Світова економіка

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Конспект лекцій

СВІТОВА ЕКОНОМІКА

Конспект лекцій відповідає вимогам Державного освітнього стандарту вищої професійної освіти.

Доступність і стислість викладу дозволяють швидко і легко отримати основні знання з предмета, підготуватися і успішно здати залік та іспит.

Дається уявлення про сутність світової економіки і механізм її функціонування, висвітлюються проблеми міжнародного поділу праці, аналізуються тенденції розвитку світової економіки на сучасному етапі, розкриваються сутність і чинник глобалізації світового господарства, розглядається природно-ресурсний та людський потенціал, характеризується галузева структура світового господарства.

У виданні представлена класифікація країн за рівнем соціально-економічного розвитку, викладена проблема нерівномірності, а також описані глобальні проблеми сучасності.

Для студентів економічних вузів і коледжів, а також тих, хто самостійно вивчає даний предмет.

Зміст

Лекція 1. Поняття і сутність світового господарства і міжнародних економічних відносин

Лекція 2. Етапи розвитку сучасного світового господарства. Тенденція розвитку світової економіки

1. Етапи розвитку сучасного світового господарства

2. Тенденції розвитку світової економіки на рубежі XX-XXI ст.

Лекція 3. Суб'єкти світового господарства. Критерії виділення: рівень економічного розвитку, соціальна структура економіки, тип економічного розвитку, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків

1. Три групи країн: розвинені, що розвиваються і з перехідною економікою

2. Група розвинених країн

3. Група країн, що розвиваються

4. Група країн з перехідною економікою

Лекція 4. Нові індустріальні країни, нафтовидобувні країни, найменш розвинені країни. Особливе місце групи лідерів світу, що розвивається: нових індустріальних країн і країн - членів ОПЕК

Статут визначає три категорії членства в Організації:

Лекція 5. Відкритість національної економіки. економічна безпека

Лекція 6. Міжнародний поділ праці - основа розвитку сучасного світового господарства

Міжнародний поділ праці (МРТ)

Лекція 7. Міжнародна міграція робочої сили

1. Міжнародна міграція трудових ресурсів: поняття, види.

2. Міжнародна організація з міграції (МОМ)

3. Традиційні центри тяжіння робочої сили

4. Нетрадиційні центри тяжіння робочої сили

Лекція 8. Світовий ринок і міжнародна торгівля

1. Загальна характеристика

2. Зовнішньоекономічні зв'язки Росії

Лекція 9. Міжнародний рух капіталу

1. Сутність і форми міжнародного руху капіталу

2. Світовий ринок капіталів. Поняття. Сутність

3. Євро і долари (євродолари)

4. Основні учасники світового фінансового ринку

5. Світові фінансові центри

6. Міжнародний кредит. Сутність, основні функції та форми міжнародного кредиту

Лекція 10. Потенціал світової економіки

1. Природно-ресурсний потенціал світового господарства. Сутність

2. Земельні ресурси

3. Водні ресурси

4. Лісові ресурси

5. Трудові ресурси світового господарства. Сутність. Населення. Економічно активне населення. проблеми зайнятості

Лекція 11. Міжнародні валютні відносини

1. Світова валютна система. Її сутність

2. Основні поняття світової валютної cистема: валюта, валютний курс, валютні паритети, конвертованість валюти, валютні ринки, валютні біржі

3. Становлення і розвиток МВС

4. Платіжний баланс. Структура платіжного балансу. Нерівновагу платіжного балансу, причини виникнення та проблеми врегулювання

5. Проблеми зовнішньої заборгованості

6. Валютна політика держави. Форми та інструменти валютної політики

Лекція 12. Інтеграційні процеси в світовому господарстві

1. Сутність міжнародної економічної інтеграції

2. Форми міжнародної економічної інтеграції

3. Розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі

4. Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА)

5. Інтеграційні процеси в Азії

6. Інтеграційні процеси в Південній Америці

7. Інтеграційні процеси в Африці

Лекція 13. Інструменти зовнішньоторговельної політики. Тарифні та нетарифні обмеження

Лекція 14. Система міжнародних економічних організацій

1. Сутність і поняття міжнародних економічних організацій

2. Класифікація міжнародних економічних організацій

Лекція 15. ТНК та їх значення у світовій економіці

Лекція 1. Поняття і сутність світового господарства і міжнародних економічних відносин

Поняття «світова економіка» рівнозначно термінам «світове господарство» і «всесвітнє господарство». Економісти виділяють їх в один і дають кілька визначень. Можна розглянути як в узагальненому, так і в приватному сенсі. По узагальненому визначенню світова економіка визначається як сума всіх національних економік світу, в приватному сенсі - це сукупність тих компонентів національних економік, які взаємодіють із зовнішнім світом. Однак відмінність між двома визначеннями стає все менш примітним, так як в будь-якій країні залишається все менше галузей і підгалузей, які б не взаємодіяли із зовнішнім світом прямо або побічно.

Світове господарство - це складна система. Вся сукупність різноманітних національних економік (або їх зовнішньоекономічних частин, якщо виходити з вузького визначення) об'єднана рухом товарів, послуг і факторів виробництва (економічних ресурсів). На цій основі між країнами зав'язуються міжнародні економічні відносини (зовнішньоекономічні зв'язки). Виникають господарські відносини між резидентами і нерезидентами (юридичними та фізичними особами різних країн). Їх можна згрупувати за формами.

Міжнародну (світову) торгівлю товарами і послугами зазвичай виділяють в окрему форму. Переміщення факторів виробництва ґрунтується на таких формах міжнародних економічних відносин, як міжнародне переміщення капіталу, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна торгівля знаннями (міжнародна передача технології). При розгляді інших факторів виробництва, крім капіталу, праці, і знань (технології), можна сказати, що наприклад, природні ресурси немобільні і беруть участь у зовнішньоекономічних зв'язках майже завжди опосередковано, через міжнародну торгівлю виготовленої на їх основі продукції і т. д.

Іншими факторами виробництва є підприємницькі здібності (підприємництво, підприємницький досвід). Вони пересуваються в основному разом з капіталом, робочою силою і знаннями (технологією) і тому зазвичай не фігурують як самостійна форма міжнародних економічних відносин. В особливу форму можна виділити міжнародні валютно-розрахункові відносини. Вони хоч і є похідними від міжнародної торгівлі і руху факторів виробництва (особливо капіталу), але їм вдалося придбати досить велику самостійність у світовому господарстві.

Лекція 2. Етапи розвитку сучасного світового господарства. Тенденція розвитку світової економіки

1. Етапи розвитку сучасного світового господарства

Світове господарство остаточно сформувалося близько ста років тому, хоча початок складатися дуже давно.

А почалося все з міжнародної (світової) торгівлі, яка визначається як рух товарів і послуг між країнами. Ввезення з-за кордону іменується імпортом, а вивезення - експортом. Міжнародна (світова) торгівля - це сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, і має багаторічну історію. Населення першої у світі держави - Єгипту - ще близько 5 тис. років тому мало торговельну зв'язок з сусідніми племенами, купуючи у них деревину, метали, худобу в обмін на продукти єгипетського ремесла та землеробства. Єгиптяни також організовували експедиції для господарського освоєння нових земель. В цей же час населяли територію сучасної Росії племена вже обмінювалися товарами з сусідніми і навіть віддаленими від них районами світу.

Так, мідні та бронзові вироби з Кавказу, Південного Уралу і Сибіру поширювалися по всій Євразії, перепродуючи одним плем'ям іншому.

До міжнародної торгівлі товарами стали приєднуватися торговці послугами. Фінікійські та грецькі купці займалися торгівлею по всьому Середземномор'ю своїми і набутими в інших країнах товарами.

Додатково вони ще й надавали послуги, перевозячи чужі вантажі і іноземних пасажирів. Район Середземномор'я і Чорного моря разом з прилеглими країнами Західної Азії є тією зоною миру, де ще в глибоку давнину зародилося ядро світового господарства. Потроху до нього стали приєднуватися інші господарські регіони світу - спочатку Південна Азія, потім Південно-Східна та Східна Азія, Росія, Америка, Австралія і Океанія. В останню чергу важкодоступні райони Тропічної Африки і Східної Азії.

Особливо діяльну поширення в новий час ринкові відносини (спочатку в Західній Європі, а потім в інших регіонах світу), великі географічні відкриття XV-XVII ст., Поява в XIX в. машинна індустрія і сучасні засоби транспорту і зв'язку відіграли велику роль у становленні світової торгівлі товарами та послугами. Стрімко багатіючі європейські купці нового часу часто разом з монархами своїх країн (їх сила також зміцніла в порівнянні з часами середньовічної роздробленості) намагалися пробитися до нових ринків і нових джерел капіталу. Бажання золота, нових земель, заморських товарів викликало одне з найбільших підприємств людства - хвилю експедицій з Європи на пошуки нових земель і торгових шляхів. Відкриття Колумба, Васко да Гами, Магеллана, Єрмака розсунули межі світового ринку в багато разів, приєднавши до нього чималі нові регіони. Господарські відносини з цими регіонами зміцніли після початку масового фабричного виробництва готових виробів у XIX в. спочатку в Західній Європі, а тільки потім у Північній Америці, Росії та Японії.

Здебільшого це були доступні всім прості і дешеві споживчі товари; вони проводилися не тільки для внутрішнього, але і для зовнішнього ринку.

Їх реалізації сильно сприяли пароплави, залізниці, телеграф, що з'явилися в раніше недоступних куточках світу. У результаті до кінця XIX в. склався світової (всесвітній) ринок товарів і послуг, тобто сукупність національних ринків товарів і послуг.

У той час на світовому ринку, як і зараз, переважали товари, а також одночасно широко продаються і деякі види послуг - фрахтові, банківські, біржові. Слід зазначити, що Росія на світовому ринку була насамперед експортером зерна та іншої сільськогосподарської продукції, а також деревини до Західної Європи, постачальником виробів у сусідні країни (в основному азіатські), а також імпортером західноєвропейських готових виробів, матеріалів і напівфабрикатів.

В цей же час у світі збільшувалося рух майже всіх факторів виробництва - капіталу, робочої сили, підприємницьких здібностей, технології.

Так, наша країна стала вдаватися до використання іноземного позикового капіталу. Перший зовнішню позику був зроблений в 1769 р. Катериною II у голландських банкірів. Доявілась перша іноземна компанія «Німецьке континентальне газове товариство». Вона почала свою діяльність в 1855 р.

А потім з кінця XX в. Росія приступила до експорту капіталу, в основному в сусідні азіатські країни. Іноземна робоча сила використовувалася в Росії з кінця XIX в. (іранські робітники працювали на Бакинських нафтопромислах, китайські робітники брали участь у будівництві Транссибірської залізничної магістралі).

Іноземний підприємницький досвід і чужоземна технологія активно ввійшли в Росію, нерідко в супроводі іноземного капіталу.

Авіаційна промисловість в дореволюційній Росії виникла в чому на базі дочірніх підприємств французьких літакобудівних і моторобудівних компаній, звідси спрямованість дореволюційних авіапідприємств в основному спиралася на випуск літаків зарубіжної конструкції.

Вже в останні 100 років сама Росія (СРСР) теж активно впроваджувала свою технологію і досвід господарювання як сусіднім, так і віддалених країнах.

Потоки економічних ресурсів (факторів виробництва) спочатку йшли в одному напрямку - з невеликої групи найбільш розвинених країн в усі інші, найменш розвинені країни.

Британський, французький, бельгійський, голландський і німецький капітали були прикметною деталлю накопичення капіталу в Америці та Росії. Емігранти з Європи вивчили величезні простори Північної Америки, Південної Африки, Австралії та інших регіонів світу, а західні підприємці донесли в усі куточки світу епохальні досягнення західної науки (електрика, двигун внутрішнього згоряння, механічні засоби пересування).

Далі процес переміщення економічних ресурсів став більш комплексним. Капітал, підприємницькі здібності і технологію почали не тільки імпортувати, а й експортувати середньорозвинені країни (включаючи Росію). Активну участь в експорті робочої сили стали приймати і слаборозвинені країни.

У підсумку міжнародний рух факторів виробництва стає взаємним, але аж ніяк не симетричним.

У результаті національні економіки виявилися складовою частиною не тільки світового ринку товарів і послуг, але стали учасниками руху економічних ресурсів між країнами і регіонами.

У таких умовах доцільно говорити про більш широкому понятті світового (всесвітнього) господарства, яке охоплює рух товарів, послуг, а також факторів виробництва. Остаточне становлення світового господарства відбулося на рубежі XIX -XX ст.

2. Тенденції розвитку світової економіки на рубежі XX-XXI ст.

В останньому десятилітті XX в. досить ясно виділився ряд тенденцій світового господарства, які й визначають розвиток економіки XXI в. Суть цих тенденцій полягає в наступному:

1) формування глобальної мережі виробництва і збуту продукції і т.д;

2) лібералізація світових господарських зв'язків;

3) постіндустріалізация економіки країн світового господарства;

4) подолання розриву в рівні розвитку країн світу;

5) перегрупування країн світу і зміна співвідношення сил;

6) регіоналізм у світовій економіці, тобто переважання регіональної інтегрованої угруповання;

7) інтеграція у світовому господарстві;

8) зростання міжнародного обміну товарами і послугами;

9) посилення впливу діяльності всесвітньої організації торгівлі.

Лекція 3. Суб'єкти світового господарства. Критерії виділення: рівень економічного розвитку, соціальна структура економіки, тип економічного розвитку, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків

1. Три групи країн: розвинені, що розвиваються і з перехідною економікою

На підставі різноманітних критеріїв у світовому господарстві виділяється певна кількість підсистем. Найбільш великими підсистемами, або мегасистема, є три групи національних економік:

1) промислово розвинені країни;

2) країни перехідного періоду;

3) країни, що розвиваються.

2. Група розвинених країн

До групи розвинених (промислово розвинених країн, індустріальних) входять держави, що мають високий рівень соціально-економічного розвитку, переважне переважання ринкової економіки. ВВП на душу населення по ППС становить не менше 12 тис. доларів за ПКС.

У число розвинених країн і територій, на думку Міжнародного валютного фонду, входять США, всі країни Західної Європи, Канада, Японія, Австралія і Нова Зеландія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг і Тайвань, Ізраїль. ООН приєднує до них Південно-Африканську Республіку. Організація економічного співробітництва та розвитку додає до їх числа Туреччину і Мексику, хоча це швидше за все країни, що розвиваються, але вони увійшли в це число за територіальною ознакою.

Таким чином, близько 30 країн і територій включають в число розвинених країн. Можливо, після офіційного приєднання до Європейського союзу Угорщини, Польщі, Чехії, Словенії, Кіпру та Естонії ці країни також будуть включені в число розвинених країн. Існує думка, що в найближчому майбутньому в групу розвинених країн увійде і Росія. Але їй для цього необхідно пройти довгий шлях перетворення своєї економіки в ринкову, збільшити ВВП хоча б до дореформеного рівня.

Розвинені країни - це головна група країн у світовому господарстві. У цій групі країн виділяють «сімку» з найбільшим обсягом ВВП (США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Канада). Понад 44% світового ВВП припадає на ці країни, в тому числі на США - 21, Японії - 7, Німеччину - 5%. Більшість розвинених країн є членами інтеграційних об'єднань, з яких найбільш потужними є Європейський союз (ЄС) і Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

3. Група країн, що розвиваються

Група країн, що розвиваються (менш розвинутих, слаборозвинених) - це найчисленніша група (близько 140 держав, розташованих в Азії, Африці, Латинській Америці та Океанії). Це держави з низьким рівнем економічного розвитку, але з ринковою економікою. Незважаючи на досить значне число цих країн, а для багатьох з них характерні велика чисельність населення і чимала територія, на них припадає всього лише 28 % світового ВВП.

Нерідко групу країн, що розвиваються називають третім світом, і вона неоднорідна. Основу країн, що розвиваються складають держави з порівняно сучасною структурою економіки (наприклад, деякі країни Азії, особливо Південно-Східної, і країни Латинської Америки), великим ВВП на душу населення, високим індексом людського розвитку. З них виділяють підгрупу нових індустріальних країн, які останнім часом демонструють дуже високі темпи економічного зростання. Вони змогли сильно скоротити своє відставання від розвинених країн. До сьогоднішніх новим індустріальним країнам можна віднести: в Азії - Індонезію, Малайзію, Таїланд та інші, в Латинській Америці - Чилі та інші Південно- і Центральноамериканські країни. В особливу підгрупу виділяють країни, що є експортерами нафти. Кістяк цієї групи становлять 12 учасників Організації країн - експортерів нафти (ОПЕК).

Відсталість, відсутність багатих запасів корисних копалин, а в деяких країнах і виходу до моря, несприятлива внутрішньополітична та соціальна обстановка, військові дії і просто посушливий клімат визначають в останні десятиліття зростання числа країн, що відносяться до підгрупи найменш розвинених. В даний час їх 47, в тому числі 32 розташовані в Тропічній Африці, 10 - в Азії, 4 - в Океанії, 1 - у Латинській Америці (Гаїті). Головна проблема цих країн - не стільки у відсталості і бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання.

4. Група країн з перехідною економікою

До цієї групи відносять держави, що здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх часто називають постсоціалістичними). Такий перехід відбувається з 1980-1990-х рр..

Такими є 12 країн Центральної та Східної Європи, 15 країн колишніх радянських республік, а також Монголія, Китай і В'єтнам (дві останні країни формально продовжують будувати соціалізм)

На країни з перехідною економікою припадає близько 17-18 % світового ВВП, у тому числі на країни Центральної та Східної Європи (без Балтії) - менше 2%, колишні радянські республіки - більше 4% (у тому числі на Росію - близько 3%), Китай - близько 12%. У цій наймолодшій групі країн можна виділити підгрупи.

В одну підгрупу можна об'єднати колишні радянські республіки, які зараз об'єднані в Співдружність Незалежних Держав (СНД). Таким чином, таке об'єднання призводить до реформування економіки цих країн.

В іншу підгрупу можна об'єднати країни Центральної та Східної Європи, країни Балтії. Для цих країн властивий радикальний підхід до реформ, прагнення увійти до ЄС, відносно високий рівень розвитку більшості з них.

Але через сильний відставання від лідерів цієї підгрупи Албанії, Болгарії, Румунії та республік колишньої Югославії їх доцільно включати в першу підгрупу.

Китай і В'єтнам можна виділити в окрему підгрупу. Низький рівень соціально-економічного розвитку в даний час швидко підвищується.

З численної групи країн з адміністративно-командною економікою до кінця 1990 -х рр.. залишилися тільки дві країни: Північна Корея і Куба.

Лекція 4. Нові індустріальні країни, нафтовидобувні країни, найменш розвинені країни. Особливе місце групи/лідерів світу, що розвивається: нових індустріальних країн і країн - членів ОПЕК

У структурі країн 1960-80 рр. XX в. є періодом глобальних змін. З їхнього середовища виділяються так звані «нові індустріальні країни (НІС) ». НІС на підставі певних ознак відрізняють з основної маси країн, що розвиваються. Особливості, що відрізняють «нові індустріальні країни » від країн, що розвиваються, дозволяють говорити про появу особливої «новоіндустрільной моделі» розвитку. Ці країни є своєрідними прикладами розвитку для багатьох держав як щодо внутрішньої динаміки народного господарства, так і щодо зовнішньоекономічної експансії. До НІС відносять чотири азіатські країни, так звані «малі дракони Азії» - Південну Корею, Тайвань, Сінгапур, Гонконг, а також НІК Латинської Америки - Аргентину, Бразилію, Мексику. Всі ці країни - це НІК першої хвилі або першого покоління. Потім за ними йдуть НІК наступних поколінь:

1) Малайзія, Таїланд, індію, Чилі - друге покоління;

2) Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія - третє покоління;

3) Філіппіни, південні провінції Китаю - четверте покоління.

В результаті виникають цілі зони новоіндустріальності, полюса економічного росту, що поширюють свій вплив насамперед на прилеглі регіони.

Організація Об'єднаних Націй виділяє критерії, за якими ті чи інші держави ставляться до НІС:

1) розмір ВВП на душу населення;

2) середньорічні темпи його приросту; 3) питома вага обробної промисловості у ВВП (він повинен бути більше 20%);

4) обсяг експорту промислових виробів і їх частка в загальному вивозі; 5) обсяг прямих інвестицій за кордоном.

За всіма цими показниками НІС не тільки виділяються на тлі інших країн, що розвиваються, але і часто перевершують подібні показники ряду промислово розвинених країн. Значне підвищення добробуту населення визначає високі темпи зростання НІС. Низький рівень безробіття є одним з досягненні НІС Південно-Східної Азії. У середині 1990 -х р. чотири «малих дракона», а також Таїланд і Малайзія є країною з найнижчою безробіттям у світі. Вони показали відстає рівень продуктивності праці в порівнянні з промислово розвиненими країнами. У 1960-і р. по такому шляху пішли деякі країни Східної Азії та Латинської Америки - НІС.

Ці країни активно використовували зовнішні джерела економічного зростання. До них насамперед можна віднести вільне залучення іноземних капіталів, техніки і технології з промислово розвинених країн.

Основні причини виділення НІС з інших країн:

1) в силу ряду причин деякі НІК виявилися в сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинених країн;

2) на розвиток сучасної структури економіки НІК великий вплив зробили прямі інвестиції.

Прямі інвестиції в економіку НІС займають 42% прямих капіталістичних вкладень в країни. Основним інвестором є США, а потім Японія. Японські інвестиції сприяли індустріалізації НІК і збільшенню конкурентоспроможності їхнього експорту. Особливо помітну роль вони зіграли в метаморфозу НІС у великих експортерів продукції обробної промисловості. Для НІС Азії характерно те, що капітал спрямовувався переважно в обробну промисловість і сировинні галузі. У свою чергу капітал латиноамериканських НІС прямував в торгівлю, сферу послуг, обробну промисловість. Вільна експансія зарубіжного приватного капіталу призвела до того, що в НІС фактично немає жодної галузі економіки, де не було б іноземного капіталу. Прибутковість інвестицій в азіатські НІС помітно перевершує подібні можливості в латиноамериканських країнах;

3) «азіатські» дракони мали намір приймати ці зміни міжнародної економічної кон'юнктури і вживати їх у своїх цілях.

Значну роль у залученні транснаціональних корпорацій зіграли такі чинники:

1) зручне географічне положення НІС;

2) формування майже у всіх НІС автократичних або близьких до таких політичних режимів, лояльних до промислово розвиненим країнам. Іноземним інвесторам забезпечувалася висока ступінь гарантій безпеки їхніх інвестицій;

3) такі неекономічні чинники, як працьовитість, старанність, дисциплінованість населення НІС Азії відіграли значну роль.

Всі країни за рівнем економічного розвитку можна розподілити на три категорії. Особливо виділяють країни імпортери та експортери нафти.

До групи країн з високими доходами на душу населення, які характерні для промислово розвинених країн, входять Бруней, Катар, Кувейт, Емірати.

До групи країн з середніми показниками ВВП на душу населення об'єднують в основному країни-нафтоекспортери і нові індустріальні країни (до них належать країни, частка обробної промисловості у ВВП яких становить не менше 20%) Група нафтоекспортерів має підгрупу, що складається з 19 держав, експорт нафтопродуктів яких перевищує 50%.

У цих країнах спочатку була створена матеріальна основа, а тільки потім даний простір для розвитку капіталістичних виробничих відносин. У них сформувався так званий рентний капіталізм.

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) була заснована у вересні 1960 на конференції в Багдаді (Ірак). ОПЕК заснували п'ять багатих нафтою країн, що розвиваються: Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Венесуела.

До цих країн згодом приєдналися вісім інших: Катар (1961 р.), Індонезія і Лівія (1962 р.), ОАЕ (1967 р.), Алжир (1969 р.), Нігерія (1971 р.), Еквадор (1973 р.), і Габон (1975 р.). Однак два незначних виробника - Еквадор і Габон - відмовилися від членства в цій організації в 1992 і 1994 рр. відповідно. Таким чином, справжній ОПЕК об'єднує 11 країн-учасниць. Штаб-квартира ОПЕК знаходиться у Відні. Статут Організації був прийнятий в 1961 р. на січневій конференції в Каракасі (Венесуела). Відповідно до 1 -й і 2 -й статтями Статуту Опек являє собою «постійну міжурядову організацію», основними завданнями якої є:

1) координація та уніфікація нафтової політики країн-учасниць і визначення оптимальних способів (індивідуальних і колективних) щодо захисту їх інтересів;

2) пошук шляхів і способів, що забезпечують стабільність цін на світових нафтових ринках з метою виключення згубних і небажаних цінових коливань;

3) дотримання інтересів країн-виробників і забезпечення ним стійких доходів;

4) ефективне, економічно доцільне і регулярне постачання нафтою країн-споживачів;

5) забезпечення інвесторам, що направляють свої кошти в нафтову промисловість, справедливого доходу на вкладений капітал.

ОПЕК контролює близько половини світового обсягу торгівлі нафтою, встановлює офіційну ціну на сиру нафту, що багато в чому визначає світовий рівень цін. Конференція є вищим органом ОПЕК і складається з делегацій, зазвичай очолюваних міністрами. Зазвичай вона збирається на чергові сесії двічі на рік (у березні та вересні) і на позачергові - у міру необхідності.

На Конференції формується загальна політична лінія Організації, визначаються відповідні заходи щодо її реалізації в життя; приймаються рішення про прийом нових членів; перевіряється і координується діяльність Ради Керуючих, призначаються члени Ради, в т.ч. Голова Ради Керуючих і його заступник, а також Генеральний секретар ОПЕК; затверджується бюджет і зміни в Статуті та пр.

Генеральний секретар Організації є і секретарем Конференції. Всі рішення, за винятком процедурних питань, приймаються одноголосно.

Конференція у своїй діяльності спирається на кілька комітетів і комісій, найважливішою з яких є економічна комісія. Вона покликана сприяти Організації в підтримці стабільності на світовому нафтовому ринку.

Рада Керівників є керівним органом ОПЕК і за характером виконуваних ним функцій зіставимо з радою директорів комерційної організації. Він складається з керуючих, що призначаються державами-членами і затверджуються Конференцією на дворічний термін.

Рада виконує керівництво Організацією, здійснює рішення вищого органу ОПЕК, формує річний бюджет і представляє його на затвердження Конференції. Він також аналізує доповіді, які подаються Генсеком, складає звіти та рекомендації Конференції з поточним справам і готує порядку денного Конференцій. Секретаріат ОПЕК діє як штаб-квартира Організації та (по суті) є виконавчим органом, що відповідає за її функціонування відповідно до положень Статуту та директивами Ради Керуючих. Секретаріат очолюється Генеральним Секретарем і складається з Відділу досліджень, керованого директором, департаменту з інформації та зв'язків з громадськістю, департаменту адміністрації і персоналу, а також офісу Генерального Секретаря. Статут визначає три категорії членства в Організації:

1) учасник-засновник;

2) повний учасник;

3) асоціативний учасник.

Учасниками-засновниками є п'ять країн, які заснували ОПЕК у вересні 1960 р. в Багдаді. Повні учасники - це країни - засновники плюс ті країни, членство яких було затверджено Конференцією. Асоціативні учасники - це ті країни, які з тих чи інших причин не відповідають критеріям для повної участі, але проте були прийняті Конференцією на особливих окремо обговорених умовах.

Максимізація прибутків від нафтоекспорту для учасників - це основна мета ОПЕК. В основному досягнення цієї мети об'єднано з необхідністю вибору між підвищенням виробництва в надії продати більшу кількість нафти або ж з його скороченням з метою виграти на більш високих цінах. ОПЕК періодично змінювала ці стратегії, але її частка на світовому ринку з 1970 -х рр.. досить знизилася. У той час в середньому реальні ціни не зазнали істотних змін.

Разом з тим в останні роки з'явилися інші завдання, часом суперечать вищевказаної. Так, наприклад, Саудівська Аравія посилено лобіювала ідею підтримки довготривалого і стабільного рівня нафтових цін, який був би не занадто високим, щоб спонукати розвинені країни розробляти і впроваджувати альтернативні види палива. Цілі тактичного характеру, які вирішуються на зустрічах ОПЕК, полягають в регулювання видобутку нафти. І все ж на даний момент країнам ОПЕК так і не вдалося розвинути ефективний механізм регулювання виробництва головним чином тому, що учасники цієї організації є суверенними державами, які мають право проводити незалежну політику в галузі видобутку нафти та її експорту.

Інший тактичною метою Організації в останні роки стало прагнення «не злякати» нафтові ринки, тобто турбота про їх стабільності і стійкості. Наприклад, перш ніж оголосити про результати своїх нарад міністри ОПЕК чекають закінчення торгової сесії по нафтових ф'ючерсах в Нью-Йорку. А так же приділяють особливу увагу тому, щоб у черговий раз запевнити країни Заходу і азіатські НІС в намірі ОПЕК вести конструктивний діалог.

За своєю суттю ОПЕК представляє не що інше, як міжнародний картель багатих нафтою країн, що розвиваються. Це випливає як із завдань, сформульованих в її Статуті (наприклад, дотримання інтересів країн-виробників і забезпечення ним стійких доходів; координація та уніфікація нафтової політики країн-учасниць і визначення оптимальних способів (індивідуальних і колективних) щодо захисту їх інтересів), так і з специфіки членства в Організації. Згідно зі Статутом ОПЕК «будь-яка інша країна зі значним нетто-експортом сирої нафти, яка має принципово схожі інтереси з країнами-учасницями, може стати повним учасником організації, якщо отримає згоду на вступ від її повних учасників, включаючи одностайна згода учасників-засновників.

Лекція 5. Відкритість національної економіки. економічна безпека

Характерною ознакою глобалізації є відкритість економіки. Однією з провідних тенденцій світогосподарського розвитку повоєнних десятиліть з'явився перехід від замкнутих національних господарств до економіки відкритого типу.

Вперше визначення відкритості дав французький економіст М. Пербе. На його думку, «відкритість, свобода торгівлі - це найбільш сприятливе правило гри для лідируючої економіки».

Для нормального функціонування світового господарства необхідно в кінцевому рахунку досягти повної свободи торгівлі між країнами, такою ж, яка нині характерна для торговельних відносин всередині кожної держави.

Економіка відкрита - Економічна система, орієнтована на максимальну участь в світогосподарських зв'язках і в міжнародному поділі праці. Протистоїть автаркической економічним системам, що розвиваються відокремлено на основі самозабезпеченості.

Ступінь відкритості економіки характеризується такими показниками, як експортна квота - відношення вартості експорту до вартості валового внутрішнього продукту (ВВП), обсяг експорту на душу населення та ін

Відмітна особливість сучасного економічного розвитку - випереджаюче зростання світової торгівлі по відношенню до світового виробництва. Міжнародна спеціалізація не тільки вигідна національній економіці, але і сприяє збільшенню обсягів світового виробництва.

Разом з тим відкритість економіки не усуває двох тенденцій у розвитку всесвітнього господарства: посилення орієнтації національно-державних економічних утворень на вільну торгівлю (фрітредерство), з одного боку, і прагнення до захисту внутрішнього ринку (протекціонізм) - з іншого. Їх поєднання в тій чи іншій пропорції лежить в основі зовнішньоекономічної політики держави. Суспільство, що визнає як інтереси споживачів, так і свою відповідальність за тих, кому воно створює труднощі у своєму прагненні до більш відкритою торговельній політиці, має виробити компроміс, який дозволяє уникнути дорогого протекціонізму.

Перевагами відкритої економіки є:

1) поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва;

2) раціональне поширення ресурсів залежно від ступеня ефективності;

3) поширення світового досвіду через систему міжнародних економічних відносин;

4) зростання конкуренції між вітчизняними виробниками, стимульований конкуренцією на світовому ринку.

Відкрита економіка - це усунення державою монополії зовнішньої торгівлі, дієве застосування принципу порівняльних переваг та міжнародного поділі праці, активне використання різних форм спільного підприємництва, організація зон вільного підприємництва.

Один з важливих критеріїв відкритої економіки - сприятливий інвестиційний клімат країни, стимулюючий приплив капітальних вкладень, технології, інформації в рамках, зумовлених економічною доцільністю і міжнародною конкурентоспроможністю. Відкрита економіка передбачає розумну доступність внутрішнього ринку для притоку іноземного капіталу, інформації і робочої сили.

Відкрита економіка потребує суттєвого втручання держави при формуванні механізму її здійснення на рівні розумної достатності. Абсолютною відкритості економіки немає ні в одній країні.

Для характеристики ступеня участі тієї чи іншої країни в системі міжнародних економічних зв'язків або ступеня відкритості національної економіки використовується цілий ряд показників. Серед них слід назвати насамперед експортну (К експ) та імпортну (К імп) Квоти, питома вага вартості експорту (імпорту) у вартості ВВП (ВНП): де Q експ. - Вартість експорту; Qімп. - Вартість відповідно експорту та імпорту.

Іншим показником є обсяг експорту, який припадає на душу населення (Qексп. / Д.н.): де Чн. - Чисельність населення країни.

Експортний потенціал країни оцінюється тією часткою виробленої продукції, яку може продати країна на світовому ринку без шкоди для власної економіки, внутрішнього споживання:

де Еп. - Експортний потенціал (коефіцієнт має тільки позитивні значення, нульове значення вказує на кордон експортного потенціалу);

Д д.н. - Гранично допустимий дохід на душу населення.

Вся сукупність зовнішньоторговельних операцій з експорту отримала назву «зовнішньоторговельний баланс країни», операції з експорту в якому ставляться до активних статей, а операції з імпорту - до пасивних. Загальна сума експорту та імпорту створить сальдо зовнішньоторговельного обороту країни.

Сальдо зовнішньоторговельного обороту утворює різниця між сумою експорту і сумою імпорту. Сальдо торгового балансу є позитивним, якщо експорт перевищує імпорт і, навпаки, негативним - при перевищенні імпорту над експортом. В економічній літературі Заходу замість сальдо зовнішньоторговельного обороту використовується інший термін - «експорт». Він може бути також позитивним чи, негативним залежно від того, переважає експорт або навпаки.

Лекція 6. Міжнародний поділ праці - основа розвитку сучасного світового господарства

Міжнародний поділ праці - найважливіша базова категорія, яка виражає сутність, зміст міжнародних відносин. Так як всі країни світу так чи інакше включені в цей поділ, то його поглиблення визначається розвитком продуктивних сил, відчувають вплив новітньої технічної революції. Участь у міжнародному поділі праці приносить країнам додатковий економічний ефект, що дозволяє повніше і з найменшими витратами задовольняти свої потреби.

Міжнародний поділ праці (МПП)

- Це стійка концентрація виробництва за певними країнами окремих видів товарів, робіт, послуг. МПП визначає:

1) обмін товарами та послугами між країнами;

2) рух капіталу між країнами;

3) міграцію робочої сили;

4) інтеграцію.

Спеціалізація, пов'язана з виробництвом товарів і послуг, підвищує конкурентоспроможність. Для розвитку МПП важливе значення мають:

1) порівняльні переваги - здатність виробляти товар з більш низькою вартістю;

2) державна політика, в залежності від якої може змінюватися не тільки характер виробництва, а й характер споживання;

3) концентрація виробництва

- Створення великої промисловості, розвиток масового виробництва (орієнтація на зовнішній ринок при створенні виробництва);

4) зростаючий імпорт країни

- Формування масового споживання сировини, палива. Зазвичай масове виробництво не збігається з родовищами ресурсів - країни організують ресурсний імпорт;

5) розвиток транспортної інфраструктури.

Міжнародний поділ праці - важлива ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами. Воно спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва країн на тих чи інших видах продукції, що веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними в певних співвідношеннях (кількісних і якісних). У сучасну епоху міжнародний поділ праці сприяє розвитку світових інтеграційних процесів.

МПП грає все зростаючу роль у здійсненні процесів розширеного відтворення в країнах світу, забезпечує взаємозв'язок цих процесів, формує відповідні міжнародні пропорції в галузевому і територіально-країновому аспектах. МПП не існує без обміну, що займає особливе місце в інтернаціоналізації суспільного виробництва.

У прийнятих ООН документах визнається, що міжнародний поділ праці і міжнародні економічні відносини не можуть складатися стихійно, тільки під впливом законів конкурентної боротьби. Ринковий механізм не може автоматично забезпечити раціональне розвиток і використання ресурсів у масштабах світової економіки.

Лекція 7. Міжнародна міграція робочої сили

1. Міжнародна міграція трудових ресурсів: поняття, види

Міжнародна міграція трудових ресурсів

- Явище складне, неоднозначне, що вимагає пильної вивчення в контексті сучасних тенденцій розвитку світової економіки, у взаємозв'язку з іншими процесами та явищами економічного життя сучасного суспільства.

Розмахи потоків і драматизм положення як добровільних мігрантів, так і вимушених в окремі історичні епохи і роки перетворюються в глобальні проблеми. Для вирішення цих проблем потрібно широке міжнародне співробітництво.

Тому в сучасних умовах особливо велика увага приділяється проблемам міжнародної трудової міграції, її регулювання.

Міграція населення являє собою пересування людей через кордони певних територій зі зміною постійного місця проживання або поверненням до нього.

Міждержавні міграція населення і трудових ресурсів з'являється за наявності значного контрасту в рівнях економічного і соціального розвитку та темпах природного демографічного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу.

Світовий досвід показує, що трудова міграція постачає безсумнівні переваги країнам (як приймають робочу силу, так і поставляють її). Незважаючи на це, вона потребує вирішення й здатна породити гострі соціально-економічні проблеми.

На початок XXI ст. міжнародна міграція населення стала глобальним процесом, яка охопила практично всі країни і континенти, всі соціальні верстви громадянського суспільства.

У хвилі великомасштабних міжкраїнових переміщень населення і трудових ресурсів змішалися потоки емігрантів, які виїжджають в інші країни назавжди, тимчасових трудових мігрантів, фахівців, вчених і студентів, біженців та осіб, які шукають притулок, нелегальних іммігрантів і туристів.

Щорічно в світі з країни в країну переїжджає близько 20 млн. осіб.

У сучасних умовах міграція населення і трудових ресурсів перетворилася на постійний, неминучий і дуже складний процес.

Поряд з рухом товарів, послуг, капіталів і технологій вона є одним з провідних факторів виробництва в міжнародному масштабі.

Міжнародна міграція робочої сили

- Це переселення працездатного населення з одних держав до інших для пошуку роботи строком більше одного року, яке може бути викликане насамперед причинами економічного характеру. Крім економічних мотивів, процес міжнародної трудової міграції визначено також причинами політичного, етнічного, культурного, сімейного та іншого характеру.

Всі переміщення населення щодо кожної території складаються з еміграційних та імміграційних потоків міграції робочої сили. Визначальним мотивом є спрага заробити більше, ніж на батьківщині, і бажання знайти краще застосування своєї кваліфікації. У зв'язку з цим міжнародну міграцію робочої сили прийнято встановлювати як оплачувану професійну діяльність за кордоном.

Всі переміщення населення щодо кожної території складаються з двох потоків: еміграційних та імміграційних.

еміграція - Це вибуття за кордон,

а імміграція - Прибуття з-за кордону.

По-іншому, міжнародна міграція робочої сили являє собою експорт та імпорт осіб найманої праці. Різницею імміграції (з країни) та еміграції (в іншу країну) є міграційне сальдо.

Разом з тим існує і більш специфічний різновид міжнародної міграції - рееміграція, тобто повернення на батьківщину раніше емігрував населення

Міжнародну міграцію висококваліфікованих кадрів називають «витоком умів». Вона є сьогодні серйозною проблемою для більшості країн, що розвиваються.

Відповідно до класифікації ООН постійними трудящими - мігрантами вважаються особи, які прибувають в країну для того, щоб знайти оплачувану роботу на термін, що перевищує один рік.

Існує й особлива категорія легальних мігрантів - робітники-фронтальєри, тобто робітники, щодня перетинають кордон, щоб працювати в сусідній державі. Яскравим прикладом тому є мексиканські робочі, щодня працюють у США.

Відповідно до розробленої Міжнародною організацією праці (МОП) класифікацією сучасна міжнародна трудова міграція підрозділяється на 5 основних типів:

1) працюють за контрактом, в якому ясно встановлений термін перебування в приймаючій країні. Це, перш за все, сезонні робітники, які приїжджають на збирання врожаю, а також некваліфіковані або малокваліфіковані працівники;

2) професіонали, що відрізняються високим рівнем підготовки, наявністю відповідного рівня освіти і практичного досвіду роботи;

3) нелегальні іммігранти - Це іноземці з простроченою або туристичною візою, що займаються трудовою діяльністю;

4) біженці - Особи, які емігрували зі своїх країн через будь-якої загрози їх життю та діяльності;

5) переселенці - Це переїжджають на постійне місце проживання. Дана група мігрантів орієнтована насамперед на виїзд в промислово розвинені країни.

Міжнародна трудова міграція - явище складне і неоднозначне. Це пов'язано з тим, що на відміну від товарообміну або руху капіталів та інформації в міграційні процеси залучені люди з їх особистими долями і проблемами.

Причини міграції робочої сили визначені впливом ряду факторів економічного і неекономічного характеру.

До економічних факторів належать політико-правові, національні, релігійні, расові, сімейні. У останні десятиліття серйозний вплив на розвиток міграційних процесів стали надавати також екологічні, освітньо-культурні, психологічні та етнічні чинники.

Причини економічного характеру криються в різноманітному економічному рівні формування окремих країн. Відбувається переміщення робочої сили з країн з низьким рівнем життя в країни з більш високим рівнем. Неупереджена можливість міграції з'являється внаслідок національних різниць в умовах заробітної плати за ту чи іншу професійну діяльність.

До економічних чинників, що визначає міграцію робочої сили, належать такі:

1) різні рівні економічного розвитку країн, що тягне і різну вартість робочої сили, і пошук більш високого заробітку. Наприклад, в Мексиці погодинна оплата праці робітника становить 1,5 долара, в той час як в США працю робітника такої ж кваліфікації оплачується в 5 доларів на годину;

2) стан національного ринку праці. У слаборозвинених і густонаселених країнах національний ринок розвивається в умовах хронічного безробіття, що штовхає людей до пошуку роботи в інших країнах;

3) структурна перебудова економіки. Так, перехід України до ринкової економіки супроводжувався лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, що призвело до збільшення міжнародного міграційного обороту в Росії в 1990 р. в 6 разів порівняно з 1980 р.;

4) розвиток науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням потреб у кваліфікованій робочій силі;

5) вивезення капіталу, функціонування транснаціональних корпорацій (ТНК). Корпорації сприяють з'єднанню робочої сили з капіталом, або здійснюючи рух робочої сили до капіталу, або переміщуючи свій капітал в трудонадлишкові регіони.

У світовій практиці в даний час сформувалася певна класифікація форм міграції робочої сили. Вони полягають у наступному:

1) за напрямками:

а) міграція з розвиваються і постсоціалістичних країн у промислово розвинуті;

б) міграція в рамках промислово розвинених країн;

в) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

г) міграція висококваліфікованої робочої сили з промислово розвинених в країни;

2) за територіальним охопленням:

а) міжконтинентальна,

б) внутріконтинентальна;

3) за рівнем кваліфікації мігрантів:

а) висококваліфікована робоча сила,

б) низько кваліфікована робоча сила;

4) за часом:

а) безповоротна (як правило, міжконтинентальна),

б) тимчасова (як правило, внутріконтинентальна);

в) сезонна (пов'язана з щорічними поїздками на заробітки);

г) маятникова (що передбачає щоденні поїздки до місця роботи за межі свого населеного пункту, країни);

5) за ступенем законності:

а) легальна, б) нелегальна.

Якщо в 1960 р. кількість трудящих - мігрантів становила 3,2 млн. осіб, то в 1995 р. воно збільшилося більш ніж в 10 разів і склало 35 млн. чоловік, а в 1997 р. - вже 40 млн. чоловік; в 2003 г. - 50 млн. чоловік.

При цьому, якщо вважати, що на кожного трудящого - мігранта доводиться 3 утриманці, то чисельність мігруючого населення вже перевищує 150 млн. осіб. Основу міграційних потоків становлять робітники, меншою мірою - службовці.

Загальні глобальні наслідки міграції робочої сили мають двоїстий характер.

З одного боку, вона постачає перерозподіл трудових ресурсів відповідно до потреб країн, уможливлює вивчення нових регіонів, спрямовує величезні маси найбільш активного і енергійного населення в економічних центрах, сприяє зміні економічного, соціального та культурного стану людей, ламаючи рутинні традиції форм життя.

З іншого боку, міграція трудових ресурсів сприяє швидкому зростанню великих міст, посилювання екологічної ситуації, обезлюднення села, збуджує проблеми, пов'язані зі складністю пристосування мігрантів до нових умов життя.

Отже, міжнародна міграція робочої сили виявляє як позитивне, так і негативний вплив на економічний і соціальний розвиток країн-донорів (експортерів робочої сили) і країн-реципієнтів (імпортерів робочої сили).

Позитивні наслідки для економіки в цілому:

1) внаслідок припливу іноземних робітників, що володіють високою мобільністю, полегшуються структурні, галузеві та інші зміни в економіці. Іммігранти сприяють омолодженню нації, так як емігрує зазвичай сама мобільний частина населення в найбільш працездатному віці;

2) досягається істотна економія коштів на навчання прийнятих робітників і фахівців. Так, наприклад, США за період з 1965 по 1990 рр.. на сфері освіти і науки заощадили не менше 15 млрд. доларів;

3) іммігранти розширюють ємність внутрішнього ринку, а зібрані на їх рахунках гроші використовуються для розвитку економіки;

4) тимчасово вільні грошові кошти іммігрантів, що зберігаються на рахунках в банках, можуть бути використані для фінансування економіки приймаючої країни;

5) іммігранти поліпшують демографічну ситуацію, особливо в промислово розвинених країнах Західної Європи, які характеризуються старінням корінного населення;

6) іноземні робітники часто грають роль певного амортизатора в разі криз і безробіття, так як їх першими можуть звільнити з роботи.

Вони не забезпечуються пенсіями, медичним страхуванням і не враховуються при реалізації соціальних програм.

Позитивні наслідки для окремої фірми: імпорт робочої сили сприяє підвищенню конкурентоспроможності товарів приймаючої країни внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою оплатою праці іноземних робітників.

Негативні наслідки:

1) цілі галузі економіки (сфера послуг, торгівля, будівництво) при тривалому використанні іноземних робітників потрапляють в залежність від їхньої праці. Це веде до скорочення кількості робочих місць серед корінного населення, збільшує безробіття, в цілому погіршує ситуацію на національному ринку праці;

2) відбувається зниження ціни на національну робочу силу, так як зростає пропозиція робочих на ринку праці, які заповнюють вакансії на низькооплачувану, некваліфіковану роботу;

3) провокуються конфлікти між корінним населенням та іммігрантами;

4) іммігранти досить довго і болісно адаптуються до нових умов життя і трудової діяльності в країні перебування.

Наслідки для країн еміграції робочої сили.

Позитивні для економіки в цілому:

1) еміграція полегшує положення на національному ринку праці, так як експорт робочої сили зменшує тиск надлишкових трудових ресурсів;

2) експорт робочої сили - це безкоштовне для країни-донора навчання працівників - емігрантів новим професійним навичкам, підвищення їх кваліфікації, прилучення до нових технологій, передової організації праці;

3) експорт робочої сили - важливе джерело надходження валюти в країни еміграції через переклади мігрантами валютних коштів з-за кордону на підтримку своїх сімей і родичів, що в цілому сприяє поліпшенню їхнього економічного становища;

4) при поверненні на батьківщину мігранти привозять з собою матеріальні цінності та заощадження, які становлять приблизно таку ж суму, що і їх грошові перекази.

Негативні наслідки:

1) країна втрачає частину трудових ресурсів у найбільш працездатному віці, в результаті чого відбувається старіння трудових ресурсів;

2) губляться кошти, пов'язані із загальноосвітньою і професійною підготовкою емігрантів.