараховувати розслідування, незважаючи на сильний репортажний елемент, до аналітики або журналістського дослідження, користуючись їх термінологічним апаратом [12, 131-137].

Очевидно, істина лежить десь посередині й не можна вважати розслідування якимось специфічним “завершенням підсистеми жанрів, до якої входить факт, розширене повідомлення, замітка, повідомлення для агентства, звіт, репортаж, інтерв'ю” [27, 36].

Репортаж-розслідування - синкретичний жанр, в якому домінує дія, динаміка розвитку сюжету, що приваблює читача гострою фабулою, небезпекою, яка чатує на репортера, розкриттям певної загадки в кінці журналістського твору.

Репортаж-розслідування вимагає залучення великої кількості джерел: офіційних, неофіційних, усних, письмових... Присутність репортера на місці події бажана, але за певних умов (подія вже трапилася) репортер може побувати на місці постфактум. Аналіз фактів, що лежать в основі репортажу-розслідування, не можна проводити в моралізаторському стилі й, навпаки, посилатися на показання свідків, наводити велику кількість цифр. Все має бути врівноважено і саме репортажний елемент, репортажна динаміка не дозволяють читачу ні на мить послабити увагу до сприйняття тексту.

Автор наукової роботи схильний зараховувати репортаж-розслідування до групи інформаційних жанрів з тим, що в будь-якому репортажному розслідуванні об'єктивно присутні аналітичниі елементи, кількість і якість яких визначаються професіоналізмом самого репортера.

Репортаж має свою специфіку розвитку і на прикладі репортажу-розслідування переконуємося, що його жанроутворення і жанрозміна не припиняються із постійним розвитком практичної журналістики. Та все ж існують певні канони, правила, характерні для репортажу як жанру. Шведський автор Ерік Фіхтеліус розширив ці закони, екстраполюючи їх на всю журналістику взагалі. Його “Десять заповідей журналістики” широко відомі на теренах колишнього Радянського Союзу завдяки перекладу на російську [95].

... У цей же рік, незалежно від шведського журналіста, автор наукової роботи розробив власні правила для репортера, які також назвав “заповідями”, вибравши найоптимальнішу, на його погляд, дефініцію.

Тринадцять заповідей репортера були складені в результаті аналізу професійного доробку найвидатніших у світі журналістів і літераторів: Е. Ґемінґвея, В. Гіляровського, К. Симонова, М. Кольцова та багатьох інших. Внесено певні корективи з урахуванням саме слов'янського менталітету. Стислі поради журналістам, викладені у формі заповідей, були надруковані в міжнародному підручнику [21, 407-430].

Отож, наведемо заповіді, які розглядаються під час лекцій в Інституті журналістики, а потім відпрацьовуються на практичних заняттях стосовно до реальних ситуацій.

1. Перший крок - за тобою. Другий - за редактором. Пам'ятай, що редакторів багато.

Студентам наочно демонструється, як слід нав'язувати свій матеріал, тему, рубрику редакторові видання. Далі пояснюється необхідність цього: “Коли редактор дає вам тему, у вас вибору вже не залишається”.

Якщо виникають творчі суперечки, розбіжності в політичних чи якихось інших поглядах, існує можливість вибору між виданнями (редакторами).

2. Отримавши завдання - усвідом, зрозумій його правильно. Далі керуйся принципом класика англійської літератури Джозефа Конрада: “Роби або помри!”.

Студентам пояснюється необхідність адекватного тлумачення поставленого керівництвом завдання. Усвідомити поставлену мету - означає наполовину зробити матеріал: чинник повного взаєморозуміння у ланці редактор-репортер - чи не найголовніший.

Романтична історія Джозефа Конрада (псевдонім польського письменника Конрада Валевського), який вивчив у дев'ятнадцять років англійську мову, а в двадцять сім став класиком британської літератури, - наочний приклад для честолюбних студентів, які прагнуть досягти успіху в житті та творчості.

3. Принцип “дзеркала”.

Перед виконанням завдання, неодмінно переконайся, чи відповідає твоє відображення у дзеркалі такому зовнішньому вигляду і виразу обличчя, що має викликати довіру? Часу на умовляння респондента у тебе не буде, ти - репортер.

Розгляд цієї заповіді починається з цитати з повісті М. Гоголя “Мертві душі”, в якій йдеться про те, як Чичиков, збираючись відрекомендуватися місцевому дворянству, ледве не годину провів біля дзеркала, підбираючи відповідний вираз обличчя і стиль вітання (для начальства, дам, поміщиків і т. ін.). Студентам слід нагадати, що, на відміну від аналітика, репортеру відводяться лічені хвилини, аби переконати респондента дати необхідну інформацію. Часу для лестощів, обхідних шляхів, довготривалих розвідок немає, інформація застаріє.

4. Диктофон, перекидний блокнот (для записів під час дороги, пішохідної прогулянки, в екстремальній ситуації), дві ручки.

Четверте правило коментарів не потребує, хіба що на іспиті вимагається від майбутніх журналістів наочно продемонструвати весь інструментарій справжнього репортера.

5. Будь настирним, але не нахабним!

Окремі жаргонізми - суть специфіки журналістської професії. На конкретних прикладах демонструється вміння бути настирним, для дівчат - елегантно-наполегливими. Висловлюються категоричні застереження щодо нахабства, оскільки така дія викликає протидію і нахабі інформацію просто не дадуть.

6. “Деталь - це талант” (І. Тургенєв). “Подробиця - це Бог” (Вольтер). “Диявол у подробиці” (Італійська комедія масок).

Наголошується, що суть усіх цих афоризмів і крилатих висловів однозначна. Хто не лише зрозумів, а й зумів втілити їх у життя - стає не тільки журналістом, а й літератором.

7. Зумій миттю завоювати симпатію співрозмовника. Твоя зброя - доброзичливість, комплімент, елегантні лестощі.

Йдеться про індивідуальний підхід до кожного респондента. Особливо велике значення надається першому компліменту при знайомстві з респондентом, вмінню підтримувати доброзичливу бесіду. Певна кількість практичних занять з курсу “Репортерська праця” відводиться саме відпрацюванню цієї заповіді у ділових іграх, моделюванню стандартних чи нестандартних ситуацій.

8. Не метушись. “Поспішай повільно” (лат.).

Афористичність всіх заповідей передбачає засвоєння теорії у вигляді яскравих історій-образів, що інформаційним відбитком лишаються в пам'яті слухача. Походження латинської приказки “Поспішай повільно” пов'язане з історією Пунічних війн, з римським полководцем Кунктатором (“повільним” - лат.) і його перемогою над Ганнібалом. “Кунктатор переміг Ганнібала своєю повільною поспішністю” - такий висновок цієї заповіді. Тому студенти мають перемогти опір матеріалу і невдячних обставин саме завдяки цій розважливій тактиці?!

9. “Він бреше, як свідок” (з юридичної практики). Намагайся перевірити всі, без винятку, факти.

На конкретних прикладах з'ясовується, чому звичайна людина розгублюється в екстремальній ситуації. Тому слід залучати якомога більше джерел для об'єктивного аналізу події, що трапилася.

10. Остання твоя дія: по-новому, в присутності респондента ще раз перевірити всі факти.

Не варто соромитися запропонувати самому герою записати в твій блокнот необхідні прізвища, імена, назви, насамперед, коли йдеться про назви іншою мовою.

11. Репортаж як пісня. Останню не можна перервати. Репортаж пишеться або одразу, поки не згасли асоціації, не потьмяніли спогади, або ніколи.

Цьому теоретичному положенню передує ґрунтовний ілюстративний ряд, звернення до індивідуальної творчості студентів (“Чи писали ви бодай раз у житті вірш? Коли писали, то маєте знати, що вірш вирішується на хвилі емоційного піднесення. Так само - і репортаж”).

12. Читач запам'ятовує першу і останню фрази.

13. А тепер - молись, щоб твій матеріал побачив світ, і чекай нового завдання. Ти -репортер.

Надруковані вперше у 1991 році “тринадцять заповідей репортера” згодом конкретизувалися, були більш ґрунтовно розробленими у ряді авторських наукових публікацій [19, 5-8]. Проте незмінним залишився трохи піднесено-емоційний стиль заповідей, що, як було перевірено на практиці, адекватно сприймався студентською аудиторією.

2.4 Різновиди інтерв'ю. Звіт

Інтерв'ю є одним із найпоширеніших інформаційних жанрів. Розрізняється інтерв'ю як метод збирання інформації (про це детально йшлося вище) та інтерв'ю як власне жанр.

Існує безліч визначень інтерв'ю, кожне з яких лише почасти відображає багатогранність та інваріантність цього інформаційного жанру.

Так, французькі фахівці вважають, що інтерв'ю - це “журналістська ініціатива, яка передбачає розпитування відомої особи чи анонімної особи, щоб виявити інформацію, пояснення, позицію, які мають сенс тільки в тому випадку, коли їх повідомила саме ця людина, щоб передати потім зібрану інформацію чітко визначеній аудиторії у формі запитань-відповідей” [87, 12].

Більш стило визначає жанр інтерв'ю німецький дослідник З. Вайшенберг: “За допомогою інтерв'ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб” [12, 64].

Академічно і більш розлого характеризує інтерв'ю О. Чекмишев: “Інтерв'ю - це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми. Обсяг та хронометраж інтерв'ю, як правило, визначаються форматом періодичного друкованого видання” [97, 112].

Важливо, що на додаток до цього визначення, автор дефініції уточнює оригінальний термін “ключова особа”, вважаючи, що це той індивід, який найбільш компетентний у події чи факті, що трапився [97, 112].

Специфіка інтерв'ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку компетентного співбесідника, який володіє інформацією. Отримання її від очевидця через пряму мову створює відчуття достовірності [62, 46].

Таким чином, завдання інтерв'юера - отримати і повідомити читачу нові, раніше невідомі факти про важливу подію; проаналізувати подію, що вже трапилася; ознайомити з точкою зору офіційних представників, джерел; порадити, які можливості є у індивіда чи суспільства в цілому для досягнення певної мети.

Російські дослідники, уникаючи дефініцій, досить розлого описують теоретичні питання, пов'язані з процесом пізнавання дійсності через інтерв'ю. Так, на думку В. Ученової, “структура пізнавального процесу … може практично без змін перевтілитися у структуру жанру” [92, 77]. Висловлення досить спірне, коли виходити з досвіду філософської полеміки, то вищевказане твердження - класичний софізм. Так само незрозумілим є той факт, що в посібниках російських фахівців інтерв'ю приділяється півтори-дві сторінки тексту (М. Кім, В. Ученова), домінують визначення на зразок: “Інтерв'ю - поширений інформаційний жанр газети” [13, 8].

Тим часом, інтерв'ю потребує чіткої класифікації і виокремлення саме як інформаційний жанр, завдяки якому журналіст дістає оптимальну можливість адекватно інформувати читача про перебіг подій, отримавши максимум інформації у компетентного фахівця-респондента.

Інтерв'ю у сучасній українській періодичній пресі тяжіє до стандартного, класичного зразка, коли журналіст ставить запитання, а респондент на нього відповідає. Останнім часом запитання до VIP-персони, як правило, просто не доходять, відповіді готують спеціальні піар-відділи, що замінили прес-секретарів.

Проте традиційними, насамперед для щоденних газет, лишаються оперативні інтерв'ю з чиновниками середньої командної ланки управлінців, працівниками житлово-комунальних служб, представниками правоохоронних органів, діячами культури та ін. Ці інтерв'ю здебільшого мають пізнавально-інформаційний характер і є одночасно як редакційним завданням, так і відповіддю на читацькі запити, читацький інтерес.

Класичне інтерв'ю для формату А-3 у міській чи районній газеті (останні трапляються все рідше через брак фінансування) займає приблизно половину сторінки, містить від п'яти до шести тисяч знаків, практично завжди супроводжується фотографією самого респондента чи об'єкта, про який йде мова. У питаннях журналіста переважає конкретика і зводяться вони до традиційних трьох запитань інформаційної замітки: що? де? коли? із додатковим четвертим запитанням яким чином? Через вже звичний брак мовної і загальної культури як журналіста, так і респондента інтерв'ю виходить сухувато-стриманим. Журналіст воліє не висловлювати власної думки, оскільки це, як правило, не належить до його компетенції, та й жорстка регламентація часу і розміру, відведеного під матеріал на газетній сторінці, цьому не сприяє.

Більш “артистичними”, художньо довершеними є випадки газетної практики, коли в інтерв'ю активно вводяться репортажний елемент і сторонній, часом досить суб'єктивний коментар. Типовий приклад такого підходу - перша і друга сторінки “Газеты по-киевски” за січень 2006 року [2, 8]. Надзвичайно сильні хрещенські морози викликали інтерес киян до такого екзотичного для міських мешканців уподобання, як купання у крижаній воді. Репортер газети, буквально користуючись методом “журналіст змінює професію”, вперше у житті пірнув в ополонку.

Коментар його вчинку дали фахівці: лікар і морж зі значним стажем. Репортаж мав характер інтерв'ю-монологу: розповідь репортера про особисті екстремальні враження. Аналітика, фактично представлена у коментарях, розширила і доповнила матеріал, зробивши його максимально інформативно та емоційно насиченим. Таким чином, інтерв'ю отримує додатковий стимул для жанротворення та стилістичних новацій.

Розділяють три способи впливу інтерв'ю на читача:

1. Повідомляються такі знання про невідомі елементи дійсності, завдяки яким людина змінює своє ставлення до неї.

2. Повідомляється нова інформація про вже відомі речі, суттєві для їх глибинного розуміння, усвідомлення.

3. Нова інформація не повідомляється, а змінюється лише спосіб донесення її до читача.

Якщо в перших двох випадках вплив відбувається через інформування, то в останньому він твориться або через пряму агітацію, або через більш витончені засоби переконання. У класичному інтерв'ю професійний журналіст прагне поєднати всі три засоби в єдине ціле з метою досягнення певної мети, яку поставила перед ним редакція.

Практика повсякденної журналістської роботи показує, що не завжди вміння журналіста і бажання дізнатися у респондента про реальний стан речей збігаються. Насамперед, коли йдеться про інтерв'ю з представниками політичних сил, чиновниками господарських підрозділів і т. д. З одного боку, часто констатуємо некомпетентність власне журналіста-інтерв'юера, з іншого - небажання надавати правдиву інформацію самим респондентом. Це протистояння переростає в етичний конфлікт, що часом у вигляді гострої полемічної дискусії має яскраве відображення на газетних шпальтах.

Слід зазначити, що колективні висловлювання-монологи, які намагається один журналіст чи ціла редакція об'єднати під “одним дахом” на газетній сторінці (частіше розвороті), раніше мали назву “круглих столів” або бесіди за “круглим столом” [62, 64].

Зі стрімким розвитком аудіовізуальних ЗМІ цей жанр став пріоритетом телебачення, де не без впливу політичних тенденцій він поступово перетворюється на різновиди ток-шоу.

Тим часом, колективне обговорення проблеми, коли в редакції газети чи журналу збиралися одночасно десятки фахівців і в ході гострої дискусії намагалися з'ясувати істину, було досить ефективною формою саме колективного інтерв'ю.

Одним із різновидів такого колективного інтерв'ю, що продовжує активне функціонування в українській періодиці, є звіт з прес-конференції, коли журналіст наводить відповіді респондента як на свої запитання, так і на запитання колег. Традиція прес-конференцій в Україні в їх реальному, неформальному розумінні і підході почалася з так званої “перестройки” і дістала новий імпульс зі здобуттям державної незалежності. Суспільна свідомість вимагала негайної відповіді на актуальні питання, що виникали у процесі державотворення. Оптимальною формою спілкування з журналістами для державних і політичних діячів початку 90-х років в Україні були саме прес-конференції - один із характерних видів колективного інтерв'ю. Поступово, з плином часу і бюрократизацією управлінського апарату, прес-конференції почали втрачати свою актуальність і гостроту. Виняток - прес-конференції політичних лідерів, насамперед у часи президентсько-парламентських перегонів. Проте особливої суспільно-політичної користі чи інформації вони не несуть, перетворюючись на карикатурний вертеп.

Класична прес-конференція для українського журналіста - це можливість взяти участь у зустрічі з особою, яка цікавить читачів періодичного видання, і поставити одне, максимум два, запитання. Як правило, ці питання узгоджуються з прес-секретарем; він же має фактично необмежене право допускати до мікрофона представника того чи іншого ЗМІ. Пріоритет надається аудіовізуальним ЗМІ, які першими мають право на ексклюзивне бліцінтерв'ю після конференції.

Особливістю українських прес-конференцій в останні роки стала новація, запозичена з досвіду закордонної організації журналістського менеджменту. Йдеться про прес-релізи, довідки та численні копії заяв, документів, що розповсюджуються серед журналістів перед початком прес-конференцій. Фактично вся інформація міститься у цих матеріалах, відповіді ж основних дійових осіб на прес-конференції мають часто спонтанний, суперечливий характер. Буває так, що вже після прес-конференції відповідальні за її організацію мусять мікшувати або тлумачити по-новому полемічні місця у виступах, відкликати назад заяви тощо.

Результати прес-конференції часто стають приводом для судових позовів. Так трапилося влітку-восени 2005 року в Україні, коли колишні соратники Президента В. Ющенка дали ряд прес-конференцій, на яких прозвучали серйозні звинувачення щодо його оточення.

Загалом мета прес-конференцій, як і оптимального її варіанта “круглого столу”, де присутні журналісти, - не тільки максимально прояснити для читача, глядача, слухача ситуацію, а й, виходячи з практики реального “мозкового штурму”, намагатися знайти прийняте вирішення проблеми.

Надалі місце реальних прес-конференцій все більше займатимуть віртуальні інтернет-зустрічі. Це переконливо доводить у своїй праці “Онлайнова журналістика” Джим Гол. Зокрема, він зауважує, що “широка пропускна смуга Інтернету дає журналістиці простір (хоча і не обов'язково увагу і читацьку аудиторію), щоб змінити цю ситуацію, водночас вона … дозволяє мати таку кількість читачів, якої друковані “жовті” видання … не мали ніколи. Цей процес - щось на кшталт ланцюгового транспортера, в якому поважним медійним організаціям передують дедалі хиткіші джерела, що ефективно замикають новинний цикл” [28, 169].

Згідно з концепцією американського дослідника, інтернет розширює межі спілкування в режимі онлайн і, водночас, допускає можливість появи великої кількості неперевіреної інформації, фактів.

Все це також характерне і для друкованої журналістики, проте відбувається в менших масштабах, головним чином через брак технічних можливостей і загрози судового переслідування за поширення недостовірної інформації, чого немає в інтернеті.

Якщо прес-конференція є своєрідною формою колективного інтерв'ю, то ідеальним з точки зору перевірки правдивості інформації, формування враження про особистість і можливості респондента є інтерв'ю-монолог. Цей жанр є надзвичайно складним не стільки для журналіста, скільки для респондента. Якщо це не представник професії, що передбачає вільне володіння словом, навіть ораторськими прийомами (політик, юрист, викладач), то йому, респонденту, досить важко протягом тридцяти-сорока п'яти хвилин викласти своє бачення проблеми, не зупиняючись на деталях, обтяжливих подробицях. В інтерв'ю-монолозі передбачається всього одне запитання до респондента, після чого журналісту залишається лише стежити за роботою диктофона і деколи стриманою жестикуляцією або мімікою передавати своє поблажливо-нейтральне ставлення до відповіді.

Психофізіологічна природа респондента, його емоційний стан іноді призводять до того, що він свідомо чи несвідомо намагається апелювати до журналіста, як до потенційної аудиторії, навіть втягти його у полеміку, суперечку. Французькі фахівці відверто рекомендують “витягти найбільше інформації з “визнаного спеціаліста” або “відомої особи”, при цьому витягти навіть більше, ніж він сам запланував повідомити”. Далі - слушне зауваження: “Треба вивести його зі шаблону стандартної промови за межі заготовлених фраз” [87, 12].

Отже, лише від професійних навиків журналіста залежать дієвість інтерв'ю-монологу, вміння підтримати монолог респондента на стабільному інформаційному рівні.

Одним із видів інтерв'ю-монологу є офіційне (протокольне) інтерв'ю, дуже поширене в усіх тоталітарних країнах, де інтерв'ю-монологи являть собою підготовлені заздалегідь думки лідера країни чи партії з приводу певної події. За часів радянської влади такі протокольні інтерв'ю-монологи лідерів КПРС становили насправді розгорнуту думку, певну ідею, висловлену в публіцистичній формі й присвячену озвученню ставлення керівництва країни до певних подій у Радянському Союзі і за його межами. Форма і зміст таких інтерв'ю протокольного характеру стали об'єктами швидше для історичного, ніж журналістикознавчого аналізу. Зараз, в умовах демократичного суспільства, лідери часто за примусом, а не за бажанням, змушені експромтом давати розширені відповіді на окремі питання журналістів. Потрібні відповіді також можна з певною мірою умовності назвати інтерв'ю-монологом.

Інтерв'ю-монолог належить до категорії особливого виду складності. Про це свідчать й іноземні експерти. Адже “інтерв'ю з важкими партнерами вимагають від журналіста значної незалежності у поведінці” [12, 65]. Часто в інтерв'ю-монолозі респонденти, які звикли керувати в житті, пробують домінувати над особистістю самого журналіста. Буває, що конфлікт інтересів запрограмовано. Як приклад, інтерв'юер і респондент сповідують різні політичні погляди. Тоді слід “навчитися давати відсіч людям, які намагаються домінувати” [12, 65].

Як це зробити практично, німецький фахівець не радить, але цілком очевидно, що кожного разу ймовірний конфлікт сторін вирішується індивідуально, залежно від професійної майстерності, такту інтерв'юера. Більше того, автор наукового дослідження впродовж більш ніж тридцятирічного досвіду роботи у практичній журналістиці не стикався з подібною конфліктною проблемою. У випадках, коли інтерв'юер починає висловлювати згоду чи незгоду з респондентом, останній просто припиняє інформування, а інтерв'юер (особливо в нових економічних умовах) вважається таким, що не впорався з редакційним завданням.

Обережніше ставиться до самого конфлікту в жанрі інтерв'ю О. Чекмишев. Він визначає цей різновид як “інтерв'ю-конфронтація”, вважаючи, що воно “ставить головним своїм завданням представити контроверсійні факти та запитання, що суперечать фактам та оцінкам, які висловлює співрозмовник” [97, 112].

Зауважимо, що подібна “контроверсійна” операція найбільш підходить до прямого ефіру на телебаченні, де випадки, коли респондент на знак протесту проти важких чи провокаційних, на його думку, запитань іде геть зі студії - практично не трапляються.

У західноєвропейській інтерпретації аналогом інтерв'ю-монологу може бути інтерв'ю-сповідь. Це коли “журналіст повністю зникає зі сцени. Об'єкт інтерв'ю ніби “напряму” розповідає про себе читачеві. Це дуже емоційний жанр, у якому читач може почуватися майже співучасником подій” [87, 23].

Інтерв'ю-монолог, як і будь-яке інше, має одну ваду, яку охоче використовують газетярі певних видань. Взята без урахування контексту відповіді фраза з інтерв'ю-монологу (саме переважно з нього, бо це додає достовірності факту) і цитата можуть виступити проти самого респондента. Як і в Німеччині, де “загальнонаціональні газети більш схильні до такого маніпулювання” [12, 46], в Україні відбувається практично теж саме на рівні столичних видань.

Принагідно зауважимо, що так званих “національних видань” в Україні, на відміну від Німеччини, Франції, Італії, немає. Річ у тому, що спроба створити загальнонаціональні видання, навіть за підтримки президентської адміністрації при Л. Кучмі, закінчилася фіаско в зв'язку з практичним унеможливленням доставити газету до регіонів вчасно. Йдеться про “Факты и комментарии”. Крім того, російськомовне видання не було прийняте на заході України і без відповідної адміністративної підтримки швидко стало відходити у тінь, поступаючись місцем більш яскравим у виконанні та зрозумілішим для пересічного читача місцевим друкованим виданням.

Тому, коли йдеться про маніпулювання окремими фразами, взятими з інтерв'ю-монологів, у центральних українських газетах (маються на увазі, насамперед, газети, що виходять у Києві, почасти - у Львові та Донецьку), регіональних газетах, розрахованих здебільшого на читачів міста, широко користуються цим методом. Подібні акції здійснюються під різними рубриками, почасти з іронічним підтекстом, і супроводжуються обов'язково відповідними світлинами чи навіть карикатурами. Про журналістську етику в даному випадку не йдеться зовсім - все підпорядковано інтересам власника газети чи інвестора.

Техніка першого і останнього запитання в інтерв'ю-монолозі вельми проста. Не можна ставити запитання, що передбачає однозначну відповідь: так чи ні. Перше і головне питання в інтерв'ю-монолозі має починатися з запитання як? або яким чином?

Існує доволі оригінальна форма різновиду інтерв'ю-монологу, яка не має відповідної дефініції у спеціальній літературі. Деякі дослідники схильні називати його “розповіддю-цитатою” [87, 69].

Автор наукової роботи всього кілька разів стикався з подібною формою роботи і кожен раз спостерігав, що вона була обрана журналістом емпірично, інтуїтивно, як найбільш оптимальна.

У 90-х роках одна зі студенток Інституту журналістики захищала виробничу практику на основі інтерв'ю, побудованому за фронтовими листами, випадково знайденими на горищі старої сільської хати. Листи з фронту були адресовані мешканцям села: батькам, дружинам, дітям. Зрозуміло, що з фронту не повернулася більшість з тих, хто ці листи писав. А от адресати (або їх родичі, нащадки) - вціліли. Вони й відповіли на запитання фронтовиків: “Як там справи? Як господарство? Як мама, тато … діти?” - через багато десятків років.

Отже, крім морального ефекту, подібне інтерв'ю має надзвичайно цікавий характер у плані авторського вирішення, новації жанру.

Приклад іншого оригінального підходу, який інколи використовують різні щотижневики, переважно культурологічного характеру. Полягає цей прийом у методі, коли журналіст ставить запитання якомусь відомому літературному, історичному герою, науковцю і підбирає відповіді з їх мемуарів, художніх творів, листів. Прийом досить неоднозначний з точки зору етичної, проте досить ефективний у плані емоційного впливу на читача.

Практично відійшовши у минуле, але за всіма передумовами має повернутися у новій жанровій якості інтерв'ю-звіт.

“Інтерв'ю-звіт - це виклад бесіди, її найважливіших, найістотніших моментів. Таке інтерв'ю є своєрідним звітом про розмову, яка іноді публікується з посиланням на співбесідника” [62, 50].

Ця авторська дефініція не втратила своєї актуальності й у наш час, проте інтерв'ю-звіт має тенденції до звуження сфери впливу, так само як применшується первісний сенс, мета створення інтерв'ю-звіту. Насправді, інтерв'ю-звіт в ідеалі - переказ чужих слів своїми, що передбачає приблизно однаковий освітній та культурний рівень журналіста і респондента. Більше того, інтерв'ю-звіт не є адекватним тлумаченням розповіді іншої людини, оскільки частина інформації, закладена в процесі передавання інформації, неодмінно втрачається при відповідному “перекладі” у свідомості журналіста. Отже, інтерв'юер має володіти, як мінімум, такими моральними чеснотами, як добросовісність, повага до іншого, чесність, доброзичливість. Неприйняття особи респондента: від манери його оповіді аж до його політичних переконань - неодмінно призводить до неправильної і неправдивої передачі інформації.

Інтерв'ю-звіт у сучасних соціально-економічних умовах дуже обмежений юридичними актами, що у свою чергу досить по-різному трактуються ординарними суддями при розгляді позовних заяв. Навіть підписаний респондентом оригінал інтерв'ю-звіту не убезпечує інтерв'юера від судового переслідування тоді, коли респондент, побачивши матеріал на газетній шпальті, не вирішить під тиском певних обставин раптово подати на журналіста в суд. Знання подібних прецедентів змушує редакції обережно ставитися до публікації інтерв'ю-звітів. Це зменшує потенційні можливості жанру. Проте з плином часу й певним зростанням толерантності у суспільстві інтерв'ю-звіт набуде другого дихання, оскільки прискіпливому і уважному читачу завжди цікаво буде стежити, як професійний високоосвічений журналіст вміло і тактовно трактує вчинки і висловлювання іншої людини, з повагою до чужої думки.

На нашу думку, головне завдання інтерв'ю-зарисовки (портретного інтерв'ю) можна визначити так: “… показати людину, всебічно розкрити її особливості: риси характеру, погляди, думки, нахили, смаки” [62, 55].

У портретному інтерв'ю передусім важливо зберегти особливості мови співбесідника, яка виражає індивідуальність його особистості. Це легше вдається на радіо чи телебаченні, значно важче - в газеті. Журналіст, який готує портретне інтерв'ю, повинен вправно володіти мовностилістичними прийомами і мати яскраво виявлені літературні здібності. Можливо, тому інтерв'ю-зарисовка найчастіше з'являється на сторінках “Літературної України” або рідкісних на початку третього тисячоліття в Україні культурологічних видань.

Інтерв'ю-зарисовка - виняткове явище у загальнополітичних масових ЗМІ. Частіше воно трапляється в партійних або бізнесових виданнях і має характер виключно замовлених, проплачених матеріалів.

Проте, як і інтерв'ю-звіт, інтерв'ю-зарисовка (портретне інтерв'ю) має потенційні можливості для жанрового розвитку. За умови, звичайно, стабільності у суспільстві, що передбачає у свою чергу толерантність, навіть поблажливість читача при сприйнятті тексту. Здебільшого інтерв'ю-зарисовка (портретне інтерв'ю), як і будь-яке інтерв'ю, за словами журналістикознавця О. Чекмишева, може являти собою журналістську ініціативу, яка передбачає розпитати ключову особу, аби отримати від неї позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар чи іншу інформацію та передати це аудиторії у максимально адекватній формі [97, 112].

Якість гумористичного інтерв'ю повністю залежить як від професійного вміння журналіста, так і від його літературних здібностей. Рідковживані варіанти гумористичного інтерв'ю - інтерв'ю саркастичне, скептичне, іронічне. Саме гумористичне інтерв'ю було поширено в таких масових періодичних виданнях Радянського Союзу, як “Крокодил”, “Перець” [62, 65-66]. Зараз, багато разів перекуплені, ці видання остерігаються давати навіть іронічні інтерв'ю, аби уникнути судових позовів. За умови загострення внутрішньої політичної боротьби в Україні будь-який дотеп, невинний жарт сприймаються як наклеп, образа.