Соціально-економічні причини європейської фінансової інтеграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

відділ економічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень

Соціально-економічні причини європейської фінансової інтеграції

ШАРОВ О.М., доктор економічних наук,

професор, головний науковий співробітник

Стаття присвячена дослідженню цивілізаційних підвалин євроінтеграції, причин та рушійних сил євроінтеграційного процесу, теоретичних аспектів та практичної реалізації «Програми європейського відновлення» («плану Маршала»), «Декларації Шумана», «Плану Вернера» тощо. Також в статті простежуються зв'язки між особливостями інституціональної структури Європейського Союзу в історичній ретроспективі і вибором країн ЄС щодо форм поєднання демократії, національного суверенітету, поглиблення інтеграції. Здійснено аналіз впливу глобальних шоків на валютну систему ЄС, що дозволило обґрунтувати соціально-економічні перспективи інтеграції національних банківських систем (постановка проблеми за трилемами Пізані, Родріка, Манделла). Доведено, що модернізація фінансової системи ЄС висуває необхідність відповідних фінансових та монетарних змін в Україні, зокрема дотримання критеріїв бюджетної дисципліни, прийнятих в Європейському Союзі і докорінних змін концепції розбудови національної банківської системи та валютного регулювання, а також наближення до стандартів регулювання міжнародних платежів неторговельного характеру.

Ключові слова: фінансова система, фінансова інтеграція, бюджетна стратегія, банківська система.

Сучасна економіка базується на процесах інтернаціоналізації, які обумовлюють, внаслідок дії ендогенних та екзогенних факторів, її глобалізацію. «Інтернаціоналізація» означає, що національні ринки та кордони існують, але рух капіталу, товарів та (певною мірою) робочої сили здійснюється вільно, існують також суверені національні держави, хоча вони і ді-лять владу з транснаціональними корпораціями ( ТНК) в системі, в якій роль держави поступово зводиться до забезпечення стабільних основ для економічно ефективного функціонування ринку. А ось «глобалізація « відноситься до випадку «світової економіки без кордонів», в якій економічний націоналізм вже ліквідований і саме виробництво стало інтернаціональним в тому сенсі,що великі корпорації стали безнаціональними (stateless) інститутами,залученими у інтегрований внутрішній поділ праці, який охоплює багато країн.

Одним з принципових моментів в аналізі процесу глобалізації є її співвідношення з географією, адже розуміння глобалізації вимагає від нас розглядати її в прив'язці до простору, місця і часу як створюють і змінюють певні конфігурації в результаті сучасних змін у технологічній, економічній і політичній практиці. На практиці виявляється, що «глобальне селище» - поки що не єдине місце проживання людства, а «світ не зовсім плоский (одноманітний)», як це проголошують деякі адепти глобалізації. Нагадаємо, що терміну «global village» належить канадському філософу Г М. Маклюену, а книгу «The World Is Flat» написав Т Фрідмен.

Основні заперечення такого бачення світу полягають в тому, що, по-перше, світова економіка являє собою не єдину виробничу фабрику, але складається з виробничих регіонів та характеризується регіоналізацією, ре-територизацією Де-територіалізація, - це встановлення контролю і зміна порядків на інших територіях (наприклад, знищення держав та культур на колонізованих територіях). В свою чергу, ре-территоріалізація - це реструктуризація місця або території, що зазнала детериторіалізації. та географічною включеністю, а регіони, в тому числі, висо- котехнологічні регіони та регіони найбільших міст світу розвиваються в якості основного двигуна світової економіки, по-друге, конвергенція та глобальна культура більше посилюють усвідомлення місцевих відмінностей і культурних традицій і, по-третє, глобалізація зовсім не свідчить про занепад національних держав як первинного вогнища політичного управління Wei Y.D. Geographers and globalization: the future of regional geography// Environment and Planning A, 2006, Volume 38, Issue 8, p.1396 - URL: http://www.envplan.com/epa/editorials/a38458.pdf.

Мабуть, найяскравішим прикладом такого регіонального елементу (складової) сучасної глобалізації виступає Європейський Союз.

Європейський Союз, в основі якого лежить Римська Угода 1957 року, укладена шістьма країнами Західної Європи, крок за кроком розширюючись та зміцнюючись, довела кількість своїх членів до 28 країн. Ще чотири країни мають статус кандидатів: Туреччина (з 1987 р.), Македонія (з 2004 р.), Чорногорія (з 2008 р.) та Сербія (з 2009). У 2009 р. заявку на вступ до ЄС подали також Албанія та Ісландія, але офіційного рішення з приводу заявки Албанії Європейським Союзом ще не прийнято, а уряд Ісландії у 2013 р. сам прийняв рішення про «заморожування» подальших переговорів (до проведення в країні референдуму з цього питання). «Потенційним» кандидатом до ЄС є Боснія і Герцеговина.

Одночасно, три країни Західної Європи вирішили не приєднуватися до Європейського Союзу, але частково приймають участь в економічній системі Союзу: Ліхтенштейн та Норвегія, - як учасниці створеної у 1994 р. Європейської економічної зони, а Швейцарія - на підставі відповідних двосторонніх угод. Також на підставі окремих угод використовують єдину європейську валюту (євро) та підтримують інші форми своєї фактичної участі в економічній системі ЄС так звані, «карликові» держави, - Андорра, Ватикан, Монако та Сан- Марино. Нарешті, юридично частиною ЄС є низка «заморських територій» або «зовнішніх регіонів» («outermost regions»), в яких також використовується євро, але для яких існують певні виключення з правил або особливості, пов'язані саме з їхньою віддаленістю (зокрема, це стосується оподаткування). До таких територій належать острови: Азор- ські та Мадейра (Португалія), Канарські (Іспанія), Гваделупа, Майотта, Мартініка, Сент-Мартін, Реюньон (Франція) та континентальна територія - Французька Гвіана. євроінтеграція європейський маршал цивілізаційний

Крім того, слід враховувати і ті зв'язки, які мають з Європейським Союзом 17 країни, з якими ЄС уклав угоди про асоціацію та/або зони вільної торгівлі (зокрема,Ізраїль, Мексика, Південна Африка, Південна Корея, Сербія,Чилі, тощо), а також 53 країни-члени Співдружності Націй на чолі з британським монархом, які посередньо (через стосунки з Британією) по суті інкорпоровані в окремі сегменти європейської інтеграції (особливо, в питаннях міграції робочої сили, а також міжнародної торгівлі).

Історичні підвалини євроінтеграції

Перш за все, вважаємо за необхідне зробити невеличкий історичний екскурс щодо проблеми євроінтеграції, оскільки тільки усвідомивши всю глибину та історичний досвід руху до об'єднання Європи, можна зрозуміти, як соціально-економічні причини такого об'єднання (а отже, і його збереження), так і відмінність між «Європою» географічною та «Європою» політичною.

Для розуміння причин та рушійних сил євро- інтеграційного процесу важливо мати на увазі, що створення «об'єднаної Європи» - це не зовсім «новий проект». Як сказав свого часу президент Німеччини Й. Рау: «Мрія про мирну та об'єднану Європу налічує сторіччя. Багато хто висував аргументи щодо цього свого часу, серед них Генріх IV, Віктор Гюго, Аристид Бріан, Гайдельберзька програма Німецької соціал-демократичної партії в 1925 р., Уїнстон Черчілль та Конрад Аденауер»⁴. За великим рахунком, ідеться про чергову спробу повернення до об'єднаної Європи часів Римської імперії, що періодично повторювалися протягом багатьох століть: імперія Карла Великого («батька Європи», як його називали сучасники⁵); проект Ричарда Левове Серце щодо «Анжуйської імперії»; спроба французького короля Філіпа IV Красивого оволодіти імперською короною та об'єднання таким чином під єдиною владою більшості європейських земель; об'єднання Європи під «революційним скіпетром» Наполеона Бонапарта... Щоправда, перші з цих спроб не були «теоретично обґрунтовані». Але вже у 1306 році французький юрист П.Дюбуа запропонував створити в Європй «Християнську республіку» (Christendom - Христіанії). Пізніше, у 1638 році Максиміліан де Бетюн,герцог де Сюлі у своїх мемуарах згадував інший план щодо «Християнської республіки» - «Великий проект Генріха IV», який передбачав усунення Габсбургів («Австрийського дому») та створення федерації європейських держав (з запозичень досвіду стародавньої Греції). В тому ж напрямку просувалася думка і в Англії: у 1693 р. У.Пені висунув ідею європейського парламенту, а І.Бентам через сто років запропонував ще й єдину армію.

При цьому в уяві апологетів «об'єднаної Європи» до Христіанії входили не всі християнські країни, а тільки католицькі, лютеранські та кальвініст- ські⁶. Таким чином, вже з початку Україна розглядалася «проектантами» лише як частина Польської Речі Посполитої (яку потрібно було зміцнювати, у якості форпосту боротьби проти Османської імперії та й взагалі, «азійського натиску». Це обумовлювалося тим, що на їх думку, «Україна не відігравала жодної реальної ролі в Римській Європі. (...) Європа Священної Римської імперії [лише] співіснувала з Руссю-Візантією» Wilson A. The Ukrainians. Unexpected nation. Yale: Nota Bene, 2002, р. 315 Щоправда, український дослідник цієї проблеми В. Посельський вважає, що християнська Європа створювалася, зокрема, на базі трьох великих геополітичних формувань - латинського Заходу, Візантійської імперії та Київської Русі Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. - К.: Смолоскип, 2002, с.19-20. Попри те, що серед скрупульозно відібраних ним понад 20 проектів (починаючи від Карла Великого), жодний не передбачає входження до об'єднаної Європи ні Візантії, ні Руської держави. Хоча, герцог де Сюлі все ж таки, мабуть, припускав приєднання Московського царства до європейської федерації за певних умов,оскільки писав, що якби великий князь Московський (якого довго відмовлялися визнавати «царем») не погодився на входження до такого співтовариства, то з ним повинні були обходитися як з турецьким султаном, відібрати усі європейські землі і повністю витиснути в Азію. Причини цього, в принципі, відомі, адже, як вказував Ж. Леві, який вказував, що «подальше поширення європейської домінанти на схід залежало від просування вглиб континенту Золотої Орди і, пізніше, Турецької та Російської імперій» Там саме, с.23. Звичайно, в окремі періоди виникали ситуації, за яких ці частини географічної Європи тимчасово приєднувалися до решти «Христианії» (як, наприклад, Греція в період «Латинської імперії» після четвертого хрестового походу або правобережна Україна в часи Речі Посполитої). Але кожного разу йшлося про приєднання до існуючих у західній частині Європи цінностей, а не про рівноправну роль у цьому об'єднанні.

Якщо у XTV-XVTTT ст. різні «політологи» тих часів ((від П'єра дю Бюа до абата де Сен-П'єра) обговорювали можливість європейського об'єднання на ґрунті союзу монархів, то у XTX ст. Дж. Мац- ціні та В. Гюго, навпаки, вірили в те, що саме республіканські режими спроможні об'єднатися в Європейські Сполучені Штати. Відомий граф

К.-А. Сен-Сімон сподівався на об'єднання Європи шляхом економічного зближення та усунення торговельних кордонів. У 1814 році разом з молодим соціалістом А.Т'єрі він написав есе «Реорганізація європейського суспільства» («De la rйorganisation de la sociйtй europйenne»), в якому розвивалася ідея парламентської Європейської федерації Див.: Piguet M.-F. L'Europe des Europйens chez le comte de Saint-Simon// Mots. Les langages du politique, mars 1993, N°34. Europe Rйunifications Allemagne, pp. 7-24 - URL: http://www.persee.fr/ web/ revues/home/prescript/article/mots_0243-6450_1993_num_34_1_1771. Про нову європейську асоціацію, яка являє собою федерацію народів, засновану на принципах незалежності та свободи кожного у внутрішніх справах, але одностайності в загальній вірі та справжнього братства в питаннях, які мають спільний інтерес писав італійський карбонарій Дж. Мадзіні Чубарьян А. Российский европеизм - М.: ОЛМА-ПРЕСС,2005, с.182, а у 1849 році В. Гюго на Євроконгресі пацифістів у Парижі, базуючись на цій ідеї закликав до створення Сполучених Штатів Європи. Завзятим прихильником цього плану був також інший відомий літератор - Б.Шоу. Все це дало підстави відомому російському мислителю П.Чаадаєву зауважити: «Усі європейські народи йшли вперед у віках рука об руку; і як би не намагалися вони зараз розійтися кожний своєю дорогою, - вони безперестанно сходяться на одному й тому ж шляху» Чаадаев П.Я. Философические письма/ В: П.Я. Чаадаев Ста.

Досить помітним був рух за єдину Європу і у 20-х роках минулого сторіччя. Достатньо пригадати такі імена прихильників цієї ідеї, як Х. Ортега- і-Гассет, граф К. Сфорца або А. Бріан. З іншого боку (зі сторони їхніх політичних опонентів) висувалися ствердження щодо неможливості або небажаності такого об'єднання. Зокрема, відомі заяви лідера «більшовизму» (лівого крила російської соціал-демократії) В. Ульянова стосовно того, що «якщо лозунг республіканських Сполучених Штатів Європи, поставлений у зв'язок з революційним поваленням трьох реакційним монархій Європи, з російською на чолі, абсолютно бездоганний, як політичний лозунг, то залишається ще найважливіше питання щодо економічного змісту і значення цього лозунгу. З точки зору економічних умов імперіалізму, тобто вивозу капіталу і поділу світу «передовими» та «цивілізованими» колоніальними державами, Сполучені Штати Європи, при капіталізмі, або неможливі, або реакційні». Він виходив з того, що, «[з]вісно, можливі тимчасові угоди між капіталістами і між державами. У цьому сенсі можливі і Сполучені Штати Європи, як угода європейських капіталістів...» Але наполягав на тому, що «[у] порівнянні зі Сполученими Штатами Америки, Європа в цілому означає економічний застій. На сучасній економічній основі, тобто при капіталізмі, Сполучені Штати Європи означали б організацію реакції для затримки більш швидкого розвитку Америки»тьи и письма - М.: Современник, 1989, с.51.

Практична реалізація проекту

Але ситуація почала розвиватися за зовсім іншим сценарієм. Сполучені Штати Америки не тільки не вважали, що Сполучені Штати Європи можуть гальмувати розвиток Америки, а, навпаки, підтримували і, навіть більш того, ініціювали євро інтеграційний процес, створивши у 1948 році Американський Комітет за Сполучені Штати Європи, а також фінансували через свої спецслужби рух європейських федералістів¹⁴. У післявоєнний період саме Сполучені Штати виступили «спонсором» європейського відновлення шляхом надання допомоги в рамках «плану Маршала» (офіційна назва - “Програма європейського відновлення» - European Recovery Program, ERP). Навряд чи можна заперечувати проти того, що цей план був одночасно (або, навіть, в першу чергу) спрямований на підтримку американських корпорацій, але, в будь- якому випадку, це стало демонстрацією вірності відомого ствердження А.Сміта щодо «невідомої руки» ринку, яка направляє на загальний добробут дії окремих суб'єктів, які здійснюють їх з розрахунком лише на власну вигоду.

«План Маршала» був по суті першим елементом реальної європейської економічної інтеграції, оскільки він передбачав скасування торговельних бар'єрів та створення інститутів координації економічної політики в межах Європи. Згідно первісного плану, він повинен був розповсюджуватися на усі країни Європи, включаючи СРСР та країни «соціалістичної демократії».

Вже на цьому етапі виявилася потреба у створенні певної фінансово-кредитної системи. Зокрема, в заяві Адміністрації економічного співробітництва (Economic Cooperation Administration - ECA), спеціальної установи, створеної для управління програмою допомоги, було сказано, що однією з цілей її діяльності є «підтримка європейської валюти». Це був ясний натяк на ідею, яка вже висловлювалася раніше. Ще у 1929 році керівник німецької делегації у Лізі Націй Г Стресеман, аналізуючи ситуацію, що виникла внаслідок розбудови у «пост-Версальській» Європі торгово-економічних бар'єрів, задавався питанням: «Де ж [єдина] європейська валюта, яка нам потрібна»?¹⁵

І якщо Адміністрація була суто американською установою, то створена того ж (1948) року Організація європейського економічного співробітництва - ОЄЕС мала вже загальноєвропейський характер (до неї входило 16 країн). І серед її завдань важливе місце відводилося створенню системи багатосторонніх розрахунків, що мало неабияке значення в умов відсутності конвертованості національних валют. На практиці це завдання було вирішено шляхом створення Європейського платіжного союзу, в рамках якого було створено компенсаційний фонд для збалансування дефіцитів у розрахунках між країнами-членами в межах встановлених для кожної країни квот. Функціонування цієї системи дозволило західноєвропейським країнам забезпечити прийнятний механізм взаємних розрахунків до моменту, коли наприкінці грудня 1958 році вони змогли перейти на конвертованість своїх валют щодо долару США.

Організація європейського економічного співробітництва створила також спеціальний Європейський фонд з метою пом'якшення для європейських компаній негативних наслідків зростання конкуренції.

Кошти, які надходили до західноєвропейських урядів згідно «плану Маршала» використовувалися одним з двох наступних способів. Перш за усе, враховуючи післявоєнну виснаженість валютних резервів цих країн, вони безпосередньо використовувалися для імпортних закупівель (головним чином, зі Сполучених Штатів Америки - але це не було жорсткою умовою надання допомоги, а лише загальнопоширеною практикою, оскільки на перших етапах інші країни були просто не спроможні запропонувати необхідні товари).

Інший варіант полягав у створенні за рахунок американських коштів т.зв. «зустрічних фондів» (counterpart funds) у національних валютах. Такі фонди поповнювалися за рахунок платежів в національній валюті за імпортовані товари, а отримані кошти спрямовувалися на кредитування місцевих підприємців. За правилами, 40% цих коштів використовувалися для сплати боргу, стабілізації

валюти та інвестування в непромислові проекти, натомість 60 % коштів повинні були інвестуватися у розвиток промисловості, що зіграло важливу роль у відновлені економічного потенціалу Європи. Прикладом найбільш успішного та відомого «зустрічного фонду» став німецький державний банк KfW (Kreditanstalt fьr Wiederaufbau - Інститут реструкційного кредитування), який було створено саме з метою управління такими фондами. Результатом такого підходу стало те, що 40 % інвестицій у вугільну промисловість країни було здійснено саме через «зустрічні фонди». ( Цей спеціальний фонд - ERP Fund - використовується для кредитування економіки через KfW і зараз). У Франції (другого великого бенефіціару «плану Маршала») кошти «зустрічних фондів» активно використовувалися для покриття бюджетного дефіциту і «змішувалися» з бюджетними доходами, не ре-інвестуючись в промисловість, як у Німеччині. (Таким самим чином, поступила більшість інших країн).

Участь в «плані Маршала» певним чином вже підготовлювала підґрунтя для майбутньої інтеграції. Крім того, неочікувано виявилося, що, як, на нашу думку слушно, зауважує британський літератор Д. Урсило - мол.: «Основним сприяючим чинником на ранніх стадіях європейської інтеграції - який зрештою і призвів до створення сучасного Європейського Союзу - була загальна зацікавленість в національній безпеці» Ursillo D Jr. Origins of the European Union - URL: http://www. daveursillo.com/origins-of-the-european-union/. Цей фактор набув особливого значення після Другої світової війни, коли було визнано, що реальну загрозу Західній Європи створює не економічна конкуренція з боку США, а політична та військова експансія з боку Радянського Союзу. Щоправда, деякі дослідники, зокрема Ю.В. Палагнюк, все ж таки на перше місце серед причин європейської інтеграції ставлять «необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві» ( що, логічно забезпечую також досягнення таких цілей, як «економічний розвиток та добробут» і «утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені») Світова та європейська інтеграція - Миколаїв, 2008, с.94-95., але навряд чи в зруйнованій війною Західній Європі настільки сильно були схвильовані американським домінуванням (яке реально існувало, але для Західної Європи на той час означало захист від «комуністичної експансії» та життєве важливу фінансову допомогу. А тому, питання глобального конкуренції зі Сполученими Штатами, якщо і виникало у деяких стратегічно мислячих політиків, не являлося пріоритетним.

А першим на черзі для вирішення стояло так зване «Німецьке питання». З одного боку, жодна з країн Європи не бажала відродження могутності Німеччини на попередній основі (об'єднання усіх німецьких земель), що на практиці означало перетворення Німеччини на державу, чий потенціал дорівнював або перевищував можливості (політичні, економічні, військові) усіх її сусідів, що ще з часів О.Бісмарка розглядалося (і не безпідставно) у якості основної загрози миру в регіоні і світі. З іншого боку, як США, так і їхні західноєвропейські союзники були не зацікавлені у подальшій «советіза- ції» Німеччини - за умови встановлення комуністичного режиму у Східній Німеччині та окупації радянськими військами частини Австрії (до 1955 р.) така загроза вважалася досить реальною. В самій Німеччині також набувала ваги політика орієнтації на «західну інтеграцію» (“Westbindung”), започаткована канцлером К.Аденауером, який на відміну від соціал-демократів, вважав за необхідне орієнтуватися на інтеграцію не з країнами «радянського блоку», а з західноєвропейськими партнерами (і, перш за усе, з Францією)¹⁸.

Виходячи з цього, необхідно було запропонувати Німеччині новий механізм післявоєнного відродження та об'єднання.

Важливим елементом такого механізму стала Лондонська угода від 27 лютого 1953, яка врегулювала приватний та державний борг Німеччини, що виник в період до другої світової війни і який Федеративна Республіка Німеччини взяла на себе в якості правонаступника Німецької імперії (Deutsches Reich), в тому числі приватних боргів (хоча формально держава-правонаступник не була відповідальна за них¹⁹). Ця Угода також регулювала принципи обслуговування нових боргів, які виникали в результаті зовнішньоекономічних програм допомоги в післявоєнний період (особливо плану Маршалла). У заяві, яка була додатком до проекту Угоди представники США, Великобританії та Франції вказали: «Три країни погоджуються з тим, що план повинен забезпечити належне регулювання вимог до Німеччини, але таким чином, щоб кінцевим ефектом не стало порушення фінансового становище німецької економіки за рахунок небажаних наслідків або надмірно порушення потенціалу валютних резервів. Три країни переконані, що Федеральний уряд розділяє їхню позицію, і було б бажано, щоб відновити платоспроможність Німеччини разом з належним врегулюванням німецького боргу, що гарантуватиме усім учасникам справедливі переговори, на яких бралися б до уваги економічні проблеми Німеччини» Hersel Ph. El Acuerdo de Londres de 1953 (III) // La Insignia, 3 enero del 2003. - Електронний ресурс. Режим доступу: http://www. lainsignia.org/2003/enero/econ_005.htm.

На практиці це означало списання 62,6 % усіх боргів, можливість сплати боргу в німецьких марках, сприяння розвитку німецького експорту (з боку країн-кредиторів), а також обмеження витрат по обслуговуванню боргу 5-ю відсотками експортних доходів.

Трохи раніше, у 1950 році міністр закордонних справ Франції РШуман виклав план (відомий як « Декларації Шумана «), спрямований на побудову в Європі «наднаціональної спільноти» з тим, щоб Німеччина стала економічно взаємозалежною зі своїми європейськими сусідами. У якості першого кроку пропонувалося створити наддержавний орган регулювання ринку вугілля та сталі (основних військових товарів того часу) - що вдало поєднувало економічні та безпекові рушії об'єднавчого процесу. «Об'єднання народів Європи вимагає ліквідації вічного протистояння між Францією та Німеччиною. І будь-які дії мають перш за усе стосуватися цих двох країн. (...) Ми пропонуємо передати франко-німецьке виробництво вугілля та сталі під спільне керівництво в рамках організації, яка буде відкритою для участі інших країн Європи» The Schuman Declaration (Paris, 9 May 1950) - URL: http:// www.cvce.eu/content/publication/ 1997/10/13/9cc6ac38-32f5-4c0a-a337- 9a8ae4d5740f/publishable_en.pdf. Створення у 1951 р. шістьма західноєвропейськими країнами Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) означало ліквідацію митних зборів для товарів вугільної і металургійної промисловості і створення для цих товарів спільного ринку. Першим керівником ЄОВС став французький підприємець Ж.Моне (який, до речі, і був справжнім автором «Декларації Шумана»). У жовтні 1955 року він зібрав у Парижі групу європейських профспілкових та політичних діячів і створив Виконавчий Комітет з питань Сполучених Штатів Європи (Action Committee for the United States of Europe), який розробляв пропозиції щодо подальшої євроінтеграції і припинив свою діяльність лише у 1975 році, коли ідея європейського єднання вже стала невід'ємним атрибутом політичної реальності Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. -- К., 1995, с. 693..

Саме у розвиток ідей членів Виконавчого Комітету (перш за усе, самого Ж.Моне якого пізніше назвуть «батьком Європи» - як колись Карла Великого) у 1957 р. тими ж шістьма країнами було підписано Римську Угоду стосовно організації Європейського економічного співтовариства (ЄЕС або «Спільний ринок») та Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратом).