Жанри і жанроутворення

Власне, Рей Бредбері доводить до “логічного абсурду” (термін філософії інтуїтивізму) висновки, які зробив колись Маршал Маклюен, пророкуючи загибель Гутенбергової галактики. Після занепаду (чи фізичного знищення за Реєм Бредбері) друкованих ЗМІ на людство чекає нечуваний розвиток телебачення, що буде побудоване здебільшого на спортивних і розважальних програмах.

Традиційне для журналістики збирання фактів у передачах, що протягом 2002-2005 років з'явилися на Українському телебаченні: “Перший мільйон”, “Найрозумніший”, “Запитання для чемпіонів”, - зведено до простого запам'ятовування учасником “інтелектуальної” гри абсолютно не пов'язаної і, в принципі, нікому не потрібної, крім фахівців, спеціальної інформації.

“Влаштовуйте різні конкурси, приміром, хто краще пригадує слова популярних пісень, хто може назвати всі головні міста штатів або хто знає, скільки зерна зібрали в Айові минулого року. Набивайте людям голови цифрами, наповнюйте їх нешкідливими фактами … поки їм не буде здаватися, що вони дуже освічені” [10, 57].

Слова героя антиутопії якнайповніше характеризують динаміку і зростання кількості псевдоінтелектуальних програм на Національному телебаченні. Мета ж їх, як і в усьому світі, - одна: “Не давайте їм, людям, можливість скористатися такою небезпечною штукенцією, як філософія чи соціологія. Не дай Боже, коли вони почнуть вибудовувати висновки і узагальнення” [10, 57].

Отже, система збирання фактів може виявитися абсолютно непродуктивною з тієї точки зору, що ці факти будуть використані як псевдоінтелектуальна власність. Ані для інформації (оскільки факти підібрані безсистемно), ані для агітації зібрані таким чином факти непридатні. “Сучасний світ має один ґандж, позбутися якого практично неможливо: якщо людство створило масову комунікацію як індустрію, виробництво, то воно саме стало заручником масифікації, воно прирекло себе на продукування масових настроїв інститутами масової комунікації і на “споживання” їх”, - констатує В. Різун [74, 63].

Коментування факту в пропагандистському матеріалі, що був символом минулої епохи, потребує не тільки професійного досвіду, а й відповідної емоційної налаштованості. Суспільна відмова від коментарю, що ніби прийнята в цивілізації західного зразка, не підходить до національних друкованих ЗМІ, з огляду на історичний, національний характер. Тобто через так званий менталітет, що склався з урахуванням часу, проведеного в умовах однопартійної системи, коли було зроблено спробу побудувати нову економічну та етичну систему взаємовідносин між людьми і державою.

Актуальною лишається теза, висловлена Д. Прилюком понад чверть століття тому: “Наша преса виходить з того, що потреба в коментуванні об'єктивного зумовлюється поліфонією, багатозначністю факту. Різні люди і соціальні групи можуть по-різному розуміти і сприймати один і той же факт” [68, 159].

Найяскравіший приклад справедливості вищенаведеного судження - події 2004 року на майдані Незалежності. Різні групи населення України, різні прошарки суспільства діаметрально протилежно розцінили факт приходу до влади В. Ющенка в результаті третього етапу президентських виборчих перегонів. Більше того, ті самі групи і прошарки населення за рік також змінили своє ставлення до цього факту вітчизняної історії.

Факти самі по собі насправді абсолютно нейтральні, коли йдеться про явища неживої природи: засухи, зсуви землі, торнадо. Коли ж катаклізми відбуваються в людському суспільстві, факт не може бути прокоментований не емоційно, без авторського ставлення до події, відображеної в журналістському творі.

Часто преса, повідомляючи певний факт, дає можливість читачеві його прокоментувати. Яскравий приклад цього - факт різкого збільшення ціни на російський газ наприкінці 2005 року. Практично всі друковані ЗМІ не залишили без уваги цю проблему, апелюючи до читачів, вони давали їм змогу висловитися з приводу одного конкретного факту.

Як правило, в ході своєрідного читацького розслідування виявляється, що за одним фактом неодмінно тягнеться причинно-наслідковий зв'язок. Так, раптове рішення Президента В. Ющенка анулювати службу ДАІ на основі того аргументу, що ця організація дуже корумпована, автоматично викликало ряд менш приємних фактів. Різке зростання аварій на дорогах, людські жертви та інше, про що багато писали газети як опозиційні, так і ті, що досі були настроєні досить лояльно стосовно влади.

Таким чином, факти, які наводяться у друкованих ЗМІ, особливо в тій мірі, в якій вони стосуються суспільних інтересів, у конкретних умовах українських реалій не можуть бути не прокоментовані, виходячи як з історичних традицій нашої журналістики, так і суспільного запиту, що вимагає чіткої авторської оцінки факту, події.

Крім того, коментар факту в газеті спричинює до свідоме провокування громадської думки на обговорення проблеми. Коментування факту залишає підсвідоме бажання вступити в розмову, дізнатися про думки інших, а отже, купити наступний номер газети.

Зазначимо, що коментування факту в друкованих виданнях - творчий процес, побудований на основі людських емоцій і пристрастей, уподобань. Коментування факту ніколи не є завершеним процесом, оскільки з часом у суспільній свідомості змінюється ставлення до конкретного факту, події. Завдання газетяра в цьому процесі - якомога правильніше з'ясувати причинно-наслідковий зв'язок між конкретним фактом та іншими, що підтверджують чи заперечують коментований факт. Коментування, по суті, означає спробу проаналізувати майбутній розвиток подій, які може спричинити суспільно важливий факт.

“Як і в повідомленні, в коментуванні також необхідна оперативність і швидкість доведення виступів до аудиторії, бо хто перший прокоментує політично важливий факт, той і нав'яже аудиторії свої погляди чи оцінки” [68, 161].

Коментар факту в пресі, зважаючи на процес глобального поширення аудіовізуальних і електронних засобів масової інформації, набуває специфічної форми подання матеріалу. Насамперед, це специфіка використання суто художніх прийомів, коли надруковане слово дає можливість навести оригінальне порівняння, знайти метафору, що своєю образністю зафіксується у читацькій свідомості на багато довше, ніж миттєвий телевізійний кадр. Коментар у друкованому вигляді дає можливість завжди повернутися до нього, додумати, зіставити. Телевізійні новини, де факти змінюються фактично без інтервалу, в прискореному темпі, такої можливості не дають.

Коментар факту в журналі або кольоровій газеті практично завжди супроводжується оригінальною ілюстрацією, що сама по собі може виступати як доповнення до коментарю.

Головною специфікою коментування факту в друкованому виданні є можливість штучного акцентування на конкретному питанні, коли тривале обговорення одного й того самого факту може примусити читачів вирішити, що даний факт як складова частина більш глобальної проблеми становить справді великий інтерес. У політиці такий підхід до коментування факту є штучним, бо спричинений логікою суто партійної боротьби. У громадському житті часто суспільно важливий факт просто необхідно підтримувати на рівні постійної читацької уваги, оскільки без неї вирішення проблеми є неможливим.

Серед подібних фактів можна навести численні порушення екологічної рівноваги на теренах України, коли одна-єдина публікація не в змозі вирішити питання. Для цього необхідна серія матеріалів, що, зрештою, примусить державних чиновників і громадськість відреагувати на факт кричущої недбалості.

Для прикладу, газета екологічної громадськості України “ЕКО” кілька разів надавала свої шпальти під розгорнуті матеріали із Дніпропетровська і Дніпродзержинська, в яких йшлося про рівень забруднення повітря у містах [8, 10]. Оскільки можливості чинного законодавства дуже звужують юридичні права засобів масової інформації, редакція чекала переважно на реакцію суспільної думки, громадських організацій. І отримала факти коментування своїх публікацій не тільки серед екологічних організацій Дніпропетровщини, а й серед пересічних читачів. Крім того, за фактами, наведеними у статтях про забруднення повітря у Дніпропетровському регіоні, взялися організувати постійний контроль позаштатні кореспонденти. Серію публікацій з наведеними фактами, що повязані однією темою, редакція газети екологічної громадськості України “ЕКО” добилася хоч і не вирішення проблеми, але її актуалізації. У черговий раз світова екоспільнота була проінформована про факти еконебезпеки на Дніпропетровщині через спеціальний сайт газети “ЕКО” в інтернеті.

У західних та північноамериканських джерелах, попри декларовану загальну тенденцію об'єктивно і нейтрально висвітлювати факти, уникаючи коментарів, часто знаходимо посилання на те, що коментарі бувають вкрай необхідними.

Коли говорити про історію коментування фактів, новин, то: “У ХVІІІ ст. журналісти та їх читачі сприйняли би будь-яку пропозицію дотримуватися об'єктивності лише тому, що вона є чеснотою, як цілком недоречну. Таких авторів, як Едісон, Стіл, Джонсон, Свіфт і їх менш відому братію з Граб-стрит, читали саме заради їхніх поглядів і думок. Об'єктивність стала витвором преси ХІХ століття” [28, 55].

Однозначно слід розуміти цю думку як той факт, що особистість журналіста, письменника колись важила значно більше, ніж так звана об'єктивність. Але в розумінні буржуазної преси ХІХ століття, а надто ХХ століття, об'єктивність починається там, де закінчується коментар. За свідченнями Дж. Гола, “глибинні проблеми трьох головних вартостей буржуазних новин: правди, неупередженості й об'єктивності - Захід ігнорував або ліквідував силоміць (виділено мною. - М. В.) понад сторіччя” [28, 57].

Відомий дослідник онлайнової журналістики, навівши цю категоричну тезу, одразу спростовує її. Справді, інформація у процесі надходження від постачальника, кореспондента до респондента зазнає утисків: скорочення, суб'єктивних змін, емоційних нашарувань тощо. Подібні викривлення при так званому “автентичному спілкуванні” (за Леві Строссом) зумовлюються суто психофізіологічними властивостями людини: складністю інтерпретування факту за допомогою п'яти органів сприймання світу, зовнішними подразниками через вплив навколишнього середовища і т. ін.

Коли Джим Гол наголошує на тому, що поняття об'єктивності “передбачає здатність журналіста підноситися на певну висоту (яка означає і певну дистанцію) над світом подій та їхнього відлуння” [28, 59], - то це твердження викликає подив і заперечення.

Журналіст - продукт середовища: технологічної цивілізації капіталістичної форми розвитку суспільно-економічних відносин. Піднятися над своїм оточенням він не здатний не стільки за культурно-освітнім рівнем: його становище в суспільстві зумовлено, насамперед, його статусом найманого працівника. Працюючи на чужу ідею і за чужі гроші, представник друкованих ЗМІ може, у кращому випадку, не так активно декларувати цю залежність, мікшувати її.

Характеризуючи спосіб дії, журналіст неодмінно зіб'ється на коментар, вдалий чи невдалий засіб досягнення індивідом мети, якщо факт інформує про дії людини. Один невдалий епітет, вже не кажучи про порівняння, здатен перетворити факт на коментар. Є істотна різниця, коли кажуть “швидко пробіг”, “вдало відстрілявся”, “добре змайстрував” і просто “пробіг”, “відстрілявся”, “змайстрував”.

Характеристика яким чином? здебільшого не може бути абстрактною, відстороненою. Дія сама по собі може бути сприйнята читачем, глядачем лише у порівнянні. Цей принцип закладено в усіх правилах інформаційних агентств світу. Читачеві не можна просто повідомити, що кількість тайфунів та цунамі у 2005 році сягнула майже 200. Йому слід сказати, що це у 3,5 рази більше, ніж за 2003 рік.

Тому питання яким чином? лише умовно можна зарахувати до активу інформаційного повідомлення чи стислого “факту”, за термінологією О. Чекмишева. Здається, на українського журналістикознавця впливає стиль передання інформації у телевізійних журналах, де аудіовізуальний ряд дозволяє побачити дію, одночасно почувши її характеристику.

На письмі все має інший вигляд. У трьох-чотирьох реченнях (раніше це називали “коротка інформаційна замітка” чи “коротке інформаційне повідомлення”) просто не можна якісно відповісти одразу на чотири запитання: що? де? коли? яким чином? - не уникнувши бодай натяку на коментар. Коли ж коментар з'являється, то факт як жанр перестає існувати, перетворюючись на буденну розширену газетно-журнальну замітку, що складається, як мінімум, з трьох-чотирьох абзаців (стандарт новостійних стрічок інформагентств).

На підтвердження цієї тези можна навести висловлювання німецького дослідника журналістики Зігфрида Вайшенберга, який зазначає: “У щоденних газетах повідомлення являють собою короткі новини обсягом не більше 20-30 друкованих рядків. Виходячи з друкарської специфіки (верстки), їх ще називають колонками. Вони містять лише короткий виклад найнеобхіднішої інформації” [12, 54].

Далі вчений слушно констатує, що на практиці межа між повідомленням і статтею є рухомою, а розрізняються ці дві форми залежно від обсягу надрукованого матеріалу. Побудова матеріалу, на його думку, в обох формах подання матеріалу однакова. Але коли новинне повідомлення займає в газеті незначне місце, то стаття претендує на дві-три колонки газетної площі.

Зрештою, постійна газетна практика сама по собі зумовлює форми і методи подання інформації. Останнім часом у національних друкованих ЗМІ з'явилася принципово нова рубрика на кшталт “З перших вуст”, “Сам сказав”, “Цитата”.

Ця універсальна рубрика по суті являє собою не що інше, як констатацію окремого факту, взятого з публічного виступу політика чи впливового бізнесмена, його влучну (чи, навпаки, невдалу) характеристику конкретної події чи явища.

До якого жанру зарахувати цю новацію? Під факт (за О. Чекмишевим) вона явно не підходить, бо є вторинною, коментаторською стосовно самої події. Новинною інформацією ця рубрика також бути не може, оскільки сама новина вже відома широкому загалу. Звідси випливає логічний висновок, що подібна цитата може бути своєрідним бліцкоментарем, де часто в емоційній формі VIP-персона доводить до відома громадськості своє власне ставлення до факту соціальної дійсності.

Назви українських газет чи газет, що видаються в Україні переважно російською мовою (“Факты и комментарии”, “Аргументы и факты”), скоріше данина традиціям, розкрученому бренду, де для широкого загалу пропонуються не стільки факти, скільки досить суб'єктивні коментарі, написані на замовлення власників цих видань.

Газети чи журналу, які б містили факти або характеризувалися домінуванням факту як жанру, в природі бути не може, бо тоді втрачається весь сенс, задум журналістської публіцистики як такої.

Тому дискусія про те, чи є факт окремим жанром, чи може бути поданий сам по собі, відсторонено, без коментарю, лишається незавершеною через специфіку журналістської діяльності як творчої роботи.

Інформаційна або “об'єктивна” журналістика - етап, який вже пройшли суспільства з більш поглибленими традиціями демократії. З. Вайшенберг зазначає: “На території Західної Німеччини цей тип “об'єктивної журналістики” був запроваджений після Другої світової війни англо-американськими союзниками” [12, 45].

Будь-яке штучне нав'язування рано чи пізно приходить у невідповідність до соціальних реалій, менталітету конкретного народу. Тому навіть у прагматичній Німеччині “цей журналістський шаблон неодноразово ставився під сумнів” [12, 45].

Що говорити тоді про Україну, де одна політична реформа змінює іншу в рекордно короткі історичні терміни? Звичайно, при такому калейдоскопі змін прем'єрів і форм влади читацька аудиторія інстинктивно потребує певного пояснення, коментарю фактів, суспільна свідомість просто не встигає зрозуміти той чи інший вияв об'єктивної соціальної реальності.

За аналогією із західними школами журналістики, в Україні може невдовзі з'явитися так звана прецизійна журналістика, яка, поєднуючи в собі північноамериканські та західноєвропейські стереотипи, втілює стилістику журналістського розслідування та елементи соціології.

Про соціологічні методи збирання фактажу вже йшлося вище. Наголосимо лише, що з огляду на прагматизм українського читача - те, що на побутовому рівні називається “здоровим глуздом”, - цей метод надзвичайно ефективний, коли слід переконати читацький загал, сформувати громадську думку.

Окремо варто зауважити, що в сучасній журналістиці, коли вона звертається до даного методу, ще вельми недостатньо використовується взаємозв'язок друкованого слова і газетного сайту, який має практично кожна велика газета в Україні.

Тим часом, саме інтернет-сторінка дає змогу оперативно реагувати не тільки на відгуки читача стосовно тієї чи іншої публікації, а й відчувати зміну світогляду загалом. “Використання комп'ютерної техніки дозволяє сьогодні об'єктивно оцінювати факти і навіть реєструвати соціальні зміни” [12, 46], - підтверджує цю тезу З. Вайшенберг. Таким чином, автоматично скорочується дистанція між фактом та його інтерпретацією у пресі.

Безперечно, із своєрідною спробою інтерпретації фактів пов'язана так звана інвестигативна журналістика. Основним чинником, що слугував досить активному поширенню цієї журналістики спершу в США, а згодом у Західній Європі, стали об'єктивні події, які у своїй основі мають конфліктний характер. Приклад так званої інвестигативної журналістики у Сполучених Штатах - уотергейтська справа. Трохи згодом у Великій Британії з'являється серія публікацій, що розвінчують англійський уряд, показуючи реальні масштаби участі військ Об'єднаного королівства в кампанії в Іраку.

Для України класичним зразком використання державних документів і переговорів перших осіб держави стали опубліковані в пресі фрагменти плівок майора Мельниченка.

Термін “інвестигативна журналістика” в Україні не прижився, оскільки, фактично зі здобуттям незалежності країною у 1991 році, працівники мас-медіа оперують поняттям “журналістське розслідування”. При журналістському розслідуванні також активно залучаються як державні документи, що певним чином потрапили до журналістів, так і факти власного індивідуального розслідування.

Журналістське розслідування - тема особлива, про її специфічні характеристики йтиметься в наступних розділах. Найбільш полемічний метод збирання та інтерпретації фактів - метод так званої “нової журналістики”.

Починаючи з 70-х років ХХ століття, під “новою журналістикою” західні фахівці розуміють суто індивідуальний стиль подання матеріалу, який лежить власне на межі журналістики і літератури. Її характерними рисами (Трумен Капоте, Норман Мейлер) є літературні стилістичні прийоми, яскраво виявлений індивідуальний стиль подання матеріалу, що передбачає наявність авторського “я” в коментуванні подій і фактів. Тож “нова журналістика” завжди стоїть на грані між суворою документальністю і авторським домислом.

Питанням “нової журналістики” значну увагу приділяв відомий дослідник А. Москаленко. Під “новою журналістикою” він розумів літературну журналістику, що прийшла з Америки, певною мірою як реакція на суху, дистанційовану англосаксонську журналістику новин. “Нова журналістика”, на думку вченого, мала досягти напруження уваги та розважання читачів. Методами “нової журналістики” є відхід від усталених форм, певне стилістичне розшарування. Вже тоді А. Москаленко передбачав, що небезпека, яка чатує на “нову журналістику”, полягає у загрозі перетворення її на мовну “фікцію” [61].

Так воно принаймні й сталося, коли у Радянському Союзі за часів “перестройки” “нова журналістика” була відома завдяки “репортажу” про гігантських щурів у Московському метро, надрукованому на сторінках однієї з центральних газет. У псевдодокументальному репортажі йшлося про великих щурів-мутантів, які час від часу з'являлися у тунелях Московського метрополітену.

У звичайному розумінні це була типова газетна “качка”, яка, однак спиралася на реальний факт - швидке розмноження популяції гризунів у метрополітені, що потенційно загрожувало аваріями через пошкодження дротів електропостачання.

Для пострадянського простору “нова журналістика” розвивалася саме в напрямі вищезгаданого репортажу: максимальної гіперболізації явищ досі звичних і природних.

Виходячи з усього зазначеного, можна констатувати, що факти, які використовує сучасна журналістика, можна умовно поділити на дві великі групи. До першої належать факти, що становлять основу подієвої інформації. Тут висвітлення факту стає головною метою, самоціллю матеріалу.

До другої групи слід зарахувати аналітичні жанри та факти, що відіграють у них роль доказової системи, вказують на причинний зв'язок явищ, стають аргументами.

Саме від наявності цих та багатьох інших чинників залежить вагомість матеріалу, його вплив на потенційного читача. Як особливий пріоритет, в інтерпретуванні фактів існує так званий прихований коментар. Це форма подання матеріалу без видимої присутності автора, але з явним розрахунком на те, що читач зробить висновки, до яких його підштовхує сам журналіст. Звичайно, журналіст має бути надзвичайно компетентним, дуже професійним і вправним. Деякі дослідники пояснюють цей підхід до справи таким чином, що, коли читач ознайомлюється з матеріалом, він підсвідомо бажає інтерпретувати його. Журналістові залишається тільки “підштовхнути” читацьку уяву, розбудити бажання самому закінчити логіку розповіді у матеріалі.

Значну увагу питанням прихованого коментарю в газеті приділив у своїй ґрунтовній роботі відомий журналістикознавець Володимир Здоровега. Він вважав, що “прихований коментар не може і не повинен деформувати, спотворювати факт, збіднювати його. Ні на етапі вивчення і збору, ні у процесі викладу” [42, 82].

На жаль, сучасна журналістська практика (насамперед, коли йдеться про випуск партійних газет) часто спеціалізується саме на перекрученні фактів, маючи на меті лише приниження і знеславлення політичного опонента.

Проте, крім свідомого перекручення чи просто тенденційного відбору фактів, грубого виокремлення їх з розвитку подій, існує і неусвідомлене трактування фактажу, що пов'язане як з об'єктивними (приміром, погана поінформованість через відсутність належного зв'язку), так і зі суб'єктивними чинниками. Ці помилки здебільшого спричинені самою людиною.

До останніх належить найчисленніша група помилок, які допускають журналісти при інтерпретуванні фактів. Насамперед, це банальна неуважність самого журналіста при збиранні фактажу. В. Здоровега, як одну з причин, наводить те, що здебільшого у журналістику йдуть люди переважно з поетичним напрямом думок, відповідно, емоційність і метафоричність, домінуючи у підсвідомості, призводить до недбалого ставлення до “звичайних” фактів [42, 82].

На нашу думку, вищеназвана причина - лише одна у цілому комплексі суб'єктивних психофізіологічних характеристик журналіста як індивіда, що може страждати на неуважність через багато причин: особистих, пов'язаних зі станом здоров'я, матеріальними труднощами тощо. Можуть також впливати на процес збирання інформації просто поганий настрій, відсутність моральних і матеріальних стимулів до співпраці, втома.

Другою основною причиною недбалого ставлення до відбору фактів можна назвати некомпетентність самого журналіста у проблемі, яку він збирається висвітлити на сторінках друкованого видання. З особистого досвіду видавця, автор цих рядків може засвідчити, що найскладніша проблема полягає в доборі фактів під час підготовки матеріалів за судовими справами. Юридичні рішення, інтерпретація законів далеко не досконалого законодавства, навіть ускладнений процес видачі справи для ознайомлення в судах - все це призводить до того, що подекуди матеріал за результатами судової справи сам по собі викликає позов до суду на самого журналіста.

Некомпетентність журналіста може бути пов'язана з тим, що факти, зібрані ним з якихось суто професійних чи наукових галузей людських знань, неадекватно трактуються серед самих науковців чи практичних реалізаторів творчої ідеї. Більше того, як відомо, між реалізацією і задумом часто лежить така прірва, що подолати її не в змозі навіть експериментатори і науковці, не кажучи вже про журналіста, який є дилетантом у цій справі.

Редакційні колективи по-різному намагаються вирішити вищезазначену проблему. Одним із найоптимальніших шляхів є залучення до написання матеріалу провідних фахівців з проблеми, які виступають у ролі співавторів. Досить популярним останнім часом стало залучення до прямої співпраці власне представників тієї галузі людських знань, яку планується висвітлити у друкованому виданні (медиків, юристів, будівельників). Практичний досвід свідчить, що рівень компетентності сучасних спеціалістів цілком достатній для того, щоб кожний з них міг грамотно і логічно викласти на папері, наговорити на диктофон факти, які потім можна опрацювати у формі аналітичного матеріалу. Питання авторства вирішується кожного разу диференційовано. Таким чином усуваються загроза для редакції звинувачень у некомпетентності та потенційний ризик судових позовів тощо.

У період так званої горбачовської “перестройки” стали популярними прямі телевізійні мости між Нью-Йорком, Вашингтоном і Москвою. Один із цих мостів вів на той час популярний у США телеведучий Філ Донахью і з радянської сторони - оглядач Володимир Познер. Здебільшого ці мости залишилися в пам'яті покоління 90-х років завдяки слогану, що став символом епохи незнання і нерозуміння. Спогад цей звучав анекдотично: “У нас секса нет!”.

Тим часом для представників мас-медіа прямий ефір між Донахью і Познером залишився непоміченим. Ця особливість суспільної свідомості, яка через досить посередній рівень освіти, коли, за висловом Маршала Маклюена, “масова культура народжує масових людей” не здатна реагувати на корисну інформацію, - загальновідома.

На один із ефірів Філ Донахью запросив п'ятьох найвідоміших у Сполучених Штатах журналістів, які розпочали дискусію з радянськими колегами. Кульмінацією передачі стали слова Донахью, звернені саме до представників “вільної преси”: “Панове, чи можете ви зараз з усією відповідальністю заявити, що ви в змозі писати лише те, що хочете? Написати правду?!”. Четверо запрошених відповіли ствердно, один відмовчався. Тоді Філ Донахью, працюючи у прямому ефірі, образливо засміявся: “Панове, дозвольте вам не повірити!”.

Фінал цієї історії повчальний. Після успішно проведеного телемосту та фактичної “ідеологічної перемоги” над буржуазними журналістами Володимир Познер стає політичним оглядачем Центрального телебачення. Але критична позиція Познера, його прагнення висловлювати власну думку з приводу того чи іншого факту, політичної події призвели до того, що через кілька років йому запропонували піти з телебачення. Журналіст опинився в США, де його популярність стала настільки великою, що вихідцю з Радянського Союзу доручили вести спеціальне новинне “Ньюз ток-шоу”. Проте невдовзі Познеру, з огляду на його надто оригінальні судження, запропонували вести передачі менш злободенні, актуальні. Дуже швидко Познер перейшов на адміністративно-керівну посаду, практично припинивши свої гострі виступи як в Америці, так і на телебаченні Російської Федерації [102].

Філа Донахью, автора першого в історії Американського телебачення денного ток-шоу, було звільнено 23 лютого 2003 року після того як в прямому ефірі він спробував ретельно проаналізувати факти, що призвели до оголошення Сполученими Штатами війни Іраку. Керівництво каналу Ен-Бі-Сі мотивувало звільнення низьким рейтингом передачі, хоча за місяць до цього вона посідала третє місце в Америці серед подібних програм [103].

Одразу після звільнення зірки першої величини Філа Донахью, втратили роботу лауреат Пулітцерівської премії Пітер Арнетт, незалежний журналіст газет “Christian Science Monitor” і лондонської “Daily Telegraph” Філ Смакер та деякі інші журналісти, які дозволили собі незалежне пояснення фактів воєнної кампанії в Іраку, що суперечило доктрині Пентагону.

Таким чином, інтерпретація фактів є досить проблемним питанням як на терені журналістики найдемократичнішої країни світу США, так і в межах країн, що виникли після розпаду Радянського Союзу.

У зв'язку з цим виникають закономірні запитання: які факти слід вважати такими, що подані окремо або в поєднанні з іншими матеріалами, справді об'єктивно відображають реальність? Чи можливе взагалі коментування факту, чи краще взятися за декларовану доктрину, згідно з якою журналіст має право на коментар тільки в передовій статті (принципи німецької преси, про які згадувалося раніше), або зірка першої величини на зразок Донахью чи Познера може все ж зважитися на подібну дію, потенційно ризикуючи втратити роботу?

Факт, передовсім факт суспільного життя, - величина доволі неоднозначна і така, що не лише не піддається коментарю одного, окремо взятого, індивіда, а й не сприймається суспільною свідомістю вже на момент передання суб'єктивної інформації про нього.

Цивілізаційний процес, проте, без коментарю факту, без осмислення розвитку історичних подій нагадує швидше безсистемний броунівський рух, ніж спроби осмисленого поступального розвитку. Коментар факту випливає зі суб'єктивних чинників людської природи: прагнення будь-що пояснити мотиви власних вчинків у світлі перебігу важливих суспільних процесів.

Український дослідник О. Чекмишев обрав оригінальну точку зору, коли декларував одним із головних завдань журналіста під час пошуку фактів і написання матеріалу формулу: “повідомляючи, свідчити” [97, 80]. Сам термін “свідчити” є, очевидно, тою золотою серединою, що розмежовує іноді довільний авторський коментар і спроби відмовитися від нього взагалі.

Розгортаючи, пояснюючи цю формулу на прикладі жанру кореспонденції, журналістикознавець зазначав: “Кореспонденція - це матеріал від власного кореспондента, який відвідав місце події, зустрівся з компетентними людьми, але розкрив загальну суть проблеми чи ситуації, ще й додавши додаткові факти (скажімо, 2-3), додатково зібрану інформацію” [97, 80].

Таким чином, у даному випадку, обравши кореспонденцію як базовий жанр для пояснення системи послідовності збирання фактів, О. Чекмишев припускає авторське втручання, коментар. Інша справа - якість цього коментарю, що залежить як від самого журналіста, так і від толерантності тих, хто опікується конкретним засобом масової інформації.

Універсальним, хоча і недосяжним для преси, є метод одночасної перевірки фактів споживачем інформаційного продукту, який надають так звані мультимедійні онлайнові новини, що дає змогу громадянам висловити свою думку через онлайнові опитування [28, 58].

Преса, з огляду на певні технологічні причини, такої можливості позбавлена, але, натомість, осмислення факту через призму суспільної свідомості може здійснюватися в ній шляхом розгорнутих соціологічних опитувань уже після оприлюднення та оперативного коментарю цього факту працівником ЗМІ.

Така форма обговорення події нині широко використовується на шпальтах національних газет і має безперечну перевагу в тому, що час, який минув з моменту публікації, дозволяє читачеві більш ретельно і прагматично засвоїти і самому проаналізувати факти, подані у друкованому матеріалі. Тим більше, що сьогодні “майже будь-яка подія, варта уваги новина, є полемічною і конфліктною” [28, 60].

Слід виокремлювати факт як одиницю інформації, навіть доволі розширену, від факту як жанру. На визначенні факту як жанру, що належить до інформаційної групи жанрів, наполягають французькі спеціалісти з Центру підготовки і вдосконалення журналістів, в українському журналістикознавстві їх позицію активно обстоює О. Чекмишев.

Факт як подія в природі чи суспільному житті має, звичайно, значно ширші характеристики, ніж факт як жанр.

Зазначимо лише, що автор цього дослідження, не повністю поділяючи думку вищезгаданих фахівців, схиляється до того, що факт для журналістики - проста знакова система, в якій присутній лише один біт інформації. Наприклад: “В 1914 році пролунав постріл в Сараєво”; “В 1961 році людина вперше полетіла в космос”. З певною умовністю можна зазначити, абстрагуючись від спеціальних визначень біту інформації, прийнятих у прикладних науках, що факт, зафіксований у кожному з цих речень, відповідає як реальностям історії, так і є фактом, першоосновою для подальшої журналістської розробки, коментарю.

Оскільки в сучасному журналістикознавстві, коли йдеться про жанрову систему, панує повне нерозуміння і, часом, активне неприйняття іншої точки зору, визнавати чи є один-єдиний факт складником системи інформаційних жанрів, чи він, скоріше, є цеглиною, атомом, з якого будується матеріал, - зарано. Жанрова система розвивається доволі швидко, відповідаючи на запити суспільної свідомості. Причому запити ці є не завжди конструктивними, справедливими щодо етичного принципу правдивості й щирості у коментуванні факту. Подекуди менталітет конкретного народу впливає на позицію журналіста досить несподівано. Свідком цього став колись військовий кореспондент в Іспанії Ернест Ґемінґвей, який ввів у текст роману “По кому подзвін” реальне воєнне зведення часів громадянської війни у цій країні: “Наші війська просуваються уперед, не втрачаючи ані п'яді території” [96, 252].

У своїй монографії, присвяченій основам масової комунікації, О. Чекмишев приділяє особливу увагу жанровій характеристиці факту (згідно з розробленою ним концепцією) і функцій факту як важливого компонента у системі інформаційних жанрів. Аналіз підходу до концепції О. Чекмишева цікавий ще й тим, що загалом його засновок ґрунтується на дослідженні однієї із найстаріших шкіл журналістикознавства в Європі - французькій. Західна методика, на наш погляд, дуже пасує українському характеру, коли йдеться про коментування будь-якої новини, будь-якого факту. На рівні буденного спілкування це характеризується вульгаризмом “розжувати”, “розтовкмачити”, але наука, хай навіть надзвичайно прагматизована наука про журналістику, не може відповідати всім примхам читачів.

Щодо функцій факту, О. Чекмишев вважає, що “факт як найменший інформаційний жанр повинен дати відповідь на питання хто (що)? що зробив? де? коли? яким чином? (у який спосіб?) за допомогою 3-4 коротких речень або кількох телекадрів і, таким чином, оперативно подати масовій аудиторії інформацію про цікаву новину чи подію, не вдаючись до елементів персоніфікації, авторських оцінок і коментарів” [97, 41].

Класичним визначенням інформаційної замітки у радянських посібниках була дефініція, згідно з якою коротке інформаційне повідомлення мало відповідати на запитання що? де? коли? Коли з'явилося пояснення (яким чином?), то дана замітка автоматично зараховувалася до групи аналітичних жанрів і набувала ознак короткої кореспонденції, різновиду повідомлення і т. д.

О. Чекмишев, слідом за французькими фахівцями, значно розширює діапазон інформаційних функцій факту, наголошуючи на питанні: яким чином? ( у який спосіб?) було вчинено певну дію у конкретному факті.

На нашу думку, це нововведення в теорію українського журналістикознавства є досить оригінальним і полемічним. Проте практична журналістика розвивається настільки швидко, що зміна у жанроутворенні не виключає революційних новацій.

РОЗДІЛ 2. ІНФОРМАЦІЙНІ ЖАНРИ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

2.1 Новинна інформація. Факт як жанр

Інформаційні жанри у сучасних друкованих ЗМІ - це система, що розвивається настільки стрімко і не прогнозовано, що теоретичні розробки фіксують, у кращому випадку, її позавчорашній день. Це стосується тих усталених характеристик, зокрема репортажу та інтерв'ю, притаманних прийнятому за взірець у Радянському Союзі посібнику за редакцією В. Пельта [65, 390] та хрестоматії, що ілюструє теоретичні положення авторів посібника [44].

Проблемою інформаційних жанрів на теренах колишнього Радянського Союзу переймалися також такі фахівці ближнього закордоння, як О. Тертичний [86], В. Ученова [92], В. Горохов [32], М. Кім [46] та ін.

Загальною характеристикою цих наукових праць, підручників, де викладено основні теоретичні положення, є заангажованість і значний розрив з повсякденною журналістською діяльністю. Зокрема, численні роботи О. Тертичного за змістом і стилістикою є не стільки продовженням, скільки невдалим копіюванням відомого посібника за редакцією В. Пельта. Ґрунтовна праця М. Кіма [46] переобтяжена посиланнями на літературознавчі та соціологічні дослідження. Слово “жанр” подекуди просто губиться серед інших спеціальних термінів суміжних гуманітарних дисциплін, що не сприяє розкриттю головної ідеї книги. Фактично, відмовившись від класичного для радянського часу поділу жанрів на групи, автор пробує ввести власну систему класифікації, що має штучний і незрозумілий вигляд [46, 74].

Цілком очевидно, що стан журналістикознавчої науки в сучасній Росії зумовлений об'єктивним історичним уповільненням розвитку демократичних процесів у суспільстві, девальвацією моральних цінностей і, у зв'язку з цим, відповідно - гальмуванням процесів розвитку практичної журналістики.

Представники американської і західної шкіл журналістики, зокрема французької та німецької, питанням розвитку інформаційних жанрів приділяють значну увагу, що свідчить про стрімкі темпи розвитку саме інформаційних жанрів у журналістиці цих країн.

Дослідники Французької журналістикознавчої школи вважають, що однією з основних вимог, які ставляться перед репортером та інтерв'юером, є якість викладу журналістських текстів [27, 7]. Пояснення цього, на думку французьких фахівців, є суто прагматичним. Газета має максимально ефективно використовувати свої можливості, аби донести інформацію до пересічного читач. Для цього існує кілька прийомів: починаючи від способу подання заголовка, врізу, аж до останньої фрази, що є висновком журналістського твору і яка має запам'ятатися на рівні підсвідомості.

Основною метою новостійної журналістики, як вважають німецькі колеги, є максимально прозоре та об'єктивне подання новин [12]. Водночас німецькі журналістикознавці зазначають той факт, що “серед незчисленних спроб визначити поняття “новина” трапляються швидше загальносформульовані та старомодні дефініції, ніж сучасні й конкретні [12, 23].

Жанри, на думку дослідників преси у Німеччині, “являють собою категоризацію різних варіантів компонування та подачі матеріалу” [12, 45].

Різні журналістські школи групу інформаційних жанрів і називають по-різному. Усталеними є визначення “об'єктивна журналістика”, “новинна журналістика”, навіть “нові моделі новин” [28, 27].

Разом із ясністю, що стала своєрідним гаслом сучасної західної новинної інформаційної журналістики, велике значення надається володінню мовою, словниковим запасом і поняттєвим апаратом, що дозволяє робити журналістський твір максимально зрозумілим. Показово, що саме на мовній культурі пересічного репортера наголошує Рене Дж. Каппон, автор “Настанов для журналістів з Ассошіейтед Пресс” [45, 15]. Винісши акцентацію на мовній проблемі у заголовок одного із розділів, американський дослідник розвиває тему, цитуючи класика англійської літератури Сомерсета Моема: “Писати добре так само важко, як і бути добрим” [45, 16].

Безперечно, кожний в цьому вислові вбачає свій особистий, індивідуальний сенс, проте писати добре, за відомим англійським стилістом, - означає ще й бездоганне володіння мовними й стилістичними прийомами, які були характерні для творчості Сомерсета Моема.

Зазначимо, що питання мовної культури, насамперед взаємозв'язку мови і мислення, мови і психофізіологічної структури індивіда-репортера, у радянській школі журналістики розроблялися недостатньо, хоча важливість їх очевидна.

Крім ясності й високих вимог до мовної характеристики матеріалу, західні фахівці висувають і окремі, притаманні суто регіональним засобам масової інформації, вимоги до інформаційних жанрів. Так, “у французькій журналістиці історично склалося дуже прискіпливе ставлення до розмежування та дотримання жанрів. Це зумовлено тим, що, як свідчать дослідження французьких аналітиків, сучасний французький читач дуже добре розрізняє журналістські жанри і у випадку недотримання звичних принципів розміщення інформації аудиторія не сприйматиме матеріал як професійний” [88, 4].

Щодо “впізнавання” жанрового матеріалу, для сучасного українського споживача друкованої продукції питання лишається відкритим через його невивченість. Проте, зважаючи на власний досвід випуску кількох видань одночасно, можемо засвідчити, що впродовж певного часу (півроку, рік) і за умов регулярності виходу друкованого видання відбувається не тільки звикання читача до певного жанру, а й спостерігається виділення групами читачів окремих рубрик, які ведуть окремі журналісти, працюючи у певних жанрах. Це стосується таких рубрик, як “Життя і освіта за кордоном”, “Дорожній репортаж”, “В гостях у Мельпомени” (“Студентська газета”), “Еконебезпека”, “Екопопередження”, “Екопрогноз” (газета екологічної громадськості України “ЕКО”) тощо.

Це спостереження не находить підтвердження у підручнику-практикуму із журналістики українського дослідника О. Чекмишева. На його думку, створення і розвиток системи жанрів відбувається “відповідно до усвідомлення потреби у різних формах подачі інформації для різної аудиторії” [97, 29]. Тобто жанри, зрештою, формуються на потребу різних соціальних прошарків населення, відповідно до об'єктивних (менталітет даної нації) і суб'єктивних причин (характер конкретного видання). Штучно підганяти систему жанрів під певні стереотипи - означає не тільки штучне спрощення журналістикознавчої науки, а й до певної міри ускладнення ситуації, оскільки хибна і незрозуміла теорія, як і будь-яка штучна настанова, веде до погіршення ситуації у практичній реалізації будь-якого проекту, в тому числі друкованого видання.

Виходячи саме з потреб читацького загалу, французькі дослідники визначають такі жанри журналістики: інформаційне повідомлення, розширене повідомлення, звіт, інтерв'ю, портрет, розслідування. Окремо, як жанр, виділено репортаж [88, 5-7].

Специфіка сприйняття французьким читачем жанру репортажу полягає в тому, що, на відміну від інших жанрів, які “містять об'єктивний матеріал, головна мета репортажу - донести всі враження від події за допомогою органів відчуття журналіста. Тому цей жанр вважається суб'єктивним, він відображає події, звертаючись до відчуттів” [97, 7].

Ця дефініція - яскравий приклад того, як національний менталітет впливає на жанрове різноманіття в газеті. Класичне для України визначення репортажу, сформульоване майже п'ятдесят років тому, не втратило своєї актуальності та універсальності й формулюється таким чином: “Репортаж у газеті - це яскрава розповідь очевидця з місця події” [70, 13]. Визначення належить відомому журналістикознавцю Івану Прокопенку, який тривалий час працював на факультеті журналістики, розробивши курс інформаційних жанрів, видав унікальну для України книжку “Репортаж в газеті” [70].

Спеціальних розробок щодо специфіки розвитку інформаційних жанрів в Україні не велося впродовж останніх 10-15 років. Тим часом різка зміна політико-економічної ситуації в державі і у зв'язку з цим кардинальний перегляд поглядів на мораль призвели до непрогнозованих змін у суспільстві.

Найбільше відображення це знайшло в українських ЗМІ. Змушені перебудовуватися, журналісти зазнали катастрофічних втрат як в особовому складі свого творчого корпусу, так і в тиражах друкованої продукції. Досить нагадати, що мільйонні наклади деяких газет знизилися до кількох десятків тисяч, чимало видань взагалі припинили своє існування. Проте парадокс полягає не в цьому.

В Україні вижили не найсильніші, не найбільш професійні друковані засоби масової інформації. Вижили ті, які зуміли прилаштуватися, призвичаїтися до вимог новоявлених державних капіталістів і партій, утворених під конкретних індивідів.

Загальновідомо, що журналістика в Україні не є рентабельною від самого свого народження у незалежній державі. Пов'язано це не тільки з об'єктивними причинами. Серед останніх найголовніша - ціна на папір, що за роки незалежності зросла у 250 разів. Домінуюча причина - суб'єктивна. Вона полягає в тому, що вся журналістика в Україні працює на політичні потреби тієї чи іншої групи олігархів.

За умови, коли жодне українське видання не окупається, у журналістів не залишається вибору, як лише писати замовлені статті, вряди-годи друкуючи авторські матеріали.

Деякі газети взагалі звели так званий “творчий процес” до недбалого пошуку матеріалів у світовій мережі інтернет, часом не спромігшись навіть змінити заголовки або подбати про елементарну вичитку фактично вкрадених матеріалів.

Основна група жанрів, яка продовжує швидко і динамічно розвиватися, збагачуючись новими формами й методами роботи, - це група інформаційних жанрів. Правдивими, або такими, що максимально адекватно відображають ситуацію, є замітка, репортаж, інтерв'ю, звіт (звіт зараз все більше тяжіє до групи аналітики і трапляється практично лише у партійних виданнях, а отже, не може бути об'єктивним за природою цих видань).

Чим же зумовлена подібна позитивна трансформація інформаційних жанрів? Насамперед, об'єктивністю подання інформації, закладеною в їх першооснові. Коли інформаційна замітка відповідає лише на три запитання: що? де? коли?, то суб'єктивне журналістське трактування вже не можливе за самою суттю.

Те саме стосується й інтерв'ю. Якщо воно вирішене за класичними канонами журналістської моралі, тобто перевірене респондентом і завірене його підписом - про підтасовку фактів годі говорити.

Однак “виживаність” інформаційних жанрів має значно глибші коріння, сформовані у другій половині минулого століття. Йдеться про розвиток технологічної цивілізації і фізичне зменшення особистого часу конкретного індивіда у технократичному суспільстві.

Так, за підрахунками американських соціологів і, паралельно з цим, соціологів із колишнього СРСР, практично одночасно проведеними у європейській частині Союзу, середньостатистична людина приділяє спілкуванню із засобами масової інформації, а також з елементами художньої культури (переважно через електронні ЗМІ) приблизно півтори години на добу. У цей час мають вміститися останні новини, бестселери Мариніної або Рогози, швидке перечитування газетних шпальт, видрукуваних на найгіршому у світі жидачівському папері.

За підрахунками соціологів, резерви вільного часу у наших співгромадян практично вичерпані. Отже, домінування інформаційних жанрів випливає і з об'єктивних чинників: брак часу для сучасника, щоб зупинитися, проаналізувати подію, подумати над швидкоплинністю буття. Спрацьовує також психологічний чинник, досить відверто сформульований Томасом Маном, згідно з яким дві світові війни, до останньої межі “виплекавши” дикість, пожадливість і жорстокість, призвели до загального падіння моралі й рівня цивілізованості у світі.

На побутовому рівні в Україні це було зафіксовано у недавньому опитуванні, проведеному одним із популярних телевізійних каналів, коли значна частина підлітків від десяти до дванадцяти років не змогла впевнено назвати переможців у Другій світовій війні.

Отже, загальне морально-культурне тло сприяє інтенсивному розвитку в пресі саме інформаційних жанрів, як найпростіших, найдоступніших. Безумовно, електронні ЗМІ (насамперед телебачення) теж до певної міри сприяють цьому процесу, а саме: оперативність телебачення, яка раніше “заважала” пресі, зараз дисциплінує її.

Не можна написати неправду, бо читач того ж вечора, подивившись телерепортаж, переконається, що факти були перекручені. Більше того, припинивши безперспективні нарікання на електронні ЗМІ, журналісти друкованих видань почали шукати нові шляхи подання інформації, часом недоступні телекамері. Прямий газетно-журнальний репортаж, який ще двадцять років тому подавався здебільшого від однієї особи, тепер максимально насичується елементами інтерв'ю, коментарями фахівців або інформацією про те, як ставляться до об'єкта відображення в інших частинах світу.

Коли йдеться про національні засоби масової інформації, то штучні перекручення трапляються дуже часто. Українські інформаційні агентства не відрізняються правдивістю і об'єктивністю, що деколи призводить до конфліктів у журналістських колективах цих агенцій.

Наймані редактори столичних видань ведуть себе як “тимчасовці”, використовуючи час редакторства для індивідуального збагачення. Такі керівники заощаджують на гонорарах, обмежуючи можливості журналістського пошуку.

Попри все, інформаційні жанри розвиваються відповідно до того, як держава від адміністративно-командного капіталізму переходить до вільного ринку, а відтак прискореними темпами - до панування транснаціональних корпорацій в Україні. Про це, зокрема, йдеться в статті В. Різуна [75, 22-30], де розглядаються система масової комунікації і сучасний цивілізаційний процес, який, так чи інакше, зачіпає Україну. “Макдоналізація” і “масифікація” культури мають відчутну проамериканську або прозахідну орієнтацію, коли пострадянські країни почувають себе залежними від правил гри у цьому глобальному світі.

Цю тезу підтверджує О. Чекмишев, вважаючи, що подібна інформаційна політика може становити загрозу для двох типів держав: країн з тоталітарним ладом і держав, що перебувають на перехідному етапі [98, 36].

Україна, як відомо, належить до держав другого типу. А оскільки сучасні інформаційні технології у неї дуже мізерні, то захищати свій інформаційний простір вона може лише за умови пріоритету і розвитку національних ЗМІ.

Логічно, що слід цілком свідомо розвивати і культивувати інформаційні жанри в національній пресі. Насамперед - репортаж.

“Повинен сказати, що я люблю слово “репортер”. У цьому слові я відчуваю той темп, без якого не може жити газета. Для мене воно не протистоїть словам “журналіст” або “газетяр”. Треба лише уточнити, що спражній репортер - це журналіст, здатний зробити свою справу не тільки відмінною за якістю, але і при цьому ще в найкоротші, а інколи феєрично стислі строки” [81, 27]. До цих слів Костянтина Симонова слід додати найважливішу деталь, яку великий російський письменник обминув із щирого співчуття до колег по перу.

Репортер - унікальна суміш психофізіологічних характеристик; людина ініціативна і тому надзвичайно успішна у своїх починаннях. Репортерами були: політик Уїнстон Черчилль; письменники Ернест Ґемінґвей, Жорж Сім (він же Жорж Сіменон); італійський медіамагнат, а нині прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі; засновник холдингу “Совершенно секретно” Артем Боровик; військовий розвідник, лауреат Нобелівської премії Грем Грін і багато інших.

Тому, культивуючи репортерство, в Україні ми одночасно виховуємо нову генерацію журналістів, які, починаючи з репортерської праці, здатні реалізувати себе в інших іпостасях і починаннях.