Революція 1917-1920рр. і відродження української преси

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1918 РР.)

1.1 Історичні події української національно-демократичної революції та генеза національної преси

1.2 Українська держава гетьмана П. Скоропадського

1.3 Утворення Директорії. Відновлення УНР

РОЗДІЛ 2. ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС ПОЧ. ХХ СТ. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТА БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПРЕСИ (1918-1920)

2.1 Доба Директорії УНР (грудень 1918 - 1920 рр.). Злука УНР і ЗУНР

2.2 Проголошення і встановлення радянської влади в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Аналіз української періодики та преси має науково-історичне та джерелознавче значення. Нашими попередниками вже охоплено багато різних аспектів при вивченні українських періодичних видань взагалі, крім того, є поодинокі спроби досліджень за напрямом. У працях відзначено, що РОЗВИТОК вітчизняної культури та преси на початку XX ст. відбувається у складних, часто суперечливих обставинах, коли соціальні, політичні, військові, екологічні катаклізми впливають на людську особистість, змінюють її ціннісні орієнтири, трансформують соціокультурний розвиток.

На рубежі XIX--XX ст. у світі завершується перехід до капіталістичного способу виробництва, створюються могутні монополії, провідні західні держави розподіляють світ на сфери впливу, колонізуючи відсталі в економічному відношенні країни. Науково-технічна революція, започаткована у XIX ст., істотно вплинула на розвиток виробничих сил, сприяла індустріалізації, урбанізації, піднесенню загального освітнього рівня населення та розвитку книговидавництва.

На початку XX ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

XX ст. для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та, незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Початок XX ст. для України був відзначений долученням до загальноросійського визвольного руху.

У 1919--1929 рр., вийшло кілька бібліографічних довідників, що містять дані про окремі видання подібного спрямування. Серед них -- праці Л.К. Ільїнського "Список повременных изданий за 1917 г." [] і "Список повременных изданий за 1918 г." []. Однак ці покажчики охоплюють тільки 1917--1918 рр., до того ж вони аж ніяк не повні. Заслуговують на увагу бібліографічні довідники: Н. Співачевська "Бібліографія часописів Поділля (в межах УСРР): Покажчик від р. 1838 до р. 1927" []; "Одеська періодична преса років революції та грома­дянської війни, 1917--1921" []. Однак ці публікації обмежуються описом газетної періодики відповідних регіонів.

Мета і завдання роботи. Основною метою роботи є з'ясування своєрідності історичних подій 1917-1920 рр. та художньої проекції дійсності у пресі.

Реалізація цієї мети передбачила розв'язання таких завдань:

- визначити і систематизувати наукові підходи літературознавців та істоиків у дослідженні розвитку преси поч. ХХ ст.;

- виявити провідні теми та напрямки розвитку преси,

- проаналізувати характер художнього втілення дійсності у контексті історичних подій доби в українській пресі;

Об'єктом дослідження є еволюція дійсності повістей М.Хвильового, яка осмислюється на матеріалі творів: "Санаторійна зона", "Мати", "Іван Іванович", незакінченого твору "Вальдшнепи".

Предметом дослідження- є історія національно-демократичної революції 1917-1920рр. і відродження української преси

Методологічну і теоретичну основи дослідження складають досягнення сучасної гуманітарної науки про пресу, специфіку відображення дійсності в пресі. Теоретичною базою роботи є праці, опубліковані останнім часом та бібліографічні праці І. Павлюка "Українські часописи Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1917--1939): Анотований покажчик" [], "Періодичні видання Волині, Полісся, Підляшшя та Холмщини (1836--1944): Список" [], "Преса України: Газети 1917--1920 рр.: Бібліографічний покажчик" [], М. Романюка і М. Галушко "Українські часописи Північної Буковини (1870--1940 рр.): Історико-бібліографічне дослідження" [], "Періодика Західної України 20--30-х рр. ХХ ст.: Матеріали до бібліографії" [], О. Дроздовської "Українські часописи повітових міст Галичини (1865--1939 рр.)" та ін.

У цих виданнях преса періоду Української революції представлена переважно часописами окремих регіонів. Звідси висновок: повних системних бібліографічних довідників досліджуваного періоду немає. Цінні відомості щодо становлення і еволюції газетної періодики в Україні 1917--1940 рр. містяться у виданнях енциклопедичного характеру: В. Верстюк, Т. Осташко "Діячі Української Центральної Ради: Бібліографічний довідник" []; "Джерелознавство історії України: Довідник" ], "Довідник з історії України: У 3 т." [], "Енциклопедія Українознавства: Загальна частина: У 3 т." , "Енциклопедія Українознавства: Словникова частина: В 11 т." , "Історія України в особах, ХІХ--ХХ ст." [], "Преса Української РСР, 1917--1966: Статистичний довідник", "Преса Української РСР, 1918--1973: Науково-статистичний довідник" та ін.

Довідкові видання радянської доби висвітлювали українську пресу лише більшовицького періоду. У статті, вміщеній в Українській Радянській Енциклопедії, відзначалося, що під час Української революції органи більшовицької преси вели наступальну боротьбу проти буржуазної преси, яку видавали монархічні та українські буржуазні націоналістичні організації . Водночас замовчується наявність у той період української національно-патріотичної періодики.

Важливим джерелом є спогади безпосередніх учасників подій. Серед авторів мемуарів -- Д. Дорошенко, О. Лотоцький, І. Огієнко, П. Скоропадський та ін.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РЕВОЛЮЦІЇ (1917-1918 РР.)

1.1 Історичні події української національно-демократичної революції та генеза національної преси

2 березня 1917 р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав повітовим і губернським комісарам, якими були голови земських управ.

Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади -- Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики.

Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна Рада (УЦР).

Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП). Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не припинялася кілька днів. З березня 1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою створення УЦР, УЦР поступово перетворилася на справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент, що, крім ТУП, об'єднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 особи.

Керівником (головою) УЦР було обрано М. Грушевського. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали також відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов, Б. Мартос, І. Стешенко, П. Христюк та ін.

На початку своєї діяльності УЦР виконувала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спочатку вона закликала український народ добиватися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать", проте обмеживши їх публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах.

Газетна періодика належить до тих історичних джерел, які набувають особливого розвитку в часи великих суспільних зрушень. Зокрема, так було і в буремні роки Української революції 1917--1920 рр.

Особливістю літературного процесу в Україні у другій половині XIX -на початку XX ст. була поява творів, розрахованих на широкі народні маси (особливо побутової тематики), а також творів, адресованих інтелектуальному прошарку суспільства як осередку, покликаному повести за собою ці широкі народні верстви до національно-духовного визволення. Саме література виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, саме через неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного і духовного відродження.

Відомий борець з "мазепинством" корінний малорос А.Савенко. Ще 19лютого 1914р. з трибуни Державної думи він попереджав прихильників самодержавства: "В ряді дезорганізуючих Росію і для неї фатальних граничних питань - українське є найстрашніше". Комісія під його головуванням склала список 118 заборонених українських книг, над якими повинно було відбутися аутодафе. Закрили навіть педагогічно-методичний журнал "Вільна українська школа", з типографського набору зняли 40 книг по історії України.

Закрити в Києві всі Українські Газети перешкодили А.Савенку лише А.Драгомиров, А.Денікін та В.Май-Маєвський. Вони нерідко конфісковувались або виходили, немилосердно скалічені цензурою, але все ж функціонували. Перестали друкуватись чотири з них, а "Вільне слово" в Полтаві вимушене було перейти на російську мову .

Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри.

Перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, - таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування - як певною мірою, естетичне мистецтво, - воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

На початку XX ст. У цей час працюють класики української літератури -- І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, письменники молодшої генерації -- В. Винниченко, О. Олесь, В. Стефаник; корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський, М. Заньковецька; композитори М. Лисенко, К. Стеценко, С. Людкевич, О. Кошиць; художники В. Кричевський, Г. Нарбут, М. Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об?єднані навколо журналу "Українська хата" (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.

Точно підрахувати кількість газет, які виходили у 1917--1920 рр., доволі проблематично. Ускладнює справу велика кількість видань, їх розпорошеність по сховищах бібліотек України та за кордоном. Окрім того, у багатьох з них відбувалися великі зміни, окремі газети з різних причин існували нетривалий час (від одного номера до кількох) і припиняли свою діяльність, з'являлися інші, об'єднувалися, реорганізовувалися, змінювали назву, хоча за складом видавців і редакторів залишалися однаковими, деякі видання взагалі не збереглися, в окремих випадках відсутні дати початку видання газет та їх припинення тощо.

Відзначимо також, що за радянської доби всі без винятку газети, які не перебували на більшовицьких позиціях, дослідники відносили до преси ворожого табору, отож ці видання не потрапляли навіть до обліку державної реєстрації друкованої продукції та зберігалися у спецфондах.

Звичайно, основний масив видань зберігається у газетних фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та Бібліотеки науково-довідкових видань Центральних державних архівів України.

Українська періодика цього часу дуже різноманітна як за змістом, так і за напрямами. Це -- державні, партійні, військові, профспілкові, кооперативні, просвітницькі, релігійні й інші видання. Друковані органи українських урядів: "Вісті з Української Центральної Ради" (Київ), "Вісті краєвої преси" (Київ), "Вісник Генерального секретаріату Української Народньої Республіки" (Київ), "Вісник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки" (Київ), "Державний Вісник" (Київ), політичних партій та громадських організацій: "Вечер" (Київ), "Відродження" (Київ), "Вільне життя" (Одеса), "Вільне слово" (Золотоноша), "Вільний голос" (Полтава), "Волинська газета" (Житомир), "Волинська народня газета" (Житомир), "Вперед" (Катеринослав), "Громада" (Кам'янець-Подільський), "Громадське слово" (Київ), "Громадянин" (Житомир), "Дніпро" (Херсон), "Звенигородська думка", "Земля и воля" (Харків), "Кіевлянин", "Київська земська газета", "Лубенщина", "Молодая Украина" (Одеса), "Народнє життя" (Катеринослав), "Народнє слово" (Біла Церква), "Народнє слово" (Чернігів), "Народня воля" (Київ; Кам'янець-Подільський), "Наш голос", "Наш шлях" (Кам'янець-Подільський), "Наша справа" (Катеринослав), "Наше село", "Наше слово", "Нова рада" (Київ), "Новий шлях" (Кам'янець-Подільський), "Поділля" (Кам'янець-Подільський), "Полтавська громада", "Промінь" (Київ), "Рідне слово" (Полтава) та ін. чимало місця відводили матеріалам про збереження національної історико-культурної спадщини.

Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М. Грушевський. Михайло Грушевський -- це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Йо-го перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної "Історії України-Руси"

У його брошурах головною метою проголошувалося здобуття національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну, демократичну республіку. Національно-територіальна автономія України, за Грушевським -- це територіальне об'єднаннявсіх етнічних українських земель, організоване на засадах широкого демократичного громадського самоврядування. Автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

У федерації М. Грушевський бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних..Він розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч.

Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917р. в Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (О.Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат - органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об'єднанню українців в окремі військові частини.

З липня 1917р., дотримуючись взятих на себе зобов'язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти "намірів самовільного здійснення автономії України". А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місць у Малій Раді і 30% місць - у Великій раді).

Але Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей. 4 серпня він затвердив "Інструкцію Тимчасового уряду Генерального Секретаріатові", згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.

Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припиняла співробітництва з ним. Однак, конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.

7 листопада Центральна Рада прийняла Третій Універсал, проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії в складі Російської республіки, яка повинна стати "федерацією рівних народів". УНР планувала вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. На думку багатьох істориків, це було помилкою Центральної Ради: на момент прийняття Третього Універсалу склалися всі умови для проголошення повної державної незалежності України. Та, керуючись власною ідеологією, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію, змарнувавши тим самим багато енергії і часу.

Третій Універсал оголосив широку програму соціально-економічних перетворень, зокрема: скасував велику приватну власність на землю, встановив 8-годинний робочий день, проголосив широкі демократичні свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 січня 1918р. призначив Українські Установчі збори, якими Центральна Рада мала передати владу.

Проголошення ІV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України.

Користуючись газетною періодикою, не можна не враховувати, що позиції часописів кардинально змінилися після проголошення IV Універсалом самостійності України в січні 1918р. Так, за короткий період на позиції Центральної Ради перейшла більшість губернських та повітових видань. До них можна віднести такі губернські газети, як "Народна воля" (Київ), "Вільна громада" (Харків), "Селянська спілка" (Катеринослав),

"Українське слово" (Одеса), "Селянська спілка" (Полтава), "Народне слово" (Чернігів), повітові - "Рідний край" (Гадяч), "Канівські вісті", "Вільне життя" (Хорол), "Селянська думка" (Тараща), багато українських незалежних безпартійних газет.

27 січня (9 лютого) 1918р. в Бресті між центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):

* Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку;

* Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну;

* Центральна Рада взяла на себе обов'язок поставити союзникам велику кількість хліба, м'яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.

З середини серпня 1917р. В.К.Винниченко був лише міністром праці, але до його слів ще прислухалися. Одначе позиція колишнього прем'єра страждала, як завжди, ілюзіями і половинчатістю. Фактично акти Тимчасового уряду від 16 липня та 17 серпня перетворили Україну, за словами Д.І.Донцова, в осібну адміністративну територію з характером самоуправляючої провінції типу Малоросійської колегії 10 листопада 1764р. Тактику розриву з урядом О.Ф.Керенського В.К.Винниченко рішуче відкидає 20 серпня на засіданні Малої Ради. Він вважав цей крок небезпечним, бо тоді "не буде Центральної Ради, а буде нелегальна організація". Більш ніж дивна логіка, бо до цього часу майже всі рішення української влади викликали опір центру, а між тим населення України не вважало її незаконною. Більш тверда позиція зовсім не означала відмови від діалогу з поміркованими елементами російського уряду, що не сповідували шовіністичних поглядів. На той час досвід такого спілкування вже був, хоча в основному на території Галичини й Буковини. Краєвий комісар Д.Дорошенко, його помічник П.Линниченко, губкомісари О.Лотоцький, М.Красківський до вересня 1917р. досить тісно спрацювалися з командуючими російськими військами О.О.Брусіловим та Л.Г.Корніловим. У краї без перешкод розвивалася преса, національна культура українських, румунських, польських, німецьких груп населення.

Безладдя й хаос після березня 1917р. стали, як пошесть, розростатися у важливому інституті влади- армії. Цей процес з болем та відчаєм сприймався значною частиною офіцерського корпусу. Але на спроби хоч якось підтримати дисципліну солдатська маса, розагітована безвідповідальними гаслами соціалістів, відповідала дикими розправами. До серпня 1917р. від рук своїх же солдатів у російській армії загинуло, за деякими даними, 10 тис. офіцерів. Майже вся інтелігенція потрапила в розряд непотрібних суспільству людей. Навіть про медиків більшовицька преса весь 1918р. вживала часто-густо таких виразів, як "лицеміри", "вороги народу", "прокляті ескулапи", "Іуди ХХ століття" і т.п.

Першими сповістили світову громадськість про злочини більшовизму в Києві сестри милосердя, які опублікували у "Військово-науковому вістнику" основану на особистих враженнях статтю "Затавровані прокляттям (Єгоров, Муравйов, Ремньов)". Більшовицька ж преса волала чимраз голосніше про злочини... гайдамаків. Трудящі, не стримуючи обурення, читали хвилюючі рядки, не підозрюючи про їхню брехливість: "Озверелые банды юнкеров и офицеров, подкупленных Центральной Радой, растерзали 1500 революционных рабочих и солдат". Чомусь тільки аж через два тижні цю нісенітницю повторила "Правда" . Насправді ж українські війська взяли в полон не менше тисячі більшовицьких повстанців, які, звичайно, залишилися живими. Після приходу в Київ військ М.Муравйова вони вийшли на свободу, і частина з них по-звірячому розправлялася з киянами .

Розвитку і популяризації вітчизняної освіти, науки і культури в 1917-1921 рр. Належало періодичній пресі та спеціальним фундаментальним виданням наукового характеру, таким як "Книгарь", "Наше минуле", "Літературно-науковий вістник", "Записки Наукового товариства ім.Шевченка" та ін.

У критико-бібліографічному місячнику "Книгар", що почав видаватися з 1917, проіснував до 1920 року. Перший випуск був у 1917 році (1 число за вересень), останній 1920 року (3-є число за березень). "Книгар" стає одним із найвизначніших літературно-мистецьких часописів. Дослідники періодичних видань 20-х років приділяли найменшу увагу цьому часопису. І це, можливо, тому, що він почав видаватися раніше, в 1917 році, крім того був заборонений радянською владою. А ще й тому, що характер і зміст публікацій уже тоді дисонував із загальним настроєм постреволюційної епохи. Один із дослідників історії видавничої справи радянської України М. Тимошик зазначив, що серед фахової газетної та журнальної періодики найперше потрібно виділити критико-бібліографічний місячник "Книгарь", засновником і видавцем якого протягом 1917-1920 рр. був Микола Зеров. Про потребу й програмні цілі неповторного в історії не лише видавничої справи, а й української культури в цілому видання найкраще сказано у першому числі часопису, який побачив світ у вересні 1917 р.: "Виявляється справді пекуча потреба в "спеціальному" періодичному органі, який би займався виключно справами видавництва, був би спокійним і безстороннім літописом нашого письменства і давав би змогу кожному, бути в курсі цієї справи" [,с. 2].

Загальна кількість друкованих органів, які видавалися в Україні в період діяльності Центральної Ради різними політичними партіями та організаціями, сягала близько 350 назв⁸. Так, лише в Києві з березня по грудень 1917 р. видавалося 65 газет різних політичних напрямів, в Одесі - 72 газети, в Єлисаветграді - більше 60, на Поділлі - 20.

1.2 Українська держава гетьмана П.Скоропадського

Павло Скоропадський - нащадок гетьмана поч. ХVІІІст. Івана Скоропадського, один із найбільших українських землевласників, з 1912р.- генерал-майор російської армії, ад'ютант МиколиІІ. У 1917році брав участь у створенні загонів вільного козацтва.

Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф.Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників соціалістичних партій у ньому не було.

Фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму. Основні напрями політики уряду П.Скоропадського

- Замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на авторитарну (Гетьманат). Гетьман зосередив у своїх руках всю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову.

- Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків.

- Налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинялося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним.

- Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був.

- Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназій, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів.

- Здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П.Скоропадського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією.

Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливостей налагодити стосунки з країнами Антанти і нейтральними країнами.

Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не дістав. Орієнтація уряду на великих землевласників, буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення - селян, робітників, інтелігенції. Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати суспільство.

У період Української держави часів П. Скоропадського, за підрахунками українських вчених-істориків, в Україні виходило більше двохсот періодичних видань ¹⁰. Проте це далеко не всі газети, які на сьогоднішній день включені в наявні довідники. Так, лише в Харкові у цей період, за даними Управління у справах друку при уряді Української держави, випускалося більше 20 газет та часописів ^и, з яких не всі враховані. Не бралися до уваги дослідниками ті видання, які виходили на півдні України, зокрема в Одесі, та в інших регіонах.

1.3 Утворення Директорії. Відновлення УНР

Хоча сценарії встановлення радянської влади в різних містах України мали свої особливості, але їх об'єднувало одне: ніде цей процес не спирався тільки на внутрішні сили.

Національний склад населення міста Київа вигідно сприяв поваленню української влади: на той час тут проживало 35 % євреїв, 17 - росіян, 7 - поляків, 30 % - українців і т.д. Крім того, в Катеринославі знаходилося близько 27тис. солдатів, в основному колишньої царської армії. Якщо росіяни та євреї проживали компактно, то українці - територіально розкидано в різних районах .

Згідно підписаних після Брестського миру угод економічного характеру більшовицька Росія відправила в Німеччину величезну кількість продовольства, золота, сировини. Дійсні масштаби цієї контрибуції на сьогодні невідомі. Ясно, що вона виконувалася з допомогою максимального обмеження народного споживання. Коли 26серпня 1918р. під Оршею більшовики прохали німецькі війська придушити повстання своїх же червоноармійців, вони не бачили в цьому нічого підлого. Між тим обурення солдатів викликала якраз відправка в Німеччину ешелонів з мукою, крупами та іншими продуктами, в той час як вони харчувалися надголодь. Їхній гнів обрушився насамперед на комісарів, які своїм життям заплатили за таємну дипломатію Кремля .

Після угоди України з Німеччиною ставлення до неї з боку держав Антанти різко погіршилось. У французькій пресі починають писати про "ерзац-Україну", а академік Ф.Масон назвав її "отруйною печерицею, розквітлою на ґрунті колишньої Росії". Втім, тепло, з розумінням моменту, пишуть свої статті про українські проблеми такі публіцисти, як Ж. Пелісьє, Ш. Ріве, Ж. Броше, швейцарський професор А. Зеліб.

Частина земель українських перебували в цей час у складі Австро-Угорської імперії.

У жовтні 1918р. почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку в І світовій війні і була охоплена революційно-визвольним рухом.

18 жовтня 1918р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле - Українську державу.

З національною Радою співпрацював Військовий комітет, створений у вересні 1918р. офіцерами-українцями австрійської армії та представниками українських січових стрільців. Вирішальними кроками на шляху західних українців до відтворення державності стали події листопада 1918р. :

* 1 листопада - з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ солдат - українців, активно підтриманий населенням міста.

* 2 листопада - австрійський намісник передав владу УН Раді. У своєму зверненні до населення вона проголосила про створення національної держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну реформу, створити національну армію, запровадити робітниче законодавство, соціальне забезпечення.

* 9 листопада - сформовано західноукраїнський уряд, який очолив Кость Левицький, а згодом - Сидір Голубович.

* 13 листопада - УН Рада прийняла Закон, яким затвердила державну самостійність Західноукраїнської Напродної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину). У Законі зазначалося, що влада в державі належить народу.

Важливе історичне завдання було розв'язане. В Західній Україні розпочалися державотворчі процеси.

ЗУНР відразу стала об'єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнювалася тим, що Польщу підтримували і країни Антанти. США, Англія і Франція у післявоєнному переустрої Європи зробили ставку на Польщу, прагнули створити з неї "санітарний кордон для боротьби проти більшовизму".

Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної агресії.

22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, евакуювавшись спочатку до Тернополя, а потім - до Станіслава.

Далі Ви побачите, що саме зовнішній чинник виявився вирішальним у поразці ЗУНР.

Прихід у грудні 1918р. до влади Директорії започаткував нову добу у розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР.

У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.

Боротьбу за владу в Україні при підтримці Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

У грудні 1918р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення "єдиної і неділимої" Росії.

Таким чином, розстановка сил, які вершили долю України у цю добу, була не на користь української революції.

Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.

За короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися довибори до Української національної Ради - представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи.

Президентом республіки було обрано Є.Петрушевича.

Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни.

Створювалася система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право "на школу рідною мовою". Утверджувалася державність української мови. Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100тис. чоловік. Значні зусилля були спрямовані на об'єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22січня 1919р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР (зараз 22січня відзначається як День соборності України). Але Акт Злуки реалізовано не було - як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є.Петрушевич 4грудня 1919р. денонсував Акт Злуки.

Необхідно відзначити діяльність Голови Директорії (1918-1919) Володимира Винниченко, автора усіх головних законодавчих актів УНР. Також Володимир Винниченко -- письменник та публіцист світового рівня.Але в роки радянської влади його було викреслено з української літератури.

У липні 1919р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янець-Подільського, а в листопаді - емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорія і об'єдналася з армією УНР.

Першими вступали в Київ 1березня 1918р. українські військові частини, а вже за ними йшли німецькі. Враховуючи прохання єврейської делегації, С.В.Петлюра наказав так розрахувати маршрут, щоб запобігти погромам та насильствам. Двомісячний період співробітництва Центральної Ради й німецької адміністрації виявився виключно складним. Як і раніше, українські лідери сповідають соціалістичні ідеали, намагаються зробити вигляд справжніх господарів становища. І продовжують чинити дурниці: ледве прибула в Київ Запорізька дивізія Присовського, як керівництво Ради усуває комдива з посади за недостатньо чисте пролетарсько-селянське походження.

Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15березня 1923р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

РОЗДІЛ 2. ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС ПОЧ. ХХ СТ. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТА БОШЕВИЦЬКОЇ ПРЕСИ (1918-1920)

2.1 Доба Директорії УНР (грудень 1918 - 1920 рр.). Злука УНР і ЗУНР

Прихід у грудні 1918р. до влади Директорії започаткував нову добу у розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР. У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР. Боротьбу за владу в Україні при підтримці Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

У грудні 1918р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення "єдиної і неділимої" Росії.

Таким чином, розстановка сил, які вершили долю України у цю добу, була не на користь української революції. Фальшивкою було й донесення Народного секретаріату України від 27січня 1918р. в російський Раднарком про участь у боях на боці Центральної Ради французьких, англійських та румунських офіцерів, а також київських монахів. Румунські частини дійсно пропонували свою допомогу, але уряд В.О.Голубовича від неї відмовився. Ніколи й ніде не знайшли підтвердження факти бомбардування частин Червоної гвардії французькими пілотами. Всі ці та інші інсинуації неодноразово друкували "Правда" та "Известия".

Комісар по пресі українського радянського уряду Д.Ерде і зовсім забрехався. Він писав щось несусвітнє: "Расстреляны советские полки и пр. и пр.!" . Звичайно, в боях з гайдамаками С.Петлюри київські заколотники несли втрати: лише в багнетній атаці на Щекавицькому кладовищі вони втратили близько 300 чоловік. До речі, всі фальсифікації успішно спростував сам М.Муравйов. Він телеграфував з Дарниці: "Революционные войска заняли Арсенал и крепость. Освобождены из заключения пятьсот рабочих, взятых в плен украинцами" . Навіть головних вожаків повстання пальцем не зачепили м'якодушні діячі Центральної Ради. Адже 27 січня той же М.Муравйов сповістив про визволення з в'язниці Г.Чудновського, Баварського, командира Особливої армії П.В.Єгорова та інших відомих більшовиків .

На території Правобережної України кількість україномовних видань значно перевищувала кількість їх на Лівобережжі та півдні України. За даними Управління у справах друку при уряді Української держави, влітку 1918 р. на Харківщині виходило 33 газети, з яких по одній - українською, єврейською, польською та латинською мовами, інші - російською. На Полтавщині виходило 16 газет та часописів, з яких 7 - українською мовою, у Катеринославській губернії - 18 газет та часописів і лише три українською мовою, в Одесі з 23 видань - одне українською, два - єврейською і одне - французькою мовами.

Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.

За короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися довибори до Української національної Ради - представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи. Президентом республіки було обрано Є.Петрушевича.

Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни.

Створювалася система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право "на школу рідною мовою". Утверджувалася державність української мови.

Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100тис. чоловік. Значні зусилля були спрямовані на об'єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22січня 1919р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР (зараз 22січня відзначається як День соборності України). Але Акт Злуки реалізовано не було - як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є.Петрушевич 4грудня 1919р. денонсував Акт Злуки.

У липні 1919р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янець-Подільського, а в листопаді - емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорія і об'єдналася з армією УНР.

Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15березня 1923р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

Політика Директорії УНР

Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча - Трудовому конгресу, виконавча - Раді народних міністрів, а на місцях - трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22січня 1919р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

З 21 по 29січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визначити за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2лютого 1919р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом - на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20км - між поляками і більшовиками.

Причини поразки Директорії

Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра- на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою - до союзу з Антантою.

Симон Петлюра є, безумовно, однією з найяскравіших сторінок української історії є період початку 20-го століття. З ім'ям Петлюри пов'язане становлення української державності і української армії, і водночас він є одним з найсуперечливіших персонажів нацонально-визвольної боротьби.

У квітні 1917 року Петлюру на зїзді у Мінську було обрано головою Української Військової Ради Західного Фронту, його делегувано на Перший український військовий з'їзд у Києві 18-21 травня, де Петлюру обрали головою Генерального Військового Комітету, що був створений при Центральній Раді. Перебуваючи на цій посаді, Петлюра починає сторення армії УНР, проте згодом іде у відставку. Після падіння гетьманату Петлюра знову очолює армію УНР. 11 лютого 1919 року після відставки Винниченка Петлюра стає головою Директорії. У жовтні 1920 року разом з урядом УНР Симон Петлюра емігрував у Польщу. 25 травня 1926 року його підступно було вбито радянським агентом С. Шварцбартом.

Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснювалися каральні акції;

обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права;

ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.

Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення "єдиної і неділимої" Росії).

Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, "зелених", Григор'єва.

Отже, 2лютого 1919р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Ще під час наступу на Київ, у січні 1919 р., Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави - Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Політичний курс щодо України розроблявся в Москві і враховував, перш за все, інтереси більшовицького центру. Маріонетковий радянський уряд України (в 1919 р. взяв назву Рада Народних Комісарів) на чолі з Х.Раковським проводив ту ж політику, що й уряд Росії - політику "воєнного комунізму":

диктатура комуністичної партії, утворення надзвичайних органів влади- ревкомів і комбідів;

націоналізація промисловості, фінансів, зв'язку;

сувора централізація управління виробництвом і розподілом товарів;

державна монополія на промислові товари, заборона приватної торгівлі і перехід до прямого товарообміну;

загальна трудова повинність;

карткова система, розподіл продуктів за класовою ознакою (робітникам- більше);

запровадження продрозкладки, що означало перехід до примусового вилучення у селян необхідного державі продовольства. Для проведення хлібозаготівель створювалися продовольчі загони, які діяли каральними методами;

"червоний терор" проти реальних і потенційних противників більшовизму.

Політика "воєнного комунізму" була викликана не лише надзвичайно складними обставинами, що виникли в ході громадянської війни, а й планами більшовиків швидко здійснити світову революцію і перейти від товарно-грошових відносин до економіки без ринку і грошей.

Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух Опору, зростало невдоволення і в Червоній Армії.

Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ.

Радянська влада в Україні знову (вже вдруге) впала.

Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.

Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму (відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.

У листопаді 1919 р., на превеликий жаль, відбувся розкол армії УНР: у той час, коли війська Директорії вели запеклі бої з білогвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним. У черговий раз далися взнаки протиріччя, які існували між урядами ЗУНР і УНР.

На початку 1920 р. Червона армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.

Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.

Ряд газет, які виходили у період Директорії, підтримували "білий рух" генерала Денікіна, виступали за відродження "єдиної неділимої" Росії. Головні з них - "Киевское эхо", "Голос Юга" (Єлисаветград), "Полтавский День", "Южный край", "Новая Россия", "Родина", "Народное дело" (Харків), "Лохвицкое слово" та багато інших. Газета "Полтавский день" писала: "2 ноября 1919 года необходимо считать началом освобождения и возрождения всей России..., все на нужды Добровольческой армии" ²⁴.

Радикальною щодо державного устрою була преса уряду Директорії та інших організацій в Україні. До них належали: "Вісник УНР", "Вісник Державних законів для всіх земель УНР", "Вісник Державного секретаря військових справ", "Українська справа" та "Українське діло" (Київ).

У 1919 р. в Україні виходило багато видань, які чітко підтримували політику Директорії: "Вільна Україна" (Рівне), "Вісник Волинського губернського комісара Директорії УНР", "Громадянин" (Житомир), "Українська думка" (Козятин) та ін.

У період Директорії в Україні (включаючи області, де встановилася радянська влада, і райони, захоплені білогвардійськими військами) всього розповсюджувалось і видавалось понад 250 газет різних ідейно-політичних напрямів¹². Важливою ознакою, яка характеризує зміст газетної інформації, є ступінь її універсальності, тобто ареал поширення. Тут можна виділити загальноросійські газети, котрі розповсюджувалися на території України; загальнодержавні газети українських урядів та загальноукраїнських партій і організацій; губернські газети різного спрямування; повітові та інші місцеві видання.

Кількість місцевих газет, тобто тих, що видавалися в багатьох містечках, повітах районними земствами та різними організаціями, значно перевищувала кількість загальнодержавних та губернських.

Головною відмінністю таких газет як носіїв інформації є те, що вони переважно містять відомості про конкретні факти місцевого життя, тобто служать базою джерельної інформації про перебіг подій, зміни в суспільному житті не лише в центрах, а й у "глибинці", і таким чином постачають відомості про суспільні відносини в цілому в Україні і в окремих її регіонах, про відмінності в суспільному житті, без знання яких уявлення про революцію в Україні не може бути повним. Це, зокрема, позначається на питомій вазі основних жанрів газетної публіцистики. Саме такі матеріали, як хронікальні замітки, кореспонденції, листи читачів, переважно формують обличчя місцевої преси.

2.2 Проголошення і встановлення радянської влади в Україні

Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення "єдиної і неділимої" Росії). У період з березня 1917 по 1918 р. в Україні виходили 64 газети більшовицького ідейно-політичного напряму та суті. Це, по-перше, друковані органи більшовицьких комітетів та організацій - "Пролетарий" (Харків),"Голос соціал-демократа" (Київ), "Звезда" (Катеринослав), "Донецкий пролетарий" (Луганськ) тощо. По-друге, видання Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів - "Пролетарская мысль" (Київ), "Солдат и рабочий" (Херсон), "Голос революции" (Одеса), "Голос солдата" (Катеринослав) та інші. По-третє, військова преса - "Солдатская мысль" (Одеса),

Борьба с контрреволюцией" (Київ) і т. п.

Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, "зелених", Григор'єва.

Отже, 2лютого 1919р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Ще під час наступу на Київ, у січні 1919 р., Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави - Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Політичний курс щодо України розроблявся в Москві і враховував, перш за все, інтереси більшовицького центру. Маріонетковий радянський уряд України (в 1919 р. взяв назву Рада Народних Комісарів) на чолі з Х.Раковським проводив ту ж політику, що й уряд Росії - політику "воєнного комунізму":