Жанри і жанроутворення

“Професійна сфера масового спілкування мимохіть витворює адекватні засоби, методи, технології впливу рівня розумового та ідейного зростання ідеології. Цей процес безкінечний і вільний настільки, наскільки вічна масова комунікація у суспільстві”, - вважає відомий дослідник журналістики В. Різун [74, 66].

Трохи вище вчений справедливо закликає не сподіватися на ті часи, коли громадяни стануть значно розумнішими за професійних комунікаторів [74, 66].

Отже, проблема взаємозв'язку журналіст - читач у плані рівня освіти очевидна. Читач не в змозі сприйняти надто складну, з великою кількістю термінів наукову стилістику, а журналіст, у свою чергу, через брак освіти чи досвіду, не може трансформувати дефініції наукового апарату на рівень буденного спілкування. Тоді постановка, а тим більше вирішення проблеми етичного і наукового цивілізаційного розвитку на сторінках друкованих ЗМІ стає неприйнятною.

Загальновизнано, що є кілька методів подолання цієї суперечності. Один із них - використання жанрового різноманіття для оптимізації суто наукового викладу і привнесення у структуру журналістського матеріалу індивідуальних характеристик головного героя чи групи осіб, якщо йдеться про науковий колектив.

Інтерес до особистого, індивідуального та бажання знати біографію героя - ці суто психофізіологічні особливості читацького загалу слід враховувати, вміло їх використовувати, навіть маніпулювати, коли йдеться про основну мету: донести інформацію до читача, примусивши його адекватно на неї відреагувати.

М. Кім вбачає часткове вирішення проблеми у так званому біографічному методі збирання первинної інформації, що включає в себе біографічне інтерв'ю [46, 51].

Не зупиняючись на самій техніці жанру, зауважимо лише те, що більшість російських дослідників виділяють три основні види інтерв'ю як методу збирання інформації: лейтмотивне, надративне та відкрите [7, 26-27].

Термінологічна плутанина, що притаманна загалом усій без винятку світовій науці про журналістику, не дозволяє точно ідентифікувати, який з вищеназваних видів інтерв'ю є, наприклад, інтерв'ю-монологом чи інтерв'ю-діалогом і т. д.

Західноєвропейські журналісти у своїх жанрових визначеннях виступають значно прагматичніше, наголошуючи на тому, що, як фахівець, журналіст є медіатором між цікавою для аудиторії особою та самою аудиторією. При цьому дається одне визначення інтерв'ю як інформації, поданої журналістом у певному вигляді (жанровий виклад інформації) [87, 4].

Інший західноєвропейський дослідник вважає, що за допомогою інтерв'ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб. При цьому наголошується, що сучасне інтерв'ю все активніше використовує різноманітні форми і методи опитувань, включаючи новітні соціологічні дослідження [12, 64].

Найбільш повною, на нашу думку, є дефініція жанру, сформульована українським ученим О. Чекмишевим: “Інтерв'ю - це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми” [97, 112]. Ключовою особою, у розумінні журналістикознавця, є людина, яка найбільш компетентно поінформована про перебіг подій, спроможна дати коментар максимально адекватно [97, 112].

Інформаційним жанрам, зокрема інтерв'ю, присвячено окремий розділ роботи. Насамперед йдеться про інтерв'ю як форму опитування, метод збирання інформації при написанні журналістського твору.

Опитування, до якого, як зазначалося вище, все активніше залучаються здобутки соціологів, є основним стрижнем при підготовці будь-якого журналістського матеріалу. Слід зауважити, що запроваджена практика збирання інформації з інтернет-сайтів, які широко використовує сучасна українська журналістика, може зашкодити розвитку класичного інтерв'ю, при якому головними дійовими персонажами на сторінках друкованого видання виступають журналіст і його респондент.

Проте залучення колосального обсягу інформації з інтернету просто необхідне. Питання полягає лише в тому, якою мірою цю інформацію використовувати. Домінування інтернет-матеріалів, інтернет-фактів при збиранні інформації методом опитування перетворює будь-яку газетно-журнальну інформацію на вторинне, малоцікаве, вже відоме.

Принципи збирання інформації шляхом опитування універсальні в усьому цивілізованому світі й різняться лише за врахуванням менталітету респондентів; специфікою даного друкованого видання; за жанром, обраним журналістом з метою найповнішої реалізації творчого задуму; і, нарешті, вимогами самого замовника (інвестора). А що, власне, він бажає отримати в результаті публікації матеріалу?

Останнє питання в умовах нестабільної національної демократії (як і в умовах класичної західної і північноамериканської соціальної системи взагалі) є вирішальним.

Абстрагуючись від політико-кон'юнктурних моментів, зупинимося на основних проблемах, що виникають під час процесу збирання інформації шляхом інтерв'ю (у тому числі з елементами соціологічного опитування; з широким використанням інших джерел - від інтернету до усних повідомлень, газетних публікації, пліток тощо).

Визначення жанру, в якому буде подано матеріал, часто залежить не лише від кількості останнього, а й від його якісних характеристик. Живе спілкування, яке, на думку дослідника В. Здоровеги, має суто інформаційний характер [42, 74], - це один із пріоритетів журналістської майстерності, що досягається безперервною практикою і зумовлене наявністю у самого журналіста суто професійних характеристик, знанням етикету, умінням швидко встановлювати дружній контакт і спілкуватися тощо.

Отримання інформації у формі інтерв'ю як методу збирання матеріалу взагалі - пріоритет суто журналістської роботи. Науковця при опитуванні піддослідних цікавлять результати психофізіологічної реакції останніх на якийсь феномен. Лікаря більше турбують результати аналізів та спроби самого хворого пояснити симптоми недуги. Юриста - результати певних вчинків та їх наслідки. Професійного журналіста, коли він збирає матеріал для публікації, а надто за умови, коли він сам може визначити жанр майбутньої статті, цікавить реакція людини в цілому, а також емоційний стан, переживання, які відчував респондент. Особливо, якщо йдеться про екстремальну ситуацію.

Найбільш зрозуміле і лапідарне визначення інформації як такої дає довідник з філософії: “Інформація (лат. informatio - роз'яснення, виклад) - певні свідчення, сукупність якихось даних, знань” [94, 134].

У статті І. “Визначення інформації” Закону України “Про інформацію” зазначено: “Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі” [40, 58].

Досить повна і вичерпна дефініція не обмежує можливості подальшого розгортання основних положень цього визначення у більш широке трактування.

В основі будь-якої інформації лежить так званий “біт” - мінімальна одиниця вимірювання. Проте в професійній журналістиці прийнято керуватися поняттям “факт”, який, виходячи з численних формулювань, становить подію, явище, фрагмент реального життя, що, у свою чергу, є об'єктом людської діяльності чи пізнання [94, 383].

Факт - це відображення об'єктивного в людській свідомості, проте через недосконалість останньої не можна бути твердо впевненим у реальності того, що зафіксовано спостереженням. Це дуже важливо враховувати, розробляючи нову чи вдосконалюючи стару методику збирання інформації для журналістського твору.

Журналістикознавець В. Здоровега наводить слушні зауваження щодо факту реального і відображеного [42, 76].

Сам по собі факт не може існувати без сукупності інших фактів, подібних чи таких, що різняться. Якраз зіставлення фактів покладено в основу діяльності всіх без винятку інформаційних світових агенцій.

“ ... Спочатку закидайте широку сіть. Ви ніколи не знаєте, які факти і подробиці обернуться на коштовності, коли ви писатимете статтю”, - радить початківцям досвідчений журналіст з Ассошіейтед Пресс [45, 131].

Інформаційні агентства Сполучених Штатів Америки накопичили унікальний досвід збирання фактажу. Лише Юнайтед Пресс Інтернешенал (ЮПІ) щодня обслуговує понад шість тисяч корпоративних клієнтів, постачаючи їм новинну інформацію, фото, телевізійні сюжети, радіоновини.

Клієнтами ЮПІ стають щодня громадяни більше ніж ста країн світу, де розміщено 230 інформаційних бюро, в яких загалом працює понад дві тисячі журналістів [101, 37]. Цілком зрозуміло, що національні українські агентства не можуть не лише конкурувати з такими гігантами, а й досі виробити чітку стратегію щодо ідентифікації фактів і їх тлумачення під час збирання журналістської інформації.

Пріоритетним винаходом іншого, найбільшого у світі агентства Ассошіейтед Пресс (АП), є ряд новацій, серед яких - вичленення в інформаційному просторі інформаційного повідомлення, що згодом може стати основним джерелом для проведення журналістського розслідування.

Зазвичай, основним повідомленням вважається також і основний елемент газетного тексту. Воно є не тільки суттю, а й містить оригінальну інформацію, заради якої, власне, і пишеться сам текст.

АП, повсякчас продукуючи новинну інформацію, розширює межі та уявлення про журналістський пошук і жанрову палітру.

Згідно з офіційною інформацією, АП є власником або контролює 1,5 тисячі щоденних видань тільки у США. До власності АП належать також понад 6 тисяч радіо- та телестанцій. Новинна інформація передається через кілька супутників-сателітів. Світлини, що фіксують факт події, передаються за допомогою дигітального коду [101, 819-820].

Головний девіз журналістів АП - писати для читачів, а не повчати їх. Писати мовою, що відповідає їх життю, повсякденному досвіду [45, 21].

Щодо практики редакційної роботи, то це означає, що журналісти найбільшого у світі інформаційного агентства від самого початку вільні від ідеологічних стереотипів, які досі домінують над журналістами країн колишнього СНД. Всі без винятку посібники з партійно-радянської преси, видані до 1991 року, акцентували саме на вихованні індивіда засобами масової інформації на ідеалах комуністичної ідеології; “... система чітко визначала місце журналіста, як підручного партії. Він змушений був працювати над зміцненням цієї системи” [42, 7].

Залишки цього стереотипу не могли не екстраполюватися на перехідний період, перевтілившись у вульгарно-політичні заклики в окремих виданнях. Відмовившись від однієї ідеологічної системи, партійна журналістика України стала пропагувати навіть не політичні партії, а пішла шляхом відвертого вихваляння своїх вождів. Парламентська виборча кампанія 2006 року в державі проходила під гаслами окремих лідерів, що, по суті, зводить нанівець усю систему демократичних інститутів, побудованих на багатопартійній основі.

Передвиборна парламентська кампанія зафіксувала й інше кричуще явище. “Подивіться на виборчі списки основних суб'єктів виборчої кампанії, - закликає відомий аналітик у газеті “Киевскій телеграфъ”. - Там є кандидати, котрі ... займаються бізнесом” [99, 2]. Стаття, присвячена колізіям майбутнього вибору, не уникає проблем суто журналістської діяльності в умовах тотального домінування у списках політичних партій представників фінансової еліти.

Цілком очевидно, що за умови, коли голоси виборців слід здобути за будь-яку ціну, редакційні колективи, що фінансуються промислово-фінансовими групами, користуються унікальними методами збирання матеріалів для таврування і приниження політичних опонентів. “У період виборів усі так замазюкають одне одного .., що у момент зустрічі у сесійній залі можуть не витримати нерви”, - коментує столичний журналіст [99, 2]. Саме негатив, пошуки компромату стають для певної частини журналістського корпусу України повсякденною працею у період передвиборних перегонів. Моральні наслідки подібної діяльності важко недооцінити, коли працівникам друкованого ЗМІ доводиться вертатися до “мирної” праці.

Питанням “чорного” піару наукові дослідження з цього приводу в українському журналістикознавстві приділяють мало уваги. Але коли уважно проаналізувати форми і методи роботи, які використовує під час своєї діяльності газетний кілер, можна знайти чимало оригінальних винаходів і новацій у жанроутворенні.

Основними методами журналістської діяльності при обробці фактологічного матеріалу стають упорядкування і типологізація фактів. За допомогою першого чинника професійний аналітик відбирає і вирізняє з великого масиву інформації факти, які, на його думку, становлять справжній інтерес і вже у своїй основі мають оригінальну новину. Коли йдеться про типологізацію, журналіст перегруповує факти за певними ознаками, класифікуючи їх.

У професійних виданнях, які здійснюють серйозний аналіз політичної боротьби, насамперед у тих, що спеціалізуються на пропаганді та контрпропаганді, цими проблемами опікуються спеціальні групи аналітиків. Їх головна мета - зібрати факти (особливо, коли йдеться про “чорний” піар), відповідно хронологізувати їх, виділивши типові характеристики.

Питання про типологізацію фактів при підборі матеріалів для статті не можна ускладнювати, з огляду на специфіку сприйняття їх читачем. “Вже багато років тиражі газет не зростають, і звичка читати, зокрема серед молоді, зникає в атмосфері електронної магії. Не дивно, що гасло “слід бути поблажливими до читача” стало демагогічним лозунгом у новинному бізнесі”, - зазначає аналітик з Ассошіейтед Пресс [45, 21].

Незважаючи на певну емоційність, наведена теза цілком і повністю відповідає практиці сучасних молодіжних видань України. Так, щотижневик “Студентська газета” зорієнтований здебільшого на новинні матеріали, що можуть бути конкурентами новин з інтернету. Це, насамперед, бліцопитування щодо подій, які відбуваються в країні та за її межами [84].

Подібні бліцопитування роблять самі студенти, що дозволяє без проблем подолати бар'єр нерозуміння між поколіннями. Головною умовою при бліцопитуванні є наявність фотознімків респондентів, що на підсвідомому рівні викликає у читачів відчуття правдивості відповідей їх ровесників.

Значний позитивний ефект дає такий метод збирання інформації, як діяльність спеціальних кореспондентів “Студентської газети” у закордонних і місцевих відрядженнях. Присутність уже знайомого за попередніми газетними публікаціями спецкора молодіжної газети на місцях - від Канади до невеликих містечок - сприяє не лише позитивному іміджу газети. Спеціальні кореспонденти (студенти, штатні викладачі Інституту журналістики) у змозі виявити такі факти, такі нюанси місцевого життя, духовної і культурної атмосфери, що примушує потенційного читача відволікатися від багатогодинних пошуків у “світовій павутині”.

Метод збирання інформації для специфічного молодіжного видання визначає і пошуки оптимальних жанрів для адекватного подання матеріалу, що накопичується. “ ... Форма обумовлена даним змістом з одного боку і особливістю матеріалу і засобами його опрацювання з іншого” [5, 176-177].

Форми і методи впливу на читацьку аудиторію, видозмінюючись, набувають як внутрішніх, так і зовнішніх характеристик. Зовнішні характеристики у творчому колективі визначаються редакційними завданнями. Насамперед, обсягом друкованого тексту на конкретній сторінці; часом, який відведено для підготовки і написання матеріалу; необхідним матеріально-технічним забезпеченням (транспорт, забезпечення житлом в іншому місті тощо).

Внутрішніми характеристиками вважаються визначення оптимального жанру матеріалу, робота з дизайнером сторінки для гармонійного поєднання тексту та ілюстрацій, редакторська правка.

Різні джерела наводять приблизно однакову ефективність збирання інформації методом інтерв'ю (розмови). Вважається, що цей метод дає до 80 % всієї потрібної журналістам інформації. Очевидно, ця цифра актуальна для щоденної загальнополітичної газети міського чи регіонального рівня. Однак вона зменшується, коли йдеться про збирання інформації для провідних і спеціальних видань. Маються на увазі як спеціалізовані видання, присвячені розвитку окремих технологій, галузей промисловості, так і друковані видання, які висвітлюють проблематику розвитку певного регіону. Тут необхідна практика роботи журналіста з документами, досить специфічний відбір попередньої інформації через офіційні довідки, плани, розробки.

Метод збирання інформації через роботу з документами має свою специфіку. По-перше, журналістів для цього виду діяльності відбирають за особливими критеріями. Співробітнику редакції, який збирається працювати з документами, мають бути притаманні такі психофізіологічні характеристики, як прагматизм, прискіпливість, вміння надовго зосереджуватися і бути надзвичайно уважним, аби не пропустити слова чи коми, що подекуди визначають людські долі.

По-друге, працівник редакції має отримати безліч спеціальних допусків, бути пробивним, коли мова заходить про можливість отримання додаткової інформації у посадових осіб або в службовців, які цією інформацією володіють, але намагаються її не розголошувати.

По-третє, журналіст редакції, який працює з документами, повинен знати специфічні нюанси юридичного законодавства України. Новий Цивільно-процесуальний кодекс, що набув чинності на початку 2005 року, значно розширює права респондента, відповідно, звужуючи можливості кореспондента. Позови до суду супроводжують майже кожен журналістський твір, написаний на основі аналізу документів. Особливо це актуально, коли інформація стосується таких видів бізнесової діяльності, як нафта і газопостачання, виробництво спиртних напоїв та цукру.

Для столиці України в 2005-2006 роках дуже небезпечною в плані журналістського аналізу була тема житлового будівництва. При рентабельності 300-400 % керівники будівельних компаній вдавалися до брудних технологій і заходів, розпалюючи конфлікти із мешканцями столиці. Коли ж люди виходили на вулиці з протестними акціями проти незаконного будівництва, а журналісти адекватно висвітлювали ці заходи у пресі, судова тяганина із загрозою колосальних штрафів, починалася одночасно проти активістів громадського опору й редакційних колективів [24, 4].

Отже, крім знання своїх юридичних прав і обов'язків, журналіст, який здійснює збирання інформації, документального фактажу, часто-густо мусить вдаватися безпосередньо до послуг адвокатів, юридичних консультантів.

При роботі з документами справа інколи ускладнюється тим фактом, що магнітофонні записи, відеознімання, фотографії у суді, як правило, не беруться до уваги.

Сучасні посібники з журналістики останню тезу вважають такою, що вже прийнята українськими судами за остаточне рішення. Це не так. Автор наукової розвідки як видавець кількох газет і журналів у практиці особистої роботи неодноразово стикався з випадками, коли саме фото, кінодокументи ставали предметом судового позову. Авторське право в Україні розроблене настільки недбало, що кожний суддя, за власним розсудом, інтерпретує відповідні статті ЦПК, зазвичай із прив'язкою до конкретного судового позову.

Прикладів можна навести безліч, рішення суддів часто вражають несподіваними ракурсами, поворотами. Однак головним для редакційного колективу залишається факт однозначного програшу справи, навіть коли суддя виголосив рішення на користь редакції. Програш для редакції полягає у колосальних витратах коштів на адвокатів і згаяному часі, коли свідки - як правило, найбільш активні журналісти - проводять у приміщеннях суду фактично десятки робочих днів.

По-четверте, журналіст, який працює з документами, має знати основи їх класифікації. Складність останньої полягає в тому, що принципи класифікації виробляються кожним журналістом індивідуально, залежно не лише від його уподобань, а й від самої справи, про яку йдеться в документах. Коли переважають архіви у вигляді фото, кіноматеріалів, класифікація документів потребує своєї специфіки. Ксероксні копії, нотаріально завірені довідки, офіційні висновки експертів також потребують відповідної “ніші”.

Як правило, основним елементом кожної класифікації документів, її наскрізним спостереженням має виступати хронологія справи.

Загалом робота з документами, насамперед коли йдеться про підготовку фактажу для жанру журналістського розслідування, дуже нагадує матеріали судового процесу. Якщо взяти їх за взірець, то виходить оптимальна картина журналістського розслідування. Від пронумерованої першої сторінки, де в основу покладено документ, що започаткував розслідування (лист до редакції, судовий позов тощо), до останньої сторінки, де фігурує газетна стаття чи вирок суду. Подібний редакційний документ, як і результати судової справи, може фізично займати кілька томів із спеціальними додатками (кіно- та фотодокументи, важливі дискети та диски).

П'ятим пунктом у вимогах до журналістів, які працюють переважно з документами, має виступати такий етичний принцип, як відповідальність за свої дії, непідкупність. Відомо, що на один і той самий факт надходить іноді по кілька абсолютно протилежних експертних відгуків. Від журналіста залежить, чий саме експертний відгук розголосити, надати йому суспільного резонансу.

Протягом листопада-грудня 2005 року всіма без винятку засобами масової інформації України дебатувалося питання про збільшення ціни на експортний газ Російською Федерацією. Зважаючи на те, що 70 % важкої промисловості України працює саме на експортному газі з Росії, ситуацію деякі експерти розцінювали як критичну.

“Чому трапилося саме різке підвищення ціни на газ, що за кілька років призведе до стрімкого підвищення цін на всі продукти і, в зв'язку з цим, зубожіння населення?” - поставивши питання, на нього прямо відповіла одна із впливових українських газет. “Слід зауважити, що ідея переходу на грошову систему розрахунків за російський газ належить самому українському президентові, про що він заявив неодноразово як членам своєї команди, так і представникам ЄС, зокрема Хав'єру Солані”, - зазначає Юлія Мостова у “Дзеркалі тижня” [63, 1-2].

Отже, журналістка, відома своїми незалежними поглядами, із усіх експертних оцінок, причин, що призвели до кризової ситуації, вибрала одну. Враховуючи, що матеріал подано перед парламентськими виборами, а довіра до друкованого джерела інформації в Україні досить висока, то можна зробити висновок, що “Дзеркало тижня” однозначно інтерпретує інформацію, документальний факт з конкретної точки зору.

Шостою вимогою до журналіста, який працює з документами, є однозначне правило кількаразової перевірки даних, зафіксованих як офіційно, так і неофіційно. Загальноприйнята формула “як стало відомо з незалежних джерел” є спробою подання альтернативної точки зору, що теж має право на існування, особливо в умовах так званого перехідного періоду, коли демократичні інститути, зокрема юридичні установи, перебувають під державною чи олігархічною опікою.

Про документ як форму окремого журналістського твору заговорили в українському журналістикознавстві наприкінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття [42, 90]. Виник цей феномен водночас із стрімким зростанням інтересу до кінодокументалістики як жанру. Українські телеканали широко використовують цей прийом, показуючи великі документальні полотна про голодомор і т. ін. Певну популярність має і документальне осмислення подій “Помаранчевої революції”. За реалізацію цього проекту взялося одразу кілька провідних телеканалів України.

Проте у періодичній пресі фактологічний матеріал у формі офіційного чи неофіційного документа частіше використовується фрагментарно, переважно тоді, коли журналіст прагне підсилити фактор емоційного чи політичного впливу на читача. Використовується він і як антитеза словам респондента, що наведені в класичному інтерв'ю. Часто така антитеза набуває іронічно-сатиричного характеру, служить дійовим засобом боротьби проти фальсифікацій і перекручень.

Автор дослідження широко використав документальні матеріали під час роботи над історичним нарисом про трагедію під Крутами. Було опрацьовано велику кількість спеціальної літератури, зіставлено інколи схожі, інколи суперечливі факти.

Відомо, що в основу розповіді-легенди про трагедію під Крутами покладено поодинокі фрагментарні спогади “юнаків” (випускників і курсантів юнкерської школи в Києві) та пізніші інтерпретації подій закордонними і трохи згодом українськими істориками. Цифри, наведені в документах, а тим більше в газетних публікаціях на замовлення, відрізняються кричуще. Досить сказати, що кількість бійців у війську, відрядженого з Москви до Києва, сягала в окремих публікаціях 300 тисяч!

Тим часом, продовжуючи пошук документів, автору цього дослідження вдалося натрапити на спогади Аверкія Гончаренка, - командувача загонів Центральної ради, що були видані у кінці минулого століття в Чикаго [31].

Ця невелика книжечка, знайдена в останню мить, змінила характер історичного нарису, що дістав назву “Останній бій сотника Олександра Омельченка”. У своїх спогадах командувач загонів Центральної ради професійно і правдиво змалював хід бою.

Безперечно, з огляду на важливість теми Крутів у нашій історії, слід лише зазначити, що в боях брали участь переважно українські вояки, якими, з одного боку, командував Аверкій Гончаренко, з іншого - Антонов-Овсієнко, етнічний українець, уродженець Чернігова.

Лише один документ-книжечка, видана невеликим накладом через десятки років після історичної події, змінила не тільки ставлення самого автора до проблеми, а й примусила замислитися десятки тисяч читачів столичної газети “Хрещатик” і всеукраїнського видання “Волонтер”.

У журналістській практиці, коли йдеться про роботу з давніми історичними документами, трапляється так, що частина інформації остаточно втрачена, відсутня. Свідків зі зрозумілих причин також немає. У такому випадку журналісту слід виявити максимум тактовності, толерантності, щоб при можливому домислюванні ситуації не образити пам'яті тих, хто пішов з життя.

Останньою вимогою, що стосується журналістів, які використовують при доборі матеріалу документи, є необхідність обережно, із дотриманням всіх необхідних правил, зазначати джерело інформації, ретельно оформляти бібліографічні посилання. Окремо слід також згадувати осіб, які сприяли отриманню необхідних документів і консультували журналістів під час роботи.

Ідея та тема журналістського твору безпосередньо пов'язані з проблемами добору фактів і питаннями методології визначення оптимальних шляхів збирання інформації. Часто трапляється, що ідея твору виникає спонтанно ще до початку збирання фактажу. Відбувається це під впливом як внутрішнього процесу творення, так і під час свідомого чи несвідомого сприйняття інформаційного потоку через друковані, аудіовізуальні засоби масової інформації.

Ідея може прийти, на перший погляд, спонтанно або виникнути в результаті емоційного піднесення чи стресу, та вона завжди виважена годинами напруженої підсвідомої роботи. Процесам виникнення ідеї художнього твору присвячено чимало праць відомих літературознавців, згадують про процес зародження ідеї відомі письменники. Хрестоматійними стали записки класика російської літератури Льва Толстого, де він згадує про ідею виникнення твору “Хаджі Мурат” [89, 99-100].

Особистий лікар великого письменника О. Гольденвейзер також залишив у своїх спогадах нотатки про те, як Л. Толстой ділився з ним ідеями майбутніх творів, які щойно спали йому на думку [30].

Чи не найяскравішим спомином про те, як з'явилася ідея написати “Острів скарбів”, є записки самого Роберта Льюіса Стівенсона. Доглядаючи хворого небіжа, Стівенсон на килимі побудував невеликий острівець з фортецею. Розповідаючи дитині вигадану історію про те, що колись цей острів належав відомому пірату Флінту, Стівенсон мимоволі перетворив ідею розповіді в ідею художнього твору [83, 6-7]. Аналогічна історія трапилася з відомим математиком Льюісом Керолом, який, граючись з дочкою, вигадав ідею пригод маленької дівчинки в казковій країні, що розташовувалася за дзеркалами.

Кожен досвідчений журналіст при нагоді, в умовах побутового спілкування, також може згадати багато випадків, коли зовнішні чи внутрішні чинники спонукали до того, що в нього з'являлася оригінальна ідея журналістського твору.

Проте, на відміну творчих особистостей, які створюють художній образ, що компонується з найрізноманітніших елементів: від особистих спогадів до випадково почутих фраз, побачених текстів - журналіст керується реальними фактами, мусить адекватно відображати дійсність, змальовувати потреби реальних людей.

Тому ідея журналістського твору, зароджена спонтанно, - швидше виняток, аніж правило. Прийти в редакцію з ідеєю і отримати під неї газетну площу може дозволити собі журналіст з ім'ям, відомий публіцист. Останні, до речі, просто бронюють за собою певний обсяг в конкретному випуску, як правило, суботньому чи недільному.

Ідея твору в повсякденній практиці щоденної чи навіть щотижневої газети тісно переплітається з темою, яку визначає редакційна політика певного видання.

Приміром, у спеціального кореспондента “Студентської газети” Євгена Сердюка виникла ідея одноденних мандрівок до міст і містечок України. Що може побачити студент за одну добу? Які пам'ятні місця відвідати? З якими друзями-студентами зустрітися? Дізнатися, що думають однолітки з цього міста про перебіг подій в Україні.

Ідея молодого журналіста, визнаного кращим репортером України у 2005 році на Всеукраїнській виставці “Молодіжна преса в Україні” (Український дім, 21-22 серпня 2005 р.), знайшла тематичне відображення в серії дорожніх репортажів [78-80].

Аналогічна ідея була пізніше реалізована в популярній “Газете по-киевски”, коли під рубрикою “Сели и поехали” журналісти видання почали здійснювати екскурсії з написанням репортажних матеріалів по місцях Київщини [34, 8].

Тема твору фактично є творчим оформленням більш глобального поняття ідеї. У сучасній газетній практиці тема твору може бути погоджена з редакційними планами, але може виникати спонтанно, на основі запитів реального життя. У збірці Геннадія Бочарова [9] ідеєю твору є виживання людини в екстремальних умовах, змалювання випадків морального і фізичного одужання громадянина, патріота колишнього Радянського Союзу. Темою ж художньо-публіцистичних нарисів послужили долі реальних героїв, яких знайшов професійний журналіст, користуючись всіма видами пошуку інформації, про які йшлося вище.

У практиці повсякденної журналістської роботи тема певного твору може виникнути під час дискусії, у межах редакційної летючки. Класичне призначення останньої - під час колективного обговорення проаналізувати матеріали номера, що вийшов, акцентувати увагу на помилках, визначити кращі матеріали. Одночасно летючки служать своєрідною “фабрикою думок”, де продукуються ідеї майбутніх напрямів діяльності творчого колективу. Цінність колективного обговорення очевидна - гарний задум індивіда автоматично конкретизується в ідеї, коли цей задум підхоплюють і розвивають колеги, “ … коли майбутній твір народжується у свідомості автора як ще далекий і невизначений обрис, певний порядок викладу вже намічається, бо впорядковується спостережний фактичний матеріал і враження від нього, зароджується намір по-своєму їх викласти і донести до аудиторії”, - вважав відомий теоретик і практик журналістики Дмитро Прилюк, згадуючи і про те, що певний образ у процесі творчості може відбутися, відступивши перед новим, більш оригінальним [68, 159].

Найчастіше останнє приходить саме під час колективного обговорення первинної ідеї, коли під впливом колективних суджень і пропозицій вона набуває нового трактування і оптимальних шляхів для реалізації.

Обговорення первинної ідеї твору є також яскраво виявленою галуззю етичних взаємовідносин у колективі. Саме на стадії обговорення чітко вирізняються позиції керівника проекту і журналістів, які його реалізують; групи журналістів та індивідів; індивіда і власне читацького загалу, який згодом буде змушений відреагувати на ідею, втілену в журналістський задум.

У процесі роботи над реалізацією ідеї, у той момент, коли ідея дістала конкретне виявлення в темі журналістського твору, дуже актуальною стає тема домислу і вимислу в журналістській творчості.

Цій проблемі великого значення надавав дослідник журналістики Д. Прилюк, який вважав: “З творчої уяви і фантазії народжується вимисел і домисел, як їх конкретні вираження. Навколо їх правомірності у журналістській творчості точиться безперервна дискусія …” [68, 58].

1.2 Домисел і вимисел у сучасній журналістиці. Поняття факту

Загальноприйнятим є постулат, що журналісту, на відміну від письменника, має право на домисел, але не вимисел. Вимисел при цьому трактується як абсолютно абстрагована від дійсності подія або образ у художньому творі. У домислі журналіста можуть бути деякі нюанси, які привносить він у матеріал, зображуючи вже реальні події, реальних героїв. Тема ця дуже делікатна, бо межу між домислом і вимислом слід проводити в кожному конкретному випадку, залучаючи до цього спеціальну експертизу.

У деяких жанрах журналістики, як вважається, не може бути ані домислу, ані вимислу. Це, насамперед, інформаційна замітка, репортаж, інтерв'ю, звіт. Категорично заборонено вживати елементи вимислу і домислу в сатиричних жанрах, бо це однозначно може стати не тільки образою, а й послужити приводом для судового позову.

Одночасно будь-які факти, що були дібрані журналістом під час первинного накопичення матеріалу, лишаються здебільшого тільки бітами інформації, без емоційного насичення, що лежить в основі творчої роботи. Звичайно, подекуди і переліком самих вдало відібраних фактів можна вразити читача. Проте на практиці факти потребують творчого осмислення, глибокого аналізу, привнесення власного бачення світу журналістом, часто домислу. Це трапляється, коли журналісту (якщо це не репортер, який описує щойно побачене) доводиться, керуючись логікою та інтуїцією, відновлювати реальний перебіг подій. Безумовно, наявний при цьому суб'єктивістський момент дає змогу констатувати фактичну присутність журналістського домислу. “Вимисел і домисел - це різновид фантазії, без якої немислима не тільки журналістика, а й творчість взагалі”, - констатує Д. Прилюк [68, 60].

Взаємовідносинами і порівнянням вимислу і домислу багато переймалися літературознавці, іноді “перебираючись” у сусідню царину журналістикознавства.

Якщо усвідомлення реального факту для літературознавців є елементом науковості та базується на вивченні та аналізі соціальної дійсності, то сприйняття відображеного факту вже цілком протилежне до факту реального [11]. Факт тоді виступає як визначальний компонент жанру. Якщо у творі домінує усвідомлення відображеного факту, то маємо справу з художньою творчістю, класичним відображенням дійсності у художньому творі.

Трохи ускладненій системі інтерпретації фактів сучасними літературознавцями можна протиставити позицію дослідників журналістики.

На думку В. Різуна: “Твір (текст) - це складна система змісту, в якій переплетено фактаж, ідею, емоційно-вольові відтінки. Тому твір є не тільки засобом інформування, одночасно він приховує елементи пропагування, агітації… зробити текст у чистому вигляді неможливо через відсутність інформативно чистих засобів вираження” [74, 69].

Дуже важлива констатація, де фактично підтверджується, крім всього іншого, наявність домислу в будь-якому журналістському тексті.

Слід зазначити, що в сучасній практичній журналістиці набули розвитку такі оригінальні інтерпретації факту, про які доводиться говорити з певною часткою умовності. Йдеться про свідоме ігнорування самого факту в системі порівняльного аналізу. Факт, вирваний із контексту, часом справляє на читача прямо протилежне враження, ніж взятий у відповідному подієвому ланцюжку. Можливий і інший варіант перекручування фактів, підтасовки їх під певну ідею, настанову. Факти, насамперед в аналітичних матеріалах, можна подавати хаотично, як мозаїку, досягаючи цим псевдоефекту достовірності з одного боку, і фактично приховавши інформацію з іншого. Такою системою штучного приховування реальних фактів, що мають вплив на ситуацію, часто користуються у своїх аналітичних публікаціях економічні радники опозиційних партій, недбалі урядовці та ін.

На телебаченні цей процес тісно пов'язаний з так званою міфотворчістю, бо псевдоінтелектуальна інформація, подана у вигляді окремих мозаїчних елементів, породжує міф реального пізнання, накопичення суми знань, які ніби потрібні для інтелектуального розвитку. “Скорочення часу для коментарів і аналітичних програм веде до деградації мислення аудиторії”, - зазначає дослідник феномену масової свідомості В. Різун [74, 71].

Проблема мозаїчності, уривчастості подання фактів для друкованих видань характерна менше, ніж для телебачення. Тут існують свої специфічні проблеми з фактажем, зміст яких досить повно знайшов своє втілення у настанові для працівників фешенебельного журналу з роману шведського журналіста і письменника Пера Вальо: “Найбільш “правдиві” твої репортажі не завжди кращі. Правда - це такий товар, який потребує від сучасної журналістики надзвичайно обережного поводження. Не думай, що всі її люблять так само, як і ти” [14, 37].

В Україні повсякчас з'являються і зникають товсті кольорові журнали, які за основну мету ставлять рекламу якогось політичного лідера. Таким був, зокрема, супердорогий журнал “Президент”, що проіснував кілька років за час правління Леоніда Кучми. Зовнішню стилістику цього таблоїду визначала величезна кількість публікацій і фотоматеріалів, де головною дійовою особою був сам Л. Кучма або члени його родини. Як відгомін тоталітарної епохи, журнал “Президент” є яскравою ілюстрацією намагання викривлення суспільної свідомості й помпезної спроби відтворити культ особи в нових соціально-економічних умовах.

На думку дослідника журналістики Д. Прилюка: “Журналіст починає творити як тільки відчує політичну значимість того чи іншого життєвого факту, не чекаючи нагромадження повноти подібної інформації” [68, 61].

Зауваження цілком слушне, але наголосимо саме на творчому боці проблеми. Факт, як відомо, сам по собі може стати основою ідеї, бути аналогом, першоосновою теми твору. Проте вельми умовним є поняття “нагромадження повноти подібної інформації” з тези, наведеної вище.

Скільки фактів слід накопичити, записати на диктофон, у нотатник чи зафіксувати на фотоплівку, щоб вони послужили критичною масою для творчої ланцюгової реакції? Зрозуміло, що в кожному окремому випадку саме кількість і якість нагромаджених фактів залежать від багатьох чинників: від емоційного стану журналіста до рівня його професійної підготовки, можливості виконувати творчу роботу.

Д. Прилюк, аналізуючи творчий процес, наголошує на таких важливих передумовах, як розвиток пам'яті та стан підвищеної активності дослідника, що наростає в міру ознайомлення з проблемою [68, 61].

Дослідник журналістики М. Кім виділяє процес “виношування” журналістського твору, який, на його думку, відбувається у кожного журналіста по-своєму [46, 70].

Літературознавець В. Буряк, аналізуючи інформаційно-художню свідомість у контексті саме журналістської творчості, зазначає, що окремі фрагменти, факти буденності часто систематизуються на підсвідомому рівні [11, 111-117]. Дослідник слушно зауважує, що ефективність впливу інформації залежить як від інформаційних систем життя - суспільство, автор, герой, так і системи реалізації - концепція, твір.

Отже, незважаючи на різницю в термінології і підходах до понять реальності, вчені одностайні в тому, що факт, певним чином інтерпретований у свідомості, збагачений емоційними нашаруваннями, асоціативним рядом, підкріплений аналогічними випадками, що пригадалися у творчому процесі, - виступає вже як самодостатній елемент. Стає одночасно джерелом і рушійною силою, темою, а згодом і фабулою журналістського твору.

Накопичення фактів часто потребує не тільки відповідної інтерпретації, а й планування твору. Саме планування структури майбутнього журналістського твору - питання завжди індивідуального творчого підходу. У повсякденній журналістській практиці найчастіше трапляється так, що часу на детальний план матеріалу, запланованого у номер, просто не вистачає. Водночас відомі нарисовці охоче діляться практикою складання планів: коротких чи розширених, емоційних чи сухувато-стриманих [68, 61-63].

Західні журналісти, спираючись в основному на більш прагматичні методи підходу в питаннях організації творчості, пропонують за аналогію плану твору взяти його “полегшений” варіант у вигляді розбивки тексту на підзаголовки. У своїх рекомендаціях для українських журналістів французькі дослідники радять: “Розбийте на підзаголовки будь-який цільний текст з української преси, довший за 250 рядків” [27, 96].

Слід зазначити, що рекомендації французьких фахівців взяті за аналогами західної преси, де переважають газетні формати Б2. В Україні, де газети виходять здебільшого форматом А3, слід робити розбивку частіше - приблизно через 75-100 газетних рядків. Це усталена практика центральних і регіональних газет. Коли такої розбивки немає, українські видавці ставлять через кожні три-чотири абзаци так званий “ліхтарик” - особливим чином виділену велику літеру.

Тож заздалегідь продуманий і накиданий або досконало прописаний план, назви підрозділів, що служать і розбивкою і планом одночасно, спеціальна акцентуація на кожному новому розділі у вигляді спеціальної позначки (“ліхтарика”) - прояви однієї і тієї самої проблеми - вирішення структуралізації газетного тексту. Мета завжди одна - полегшити сприйняття тексту читачем.

В основі такої структуралізації лежить намагання якомога ефективніше подати факт, який раніше знайшов сам журналіст у процесі творчого пошуку. Газетна практика засвідчує, що, на відміну від літературного твору, журналістський може нараховувати досить обмежену кількість фактів. Їх збільшення автоматично впливає на розширення жанрової палітри. Один-два факти можуть стати основою репортажу, три-чотири десятки - опрацьовані при написанні аналітичної статті.

Окремо слід розглядати своєрідну інтерпретацію фактів у сатиричних та гумористичних матеріалах.

“Коли публіцист не бачить у негативному факті закладеної в ньому комічної суперечності, то на світ з'являється критичний текст, якщо ж автор виявляє комічний зміст факту - народжується фейлетон”, - констатує дослідник журналістської творчості Л. Кройчик [51, 137].

Проблема комічного добре опрацьована в російському та українському літературознавстві, проте недостатньо висвітлена у професійному журналістикознавстві. Тому досить часто доводиться звертатися до поняттєвого апарату таких провідних дослідників, як М. Бахтін [6], екстраполюючи основні положення його творчих концепцій на журналістський процес.

Коментування фактів - найпоширеніший спосіб творчого відображення їх у журналістиці. Вище було зазначено різницю у методиці підходу до коментарю як такого, що утворився внаслідок різного менталітету в західній і національній журналістиці. Досить важко спрогнозувати, яким шляхом буде розвиватися коментування та інтерпретація фактів у національній пресі. Але цілком очевидно, що розвиток журналістики і коментарю фактів, як наріжного каменю цієї професії, буде цілком залежати від соціально-економічного розвитку країни.

Вибір демократичного устрою в умовах швидкої капіталізації економіки спершу неодмінно впливає на стиль журналістики у плані саме коментарю. Стовідсотковою іронією і сарказмом пронизані сторінки творів Марка Твена, де він, відображаючи факти дикого капіталізму в Америці ХІХ століття, коментує їх [57].

“Хіба не доброчинна наша поліція? Хіба не стежить вона за порядком у місті? Хіба не її пильність і вміла робота повертає на шлях істини нажаханих хуліганів і головорізів? Хіба це не підтверджується тим фактом, що наші дами, коли їх охороняє полк солдатів, насмілюються у денний час ходити навіть околицями міста?” [57], - так саркастично починається коротка публіцистична замітка Марка Твена, побудована на коментарі кількох фактів реальних зловживань поліційною владою одного з міст Америки ХІХ століття.

Один із журналістів “5 каналу”, коментуючи результати опитування глядачів, 80 % яких “чекають при зустрічі з міліцією лише неприємностей”, сумно коментує, що такі результати не роблять честі сучасним захисникам правопорядку [72].

Таким чином, коментар факту в умовах нестабільної економіки, відсутності діючої і реальної багатопартійної системи - цілком очевидна необхідність розвитку журналістики. Але, як піде процес далі, можемо судити з художніх творів і посібників із журналістики, виданих у європейських країнах чи Америці. Варіант перший: стабільне суспільство на зразок шведського, яке описує Пер Вальо. Критика, а отже, коментар як складник критики в цьому суспільстві неможливі.

“ … Журнали. Він не вичитав у них нічого цікавого. Нічого, що могло б порадувати його, розсердити, здивувати… Траплялися й елементи критики, але вона завжди була спрямована або проти відомих з історії психопатів, або - дуже рідко - проти якихось часткових обставин, в якихось віддалених країнах, та й то зрідка і зазвичай у дуже стриманих висловах” [14].

Другий, прямо протилежний шлях, шлях коментування фактів - це їх зображення з мінімальним авторським коментарем. У таких випадках факти настільки кричущі, що промовляють самі за себе. Ми зупинялися на цьому вище, коментуючи творчість німецького публіциста Г. Вальрафа.

Нарешті, третій можливий варіант розвитку: повна відмова журналіста у коментуванні якихось фактів. Про це згадувалося вище, коли йшлося про принципи роботи Ассошіейтед Пресс.

У німецькій журналістиці спеціальним місцем для авторського чи редакційного коментарю є передова стаття.

“Однак на практиці передова стаття відрізняється лише тим, що її завжди розміщують на певному місці в газеті (у “Франкфуртер Альгемайне”, наприклад, на першій сторінці праворуч і прямо позначають як коментар)” [12, 60].

Французька преса теж базується на принципово інших засадах у ставленні до коментарю, ніж українські друковані ЗМІ.

“Журналіста має бути майже не видно, факти вимагається викладати з максимально нейтральною інформацією” [27, 4].

Упорядник популярного видання із журналістики, виданого українською мовою на кошти благодійного фонду, у вступному слові прямо закидає працівникам українських ЗМІ, що їм не слід писати так, щоби відразу відчувалася позиція автора. Зараз, на думку упорядника, журналісти більшості друкованих ЗМІ в Україні працюють за інерцією, вважаючи, що воля керманича, воля засновника видання має бути донесена до масової аудиторії [27, 4].

Безумовно, не можна не погодитися з останньою тезою, проте, лише частково. І правда, українські друковані ЗМІ, всі без винятку, фінансуються або державою, або так званими олігархами. Лише від особистих якостей останніх, як і від особистих якостей редактора залежить, наскільки газета чи журнал будуть дотримуватися тої незримої межі, за якою закінчується відверте підлабузництво і починається зважена повага, вміння так подати матеріал, щоб були враховані як інтереси інвестора, так і об'єктивні реалії.

Безперечно, невисокий культурний рівень української криміналізованої в минулому олігархії та, як правило, небажання урядових чиновників ознайомлюватися з пресою, за винятком тих випадків, коли на сторінках газети розміщено критичний матеріал, значно розширює можливості для маневру редактора і відповідального за випуск друкованого ЗМІ. Певною мірою допускається навіть полегшений варіант критичних зауважень щодо інвестора з тим, щоб зберегти видиму об'єктивність.

Цей процес розвивається і надалі, у міру зростання освіченості й толерантності у суспільстві. Показово, що у французькому посібнику з журналістики фактично узаконюється процес взаємодомовленості у системі інвестор - творчий колектив. Звучить це по-французьки витончено, навіть вишукано: “Ані політики, ані фінансисти у Франції … не випускають друковану продукцію собі на втіху. Проте, звичайно ж, знаходять спосіб “прогодувати” вже популярні видання, щоб дуже тонко і обережно дістатися до сердець їхніх читачів, а, позаяк, і потенційних виборців” [27, 5].

Колишня випускниця Інституту журналістики, а нині громадянка Франції, дуже чітко сформулювала останній й вирішальний чинник, заради якого існує більшість друкованих видань у буржуазно-демократичному середовищі. Це - боротьба за електорат, за голоси виборців. Боротьба, що в умовах багатопартійної системи з розгалуженою системою контролю і відстеження дій політичних конкурентів, набуває все більшого масштабу.

Основою будь-якої виборчої кампанії в Україні, серед інших важливих чинників, вважається наявність у конкретної політичної сили свого друкованого ЗМІ. Специфіка ж політичних кампаній в Україні полягає в тому, що діяльність цих ЗМІ має здебільшого “сезонний” характер. Показовим у цьому плані є зізнання редактора колись однієї з наймасовіших молодіжних газет України “Комсомольское знамя” (з 1991 р. “КоЗа”), Володимира Кулеби: “Я пригадую події майже десятирічної давнини, коли журналістика переживала колосальне піднесення, а наклад нашого видання досягнув майже півтора мільйона примірників. Журналістика була чимось на зразок дивізії НКВС, що примушувала народ іти вперед, оскільки слов'яни йдуть вперед тільки тоді, коли за їх спинами стоять загони НКВС.

Тепер журналісти виступають у ролі зграї мисливських собак. Зацькували здобич - і добре. З барського столу їм кидають кістки” [23, 5].

Коментар досить емоційний, але, зважаючи на те, що інтерв'ю давав редактор видання з колосальним для України накладом, слід поставитися до нього з повагою. Слова редактора українського видання - дзеркальне відображення стану видавничої справи у розвинених скандинавських країнах, що його так безжалісно гостро змалював у романі “Загибель 31-го відділу” Пер Вальо [14].

Вже доведена до абсурду ситуація з друкованими та аудіовізуальними ЗМІ зображена у відомому романі-антиутопії Рея Бредбері “451 градус за Фаренгейтом” [10].

Як відомо, система Фаренгейта - одна із загальноприйнятих у світі систем вимірювання температур. 451 градус за Фаренгейтом - це температура, при якій займається папір. Свій роман відомий американський письменник-фантаст, колишній газетяр побудував на тому висновку, що рано чи пізно обивателю друковане слово не буде потрібне взагалі, а отже, всі книги, а з ними газети, журнали як духовну пам'ять цивілізації слід знищити, спалити.

“Я пригадую, як одна за іншою помирали газети, - свідчить головний герой антиутопії, - ніби метелики на вогні. Ніхто не намагався їх воскресити. Ніхто не жалкував за ними. І тільки тоді я зрозумів, як буде спокійніше, коли люди будуть читати лише про пристрасні поцілунки і жорстокі бійки” [10, 76].