Розвиток світового господарства, аграрна політика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток світового господарства, аграрна політика України

1. Розвиток світового господарства

господарство ринок економічний

Світове господарство - це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою міжнародних економічних відносин [10, С. 282].

Світове господарство розвивається під впливом різноманітних чинників, які надають йому високого динамізму та нових якостей, основними серед яких є:

- зростання інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

- створення багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

- формування міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

- розвиток НТП і перетворення інформаційних технологій на найважливіший чинник світової економіки;

- зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків;

- поглиблений розвиток МПП:міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва;

- інтенсифікація міжнародного руху факторів виробництва: робочої сили, капіталів, технології, інформації, засобів виробництва;

- загострення енергетичної і продовольчої проблем;

- формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов'язаної з обслуговуванням руху товарів та ін. [10].

Внаслідок дії цих чинників утверджується тенденція до зростання взаємозалежності, інтеграції країн, інтернаціоналізації процесів виробництва та інших складових господарського життя світової економіки.

Суб'єктами світового господарства є:

- на мікроекономічному рівні: юридичні (фірми) та фізичні особи, які здійснюють зовнішньоекономічні операції, пов'язані з рухом товарів, факторів виробництва тощо;

- на макроекономічному рівні: країни, їх регіональні й муніципальні суб'єкти, інтеграційні об'єднання країн, світове господарство загалом в умовах глобалізації фінансових ринків;

- на макроекономічному та глобальному рівнях: транснаціональні корпорації і транснаціональні банки;

- на наднаціональному рівні: міжнародні організації та наднаціональні інститути. Розглянемо класифікацію суб'єктів світового господарства за табл.1.

Таблиця 1Суб'єкти світового господарства

Загальна назва суб'єктів	Назва конкретних суб'єктів
Національні економіки	США, Китай, Росія, Україна та ін.
Міжнародні монополії, ТНК, фірми	Головні суб'єкти світової економіки, які мають необмежену владу у світі
Регіональніоб'єднання	Країни ОПЕК, європейські країни (ЄС);
держав, інтеграції	країни ОЕСР, АСЕАН та ін.
Міжнародніекономічні інститути, організації	ООН та її інститути, МББР,СОТ тощо

Світове господарство динамічно розвивається. Серед тенденцій, які визначають його сучасний стан, перспективи розвитку, наступні:

- розширення сфери дії принципів ринкової економіки;

- включення у сферу всесвітніх господарських зв'язків абсолютної більшості країн планети та посилення у розвитку кожної з них зовнішнього фактора;

- координація дій суб'єктів світового господарства з метою формування єдиної економічної стратегії з урахуванням інтересів країн світового співтовариства;

- формування нової системи міжнародного поділу праці, характерною ознакою якої є перетворення групи економічно розвинених країн на центр науково-технічного прогресу, творців передових технологій, інновацій тощо;

- формування регіональних союзів груп країн світу [4].

Світове господарство характеризується:

- зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

- створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

- формуванням міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

Інтернаціоналізація економіки - формування, розвиток та поглиблення

економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік.

Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) - процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму.

МЕІ має переважно регіональний характер. Форми МЕІ:

- торговельна інтеграція (створення зон вільної торгівлі) країн - учасниць;

- валютно-фінансова інтеграція (зняття обмежень на переміщення капіталів всередині угруповання, єдина валютна політика тощо);

- створення єдиного економічного простору (усунення нетарифних бар'єрів у взаємній торгівлі).

Ринок за загальним визначенням - це система економічних відносин, які формуються у процесі виробництва, обігу і розподілу товарів, а також руху грошових коштів.

Світовий ринок товарів та послуг є міжнародною сферою обміну товарами та послугами. Його сьогоднішній розвиток значно динамічніший, ніж розвиток національних господарств. Це характерна ознака глобалізації, під знаком якої людство вступило в XXI ст. Обсяг світової торгівлі товарами і послугами збільшується в останні десятиліття темпами, які вдвічі перевищують темпи зростання світового ВВП.

Сучасний світовий ринок товарів і послуг - сфера стійких товарно- грошових відносин між країнами, заснованих на міжнародному поділі праці, що характеризується наступними основними рисами:

- є категорією товарного виробництва, що вийшла у пошуках збуту своєї продукції за національні межі:

- виявляється в міждержавному переміщенні товарів, які перебувають під дією не лише внутрішніх, а й зовнішніх попиту та пропозиції;

- оптимізує використання чинників виробництва, підказуючи виробникові, в яких галузях і регіонах вони можуть бути застосовані найефективніше;

- вибраковує з міжнародного обміну товари та інколи їх виробників, які не в змозі забезпечити міжнародний стандарт якості при конкурентних цінах.

Виступаючи сферою міждержавного обміну товарами, світовий ринок здійснює зворотний вплив на виробництво, показуючи йому, що, скільки і для кого потрібно виробляти. У цьому сенсі світовий ринок виявляється первинним по відношенню до виробника і є центральною категорією теорії міжнародної торгівлі. Паралельно з ним існують і інші категорії:

- внутрішній ринок - форма господарського спілкування, за якої все призначене для продажу збувається самим виробником всередині країни;

- національний ринок - внутрішній ринок, частка якого орієнтується на іноземних покупців;

- міжнародний ринок - частина національних ринків, яка безпосередньо пов'язана з ринками інших країн [7].

- галузевий ринок - традиційно включає продаж однорідного товару (і його найближчих замінників) однієї галузі на всіх рівнях міжнародної торгівлі .

Важливість дослідження того чи іншого світового ринку певної галузі (сільськогосподарської, на приклад) зумовлена, насамперед, необхідністю задоволення конкретних суспільних потреб та підвищення ефективності діяльності країн-учасників ринку та відповідних функціонуючих у його рамках підприємницьких структур на основі здійснення поглибленого аналізу їх діяльності в умовах змін специфічного для кожної з галузей ринкового середовища.

Світовий ринок сільськогосподарської продукції - це сукупність міжнародних відносин «продавець - покупець», за допомогою яких реалізується сільськогосподарська продукція. Його структура визначається співвідношенням різних форм реалізації цієї продукції.

Оскільки значна частина сільськогосподарської продукції використовується безпосередньо для харчування або переробляється і споживається населенням як продовольство, її ринок доцільно розглядати в контексті формування продовольчого ринку. Ринок продовольства належить до найскладніших ринкових систем, що охоплює майже всі галузей суспільного господарства. Цей ринок на відміну від інших ринкових систем має свої особливості, а саме: постійне функціонування; сезонність виробництва і споживання багатьох продуктів харчування. Залежно від особливостей суб'єктів ринку, що вступають у товарообмін, формуються різні ринкові структури (оптовий, роздрібний ринки), забезпечують державну і кооперативну торгівлю або входять у більш складну систему товарообігу основних видів продукції.

Теоретико-методологічну базу дослідження галузевих ринків становить системний підхід, в основу якого покладена так звана парадигма «Структура - Поведінка - Результат» («Structure - Conduct - Performance»). Такий підхід передбачає вивчення структури ринку (зокрема, через визначення кількості виробників і покупців, бар'єрів входу на ринок та виходу з нього, диференціації продукту тощо); базових умов функціонування ринку з боку попиту (еластичність попиту, наявність субститутів товару) і пропозиції (виробничих факторів, масштабів виробництва); результатів функціонування ринку (ринкової ціни, прибутковості) (див.табл.2).

Таблиця 2Характеристика світових ринків сільськогосподарської продукції

№	Складові системного	Характерні ознаки світового ринку сільськогосподарської
п/п	підходу дослідження	продукції
	сільськогосподарського ринку
1	2	3
1	Структура ринку	Ринок формують суб'єкти ринкових відносин, якими виступають приватні та державні підприємства, підприємства системи заготівлі, зберігання, перероблення і реалізації продукції. Складові ринку сільськогосподарської продукції: - ринок зерна; - ринок овочів та картоплі; - ринок м'яса і молока тощо. Ринок продуктів переробки сільськогосподарської продукції - ринок олії; - ринок молокопродуктів (масла, сметани) тощо.
2	Базові умови функціонування ринку з боку попиту і пропозиції	Сільське господарство більше, ніж будь-яка інша галузь залежить від кон'юнктури ринку, а продовольчий ринок найвразливіший з соціальної точки зору, оскільки його розвиток безпосередньо пов'язаний з рівнем життя населення, його платоспроможністю. За економічноюсутністюпродовольчий ринокє саморегульованою системою відтворення. Структурні елементи економічних відносин формуються на основі прямих і зворотних ринкових зв'язків, перебувають під впливом платоспроможного попиту і пропозиції. Попит на сільськогосподарську продукцію за більшістю основних її видів є нееластичним (або слабо еластичним), адже вона формує продовольчу безпеку кожної країни і ціни на неї регулюються не лише попитом та пропозицією, а й необхідністю її поставки для забезпечення життєво необхідних умов населенню світу. Існує велика кількість субститутів- замінників традиційної сільськогосподарської продукції (з ГМО, органічна тощо), ціна яких суттєво залежить від якості (у випадку органічної продукції може бути значно вищою). Пропозиція сільськогосподарської продукції на світових ринках залежить від значної кількості факторів:від кон'юнктури ринку, урожайності певних культур (кількості експортного товару), змін у структурі споживання продукції тощо.
3	Результати функціонування ринку	Основним результатом є забезпечення населення світу продовольством та рівень глобальної продовольчої безпеки. Прибутковість функціонування ринку досить висока. Слідує зі світових цін реалізації на окремі групи товарів та ефективності їх виробництва. Значні прибутки отримують і посередники на ринку, що займаються реалізацією товарів виробників.

Аграрні ринки мають виражену специфіку, пов'язану, передусім, з особливостями сільськогосподарського виробництва, його сезонністю та сильною залежністю від дії природних чинників, а також з характером продукції, попит на яку є слабо еластичним, оскільки визначається першочерговими життєвими потребами людей. Ці ж особливості суттєво впливають і на формування ресурсної бази сфери перероблення сільськогосподарської продукції, тобто на розвиток продовольчих ринків [15, С. 80].

На функціонування світового ринку сільськогосподарської продукції так само впливає сезонний характер її виробництва (поставки молока, на приклад, відбуваються із відносним скороченням у зимовий період та відповідними коливаннями закупівельних і ринкових цін), хоча ця особливість ринку, як свідчить досвід розвинених країн, може бути технологічно подолана. Специфіку даного ринку в усьому світі визначають також масовість споживання і соціальна значимість продукту та високий ступінь державного регулювання продовольчих ринків, що здійснюється через виробничі і тарифні квоти, імпортні мита, санітарні і фітосанітарні заходи, дотації і субсидії виробникам й експортерам тощо. Перелік й обсяги застосування різними країнами тих чи інших заходів встановлюються з огляду на національні умови та глобальний контекст.

Основними тенденціями розвитку світового ринку сільськогосподарської продукції є:

- високий ступінь державного регулювання аграрного ринку (масштаби державного регулювання суттєво впливають на результативність аграрних ринків) [9];

- вимоги відповідності світового ринку сільськогосподарської продукції Концепції сталого розвитку ООН [11];

- зміни в структурі виробництва продукції (стрімке збільшення частки виробництва органічної сільськогосподарської продукції, переважно у високорозвинутих індустріальних країнах) [1, С. 82];

- конкурентні позиції сільськогосподарської продукції все більшою мірою визначаються її якістю;

- стабільність цінової ситуації визначається глобальними ціновими тенденціями (що пов'язані зі зростанням агропродовольчого попиту і різким загостренням енергетичної кризи - зумовлюють підвищення світових цін на певні сільськогосподарські культури);

- світова продовольча криза, зростання світових цін на сільськогосподарські продукти

- продовження концентрації ринку через поглинання дрібних виробництв великими компаніями

- пришвидшення процесу створення вертикально інтегрованих структур потужними гравцями ринку і суттєве зниження внаслідок цього питомої ваги сировини в собівартості готової продукції [13].

Серед загальносвітових особливостей державного регулювання аграрного ринку можна виокремити:

- посилення регуляторної ролі держави та протекціонізму щодо національного сільськогосподарського виробника розвинених країн,

незважаючи на вимоги СОТ, які вимагають зниження підтримки аграрного виробництва;

- дотаційність аграрного сектора, рівень якої у розвинених країнах коливається, як правило, в діапазоні 30-80% у вартості виробленої продукції;

- державне сприяння розширенню ємності національного аграрного ринку і стимулювання експорту аграрної продукції на світовий ринок;

- розвинуті країни домагаються відкриття аграрних ринків країн, що розвиваються, закриваючи при цьому свої ринки, що в умовах глобальної конкуренції приводить до стагнаційного розвитку аграрного сектора та згортання сільськогосподарського виробництва в країнах з перехідною економікою [9].

Згідно з постулатами Концепції сталого розвитку, світове виробництво має ґрунтуватись на єдності трьох складових діяльності людини - економічної, екологічної та соціальної. Відповідно до цього, розвиток аграрного виробництва та забезпечення людства продовольством має відбуватися з урахуванням показників екологічності та турботи про соціальну складову, а не лише з міркувань економічної вигоди. У зв'язку з цим виникає необхідність переходу від традиційних форм господарювання до сучасних технологій. Через це виникають численні суперечки науковців.

Висока врожайність та прибутковість - важливі пріоритети сільського господарства як галузі. Але досягнення таких цілей в традиційному сільському господарстві не враховує впливу на навколишнє середовище, що призводить до забруднення ґрунтів, води, повітря та негативно впливає на біорізноманіття місцевості. Широке застосування сучасних методів біотехнології, в першу чергу, генної інженерії, зважаючи на це, багатьма вченими сьогодні визнається перспективним напрямком в збільшенні виробництва продовольства. Деякі науковці вважають вирощування генно - модифікованих організмів з новими привнесеними ознаками (стійкість до пестицидів, шкідників, кліматичних стресів) вигідним і економічним, оскільки воно вимагає значно менших ресурсів палива, агрохімікатів і трудовитрат, ніж для традиційних рослин.

Основними виробниками та головними експортерами генно- модифікованої продукції в світі в останні роки є одні й ті ж країни. А саме: в 2014 році це США - 40,3% від світових гектарів ГМО культур, Бразилія - 23,3%, Аргентина - 13,4%, Канада та Індія - по 6,4%. Сільське господарство країн показує зростаючу динаміку в цій сфері виробництва [11, С. 44-48].

Проте, не всі науковці так налаштовані. Є і противники збільшення використання генно-модифікованої продукції, які обґрунтовують свою позицію тим, що дані продукти є шкідливими для організму людини. Отже, дилема розширення ринку генно-модифікованої продукції досі невирішена. Значна кількість країн світу надають перевагу даному виду сільськогосподарської продукції, враховуючи дешевші ціни на неї (споживачі) та можливості отримання більших прибутків за рахунок суттєво нижчої собівартості,високої якості та помірних реалізаційних цін (виробники).

На противагу виробництву продукції з ГМО в усьому світі зараз набуває поширення виробництво органічної продукції, що є екологічно чистою та суттєво дорожчою за продукцію традиційних методів вирощування. Попит на дану продукцію на світових ринках наразі є нестійким, але з кожним роком має тенденцію до зростання. У довгостроковій перспективі за ведення органічного типу виробництва можна отримувати найвищі прибутки за рахунок невисоких змінних витрат та високої урожайності культур (за умови, що агрохімія на земельних площах якомога довше не використовується).

На ринку органіки є міжнародні інститути, котрі спрямовують свою діяльність на регулювання торгових потоків та управління, контроль за якістю цих потоків. Також органічна продукція проходить сувору сертифікацію і має відповідати чітко визначеним міжнароднім та національним стандартам, що дає виробникам можливість використання спеціального маркування своєї продукції. Маркування справляє позитивний вплив на рівень продажів органічної компанії [11, С.48-49].

Конкурентні позиції сільськогосподарської продукції загалом (не лише органічної) все більшою мірою визначаються її якістю, широкого поширення набули стандартизація та сертифікація продукції. Для отримання конкурентоспроможної на світових ринках аграрної продукції необхідно враховувати вимоги до її якості та відповідати їм, що підтверджуватимуть відповідні сертифікати якості.

Найзагальнішою причиною загострення глобальних проблем, що характеризує технологічний спосіб виробництва, є швидке зростання народонаселення в останні десятиріччя, або демографічний вибух, який до того ж супроводжується нерівномірністю зростання населення в різних країнах та регіонах. На початку XXI ст. кількість землян перевищила 6 млрд. чол. За прогнозами експертів ООН, до кінця 2100 р. кількість населення планети досягне 12-13 млрд. осіб. Тому для багатьох країн першочерговою проблемою залишається продовольча. Низький рівень продуктивності праці, нестача коштів, малоземелля, відносна перенаселеність призводять до хронічного недоїдання, а то й голоду мільйонів людей у світі. Наприкінці ХХ ст. їх кількість становила 750 млн. чол. Проте перспективи тут на найближчі роки не дуже обнадійливі. За останнє десятиріччя ХХ ст. споживання пшениці на душу населення в світі зменшилося на 10%. Починаючи з 70 -х років ХХ ст., виробництво продовольства на душу населення в Африці щороку зменшується на 1%. Значними темпами на планеті зростає використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів, які є важливою передумовою і фактором економічного зростання, прогресу продуктивних сил, фактором природокористування [12 , С. 232].

У своїй сукупності таке загострення продовольчої та енергетичної кризи призводить до стрімкого зростання цін на сільськогосподарські продукти, що також є однією з основних тенденцій сучасного стану світового аграрного ринку.

Продовження концентрації світових ринків сільськогосподарської продукції досягається наступними шляхами: розвитком сімейних ферм та концентрацією виробництва в крупно-товарних підприємствах, холдингах, кооперативах, кластерах. Концентрація товару на ринку є важливим індикатором в оцінюванні реальних шансів щодо інтеграції економіки певної країни у світовий економічний простір, а також є одним з напрямів її адаптації до умов глобалізації. Отже, щоб перейти до концентрації товару на ринку необхідно здійснювати кооперування та кластеризацію сільськогосподарських підприємств [5].

Розглянемо окремо характеристику світових ринків певних видів сільськогосподарської продукції більш детально.

Характеризуючи в цілому світове виробництво зерна, можна відзначити такі тенденції: постійно зростаючий попит на зерно; стабілізацію валового виробництва; зниження посівних площ; збільшення врожайності зернових культур. П'ятьма найбільшими експортерами зерна є Австралія, Аргентина, ЄС, Канада й Сполучені Штати Америки; провідне місце в експорті пшениці займають такі країни, як США, Бразилія, Україна, Аргентина та інші; лідерами з експорту кукурудзи є такі країн, як ЄС, США, Росія, Канада, Австралія, Україна, Аргентина, Казахстан, та інші; основними експортерами рису є В'єтнам, Індія, Пакистан, Сполучені Штати Америки й Таїланд. Сумарні експортні пропозиції зерна з боку основної «п'ятірки» експортерів становлять понад 84% усього обсягу світової торгівлі.

США займають провідне положення на світовому ринку зерна, на їхню частку припадає 28% усього обсягу торгівлі; далі йдуть Канада - 17%, Австралія і ЄС - по 15% і Аргентина - 11%. Основними споживачами зерна залишаються країни Азіатсько-тихоокеанського регіону, такі, як Китай, Японія, Корея, Індонезія й Філіппіни.

На світовому ринку зерна склалася стійка спеціалізація: виробництвозерна концентрується в основному в розвинених країнах, а багато країн, що розвиваються, не в змозі розв'язати свої зернові проблеми й змушені йти на імпорт зерна, крім того, експерти ОЕСР відзначають, що в умовах достатнього світового зернового виробництва проблеми забезпечення зерном будуть особливо гостро стояти перед найбіднішими країнами, що не мають засобів на фінансування імпортних поставок: зерна. У цей час на світовому ринку зерна відбуваються зміни й можна спостерігати таку картину: скоротилися посіви в США й Канаді; зменшилися перехідні запаси в найбільших країнах-експортерах; на ринок увійшли нові країни-експортери, такі як Угорщина, Росія, Україна, Казахстан і Туреччина

Світове виробництво зерна в 2015-2016 маркетинговому році оцінюється в 2533,5 млн тонн (у тому числі пшениці 735,2 млн тонн), світове споживання зерна - 2517,9 млн тонн (у тому числі пшениці - 714,1 млн тонн). Обсяг світової торгівлі зерном перебував на рівні 394,3 млн тонн (у тому числі пшениці - 166,8 млн тонн) [6, С. 25].

Світове виробництво олійних культур у 2015-2016 маркетинговому році (МР) перевищило 520 млн. т. При цьому частка соєвих бобів становила 60%, ріпаку - 13%, тоді як соняшнику належало лише 8%. Виробництво соняшнику у світі є динамічною галуззю, і у 2016/2017 маркетинговому сезоні прогнозовано отримати максимальні за вісім років показники.

Світове споживання олії, як соняшникової, так і інших видів, має тенденції до зростання, що пов'язано зі світовим зростанням кількості населення планети. До того ж у країнах західної Європи та Північної Америки соняшникова олія позиціонується як якісний товар здорового харчування. Обсяги світової торгівлі соняшником відносно його внутрішнього споживання становлять менше 4%, що пояснюється переробкою цього насіння у країнах-виробниках та задоволенням потреб споживачів не сировиною, а продуктами переробки. Структура світового експорту соняшнику (2016-2017 МР): ЄС - 21%, Україна - 9%, Аргентина - 7%, Російська Федерація - 7%, інші країни - 56%. Більш поширеними продуктами переробки соняшнику на зовнішньому ринку є харчова олія та шрот. Світова торгівля такими товарами проводиться активніше [3, С. 104105].

Отже, світовий попит на сільськогосподарську продукцію зростає з кожним роком, що найбільшою мірою пов'язано зі світовою продовольчою кризою. Ціни на сільськогосподарську продукцію мають тенденцію до зростання. У розвинутих країнах світу підвищується інтерес до органічної продукції, тоді як середні за економічним рівнем життя населення країни надають перевагу традиційним методам вирощування сільськогосподарських культур, або ж застосуванню генно-модифікованих організмів. Значною мірою результативність національних аграрних ринків на світовому ринку сільськогосподарської продукції визначає рівень державного регулювання та захисту власних інтересів кожної окремо взятої країни.

2. Місце України на світовому ринку

Україна - чистий експортер сільськогосподарської продукції. У 2014 р. вартість сільськогосподарського експорту перевищила вартість імпорту в 2,75 рази. Частка сільськогосподарських товарів в товарній структурі експорту постійно зростає і в 2015 р. досягла 31%.

Понад 70% українського сільськогосподарського експорту формують три товарні групи - зернові культури, насіння соняшника та соняшникова олія [13]. Слід зазначити, що Україна продовжує займати одну з провідних позицій на світовому ринку зернових та технічних культур, входячи у трійку провідних експортерів зерна, та є лідером на ринку соняшникової олії. Як наслідок цього, продукція агропродовольчого сектору наразі складає основу товарної структури українського експорту. За 11 місяців 2015 р. частка експорту агропродовольства у загальному експорті країни становила 37,8 %, формуючи на понад третину експортних валютних надходжень країни [14, С. 89].

В 2015 р. 28,4% агропродовольчих товарів експортувалися в ЄС; 10,1%

- в країни ЄАЕС; 61,5% - в інші країни Близького Сходу і Північної Африки

- 32%, Південної і Південно-Східної Африки - 13%) [13].

В структурі імпорту переважають сільськогосподарські товари з ЄС - 40,6%. У 2015 р. у торгівлі сільськогосподарськими товарами відбулися істотні зміни під впливом девальвації національної валюти, зниження споживчого попиту населення та обмежень у торгівлі з Російською Федерацією. Експорт сільськогосподарської продукції зменшився на 15%, а імпорт - на 16% відносно рівнів 2014 року, і ці втрати не були компенсовані за рахунок експорту за іншими напрямами. Сільськогосподарський експорт в ЄС в умовах дії з травня 2015 р. односторонніх торгових преференцій з боку ЄС збільшився протягом 2015 року на 5,7%, а в інші країни світу - на 4,2 [8, С. 36].

На даний момент Україна є стабільним і надійним постачальником базових видів сільськогосподарської продукції на світовий ринок. Основні товарні групи аграрного експорту з України традиційно включають:

- зернові культури (15,9% загального експорту з України у 2015 р., 41,6% експорту аграрної продукції),

- насіння і плодів олійних рослин (3,9% і 10,1% відповідно),

- жири та олії тваринного або рослинного походження (8,7% і 22,7%).

Українське зерно користується попитом на світовому ринку, що підкреслює статус України як одного з провідних учасників світового зернового ринку. Особливим попитом серед покупців на зовнішньому ринку користуються українські кукурудза, пшениця, ячмінь, ріпак, соя. Для цих культур характерний значний рівень експортної орієнтації. Так, у 2015 р. експортовано 82,6% виробленого ріпаку, 81,7% - кукурудзи, 55,9% - сої та ячменю, 50,7% - пшениці.

Сьогодні Україна займає друге місце у світовому експорті фуражного зерна та горіхів, третє - ячменю та ріпаку, четверте - кукурудзи, п'яте - пшениці, сьоме - сої. Частка продукції переробки у загальному експорті агропродукції становить 39,6% (5,77 млрд дол.).

За даними Мінагрополітики, станом на 9 жовтня 2015 р. фактично експортовано зернових обсягом 10,6 млн т, з яких: пшениці - 6,1 млн т (57,5%); кукурудзи - 1,5 млн т (14,2%); ячменю - 3,0 млн т (28,3%).

У сукупній структурі товарного експорту України на зернові за 9 місяців 2015 р. припадає майже 15%, що складає 4,3 млрд. дол. Найбільший обсяг експорту сформували кукурудза - 7,72% (2,2 млрд. дол.), пшениця - 5,13% (1,4 млрд. дол.) та ячмінь - 2,14% (0,6 млрд. дол.).

Таблиця 3Динаміка пропозиції та попиту на світовому ринку зерна

Показник	2011/ 2012	2012/ 2013	2013/ 2014	2014/ 2015	2015/ 2016
млн. т
Виробництво	2348,8	2298,5	2522,8	2558,4	2534,3
Пропозиція	2874,1	2846,9	3053,2	3153,3	3176,3
Споживання	2313,0	2324,2	2424,7	2498,9	2529,6
Торгівля	323,7	317,7	361,9	375,0	364,0
Запаси на кінець періоду	548,4	530,4	595,0	642,0	637,8
в процентах (%)
Г лобальний показник співвідношення об'ємів запасів та споживання	23,6	21,9	23,8	25,4	24,8
Відношення запасів основних експортерів до їх використання	18,1	16,7	17,9	17,6	15,7

За даними митної статистики, найбільшими імпортерами української кукурудзи у 2015 р. є Китай, Єгипет та Іспанія, на частку яких припадає понад 50% експорту цього товару. Україна стала основним експортером кукурудзи в Піднебесну. За п'ять місяців поточного року частка української кукурудзи, імпортованої Китаєм, досягала 90%, або більше 1,5 млн т. Найбільшими імпортерами української пшениці стали Єгипет, Таїланд та Республіка Корея, на частку яких припадає майже 33% експорту цього товару. Український ячмінь сконцентрований на ринку Саудівської Аравії, Китаю та Лівії (близько 80% експорту цього товару).

Україна є важливим постачальником соняшникової олії, продаючи більше 80% всього виробленого її обсягу і займаючи перше місце в світі. На зовнішньому ринку присутні також курятина, кулінарні жири, сік, мед, джеми, шоколад і ін. Зокрема, за експортом курятини Україна посідає восьме місце у світі.

Наша держава постачає аграрну продукцію в понад 190 країн світу. Основними ринками її збуту на сьогодні є країни Азії (у 2015 р. експортовано продукції на суму 6,7 млрд дол. - 46% загального експорту аграрної продукції) та ЄС (4,2 млрд дол. - 28,8%). Крім того, українські аграрії експортують свою продукцію до країн Африки (2,0 млрд дол. - 13,7%) та СНД (1,5 млрд дол. - 10,3%). Орієнтація експорту вітчизняної агропродукції більшою мірою на ринки Азії свідчить про певну невідповідність її якості та безпечності вимогам ЄС. Основними країнами-імпортерами української агропродукції у 2015 р. були Китай (8,5%), Індія (7,4%), Єгипет (7%), Іспанія (5,9%), Туреччина (5,9%), Нідерланди (4%), Італія (3,8%), Саудівська Аравія (3,2%), Іран (3%), Польща (2,9%). Ці країни витіснили Російську Федерацію з лідируючої позиції. На частку останньої припадає лише 1,9% експорту продукції аграрного сектору України [13, С. 60-61].

Основу українського аграрного експорту сьогодні становлять сировинні види продукції із низькою доданою вартістю. За досліджуваний період проявилась загрозлива тенденція щодо зменшення частки товарів з високою доданою вартістю. Якщо у 2005 р. частка готових харчових продуктів у товарній структурі експорту агропродукції становила 30%, то в 2015 р. - лише 16,9%. Водночас частка рослинницької продукції, яка виступає сировиною для переробних галузей на зовнішньому ринку, за досліджуваний період, як зазначалось вище, навпаки зросла.

Найприбутковішим експортним агропродуктом на сьогодні є соняшникова олія. У 2015 р. її експорт виявився у 4,9 раз рентабельніший за експорт кукурудзи. Так, у результаті експорту 19,05 млн т кукурудзи і 3,9 млн т соняшникової олії Україна отримала однакові доходи - по 3,0 млрд дол. Тобто продавати масло значно вигідніше, ніж необроблені насіння [13, С. 63].

Саме в нашій країні вирощується майже третина загального обсягу соняшника - 32%. Найближчими конкурентами є Росія з 24% та спільний ринок країн ЄС з 20%. У період з 2010 по 2016 рік площі посівів цієї культури в Україні збільшилися з 2,5 до 6 млн га: природно-кліматичні умови нашої країни дозволяють вирощувати соняшник майже на всій її території. Також останніми роками, завдяки правильному використанню добрив та більш ретельному підбору сортів, спостерігається підвищення врожайності в середньому з 0,9 до 2,2 т/га.

Обсяги виробництва соняшникової олії в останні 6 років втричі перевищують показники 2000-2002 років. За даними асоціації «Укролія» виробництво цього продукту у грудні 2016 року досягло рекордної позначки майже у 560 тис. тонн, а її експорт минулого року становив 4,8 млн тонн, що на 123% вище показника 2015 року. Частка олійно -жирової продукції в експорті продукції українського АПК займає 30%, а в експорті продукції харчової промисловості - цілих 70%. Третину експортованої соняшникової олії було закуплено Індією.

Вирощування соняшника є дуже високорентабельним бізнесом і потенціал цієї галузі залишається значним. Однак існує ряд перешкод:

1. По перше, темпи розвитку потужностей переробки насіння соняшника випереджають темпи виробництва сировини. Загалом 25% екстракційних потужностей зараз не використовується, а дефіцит соняшникового насіння становить приблизно 3 млн тонн.;

2. Ще одним фактором, який суттєво впливає на зменшення врожайності, є зміна кліматичних умов, що провокує тривалі засухи у літній період;

3. До країн ЄС експортується незначна кількість української соняшникової олії, основні її обсяги надходять до країн Азії та СНГ. Тож експортний потенціал цього продукту залежить від коливань попиту на нестабільних ринках, що розвиваються. До того ж світова ціна на соняшникову олію визначається вартістю пальмової та соєвої олій.

Тому навіть на напрямку виробництва та реалізації соняшнику наша держава несе втрати. За оцінками експертів, велику частину соняшникової олії Україна постачає в якості сировини. За кордоном її допрацьовують і продають під локальними торговими марками. При цьому варто зауважити, що і зернові культури, зокрема пшеницю, Україна продає переважно низької якості, яка призначена для годування тварин [13, С. 63].

Аналізуючи використання експортного потенціалу аграрного сектору економіки України, варто зазначити існування таких загроз:

- нераціональна структура виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції;

- нарощування виробництва певної продукції (зернових та окремих

технічних культур);

- низька товарна диверсифікованість експорту агропродукції, переважання в експорті сировини;

- неповна адаптованість вітчизняної продукції до умов міжнародного ринку, її певна невідповідність європейським та міжнародним стандартам щодо якості та безпечності (якість вітчизняної агропродукції доволі низька, а частка сертифікованих підприємств згідно міжнародних стандартів вкрай мала);

- значні коливання світових цін на агропродукцію;

- недостатній рівень інформованості національних підприємств щодо умов функціонування аграрних ринків інших країн, рекламного та маркетингового забезпечення продажу української агропродукції;

- невигідні умови кредитування та високі ризики фінансових і ресурсних втрат в експортних операціях;

- невідповідність національного законодавства в агровиробництві світовим та європейським нормам і стандартам;

- недостатній розвиток систем сертифікації та контролю якості експортної агропродукції;

- недосконалість логістики зберігання, інфраструктури аграрного ринку, наслідком чого є великі втрати продукції [13, С. 64].

Важливим напрямом забезпечення експортної безпеки України та зростання значення країни у функціонуванні світового ринку сільськогосподарської продукції є підвищення конкурентоспроможності аграрної продукції, що можливо лише на основі введення в аграрний сектор біологічних, технічних, технологічних та управлінських інновацій і оптимізації інвестиційного процесу в галузі. Зокрема, підвищення техніко-технологічного рівня виробництва продукції, освоєння новітніх ресурсозберігаючих технологій вдосконалить процес технічної обробки та поліпшить якість товарів аграрного сектору.

Реалізація ідеї біологізації сільського господарства в напрямку виробництва органічної (екологічно-чистої) продукції також сприятиме підвищенню конкурентоспроможності агропродукції. Адже сьогодні у світі швидко зростає попит на органічні продукти, для виробництва яких в Україні є сприятливі природно-економічні умови.

Вагома роль у створенні передумов зростання значимості України на світових аграрних ринках належить державі, яка повинна надавати підтримку розвитку ринкової інфраструктури сільського господарства, сприяти веденню бізнесу в агросекторі. Держава та виробники сільськогосподарської продукції мають спрямовувати зусилля для подолання вищезазначених загроз, забезпечити конкурентоспроможність та відповідну до світових та європейських норм якість вітчизняної продукції аграрного виробництва.

Аграрну політику необхідно спрямувати на подолання сировинного характеру, низької товарної диверсифікованості експорту сільськогосподарської продукції.

У зв'язку з цим важливо створити умови для відродження таких галузей сільського господарства як льонарство, хмелярство, тютюнництво, вівчарство, молочне і м'ясне скотарство, а також розвитку промислових галузей переробки сільськогосподарської продукції, що дозволить виробляти продукти з більшою доданою вартістю, а відповідно знизити частку експорту аграрної сировини порівняно з експортом напівготової і готової продукції.

Конкретними заходами стимулювання українського експорту для реалізації національних економічних інтересів України на зовнішніх ринках аграрної продукції може бути використання таких інструментів, як: експортні субсидії; пільгове оподаткування; пільгові кредити; затвердження списку товарів, експорт яких не підлягає ліцензуванню тощо [13, С. 64-65].

3. Захист економічних інтересів (квотування, митні ставки, демпінг, ембарго)

Захист економічних інтересів кожної країни в умовах світового господарства відбувається в основному за участі держави. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності слід розглядати з точки зору регулюючого впливу на ЗЕД взагалі та з точки зору формування та дотримання сформованої зовнішньоекономічної політики держави.

Зовнішньоекономічна політика держави являє собою систему принципів і методів, що спрямовані на забезпечення національних економічних інтересів у сфері розвитку та взаємодії національних економік в цілому і національних суб'єктів міжнародного бізнесу. Розрізняють такі її види:

- пасивна - погодження на часткову або повну втрату самостійності - експлуатаційна - намагання використати зростаючу взаємозалежність країни, зокрема, через лібералізацію економічних відносин;

- захисна - утримання певного рівня економічної автономності країни, зокрема, через введення обмежуючих режимів;

- агресивна - контроль руху факторів виробництва однієї країни стосовно інших;

- конструктивна - узгодження умов регулювання світогосподарських зв'язків з окремих питань [2].

Як звичайно та країна, яка провадить ЗЕД. дотримується або політики вільної торгівлі (ліберальної), або протекціоністської політики (рис.1).

Перша характеризується мінімальним втручанням у процеси ЗЕД, у цьому випадку торгівля розвивається на засадах дії ринкових сил, попиту і пропозиції. Вважають, що за цих умов ліпше гарантовані ті вигоди, які забезпечує міжнародне економічне співробітництво.



Рис.1. Види торговельної політики та методи захисту економічних інтересів

Комплекс заходів економічного протекціонізму повинен включати:

- інституційно-правовий протекціонізм (захист власності та прав власників, захист інвестицій, максимальне спрощення процедури започаткування бізнесу, юридичне забезпечення розвитку ринкових інститутів);

- монетарний протекціонізм (захист стабільності грошового обігу та системи розрахунків, стимулювання формування та накопичення капіталу, забезпечення господарської діяльності достатнім обсягом платіжних засобів та кредитних ресурсів);

- фіскальний протекціонізм (податкове стимулювання пріоритетних секторів економіки, бюджетне стимулювання економічної активності);

- ціновий протекціонізм (зниження тарифів на продукцію природних монополій, встановлення обмежень рентабельності на основні витратні групи товарів);

- соціальний протекціонізм (захист і підвищення доходів та стандартів споживання населення);

- зовнішньоекономічний протекціонізм (захист внутрішнього ринку від нерівноправної конкуренції з боку імпортних товарів із застосуванням механізму митних тарифів, квот, антидемпінгових процедур, технічного регулювання тощо) [2].

У разі протекціоністської політики внутрішній ринок захищають від іноземної конкуренції за допомогою митних бар'єрів та інших економічних і політичних важелів.

Регулюючи зовнішньоекономічне співробітництво, держава та її органи не можуть безпосередньо втручатися у зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів, що діють у цій сфері, за винятком випадків, коли таке втручання передбачене законами. Існує ряд позитивних наслідків від впровадження політики захисту економічних інтересів, проте, є і негативні наслідки (рис.2).

Методи регулювання зовнішньої торгівлі можна розділити на тарифні (митні - що ґрунтуються на використанні митних тарифів) та нетарифні (квоти, ліцензії, субсидії, демпінг та інші).

Тарифні методи за суттю є економічними і діють через ринковий механізм, вони спрямовані на здешевлення експорту, подорожчання імпорту і впливають на фінансові результати діяльності учасників ЗЕД.

Рис. 2. Наслідки політики протекціонізму

У галузі імпорту до тарифних методів належать не лише митні тарифи, а й податки і збори з товарів, які ввозять, імпортні депозити та інші. У галузі експорту - це податкові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від податків, надання фінансової допомоги тощо.

Адміністративними важелями є ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товарів (упакування, маркування, добровільні обмеження експорту, бюрократичні ускладнення митних процедур (запровадження підвищених вимог до якості, санітарних та інших стандартів). Серед нетарифних важелів регулювання ЗЕД важливу роль відіграють валютні обмеження, тобто регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютними цінностями, яка може обмежувати зовнішньоекономічну діяльність або її стимулювати.

Важливим напрямом державного регулювання ЗЕД є регулювання ввезень і вивезень капіталу. Воно спрямоване на ефективне використання іноземного капіталу для розвитку національної економіки. Регулювання ввезень капіталу з-за кордону має двоякий характер. З одного боку, держава зацікавлена у залученні іноземного капіталу, особливо інвестицій, а тому створює для цього відповідний клімат за допомогою гарантій від націоналізації, переведення прибутків, репатріації капіталу, надання різних пільг, а з іншого - провадить політику обмеження впливу закордонного капіталу на національну економіку.

Зовнішньоекономічна діяльність в Україні регулюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, які видаються

державними органами в межах їх компетенції, економічних засобів оперативного регулювання в межах чинного законодавства.

До державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносять:

• митне регулювання;

• валютне регулювання;

• ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій;

• введення спеціальних економічних зон ;

• застосування спеціальних санкцій за порушення зовнішньоекономічної діяльності [13].

Заходи, які застосовуються до державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, поділяють на митно-тарифні та нетарифні.

У свою чергу нетарифні заходи поділяють на 3 категорії:

1) заходи безпосереднього обмеження, спрямовані на захист інтересів національної економіки (ліцензування і квотування);

2) заходи, пов'язані з виконанням митних чи адміністративних формальностей (імпортні податки і депозити, сертифікація);

3) валютні обмеження і валютний контроль.

Найбільш поширеною формою нетарифного обмеження є квота, або контингент. Квотування (контингентування) є обмеженням в кількісному або вартісному вираженні обсягу продукції, дозволеної до ввезення в країну (імпортна квота) або вивезення з країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотується імпорт товарів, а квота виконує роль, подібну до протекціоністського мита, тобто сприяє зниженню конкуренції на внутрішньому ринку. До нетарифних бар'єрів можна віднести також державну монополію як виключне право держави на здійснення певних видів зовнішньоекономічної діяльності, національні податкові системи, національні стандарти тощо.

Державний вплив поширюється і на регулювання ввозу-вивозу капіталу. Держава, з одного боку, повинна забезпечити сприятливий інвестиційний клімат із гарантією захисту від націоналізації іноземної власності, з іншого боку - захищати власні інтереси, наприклад, через установлення максимального ліміту частки іноземного капіталу в спільних підприємствах та перелік галузей, доступних для іноземних інвесторів, через активну участь національних кадрів в управлінні, спільну діяльністю на засадах, оприлюдненої інформації тощо.

Зазвичай, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на імпорт або експорт обмеженого обсягу продукції й одночасно забороняє неліцензійну торгівлю. Ліцензування може мати і самостійне значення як інструмент зовнішньоторговельної політики, коли, наприклад, держава надає право якомусь імпортеру ввозити товари без обмеження або тільки з зазначених країн (так звана генеральна ліцензія). Існує також практика автоматичного ліцензування, коли для ввозу або вивозу певних товарів потрібно одержати ліцензію, яка дозволяє державі здійснити спостереження за торгівлею цими товарами й, у разі потреби, швидко ввести обмежувальні заходи. На даний час діючі положення Генеральної угоди з тарифів та торгівлі дозволяють вводити певні обмеження імпорту у випадку різкого нерівноважного балансу [2].

Митне регулювання, в свою чергу, розглядає і надає детальну характеристику дії таких митних режимів, як: випуск для вільного обігу; реімпорт; транзит; митний склад; вільний склад, магазин безмитної торгівлі; переробка на митній території; переробка під митним наглядом; тимчасове ввезення (вивезення); вільна митна зона; переробка поза митною територією; експорт; реекспорт; знищення; відмова на користь держави.

Найбільш розповсюдженим видом обмеження торгівлі є мито на імпорт -державний грошовий збір із ввезених товарів, які перетинають кордон країни під контролем митного відомства. При введенні митного тарифу ціна товарів на вітчизняному ринку піднімається вище світової.

Існують декілька видів мит, але в якості базових доцільно виділити спеціальне (визначають у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму)) й адвалорне (встановлюється у вигляді відсотка від митної вартості товару) мита через їх значне поширення в застосуванні.

Митний тариф являє собою перелік товарів, які обкладаються митом, застосовуваним даною країною до імпортованих товарів, систематизованих відповідно до Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД).

На величину імпортного мита впливають витрати виробника, і, як наслідок цього, - зростає ціна, за якою імпортер буде продавати свій товар. Очевидно, що збільшення імпортних зборів негативно відображається, в першу чергу, на споживачах.

Використання мита, як і всіх торговельних інструментів, потребує урахування їх багатостороннього впливу на економічну ситуацію. З точки зору цільової спрямованості можна говорити про протекціоністський або фіскальний характер тарифу. Протекціоністський характер тарифів використовується тоді, коли держава, піднімаючи мито, піднімає тим самим національні ціни на імпортований товар, знижує його конкурентоспроможність і захищає внутрішній ринок. Мета фіскального мита - забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Цю функцію зазвичай виконує мито на товар, який не виробляють у даній країні.

Введення митного тарифу на експорт може бути доцільним у тому випадку, коли ціна на якийсь продукт знаходиться під адміністративним контролем держави й утримується на рівні, нижчому від світового, шляхом виплати відповідних субсидій виробникам. У цьому випадку обмеження експорту розглядається державою як необхідний захід для підтримки достатньої пропозиції на внутрішньому ринку і запобігання надлишкового експорту субсидованого продукту. Держава може бути зацікавлена у встановленні експортного тарифу і з точки зору збільшення дохідної частини бюджету.

Експортні тарифи використовують в основному країни з перехідною

економікою і країни, що розвиваються. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а в США оподатковування експорту заборонено конституцією.

Одним із напрямків розвитку тарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі є координація митної політики між країнами шляхом створення зон вільної торгівлі або митних спілок. При створенні зони вільної торгівлі країни, що беруть участь у ній, ліквідують мито в торгівлі між собою, але зберігають кожна свій рівень митного захисту щодо третіх країн. Митна спілка пропонує не тільки безмитну торгівлю між країнами - учасницями спілки, але і встановлення єдиного зовнішнього митного тарифу. Зараз у світі нараховується понад 30 різноманітних інтеграційних об'єднань у всіх частинах світу, абсолютна більшість яких використовує в тій чи іншій мірі координацію тарифної політики. Найбільш розвинутим серед інших є інтеграційне об'єднання - Європейська спілка (ЄС), першим етапом діяльності якого стало створення західноєвропейськими країнами митної спілки.

Митно-тарифне регулювання - це найважливіший механізм державного регулювання ЗЕД (зовнішньої торгівлі), який є прикладом економічного регулювання і відповідає вимогам ринкової економіки на відміну від нетарифних обмежень, які носять характер державного силового регулювання зовнішньої торгівлі.

До того ж митно-тарифне регулювання виступає найважливішою складовою митної справи, однією з основних функцій митних органів будь- якої країни.

Митно-тарифна політика будь-якої держави, що здійснює радикальні економічні перетворення, служить двом основним цілям:

1) забезпеченню належного рівня надходжень до державного бюджету, що робить певний внесок у спільні зусилля уряду стосовно макроекономічної стабілізації;

2) створюванню рівних умов для конкуренції вітчизняних та іноземних виробників, що на першому етапі може передбачати тимчасове застосування обмежувальних заходів захисту національних виробників, які спонукають до перебудови виробництва, його раціоналізації і реструктуризації, до впровадження нових методів управління з метою підвищення загальної конкурентоспроможності [2].

Поширеною формою конкурентної боротьби на світовому ринку є демпінг, коли експортер продає свій товар по ціні, значно нижчій за ту, що склалася на закордонному ринку. Демпінг може бути, по-перше, наслідком протекціоністської державної зовнішньої політики, коли експортер одержує субсидію; по-друге, демпінг може стати результатом типово монополістичної практики дискримінації в цінах, коли підприємство-експортер, що є монополістом на внутрішньому ринку, при нееластичному попиті максимізує прибуток, підвищуючи ціни, а на конкурентному закордонному ринку домагається максимізації прибутку шляхом зниження ціни і розширення обсягу продажів.

Відповідно до правил ГАТТ/СОТ з метою захисту від демпінгу держава-імпортер може вводити антидемпінгові мита.

Ще однією організаційно-правовою формою регулювання зовнішньоторговельної політики, пов'язаної з монополізацією ринку, є створення міжнародних картелів - монополістичних об'єднань експортерів, які обмежують конкуренцію між продавцями шляхом забезпечення контролю за обсягами виробництва з метою встановлення вигідних для себе і споживачів цін. Такого роду картелі неодноразово створювалися на ринках сировинних і сільськогосподарських товарів, що характеризуються низькою еластичністю попиту за ціною та обмеженим числом продавців.