Масові комунікації

Третій погляд представляє Олександр Вишняк, що слідом за класиками американської електоральної соціології вважає, що "ефекту фургона з оркестром" не існує.

Однак безперечно, що не можна не враховувати факт впливу публікації рейтингів на відповідні дії виборчих штабів кандидатів і партій. Ці дії змінюють поточну конфігурацію виборів. Крім того, значна перевага однієї зі сторін схиляє виборців орієнтуватися на соціально схвалені кандидатури до виборів. У ході самих виборів це не заважає підтримати кандидата, кращого для самого виборця, як правило - не лідера опублікованих рейтингів.

Фальсифікація рейтингів - одна з найбільш брудних манипуляционных технологій. Поява фальшивих рейтингів у ЗМІ не залишається непоміченою і легко обертається проти автора. Тому якщо підробляються результати серйозного дослідження, то звичайно або вставляють у реальне питання "фальсифіковану" позицію (на зразок: " чи знаєте ви, що ім'ярек ..., і навіть ...?"), або грубо підмінюють результат. Наприклад, можна "переплутати" цифри рейтингу в реальному опитуванні в ході публікації його результатів.

Список розглянутих маніпулятивних технік не є вичерпним. Безумовно існують і інші види, але розглянуті вище частіше використовуються в журналіській практиці.

Важливою особливістю перерахованих прийомів є їх маніпулятивна основа: адже завдяки такого роду технікам громадськість ніколи не доізнається "об'єктивної істини" і не буде мати уявлення про те, що ж усе-таки відбувалося і відбувається насправді.

Підводячи підсумок даної глави, можна зазначити, що маніпулятивні техніки ЗМІ величезні і їх ні в якому разі не можна применшувати, оскільки за допомогою численних прийомів і "вивертів" ЗМІ сьогодні не просто беруть участь у констатації і висвітленні політичних подій, а створюють власний художньо-ілюзорний простір, що видають за реальну модель політичного світу.

ІІІ. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

1.Інформаційні стратегії учасників виборів 2002 року

Очевидно, що на виборах 2002 року власні інформаційні стратегії мали далеко не всі гравці політичного поля України. Якщо судити на основі присутності в інформаційному просторі, то в Україні не так вже й багато активних політичних сил. Умовно їх можна поділити на три категорії:

ті, що "контролюють ЗМІ",

ті, що "допущені до ЗМІ",

ті, що "відлучені від ЗМІ" -опозиція.

До першої групи можна віднести лідерів української політичної комунікації:

Найбільше системно сьогодні працює над розвитком політичної комунікації Соціал-Демократична Партія (об'єднана). Крім партійного видання "Наша газета+", партія має власне видавництво "Основні цінності" і впливає на роботу мережі популярних українських ЗМІ - телеканалів "Тет", "Інтер", "Студія 1+1", газет "День","Закон і бізнес", "Київські відомості". Телеканали "Тет" і УТ-2 регулярно транслюють передачі "Право", "Людина і закон", створені за підтримкою партії.

Лідером медіа-ресурсу в кількісному вимірі можна вважати партію "Трудова Україна", що не має офіційного партійного видання, але контролює мережу впливових ЗМІ (ТРК "Ера", СТБ, ICTV, Новий канал, регіональні мережі радіомовлення, газети "Київський телеграфъ", "Столичные новости", "Новый век", "Факты и комментарии") і постійно прагне розширити цей вплив. Крім того, партія має вплив на політику Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Саме між СДП(о) і "Трудовою Україною" відбуваються постійні медіа-війни.

Партія "Демократичний союз" проводить активну інформаційну кампанію за допомогою публічних акцій, власного інформаційного видання "Медіа-простір", а також значного впливу на журнал "ПіК", телеканали "Гравіс" і "Студія 1+1". Партія також підтримує радіо "Ностальжі". Торік "Демсоюз" став лідером політичної реклами, витративши на неї рекордні для України кошти.

Народно-демократична партія використовує для політичної комунікації залишки адмінресурса, а також видає суспільно-політичну газету "Україна і світ сьогодні" і патронує деякі інформаційно-аналітичні програми на УТ-1.

До другої групи належать політичні сили, що займають значне місце в інформаційно-політичному просторі України, але не мають безпосереднього впливу на процес здійснення політичної комунікації:

Партія "Яблуко", що проводить інтенсивну саморекламну кампанію, потрапляючи в поле зору преси і публіки завдяки досить ноднозначним акціям, шоу і заявам, претендує на місце чемпіона політичної реклами. Офіційне видання партії - газета "Яблуко" (оголошений тираж понад 1,5 млн. екземплярів). Неофіційний рупор партії - газета "Бізнес і політика".

Відсутність власних засобів масової інформації є слабким місцем Партії зелених, що повною мірою компенсується інтенсивною політичною рекламою (від публічних акцій до "гри у виживання"-“Останній герой”, перетвореної у передвиборне телешоу).

Партія регіонів України поки також не має власних засобів масової інформації, що компенсується наявністю адмінресурса (а звідси, можливості використовувати державні, напівдержавні і муніципальні ЗМІ в Східній Україні), а також наявністю медіа-ресурсу в партій-партнерів по блоку "ЗаЄдУ" і частими прес-конференціями і заявами лідерів партії - глави ДПАУ М.Азарова, віце-прем'єр-міністра України В.Семиноженко й інших керівних партійців.

Досить часто з'являються на телеекранах і в пресі лідери обох Рухів (НРУ й УНР), присутність яких в інформаційному просторі крім членства цих партій у блоці В.Ющенка "Наша Україна", інтерв'ю лідерів і скандалів, пов'язаних з розколом і діяльністю "третього Руху", забезпечується газетами "Час", "Слово" (НРУ), "Рух" і "Українське слово" (УНР), а також "Високий замок" і іншими регіональними виданнями Західної України.

До третьої групи відносяться політичні сили, чия присутність в інформаційному полі пильно контролюється:

Незважаючи на практичну відсутність доступу до телебачення, СПУ відіграє значну роль у процесі політичної комунікації насамперед завдяки ролі її лідера А.Мороза в "касетному скандалі" і діяльності опозиції. Друкованим органом СПУ є газета "Товариш". СПУ впливає на редакційну політику однієї з найбільш тиражних газет України - "Сільські вісті", має відношення до видання опозиційної газети "Грані" (у тому числі її електронної версії) і активно є присутньою в інтернеті.

У подібній ситуації виявилася "Батьківщина", що незважаючи на практично повну відрізаність від телеефіру (за винятком присутності в ньому А.Турчинова в статусі голови парламентського бюджетного комітету) залишається в інформаційному просторі завдяки своїм численим публічним акціям, опозиційності і досить гарній роботі прес-служби. Крім партійної газети - "Слова Батьківщини" - партія контролює газету "Вечірні вісті" і активно використовує інтернет.

Компартія присутня в інформаційному просторі завдяки своїй ролі "дозволеної опозиції", газеті "Комуніст", що читають в основному активісти партії й аналитики, що вивчають політичний процес, а також численним інтерв'ю лідерів партії.

На відміну від Рухів, партія "Реформи і порядок" користується меншим розташуванням контролерів доступу до медіа-ресурсу, хоча лідери партії досить часто з'являються на екранах з коментарями (в основному завдяки присутності в парламенті).

Блок В.Ющенка "Наша Україна" користається підтримкою газети "Україна молода", формально незалежної преси Західної України, а також заангажованої, але часто досить критичної у своїх оцінках аналітичної газети "Зеркало недели" і опозиційної "Української правди". Інформація про діяльність блоку з'являється переважно в інтернеті, що дало поштовх для створення досить неоднозначного "фан-клуба Ющенка", до якого "Наша Україна" має, зважаючи на все, дуже віддалене відношення.

Інститутом політики на основі експертних оцінок була складена карта ЗМІ України в період виборів 2002 року, на якій чітко видно, що основний загальнонаціональний ресурс був поділений між фінансово-політичними угрупованнями. У сферу підтримки цих груп увійшли ті медиа, до складу яких чи входять самі представники чи груп їхні прихильники.

ТАБЛИЦЯ №1

КАРТА ЗМІ УКРАЇНИ НА ВИБОРАХ 2002 РОКУ

ТАБЛИЦЯ №2

ТАБЛИЦЯ №3

ТАБЛИЦЯ №4

2.Порівняльний аналіз використання ЗМІ у виборчих кампаніях 1998-2002 років

При висвітленні в ЗМІ всіх українських передвиборчих кампаній 1990-х років відчутну роль грав ідеологічний фактор. Політичні партії, їхні виборчі блоки, так само як і окремі кандидати на ті чи інші виборчі посади, в основному покладалися на логічні докази переваг свого бачення шляхів розвитку незалежної України і відповідно на це робилися акценти в журналістських матеріалах, що висвітлювали вибори. Хоча переважна більшість кандидатів позиціонувала себе як позапартійних, їхні опубліковані програми все рівно відображали політичні позиції основних конкуруючих течій.

На виборах 1990-х років (не тільки парламентських, але і президентських) політична реклама кандидатів на виборчі посади, що поширювалася електронними засобами масової інформації, і насамперед телебаченням, була скромною, якщо не примітивною; друкована пропагандистська література виконувала в основному не рекламні, а чисто інформаційні функції. Більш того, дорогі рекламні плакати, листівки на якісному папері скоріше справляли негативний, ніж позитивний ефект, часто сприймалися виборцями як глузування над народом, що в основній своїй масі терпить нестаток.

Істотно змінюватися картина стала перед парламентськими виборами 1998 року й особливо перед президентськими 1999 року. Цьому значною мірою сприяла боротьба навколо нового виборчого законодавства і впровадження змішаної виборчої системи. Зросла кількість напрямків політичного розмежування українського суспільства.

Крім принципового розмежування між націонал-демократичними і коммуно-социалистическими силами, що по колишньому не утратило своєї гостроти, з'явилися поділи між окремими партіями усередині того самого спектра політичних течій. Стала зникати відносна єдність сил, що стояли по одну сторону політичних барикад. А самий помітний розлам відбувся в середовищі національно-демократичних, центристських сил. Внутріпартійні сварки і міжпартійні протиріччя, амбіціозність окремих лідерів і клонуровання партій, розмитість політичних платформ, відмінність яких носило чисто символічний характер, були малозрозумілими для більшості виборців. При спробах визначити "хто є хто" виборці попадали в складну ситуацію. Як результат, електорат національно-демократичних сил був роздроблений на частині, від чого у виграші виявилися, насамперед, ліві партії.

Крім того, уже на парламентських виборах 1998 року ми були свідками незвичної ситуації, коли через велику кількість політичних партій і виборчих блоків (як відомо, у бюлетені по багатомандатному загальнодержавному окрузі їхній було 30), невиразного позиціонування їхніх передвиборчих програм (особливо центристських партій) виборцям було складно зробити усвідомлений зважений вибір. При цьому варто згадати, що й у мажоритарних округах у середньому нараховувалося біля двадцяти кандидатів, що здебільшого мали також слабоконтрастні передвиборчі програми. Одночасно проходили і місцеві вибори. (По підрахунках, виборець був мішенню агітаційних атак з боку близько 70 суб'єктів виборчої конкуренції різних рівнів).

Українські виборці вперше були змушені віддавати перевагу тому чи іншому партійному списку чи окремим кандидатам не на підставі глибокого розуміння їхніх програм чи передвиборчих платформ, а, швидше за все, від того враження, що зуміли на нього зробити учасники виборчої гонки. Фактично ми стали свідками того, як під час агітаційної кампанії вперше була почата спроба перенести увагу виборців не на передвиборні програми партій, блоків чи кандидатів, а на їхній імідж.

Нарешті, під час попередніх парламентських виборів стала вимальовуватися ще одна особливість. Політичні партії і кандидати незвичайно активного використовували засоби масової інформації, насамперед телебачення, бо нарешті побачили в ньому інструмент комунікації з виборцями. Створені під вибори партії і їхні лідери намагалися довести, що й в Україні, щоб донести свої послання електорату і домогтися перемоги на виборах, можна обійтися без легіонів постійно працюючих агітаторів. Персональний контакт зі своїми виборцями можна установити за допомогою агітації і політичної реклами, особливо на телебаченні. При цьому став збільшуватися новий прошарок менеджерів виборчих кампаній - медіа-радників, так званих іміджмейкерів, що активно стали заповнювати нішу політичного маркетингу і вже під час виборів 1998 року намагалися рекламувати партії і політиків також, як і який-небудь інший товар для продажу.

Уже перші спроби використання політичної реклами на телебачення проклали дорогу для приходу в політику "нових позапартійних", що заклали основу формування в Україні прошарку олігархів. Так У 1998 році розгорнув масивну передвиборчу агітацію в ЗМІ Віктор Пінчук.Не без допомоги російських технологів йому вдалося використати майже всі з вище названих методів маніпулювання, від примітивних до найбрудніших, і заволодіти бажаним депутатським мандатом. Набагато примітивніша PR-кампанія була проведена в тому ж році Генадієм Балашовим, та і йому вдалося пройти у парламент, завдяки опублікованому в пресі матеріалу про ніби-то присудження йому Нобілевської премії в останні дні перед виборами. Участь політтехнологів, іміджмейкерів у створенні політиків з перших вітчизняних магнатів - стало не просто новим, а у визначеній мері поворотним явищем для України. Подальше збереження змішаної виборчої системи буде експлуатуватися як "новими українцями", так і владними структурами. Представники олігархічних кланів, що не просто кидають гроші на рекламу, а і мають у своєму розпорядженні могутні канали ЗМІ, усе частіше будуть пробиватися до влади без "партійного причепа", використовуючі брудні технології. Таким способом створюються нетрадиційні канали їхнього входження в політичну еліту. Партія ж влади буде компенсувати свій програш у багатомандатному окрузі можливістю перемоги в мажоритарних округах за допомогою прихованих форм використання адміністративного ресурсу і його впливу на регіональні ЗМІ.

Позначені тенденції не тільки знайшли своє підтвердження на виборах 2002 року, але і придбали особливі форми, насамперед, у площині використання виборчих технологій і здебільшого наступних ресурсів (чи їхніх комбінацій):

особистісного,

масмедійного,

адміністративного,

фінансового,

ідеологічного.

На виборах 2002 року особливе значення, у порівнянні з ідеологічним (доктринальним), придбав іміджевий ресурс - піднесення образа харизматичного лідера як спосіб впливу на суспільну думку, а значить і електоральне поводження. У зв'язку з цим особливо помітним було зрушення стилю висвітлення політичних кампаній засобами масової інформації в напрямок до більш виразної персоніфікації корпоративних суб'єктів виборчої гонки, персоніфікації політичних лідерів і виборчих блоків (голова Адміністрації Президента України В.Литвин, Прем'єр-міністр А.Кинах очолили виборчий блок "За єдину Україну!", В.Горбулін - блок "Демократична партія України - "Демсоюз", Ю.Тимошенко створила свій однойменний блок і т.д.). Тому перед засобами масової інформації, що висвітлюють виборчу кампанію 2002 року, постало прагматичне завдання підтримки чи повалення іміджевих стратегій.

Більш того, на виборах 2002 року вперше в українському політикумі при активному сприянні ЗМІ була зроблена спроба практично зіставити і конвертувати між собою електоральну вагу, з одного боку, рейтингового (харизматичного) лідера, а з іншого, - відомих політичних партій. Таким чином, на політичному ринку України (точно так само, як на товарному ринку) ціна іміджу окремої особистості наблизилася до ціни окремої політичної партії.

Європейський інститут засобів масової інформації (ЄІЗМІ) провів мониторинг висвітлення засобами массової інформації парламентських виборів в Україні 2002 года. Моніторинг, що проводився з 10 по 31 березня 2002 року, полягав у спостереженні за тим, наскільки влади і політичні партії дотримувалися демократичних норм у відношенні ЗМІ, визнані Україною завдяки членству у Раді Європи й Організації по безпеці і співробітництву в Європі.

У цілому, виходячи зі стандартів Ради Європи й українського законодавства, ЗМІ не забезпечили українським виборцям доступ до неупередженої і збалансованої інформації про партії (блоки), що брали участь у виборах. Висвітлення подій на каналах УТ-1, "Інтер", ІСТV і "Студія 1+1" було упередженим, позитивно висвітлювалися блок "За єдину Україну" і Соціал-демократична партія (об'єднана), негативно - опозиційні партії.

Друковані ЗМІ виявилися упередженими, риса між редакторським коментарем і висвітленням новин була розмита.

У той же час, у порівнянні з попередніми виборами, відбулися деякі зміни до кращого:

ЗМІ забезпечували виборців разноплановою і об'ємною інформацією, що могла б допомогти їм зробити політичний вибір;

більшість електронних ЗМІ проводили дебати між партіями (блоками);

"Закон про вибори народних депутатів" у новій редакції був оцінений як більш досконалий, ніж закон у попередніх редакціях;

більшість юридичних проблем були пов'язані з застосуванням закону, ніж стосувалися його змісту.

Однак, поряд з цим, очевидні й істотні порушення вимог закону про вибори, що вплинули на виборчу кампанію.

Державний національний канал УТ-1 четвертий раз підряд (у 1994 році, 1998 року, 1999 року і 2002 року) не зміг зайняти під час виборів неупереджену позицію. УТ-1 продемонстрував очевидну заангажованість на користь "партії влади" - блоку "За єдину Україну", присвятивши більш ніж 50% ефірного часу в новинах висвітленню подій, пов'язаних з цим блоком. "За єдину Україну" одержав у чотири рази більше ефірного часу, ніж будь-який інший суб'єкт виборчого процесу. Новини про цей блок та інші провладні партії висвітлювалися в позитивному ключі, тоді як новини про опозиційні блоки "Наша Україна" і "Блок Юлії Тимошенко" представлялися в негативному тоні.

Висвітлення діяльності блоку "Наша Україна" і "Блоку Юліи Тимошенко" було, в основному, критичним. Такий підхід був особливо очевидним у випадку з державним телеканалом УТ-1 і телеканалами "Студія 1+1", "Інтер", ІСТV. Телеканали СТБ і "Новий канал" дотримувалися більш нейтральної позиції.

Більшість національних газет теж виявилися значно заангажованими на користь тієї чи іншої політичної партії чи блоку. Здебільшого вони підтримували провладні партії і блоки. Лише невелика кількість друкованих ЗМІ підтримувало обрану ними опозиційну партію.

Регіональні ЗМІ висвітлювали, в основному, регіональні політичні процеси, а не національні. . Якість їхньої роботи була різною в залежності від регіону. Приємно здивувала Дніпропетровська обласна державна телерадіокомпанія, яка незважаючи на безумовний вплив адмінресурсу намагалася дотримуватися Зокону про вибори і надавати ефірний час різним політичним силам Як показав моніторинг, засоби масової інформації на Львівщині теж пропонували більш збалансоване висвітлення подій, чого не скажеш про Донецьк та Сімферополь.

У порівнянні з парламентськими виборами 1998 року, діяльність суб'єктів передвиборного процесу під час парламентських виборів висвітлювалася ЗМІ повніше. Це також знайшло відображення в тім, що державний загальнонаціональний телеканал приділяв "блоку влади" - "За єдину Україну!" - у чотири рази більше ефірного часу, ніж одержала Народно-демократична партія в 1998 році. Комерційні теле- і радіоканали також приділяли виборам більше часу, ніж у минулі роки, висвітлюючи діяльність більшості партій і блоків. Теледебати між представниками партій і блоків демонструвалися на каналах УТ-1, "Студія 1+1", СТБ, ICTV. Деякі дебати навіть не відбулися, оскільки партії чи блоки відмовлялися від участі чи не могли взяти участь. Партії і блоки самі брали участь у більшій кількості програм і в деяких випадках замовляли спеціальні фільми про себе, спонсорували спортивні події, закордонні і вітчизняні розважальні шоу. Вуличне телебачення та "Народна платформа" на "Інтері" транслювали вислови думок громадян щодо певних політичних партій.Ось де було шалене маніпулювання: добір точок зору редагувався для того, щоб показати деякі партії чи блоки в кращому виді. У порівнянні з минулими виборами українці були "утоплені" в інформації про вибори. Наприклад, "Новий канал" повідомив про збільшення його рейтингу: глядачі зверталися до "Нового каналу", щоб подивитися шоу, що не мали нічого спільного з виборами.

У той же час розповсюджена інформація стосувалася обмеженої групи партій і блоків: "За єдину Україну!", СДПУ(о), "Жінки за майбутнє", "Демократична партія України - партія "Демократичний союз" і "Команда озимого покоління". Комуністична партія і "Блок Наталі Витренко" були висвітлені досить широко на першому національному каналі. "Наша Україна" і "Блок Юлії Тимошенко" згадувалися набагато менше, хоча "Наша Україна" більше висвітлювалася на основних телеканалах. Однак у більшості випадків обидва блоки висвітлювалися в негативному тоні.

IV.ВИСНОВОК

Величезні можливості активного впливу ЗМІ на політичну свідомість і поведінку громадян свідчить про найважливішу роль "четвертої влади" у сучасному суспільстві. Деякі дослідники масових комунікацій говорять навіть про прийдешню епоху "медіакратії" - влади ЗМІ, що не стільки відбивають і інтерпретують дійсність, скільки конструюють її за своїми правилами і розсуду.

Досвід світової історії, і особливо новітньої політичної історії, показує, що ЗМІ сьогодні мають усі технічні й ідеологічні можливості, щоб служити різним політичних цілям: як просвіщати людей, розвивати в них почуття власнї гідності, прагнення до волі і соціальної справедливості, сприяти і допомагати компетентній участі в політиці, збагачувати особистість, так і духовно поневолювати, деформувати і залякувати, розпалювати масову ненависть, сіяти недовіру і страх.

І від того, яку позицію в цьому непростому питанні займуть ЗМІ, багато в чому буде залежати майбутнє нашого суспільства. ЗМІ, об'єднавши свій найбагатший ресурсний потенціал і створивши єдиний інформаційний простір, можуть реально сприяти виробленню єдиного інформаційного курсу, спрямованого на консолідацію суспільства і формування національної ідеї, а, можлово, навіть і цілої ідеології. А можуть, за допомогою "інформаційних війн",численних "викидів компромату", "зливів" і "витоків" інформації, "замовлених публікацій" і т.п. сприяти росту соціальної напруженості, невір'ю людей в інститути демократії, у тому числі і в самі ЗМІ. І для того, щоб влада над ЗМІ не виявилася в руках обмеженої групи осіб, що ставить свої амбіційні устремління вище потреб суспільства, необхідні глибокі зміни, насамперед, у двох напрямках: у відношенні політичної еліти до поширення інформації й у відношенні українських споживачів до якості пропонованого їм інформаційного продукту.

V.БІБЛІОГРАФІЯ

Выбор-2002 // Права людини, зб.статей - 2002, №11

Виборчі технології як механізм досягнення політичного результату // Вісник УАДУ. - 1999, № 3

Журналістика: преса, радіо, телебачення. - К. - 1988

Задворний А. Інформаційна безпека і свобода слова в Україні // Україна: інформація і свобода слова: Зб. Законод.актів, нормат.док. та ст. фахівців. - К.: Молодь, 1997

Захаров Є. Свобода слова в Україні // Свобода висловлювань і приватність. - 2001. - №4

Кессельман Л., Мацкевич М. Масова комунікація і виборча кампанія // Філософська і соціальна думка. - 1994, №9-10

Костенко Н.В. Особенности взаимодействия прессы и аудитории / Под ред. Школьника Л.С. - 1989

Набока С. Особливості взаємин українських ЗМІ і державної влади на виборчих перегонах // Медіа-навігатор. - 2002, №2

Остер С. Каким будет новый парламент? // Комсомольская правда в Украине. - 2002, 20 февраля

Підлуська І. Політична комунікація: український досвід // Медіа-навігатор. - 2001, №2

Почепцов Г.Г. Имидж и выборы. - К., 1997

Почепцов Г.Г. Теория коммуникации. - М., 2001

Прокрустове ложе масової комунікації, або Технології маніпулювання інформацією // Медіа-навігатор. - 2002, №3

Рощин С.К. Психология и журналистика. - М., 1989

Санцов Ф. Російські політтехнологи: на заготівлю "капусти" прибули! // Галицькі контракти. - 2002, №7

Скорик М. Уроки виборчої "химії" // Україна молода. - 2002, 19 лютого

Сравнительный анализ технологических особенностей использования "компромата" в Украине и России // Тижневий інформаційний оглад. - 1999, №12

Сучасна українська журналістика і передвиборчий ринок ЗМІ// Політичний календар - 2001, № 11

Україна: інформація і свобода слова: Зб. Законод.актів, нормат.док. та ст. фахівців. - К.: Молодь, 1997

Украинские масс-медиа как зеркало нашего общественного сознания // Голос України. - 1994

Халилова Л. О прессе в разгар выборов // Голос Крыма. - 2002, 1 марта

Цыбенко П. Блокнот агитатора //Коммунист. -2002, 20 марта

Шевченко Т. Як протистояти тиску на журналістів, що висвітлюють виборчий процес // Медіа-навігатор. - 2002, №2

Шерковин Ю.А. Проблемы социальной психологии и пропаганды. - М., 1971