Українська таборова преса першої половини ХХ століття: проблеми національно-духовного самоствердження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Українська таборова преса першої половини ХХ століття: проблеми національно-духовного самоствердження

СИДОРЕНКО Наталія Миколаївна

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії літератури та журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Москаленко Анатолій Захарович

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор ШКЛЯР Володимир Іванович, Інститут журналістики, завідувач кафедри міжнародної журналістики

доктор філологічних наук, професор КАЧКАН Володимир Атаназійович, Івано-Франківська державна медична академія,

завідувач кафедри українознавства доктор історичних наук ТРОЩИНСЬКИЙ Володимир Павлович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник

Провідна установа: Львівський національний університет імені І.Я.Франка

Захист дисертації відбудеться “ 24 “ жовтня 2000 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ-119, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вул. Володимирська, 58

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор В.Ф.Іванов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність розгляду теми зумовлюється як недослідженістю цієї важливої проблеми функціонування української періодики у складних воєнних, повоєнних і міжвоєнних умовах (зокрема в період І і II Світових воєн, у час еміграції урядів та армій УНР і ЗУНР за межі батьківщини тощо), так і постійним зацікавленням до означеного кола питань все більшої аудиторії науковців і громадськості. До того ж тут перехрещуються проблеми не тільки суто журналістикознавчі, а насамперед націотворчі, загальнодуховні, політичні й історичні.

Невипадково досить широким постає діапазон таборової преси: у хронологічних (від 1914 до 1949 p.) та географічних межах (Німеччина, Угорщина, Австрія, Польща, Чехія, Італія, Єгипет, Румунія, Великобританія) розповсюдження національної періодики у різноманітних таборах для вигнанців українського походження (табори військовополонених, інтернованих Армії УНР і частин Української Галицької Армії, переміщених осіб, біженців, найманих робітників). Через подібні табори, розташовані головним чином у Центрально-Східній Європі, пройшло у першій половині ХХ ст. понад три мільйони українців. Тому видання, котрі постали за досить несприятливих обставин для людського існування, давали змогу різночасово тисячам українців випробувати й загартувати свою національну свідомість, підтримати духовно-культурну енергію, зберегти патріотичні почування й віру у незалежність батьківщини.

Таким чином виникло специфічне явище в історії журналістики - таборова періодика, що видавалася в обмежених умовах, як правило, у таборах для військовополонених, інтернованих, біженців, переміщених осіб, але часто функціонувала і поза таборами, виконуючи функції інформаційно-духовного сполучника у робітничих командах і осередках цивільної еміграції. Зокрема така форма творчої і видавничої діяльності відповідала сутнісним потребам, національно-патріотичним і політично-державним орієнтаціям українського народу, що постійно зазнавав на батьківщині (передусім на Східній Україні) репресій, утисків, перешкод на шляху розвитку національного друкованого слова.

Українська таборова періодика ХХ століття - своєрідне духовно-політичне явище, викликане не тільки гострими світовими протиріччями (протистоянням великих імперій, боротьбою за європейський простір і поширення влади), а й внутрішніми невирішеними питаннями державно-незалежного статусу. Формуванню подібного типу преси сприяли, як правило, міжнародні воєнні змагання (І та ІІ Світові війни) та політичні перипетії усередині держави (поразка УНР і ЗУНР, інтернація їхніх армій, відтік національної інтелігенції; а також громадянські війни, що призводили до еміграції як військових, так і цивільних осіб). Із огляду на ці складні фактори у вирішенні долі багатьох слов'янських народів, передусім - українців, у першій половині ХХ ст. (1914-1950 рр.) на всіх континентах виникали табори різного призначення: військовополонених, виселенців, переміщених осіб, біженців, найманих робітників. Українська еміграція завжди використовувала найменшу нагоду для культурно-просвітньої і духовно-мистецької праці, видавничої діяльності й поширення рідного слова на чужині.

Досі ця проблематика з ідеологічних причин залишалася непоміченою, як і діяльність (політична, видавнича, просвітня, журналістська, літературна), котру вели українці за межами батьківщини. А ті аспекти життя діаспори, що знаходили відображення у наукових розвідках, не завжди відповідали історичній правді. Таким чином основний масив періодики, творчий і фаховий досвід, публіцистичні досягнення колишніх полонених, інтернованих, переміщених осіб, в'язнів концтаборів, політичних біженців, які не повернулися в Україну або не були нею визнані (потрапили на заслання, були репресовані, розстріляні) фактично не вводився до наукового обігу, досі не став предметом прискіпливого вивчення істориків, літературознавців, журналістів, військових, культурологів, політиків.

Нині жодне книгосховище в Україні не має повних комплектів всієї української періодики, що видавалася від часу її зародження упродовж ХІХ і ХХ ст.ст., особливо це стосується національних часописів на чужині. Проведене дослідження підтверджує: наша держава по суті позбавлена історичних документів, оригіналів багатьох мистецьких, художніх і публіцистичних творів, що могли стати цінним внеском у її духовну скарбницю. Тому більшість матеріалів, покладених в основу цієї праці, були знайдені у закордонних установах (бібліотеках, музеях, архівах, приватних колекціях, українських осередках) Великобританії, Канади, США, Чехії, Польщі.

Важливою і маловивченою з точки зору історії журналістики залишається досі джерельна база - використання архівних матеріалів у відображенні проблем, закономірностей та умов появи і функціонування періодичних видань, участі в освітленні національно-політичних і державних орієнтирів еміграції. Значний пласт дослідницького матеріалу зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центральному державному історичному архіві у м.Львові (ЦДІА у Львові), Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України, Науково-довідковій бібліотеці Центральних державних архівів України (м.Київ). Наукове опрацювання історично-політичних і духовних аспектів діяльності українських товариств, громад, культурно-освітніх гуртків, видавничих секцій полонених та інтернованих вимагало звернення у ЦДАВО України до фондів Військового міністерства УНР (ф.1075), Генерального Штабу Армії УНР (ф.1078), Воєнно-історичного музею-архіву при Генштабі Армії УНР (ф.3179), Ліквідаційної комісії у Польщі (ф.3264), Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696), Народного Комісаріату закордонних справ УРСР (ф.4), посольств Української держави у Німеччині (ф.3077) та Австрії (ф.3198), Союзу визволення України (ф.4405).

Безпосереднім свідченням конкретної праці у національно-духовній і видавничій царині інтернованих у Чехо-Словаччині й Польщі стали різноманітні звіти, протоколи, огляди, рапорти, списки, що стосувалися окремих таборів (ЦДАВО України - Фрайштадт (ф.4404), Раштат (ф.4406), Зальцведель (ф.4418), Вецляр (ф.4382), Монте Кассіно (ф.4430), Німецьке Яблонне (ф.3520), Йозефів (ф.3521), Йозефштадт (ф.3533), Ліберець (ф.3530), Тухоля (ф.3522), Щипйорно (ф.3523), Стшалків (ф.3524), Александрів Куявський (ф.3526), а також групи інтернованих військ Армії УНР, включаючи Вадовиці, Каліш, Ланцут, Пйотркув Трибунальський, Пікуличі, Щипйорно (ф.2439).

Допоміжну, але досить фажливу функцію виконали деякі інші фонди ЦДАВО України, де містилася інформація про певні громадські організації, що мали свої часописи або збиралися їх видавати. Це Всеукраїнська спілка військових інвалідів УНР у таборі Щипйорно (ф.3307), Фонд допомоги шкільній молоді в таборах інтернованих у Польщі (ф.2467), філія Товариства бувших вояків Армії УНР у Каліші (ф.2527). У ЦДІА у м.Львові зберігається колекція документів про діяльність урядів і армій УНР та ЗУНР, зокрема ті, що стосуються допомоги полоненим та інтернованим (ф.581).

Оригінальні факти про літературно-мистецькі та журналістські сили у таборах інтернованих, стосунки в їхньому колі, характеристику тих чи інших періодичних видань можна виявити у листуванні українських громадських, військових і політичних діячів. Такі відомості наявні у спілкуванні різних особистостей, причетних до видавничої діяльності у Чехії, Польщі, Єгипті. Своєрідна інформація почерпнута із особистих матеріалів Миколи й Микити Шаповалів, Сергія Шелухіна (ЦДАВО України - ф.3563, 4007, 3695), Івана Шендрика і графа Михайла Тишкевича (ЦДІА у м.Львові, ф.369, 581), які листувалися з представниками редколегій та авторами багатьох сучасних їм видань (зокрема “Веселки”, “Нашого життя”, “Українського сурмача”, “Табора”, насамперед із Є.Маланюком, А.Коршнівським, М.Капустянським, В.Євтимовичем, М.Обідним, І.Зубенком та іншими).

Лише в останнє десятиліття до цієї проблематики почали звертатися українські науковці - В.Трощинський, М.Павленко, М.Присяжний, С.Горєвалов, І.Крупський, І.Срібняк, М.Романюк, О.Сидоренко, О.Мукомела, С.Кость, О.Тимчишин, К.Федірко та інші. Мотивом для їхніх пошуків стали праці зарубіжних дослідників: З.Кузелі, С.Наріжного, А.Животка, В.Маруняка, Є.Місила, О.Вішки, Ю.Божика і Б.Балана, І.Стебельського, Р.Ільницького. Але досі вони лишалися окремими фрагментами до осмислення цілісного явища таборової преси, її участі у відтворенні духовно-політичних змагань української еміграції у першій половині ХХ соліття.

Основою для проблемно-тематичного, типологічного, мовно-стилістичного, жанрового аналізу таборової періодики, її функціональних рис і редакційно-видавничих характеристик послужили праці сучасних теоретиків та істориків української журналістики й літератури: В.Здоровеги, В.Іванова, Р.Іванченка, В.Качкана, О.Коновця, В.Лизанчука, Й.Лося, А.Мамалиги, А.Москаленка, М.Нечиталюка, Ф.Погребенника, А.Погрібного, О.Пономарева, Г.Почепцова, Т.Приступенко, В.Різуна, М.Тимошика, П.Федченка, Б.Чернякова, Ю.Шаповала, В.Шкляра, В.Яременка, Ю.Ярмиша та ін.

Досі здійснено не так багато спроб об'єктивного і всебічного поцінування таборової періодики, аналізу типологічних і тематичних обріїв, виокремлення істинних постатей на ниві публіцистичній, критичній, науковій. Загалом можна стверджувати, що навіть на тривалій відстані не існує хоча б наближено синтетичного дослідження про феномен таборової преси як специфічно національний вияв, що дав змогу тисячам українців усвідомити свою національну сутність, ствердити національне “я” у творчій праці, зарекомендувати себе як представника українського народу на європейській арені, у чужих державах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка очевидний, адже тематично пов'язаний із комплексними науковими програмами і планами, що розбробляються впродовж останнього часу, зокрема, “Роль ЗМІ у процесах державотворення України”, “Редакційно-видавнича справа: досвід, проблеми, майбутнє”, “Українська журналістика в контексті світової”.

Мета дослідження - відновити розірваний ланцюг в історії української журналістики, ввести до наукового обігу десятки імен та видань, котрі з ідеологічних міркувань “не вписувалися” в загальну систему духовних досягнень народу; виявити найсуттєвіші націотворчі ознаки таборової преси, що видавалася українською еміграцією за межами батьківщини у першій половині ХХ ст.

Відповідно визначені такі завдання:

- встановити і проаналізувати національну періодику, що видавалася і функціонувала у таборах військовополонених, інтернованих, переміщених осіб і біженців від 1914 до 1950 рр. на території Європи, Азії, Африки;

- простежити етапи становлення української таборової преси, специфіку національно-політичних орієнтирів і духовно-освітніх завдань, висвітлених на сторінках газет і журналів, бюлетенів, вісників, альманахів;

- з'ясувати коло співробітників таборових видань, уточнити імена публіцистів, письменників, кореспондентів, редакторів, силами яких з'явилася у світ ця періодика за межами України; визначити їхній конкретний внесок і роль в історії національної журналістики;

- проаналізувати жанрово-стилістичні, типологічні, проблемно-тематичні особливості української таборової періодики трьох періодів.

Об'єктом дослідження стали еміграційні процеси, що відбувалися в період світових воєн і визвольних змагань українського народу; виявлення національно-патріотичних засад в умовах полону, інтернування, політично-державних незгод, переселення цивільного населення (біженці) внаслідок воєнних дій; створення духовно-освітнього грунту існування на чужині, визначення свого національного імені й державних орієнтирів, взаєморозуміння з іншими народами.

Предметом наукового аналізу стала безпосередня культурно-освітня і творчо-видавнича діяльність українських військовополонених, інтернованих, переміщених осіб і біженців на території Європи (Німеччина, Австро-Угорщина, Польща, Чехія, Італія, Великобританія), Африки (Єгипет), Азії (Росія, Далекий Схід) у першій половині ХХ століття (1914 - 1950 рр.). Таким чином таборова преса виступає основою журналістикознавчого пошуку, спрямованого на виявлення конкретних видань, їхніх вихідних даних, умов поширення, налагодження редакційної роботи, участі авторського колективу у виборі тематичних і жанрових можливостей для ствердження національно-патріотичних переконань у різних політичних і психологічно-духовних обставинах на чужині.

При аналізі періодичних видань і дотичних до них архівних матеріалів (рукописів, листування), а також літературних і журналістських текстів, вивченні біографічно-творчих подробиць тих чи інших працівників преси використовувалися такі методи наукового дослідження: бібліографічно-описовий, системно-хронологічний, порівняльний, типологічний, біографічний, проблемно-тематичний, жанрово-стилістичний.

Наукова новизна. Недостатність інформації, відсутність багатьох архівних матеріалів, брак повних комплектів більшості видань, незосередженість їх у певному книгосховищі призвели до невизначеності, розмитості самого явища української таборової преси, неточності цифрових показників, невивченості персонального складу співробітників, редакторів, видавців. А в підсумку й досі існує розірваність загального процесу становлення і розвитку української журналістики у світі. Таборова періодика досі перебуває поза серйозною науковою увагою.

Автором дослідження вперше введено до наукового й історико-журналістського обігу великий пласт таборових видань періоду Першої світової війни (зокрема у таборах Йозефштадта, Ганновера-Мюндена, Кассіно), інтернуваних частин УНР та УГА (архівні примірники часописів “На руїнах”, “Промінь”, “Всім”, “Кобза”, “Рада”, “Табор”; проектовані видання), після ІІ Світової війни (передусім на території Італії і Великобританії, 1945-1950 рр.). Якщо у найповнішому з існуючих нині бібліографічних покажчиків цього часу, укладеному Ю.Божиком і Б.Баланом, зафіксовано 327 часописів на території Німеччини, Австрії, Італії і без встановленого місця видання (відповідно А.Курдидик називав у 1951 р. у трьох зонах Німеччини й Австрії 274 часописи, а в книзі В.Маруняка представлений список із 287 видань), то навіть приблизні підрахунки оглянутої періодики, знайденої у бібліотеках і колекціях Лондона, Вінніпега, Торонто, Чикаго, Нью-Йорка (бібліотека і музей Союзу українців у Великій Британії, Український культурно-освітній осередок, Бібліотека Торонтського університету, Дослідницький центр історії імміграції Мінесотського університету, Українська Вільна Академік наук і мистецтва), а також України (зокрема Києва і Львова), збільшують загальну кількість означеної преси 1945-1950 pp. майже у півтора-два рази - 505 газет, журналів, альманахів, одноднівок.

При цьому встановлено, що на території Італії (Беллярія, Местро, Ріміні) українські полонені користувалася розмаїтою загальнотаборовою і локальною пресою, що складала 22 назви. У 1947-1948 рр. українські військовополонені на терені Великобританії випустили у світ 6 таборових часописів ("Мета", "Відгук", "Другий етап", "Наші будні", "Нове життя", "Таборовик"), що досі взагалі ніде не згадувалися, а також заклали основи тривалої періодичної преси українців у цій країні.

Зважаючи на вищеозначені проблеми, вперше в історії української історії журналістики здійснене послідовне системне дослідження національної таборової преси першої половини ХХ ст. (1914-1950 рр.), що видавалася на території Європи, Азії та Африки:

- зібраний значний архівний і бібліографічний матеріал, покладений в основу анотованих покажчиків преси 1914-1950 рр., введений до наукового обігу важливий оригінальний фактологічний матеріал;

- обґрунтована специфіка національно-патріотичного освідомлення і самоствердження в українській таборовій пресі;

- визначена структурна, тематична і жанрова специфіка, притаманна стилістика таборової журналістики, особливості журналістсько-видавничої роботи редколегій тих чи інших таборових видань різного часу;

- виявлений внесок окремих особистостей (зокрема письменників, публіцистів, митців, політиків, культурно-освітніх і громадсько-політичних діячів) у процес становлення і розвитку національних часописів для військовополонених, інтернованих, біженців, переміщених осіб;

- встановлена залежність формування таборових видань від політичних-державного устрою України, визвольних орієнтирів, можливостей духовно-культурного розвитку особистості.

Практичне значення результатів дослідження. Введення в обіг нових даних про функціонування української періодики за межами батьківщини, аналіз діяльності фахових журналістів і громадських кореспондентів у таборових часописах, дослідження найвагоміших публікацій дасть змогу відтворити повну картину цілісної системи національної преси впродовж XX століття, відкрити нові імена в її історії, а також подати досі невідомі штрихи до життєдіяльності й духовно-національних пошуків українців в еміграції. Результати наукового дослідження можуть використовуватися не тільки журналістами, а й істориками, культурологами, літературознавцями.

Особистий внесок здобувача. Кілька публікацій дисертантки здійснені у співавторстві, зокрема, у книзі “Журналістська “планета Ді-Пі” вступна стаття написана Н.Сидоренко, як і 50 відсотків матеріалів, поданих в анотованому покажчику української таборової періодики 1945-1950 рр. Це ж стосується і трьох статей у фахових виданнях, виконаних спільно з О.Сидоренком, матеріалів конференції (співавтор М.Грузов), однієї публікації до словника “Українська журналістика в іменах” (співавтор О.Денека). Відповідно у книзі “Жіноча доля на тлі доби” (співавтори В.Передирій і Т.Старченко) зазначено, що чотири розділи та загальна редакція (приблизно 50 відсотків), здійснені Н.Сидоренко. Інші монографії і публікації одноосібні.

Апробація результатів дослідження. Основна проблематика наукового дослідження і деякі результати оприлюднені під час засідань тематичних "круглих столів" - "Українська таборова преса XX століття: проблеми національно-духовного освідомлення", проведеного в межах Третього та Четвертого Міжнародних конгресів україністів (Харків, 1996; Одеса, 1999), "Національна ідея та національна своєрідність у засобах масової інформації: Асиміляція чи інтеграція в багатонаціональні суспільства Центрально-Східної Європи" (Київ, 1996), науково-теоретичної конференції "Українська преса за межами України" (Київ, 1995); міжнародних конференцій - "Російська, українська і білоруська еміграції між двома світовими війнами: Результати і перспективи досліджень" (Прага, 1995), “Нові тенденції розвитку ЗМІ в посттоталітарний період” (Київ, 1998), “Сучасне та майбутнє журналістики в плюралістичному суспільстві” (Київ, 1998), “Праця журналіста” (Київ, 1999), “Уповноважена освіта - шлях до третього тисячоліття” (Ялта, 1999), “Польща і Україна. Договір 1920 року після 80-ти років” (Торунь, 2000); низки всеукраїнських науково-теоретичних конференцій: шести конференцій “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, Житомир, 1993-2000), “Проблеми державотворення і входження України у світове співтовариство” (Київ, 1998), “Національна журналістика і європейський вибір України” (Львів, 2000), “Слово і суспільство” (Київ, 1999, 2000), а також регіональних науково-практичних і теоретичних конференцій і семінарів: “Роль ЗМІ у процесах державотворення” (Київ, 1997), “Сучасна політична культура та мас-медіа” (Київ, 1998), низки доповідей на університетських конференціях із спільною назвою “Українська журналістика” (Київ, 1994, 1995, 1997, 1998, 1999, 2000).

Одержані результати досліджень використовуються в процесі розробки програм та викладання нормативного фундаментального курсу “Історія української журналістики”, спецкурсів “Українська преса за межами України” та “Міжнаціональні стосунки і засоби масової комунікації”.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені у п'яти монографіях, серед яких основне місце посідає наукова розвідка у трьох частинах “Національно-духовне самоствердження”, а також “Задротяне життя” українських часописів на чужині (1919-1924)”, “Журналістська “планета Ді-Пі” (у співавторстві з О.Сидоренком), “Українська періодика в Італії” і “Жіноча доля на тлі доби: Літопис жіночого руху у світлі українських видань” (співавтори В.Передирій і Т.Старченко); одній брошурі “Українська таборова преса в Італії (1945 - 1947)”, розділі у книзі про С.Петлюру “Він - з когорти вождів”, 29 публікаціях у фахових збірниках і журналах, 14 опублікованих доповідях на конференціях, 28 матеріалах до енциклопедичного словника “Українська журналістика в іменах” (Львів, 1996 - 1999, вип.3 -6).

Структура дисертації. Дисертацією є рукопис обсягом 425 сторінок, що складається із вступу чотирьох розділів (17 підрозділів), висновків, списку використаних джерел (650 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується вибір наукової теми, її актуальність, зв'язок роботи із науковими темами Інституту журналістики, де виконана дисертація, визначаються мета і завдання дослідження, предмет та об'єкт наукового пошуку, називаються обрані методи дослідження, розкривається наукова новизна і практичне значення одержаних результатів і запропонованих висновків, вказується особистий внесок здобувача у надруковані наукові праці, відзначається апробація результатів наукового пошуку на конференціях і конгресах, подається список опублікованих праць.

У першому розділі “Українська таборова преса як предмет журналістикознавчого дослідження”, що має методологічний характер, здійснено огляд джерел, зокрема архівних і бібліографічних, покладених в основу наукової праці. Окреслюється внесок українських і зарубіжних учених у процес збереження, вивчення й осмислення досягнень українців на чужині, аналізу видавничої і культурно-освітньої діяльності у таборах військовополонених, інтернованих, переміщених осіб і біженців у Європі, Азії, Африці у першій половині ХХ століття. Водночас звертається увага на понятття “військовополонений”, “інтернований”, “переміщена особа”, “біженець”, їх застосування у площині духовно-політичних пошуків української еміграції, вміння знайти національно-патріотичні стимули, зберегти державно-визвольні ідеали.

Підкреслені й обгрунтовані основні методи дослідження. Бібліографічно-описовий і системно-хронологічний методи дали змогу в процесі виявлення значного масиву українських періодичних видань у різних книгосховищах (бібліотеках, музеях, приватних колекціях) та архівах світу (Україна, Великобританія, США, Канада, Франція) ідентифікувати видавничу продукцію (відповідність газеті, журналу, альманаху, бюлетеню як типу видання; встановити можливі хронологічні чи географічні координати), визначити вихідні дані, систематизувати, зробити елементарний опис (результатом такої праці стали два анотовані покажчики української преси інтернованих армії Української Народної Республіки і частин Української Галицької Армії (1919-1924) та періодики військовополонених, переміщених осіб і біженців у Європі після ІІ Світової війни (1945-1950). Це стало фактичною “сировиною” для подальшого аналізу понад 600 часописів, залученених до наукового дослідження.

В процесі роботи використовувалися також біографічний (при встановленні імен, розшифруванні псевдонімів багатьох авторів таборової преси), порівняльний (необхідний при зіставленні суперечливих фактів, віднаходженні істинності подій), типологічний (зокрема дав змогу об'єктивно осмислити великий масив періодики після завершення Другої світової війни, певним чином класифікувати видання за їхнім тематичним спрямуванням). При аналізі публіцистичних творів і різножанрових матеріалів у таборовій пресі стали в нагоді проблемно-тематичний і жанрово-стилістичний методи.

Розділ другий “Преса українських військовополонених періоду Першої світової війни” (Австро-Угорщина, Німеччина, Італія, 1914-1920)” складається із одинадцяти підрозділів, де детально аналізується преса у визначених таборах. Тут створювалися редакційні комітети, секції, видавництва, зусиллями яких за цей період вийшло у світ 10 періодичних видань, а також із десяток рукописних часописів (“Полонений”, “Лязароні”, “Свободне слово”, “Вінок кайданам”, “Наш голос”).

У підрозділі 2.1 “Союз визволення України” наголошується на причинах і завданнях створення організації, що поширювала у Європі ідеї незалежності України, висловлені у гаслі “вільна, нероздільна, народна, демократична українська держава”. З цією метою велася широка пропагандистсько-інформаційна, видавнича і національно-освідомлююча діяльність у зарубіжному оточенні й серед українських полонених із російської армії. Документальним літописом життя національної громади на чужині, піднесення їхньої свідомості, відстоювання державних інтересів України на міжнародній арені стали часописи “Вістник СВУ” (пізніше “Вістник політики, літератури і життя”), “”Ukrainische Nachrichten”, `La Revue Ukrainienne”, що видавалися у 1914-1918 рр. у Відні й Лозанні.

Напрямки діяльності видавничого товариства ім.І.Франка і фотографічного товариства “Світло”, розподіл обов'язків серед редколегії часопису “Розвага” (1915-1918) і випусків одноднівки “Метелик” (1916) простежуються у підрозділі 2.3 “Національна активність у фрайштадському таборі”. Активними співробітниками таборової преси стали О.Кобець, Ф.Шевченко, М.Голубець, К.Даниленко, І.Мороз, які прагнули “кидати зерна національної свідомості”, допомагали зрозуміти істину: хто я є, якої долі я хочу, як маю її здобути. Чимало публікацій створювали запитально-закличне, емоційне забарвлення, адже самі полонені перебували ще на національно-політичному роздоріжжі.

Видання часописів “Вільне слово” (1916-1919), Селянин” (1918), одноднівки “Нова зоря” (1915), налагодження механізму діяльності видавничого товариства імені П.Куліша, підготовка розповсюджувачів преси, громадських кореспондентів і свідомих читачів розглядаються у підрозділі 2.4 “Видавнича праця у Зальцведелі”. У публіцистичних роздумах, статтях, зверненнях, нарисах, поезії М.Дмитренка (М.Струмок, М.Гладкий), І.Невеселого, М.Вовчка (Пащенка), О.Терлецького, З.Кузелі відстоювалися завдання засвоєння рідної мови як зброї творчості й думки, “меча революції”, громадського життя.

Аспекти діяльності таборової громади “Самостійна Україна”, статутні основи організації редакційної секції часопису “Розсвіт” (1916-1918), практичні справи видавництва “Український рух” покладені в основу підрозділу 2.5 “Громадсько-просвітня діяльність у Раштаті”. Багатьом публікаціям В.Сімовича, М.Слюсаря, О.Терлецького, М.Чалого (Кравчука) притаманний тон безпосереднього звернення до читача, зворушливо-спонукальні інтонації, ненав'язливе повторення істини про виховання себе українцем. Газета прагнула стояти “на сторожі нашої громади”, намагаючись “витворювати практичних робітників на народній ниві”.

Підрозділ 2.6 “Патріотичне виховання у таборі Йозефштадт” - приклад українізації старшин із російської армії, які прагнули згуртуватися, прислужитися справі відродження і національно-духовної відбудови України. Лекційно-інформаційна і видавнича праця допомогли виховати свідомих інтелігентів, здатних стати освіченими провідниками свого народу. На сторінках рукописних видань “Вінок кайданам” (1917), “Свободне слово” (1917), “Наш голос” (1917-1918) Д.Скарженовський, Я.Сич, В.Прохода, М.Букшований, В.Сергієвський закликали до виконання синівського обов'язку - зорганізуватися і повернутися до рідного краю, щоб здобути краще майбутнє.

Свідомими кроками українських старшин у Ганновері-Мюндені (під керівництвом генерала В.Зелінського) можна назвати культурно-освітні заходи, мобілізацію полонених до складу дивізії Синьожупанників, пошук видавничих можливостей. Аналіз одинокого журналу “Основа” (1918) подається у підрозділі 2.7 “Здобутки українських старшин у Ганновері-Мюндені”.

Силами українських військовополонених провадилася освітня і видавнича діяльність на Підляшші, де основу Української громади і Шкільної ради склали М.Шаповал, Я.Тарасовський, Д.Олянчин, М.Терешко (Соловейчук), М.Слюсар, М.Чалий (Кравчук). За їхнього сприяння, як відображено у підрозділі 2.8 “Обстоювання національно-державних ідеалів населення Підляшшя”, друкувався часопис “Рідне слово” (1918), де з'явилися матеріали “Межі української держави”, “Наша мова”, “Хто ми”, “Дбаймо за себе”, “Наші духовно-релігійні потреби”.

“Творчі досягнення полонених українців в італійському таборі Монте Кассіно” (підрозділ 2.9) - це видання белетристичного журналу “Полонений” і сатиричного додатку “Лязароні” (1919-1920), де виявився малярський талант В.Касіяна і Я.Фартуха, поетичний - І.Бордейного, А.Годованського і В.Яценкова, нарисовий потенціал П.Гошовського і Р.Навроцького, які закликали підтримувати “культ нашого слова”, “годувати свій інтелект”, сподіватися на майбутнє визволення.

Для розрізнених українців і національних гуртків призначався зальцведельський часопис “Шлях” (1919-1920) за редакцією З.Кузелі. У підрозділі 2.10 “Українські громади у міжнаціональних таборах Європи (1919-1920)” висвітлюється практика численних дописувачів цього органу Української військової комісії для справ українських полонених.

У підрозділі 2.11 “Вага рідного слова у гміндському таборі” заслуговує на увагу інформаційна праця у таборі виселенців Гмінд, обговорення тут “справи часописі”, підготовка двох календарів товариства “Просвіта”, участь у яких взяли О.Бачинський, Катря Гриневичева, В.Маковський та інші.

Майже в усіх публікаціях таборових часописів відчутна одностайна думка: національно-освідомлююча праця мала вагомі наслідки для духовного самоствердження. Як писалося у пам'ятковій книжці-календарі “На переломі” (Відень, 1916), війна стала для багатьох тяжким випробуванням, але наш нарід перетворився в націю і назверх - в чужих, і в своїй середині, бо наша народня свідомість нечувано зросла під цей критичний час”. При цьому відзначалася вага цієї доби й ті можливості визволення, що вона надавала. Доречними виявилися заклики: “Пильнуймо, аби бути гідними слушного часу”, “Не прогавити своєї долі” або ж: “Знай і пам'ятай, що ти Українець і не вагайся для добра рідного краю пожертвувати всього себе. Бо пора то великая єсть!”.

Розділ третій “Періодика інтернованих українців і цивільної еміграції (Єгипет, Румунія, Чехія, Польща, 1919-1924)” відображає переломні моменти політичного вибору українців після поразки незалежних держав УНР і ЗУНР і їхніх армій у 1919-1920 рр. У таборах інтернованих і цивільної еміграції (колишніх урядовців, чиновників, інтелігенції, які з політичних причин виявилися поза батьківщиною) з'явилося 85 часописів на території Польщі (а також 6 рукописних органів полонених старшин УГА у Тухолі; ще 8 проектованих видань із різних причин не були реалізовані), 4 газети й журнали у Чехії, 2 (не знайдені) вісники у Румунії, один журнал у Єгипті. Важливу роль у цей час відігравала пристрасна, національно й політично загострена публіцистика С.Петлюри, О.Саліковського, Є.Маланюка, К.Поліщука, А.Лебединського, І.Огієнка, Г.Гладкого, А.Коршнівського, М.Левицького, М.Вороного, І.Зубенка, М.Селегія, В.Островського, Ф.Крушинського, Л.Чикаленка - співробітників часописів “Веселка”, “Промінь”, “Наша зоря”, “Запорожська думка”, “Нове життя”, "Українська трибуна", “Український сурмач”, “Наш світ”, “Трибуна України”.

Цей розділ поділений на чотири підрозділи, де розглядаються особливості функціонування української преси на території Чехо-Словаччини, Польщі (тут вісім внутрішніх пунктів, розділених за основною сукупністю таборів - Александрів Куявський; Ланцут, Вадовиці, Пікуличі, Пйотркув Трибунальський, Стшалків; Каліш і Щипйорно, Тарнів і Ченстохова, Тухоля; а також значущістю еміграційної періодики - зокрема журналу “Веселка” і преси, що видавалася цивільною еміграцією у Варшаві за сприяння таборових друкарень та авторів-інтернованих), Румунії і Єгипту. Усі факти культурно-духовних і мистецьких здобутків цього часу грунтуються на архівних матеріалах (ЦДАВО України, ЦДІА у Львові), широкому листуванні, редакційних справах, архівних примірниках видань (зокрема матеріали ф.4465 ЦДАВО України).

Прояви “культурної служби”, яку здійснювали українські таборові видання “Голос табора” (1919-1920), “Камедула” (1919-1920), “Український стрілець” (1920-1921), “Український скиталець” (1920-1923), “Бомба” (1923), простежуються у підрозділі 3.1 “Таборові часописи на території Чехії” (Німецьке Яблонне, Ліберець, Йозефів)”, де наголошується на вартості художньо-публіцистичних виступів В.Пачовського, С.Крилача, П.Гошовського, Я.Берези, І.Калічака, які закликали готуватися до “кипучого державного життя”, залишатися в еміграції “активною паростю єдиного національного дерева”.

Наступний підрозділ 2.2. “Українська еміграція в “атмосфері дротів“ на терені Польщі” містить багатоаспектний фактологічний та аналітичний матеріал, пов'язаний із появою основних восьми таборів інтернованої Армії УНР, розселення цивільних утікачів та уряду УНР у Тарнові, Ченстоховій і Варшаві, намаганні створити “державний український центр”, поширювати правдиву інформацію про національні визвольні змагання. Зокрема у пунктах 3.2.1 - 3.2.3 (“Духовна праця в Александрові Куявському”, “Друковане слово українців у Ланцуті, Вадовицях, Пікуличах, Пйотркуві Трибунальському, Стшалкові”, “Свіжі течії” у таборі інтернованих у Каліші та Щипйорно”) розглядаються психологічно-моральні, культурно-духовні умови перебування понад 20 тисяч військових роззброєної Української Армії, яка не зрадила національно-патріотичним почуванням. Вчорашні сотники й рядові ставали організаторами і видавцями преси, коректорами і нарисовцями, поетами і художниками. В Александрові Куявському журналістський талант виявили М.Оверкович (М.Битинський), Г.Гладкий, І.Липовецький, П.Білон, Л.Волохів (“Нове життя”, “Зірниця”, “Український стрілець”, “Релігійно-науковий вісник”); у Ланцуті, Стшалкові, Вадовицях, Пйотркуві редакції “Нашої зорі”, “Запорожської думки”, “На хвилях життя”, “живої газети” “Промінь”, стінного щоденника “ВСІМ” допомогли розкрити публіцистичну майстерність Є.Маланюку, А.Лебединському, Г.Сіманціву, А.Коршнівському, Л.Козарю. Ці таборові видання також стали “цінною сторінкою історії”, де відображалися змагання за українську державність.

Особливої уваги заслуговують видавничі здобутки у Каліші й Щипйорно, де у 1920-1924 рр. виходило 30 назв періодичних і неперіодичних українських часописів, що ствердили згуртування сил навколо “державного критерія”, піднесення національної освіти, прагнення до гармонійного розвитку душі й тіла. Тут у 1922 р. постала загальнотаборова газета “Український сурмач”, де подальшого розвитку і визначеності набули проблеми “здоров'я еміграції”, національної гідності, стверджуючи думку: “Ми - люди, що присвятили себе для здійснення ідеалів нашого народу, народу-страстотерпця, ми мусимо віднайти в собі всі ті засоби, які нам допомогли б устояти при наших ідеях у найтяжчі часи нашого існування”.

Поважне місце в еміграції належало літературно-мистецькому журналу "Веселка", який об'єднав у Каліші ціле гроно мистецьких талантів: Є.Маланюка, Ю.Дарагана, К.Поліщука, М.Островерху, М.Селегія, М.Чирського, Б.Базилевича, Ф.Крушинського, А.Падолиста, В.Лімниченка, П.Омельченка, які прагнули створити "поему Нації", стати "аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української". Творчі орієнтири, ідеологічні й національні переконання цього “задротяного”, безкомпромісного покоління викладені у пункті 3.2.4 “Журнал “Веселка” і його літературне коло”, де високоінтелектуальні й багатогранні художні, публіцистичні, дискусійні матеріали проаналізовані як явище творчого вияву й боротьби на “фронті національної культури”.

З-поміж літераторів цієї когорти непересічністю, енциклопедичністю, володінням словом вирізнявся Є.Маланюк, якому, зокрема, належали статті "Ідеї і дії", “Про динамізм”, “Думки про мистецтво”, “Pro domo sua”. Тут визначена основна місія, яку взяли на себе “таборобі робітники мистецтва”, коли історія покликала їх до війська і довелося змінити перо й пензель на шаблю й мушкет. Ці засоби виявилися недостатніми “у пекельній і складній боротьбі за суверенність Нації”, тому “опинившись у таборах для інтернованих обеззброєними, ми самою логікою життя “повернулись до виконання своїх попередніх обов'язків”. Обеззброєні мілітарно, ми вхопилися за ту духовну зброю, яка під час фізичної боротьби спочивала в піхвах, - зброю міцну, сильну, непереможну - національне мистецтво”.

Творчий колектив “Веселки” виступав “символом майбутньої інтелігенції”, тут зростало чимало представників так званої “празької” поетичної школи, “вісниківців”. Вони глибоко усвідомлювали духовний зв'язок із Україною, який єднав їх в одну мистецьку родину, під політичними вітрами ніхто з того покоління “веселківців” не втратив віри і прагнення осягнути “скороприйдешнє світле”.

Цивільна українська еміграція у Варшаві, Тарнові, Ченстоховій сприяла появі понад 30 часописів (поважну роль у вихованні “здорової громадськості як творчого елементу всякої державності” відіграли “Син України”, “Українська справа”, “Українська трибуна”, “Трибуна України”, “Табор”, “Наш світ”, “Народня справа” та інші). Публікації досвідчених політиків і журналістів С.Петлюри, О.Саліковського, М.Левицького, І.Огієнка, В.Островського, М.Вороного, А.Ніковського, В.Прокоповича, В.Садовського, О.Лотоцького порушували питання практичних завдань українського еміграційного суспільства, змальовували риси національно-політичного портрету, поширювали національно-державні ідеали. Призначенням журналу “Трибуна України” стало створення інформаційного центру на чужині, вибір “трибуни для вислову незалежної громадської думки в пекучих питаннях нашого існування”.

На цьому тлі інтенсивних “національних хвиль” у середовищі інтернованих і цивільної еміграції зі Східної України дещо незначними видаються рукописні журнали полонених галичан у Тухолі. Але ціла низка їхніх творчих спроб (“Взад”, “Лежух”, “Рада”, “Спортовець”, “Табор”, “Хрунь” свідчать про необхідність “витворити з-поміж себе духовий корм”, зорганізувати нечисленний “інтелігентний загал”, підготуватися до “майбутньої праці в нашім народі” (3.2.7 “Часописи полонених галичан у Тухолі”). Підсумки духовної і мистецької діяльності інтернованих на терені Польщі, вибір шляхів їхнього подальшого існування, моральний стан, взаємодопомогу в національному середовищі відображено у пункті 3.2.8 “Завершення ролі “таборової шахівниці”.

Нещаслива доля привела частини Армії УНР та УГА на територію Румунії, де в таборах інтернованих (Брашов, Фегераш, Орадя) українці також потребували друкованого слова - правдивої інформації, актуальних роз'яснювальних статей на політичні теми, фейлетонів. Як зазначено у підрозділі 3.3 “Маленька українська демократична республіка” у Румунії” у 1922-1923 рр. здійснені дві спроби власних видань, але про таборовий журнал “За гратами” і щодений бюлетень “[Український] таборовий вісник” збереглися тільки спогади очевидців і огляди преси.

Неймовірною здається культурно-національна праця українців на території північної Африки (Алжир, Єгипет, Марокко) у 1919-1921 рр., але у містечках Сіді-Бішр і Тель-ель-Кібір побачив світ літературно-художній журнал “На руїнах” (1920-1921), колорит і тематично-змістове забарвлення якого розглядається у підрозділі 3.4 “Культурно-освітня діяльність українських інтернованих на африканському континенті”.

У висновках до третього розділу дисертації відзначено, що друга "таборова хвиля" зібрала у Польщі, Чехії та Румунії уже свідомих українців, які зробили однозначний вибір, ставши під стяги незалежної держави. Інтернованих фактично супроводжувала й політична еміграція, той "цвіт нації", який ідеологічними і воєнними перипетіями був викинутий із батьківщини. Але опинившись, за словами Олександра Олеся, "без стерна і без вітрил", українська громада мусила знаходити консолідуючі принципи, дбати про своє утвердження на чужині, адже повернення до рідного порогу не передбачалася найближчим часом.

Провідною темою української публіцистики за колючим дротом стало загартування національної свідомості як найміцнішої підвалини нашої державності, "путівного маяка і головного критерія" для здобуття авторитетності у європейському просторі. На шпальтах журналу "Наша зоря" у статті "Перше завдання" Є.Маланюк визначив риси, притаманні "активному українцеві". Він вказував: "...Це, по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе національно свідомою людиною, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв'язаність із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею… Він має освічений, європейськи здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не затремтить перед обличчям смерти за Україну". Фактично це була заповідь еміграційного покоління українських інтернованих 1919-1924 рр., які цей життєвий принцип намагалися втілити і в творчих здобутках.

Розділ четвертий “На перехрестях Другої світової війни”: українська таборова преса у європейському контексті (1945-1950)” характеризує загалом “переселенчі” процеси у Європі, в яких перебувало понад три мільйони українців, частина яких потрапила у табори військовополонених в Італії (1945-1947), потім Великобританії (1947-1948), а також сотні таборів переміщених осіб у Німеччині й Австрії, де налагоджувалася видавнича діяльність. Встановлено, що в цей період з'явилося 505 газет, журналів, альманахів, бюлетенів, вісників різного тематичного і типологічного характеру, масив яких аналізується у чотирьох пунктах.

Підрозділ 4.1 “Видавничі досягнення військовоплонених українців на території Італії (1945-1947)”дає змогу простежити розвиток видавничої діяльності українських військовополонених із колишньої дивізії “Галичина” у таборах Местро, Беллярії, Ріміні, проаналізувати жанрові і проблемно-тематичні аспекти таких видань, як “Батьківщина”, “Життя в таборі”, “Гроно”, “Наш шлях” та інших, які стали безперечним доказом працьовитості, незнищенності духовної культури нашого народу у тяжких умовах існування.

Досі преса українців на Британських островах залишалася поза увагою дослідників, тому предметом наукового вивчення у підрозділі 4.2 “Періодика військовополонених і переміщених осіб українського походження у Великій Британії (1947-1950)” стали таборові часописи “Відгук”, “Мета”, “Другий етап”, “Наші будні”, “Нове життя” і “Таборовик”, виявлені у Бібліотеці й музеї Союзу українців у Великій Британії (Лондон). Особливого розголосу набували ті публікації, де порушувалися складні морально-філософські й духовні проблеми визначення українців як нації, їхньої поведінки серед інших народів, дотримання правил співжиття у чужих державах. Невипадково ці проблеми посідали чільне місце на шпальтах українських видань для еміграції, що почали видаватися у Лондоні у 1945-1950 рр. (“Оса”, “Наш клич”, “Друг”, “Українська думка”).

Підрозділ 4.3. “Українська “планета Ді-Пі” на терені Німеччини й Австрії повоєнного часу (1945-1950)” розкриває формування широкої типологічної картини української преси у таборах для переміщених осіб, створення дискусійних платформ на сторінках різних часописів, пошук альтернативних шляхів вибору власного місця у житті. Основні риси, тематичне спрямування, жанрове насичення інформаційних, релігійних, молодіжних, студентських, жіночих, освітніх, фахових, наукових, сатирично-гумористичних видань досліджуються у пункті 4.3.1 “Типологічна характеритика українських часописів”, що стали свідченням великого спектру проблем “таборових республік”, їхньої потреби спілкуватися і вирішувати назрілі питання в інформаційному просторі.

“Вільну дискусію” поза ідеологіями прагнув запропонувати у таборовому й “позатаборовому” середовищі літературно-мистецький фронт на чужині. У повоєнній Німеччині й Австрії перебувало чимало авторитетних письменників, публіцистів, критиків, художників, театральних діячів, серед яких І.Багряний, Ю.Клен, У.Самчук, Є.Маланюк, Ю.Шерех, Ю.Косач, О.Грицай, З.Пеленський, С.Баран, С.Росоха, Р.Ільницький, Т.Осьмачка, Катря Гриневичева, С.Гординський, Е.Козак, А.Животко, А.Коломиєць та інші. Їхніми зусиллями був організований Мистецький Український Рух (МУР), видавалися такі поважні часописи, як “Арка”, “Літаври”, “МУР”, “Керма”, “Хорс”, “Вежі”, “Літературно-науковий вісник”, що ставали “фактом буття”, “явищем духовного життя на еміграції, “місцем зустрічі” для літераторів і публіцистів із українськими коренями.

Полемічні, критичні, нарисові виступи на шпальтах цих видань проаналізовані у пункті 4.3.2 “Мистецькі надбання періодики”. Як засвідчив Ю.Шерех (Шевельов), “якщо не могло бути батьківщини на географічній мапі, ми могли збудувати батьківщину в наших душах. Літературні, мистецькі твори, що постануть з нашого об'єднання, будитимуть душі, свої й чужі. Поновна будова України почнеться з таких творів”. Реальністю ставало відчуття себе “поза Україною”, розділеність фізичного “я” між батьківщиною і чужиною, але залишалося незмінне право: витворення спільної духовності, вироблення культурних цінностей в ім'я України.

Таборові громади на європейських просторах у повоєнний період продовжували випробовувати політичну, партійну зброю і шукати підстави для створення “державного центру”, вироблення “спільної платформи” дій. Уявлення про державне майбутнє України, викладені у програмових статтях багатьох часописів, різних за політичною платформою, були надзвичайно схожими: різнилися форми, методи, шляхи досягнення незалежності та духовного відродження. До цих “маніфестацій” приєдналася і преса, зокрема зорганізовані спілки (Спілка українських журналістів, Національно-демократичне об'єднання журналістів), які поставили мету: “вести і політично виховувати”, “шукати вирішення наболілих національних проблем”, “іти вперед в пізнанні політичної дійсності”, відкритті сутнісних сил гармонійного розвитку, у шуканні причин національних катастроф. Необхідність консолідації українського громадянства, сповідання ідеї “українського синтезу” у пресі простежуються у пункті 4.4.3 “Преса як зброя духу”. На чужині у цей час розпочинався один із етапів національного формування у ХХ століття. таборова преса військовополонений газета

Виступаючи “речником української правди”, виконуючи ідейну і громадську місію, дбаючи про “інстинкт національного самозбереження і загального добра”, таборова преса, її творчі сили і провідники виступили в авангарді руху за “духовну реорганізацію”, органічне входження у цивілізаційні процеси Заходу, виховання ідеалів національного загартування, національної самопошани. На сторінках часописів періоду 1945-1950 рр., як це простежено у пункті 4.3.4. “Європейські виміри духовно-національного життя”, велася розмова про критерії “європейської людини”, поєднання “орієнту і окциденту”, традицій і вимог дня, європейського духу і національного характеру (статті Б.Лисянського, Д.Квітки, У.Самчука, Б.Крупницького, І.Багряного, Б.Стебельського, Ю.Шереха, Ю.Косача, М.Шлемкевича). Як і чверть століття тому, за колючим дротом інтернації, Є.Маланюк із твердим знанням і переконанням відкрив на сторінках мюнхенського журналу “Арка” досить просту філософську формулу: “Бути буттям людини, що чує під собою форму планети, - це значить бути українцем…”.

Досі не втрачають документально-історичного, національно-державницького та культурно-духовного значення газети й журнали першої половини ХХ століття, що закарбували новий період національного самоствердження поза батьківщиною ("Літаври", "Час", "Українські вісті", "Неділя", "Літературно-науковий вісник", "Промінь", "Арка", "Лис Микита", “МУР”, “Сьогочасне й минуле”, “Нові дні”, “Пу-Гу”, “Орлик”, “Життя”, “Громадянка”, “Сучасник” та інші). "Втискання України в Західну Європу не є ідеєю найновішої дати", - ствердив Б.Стебельський у статті "На межі епох" у "Літературно-науковому віснику", адже тривалий час доводилося "борсатися поміж фіктивними поняттями Заходу і Сходу"; необхідно було передусім створити власну духовність, нею озброїти наш інтелект. Завдання полягає у тому, щоб ненав'язливо, рівноправно, зацікавлено увійти в "родину дійових культурних осередків".

Трагічна доля українського народу неминуче відображалася на сторінках преси, в цьому завжди відчувався функціональний зв'язок із життям, віддзеркалення реалій. Часто фейлетон, стаття, нарис вміли безпристрасно й об'єктивно виявити суспільну недугу, звернути на неї увагу громадськості, визначити ідеологічні чи духовні вади, які потребували втручання. У публіцистичних працях так само присутнє шукання істини, відчуття народного розуму, віднаходження рівноваги, вироблення логічних альтернатив. Правдивість і переконання, документальність і образ, логіка й емоція ніколи не перешкоджали одне одному, коли журналіст відважно шукав істину, прагнув її осмислити і сповістити загалу.

Навіть опинившись у невідрадних умовах чужини, не сподіваючись на сторонню ласку, переборюючи економічні труднощі, організатори української преси і численні співробітники виконали кількісне завдання: низка політичних, інформаційних, мистецько-літературних, студентських, сатирично-гумористичних видань різного гатунку, періодичності, оформлення стали конкретним свідченням наполегливої праці. Можливо, несвідомим, але таким реальним виявилося гасло багатьох видань: пізнати самих себе (навіть у боротьбі антагонізмів, нестихаючих дискусій, політичних протистоянь, “сварок між своїми”, іронії, духовних розбіжностей), а також дати можливість іншим народам збагнути, якими є українці, які їхні настанови на майбутнє.