Масові комунікації

2

ЗМІСТ

I. ВВЕДЕННЯ

II. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1. Роль і функції засобів масової комунікації в політичному житті країни:

ЗМІ як елемент політичних комунікацій;

Політичні функції ЗМІ;

Можливості політичного впливу ЗМІ.

2. Український досвід політичної комунікації:

Основні тенденції розвитку сучасних політкомунікацій в Україні;

Українські засоби масової комунікації на виборах 2002 року.

3. ЗМІ як інструмент політичних маніпуляцій:

Підстави політичного маніпулювання;

Прийоми політичного маніпулювання, що використовують ЗМІ;

Публікація рейтингів як маніпулятивна техніка, що використовується окремими видами ЗМІ.

ІІІ. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

1..Інформаційні стратегії учасників виборів 2002 року

2. Порівняльний аналіз використання ЗМІ у виборчих кампаніях 1998-2002 років

ІV. ВИСНОВОК.

V...БІБЛІОГРАФІЯ

І. ВВЕДЕННЯ

Вступивши в інформаційне століття, ми інакше стали відноситься до проблем взаємодії, спілкування і комунікації. Лауреат Нобелівської премії К.Гелбрейт сказав про цей феномен, що людина хоче бути почутою [12, с.12].

Інтенсивний розвиток комунікаційних технологій, що отримав в публіцистиці назву "комунікаційного бума", і який ми спостерігаємо на рубежі ХХ і ХХІ століть, значно полегшив накопичення і розповсюдження соціальнозначимої інформації, і призвів до формування глобального інформаційного простору, у яке виявилися втягнуті цілі співтовариства, політичні, економічні, релігійні і культурні інститути. Сучасні технічні засоби комунікації, передаючи нереальні до сих пір обсяги інформації мільйонам людей, впливають на сфери праці, побуту дозвілля, політичного життя, диктують зразки поведінки, відтворюють і формують суспільну думку.

За допомогою ефективної комунікації в сучасному суспільстві здійснюється усе більше і більше подій. Комунікація стала настільки ж стратегічно важлива для суспільства, як і ті його складові, котрі носять матеріальний характер. Суспільство стало більш залежним від комунікації, тому її розвиток вимагає теоретичного обґрунтування й аналізу.

Теорія комунікації дозволяє налагодити зв'язки між індивідуумом і суспільством, населенням і владою, між фірмою і клієнтом, між виробником і споживачем. І у свою чергу, теорія комунікації в значній мірі формується тими різноманітними прикладними галузями, де комунікативний вплив відіграє вирішальну роль. Однієї з таких галузей є політика.

Політика в більшій мірі, ніж інші види суспільної діяльності, має потребу в спеціальних засобах інформаційного обміну, у встановленні і підтримці зв'язків між її суб'єктами. Якщо, наприклад, економіка цілком може функціонувати на основі ринкового саморегулювання при обмежених, переважно безпосередніх формах взаємодії людей, то політика неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою і громадянами. Це обумовлено самою природою політики як колективної, складно організованої цілеспрямованої діяльності, спеціалізованої форми спілкування людей для реалізації групових цілей і інтересів, що торкаються усього суспільства.

Колективний характер реалізованих у політиці цілей вимагає їх обов'язкового усвідомлення розділеними в просторі членами колективу - держави, нації, групи, партії і т.п. - і координацію діяльності людей і організацій. Усе це звичайно неможливо при безпосередній, контактній взаємодії громадян і вимагає використання спеціальних засобів передачі інформації, що забезпечують єдність, цілісність, злагодженість і спрямованість дій безлічі людей. Ці засоби називають засобами масової інформації (ЗМІ), засобами масової комунікації (СМК) чи мас-медіа.

ЗМІ є безпосередніми носіями і, особливо, розповсюджувачами знань і іншої значимої інформації. Вони являють собою установи, створені для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального інструментарію різних відомостей будь-яким особам.

Визначальними рисами засобів масової інформації є:

публічність, тобто необмежене і надперсональне коло споживачів;

наявність спеціальних технічних засобів, апаратури для передачі інформації;

непряма, розділена в просторі і часі взаємодія комунікаційних партнерів;

односпрямованість взаємодії від комунікатора до реципієнта, неможливість зміни їхніх ролей;

непостійний, дисперсивний характер аудиторії, що утворюється від випадку до випадку в наслідок загальної уваги, виявленої до тієї чи іншої передачі чи статті. [7, c.32]

До засобів масової інформації відноситься друкована преса (газети, журнали і т.п.), масові довідники, радіо, телебачення, кіно- і звукозапис, відеозапис.

Усі ці види ЗМІ мають різні можливості і силу впливу, що залежать, насамперед, від способу їхнього сприйняття реципієнтами. Найбільш масовий і сильний вплив роблять аудіовізуальні ЗМІ, насамперед, радіо і телебачення.

II. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.Роль і функції засобів масової комунікації у політичному житті країни

ЗМІ як елемент політичних комунікацій

У постіндустріальному суспільстві влада знань і інформації стає вирішальної в керуванні суспільством, відштовхуючи на другий план вплив грошей і державного примусу. Людська цивілізація усе більш зміщується саме в інформаційний бік. Країни типу Японії, що роблять інформацію своїм основним продуктом, виходять у лідери ХХІ століття.

Однак до такого розуміння ролі засобів масової інформації в суспільстві політична історія прийшла не одразу.

Потреби політичної системи в засобах комунікації прямо залежать від її функцій у суспільстві, чисельності агентів політики, способів прийняття політичних рішень, розмірів держави й інших факторів. Природно, що в традиційних державах минулого потреби в засобах комунікації були обмежені. Роль таких засобів виконували головним чином гінці, глашатаї, кур'єри і посланники, що передавали в усній чи письмовій формі політичну інформацію: королівські укази і розпорядження, листи намісників та інше.

Винахід і поширення в ХІХ-ХХ століттях телеграфного і телефонного зв'язку, радіо і телебачення не тільки сприяло задоволенню комунікативної потреби держав, що загострилася, але і зробило дійсну революцію в політиці. ЗМІ зробили практично можливим існування багатьох демократичних і тоталітарних ідей, які раніше здавалися утопичними, значно змінили способи легітимізації і здійснення влади, структуру її ресурсів.

Як відзначає О.Тоффлер, вищу якість і найбільшу ефективність влади додають знання, що дозволяють "досягти бажаних цілей, мінімально витрачаючи ресурси влади; переконати людей в особистій зацікавленості в цих цілях; перетворити супротивників у союзників". [3, c.47]

І саме засоби масової інформації є сьогодні основним інструментом досягнення владою її цілей.

Політичні функції ЗМІ

Функції засобів масової інформації різноманітні. У будь-якім політичному суспільстві вони в тій чи іншій формі виконують ряд загальних політичних функцій. [2, c.39]

Інформаційна функція є найважливішою функцією ЗМІ. Вона полягає в одержанні і поширенні відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. Віднайдена та розповсюджена інформація включає не тільки безпристрастне, фотографічне висвітлення тих чи інших фактів, але і їхнє коментування й оцінку.

Далеко не всі розповсюджувані ЗМІ відомості(наприклад, прогноз погоди, розважальні, спортивні й інші подібні повідомлення) носять політичний характер. До політичної відносять тількі ту інформацію, що має суспільну значимість і вимагає уваги з боку державних органів чи робить на них вплив. На основі одержуваних повідомлень в громадян формується уявлення про діяльність уряду, парламенту, партій і інших політичних інститутів, про економічне, культурне й інше життя суспільства.

Освітня функція виявляється в повідомленні громадянам знань, що дозволяють адекватно оцінювати й упорядковувати відомості, отримані від засобів масової інформації й інших джерел. Мас-медіа, супроводжуючи людину протягом усього його життя, у тому числі і після завершення навчання, значною мірою впливають на сприйняття їм політичної і соціальної інформації. При цьому під видом політичнї освіти в людей можуть формуватися і псевдораціональні структури свідомості, що спотворюють реальність при її сприйнятті.

Функція соціалізації тісно пов'язана з освітньою функцією ЗМІ і власне кажучи переростає в неї. Однак, якщо політична освіта припускає систематичне придбання знань і розширює пізнавальні й оцінні можливості особистості, політична соціалізація означає інтерналізацію, засвоєння людиною політичних норм, цінностей і зразків поводження. Вона дозволяє особистості адаптуватися до соціальної дійсності.

Функція критики здійснюється в політичній системі не тільки мас-медіа, але й опозицією, а також спеціалізованими інститутами прокурорського, судового й іншого контролю.

Однак критика ЗМІ відрізняється широтою чи навіть необмеженістю свого об'єкта, який складають і президент, і уряд, і суд, і різні напрямки державної політики, і самі ЗМІ.

Контрольна функція засобів масової інформації ґрунтується на авторитеті суспільної думки. Хоча ЗМІ, на відміну від державних і господарських органів контролю, не можуть застосовувати адміністративні чи економічні санкції до порушників, їхній контроль часто не менш ефективний і навіть більш суворий, оскільки вони дають не тільки юридичну, але і моральну оцінку тим чи іншим подіям і особам.

Можливості політичного впливу ЗМІ

Хоча мас-медіа покликані вирішувати визначені задачі в політичній системі і суспільстві, у реальному житті вони досить самостійні, мають власні цілі, що іноді розходяться з потребами суспільства,і використовують для їхнього досягнення різні методи. Вплив на політику ЗМІ здійснюють, насамперед, через вплив на інформаційний процес, що у свою чергу, дозволяє певним чином формувати суспільну думку. Основними етапами інформаційного процесу є одержання, добір, препарування, коментарів і поширення відомостей. Від того, яку інформацію, у якій формі і з якими коментарями одержують суб'єкти політики, дуже багато в чому залежать їхні наступні дії.

"Мати важливу інформацію значить мати владу; уміти відрізняти важливу інформацію від неважливої означає володіти ще більшою воладою; можливість поширювати важливу інформацію у власній режисурі чи умовчувати її означає мати подвійну владу", - пишуть автори одного з найвідоміших навчальних посібників по політології ФРН. [3, c.107]

Безпосереднє володіння такою владою - прерогатива ЗМІ. Вони не тільки відбирають відомості, що поставляються інформаційними агентствами, але й самі добувають і оформлюють їх, а також виступають коментаторами та розповсюджувачами.

Потік інформації в сучасному світі настільки різноманітний і суперечливий, що самостійно розібратися в ній не в змозі ні пересічна людина, ні навіть група фахівців. Тому добір найбільш важливої інформації і її розповсюдження - важлива задача всієї системи ЗМІ, що, природно, відкриває широкі можливості для маніпулювання масовою свідомістю.

Таким чином, поінформованість громадян, у тому числі і політиків, прямо залежить від того, як, з якими цілями і за якими критеріями відбирається інформація, наскільки глибоко вона відбиває реальні факти після препарування і редукції, здійснених газетами, радіо і телебаченням, а також від способу і форм подачі інформації.

ЗМІ, як правило, користуються двома основними способами поширення інформації - послідовним і фрагментарним. Перший спосіб частіше використовують друковані ЗМІ, послідовно і різнобічно висвітлюючи в статтях і інших публікаціях ту чи іншу політичну проблему. Другий спосіб - фрагментарна подача інформації - особливо розповсюджений на телебаченні і має ряд особливостей, породжуючи для слухачів чи глядачів ряд труднощів у пізнанні суті тієї чи іншої події чи процесу.

Фрагментарність, чи дроблення інформації, створюючи видимість різнобічності й оперативності подачі, перешкоджає непрофесіоналам (переважній більшості громадян) сформувати цілісну картину політичних явищ і подій. Це дає комунікаторам додаткові можливості маніпулювання аудиторією, акцентуючи її увагу на одних сторонах події і умовчуючи чи затемнюючи інші. Фрагментарність подачі інформації в кінцевому рахунку дезорієнтує слухачів (глядачів) і або гасить їхній інтерес до політики і викликає політичну апатію, або змушує покладатися на оцінки коментаторів.

Фрагментарний спосіб подачі інформації багато дослідників вважають специфікою телевізійного жанру, наслідком властивого йому "тиску візуальності". Суть цієї властивості полягає в тому, що в силу своїх аудіовізуальних можливостей телебачення орієнтоване на передачу, головним чином, визуалізованої інформації. Оскільки ж наукова й інша серйозна інформація звичайно погано сумісна з екранним зображенням, то вона лишається для друкованих комунікаційних засобів і радіо. Однак сучасна тенденція, безперечно, виділяє телебачення серед інших ЗМІ, оскільки люди звичайно більше довіряють побаченому, ніж почутому або прочитаному.

ЗМІ мають великі можливості активного впливу не тільки на сприйняття громадянами окремих явищ і подій, але і на їхнє відношення до політики в цілому. Як політична пасивність населення в будь- якому питанні, так і його масова активність безпосередньо пов'язані з позицією ЗМІ в цьому питанні. Особливо велика роль ЗМІ в перехідні періоди суспільного розвитку, оскільки без їхньої активної діяльності неможливо змінити політичну свідомість, ціннісні орієнтири і цілі великих прошарків населення і домогтися масової підтримки політики соціальних перетворень.

Однак не можна не враховувати величезні можливості ЗМІ в сфері політичних маніпуляцій і впливу на масову свідомість через формування в населення певної думки про ту чи іншу подію, людину, явище. Особливо актуальної ця проблема стала для України, країни, у якій грамотність населення в сфері масової комунікації низька, а темпи розвитку інформаційних і політичних технологій значно випереджають розвиток законодавчої бази в області інформаційної політики, що обмежує можливості використання ЗМІ в маніпулятивних цілях.

Маніпулятивні можливості українських ЗМІ настільки великі, а способи і техніки маніпулювання настільки числені, що дане питання неможливо залишити без уваги і не розглянути в окремій главі цієї роботи.

Однак, перш ніж приступити до розгляду окремих спрямувань діяльності ЗМІ в області політичних комунікацій і конкретних способів їхнього впливу на суспільну думку, необхідно, на мій погляд, дати коротку характеристику стану політичної комунікації в Україні й основних тенденцій її розвитку.

2. Український досвід політичної комунікації

Основні тенденції розвитку сучасних політкомунікацій в Україні

Коротко політичну комунікацію можна охарактеризувати як процес обміну політичною інформацією в рамках конкретної політичної системи, а також між даною системою і суспільством. У ході цього процесу політична еліта прагне сформувати за допомогою ЗМІ сприятливу для себе суспільну думку. [6, c.93]

Якість політичної комунікації визначається рівнем розвитку громадянського суспільства, тобто суспільства, у якому влада залежить від громадян, а не навпаки. Горизонтальний обмін політичною інформацією між членами суспільства й організаціями і вертикальний - між різними елементами політичної системи відбувається тим інтенсивніше, чим вище досягнутий у суспільстві рівень демократії.

Ідеальна модель політичної комунікації передбачає наявність діалогу між "правлячою елітою" і "керованими масами" за допомогою незалежних ЗМІ, у ході якого:

відбувається рівноправний обмін інформацією про політичний процес і його конкретні прояви;

інформація є точною, повною, достовірною, завершеною і перевіреною;

даний діалог відбувається відповідно до основних культурно-цивілізаційних цінностей, що сповідує дане суспільство;

політичний процес і інформування про нього відбуваються з дотриманням основних прав людини і громадянських свобод: свободою політичних і інших переконань, свободою слова і друку, свободою зборів і об'єднань, свободою одержувати і поширювати інформацію;

політичні комунікації не є лінійним, однобічноспрямованим процесом (від еліти до пасивно сприймаючих мас), а є сукупністю різноспрямованих повідомлень, обмін якими відбувається між різними членами суспільства на горизонтальному рівні і між членами громадянського суспільства і "правлячою елітою" за допомогою зворотного зв'язку [10, с.22]

Сама наявність зворотного зв'язку і надає право суспільству вважатися демократичним.

Сучасна українська журналістика, отримавши статус самостійної національної школи, у конкретний період, для того, щоб стати привабливої в очах українських споживачів інформації повинна була обирати між двома традиційними шляхами. Вона мала, або довго і наполегливо залишатися в попелюшках, або починати традиційно - як "перша найдавніша" професія. Сьогодні ситуація виглядає так, що в загальній масі українська журналістика вибрала другий шлях. І наслідком цього шляху стали конкретні, уже сьогодні очевидні уроки [18, с.10]

Першим негативним уроком цього шляху стала втрата в країні напрямку "політична журналістика". В Україні практично не сформована цілісна і зрозуміла для суспільства політична журналістика, що інформувала б своїх громадян про реальну політику в Україні.

Другим уроком став високий рівень непрофесіоналізму. Проте, непрофесійна журналістика є меншим злом, навідміну від професійної антижурналістики, що стала досить модним явищем у сьогоднішній Україні.

Спроби створення неполітичної журналістики протягом двох-трьох років завершилися тим, що в Україні сьогодні стала популярної журналістика на замовлення політиків чи конкретних олігархічних структур, що не є по суті політичною журналістикою. Саме така журналістика призвела до того, що ЗМІ стали самостійним субьектом політики. Хоча, природньо, вони повинні бути субьектом чи елементом створення громадянського суспільства, а не політичного режиму. І складно не помітити не журналістські, а політичні причини, що пояснюють вищезгаданий стан речей.

Першим аргументом може служити аксіома - не може бути конкурентної, професійної і цивілізованої журналістики в країні з недемократичним, неправовим і закритим політичним режимом. Можна щось змінити в конкретному регіоні, у конкретній галузі, у конкретній проблемі, але все це обмежено в часі, і не має тих якісних характеристик, що змінили б ситуацію по країні вцілому.

Друге пояснення полягає в тому, що в Україні дві площини функціонування мас-медіа. Це площина пострадянського й олігархічного форматів. Не можна погодитися з твердженням, що в нашій країні створена система комерційних ринкових мас-медіа. Якби ми жили в системі комерційних мас-медіа, то їхній власник діяв би абсолютно інакше. Він дав би абсолютну волю журналістському колективу для популяризації бренда, набирав би кращих професійних журналістів, що діяли б з метою розширення кола споживачів інформації, а не щодня корегував генеральну політичну лінію, як це робиться сьогодні. Коли власники теле і радіокомпаній говорять журналістам, що їхня проблема не заробляти гроші і робити канал конкурентноспроможним, а говорити правильні промови і підтримувати потрібних людей - це не комерційний і ринковий продукт, це олігархічні медіа, що нічим не краще державних.

Ситуація в державних і муніципальних засобах масової інформації теж досить непроста. Коли говорять, що роздержавлення ЗМІ може автоматично вирішити проблему, з цим складно погодитися. До якого нового статусу повинне призвести мас-медіа роздержавлення? У сьогоднішніх умовах більшість з них одержать статус олігархічних. Можливо, це частково вирішить проблему матеріального становища тих людей, що переходять в олігархічні медиа. Це цілком очевидно. Але з погляду сутнісних характеристик інформаційного простору це принципово нічого не змінить.

Вцілому, можна вважати, що державних мас-медіа в нас уже не існує. Показовий приклад - Перший національний телеканал. Якщо поцікавитися його спонсорами і тими, хто викупив телепрограми чи здійснює рекламну політику на цьому каналі, то можна переконатися, що значною мірою це структури, що представляють основні фінансово-політичні угруповання в Україні. Тобто, насправді, це не є якась група людей, уповноважених суспільством чи владою формувати концепцію і забезпечувати інформування глядачів Першого національного телеканала. Партії СДПУ(о), НДП чи Партію регіонів ніхто не уповноважував готувати телевізійний продукт на цьому загальнонаціональному і державному за формою власності каналі. Дотепер не створена експертна рада чи інший суспільний інститут, який би здійснював контроль за використанням коштів Держбюджету і моніторинг якості програм. Ця дилема і протистояння між дуже поганими державними мас-медіа і не кращими, з погляду суспільного інтересу, олігархічними медиа, повинні б бути вирішені на користь абсолютно іншого, третього формату медиа.

Для зміни ситуації в Україні недостатньо тільки обвинувачувати ЗМІ в тім, що вони нічого не роблять. Адже дещо можна змінити вже сьогодні і зробити це можливо двома шляхами: чи правовим шляхом через прийняття законів політиками, чи "шляхом звичного права", тобто явочним порядком.

Професійним чи правовим шляхом можна рухатися і не вирішуючи глобальних задач. Необхідно вирішити ключові і самі принципові проблеми журналістської діяльності. Наприклад, взаємини по лінії - засновник і журналіст. “Це питання, що повинне бути обов'язково урегульоване, чи інакше буде продовжуватися історія з відкриттям і закриттям газет з однаковими назвами, де змінюються лише знаки плюси, мінуси, крапки і т.д. Коли відбувається зміна засновників, то починається боротьба за торгову марку, заручниками якої стають співробітники видання. Численні подібні прецеденти повинні були б навчити, що небезпечно працювати в газеті, де 99-ью відсотками акцій де-юре володіє мало кому відома дама з Вірджинських островів чи група пенсіонерів з Нової Зеландії, хоча усім відомо, що де-факто реальними власниками є київські олігархи”. [23, c.49]

Хрестоматійний приклад - історія з зупинкою випуску газети "Незалежність", коли журналістський колектив став заручником невдалого переговорного процесу головного редактора з представниками різних фінансово-політичних груп.

Адже як свідчить практика, коли в журналістів виникають проблеми, вони реально не можуть знайти суб'єкта опротестування неправових дій і юридично не мають відповідача. Оскільки по документах знайти його неможливо, а журналіст, відповідно, не має можливості захистити свої права. Цю досить складну проблему в сучасній українській журналістиці можна врегулювати шляхом прийняття відповідних правових документів. Що, у свою чергу, також дасть можливість вивести реальних власників ЗМІ з тіньової сфери. Відповідно, зникне і система подвійної оплати праці журналістів, що практикується в абсолютній більшості олігархічних медиа і додатково підсилює залежність журналістів.

Тепер щодо другої групи проблем, які можна вирішити без додаткової законодавчої бази, але яка не менш складна, оскільки пов'язана з психологічними особливостями взаємин у журналістському середовищі. Сьогодні в Україні існує серія загальних проблем, що змушують журналістів шукати систему єдиних правил поведінки, кодекс професійної етики, дотримувати свого роду аполітичної солідарності. Якщо олігархи-політики не здатні виробити визначені правила поведінки в інформаційному просторі, то можливо виробити неписані правила поведінки в середовищі журналістів на умовах солідарності.

Проблема складається ще й у тім, що в старшому поколінні працівників ЗМІ утворився певний поділ, у якому складно визначити загальнонаціональних лідерів і авторитетів у цій галузі. Тому більш важливим тут виступає молода генерація журналістів, ще остаточно не розподілене олігархічною інфраструктурою національного медиа-ринку Історична місія молодшого покоління українських журналістів полягає в тому, щоб спробувати самим і переконати старше покоління діяти за загальними правилами. Правилам, що не урегульовані законодавством, але які є загальноприйнятими в середовищі журналістів. Наприклад, не ставити своє прізвище під матеріалом на замовлення, до якого журналіст не має ніякого відношення; боротися за кожне слово у власних матеріалах.

Крім етичних, існують і фінансові правила поведінки, що дуже важливі для посилення конкурентноздатності професії. Наприклад, у деяких українських представництвах західних компаній журналісти діяли по визначених загальних правилах поведінки. Але в процесі зміни керівництва молоде покоління журналістів їх зруйнувало, погодившись на меншу оплату й абсолютно інший формат відносин із засновниками.

“Сьогодні український ринок медиа знаходиться між двома серйозними загрозами Перша - це тіньова олігархічна сфера, що діє за рамками яких-небудь правил поведінки і не хоче бачити журналіста самостійним суб'єктом взаємин. Такий підхід заохочує своєрідну журналістську “проституцію”. Друга серйозна проблема для української журналістики - це поступове знищення українського медіа-ринку, що ще недостатньо сформувався. В Україні користаються попитом російські й інші закордонні інформаційні проекти,у яких українські журналісти тільки обслуговують ідеї тих, хто ніколи не жив в Україні, але претендує на її краще знання. Це не тільки принижує українську журналістику, це є погрозою формуванню цивілізованої національної школи ЗМІ”. [18, c.12].

Крім вищезгаданих проблем, які можна вирішити без високої політики, інші, безумовно, безпосередньо залежать від характеру політичного процесу в Україні. Ключовою фігурою, що визначає природу політичного режиму в країні є Президент зі своєю командою. Багато експертів схильні вважати, що до приходу нового президента неможливо говорити про якісні зміни в інформаційній політиці і, відповідно, забезпечення принципів свободи слова в Україні.

Політична комунікація в Україні має ще одну нездоланну рису - українці продовжують демонструвати немислиму для громадянського суспільства толерантність до попереджень про можливі (і які вже мали місце) порушення законодавства взагалі і законодавства по забезпеченню свободи слова зокрема.

Українські ЗМІ на виборах 2002 року

У рамках української політичної системи комунікація між її елементами, а також між політичною системою і суспільством, звичайно зводиться (через недостатній розвиток інформаційного обміну між політичною системою і суспільством) до досить обмеженого кола функцій:

передачі "потрібної" інформації фінансово-політ-медіа-групами й окремими "агентами впливу" "головному читачу" і "головному глядачу" держави;

політичної реклами "своїх" гравців;

компроментації політичних конкурентів;

"розвідка" реакції конкурентів і вищестоящих гравців політичного поля на конкретні ідеї з метою "випробовування" можливості і наслідків їхньої реалізації;

створення відповідного медіа-клмату.

Для розуміння стану медіа-ринку на виборах 2002 року, що більш докладно буде розглянуто в практичній частині даної роботи, головним є те, що основний загальнонаціональний ресурс розподілений між різними фінансово-політичними угрупованнями, кожне з яких визначило свої власні принципи роботи.

Ситуація виглядала таким чином, що незважаючи на вимоги закону про вибори, практично не були забезпечені рівні можливості різних суб'єктів виборчого процесу. Це підтверджує і безпрецедентний для демократичних країн випадок із проектом проведення теледебатів, профінансувати які пропонував міжнародний фонд “Відродження”. Жоден із загальнонаціональних каналів не погодився на умови Фонду щодо рівної участі в теледебатах усіх, у тому числі й опозиційних, партій і виборчих блоків. Запропоновані гроші ніхто не отримав - таке можливо тільки в країні, де відсутні комерційні засоби масової інформації.

Політичні партії, що не мають доступу до медіа-ринку, але мають депутатів у Верховній Раді, знайшли ще один безпрецедентний для демократичних країн механізм впливу на ситуацію - тверде законодавче регулювання теледебатів. Парадоксальність даної ситуації могла бути знята єдиним способом - констатацією недемократичності політичного режиму. Ситуація на медіа-ринку є результатом олігархічного стану політичного режиму, тому на сучасному етапі передчасно говорити про можливість реальних змін на ринку ЗМІ.

3.ЗМІ як інструмент політичних маніпуляцій

Підстави політичного маніпулювання

Найбільшу небезпеку для громадян і демократичного державного устрою представляє використання ЗМІ для політичного маніпулювання - прихованого керування політичною свідомістю і поводженням людей з метою примусити їх діяти чи не діяти всупереч власним інтересам. Без належної боротьби з маніпулюванням воно може стати головною функцією ЗМІ і звести нанівець офіційно проголошувані державою демократичні принципи.

У передвиборчий гонці вагомо зростає потік інформації, що вихлюпується на екрани і сторінки періодичних видань з метою нібито інформування громадськості. Значна частина цієї інформації виявляється препарованою певним чином для маніпулювання виборцями.

Технологіями маніпулювання інформацією називають послідовну сукупність методів, прийомів і засобів манипулятивного впливу, метою якого є підштовхування суб'єкта до заздалегідь визначеного рішення визначеної задачі. Грамотний підбор технологій дозволяє маніпулятору досягти запланованого результату шляхом формування в масовій свідомості найбільш сприятливих для нього суспільних і дієвих алгоритмів.

Вимагаючи більшої гнучкості в політиці, маніпулювання як спосіб соціального керування має для його суб'єктів ряд переваг у порівнянні із силовими й економічними методами панування. Воно здійснюється непомітно для керованих, не спричиняє прямих жертв і не вимагає великих матеріальних витрат. Очевидно, що саме ЗМІ є основним інструментом політичного маніпулювання, оскільки мають багаті і фактично необмежені ресурсні можливості впливу на масову свідомість.

У сучасному світі теорія і практика політичного маніпулювання отримали досить глибоку наукову розробку і практичне застосування. Загальна технологія глобального, загальнодержавного маніпулювання звичайно ґрунтується на спробі вплинути на людину по каналах, які меньше за все контролюються усвідомлено, і в такий спосіб впровадити в масову свідомість соціально-політичні міфи - ілюзорні ідеї, що затверджують визначені цінності і норми і сприйняті переважно на віру, без раціонального, критичного осмислення.

Міфи складають фундамент всієї ілюзорної картини світу, створюваної маніпуляторами. Так, наприклад, "несущими конструкциями" комуністичної системи маніпулювання виступали міфи про приватну власність як про головне джерело соціального зла, про неминучість краху капіталізму і торжества комунізму, про керівну роль робітничого класу і його комуністичної партії, про єдино вірне соціальне вчення - марксизм-ленінізмі.

У США, на думку професора Г.Шиллера, головними ідеями, що затверджують панування правлячої еліти, виступають п'ять соціальних міфів:

Про індивідуальну волю й особистий вибір громадян;

Про нейтралітет найважливіших політичних інститутів: конгресу, суду, президентської влади і ЗМІ;

Про незмінну егоїстичну природу людини, його агресивності, схильності до накопичення і споживання;

Про відсутність у суспільстві соціальних конфліктів, експлуатації і гноблення;

Про плюралізм ЗМІ, що у дійсності, незважаючи на їхній достаток, контролюються великими рекламодавцями, медіамагнатами й урядовими структурами і являють собою єдину індустрію ілюзорної свідомості.

Останній висновок підтверджують і слова відомого соціолога М.Паренти: "ЗМІ відбирають велику частину інформації і дезінформації, якими ми користаємося для оцінки соціально-політичної дійсності. Наше відношення до проблем і явищ, навіть сам підхід до того, що вважати проблемою чи явищем, багато в чому визначені тими, хто контролює світ комунікацій".

Таким чином, основою політичного маніпулювання є створювана ЗМІ художня реальність, що може в корені змінити пропорції справжньої моделі світу. Важливою передумовою для маніпуляції можна вважати також і той факт, що, володіючи монополією на інформацію, ЗМІ задають пріоритети подій. У світі відбуваються мільйони подій, але обговорюється тільки та їхня частина, що ЗМІ вводять у сферу уваги респондента.

Поряд з фактором добору інформації існує не менш важливе джерело маніпулятивної сили ЗМІ - слово. Можливість передавати думку за допомогою різних словосполучень дозволяє одній людині впливати на сприйняття навколишньої дійсності іншою людиною.

Маніпулятивні можливості ЗМІ втілені й у необхідності інтерпретувати факти, коментувати їх. Тут усе визначає рівень соціальної відповідальності журналіста: у який контекст він вмонтує факти, якими словами опише їх, що підкреслить, про що приховає, як оцінить.

Найбільше відверто ЗМІ виявляють свої маніпулятивні можливості в ході виборчих кампаній.А новинкою цьогорічних виборів стала особлива ефективність маніпулювання результатами соціологічних опитувань.

Методи політичного маніпулювання, що використовують засоби масової інформації

Цивілізований підхід засобів масової комунікації до виборчих технологій, до форм і методів висвітлення передвиборчої кампанії, передбачає їх відповідність чинному законодавству, етичним і моральним нормам, що склалися в суспільстві. Саме в рамках цього легітимного поля ЗМІ повинні надавати інформаційні послуги як стосовно кандидатів, так і стосовно виборців.

Але завжди існує спокуса звернутися до брудних, маніпулятивних акцій, так називаних "сірих" чи "брудних" виборчих технологій. До них відноситься сукупність дій, спрямованих на нейтралізацію чи усунення тих чи інших учасників виборчої боротьби. У межах такої діяльності кандидат разом зі своєю командою і підтримуючими його ЗМІ використовує форми і методи впливу на виборців і опонентів, що суперечать нормам суспільної моралі і балансують на грані законів України (і навіть порушують їх).

Ціль даної глави - спробувати максимально об'єктивно описати існуючі в рамках політичних технологій найбільш відомі методики впливу на суспільну думку і маніпулювання масовою свідомістю.

Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання припускає використання найбагатшого арсеналу конкретних методів впливу на свідомість людей. Основним матеріалом, за допомогою якого ЗМІ здійснюють маніпулювання, є інформація, а точніше, керування нею. Інформацію можна:

сфабрикувати, видаючи за справжню;

спотворити шляхом неповної, однобічної подачі;

відредагувати, додавши власні домисли і коментарі;

інтерпретувати у вигідному для маніпуляторів світлі;

приховати які-небудь істотні деталі.

Крім того, ЗМІ можуть:

виявляти вибіркову увагу до фактів у відповідності зі своєю позицією;

супроводити матеріал заголовком, що не відповідає змісту;

приписати кому-небудь заяву, яку він ніколи не робив;

опублікувати правдиву інформацію, коли вона утратила свою актуальність;

надати неточну цитату, привівши частину фрази чи виступу, що у відриві від контексту здобуває інший, часом протилежний, зміст.

Як видно, манипулятивный арсенал ЗМІ досить широкий: навмисне перекручування реального положення речей шляхом замовчування одних фактів і випинання інших, публікація помилкових повідомлень, пробудження в аудиторії негативних емоцій за допомогою візуальних засобів чи словесних образів і т.д. Усі ці прийоми розрізняються по силі впливу і змісту, але їх поєднує одне: усі вони спрямовані на створення визначеного емоційного настрою і психологічних стереотипів в аудиторії.

У книзі Д.Брауна "Техніки впливу: від пропаганди до промивання мозоку" визначається, що фундаментальним механізмом маніпулювання є сугестія, тобто спроба переконати інших у конкретних судженнях без надання на те самоочевидних логічних основ, і при цьому неважливо, існують насправді підстави чи ні.

Існує досить широкий вибір прийомів маніпуляційного впливу на аудиторію, заснованих на психології сприйняття людини [18, с.8]

Метод "неможливості фрагментації" складається в подачі інформації нечленованим цілісним потоком, у якому досить складно уловити якусь конкретну тенденцію й аналітику, а значить для масового споживача інформації це стає взагалі практично нездійсненним. Найбільш яскравим прикладом цього методу може послужити прийом "білий шум": зниження якості сприйняття внаслідок подачі такої кількості новин, що людина відмовляється їх класифікувати. "Шум" може виникати і при подачі суперечливих коментарів і протилежних оцінок, не обґрунтованих якими-небудь точними даними чи безперечними фактами, що можуть бути перевірені. "Шум" також може створюватися за допомогою "засмічення" фактів складними теоретичними викладеннями, заумними інтерпретаціями.Цей прийом користувався великим попитом в інформаційних випусках ICTV та телеканалу “ІНТЕР”, коли йшлося про акції, що проводилися партією “ЯБЛУКО”.Програмним тезисам “яблучників” був даний такий “глибокий” коментар, який наврядчи зрозуміли б освічені економісти, не кажучи вже про звичайного виборця.

Метод "обмеженого консенсусу точок зору" полягає в тому, що точка зору, цілком підтримана суспільною думкою, не відкидається, навіть якщо вона не влаштовує маніпуляторів. Тут робота ведеться поступово: за основу береться загальноприйнята точка зору, що поетапно "конвертується" у прийнятну для маніпулятора.Цим прийомом користувалися майже всі партії для створення власного іміджу,тобто вони, після вивчення суспільної думки, в свої програми і виступи вмонтовували ніби -то вирішення нагайних потреб людства.Тим самим даючи зрозуміти, що ми з вами мріємо про те ж саме.

Метод "відволікання уваги", чи метод "копченого оселедця" (red herring). Як відомо, щоб збити собаку зі сліду, досить протягнути через цей слід копчений оселедець. Звідси бере свій початок і знайдений пропагандистами прийом. Використовується цей метод для того, щоб відвернути увагу аудиторії від важливої, але невигідної маніпуляторам інформації за допомогою подачі іншої інформації в максимально сенсаційній формі. При такому способі впливу створюється відволікаюча емоційна домінанта.Тут можна пригадати нещасний випадок, що стався незадовго до виборів, коли автомобіль лідера партії “За ЄдУ” Володимира Литвина урізався в авто пенсіонера, в наслідок чого пенсіонер загинув. Цей факт неможливо було приховати і така “об'єктивна” телекомпанія “ІНТЕР” протягнула через випуск новин своєрідний “копчений оселедець”- вони зробили такий добір катастроф в усьому світі, що серед них якась там аварія виглядала як невинна казочка.

Метод "створення фактів" складається в послідовному поєднанні реальних фактів, що дійсно мали місце, з вигаданими правдоподібними і неправдоподібними. Як тільки сумніви аудиторії щодо фактів другої категорії будуть розвіяні, вона без коливань повірить і у факти третьої категорії. Крім того, необхідно враховувати, що факти можна створювати й у буквальному розумінні - створюючи, як це прийнято говорити сьогодні, "інформаційний привід".Цей метод як правило використовують як у монтуванні новинних сюжетів так і підчас складання слоганів :”Україна- рідна Батьківщина,Шевченко- геніальний поет,Іванов-ваш депутат”

Метод "історичних аналогій" дуже перспективний у багатьох аспектах. По-перше, пропагандист одержує можливість підлестити аудиторії, апелюючи до її ерудованості: "Усі ви пам'ятаєте, що…" По-друге, в історії людства дійсно можна відкопати приклади на усі випадки життя. Цей метод до того ж допомагає в конструюванні історичних метафор, що програмують об'єкт впливу, а також і необхідних "історичних міфів", що використовуються в стратегічній перспективі. Жертвою такої маніпуляції вже багато років стає Комуністична партія України, яка історично зарекомендувала себе не найкращим чином.

Метод "закидання брудом" складається в підборі таких епітетів і такої лексики, що дають предмету розмови жорстко негативну етичну оцінку. Цей метод відноситься до числа найбрудніших пропагандиських прийомів, але при цьому частіше за інші використовується в сучасній політико-інформаційній боротьбі. За допомогою цього засобу образ "клієнта" перетворюється в абсолютне "утілення зла" і під таким кутом зору і визріває в масовій свідомості. Цей метод можна проілюструвати масивною атакою Леоніда Турчина з боку заангажованих ЗМІ Дніпропетровська. Нападки були ініційовані його політичним конкурентом Леонідом Сергієнко, який подав скаргу до суду ніби-то Турчин купляє голоси виборців, тим що безкоштовно встановлює в школах комп'ютерні класи.

Метод "маніпулювання семантичною структурою висловлень" полягає в ретельному підборі слів, що чи викликають позитивні, чи негативні асоціації, і в їхньому вмілому поєднанні, що забезпечує "потрібний" ракурс сприйняття інформації.

Метод заміни імен і наклеювання ярликів. Одним з найбільш діючих знарядь політичної мови є маніпулятивні терміни, чи “ярлики”,що навішуються політичним опонентам. Вони створюються і вводяться у вживання з цілком визначеною метою.Небезпека їх у тім, що, входячи в побут завдяки ЗМІ, вони приживаються надовго і заміщають менш агресивні поняття. Можна розглянути ряд прикладів.

“червоно-коричневі”.Цей термін виник давно, ще в період запеклої боротьби “демократів” і КПРС, але активно застосовувався й у передвиборчій кампанії 2002 року. Ціль, що переслідують ЗМІ, які використовують цей термін, очевидна: поставивши знак рівності між комунізмом і фашизмом, довести , що це одного полю ягоди.

“нашисти”.Термін виник під час останніх виборів і вживався в ЗМИ стосовно блоку “Наша Україна” з цілком визначеною метою провести аналогію між фашистами і вхідними до складу блоку націоналістичними партіями

“нудисти”. Ярлик виник з абревіатури блоку “Наша Україна” і покликаний довести політичну неспроможність “НУ”

“За єдУ”. Цей термін, він же абревіатура був придуманий іміджмейкерами в надії, що народ як завжди буде голосувати ЗА їжу,на цій грі слів була побудована поліграфічна реклама цієї партії. Але опозиційні видання трактували це по своєму: “говорять, що від спочатку обраної назви- “За єдину і багату Україну” відмовилися в силу не зовсім благозвучної абревіатури. Нинішнє “За їжу” теж вражає.Ці заїхати можуть…Блок “мерседесів” і “джипів”. Подібних тому, на якому мчалося перше обличчя блоку В.Литвин і якому на свою погибель, потрапився назустріч мирний український громадянин на скромних “жигулях” [22]

- “зелені”. Ярлик застосовувався в залежності від відношення ЗМІ до Партії Зелених України. “Зелених” трактували як захисників життя на землі і зокрема в Україні, та про любов членів партії до зелених доларів говорили не рідше.

Осміяння представляється цікавим для вивчення і часто використовуваним у ЗМІ методом інформаційно- психологічного впливу на масову свідомість. Суть цього методу полягає у висміюванні як конкретних осіб, так і поглядів, ідей, програм. Ефект дії даного прийому ґрунтується на тім, що при осміянні окремих висловів і елементів поводження людини до нього ініціюється жартівливе і несерйозне відношення, що надалі поширюється і на інші його висловлювання і погляди. Це в підсумку призводить до закріплення за даною особистістю іміджу “несерйозної і некомпетентної людини”, чиї пропозиції й ідеї не заслуговують на увагу.

Висока ефективність методу “осміяння” пов'язана з його впливом на сферу слабко усвідомлюваних психічних явищ, що знижує дієвість психологічного захисту особистості. Там, де пряма критика і негативний вплив блокується психологічними бар'єрами, вплив у гумористичній формі різко знижує захисні реакції особистості.

Виділяють наступні форми методу осміяння:

-цитування. СМИ тут зовсім не приходиться прибігати до різного роду “вивертів”.Досить процитувати слова того чи іншого політика- і від позитивного іміджу залишаться тільки спогади

-образотворчі форми. Поряд з такими традиційними формами як карикатура і колаж, активно став використовуватися синтетичний портрет складений з елементів візуального образа перших облич у списках блоків, що брали участь у парламентських виборах 2002 року.

-событийная казка.Під це визначення попадає проект каналу “1 + 1” “Великі перегони”, де відбивалася основна подія тижня у виконанні ведучих політиків України.

Маніпулятивна техніка “отруйний сендвіч” полягає в тім, що журналіст ховає думку сприятливу для кандидата між негативним введенням і негативним висновком. Така подача інформації нейтралізує позитивну думку, робить її непомітною.

Зворотна техніка зветься “цукровий сендвіч”.Тут негативна думка міститься між позитивним введенням і висновком з метою створити позитивний образ.

Цими технологіями активно користався УТ-1. Щодня в 19.00 партіям надавалося 15 хвилин часу на цьому каналі для передвиборчої агітації. І в залежності від того якої тактики дотримувалася опозиційна партія: хвалити себе, або лаяти владу, і підбирався “сендвіч”.Якщо партія хвалила себе, то і до і після такої політичної реклами транслювалися заздалегідь змонтованіе програми про катострофічний стан галузі , у якій займає не останнє місце лідер партії.І навпаки, якщо лають владу, то до рекламного блоку йде щось типу програми “Не все так погано у нашому домі”

Одним з найбільш специфічних методів маніпулятивного впливу є метод використання слухів, інакше кажучи, інформації агентства новин ОБС (Одна Баба Сказала). Безліч людей додають набагато більше значення новині, переданої пошепки, ніж новині, обнародуваній відкрито. Людина, якій передали цю новину, навіть за допомогою ЗМІ, з ярко визначеним "змовницьким" видом, вважає, що стала власником унікальної інформації - і сам цей факт сприяє її самоствердженню. Цей трюк часто використовується в різного роду "розслідуваннях" ЗМІ під грифом "абсолютно секретно" і т.п. Усе це твємниче оточення веде до міцного закріплення в пам'яті такої відомості. Звідси, повідомляючи "новину пошепки", ЗМІ досягають найвищої ефективності в подачі інформації, і одночасно знімають із себе відповідальність за її вірогідність. І навіть подача інформації у виді спростування "секретної новини" ("Слух про те, що такий видатний діяч - злочинець, не підтвердилася") сприяє тому, щоб у масовій свідомості відклалося протилежне переконання. Тут діє принцип очікуваного обману: якщо люди говорять, виходить, це неспроста.

Використання дезінформації - відверто грубий, але завжди ефективний прийом маніпулювання масовою свідомістю. Сила його полягає в тому, що дезінформація викидається звичайно в момент прийняття якогось важливого рішення, а коли з'ясується правда ціль дезінформації вже буде досягнута. Як правило, спростування дезінформації в більшості випадків залишається непоміченим і вже не впливає на сформовані за допомогою неправди соціально-психологічні установки. Дезінформацію дуже вдало скористувався на виборах 1998 року Генадій Балашов. Він замовив журналістам газети “Торговый дом” матеріал, в якому йшлося про те що Г.Балашова було нагороджено Нобілевською премією (не було вказано в якій галузі), і що він обіцяє роздати її молодим людям по досягненні їми 18 років на започаткування власного бізнесу. Шахрайство розкрили , але було вже пізно-Балашов пройшов у парламент.

Витік ("скидання") секретної інформації, отриманої нібито з надійних, але анонімних джерел, організується найчастіше для того, щоб провести зондування суспільної думки по тому чи іншому питанню. У випадку одержання негативної реакції суспільна думка піддається посиленій додатковій обробці, щоб підготувати її до "належного" сприйняття запланованої політичної акції. А якщо реація є остаточно негативною, то завжди є можливість "спростувати" сенсаційну інформацію, оголосивши її "вигадками журналістів".

В арсеналі маніпуляторів існує багато різних трюків. Однак, говорячи про маніпулювання, потрібно пам'ятати, що маніпулятивні технології можуть використовуватися не тільки свідомо, тобто з конкретною зловмисною метою, а і цілком щиросердно і незловмисно. Особливо зловживають цим журналісти, створюючи міфи про "героїв нашого часу". Так, наприклад, в описах кандидатів, яких підтримують журналісти чи ЗМІ, незалежно від видань і регіонів, обов'язково фігурує той самий "джентльменський набір" стереотипних рис і ознак. Найчастіше використовуються наступні стереотипи:

доброта, людяність, увага до людей;

близькість до народу, простота, розуміння народних сподівань;

чесність, щирість, прямота, уміння визнавати помилки і робити висновки;

сильний характер, залізна воля, цілеспрямованість, напористість, уміння мобілізуватися в критичній ситуації;

досвід, передбачуваність вчинків, вірність ідеалам і принципам;

працьовитість, гарні фізичні дані.

Що стосується негативних характеристик людей, що прагнуть до політичної діяльності, то і вони досить стереотипні: жадібність, властолюбство, нестриманість, брутальність, приналежність до "чужих" (представник некорінної національності, виходець з іншого міста чи регіону, іншого соціального походження, "не такої" зовнішності і т.п.).

Зрозуміло, що можливості маніпулятивного впливу не слід переоцінювати. Більшість людей у принципі мають досить міцні захисні механізми. Як свідчать дослідження соціальної психології, під тиском маніпулятивного впливу можуть змінитися тільки набуті в зрілому віці якості і переконання, але ніяк не фундаментальні установки й особистісні риси.

Однак і применшувати ефективність маніпулювання не варто. Саме тому журналісти зобов'язані протистояти спробам утягування засобів масової інформації в інтригу політичного маніпулювання суспільною свідомістю.

Публікація рейтингів як маніпулятивна техніка, що використовується окремими видами ЗМІ

Усякий раз з наближенням виборів активізуються соціологічні і псевдосоціологічні служби, а також замовники опитувань суспільної думки. Частково тут відіграє звичайна цікавість громадян і політиків до підсумків майбутніх виборів. Однак головна причина криється в бажанні політиків "допомогти" громадянам визначити "свій" вибір. І ЗМІ тут грають не останню роль. Вплив на виборців за допомогою публікації рейтингів отримав назву "ефект фургона з оркестром".

Соціологи (українські, як і американські, російські й інші) не прийшли до остаточного висновку щодо впливу публікацій рейтингів на виборчий процес. У літературі представлені в основному три погляди.

Перший, найбільш екстреміський, належить французькому соціологу Патрику Шампаню, що вважає, що впливають досить сильно. Тому він пропонує публікацію рейтингів (а краще - самі рейтинги) заборонити.

Другий належить авторам однієї з перших опублікованих в Україні методик прогнозування результатів виборів Олегу Петрову і Володимиру Полтораку, що оцінюють вплив лідерства в рейтингах на кінцевий результат у межах 2-3 відсотків.