Особливості комунікативного стилю телеведучих як механізму встановлення ефективного комунікативного акту з аудиторією

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: „ Особливості комунікативного стилю телеведучих як механізму встановлення ефективного комунікативного акту з аудиторією

Вступ

Імідж (від англ. image - образ, зображення) - “емоційно забарвлений стереотип сприйняття масовою, призвичаєною свідомістю кого-небудь чи чого-небудь (наприклад, імідж політичного лідера та ін.)”. Імідж - “це Ви в очах інших” [22;37] або ширше - “маска”, “картинка”, “те уявлення, яке, на нашу думку, повинні мати про нас оточуючі й яке б ми хотіли мати самі про себе” [22;31]. Поллі Берд також розглядає імідж як загальне враження, яке людина справляє на оточуючих, загальну картину особистості в очах інших людей. “Імідж складається з того, як людина дивиться, говорить, як одягається й діє; імідж відображає її здібності та моральні якості, включає рухи тіла, аксесуари й оточення, компанію, в яку входить людина та багато іншого” [цит. за 5; 39]. Імідж подібний до пакування, що має на меті привабити покупця, пояснити сутність товару і, якщо потрібно, прикрасити її.

Як зазначає І. Головньова, “термін “імідж” набув деякої зовнішної легковажності… через звужування цього поняття тільки до особливостей оформлення зовнішності; насправді це дуже складне й багатостороннє поняття, нерозривно пов”язане з такими… базовими категоріями, як особистість, самосвідомість, самооцінка, образ, роль (соціальна та статева), міжособові відносини і т.д.”[5;39]. Імідж - це не сама особистість, оскільки включає в себе не тільки природні якості особистості, але й спеціально створені. Власне іміджування й являє собою процес маніпулювання зовнішніми характеристиками з метою створення позитивного враження.

Провідний спеціаліст у галузі іміджелогії Г. Г. Почепцов визначає імідж як звернене назовні “я” людини (публічне “я”). Люди наче мають комунікативний заслін у вигляді публічного “я”, за яким іноді може ховатися зовсім інше “я”. “Іміджева комунікація, - за словами Г. Г. Почепцова, - виникає саме в сучасному суспільстві, оскільки імідж є найбільш ефективним типом повідомлення, яке регулюєтся в умовах нестачі інформаціі, навіть неуважності співбесідника”[34;23]. Імідж завжди продиктовано вимогами каналу комунікації, що в свою чергу складається з вимог самого каналу та з вимог споживацької аудиторії. Поєднання цих двох “позитивів”, на думку професора Почепцова, й створює імідж як ефективну одиницю спілкування [34;23 - 24].

Аналогічне, але більш розгорнуте визначення поняття “імідж” знаходимо у схемі В. Г. Горчакової ( Додаток № 1). У розумінні дослідниці, імідж - це синтезоване відображення суспільних цінностей, особистісного потенціалу (внутрішніх якостей, здібностей, самоміфологізаціі, інтелекту, фізичних данних), інтересів та потреб оточуючих у зовнішньому вигляді та поведінці людини, носія певного заданого й сформованого типу іміджу [ 6;62].

Про імідж як про спосіб спілкування, про “чудовий засіб” для “комфортизації“ людини, про “те збільшувальне скло, яке дозволяє краще розгледіти особистісні та ділові якості”, говорить метр російської іміджелогії В.М.Шепель. “Категорично заперечую, - зазначає він, - що бути привабливим - це прерогатива жіноцтва. Шведські психологи в одному з універмагів Стокгольма встановоли дзеркало та приховану телекамеру. Протягом одного дня до дзеркала звернулося 412 жінок, переважно, щоб підправити зачіску, і 778 чоловіків, щоб помилуватися власним відбиттям”[48;7]. Так В. М. Шепель характеризує роль особистісного іміджу. Що ж стосується професійного іміджу, то існують цілі соціальні групи людей, чий професійний статус потребує щоденного конструювання іміджу. О. Перчикова відносить до них політиків, акторів, зірок шоу-бізнесу, шоуменів та телеведучих [29;68].

Специфіка - це сукупність особливих, вирізняльних, притаманних тільки данному предмету чи явищу ознак, якостей [ 25;755].

Нарешті, образ - вигляд, постать, подоба; це наглядна уява про щось чи когось[25;435]; художній двійник автора, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача, глядача, слухача [18; 513]. Імідж не тотожній образу, він, на думку В. М. Шепеля, - “зовнішнє відображення людського образу, наглядно-виразний зріз його внутрішніх характеристик” [48;355], а “образ - це загальна характеристика особистості, її стійкі індивідуальні якості, обумовлені історичним перебігом часу, належністю до певного прошарку суспільства, типовими умовами життєдіяльності… Чим багатша особистість своїми характеристиками, тим їй доступніший виразний імідж.”[48; 272]. Образ - глибше і багатоаспектніше поняття, ніж імідж; імідж, таким чином, - складова образу.

Отже, у даній роботі маємо на меті розглянути сукупність внутрішніх та зовнішніх ознак - вербальних та невербальних комунікативних характеристик, - втілених в особі телеведучого згідно з жанровими вимогами програми та потребами й уподобаннями аудиторії.

Як підтверджено дослідженнями російських психологів Л. В. Матвєєвої та Т. Я. Анікєєвої, телеведучий - найперший , хто несе відповідальність за сприйняття чи несприйняття повідомлення глядачем, інакше кажучи, успіх програми [21;3]. Автори, ведучі та диктори готують і записують ТБ-передачу, вже маючи на увазі образ “потенційного” партнера - певну телеаудиторію, і згідно з цим згортають свій образ комунікатора як партнера по спілкуванню у форму і зміст повідомлення У свою чергу, аудиторія, сприймаючи повідомлення, актуалізує власний образ авторів та телеведучих і формує вимоги й очікування від них, що виявляється на поведінковому рівні як ефект популярності ( чи навпаки) ведучих і телепрограм [19;21].

Сприйняття глядачем програми цілком залежить від досконалої роботи творчого колективу над категорією “мова повідомлення”, що, окрім вербального (словесного) змісту, включає:

ступінь яскравості та насиченості “телевізійної картинки” образною інформацією;

послідовність рубрик;

вербальну та невербальну мову ведучих у їхніх монологах і бесідах з гостями студії;

темп мовлення та частоту зміни кадрів;

інтер”єр студії;

розташування ведучого та гостей в студії відносно один одного і глядачів (телекамери);

рівень технічного оснащення, що впливає на якість ефірного сигналу та ступінь реалізаціі професійних можливостей творців програми [21;8].

Перший, третій та шостий пункти можна назвати шляхами становлення іміджу ведучого, четвертий, п”ятий та сьомий - факторами, що впливають на реалізацію іміджу на екрані. Без них неможливо створити продукт, який би мав популярність у глядача: вирішально важливими є не тільки професійна майстерність ведучого та його особистісні якості, а й досконала робота всього творчого колективу програми (режисерів, відповідальних за образне втілення концепції програми на екрані; дизайнерів-декораторів, відповідальних за досконалість розробки відповідного до характеру та змісту програми інтер”єру студії; стилістів, що працюють над екранним образом ведучого; операторів, відповідальних за змістовність і виразність планів; освітлювачів, авторів сприятливого сприйняття зображення; звукорежисерів, що забезпечують вербальний зв”язок ведучого з глядачами та в межах студії). Ось як про це говорить А. Семенов, відомий російський телевізійник 60-х, викладач кафедри телебачення та радіомовлення МДУ: “… образ телеведучого - це не механічне, не зеркальне перенесення на екран його природних фізичних даних. Це задана крупність плану, органічна поведінка в кадрі, уміння рухатися, користуватися голосом, мовою, правильно обрати колір і фасон вбрання, зачіски, тобто поєднання всіх компонентів екранного зображення, плюс декорація та інтер”єр, що працюють на образ ведучого”[37;84].

Отже, завданням нашої роботи буде дослідження впливу безпосередніх (внутрішні та зовнішні характеристики, професійність) та допоміжних (робота стиліста, студійного дизайнера, кадроплани, освітлення) факторів створення іміджу ведучого на ефективність процесу телекомунікаціі (комунікативного акту).

Для цього розглянемо передачі двох каналів - TV5 Europe з об”єднання TV Monde (Додаток № 3) та La Cinquiиme. Супутниковий канал TV5 Europe є зібранням найкращіх програм центральних французьких телеканалів France 2, France 3, Canal + , а також каналів ARTE, RDI, TQ, SRC, CIRTEF, швейцарського TSR та бельгійського франкомовного RTBF (Додаток №4). Домінуючий жанр на TV5 Europe - новини. Публіцистично-розважальний канал La Cinquиme ( Додаток №4) забезпечує широкий спектр інформаційно-аналітичних (magazines) та публіцистичних (doсumentaires) передач. Програми цих двох каналів дозволяють відтворити картину французького (а також бельгійського та швейцарського) погляду на імідж ведучих, специфіку його подання згідно з тенденціями сучасної моди та жанровими вимогами передач, і порівняти його з методами подачі іміджу ведучих на бельгійському та швейцарському телебаченні, не виходячи за межі зазначеної теми.

Звернення до Франції як “однієї з найстаріших націй на європейському континенті” [11;25] завжди цікаве: французька мова довгий час була мовою дипломатичного спілкування, французька література - першовідкривачем багатьох нових течій та стилів, а французький подіум і досі є взірцем модних напрямів у світі. Французи - одні з небагатьох, хто схильний не копіювати, а самотужки створювати власні культурні та комунікативні моделі [11;25]. Що стосується телебачення, то тут французи синтезували світовий досвід із власними особливостями, як взагалі робиться багатьма країнами, і створили індивідуальний медійний почерк. Так, наприклад, на французькому ТБ був започаткований жанр кіновікторини (60-ті рр.), який згодом поширився майже на всі країни Західної Європи.[4;219].

Оскільки проблема підвищення рейтингу программ завжди актуальна, то вивчення досвіду французьких телевізійних іміджмейкерів теж набуває рис актуальності, які підсилюються ще й поступовим просуванням на російські та украінські канали французьких телетрадицій. Так, наприклад, ведуча французького каналу М6 та спочатку “Ділової лихоманки”, а згодом “Паризьких відвертощів” на російському ТВЦ Олена Лєніна принесла на російське ТБ не тільки французьку манеру одягатися, а й жанр magazine ( коротка за часом інформаційна, інформаційно-аналітична чи інформаційно-розважальна програма з використанням кількох 1-4хв сюжетів, повязаних із темою передачі, та їх обговоренням), втілення якого можна побачити й на російському каналі ТНТ, зокрема у програмі “ Москва: інструкція до застосування”[49;9]. В Україні французький видавничий дім братів Валіда та Оскара Арфуш (Valide et Oscar Arfouche) є співвласником Радіо Super-Nova та музичного телеканалу O-TV, куди теж проникли французькі набутки в сфері ЗМІ.

Проте дослідження іміджевої специфіки образу ведучого саме на французькому ТБ українськими та російськими спеціалістами майже не проводилися. Є лише певні розробки з цього питання у М. Г. Уфаєва / політичні програми на французькому ТБ/, Т. Ю. Лєбєдєвої /французька реклама та телебачення/, Л. Новікова / прикладні дослідження іміджу ведучих Західної Європи/, Л. Г. Шарончикової /історія французьких ЗМІ/. Однак тема іміджу телеведучих узагалі - в плані конкретних зауважень та рекомендацій - розробляється багатьма російськими, українськими ( С.А. Муратов, Г. В. Кузнєцов, Г. Г. Почепцов, В. Г. Горчакова, В. М. Шепель, С. О. Оболенський, Е.А. Соловйов та ін.) та зарубіжними - переважно американськими й англійськими - дослідниками (Л.Браун /практичні рекомендації щодо формування іміджу ведучого на ТБ/, Дж.Фаст та Е. Холл / проксеміка та її роль у побудові комунікативного акту/, Б.Льюіс /образ диктора новин на ТБ/ та ін.).

Що стосується самих французів, то за іміджем своїх телеведучих вони спостерігають досить пильно, з виглядом незалежних і критично налаштованих глядачів: Jean-Noлl Jeanneney. Une histoire des mйdias des origines а nos jour / Жан-Ноель Жанненей. Історія медіа від витоків і до наших днів/, Gerard Mermet. Francosзopie 2001<Comment vivent les Franзais> / Жерар Мерме. Франкоскопія 2001: Як живуть французи /. До речі, за опитуванням Жерара Мерме (Gerard Mermet. Francosзopie 2001<Comment vivent les Franзais>), у 1999році лише 4 % французів були повністю задоволені програмами ТБ, 45 % - просто задоволені, 37 % - скоріше незадоволені і 14 % - категорично незадоволені ; 67 % задоволених респондентів становить молодь віком від 15 до 24 років [23;404].

Кожний “промах” на французькому телеекрані має 9 шансів з 10 бути розкритикованим чи навіть висміяним конкурентами, не кажучи про кіно. Останнє приблизно з початку 70-х активно іронізує над образом ведучого та репортера різних ЗМІ. Герої-телевізійники майже завжди по-папужому вбрані, незугарно-кумедні, носять велетенські, “совині” окуляри, надзвичайно полюбляють “смажене” та намагаються випередити події ( “На дереві посівши” С. Корбера, “Світські леви” Ф. Онтеньєнте); або ж є досить пристойними зовні, проте охочими посмакувати чужим горем та ницими “сюрпризами” ( “Зірка, що сходить” Ж. Жуньйо), чи аморальними й вульгарно-ексцентричними ( “Кохана теща” Г. Агійона); іноді ж це носії примітивно-безглуздої “масовості” ( “Дідьє” А. Шаба) та ін. А ось комедія Г. Агійона “Розпусниці” - пародія не тільки на ведучих різного роду шоу, а й на їхніх іміджмейкерів ( Жозіан Баласко у ролі розпусної алкоголічки Едді, стиліста теле- та естрадних “зірок”).

“На західному телебаченні, - зазначає провідний російський стиліст Лев Новіков, - закони дуже жорстокі. Якщо тебе не люблять, ти не затримаєшся на екрані. Тебе просто з'їдять, будуть знімати в світській хроніці у таких ракурсах, що ти підеш сам…” [30;9]. Тому в реальному телесвіті французькі ведучі ( як і швейцарські та бельгійські) ретельно намагаються зберегти своє “обличчя”, свій імідж, витримати марку “впізнавання”.

Розділ I. Особливості комунікативного стилю телеведучих як механізму встановлення ефективного комунікативного акту з аудиторією

Комунікативний стиль телеведучого - це система засобів спілкування, що використовується комунікатором при створенні ситуації спілкування з глядачем і має 2 компоненти:

вербальний ( мовні прийоми - вітання, наказ, звернення, прохання, спонукання до дії, інформування, коментування вражень та ін.); в системі комунікації Р. Якобсона, це - Контекст і Повідомлення ( Додаток №1) [36 ;88];

невербальний ( паралінгвістичні особливості мовлення, інтонація, ритм, просодика, пантоміміка і т.д.); за Якобсоном - Контекст, Код (Додаток №1).

Основними характеристиками комунікативного стилю ведучого є комунікабельність, динамічність та виразність. Успішність телевізійної взаємодії визначається особливостями індивідуального стилю комунікатора.

Г. Гольдхабер ( “Network newmen : who's got the most charisma ?”) увів поняття харизми особистості телекомунікатора, існуючої в колективній свідомості телеглядачів: “герой”, “антигерой”, “загадкова особистість” - і визначив її складові :

зовнішній вигляд;

виразність статевої приналежності (сексуальність);

рухові та поведінкові характеристики;

вміння говорити особисто від себе;

професійні якості [20;30].

Отже індивідуальний комунікативний стиль формують зовнішні, внутрішні та професійні данні, що складаються не лише з набутих знань щодо спеціальності, а й з уміння за 5 - 10 секунд [37;68] заохотити глядача до перегляду програми, майстерно використовуючи невербальні та вербальні ресурси.

За підрахунками відомого американського спеціаліста в галузі “телевізійної психології” А. Марабяна, тільки 8% інформації знаходиться в словах, 37% припадає на інтонацію та голос, 55% - на вираз обличчя й жести [47;87]. Тобто повідомлення залежить на 8% від вербальної інформації та на 92% - від невербальної, інакше кажучи, від іміджу ведучого. З цього приводу дослідник В. Хоминський наводить приклад: “Один із колишніх віце-президентів США С. Агію стверджував, що вигнута брова, тремтіння в голосі, їдке за інтонацією зауваження в кінці програми можуть викликати в мільйонах голів глобальні сумніви щодо чесності будь-якої офіційної заяви,” - і тут же додає: “Це в повній мірі може бути віднесено до будь-якого типу телевізійного повідомлення” [47;87].

Таким чином, “для телеведучого активність самовираження є засобом організації ефективного комунікативного акту з глядачем. При цьому виразність особистості (починаючи з зачіски та вбрання, навичок грамотного мовлення і володіння дикцією й закінчуючи вмінням використовувати підсвідомі механізми впливу на партнера по спілкуванню) стає способом самоактуалізації та самоідентифікації”[20;32] особистості ведучого для глядача як партнера по спілкуванню. Отже ефективність реалізації комунікативного акту залежить від особливостей сприйняття аудиторією телеповідомлення; зовнішніх, внутрішніх та професійних ознак ведучого (комунікативний стиль); психологічних аспектів сприйняття кольорів та графічних елементів у одязі ведучих і студійному дизайні.

1.1 Особливості сприйняття аудиторією телевізійного повідомлення

Глядач як пасивний партнер по спілкуванню вступає в акт телекомунікаціі завдяки декодуванню, сприйняттю та розумінню авторського образу, закладеного в повідомленні, й добудовує цей образ у своїй свідомості. Пересічний глядач часто ототожнює образ автора з образом ведучого і формує ставлення до нього часто на підсвідомому рівні: він витягає образ “себе-глядача”, що сформований автором, і порівнює з власним образом себе як учасника телевзаємодії. Співпадання чи неспівпадання цих двох образів переживається глядачем як “передача для мене” (“гарна”) чи відповідно “передача не для мене” (“погана”) [21;4].

Якщо передача “погана”, телеглядач, як правило, дивитися її не буде. Якщо ж вона “гарна”, то тут може мати місце такий феномен: телеведучий стає лідером громадської думки. “Згідно з М. Маклюеном, у сучасного “телевізійного покоління”, яке починає дивитися ТБ раніше, ніж вивчається читати, одиницею побудови світу є міжмодальний образ, модифікований у просторі та часі, й це впливає як на процес сприйняття світу, так і на процес людського існування (“гонитва за лідером спілкування”) [цит. за 21;4]. Телеглядач буде чекати на людину в кадрі не стільки ради програми, скільки ради самої цієї людини - ведучого. Це своєрідний “магнетизм” телевізійної особистості. “Ставши популярним,- пишуть Л.В. Матвєєва, Г. Я. Анікєєва та Ю.В. Мочалова,- ведучий наче перетворюється на законодавця моди не тільки зовнішнім виглядом, а й утверджується у якості лідера громадської думки [20;30]. Гольдфабер стверджує: “…парадокс сітьових новин полягає в тому, що успіх пов”язаний значно менше з їхнім інформаційним змістом, ніж з харизмою тих особистостей, які представляють нам новини. Харизма - це лідерство, що струменіє з особистості й адресоване одному з основних емоційних запитів аудиторії”[цит. за 20;30].На батьківщині Г. Гольдхабера таким харизматичним лідером випусків новин вважається Уолтер Кронкгайт, стосовно ж нашої роботи, як приклад, варто назвати Патріка Пуавр д”Арвора / Patrick Poivre d'Arvor/ (ТF-1), Анн Дельво / Anne Delvaux / (RTBF), Жіля Леклерка /Gilles Leclerc/ (F-3), Давіда Пужаду /David Pujadas/ (F-2) та репортера з F-3 Мемону Ентерман /Mйmona Hinterman/.

Важливо зазначити, що глядач чекає від телеведучого як партнера по спілкуванню, перш за все, приязного ставлення, вміння вибудовувати ситуацію спілкування як з повагою до співбесідника (гостя студії), так і до себе (глядача), енергійності (сили его), яка проявляється у виразності засобів, що організовують процес спілкування. “При цьому важливим є те, що гарний ведучий будує спілкування з позицій батька, а поганий - з позицій дитини”[20;34]. Глядачами також виділяються такі риси ідеального ведучого як впевненість у собі та комунікативність (наявність бажання спілкуватися, зацікавленість).

Як зазначає Г. Г. Почепцов, людина іноді свідомо культивує в собі ряд бар'єрів, що гальмують доступ інформації: “Шифман і Канюк називають 3 такі бар'єри : вибірність уваги, вибірність сприйняття, вибірність заклику.

У випадку виборності уваги споживач відбирає тільки ті повідомлення, які відповідають його інтересам та смакам і відкидає інші…

Вибірність сприйняття говорить про те, що люди намагаються уникнути конфліктуючої інформації, обираючи тільки ту, що відповідає їхнім уявленням про факт чи подію…

Сумою вибірного сприйняття і виборної уяви є вибірність заклику. Споживач звертає увагу тільки на те повідомлення, яке допомагає задовольнити його інтереси” [48;196].

Про вибірність говорять і дослідники Б. Гантер та А. Фернхам : “Є дані про те, що вибірний контакт зі ЗМІ може визначатися потребою отримати конкретні види інформації, прагненням знайти підтвердження певним думкам чи покращити настрій… Телепрограми задовольняють потреби глядача в інформації та розвагах” [3;205-210]. Зсилаючись на Р. Франка та М. Грінберга, Гантер і Фернхам наводять також такі фактори потреб глядачів:

Соціальне схвалення: Знати, що мої ідеї часто поділяють інші; бути цікавим та привабливим для інших людей стосовно тих речей, з якими я знайомий; зустрічати нових людей;

Підвищення статусу: Справляти враження на людей; відчувати себе більш значущим, ніж насправді; бути схожим на інших; змагатися з іншими;

Унікальність \ творча самоактуалізація : Реально наблизитися до досконалості у житті; лідирувати; відчувати себе унікальним;

Втеча від проблем: Втекти від пресингу обов'язків вдома та на роботі; розслабитися; забути про проблеми; втекти від реальності;

Сімейні зв'язки: Відчувати ще більшу близькість із сім'єю; проводити з нею час;

Розуміння оточуючих: Розуміти, що думають люди; краще розуміти їхню поведінку; отримати життєвий досвід; знати, що у мене такі ж проблеми, як і в інших;

Більше самосхвалення: Підняти собі дух; краще себе зрозуміти; здолати самотність;

Втеча від нудьги: Розважитися; убити час; втекти від реальності;

Інтелектуальна стимуляція і зростання: З'ясувати, як працюють ті чи інші речі; дізнатися про нові думки та ідеї, нові заняття, тенденції [3;216].

Фактори цікавості глядачів формують відповідно їхнє ставлення до ТБ. За І. Гліком та С. Леві, є такі типи телеглядачів:

Телеглядачі, які приймають ЗМІ, сприймають їх із задоволенням та користю для себе; дивляться все підряд регулярно чи час від часу, особливо полюбляють розваги;

Телеглядачі, які протестують проти ЗМІ, відчуваючи та (чи) виражаючи стурбованість тим, як воно впливає на них; полюбляють вибрані програми новин, а також інтелектуальні програми;

Телеглядачі, які миряться зі ЗМІ, однаково бачачи у них позитивні та негативні риси; переважно дивляться програми з серйозним змістом [3;216-217].

Об'єднавши мету та інтерес, що спонукають до перегляду ТБ, американські соціологи Дж. Тілл, В. Беарден та Р. Д”юранд виділили 5 психографічних типів споживачів ТБ-продукції:

Перестарілий- “У мене є певні старі смаки та звички”;

Товариський (Індивідуаліст) - “Я, перш ніж звернутися до спеціаліста, спробував би відремонтувати цю річ сам”;

Люб'язний (Турботи про якість) - “Банк настільки важливий для мене, що я б не пошкодував би нічого, аби знайти банк із гарним обслуговуванням"”

Популярний “Якщо моє вбрання не модне, мене це дійсно засмучує”;

Рецептивний ( тип зовнішнього керівництва) - “Я зазвичай прошу допомоги в інших, зокрема, коли мені треба вирішити, що робити” [3;220-221].

Таким чином, підсумовуючи все вище зазначене, для досягнення ефективної комунікації особливо важливим є грамотна побудова іміджу ведучого та його професійність. Розуміння психологічних характеристик глядачів, куди входять їхні потреби, інтереси, цінності, переконання та установки, забезпечує свіжий і більш детальний погляд на те, яким саме чином і з яких складових треба вибудувати імідж саме того ведучого, який потрібен аудиторії.

1.2 Внутрішні (комунікативно-психологічні) та професійні якості ведучого

До внутрішніх якостей телеведучого, як правило, відносять:

мистецтво подобатися людям ( уміння справляти гарне враження, маючи наявність позитивних внутрішніх якостей для спілкування);

уміння психологічно досвічено будувати спілкування;

володіння голосом (постановка голосу, тембр, виразність, багатство інтонацій, уміння витримати паузу);

уміння розуміти інших людей (емпатія, уміння слухати);

уміння впливати на людей [22;37], [5;38].

Об”єднуючи внутрішні якості з професійними, серед яких переважно виділяють оригінальність, авторитет, точність, зваженість, високий рівень володіння знаннями та навиками з професії та ін. [29;69], В. М. Шепель пропонує власну класифікацію:

якості, пов”язані з умінням подобатися оточуючим - комунікабельність, емпатичність (здатність до співчуття, до проникнення у світ та емоції інших), рефлективність (здатність осмислювати свої власні дії та стани), красномовство.

характеристики особистості, сформовані в процесі соціалізації (результат виховання та освіти); до них належать моральні цінності, вплив традицій, психічне здоров”я, володіння “набором людських технологій” (уміння здолати конфліктну ситуацію, переконати та ін.).

якості, що обумовлені соціалізацією індивіда, його професійним та життєвим досвідом. Особливе значення тут має зріла впевненість у собі та інтуїція, що виникла на основі досвіду, і дозволяє безпомилково реагувати в різних ситуаціях спілкування [5;40].

Тепер розглянемо думки та рекомендації щодо втілення в образі ведучого вище- зазначених якостей.

Характеризуючи модель “популярного” ведучого психологи Л. В. Матвєєва, Г.Я. Анікєєва та Ю. В. Мочалова, виділяють такі ступені (по важливості) рис характеру:

1 ступінь : - виразний (зовні);

талановитий, обдарований;

відвертий.

2 ступінь : - доброзичливий;

моральний;

культурний.

3 ступінь : - емоційний;

темпераментний;

активний.

4 ступінь : - оптимістичний;

впевнений у собі;

розкутий;

гарно вбраний (зовні).

“Популярний телеведучий, - пишуть зазначені дослідники, - сприймається телеглядачами перш за все як особистість, до нього формується ставлення як до “значимого іншого”, що характерне для діалогових форм спілкування. Непопулярний ведучий сприймається скоріше як “діловий партнер”, оцінюється в основному за організаторськими якостями, і відношення до нього будується як до “відстороненого” іншого, що характерно для монологічного чи маніпулятивного типу спілкування” [20;30].

З боку аудиторії постійно висуваються певні сподівання у відношенні манери спілкування ведучих , і від того, виконує їх ведучий чи ні, залежить той чи інший результат рейтингу програми.

Г. Гольдберг виділив у колективному підсвідомому людини наявність певного категоріального шаблона для сприйняття людини людиною - “Великої П”ятірки”:

сила его, впевненість у собі, сумлінність, свідомість;

фактор, що виражає налаштованість людини на екрані на особистісне, неформальне спілкування з глядачем ( дружність, згоду);

показник активності й емоційної виразності (пристрасність, екстравертивність);

інтелектуальне лідерство у спілкуванні;

інтелігентність [20;32].

Цим рисам ведучого глядачі надають перевагу; не бажають же бачити такі прояви характеру як: - наївність;

розгубленість; нерішучість;

незібраність;

поривчастість чи скутість;

. - недбалість [20;33].

Ведучий повинен володіти шармом, природньою внутрішньою привабливістю. Російський телевізійник Валентин Сошніков вважає, що “ведучому необхідно бути актором… Перш за все, ведучий повинен знати тему, з якою виходить до глядачів, бути підготовленим до будь-яких питань, почуватися впевнено, максимально розкуто… А хіба певна харизма не потрібна ведучому? Глядача повинна зацікавити людина, яка веде передачу. Це не означає бути пишним красенем. Головне - привабливість, яка йде наче з середини, залежить від особливості викладення думок, уміння спілкуватися… аудиторія не терпить фальші. Найважливіше на ТБ - творча, відверта робота” [32;29 - 30].

Акторка і ведуча (“Времечко” на ТНТ) Яна Поплавська навпаки вважає, що ведучий і актор - дві абсолютно різні професії: “Ведучому не потрібно нікого грати, він повинен бути самим собою, зі своїми мізками. Ведучий - і спостерігач, і учасник, у нього повинна бути власна думка. І все ж головне не він сам, а те, про що він розповідає. Просто треба це усвідомлювати” [33;8]. Інший ведучий “Времечка” Андрій Максимов: ”…ведучий працює “собою”, він сам повинен бути цікавою людиною”[46;24].

Також існують думки, що телеведучий має бути на екрані таким же, як і в житті; що телеведучий - “це не професія, а поклик. Це особливий розумовий склад, особливий тип психіки. Й окрім того, телеведучий повинен мати привабливість, вміти швидко мислити, гарно говорити… Якщо людина цікава, якщо у неї багато друзів - значить вона буде цікавою для телеглядачів”[45;28].

У “Хартії французьких журналістів”, яка регламентує стандарти поведінки близько 33000 акредитованих у Франції представників ЗМІ, зазначається, що журналісту заборонено обманювати довіру будь-кого, виконувати завдання, що суперечать його професійній честі та гідності; зводити наклеп, брехати, займатися плагіатом; журналіст має надавати чесну, правдиву інформацію; “переконаний, що совість та справедливість - основні постулати, на яких грунтується його професійна діяльність”[9;78-79].

Але головними рисами телеведучого більшість дослідників вважає уміння слухати та емпатувати (розуміти почуття, потреби іншого, “відчувати” подію, уміти встановлювати афективний зв”язок з іншим, розділяючи стан цієї людини чи групи людей; мати задатки психотерапевта [28;16]). Відомий російський теоретик телебачення Г. В. Кузнєцов зазначає: “Для інтерв”ю… від журналіста потрібна непідробна увага та щира участь у розмові, наче немає ніякої камери, немає аудиторії, а є лише цікавий співбесідник… думка про аудиторію, звичайно, ніколи не полишає журналіста, а лише переходить на інший рівень… Постійне тренування своїх здібностей слухати чи чути - як у студії, так і в будь-яких випадках спілкування… - необхідне інтерв”юєру ще в більшій мірі, ніж актору” [14;125 -127]. Завданням журналіста, “професійно важливою якістю”, є не тільки “розкріпачення” співбесідника після вмикання техніки чи початку бесіди, а й “уміння уважно слухати”, не ігноруючи власну точку зору героя інтерв”ю, та “адекватно відтворювати отриману інформацію” [28;12].

М. А. Бережна виділяє низку ознак, за якими формується довірливе ставлення телеглядача до ведучого:

уміння уважно вислуховувати думки учасників передачі (“В контактних передачах від уміння слухати співбесідника залежить і конструктивний розвиток екранного діалогу, і психологічний стан учасників”);

розуміння співбесідника (“Бувають випадки, коли люди настільки впевнені у тому, про що їм хоче сказати співбесідник, що несвідомо спотворюють його слова згідно зі своїми початковими настановами”);

потрібно ототожнитися із співбесідником, проникнути у його думки та почуття, а не приписувати йому власне бачення обговорюваної проблеми [ 28;13 - 15].

Але важливим тут є, на думку Г. В. Поперечиної, не піддатися цілковитому “злиттю” зі співбесідником, інакше журналіст втратить можливість об”єктивного аналізу діалога, не зможе вести його в руслі визначеної теми, що кінець кінцем може негативно вплинути на якість програми [28;18]. Таким чином, вміння слухати та емпатувати є складним завданням, професійною необхідністю ведучого у процесі виникнення симпатії до нього як з боку співбесідника, так і з боку глядача.

Ще одним, якщо не обов”язковим, то бажаним, є таке вміння ведучого, як володіння “набором людських технологій” - непомітне, але дієве керування процесом бесіди, здатність згладити неприємні кути в розмові; невербальний примус зібратися чи розслабится, звернений до співбесідника; вміння направити розмову в потрібне русло. Ось як про це говорить Б. Мейджи: “Протягом всього інтерв”ю я відчуваю, як мої симпатії огортають співбесідника. Він у моїх руках, і я майже відчуваю хвилі-настанови, що йдуть від мене” [ цит. по 14;128].

Особлива “стаття” в іміджевій специфіці образу ведучого - мова. Ця категорія включає як уміння гарно, правильно говорити, так і вміння володіти пара- та екстралінгвістичною системою: тембром, інтонацією, паузами, підсиленням та зниженням голосу, дикцією. Дослідник російського ТБ-простору О. Афанасьєв вважає: “Телемова не повинна відповідати вимогам абсолютного мовленнєвого слуху. Але вона є одним із найвпливовіших механізмів розповсюдження цінностей, може збагнути їхні коливання й у якійсь мірі навіть гіпнотизує спілкування. Мова телебачення береться зі щоденного життя й одночасно це життя формує” [1;101].

Мова телеведучого повинна бути грамотною, чіткою, зрозумілою, конкретною. Вади дикції, безперечно, недопустимі, але може бути зроблений виняток, якщо вада незначна, проте журналіст володіє виключним даром красномовства [32;30] (наприклад, ведучий “Однак”на російському каналі ГРТ Д. Корчинський). Але варто наголосити на тому факті, що ведучі з TV5 Europe та La Cinquiиme мають дуже чіткі, гарні, інтонаційнозабарвлені голоси, позбавлені будь-яких вад. Це пояснюється тим, що при прийомі на роботу в країнах Західної Європи ведучі та репортери оцінюються, перш за все, за голосовими даними.

Неабияке значення також має вміння володіти голосовою палітрою - доречністю та природністю пауз, впевненим приємним тембром, Інтонаційною забарвленістю. “Інтонація - це ключ, за допомогою якого відбувається мислення та розкривається душа”, - зазначає В.М. Шепель [48;345].

Серед розмовних талантів ведучого надзвичайно цінним є експромт, “найбільший дар… йому неможливо навчитися” [48;332]. Гарному шоуменові вміле володіння експромтом надзвичайно необхідне. Експромт, імпровізація вносять у програму певну “розрядку”, роблять розмову живою, ефектною. На думку А.Семенова, “розмова з героями передачі має бути поважною, але не улесливою, бесіда цікавою, оскільки ведучий готовий імпровізувати, уважний і доброзичливий, має почуття гумору та уміння обійти неприємні моменти, згладити незручність”[5;85]. “Треба мати сміливість, щоб бути популярним,- вважає відомий французький іміджмейкер Жак Сегела.- Не користуйтеся шпаргалками, не вчіть нічого напам”ять! Тільки імпровізація може бути щирою!” [цит.по 48;26].

Питання, які задає ведучий, повинні бути чіткими, виключати двозначність, зрозумілими, коректними. За формою вони можуть бути запитаннями, проханнями чи спонуканням [14;172]. “Своєю присутністю, увагою, питаннями він [журналіст] повинен допомогти розкриттю особистості співбесідника, - вважає Г. В. Кузнєцов.- Розуміти, бути тактовним, але - потрібним! Таму проявляй себе в інтересах справи, будь живим та достатньо емоційним, шоб зацікавити розмовою запрошену до телекамери людину. Скромність, звісно, чудова якість, але вона не повинна переходити у нівелювання телеведучого” [14;10].

Таким чином, телеведучий як партнер по телекомунікації, переслідуючи досягнення її ефективності, у структурі своєї особистості повинен мати такі якості:

впевненість у собі;

психологічну зрілість;

здатність проявити дружність та емоційну виразність;

високий ступінь самоконтролю;

здатність бути лідером у спілкуванні.

“Особистість журналіста чи диктора повинна допомагати глядачеві сприймати факти та думки, погляди” [14;79].

1.3 Зовнішні характеристики іміджу телеведучого

До зовнішніх іміджевих характеристик такі дослідники як І. Головкова, В. Маценко та Е. Соловйов відносять:

уміння вибирати та носити одяг;

гарні манери (жести, міміку, пози, поставу, манеру вітатися та прощатися);

виразність міміки та уміння керувати нею; вміння підтримувати “контакт очима”;

уміння використовувати відстань при спілкуванні, не порушувати”чужу зону”;

вільні, гармонійні рухи;

фігуру;

доглянутість (волосся, шкіра, руки і т.д.): а) зачіска;

б) макіяж;

в)аксесуари, прикраси [5;38], [22;37], [39;139].

“Одяг є наглядною багатовимірною інформацією… своєрідною візитною карткою. Він спричиняє психологічний вплив на партнерів по спілкуванню, нерідко визначаючи іхнє ставлення один до одного”[48;235]. За словами П”єра Кардена, “ у будь-якому випадку завдяки одягу можна налагодити або зберегти спілкування, візуально розташовуючи його партнерів один до одного… Вміло підібране вбрання та відпрацьовані манери створюють жінку”[цит. за 48;238].

У Франції виділяють такі тележанри як information (новини), magazine (інформаційні, аналітичні, інформаційно-аналітичні та інформаційно-розважальні програми), documentaire ( публіцистичні та художньо-публіцистичні довготривалі за часом програми), jeu та divertissement (розважальні передачі), jeunesse (молодіжні та дитячі), variйtйs (шоу, варьєте), reality-shows, talk-shows [23;405]. Кожен із цих жанрів диктує свій конкретний стиль одягу для ведучих, про особливості якого будемо детально говорити нижче (розділи ІІ, ІІІ, ІV), зараз же розглянемо загальні правила та вимоги щодо вбрання та інших зовнішніх характеристик телеведучого.

Ведучий чи диктор не обов”язково повинен бути гарним (“пишим красенем”), але обов”язково має бути виразним зовні, таким, щоб запам”ятатися глядачеві, гарно одягненим [20;30], зі смаком, згідно з порою року; начисто виголеним, гарно причесаним [5;85].

Як жіноча, так і чоловіча зачіска у будь-якій програмі не повинна відволікати на себе увагу телеглядача, ставати предметом обговорення. Категорично забороняються різного роду химерні кучері, чудернацькі начіси і т.п., якщо це не розважальна, розважально-музична програма чи передача про світ моди [14;79], [30;22]. Волосся повинно бути максимально вільним, обов”язково доглянутим. Дідро зазначав: “Зачіска робить жінку привабливою, чоловікові надає характер”. Важається, що сивина додає солідності, поважності чоловікові, але негативно впливає на зовнішність жінки. Тому жінкам на ТБ дозволяється фарбувати волосся, але в кольори максимально наближені до природніх ( у психологічному плані темне волосся підкреслює владу жінки, світле сприяє її популярності). Строкатість у кольорі волосся дозволяється тільки ведучим програм розважального характеру [48;307].

На телебаченні дуже важливо не залишитися непомітним, але й не стати занадто “яскравою плямою” - особливо це стосується одягу, зачіски, аксесуарав і косметики (у жінок). Рекомендують використовувати якомога менше прикрас, особливо великих і таких, що відразу кидаються у вічі [39;140, 146 - 147]. Форма серіжок повинна пасувати до форми обличчя жінки, бути виразною, але не домінуючою в її образі; браслети, каблучки, перстні треба скоротити до мінімуму (чоловікам взагалі прикраси заборонені, окрім ведучих розважальних і музичних програм). Виняток для чоловіків та жінок становить обручка - її дозволяється носити ведічим всіх програм без винятку. Що стосується інших аксесуарів, то необхідними, обов”язковими є годинники (бажано на шкіряному ремінці) та солідні стильні ручки [39;146 - 147, 154].

Макіяж повинен бути помірним ( мінімум туші для повік, тіні та помада - не дуже яскраві) [7;104] і, звичайно, на думку французького візажиста Діани Крістель, гармонувати з кольором волосся, очей, формою обличчя [48;307 - 308].

У гардеробі ведучої обов”язкова наявність панчіх, краше тілесного кольору, а також взуття із закритими пальцями (відкриті недоречні навіть влітку). Взуття підбирається під колір вбрання. Варто уникати взуття білого кольору, оскільки на екрані воно виглядає убого [39;142 - 143].

Без сумніву, важливим в образі телеведучого є його фігура та фізична форма. Ні в якому разі ведучий не може бути чи виглядати хворим, мати кашель, нежить і т.п. “Людина з екрану” повинна бути енергійною і фізично здоровою. Певні за змістом програми - спортивні, про світ моди та ін. - вимагають більш-менш спортивної статури чи, відповідно, привабливої, якщо не модельної фігури, так досягається відповідність вербального змісту невербальному; інші програми таких тонкощів не потребують. Але важливим залишається вміння бути привабливим зовні. Існує думка, що французи завжди поціновують гарних жінок, їх відкрито роздивляються на вулицях, проводжають поглядом [44;52]. За дослідженнями В.М.Шепеля, француженки значно більше піклуються про свою фігуру, ніж їхні співвітчизники чоловічої статі [48;232]. Тому серед французьких телеведучих струнких жінок більше, ніж чоловіків.

Обличчя - найвиразніша частина іміджу. Автори праць з фізіогноміки одностайно визнають, що на ньому відображені фізичний та душевний стани людини, характер і навіть моральні засади, якими вона керується у своїй поведінці. Нижче, на конкретних прикладах, ми розглянемо, як певні риси обличчя впливають на образ ведучого, його характер, а також наявність яких рис домінує на ТБ.

Обличчя активно включене у оптико-кінетичну систему знаків: міміку, пантоміміку, жести. “Імідж без виразної мови поглядів та жестів мало ефективний” [48;84]. Завдяки позі, міміці, жестам передається в середньому 80% інформації [48;212] в залежності від енергійності людини. “Міміка - це виразні рухи м”язів обличчя, що відповідають переживанням людини, почуттям та настроям. Будь-які зміни у виразі обличчя добре помітні й часто відображають найменші зміни внутрішнього стану людини.

Найінформативнішим засобом невербального спілкування, найдостовірнішим та точним сигналом є очі” [44;174]. Погляд завжди несе в собі якусь інформацію, тому здавна популярним є мистецтво володіння мовою погляду, “контактом очима”. Обов”язковим для ведучого наявність такого вміння називають Г. Кузнєцов та С. Муратов [14;132], [25;18]. “Контакт очами, - пише С. А.Муратов, - “переглядання”, ритуал, подібний до вручення вірчих грамот. Він має тривати 60 - 70% усього часу спілкування. При цьому діалог, який ведуть очі, не обов”язково повинен співпадати зі змістом промовлених слів” [25;18]. Погляд ведучого має бути впевненим, доброзичливим, щоб переконати співбесідника, що його готові вислухати і зацікавлені у цій бесіді. При цьому погляд ведучого повинен охоплювати “символічний трикутник” на обличчі співбесідника: лоб - зіницю правого ока - зіницю лівого ока - лоб [48;292]. “Контакт очима” може виражати прохання говорити далі, розуміння, заохочення, запитання та ін. “На телебаченні нехтування законом контакту очами часто підводить початківців, - зазначає С. А. Муратов. - Багато з них намагаються, промовляючи довгий текст не відривати очей від о”бєктива камери”[25;18]. Але, як вважає Ю. Фокін, “не в цьому суть телевізійного спілкування… Ось ми з вами сидимо, розмовляємо. Чи весь час я дивлюся вам у очі? Ловлю ваш погляд? Так і погляд глядача не потрібно шукати. Його можна відчувати потилицею, плечем, усію своєю сутністю. Навіть якщо ти знаходишся в студії один, ти постійно відчуваєш на собі погляд камери. Інколи, коли ти внутрішньо не готовий, ти ховаєшся від цього погляду. І не тим, що опускаєш очі! Можна скільки завгодно дивитися людям у очі й нічого при цьому не думати. Ти відвертаєшся внутрішньо” [25;19]. Під час розмови у французів прийнято наближатися до співбесідника на досить близьку відстань та пильно дивитися йому в очі [44; 52,371], це, звичайно, зберігається і на ТБ.

Ще одним проявом міміки, міцним психологічним засобом впливу є усмішка. На обличчі телеведучого вона обов”язкова, проте має виражати тільки привітність або її відтінки. Усмішка, що виражає радість, прояв дружніх почуттів або іронію (посмішка, насмішка) у переважній більшості випадків недоречна [22;38].

Манери - зовнішні форми поведінки [27;341], візуально доступна інформація. Гарні манери обов”язкові для телеведучого. “Є вираз, - пише В. М. Шепель,- краса людини до себе приваблює, а її вишукані манери до себе прив”язують. Принада манер легко зачаровує найрізноманітніших людей” [48;207]. У манерах спілкування значну роль посідають приємні слова та компліменти, використання яких потребує певного такту та почуття міри. З боку телеведучого недоречні лестощі, підлабузництво, і навпаки - цінується природність у спілкуванні, мові, діях, такт у стосунках між чоловіком та жінкою (пропустити поперед себе, подати стільця, допомогти зійти по східцях та ін.), тим паче, що камера у будь-який момент може вихопити фізичні, а плівка зафіксувати словесні прояви манер. Вихованість у ведучого повинна спрацьовувати на рівні підсвідомості.

Своєрідною аранжировкою манер є жести. “Існує подвійне їх тлумачення, - пише В. Шепель. - У першому випадку під ними розуміють рухи рук для передачі інформації, вираження свого ставлення до сказаного… У середньому протягом годинної розмови фін вдається до жестикуляції один раз, італієць - 80, француз - 120, а мексиканець - 180 раз. У другому випадку під жестом розуміють… ті манери поведінки, які виражають ставлення когось до будь-кого”[48;253]. Вважається, що найекспресивніша система жестів у французів. Французам подобається жестикуляція і каламбур. Серед притаманним їм знаковим жестам англієць Роберт Морган у книзі “Інтернешнл менеджмент” виділив:

виразне постукування себе по голові означає, що висказана ідея є безглуздою, безпідставною;

зображена вказівним пальцем спіраль біля голови - “божевільна ідея”;

поєднавши кінчики трьох пальців, піднести їх до губів та, високо піднявши підборіддя, послати у повітря поцілунок - верх вишуканості, елегантності, витонченості;

потирання вказівним пальцем перенісся - “тут щось нечисто”, “обережно”, “цим людям неможна довіряти”;

рухи пальця з боку в бік - відмова;

якщо треба жестом супроводити догану, вказівним пальцем водять з боку в бік біля голови [48;256 - 257].

Жести не зведені тільки до рук. Оберт шиї, рухи ніг, постава, манера сидіти, стояти, хода, манера тримати голову - все це набуває особливої інформаційної виразності ще й завдяки жестикуляції руками. “Коли все це робиться артистично, - пише В. Шепель,- створюється яскравий особистісний образ” [36;257]. При цьому обов”язково слід відрізняти жести від хаотичного розмахування руками - наслідку невпевненості, непідготовленості до розмови.

Разом із позою жести утворюють одиниці поведінки людини. Додатковою невербальною інформацією є дотик, погладжування, поплескування, потискання руки, обійми і т.д. ці данні в найбільшій мірі, ніж інші елементи невербальної поведінки (вербальним додатком може бути привітання чи прощання у певній словесній формі), виконують функцію показника близькості людей, що спілкуються: ведучий - гість / гості студії. Ступінь офіційності стосунків викликає відповідну реакцію у глядача ( глядач вітає дружність у стосунках ведучого та співбесідника) і продиктований жанром програми. Наприклад, диктор новин не має права обіймати чи цілувати гостя студії на відміну від ведучого розважальної програми (приміром, “Cinиbus”). Теж саме стосується і манери вітання та прощання.

Форма вітання залежить переважно від стилю програми, але має певні загальні риси. ”У привітанні треба виразити свою приязнь та дружне ставлення. Слова мають вимовлятися чітко, повільно. До людини, з якою вітаються, можна усміхатися. За традицією, першим вітається чоловік з жінкою, молодший зі старшим, той, що проходить, - з тим, що стоїть. Вітання, як і прощання, найчастіше супроводжується кивком голови, поклоном, іноді - поцілунком руки у жінки” [22;38]. При потисканні руки важливо, щоб потискання було коротким, міцним, енергійним, “рукавичкою” (із захватом усієї руки), рука напівзігнутою, долоня вертикальною (а не донизу чи догори), погляд привітний, спрямований на партнера [22;38].

Ведучий також повинен вміти використовувати простір при спілкуванні, не порушувати “чужу зону”. Як правило, відстань між ведучим та співбесідником визначають жанр, концепція програми та дизайн студії, які, в свою чергу, керуються моделлю американського дослідника проксеміки ( науки про ставлення до власної території) Едуарда Холла. Він виділяє такі відстані між людьми, що спілкуються :

інтимна (для дуже близьких людей, для друзів, родичів та ін.) - 0-45 см;

персональна (для знайомих) - 45-120 см;

соціальна (при офіційному спілкуванні) - 120-140 см;

публічна ( виступ перед аудиторією) - 400-750 см [44;36].

У такий спосіб визначається не тільки місце ведучого стосовно гостей студіі, а й гостей стосовно один одного. Це дуже важливий рекреативний та психологічний момент, оскільки порушення “чужої зони” викликає фізично неконтрольоване відсторонення, “захист своєї території” ( схрещення кінцівок, відсування в бік, ялозіння на стільці), що може негативно вплинути на якість інтерв”ю чи бесіди [44;37]. Про те як використовується “відстань” на французькому ТБ мова буде йти далі, на конкретних прикладах ( розділи ІІ, ІІІ, ІV).

1.4 Телевізійна специфіка та психологічні аспекти сприйняття кольорів у одязі

На думку відомого американського телевізійного іміджмейкера Ліліан Браун, кольори в одязі для телестудії краще обирати в середині кольорового спектра. Тому найвигідніше виглядають на екрані сірі, блакитні тони, тони кольору перлів. Крайні кольори спектру - білий та чорний - складно сприймаються та відтворюються камерою, особливо при їхньому контрастуванні: чорно-біла тканина, біле обличчя - чорна сукня, чорне обличчя - біле вбрання.

Темні кольори поглинають світло і відчутно зменшують зображення. Світлі, навпаки - збільшують. Деякі кольори, наприклад, червоний та помаранчовий, вібрують - вони досить різкі та домінуючі. Жовтий та зелений, в свою чергу, кидають похмурий відсвіт на шкіру. Для ТБ, на думку Л. Браун, не бажані білий, чорний та червоний кольори, не варто також одягати яскраво-зелений та помаранчовий [цит. за 10;44].

“Кольорове телебачення наглядно демонструє, наскільки ненадійна біла сорочка у “ліпленні” образу, - пише В. М. Шепель. - 240 чоловіків більш виграшно виглядають у тих сорочках, які найкраще відтінюють їхнє обличчя, гармонують з краваткою”[48;239]. Замість білого краще одягати вбрання світло-сірих, пастельних, світло-блакитних тонів, замість яскраво-червоного - різні відтінки рожевого та темно-червоного, замість чорного - темно-синій, темно-сірий, темно-брунатний [10;52-53].

Для телебачення також краще уникати одягу зі строкатими химерними візерунками (це стосується і краваток), а також дрібними смужками (особливо поперечними), крапочками та клітинками. На певній відстані дрібна клітинка може викликати запаморочення, а смужечки - мерехтіння в очах. Одяг чи його деталі із тканини з візерунками (в залежності від їхньої кольорової насиченості та химерності), як і червоний колір, можуть перебирати на себе всю увагу глядачів, відволікаючи від змісту повідомлення [22;37].

Кращими серед “телевізійних” кольорів вважаються сірий та його відтінки, темно-синій, блакитний (сюди ж Л. Браун відносить і синій джинсовий колір денім, який пасує абсолютно всім), різні відтінки фіолетового, світлі та приглушені відтінки рожевого, брунатний, бежевий, іржавий [10;50-53].

Але іміджмейкери на ТБ керуються не тільки “телевізійною” палітрою. Вагомими є вподобання ведучого, його побажання, навіть симпатії аудиторії. В. М. Шепель провівши дослідження виявив, зокрема, що для чоловіків найпринаднішими є такі кольори жіночого вбрання: блідо-жовтий, блідо-рожевий, рожевий, бежевий, темно-синій, червоний, чорний, колір іржі, білий, рудувато-брунатний. Відштовхують чоловіків: сірий, зелений, яскраво-жовтий, помаранчовий, лавандовий [48;249]. Окрім подібних досліджень у світі існує кілька класифікацій кольорової гами в одязі відповідно до типів зовнішньості людини. Найвідоміші з них - “теорія чотирьох пір року” швейцарського художника Іоханнеса Іттена та класифікація американської організації СМВ. І. Іттен виділив чотири типи зовнішності за сезонами (зимовий, весняний, літній, осінній) і визначив найоптимальнішу кольорову гаму в одязі для кожного з них (Додаток №5) [48; 245 - 248]. За класифікацією американської консультативної організацїі СМВ, для чоловіків та жінок визначено 6 кольорових типів: