Кризові процеси у розвитку інтеграції в ЄС: витоки та перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Кризові процеси у розвитку інтеграції в ЄС: витоки та перспективи

Сіденко В.Р., д-р екон. наук

науковий консультант Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, головний науковий співробітник

Інституту економіки та прогнозування НАН України

Розглядаються основні фактори, що зумовлюють кризові процеси в розвитку інтеграції в рамках ЄС та єврозони, пов'язані з асиметрією в системі макро- економічного регулювання та у співвідношенні між комунітарним та національним регулюванням. Автор обґрунтовує тезу про зумовленість кризи ЄС з циклічністю розвитку процесів регіональної інтеграції, пов'язаною з Кондратьєвськими довгими технологічними хвилями. Узагальнено існуючі теоретичні підходи до питання дезінтеграційних процесів та описано можливі сценарії подальшої еволюції ЄС та єврозони, які можуть реалізовуватись як у напрямі посилення інституційної інтеграції, так і певної дезінтеграції та утвердження моделі диференційованої (різнорівневої) інтеграції. Зроблено висновок, що інтеграційна стратегія України має бути скоригована і враховувати різні варіанти можливої подальшої еволюції ЄС. Для досягнення успіху ключові аспекти такої стратегії мають бути предметом багатоваріантних наукових досліджень, які обґрунтовуватимуть прийняття в майбутньому відповідних політичних рішень.

Ключові слова: Європейський Союз, європейська інтеграція, дезінтеграція, єврозона, економічний і валютний союз, кризові процеси, сценарії розвитку інтеграції (дезінтеграції).

інтеграційна стратегія єврозона

1990-ті та початок 2000-х років стали періодом тріумфу процесу європейської інтеграції, який істотно просунувся як в глибину, так і вшир. У першому з цих вимірів було здійснено справжній прорив щодо формування економічного і валютного союзу (ЕВС), апофеозом якого стало запровадження єдиної європейської валюти - євро; у другому - безпрецедентний процес територіального розширення Євросоюзу. Все це давало підстави вважати процес інтеграції в ЄС зразком політики регіональної інтеграції та прикладом для наслідування, а саму структуру ЄС перетворювало на провідний глобальний центр економічної і політичної потуги.

На цьому тлі реакція інтегрованої європейської економіки на глобальну фінансово-економічну кризу 2008-2009 рр. могла би здаватися парадоксальною. Адже в жодній частині світу, крім пострадянських держав, ця глобальна криза не спричинила такого потужного і тривалого шлейфу соціально- економічної дестабілізації - з далекосяжними політичними і соціально- психологічними наслідками - як це сталося в регіоні ЄС та, особливо, в її серцевині - єврозоні.

І, як це часто буває, шлях від євроейфорії до євроскептицизму і навіть до певної євроапокаліптики виявився не дуже тривалим. Наростає хвиля політичних заяв політиків найвищого рівня, які ставлять під сумнів перспективи ЄС; у самому Європарламенті майже третина місць належить представникам політичних партій, які скептично ставляться до розвитку євроінтеграції; а їх прихід до влади в ряді провідних країн Євросоюзу може стати реальністю. Але найбільш серйозна ознака політичної кризи європейської інтеграції - рішення Великої Британії про вихід з ЄС, прийняте за результатами червневого (2016) референдуму в цій країні - т. зв. "Брексіт"1. Новий президент США ставиться до цієї події із симпатією і навіть більше - прораховує, хто може наслідувати британський приклад [1].

Цей новий політичний "мейнстрім", який можна було б назвати "ренесансом націоналізму ", спирається на істотне розчарування широких верств населення Євросоюзу в практичних результатах розвитку євроінтеграції, що супроводжується помітним падінням рівня суспільної довіри до кл ю- чових інститутів ЄС - і це переконливо підтверджують регулярні соціол о- гічні опитування "Євробарометра" та інших впливових соціологічних служб світу Brexit- скор. від "British Exit", дослівно "Британський вихід". Цей аспект питання досліджений автором в доповіді [2]..

Передумови кризи в ЄС визрівали упродовж тривалого періоду. Ще десятиріччя тому з'явилися публікації, що акцентували на серйозних вадах у розвитку ЄС та його країн-членів (див. [3; 4]). Але після того, як глобальна криза відступила, перетворившись у 2010 р. на кризу в зоні євро, виник "дев'ятий вал" публікацій з тематики кризи ЄС (див., зокрема [5-10]). Дуже показовою стала реакція на це питання Дж. Сороса, який не лише ще в 2011 р. проголосив, що "ЄС перебуває на межі розпаду" [8], але й охарактеризував стан Євросоюзу саме як трагедію [9]. А американські професори Н. Гілман та С. Вебер проводять пряму паралель між нинішнім станом ЄС та періодом розпаду СРСР [10].

Водночас в академічному світі інтенсивно поширюються дослідження теоретичних питань дезінтеграції (див., зокрема, [11-18]) - ця проблема ще зовсім недавно була майже "білою плямою" в теоретичному дискурсі міжнародної економіки. При цьому підкреслюється комплексний характер кризових проявів в ЄС, які зумовлюють можливість такої перспективи. Зокрема, у щойно опублікованому дослідженні Т.І. Беренда [7] констатується одночасна наявність дев'яти криз у розвитку ЄС - п'яти "явних" (криза євро, грецька боргова криза, російський виклик європейській безпеці, вихід Британії з ЄС, міграційна криза) та чотирьох більш "прихованих" ("демографічна бомба з часовим механізмом", продовження процесу розширення ЄС та його суперечлива політика сусідства, "зворотні тенденції" у процесі трансформації в країнах Східної Європи та деякі негативні властивості сучасного капіталізму - спекулятивні кризи, безробіття та нерівність).

Однак слід наголосити на тому, що саме по собі виявлення численних кризових ознак ще не є достатнім для однозначних висновків про "занепад" ЄС - тим більше, що кризові процеси відбуваються одночасно зі спробами реалізації курсу на завершення формування ЕВС Основні напрями та інструменти цієї політики детально висвітлені автором у [19].. Реально ми маємо справу зі складним і неоднозначним процесом, який за будь-яких обставин неправильно змальовувати лише в одному кольорі.

Більше того, для того щоби правильно розуміти "логіку" розвитку цього контраверсійного процесу, ми маємо просуватися в аналітичному плані не стільки вшир, скільки вглиб, намагаючись виявити витоки кризових процесів саме як ендогенні феномени, закладені в самій структурі євроінтеграційного процесу, принаймні в тому його форматі, який визначений пануючою з середини 1980-х років політико-економічною моделлю розвитку європейської інтеграції Ці питання детально висвітлені автором у його монографії [20].. Лише такий підхід дасть нам можливість уникнути спокуси слідувати за модними політичними гаслами та неупереджено побачити перспективи євроінтеграційного процесу.

Джерела кризи - "підводні камені" політики завершення формування

економічного і валютного союзу

Закладений у 1990-х роках курс на форсоване формування ЕВС у складі Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), ґрунтувався на оновленій "філософії інтеграції", що являла собою виразний відхід від неофункціона - лістської парадигми, котрою керувалися європейські політичні лідери упродовж початкових етапів розвитку інтеграції. Характерними особливостями останньої були виразний прагматизм та уникнення складних політично чутливих питань, здатних породжувати або загострювати протиріччя між краї- нами-членами: прогрес інтеграційного процесу за таких умов відбувався шляхом т. зв. "переливу" (spill-over) - поширення на нові сфери мірою досягнення практичного успіху в реалізації попередніх завдань інтеграції, який об'єктивно розширював коло прихильників інтеграційного процесу.

У нових же умовах швидкого наростання глобалізаційних процесів, з їх домінуючою парадигмою мислення категоріями великих економічних просторів за наростаючої лібералізації руху факторів виробництва та гомогенізації умов ведення бізнесу, гору почали брати більш радикальні підходи, фактично побудовані на традиціях європейського федералізму - з його властивістю до постановки амбітних, політично детермінованих цілей. З 1990 -х років побудова Європи - це вже не стільки прагматичний, секторально сконцентрований та економічно зумовлений "знизу" процес поступової еволюції, скільки пришвидшений і масштабний процес, політично націлений "зверху" на далекосяжну інституціоналізацію єдиного європейського простору. Саме в руслі цієї домінуючої політичної обумовленості була сформована нова модель європейської інтеграції, що характеризувалась, зокрема, такими властивостями, як утворення єдиного європейського ринку без кордонів та з єдиною європейською валютою, із значно підсиленими функціями комунітарних органів регулювання і виразними тенденціями до впровадження елементів політичного союзу (з утворенням, поряд з ЄЕС, нової політичної надбудови - Європейського Союзу та перспективою прийняття єдиної європейської конституції). При цьому передбачалося, що цей процес кардинального поглиблення євроінтеграційного процесу відбуватиметься паралельно з процесом істотного розширення сфери дії інтеграції - не лише на нові сфери суспільно - економічного і соціально-політичного життя всередині європейського співтовариства, але й за межі співтовариства - перехідні до ринкової демократії країни Східної Європи.

У рамках цього підходу особливе місце посідало мислення категоріями запровадженої Нобелівським лауреатом 1999 р. канадцем Це взагалі є дуже примітною (для фахівців з тривалим досвідом) особливістю розвитку теорії європейської інтеграції, що багато які фундаментальні ідеї, закладені в її основу, первісно роз-роблялися і публікувалися за межами ЄЕС (згодом ЄС) - в англо-саксонському світі. Це свід-чить, серед іншого, про пряму обумовленість цих ідей пануючими концептами неоліберально-го мейнстріму, центром генерації якого саме і виступає згаданий ареал. Показово, що теорія Манделла [21], створена ще на початку 1960-х років, була практично реалізована за найактив-нішої ролі його самого - як одного з фундаторів антикейнсіанської за свою суттю економічної теорії пропозиції - лише в 1990-ті роки, коли неоліберальний мейнстрім досяг апогею у своєму пануванні. Р. Манделлом (R. Mundell) концепції "оптимальних валютних зон" (optimum currency areas), яке, власне, і призвело до ідеї форсованого - всупереч застереженням багатьох економістів Парадоксально, але факт: серед критиків цієї ідеї перебував й інший патріарх теорії монета-ризму - М. Фрідман. Про це, вочевидь, варто було б подумати і найбільш радикальним євроінтеграторам в Україні. - переходу від національних валют до єдиної європейської валюти євро.

Це вже сьогодні інший Нобелівський лауреат - Дж. Стігліц (J. Stiglitz) публікує своє нове дослідження під промовистою назвою "Як спільна валюта загрожує майбутньому Європи" [22]: у 1990-ті гору взяла інша позиція. Інакше в той час і бути не могло, адже економіка країн Заходу перебувала у тій фазі розвитку, коли під впливом масштабних інформаційно-комунікаційних інновацій, у т. ч. й у фінансовому секторі, забезпечувалися високі темпи економічної динаміки - і кризи, здавалося б, залишилися далеко позаду в економічній історії. За таких умов впровадження євро - як практичної реалізації ідеї "оптимальної валютної зони" - ставало додатковим потужним ферментом економічного зростання, оскільки істотно знижувало трансакційні витрати та усувало валютні ризики внаслідок заміни множини національних валют на єдину європейську. І в той період не було очевидним, що валютна інтеграція, як і економічна інтеграція загалом, - це зовсім не окремий фактор економічного зростання, а лише елемент середовища такого зростання, і що цей елемент може дуже легко перетворюватись із ферменту на інгібітор економічноі динаміки .

Слід зазначити, що у процесі розвитку ідей Р. Манделла були чітко сформульовані умови, за яких може успішно діяти "оптимальна валютна зона", а саме: не лише наявність безперешкодної мобільності праці та капіталу, гнучкості цін та заробітних плат в усьому просторі зони, але й присутність системи фіскальних трансфертів для подолання ефектів мобільності факторів та нейтралізації негативних ефектів для менш розвинених регіонів зони, а також наявність тісно- го зв'язку між економічними циклами країн-учасниць [23]. Вочевидь, практична реалізація цих підходів у форматі єврозони, де спільна монетарна політика не була підкріплена відповідними механізмами фіскального перерозподілу, не виявила дотримання цих умов. У валютному союзі країн з істотно відмінними у структурному та інституційному відношеннях економіками не могла бути дотримана ключова монетаристська передумова - точна відповідність між грошовою пропозицією та потенціалом зростання економіки Наявність уніфікованого рівня відсотка для всіх країн єврозони породжувало "асиметричні імпульси" у країнах, чиї рівні інфляції та зростання відхиляються від середніх величин [24, с. 12, 19-20]. Важливий внесок в розробку цієї концепції зробив також Дж. М. Флемінг (J. Marcus Fleming)..

Водночас на цьому тлі виникла ще одна серйозна, на погляд автора цього дослідження, проблема - асиметрія монетарно-фіскального макроекономічного регулювання. Адже, окрім авторства ідеї оптимальних валютних зон, Р. Манделлу належить й інша важлива ідея [25], яка стала важливим принципом макроекономічного регулювання, - т. зв. "правило розподілу ролей" (assignment rule)9. Його суть полягає у тому, що у країнах, де політика забезпечення зайнятості та рівноваги платіжного балансу обмежується монетарними та фіскальними інструментами, монетарна політика (рівень відсотка) має спрямовуватись на досягнення бажаного стану платіжного балансу, а фіскальна - на збереження внутрішньої економічної стабільності; застосування ж зворотного порядку призведе до погіршення як внутрішніх, так і зовнішніх пара - метрів ситуації, оскільки порушить принцип ефективної ринкової класифікації. Ця теоретична конструкція базується, серед іншого, на відомому принципі Я. Тінбергена (J. Tinbergen), згідно з яким кількість інструментів економічної політики не може бути меншою за кількість незалежних цілей політики. Таким чином, для того, щоби ефективно досягти бажаної макроекономічної збалансованості одночасно й у внутрішньому, і в зовнішньому аспектах, уряд країни (у широкому розумінні) повинен використовувати певну комбінацію (mix) монетарних та фіскальних інструментів.

Запровадження євро, з відповідною передачею функцій монетарного регулювання у виключну компетенцію Європейського центрального банку та керованої ним європейської системи центральних банків мало наслідком виведення інструментів монетарного регулювання з-під національної юрисдикції і фактичну дезінтеграцію системи макроекономічного регулювання, коли монетарні інструменти були сконцентровані на комунітарному рівні, а фіскальні залишилися майже виключно у національній юрисдикції. Цей функціональний розрив міг триматися лише до моменту виникнення серйозних зовнішньо індукованих макроекономічних збурень - які й настали в 2008 р.

Запровадження єдиної валюти забрало у національних держав важливі інструменти регулювання, пов'язані з дотриманням зовнішнього балансу економічних операцій, а отже, із зв'язком між експортом та імпортом. Як наслідок, виникла проблема значних дефіцитів поточного рахунку у структурно більш слабких економіках, які стали підривати стабільність державних фінансів Саме ця проблема розглядається окремими авторами як "коренева" причина виникнення кризи державних фінансів та кризи єврозони - див., зокрема [26, с. 8]..

Зрозуміло, що в умовах відсутності реального доступу до монетарних інструментів регулювання уряди країн, які стикаються з істотним порушенням одночасно і зовнішньої, і внутрішньої рівноваги (а саме такий варіант виник в результаті глобальної кризи), не мали іншого вибору, аніж гіпертрофовано застосувати фіскальні інструменти, насамперед через значне збільшення бюджетного фінансування - що неминуче вело до відповідної дестабілізації системи державних фінансів. А намагання різко скоротити витрати держбюджету (відповідно до вимог МВФ) у деяких країн-членів, які мали структурно розбалансовані економіки (цей аспект проблеми далі буде висвітлений детальніше) було марним сподіванням, оскільки колапс попиту запускав механізм економічного скорочення, що призводив до звуження податкової бази і не дозволяв скоротити бюджетний дефіцит. А отже, у підсумку сама належність країни до зони євро ставала для згаданих структурно вразливих країн (передусім Греції) основою для таких рецептів лікування, котрі Дж. К. Гелбрейт абсолютно обґрунтовано назвав "чашею з отрутою", яка руйнує національний економічний організм [27].

Більше того, зазначена дисфункція в системі макроекономічного регулювання, що утворилася внаслідок асиметричного формування європейського валютного союзу, мала далекосяжні соціально-економічні наслідки загалом і призвела до постановки питання про кризу легітимності ЄС Відомий німецький аналітик з Інституту дослідження суспільств імені Макса Планка в Кельні Ф. Шарпф у цьому зв'язку попереджав [24, с. 2], що Європейський валютний союз "забрав у демократично обраних урядів критично важливі інструменти макроекономічного управління. Але ще гірше, що він став системною причиною виникнення дестабілізуючих макроекономічних дисбалансів, щодо яких країни-члени виявили труднощі або неможли-вість протидіяти за допомогою інструментів, що залишилися у їх розпорядженні... Ці ефекти підірвали економічну та фіскальну стабільність деяких членів ЄВС, що зруйнувало політич-ні вимоги та очікування такою мірою, яка може трансформувати економічну кризу в кризу демократичної легітимності"..

Зрозуміло, що зазначена вада системи макроекономічного регулювання в єврозоні в умовах поширення глобальної кризи та її перекидання на кризу єврозони була ідентифікована і був запропонований рецепт її усунення через форсування процесу завершення ЕВС - як триєдиного процесу утворення банківського і фіскального союзів, а також запровадження єдиної європейської системи макроекономічного регулювання (т. зв. "Європейський семестр"). Одним з ключових напрямів цього процесу є ліквідація зазначеного монетарно- фіскального дуалізму за рахунок істотно зростаючої інтеграції фіскальних систем країн-членів.

З точки зору формальної логіки такий вибір був цілком виправданим, оскільки альтернативні рішення проблеми мали б вести до певного відступу назад в еволюції європейського інтеграційного процесу. Але практичне втілення цього курсу було фактично еквівалентним значному підсиленню ролі комунітарних органів ЄС і, відповідно, обмеженню ступеня автономності національних органів макроекономічного регулювання. Реально ми стикаємося з новою спробою федералізації Європейського Союзу, точніше - його ядра у вигляді єврозони, адже "наднаціоналізація" важливих функцій механізму економічної політики з функціональної точки зору просто не може не означати просування у напрямі формування політичного союзу.

Така перспектива багато в чому була обумовлена прийнятим у ЄС рішенням про безпрецедентне розширення Євросоюзу. У цьому зв'язку дуже показовою є думка Жака Делора (Jacques Delors), колишнього голови Єврокомісії та головного архітектора тієї потужної хвилі євроінтеграції, що зумовила укладення Маастрихтського та Амстердамського договорів та утворення сучасних структур Європейського Союзу: ймовірність того, що ЄС після свого розширення 2004 р. розпадеться, він оцінив у 50%. Ж. Делор ще тоді наполягав на тому, що ЄС повинен знайти реалістичний шлях працювати з більш ніж 27 країнами-членами, інакше "три великі країни - а завтра, можливо, і чотири чи п'ять - приберуть зі столу свої карти і вирішать грати самостійно Чи не може стати "Брексіт" лише першою ластівкою у процесі, передбаченому в 2004 році Ж. Делором? - В.С.. І це було б кінцем мрії батьків Європи ". І такий кінець Європейського Союзу, на погляд Делора, жодним чином не повинен розглядатися як відд алена перспектива. А єдиним шляхом виходу з цієї небезпечної ситуації - дозволити меншим за розміром групам країн просуватися вперед з більш глибокою інтеграцією та ініційованими ними власними формами взаємодії, якщо вони того забажають" [28].

Нейтралізація ризиків безпрецедентного територіального розширення ЄС об'єктивно потребувала, на погляд Ж. Делора та його однодумців, адекватного посилення "європейської дисципліни" та зростання ролі європейських норм регулювання. Але провал у 2005 р. проекту європейського конституційного договору, який передбачав, серед іншого, запровадження прямих європейських законів, обмежив сферу прямої дії комунітарних (наднаціональних) повноважень і, навпаки, розширив сферу координації дій. Це дало Ж. Делору підстави констатувати наявність у ЄС "інституційної дезінтеграції': пропозиція запровадити такий метод економічного регулювання, за якого буде зменшена роль Єврокомісії, а лідери 27 країн щомісячно зустрічатимуться і вирішувати всі питання, є "еквівалентом ООН в її найгірші періоди існування" [29].

Але, з іншого боку, спроби формування потужнішої політичної надбудови є надзвичайно проблемним вибором, зважаючи на низку міркувань. Де -факто цей курс, дозволяючи пом'якшити одні проблеми, породжує або загострює одразу декілька інших серйозних протиріч.

По-перше, економічна доцільність (прагматизм) - не єдиний фактор формування поведінки в європейському соціумі. Критично важлива роль залишається за самоідентифікацією громадян, визначенням ними свої ідентичності та реальним бажанням поступитися, хоча б частково, своєю переважно національною (а нерідко й регіональною) ідентичністю на користь загальноєвропейської. Провал ратифікації Конституції ЄС 2004 р. у Франції та Нідерландах є яскравим тому свідченням, так само як і значне посилення останнім часом ролі правонаціоналістичних партій і рухів у більшості країн

ЄС Країні праві партії, які виступають якщо не вихід з ЄС, то за істотний перегляд інституцій- них засад Євросоюзу, станом на початок 2017 р. займають перші місця в рейтингах популярно-сті у Франції ("Національний фронт" на чолі з М. Ле Пен), Нідерландах ("Партія свободи",

Г. Вілдерс), Італії ("Рух п'яти зірок", Дж. П. "Беппе" Грілло), істотно зросла популярність "Альтернативи для Німеччини". У Польщі та Угорщині уряди очолюються правонаціоналістич- ними політичними силами, які вже неодноразово вступали в прямий конфлікт з керівними органами ЄС. Керівництво Чеської Республіки ще з часів В. Гавела традиційно займає позицію проти посилення ролі наднаціональних органів Євросоюзу. А про "антиЄСівські" настрої в Греції свідчить хоча б та обставина, що термін "Грексіт" нерідко виступає сьогодні у ЗМІ в одній зв'язці з терміном "Брексіт".. Сподіватися за таких умов на істотне посилення функцій наднаціональних органів - значить не рахуватися з реаліями.

По-друге, процес посилення ролі європейських інститутів був би набагато результативнішим, якби розв'язувалась проблема "дефіциту демократії" в їх функціонуванні. Але попри певні позитивні зміни у структурі та процедурах прийняття рішень у системі керівних інститутів Євросоюзу, кардинального прориву тут не спостерігаємо. Для більшості громадян європейських держав Брюссель виступає осередком євробюрократії, яка, не обрана публічно, у дуже заплутаному процедурному режимі часто приймає незрозумілі рішення із величезними соціально-економічними наслідками. Понад те, інстинктивно більшість розуміє, що подальше розширення функцій комунітарних органів іще більше централізує реальні владні повноваження, відірве їх від місць проживання - всупереч формально проголошеному принципу субсидіарності. Адже яку вагу матиме цей принцип розподілу функцій регулювання та їх концентрації там, де вони можуть краще виконуватись, якщо всі основні грошово-фінансові регулятори будуть централізовані?

По-третє, якщо процеси завершення формування ЕВС не будуть асоціюватися з централізацією повноважень регулювання, а все ж ґрунтуватимуться на активній ролі національних урядів, це неодмінно потребуватиме колосал ь- ного посилення процесів координації економічної політики. При цьому знаходження спільного знаменника у політичному рівнянні з багатьма параметрами і змінним величинами - справа не лише дуже витратна в часовому вимірі, але й зовсім не гарантована через об'єктивну наявність великої кількості розбіжностей у позиціях для країн, які мають істотно відмінні економічні умови та рівні розвитку. Чи не перетвориться цей процес, врешті-решт, на свого роду dйjа vu Ради Економічної Взаємодопомоги країн колишнього соціалістичного табору?

По-четверте, ефективність функціонування будь-яких центрів координації, узгодження позицій значною мірою зумовлюється наявністю спільного або принаймні близького розуміння змісту тих чи інших процесів і явищ. Це залежить, серед іншого, від порядку ранжування елементів у рамках сформованої національної системи цінностей, від особливостей культури державного управління. І за всієї значимості процесів європеїзації, зближення "культурних геномів" окремих країн, процес утворення єдиної європейської культури, у т. ч. культури управління, досі далекий від завершення: для її формування потрібний тривалий час успішного спільного розвитку. А тому залишається широкий простір для конфлікту різних культур державного управління в органах взаємодії та керівних органах ЄС, зокрема в Європейській Комісії, яка комплектується за принципом - "усім по сім", а також у рамках гібридних міжпартійних утворень в Європарламенті. Все це неминуче ускладнюватиме досягнення оптимуму в спільному макроекономічному регулюванні.

Чи видається на тлі сказаного незрозумілим рішення Британії про вихід з ЄС, зважаючи на те, що економічна модель цієї країни має виразні відмінності та більше тяжіє до американської, аніж до будь-якої з європейських моделей економічного устрою ?

Важливим обмеженням для політики завершення формування ЕВС є певна інституційна неадекватність комбінації політики поглиблення і політики розширення. За своєю структурою це два різні процеси, і абсолютно зрозуміло, що здійснювати будь-які організаційні перебудови значно легше в більш обмеженому просторі. Поєднання цих двох процесів у часі призводить до значного зростання адаптаційних шоків, які пов'язані з браком здатності пристосуватися до нових принципів організації. Збільшення якісної гетерогенності учасників, яке неминуче викликає процес розширення, істотно збільшує ризики інституційного провалу у процесі реформ, коли система, перш ніж перетвориться на щось нове і більш ефективне, може з легкістю увійти в режим "штопору" і зазнати катастрофи. Сьогодні вже є підстави для висновку, що принципове рішення, прийняте ще в 1990 -х роках про найбільше в історії розширення ЄС (не завершене й досі, оскільки ще декілька країн формально перебувають у статусі кандидатів на членство в ЄС або вимагають надання їм такого статусу у близькій перспективі) було результатом превалювання полі- тико-ідеологічних міркувань і достатньою мірою не ґрунтувалося на розумінні закономірностей розвитку інтеграційних процесів. Фактично воно зробило істотний внесок у процес ускладнення умов функціонування ЄС і розвиток кризових тенденцій усередині нього.

Нарешті слід звернути увагу й на обставину, яка до цього моменту майже повністю схована від зору дослідників, - об'єктивно зумовлену нелінійність розвитку інтеграційних процесів. Подібно до процесів, які відбуваються в глобальному середовищі, процеси регіональної інтеграції, схоже, можуть протікати виключно у хвилеподібному режимі, який визначається перебігом хвиль соціально-економічного розвитку в цілому. У цьому контексті особливо важливо відстежити залежність піднесень та спадів у розвитку інтеграції залежно від фази довгих Кондратьєвських хвиль зміни технологічної пара - дигми. Адже процеси інтеграції, які за свою суттю передбачають істотні зміни у структурі економіки та соціальних інститутах (якщо учасники переходять до вищих стадій інтеграції), мають орієнтуватися саме на досягнення довгострокових цілей розвитку, які тісно залежать від технологічних змін.

Є достатні підстави вважати хибною думку про те, що наявність великого економічного простору має незмінно велике значення для розвитку. Насправді, ця теза, яку ретельно обґрунтовували в період панування масового виробництва періоду панування третього і четвертого технологічних укладів, зовсім не виглядає безумовною в період поширення гнучких виробничих Розгорнута аргументація цього рішення і, водночас, перспективне бачення "моделі" майбут-ньої присутності Британії у світі саме як глобального, а не регіонального "гравця", були викла-дені урядом цієї країни в [30]. систем на базі технологій п'ятого-шостого укладів. Поширення в сучасному світі "четвертої промислової революції", з її тенденціями до індивідуалізації (персоналізації), ставить під сумнів двовимірну логіку "великий або малий": у ній реально зникає така альтернатива; може бути присутнім і те, і друге. Але, крім цього, можливі циклічні коливання відносного значення різних форм організації економічного простору.

Взагалі, інновації, як свідчить теорія, виникають первісно в локальному середовищі, лише згодом поширюючись на більш широкий простір. У початкових фазах Кондратьєвської хвилі розмір економічного простору не відіграє значної ролі; навпаки, великі простори в цей період асоціюються саме із технологіями, що починають застарівати, на котрих функціонують повсюдно поширені (в сучасних умовах - транснаціоналізовані) мережі виробництва та збуту Одним із фундаментальних постулатів широко відомої концепції життєвого циклу товару (Р. Вернон (R. Vernon) та ін.) є те, що новий товар спочатку впроваджується на національному ринку, потім поширюється у вигляді експорту товарів на закордонні ринки, а на тій стадії, ко-ли він вже стає традиційним, утримання його ринку вимагає експорту капіталу та переведення виробництва за кордон (у країни з більш дешевими факторами виробництва) - що, власне, й означає нині транснаціональне виробництво у широкому глобальному або макрорегіональ- ному просторі., що мають бути зруйновані у процесі інновацій відповідно до відомого Шумпетерівського принципу творчого руйнування.

У світлі такої логіки руйнування існуючих глобальних або макрорегіональ- них зв'язків, як наслідок кардинальної зміни інституційних та політичних умов регулювання, зовсім не обов'язково означає відкат у минуле - до часів замкнених національних господарств (хоча ймовірність такого перебігу подій як тимчасового явища і не можна виключити). Адже руйнування старого (хоча й повсюдно поширеного) може, навпаки, звільнювати простір для розвитку нового. Інша справа, чи буде цей вільний простір дійсно заповнюватись новим, або вести до поширення архаїки - як ми бачимо на практиці деяких країн, що "реформуються". І в цьому зв'язку наявність певних моментів руйнування, дезінтеграції застарілого і того, що втратило свою актуальність, зовсім не є катастрофою, а, навпаки, - передумовою подальшого розвитку.

Процеси нового підвищення ролі великих економічних просторів, а разом із тим і процесів глобалізації та регіональної інтеграції, відбуватимуться у майбутньому паралельно із утвердженням нової технологічної парадигми, що потребуватиме великих коштів на своє повсюдне поширення. На нинішньому ж етапі скоріше має відбуватися процес реструктуризації цих процесів, зміни їх пріоритетів відповідно до нового усвідомлення суспільно-економічних та природних викликів та пошуку нових смислів і мотивацій до економічної діяльності.

Ці пошуки нині об'єктивно вимагають значно більшою мірою гнучкості, аніж простору. Для них на нинішньому етапі уніфікованість економічного простору не має великого значення, навпаки, - може бути дисфункціональ- ною, оскільки поглинатиме великі обсяги часу та енергії для процесів координації та уніфікації, замість їх використання на творіння нового. Поширення нового, відповідно до принципів синергетичного мислення, яке найбільш адекватно описує нелінійні процеси виникнення нового, є процесом вибухоподібним, із стрімким наростанням та величезною витратою енергії: у випадку соціально-економічного розвитку - соціальної енергії творіння нових форм (морфогенезу).

Проте така реструктуризація повинна здійснюватися керовано і (наскільки це можливо) на основі раціонально обґрунтованих передбачень; інакше світу не уникнути катастрофічного розвитку подій. Адже запитання, поставлене нідерландським дослідником Х. Воллаардом (Vollaard) [12] ще у початковий період глобальної кризи (2008 р.): "Чи доживе Європейський Союз до 2024?" - зовсім не видається сьогодні таким вже фантастичним, як раніше.

Можливі сценарії подальшої еволюції європейського інтеграційного процесу

Для того щоби адекватно оцінити можливі перспективи євроінтеграційно- го процесу, необхідно насамперед відмовитись від його абсолютизації та перетворення на свого роду ікону, якій треба молитися, або ж мантру, котру необхідно щоденно повторювати. Інтеграція як така є не більше, ніж певна технологія вирішення актуальних соціально-економічних та інших питань, яка існує поряд із можливими іншими підходами. Більше того, зрозуміти значення цього інструмента неможливо без розуміння зворотного боку всякого інтеграційного процесу - процесу дезінтеграції, без якого концепт інтеграції і перетворюється саме на ідеологему.

Слід, однак, підкреслити, що питання дезінтеграції тривалий час майже не досліджувалися в теоретичному плані, за винятком спроб аналізу процесів політичного розпаду в тих чи інших частинах світу.

Одним із небагатьох теоретичних концептів регіональної інтеграції, щодо яких були сформульовані умови можливих дезінтеграційних тенденції, є напра- цювання Ф. Шміттера [31-32]. Він стверджував, що в регіональному об'єднанні, поряд зі стратегіями, які передбачають зростання рівня повноважень у прийнятті рішень спільними інститутами (build-up), розширення сфери спільних рішень та зобов'язань (spill-around) та поєднання цих двох тенденцій (spillover), або ж відносну стабілізацію та обмеження динаміки регіонального процесу у рамках т. зв. "зони байдужості", можливі й певні реверсивні рухи, а саме:

"відсікання зайвого”, або "окопування" (retrench) - коли у відповідь на труднощі в розвитку відбувається скорочення витрат та виведення спільних інститутів з певних сфер (за можливого підвищення рівня спільних підходів у тих сферах, які залишаються);

приведення в неорганізований стан (змішування сплутування, "помутніння" - muddle-about) - фактичне зведення процесу інтеграції до дискусій, які не породжують реальні зобов'язання та виділення відповідних ресурсів.

зворотний перелив (spill-back) - відступ інтеграційного процесу назад як відносно сфери дії, так і обсягу повноважень спільних інститутів, з можливим поверненням до стану, що передував початку інтеграції.

Ф. Шміттер зазначав Стисле викладення основних положень теорії Ф. Шміттера див. [20, с. 370-375]., що як тільки процес регіональної інтеграції не знаходить відповіді на кризові явища, він призводить до дезінтеграції. Висунута ним "гіпотеза політизації" наголошувала на можливій тенденції до зростання суперечливості процесу спільного прийняття рішень у періоди переоцінки інтеграційних стратегій, що, у свою чергу, може зумовити відкритий пере - гляд спільних цілей та зсув прихильності акторів та їх очікувань у напрямі нового регіонального центру. Проте рух "донизу" та "назад" тягне за собою не лише відмову від вигід, пов'язаних з вищим рівнем співробітництва, але й втрату ресурсів, вкладених раніше у створення спільних інститутів. Дезін- теграційним процесам перешкоджає і тенденція до зростання рівня взаємної детермінації процесів у країнах-членах у міру просування до вищих рівнів інтеграції. Не менше значення мають і різноманітні символічні ефекти розпаду існуючих структур.

Але проблеми для розвитку інтеграції можуть наставати і тоді, коли темпи або обсяги індукованих ними змін є надто великими, коли окремі члени співтовариства не здатні адаптуватись до таких змін - і це може породжувати захисні реакції відносно регіонального інтеграційного процесу.

Останнім часом ми спостерігаємо істотне підвищення інтенсивності досліджень дезінтеграційних процесів, спрямованих на заповнення вакууму у цій сфері в контексті викликів, що виникають у реальній практиці євроінтеграції.

Можливі сценарії дезінтеграції на загальнотеоретичному рівні дослідили А. Лібман та Б. Хейфец [18], які виокремили такі її чотири варіанти: "конфліктну", "стагнуючу", "шокову" та "дивергентну" (табл. 1). При цьому вони підкреслили, що ці моделі зазвичай не зустрічаються у "чистому вигляді", а частіше виступають у певних комбінаціях.

Стосовно дезінтеграційних тенденцій усередині ЄС слід відзначити декілька важливих теоретичних підходів, обґрунтованих Х. Воллаардом [12-13] на основі застосування теоретичних положень С. Бартоліні [33] С. Бартоліні, зокрема, акцентує обумовленість інтеграції та дезінтеграції системним взаємо-зв'язком процесів зовнішньої консолідації та внутрішнього структурування, специфічний фор-мат поєднання яких формує поведінку акторів у аспекті їх лояльності (loyalty), публічної пози-ції (voice) та права на вихід з політичної структури (exit). Така можливість сьогодні проглядається в офіційній позицій керівництва Шотландії віднос-но "Брексіту".. Автор доводить, що процес дезінтеграції неправильно розглядати як дзеркально зворотний процес по відношенню до інтеграції. Європейська інтеграція створила сильну взаємозалежність транскордонних регіональних зв'язків, так що, можливо, дезінтеграція матиме своїм наслідком не повернення до повномасштабного національного державного регулювання, а посилення взаємодії "субнаціональних регіонів" з Брюсселем за рахунок скорочення їх зв'язків з національними столицями. Адже політичні актори, які усвідомлюють високу ціну повного виходу з інтеграції, можуть перенаправляти свою лояльність, очікування та політичну діяльність не назад до національних держав, а в напрямі транснаціоналізованих регіональних властей, формуючи тим самим багатошарові та багатогранні політичні конструкції (multi-layered, multi-faceted political constructions)118.

Таблиця 1

Класифікація можливих сценаріїв дезінтеграції (модель Лібмана-Хейфеца)

Х. Воллаард сформулював чотири ключові постулати, які визначають перспективи ЄС:

o зовнішня консолідація ЄС залишається слабкою (що виражається насамперед у проникливості та неконгруентності його зовнішніх кордонів) - і це полегшує вихід з його складу;

o європейська інтеграція слугує постійним джерелом незадоволення через різний рівень здатності суб'єктів (залежно від віку, освіти, матеріального статку та володіння мовами, традицій збереження сімейних та соціальних зв'язків) використовувати переваги мобільності, - і це призводить до появи різних ефектів єдиної монетарної політики не лише для різних держав, але й для різних регіонів, породжуючи внутрішні "розломи" і незадоволення серед окремих регіонів, верств громадян та компаній, у т. ч. стосовно розподілу компетенцій усередині ЄС;

o слабка зовнішня консолідація стримує політичне структурування всередині ЄС: постійне розширення Союзу, із супутніми перманентними реорганізаціями та ускладненням комунітарного управління, триваючі суперечки навколо дефіциту демократії в ЄС зменшують упевненість у тому, що голос кожного може бути почутий - і це зміщує баланс вибору на користь здійснення виходу із системи замість голосування за реформи;

o за відсутності за межами ЄС повноцінних опцій повного виходу із Союзу (внаслідок невизначеностей і ризиків, пов'язаних з цим, усвідомлення значного розміру втрат від виходу), євроскептицизм може породжувати лише випадки часткового виходу з окремих сфер ін - теграції та голосування за вихід "чужаків" (exitofothers); схильність до повного виходу зростає залежно від інтенсивності розчарування в євро- інтеграції, зменшення можливості доводити свою позицію на європейському рівні, зниження відданості спільним європейським інститутам, зменшення оцінюваних втрат від виходу та отримання більших можл и- востей альтернативного отримання переваг від інтеграційних схем за межами ЄС.

Тому лише Велика Британія, на думку автора, є ймовірним кандидатом на повний вихід. Водночас інші євроскептичні країни-члени будуть, скоріше за все, більше схильні або до часткового обмеження участі в євроінтеграції (opt- outs) з метою обмеження вартості участі в ЄС, або ж - у разі країн з відносно менш ефективними національними системами управління - до зменшення рівня дотримання правил ЄС, а також до індивідуальної еміграції в інші країни ЄС. При цьому реальним стає формування "усіченого союзу", у рамках якого ЄС отримає час і ресурси для зміцнення "конгруентності кордонів", наприклад, через утворення фіскального союзу, зменшення рівня проникливості кордонів через блокування подальшого розширення, посилення потенціалу дотримання правил Союзу, підвищення лояльності до європейських інститутів та надання більших прав голосу опозиції євроскептиків [13, с. 14].

Ф. Шміттером та З. Лефкофріді [15] розвинені описані вище принципові підходи теорії неофункціоналізму, підкріплені відповідним емпіричним аналізом, що дало підстави стверджувати про наявність зростаючої ймовірності дезінтеграції в рамках ЄС. Так, зокрема, наявність фактора ризику дезінтеграції вбачається в тому, що для низки країн ЄС (Греція, Велика Британія, Мальта) зовнішня торгівля з країнами - нечленами має більше значення, ніж торгівля всередині ЄС, що доповнюється зростаючою орієнтацією на ринки третіх країн (Китай, ринки країн, що розвиваються, та країн з ринками, що формуються) з боку ключових членів ЄС - Німеччини, Франції та Італії, тоді як позитивний вплив запровадження євро на взаємну торгівлю концентрується переважно у "периферійній зоні" ЄС. Ідентифікована (порівняно з США та Японією) низька здатність ЄС вирішувати проблему безробіття, що поставило під сумнів досягнення важливої передумови стабільності інтеграційного процесу - наявність рівномірного розподілу вигід від інтеграції та конвергенцію країн -членів у аспекті ключових макро- економічних показників та рівня соціального захисту. Значною мірою це стало наслідком превалювання всередині ЄС технократичних неоліберал ь- них підходів, які просували ідеї фіскального збалансування економіки та бюджетної економії як передумови подальшого економічного розширення та бази інвестицій. У реалії же цей курс істотно загострив макроекономічні проблеми низки країн ЄС та зони євро, особливо Греції, яка зазнала 25 - відсоткового падіння ВВП за 4 роки та зростання безробіття до 25%, а серед молоді - до 50% [15, с. 21].

Д. Веббер [16] доводить, що ЄС спирається на недостатньо надійний фундамент інтеграції, який може виявитись менш стійким щодо чинників дезінтеграції, ніж на це вказують найбільш поширені теорії європейської інтеграції. Критично важливе значення тут матимуть два фактори. По -перше, піднесення національно-популістичної течії в політиці, яка різко підсилює напруження між вимогами та логікою внутрішньої політики та політикою ЄС, та якісна зміна модальності прийняття рішень в ЄС у період після з а- кінчення "холодної війни" та постмаастрихтський період - з "дозвільного консенсусу" (permissive consensus) на "недозвільну незгоду" ("unpermissive dissensus”) По суті аналогічний термін - "стримуюча незгода" (''constrammgdissensus'') запроваджений у рамках новітнього аналітичного напряму дослідження процесів інтеграції та дезінтеграції, який отримав назву "постфункціоналізм" та пояснює, чому падає громадська підтримка ЄС населенням - див. [34].. При цьому зростаючі обсяги транснаціональних обмінів не змогли породити відповідне їм зростання європейської політичної ідентич - ності: лише 10-15% громадян країн ЄС є "справжніми європейцями" - тими, хто має глибинні матеріальні та культурні зв'язки зі своїми візаві в інших країнах Європи, і за таких обставин підтримка населенням ЄС та інтеграційного процесу сильно залежить від змін економічної кон'юнктури та інших короткострокових змінних факторів[16, с. 11-12]. По-друге, не виключена еволюція ролі Німеччини, як "напівгегемона" в ЄС, який, до цього часу виступаючи "регіональним скарбником" ЄС, реалізовував курс на формування європейської квазіфедеральної держави. Проте з кінця 1990-х років виразно проєвропейська позиція Німеччини послаблюється і стає більш амбівалентною [16, с. 14-16] Федеральні землі, за твердженням Веббера, стають менш прихильними до подальшої пере-дачі компетенцій у Брюссель, а експортні потоки Німеччини мають більшу схильність до зрос-тання в напрямі країн Азії, аніж країн - членів ЄС.. Найбільш імовірним сценарієм дезінтеграції за таких умов може стати своєрідна "британізація" європейської політики Берліна, коли Німеччина опанує набагато більш конфронтаційну позицію відносно ЄС, намагаючись обмежити роль наднаціональних органів на користь міжурядових механізмів та просуваючи вперед "диференційовані" форми інтеграції (Europe а la carte), що призведе до зміни конфігурації ЄС і зробить його менш монолітним і зв'язаним.

Інші дослідники - Х. Шеллер та А. Епплер [14] відштовхуються від розуміння процесів інтеграції та дезінтеграції як багатовимірних ( multidimensional) і наголошують на необхідності врахування не лише інституційних та політичних, але й суто економічних та соціокультурних аспектів процесу. Така поліфакторність уможливлює одночасне існування інтеграційних та дезінтеграційних тенденцій у різних вимірах (інституційному, територіал ь- ному, економічному та соціокультурному), коли в одній підсистемі відбув а- ється інтеграція, а в іншій - дезінтеграція, але при цьому події в одній сфері впливають на розвиток в інших сферах [14, с. 26]. З огляду на цей принцип, вони стверджують, що всередині ЄС з початку останньої фінансово-економічної кризи відбувається процес дезінтеграції, насамперед в економічному аспекті та аспекті легітимності, внаслідок істотних втрат через нав 'язування проблемним країнам півдня ЄС рецептів жорсткої економії, що призвели до негативних економічних наслідків та соціальної дезінтеграції ( "ерозії соціальної тканини" окремих країн). Причому дезінтеграція в економічному аспекті має функціональний характер, коли внутрішній ринок ЄС став розпадатися, по суті, на регіональні субринки внаслідок ринкової "ізоляції" Про зростаюче сприйняття фінансовими ринками держав - членів єврозони як автономних національних економічних просторів свідчать, зокрема, такі явища, як наростання розбіж-ностей у рівнях ринкових відсотків та оцінках кредитних рейтингів. Вони існують на тлі зрос-таючих макроекономічних розривів в єврозоні в цілому. окремих країн-членів та виникнення реальної асиметрії між багаторівневою політичною системою та ринками (наявні політичні інструменти та ресурси недостатні для відновлення врегульованого стану ринків та захисту їх від системних ризиків), а також виникнення виразних дисбалансів у показниках економічного розвитку і конкурентоспроможності серед країн -членів [14, с. 29, 31].

Я. Зелонка [17], розглядаючи кризу ЄС у широкому історичному контексті і зважаючи на те, що його легітимність спирається насамперед на ефективність інститутів, а не на демократію чи культурну (національну) ідентичність, передбачає три можливі сценарії європейської дезінтеграції:

сценарій стрімкої (abrupt) дезінтеграції під впливом якого-небудь зовнішнього шоку, здатного генерувати анархію, що виходить за межі політичного контролю (наприклад, падіння євро);

"стрибок у федерацію" (jump into federation) - генерування нового відчуття спільності цілей, необхідних для формування нових ініціатив у напрямі формування глибшого політичного, економічного та фіскального союзів;

* "нове середньовіччя" (new medievalism) - найбільш імовірний та сприятливий сценарій, коли відбуватиметься прискорення диференційованої інтеграції у рамках концентричних кіл, з інтенсифікацією процесу в одних сферах та збереженням слабкої взаємодії в інших сферах; ЄС при цьому наближатиметься до середньовічної парадигми, яка передбачає перехрещування владних повноважень (overlapping authority), множинність лояльностей , нечіткість кордонів та дуальність конкуруючих універсальних домагань (universal claims).