Соціально-економічні причини європейської фінансової інтеграції

При цьому, звісно, не забули про фінансові аспекти інтеграції та можливість використання вже створених підвалин (зокрема, “зустрічних фондів»), на базі яких міністри фінансів Франції (М. Петш - M.Petsche) та Італії (Дж.Пелла - J.Pella) запропонували створити Європейський інвестиційний банк, який би забезпечив спрямування американського та європейського капіталу на модернізацію економіки країн «Спільного ринку». В результаті, статтями 129 та 130 Римської Угоди передбачалося створення Європейського Інвестиційного банку, завдання якого полягає в тому, щоб сприяти збалансованому та стійкому розвитку спільного ринку в інтересах Співтовариства. З цією метою Банк, діючи на некомерційній основі, повинен надавати позики, які сприяють фінансуванню наступних проектів у всіх секторах економіки:

а ) проекти розвитку слаборозвинених регіонів;

б ) проекти модернізації або перетворення підприємств або розвитку нових видів діяльності, що викликаються до життя поступовим становленням спільного ринку, в тих випадках, коли ці проекти за своїм масштабом або природою не можуть повністю фінансуватися за допомогою засобів, які маються у розпорядженні окремих держав - членів Співтовариства ;

в ) проекти, які представляють спільний інтерес для кількох держав - членів Співтовариства, які за своїми масштабами не можуть бути повністю про- фінансовані шляхом залучення різних засобів, наявних у розпорядженні окремих держав-членів The Treaty of Rome, 25 March 1957, p.45 - URL: http://ec.europa..

Характерно, що ЄІБ було створено як незалежний підрозділу в рамках Співтовариства, причому його штаб-квартиру демонстративно було розташовано не в Брюсселі, а в Люксембурзі. Така підкреслена незалежність була потрібна для того, щоб

Банк міг встановити свої власні цілі кредитування, а не служити в якості фінансового інструменту для політиків. Базовий капітал становив 1 млрд «розрахункових одиниць» («units of account» - ua), умовних розрахункових одиниць на базі «кошика» валют (склад яких пізніше неодноразово змінювався). За наполяганням Німеччини основу капітал Банку було створено не за рахунок прямих субсидій країн-учасниць, а шляхом залучення коштів залучених на міжнародному ринку під гарантії країн-членів у відповідності до їх квот (що забезпечило отримання Банком кредитного рейтингу на рівні «ААА».

Слід зазначити, що у своїй практичній діяльності ЄІБ намагався будувати свою кредитну політику з урахуванням необхідності забезпечення «фінансових компенсацій» тим країнам, які зазнавали певних втрат в результаті Європейської інтеграції.

Ще через чотири з половиною року, у вересні 1961 Організація європейського економічного співробітництва, яка к тому часу виконала свої функції щодо організації використання фінансової допомоги в рамках «плану Маршала» була перетворена в Організацію економічного співробітництва та розвитку - ОЕСР (членство у якій було поширено також на неєвропейські країни).

З часом ОЕСР активно розпочала займатися вирішенням фінансових проблем, зокрема, пов'язаних з залученням міжнародних інвестицій, оподаткуванням та експортним кредитуванням. У 1976 році уряди країн-членів ОЕСР прийняли Декларацію щодо міжнародних інвестицій та багатонаціональних підприємств. Щоправда, це не створювало нового міжнародного права в цій галузі відносин, і, навіть, не відображало існуючої практики на національних рівнях, але було дуже важливим кроком у розробці та проголошені принципів, дотримання яких очікувалося від країн-чле- нівeu/economy_finance/ emu_history/documents/treaties/rometreaty2.pdf. І перш за усе, це стосувалося правил, які запроваджувалися всередині ЄЕС. У 1978 році було прийнято документ, який став основоположним у питаннях організації експортного кредитування - Міжнародну угоду щодо експортних кредитів (Guidelines for Officially Supported Export Credits), відому як «Консенсус» і спрямовану на підтримку конкуренції між експортерами країн ОЕСР, яка б базувалася на ціні та якості товарів, а не на більш сприятливих умовах державної підтримки. Нарешті, ОЕСР також розробила низку рекомендацій стосовно узгодження питань щодо уникнення подвійного оподаткування. Таким чином, були створені регулятивні передумови для забезпечення подальшого економічного розвитку країн Європейської інтеграції з урахуванням нових завдань, які висувалися перед цієї інтеграцією, а також необхідності координації та узгодження цих правил з основними економічними партнерами (спочатку - США та Туреччиною, а пізніше - Японією, Австралією, Новою Зеландією тощо).

У 1967 році Європейське Економічне Співтовариство було перетворено у Європейське Співтовариство (оскільки до його компетенції увійшло велике коло позаекономічних питань спільного існування).При цьому, інституції трьох європейських співтовариств (ЄОВС, ЄЕС та Єв- роатом) злилися і з того часу почали діяти єдина Комісія, єдина Рада Міністрів і єдиний Європейський Парламент. Невдовзі починається подальше розширення Співтовариства. Заявки трьох європейських країн, - Великобританії, Данії та Ірландії, подані ще у 1961 р., були нарешті задоволені і у 1973 р. вони приєдналися до Співтовариства. Перше розширення ЄС мала, насамперед, економічне підґрунтя. Особливо важливим було приєднання Великобританії, яка традиційна протистояла (або стояла осторонь) багатьох процесів, які відбувалися в континентальній Європі. Важливим було не тільки подолання певного скепсису ( з британського боку) та побоювань (з французької сторони), але й «привнесення» до ЄС своїх «особливих стосунків» з США та країнами Співдружності Націй (тобто, особливих можливостей, які обумовлюються такими стосунками). А 1979 рік відзначився створенням Європейського Парламенту, а також - Європейської валютної системи. Питання валютної співпраці (наявність якої виключала валютно-курсові ризики та надавала певні переваги у конкурентній боротьбі на світовому ринку) давно вже були в центрі уваги партнерів по євроінтеграції. Ще у 1958 році засновники ЄЕС домовилися встановити між своїми валютами більш вузькі межі коливань (±0,75%), аніж це припускалося Бреттон - Вудською угодою (±1%). І хоча спеціальна Комісія, яку очолював Р.Бар (R. Barre), якого називали «найкращим економістом Франції», вже у 1969 році рекомендувала навіть ліквідацію щоденних коливань навколо паритетів для валют держав-членів ЄЕС, а також прийняття однакових діапазонів коливань щодо валют країн, які не є членами ЄЕС Commission Memorandum to the Council on the co-ordination of economic policies and monetary co-operation within the Community (Submitted on /2 February /969), p.3 - URL: ttp://ec.europa.eu/economy_ finance/emu_history/documentation/chapter2/19690212en015coordineco npoli.pdf, сувора реальність примусила навпаки поступитися досягнутими успіхами. І коли з 1972 року на виконання Смітсонівської угоди межі взаємних коливань валют усіх країн- членів МВФ були розширені до ±2,25%, країни Європейського економічного співтовариства дозволили собі коливання в межах ±1,125%. Ця система отримала назву «змії в тунелі» і хоча вона не була занадто успішною (деякі країни не приєдналися до неї, деякі були вимушені виходити у зв'язку з неможливістю дотримання встановлених вимог), тим не менш, вона надала необхідний досвід, яким тепер і повинна була скористатися нова система. Рішення щодо її створення було прийняте на основі рекомендацій, створеного у 1970 р. Комітету на чолі з П.Вернером (прем'єр-міністром Люксембургу), який, використовуючи «Звіту Бара» підготував плану дій, що передбачав поетапне створення економічного та валютного союзу до 1980 року. Втім, у березні 1979 року було створено лише Європейську валютну систему. Основними елементами цієї системи (до якої увійшли усі країни ЄС, крім Великобританії) були: механізм координації валютних курсів (Exchange Rate Mechanism), європейська валютна одиниця (European Currency Unit - ECU) та Європейський фонд валютного співробітництва (European Monetary Cooperation Fund), який відігравав роль «регіонального МВФ», надаючи кошти для фінансування дефіциту платіжного балансу та розрахунків по валютним інтервенціям.

Таким чином, створення Європейської валютної системи знаменувало собою початок нового важливого етапу європейської економічної інтеграції - перехід від торговельного до валютного союзу.

Одночасно, важливу роль для консолідації країн європейської інтеграції почала виконувати Організація економічного співробітництва та розвитку, яка все більш активніше займалася вирішенням фінансових проблем, зокрема, пов'язаних з залученням міжнародних інвестицій, оподаткуванням та експортним кредитуванням. Зокрема, у 1976 році уряди країн-членів ОЕСР прийняли Декларацію щодо міжнародних інвестицій та багатонаціональних підприємств. Щоправда, це не створювало нового міжнародного права в цій галузі відносин, і, навіть, не відображало існуючої практики на національних рівнях, але було дуже важливим кроком у розробці та проголошені принципів, дотримання яких очікувалося від країн-членів²⁶. І перш за усе, це стосувалося правил, які запроваджувалися всередині ЄЕС. У 1978 році було прийнято документ, який став основоположним у питаннях організації експортного кредитування - Міжнародну угоду щодо експортних кредитів (Guidelines for Officially Supported Export Credits), відому як «Консенсус» і спрямовану на підтримку конкуренції між експортерами країн ОЕСР, яка б базувалася на ціні та якості товарів, а не на більш сприятливих умовах державної підтримки. Нарешті, ОЕСР також розробила низку рекомендацій стосовно узгодження питань щодо уникнення подвійного оподаткування. Таким чином, були створені регулятивні передумови для забезпечення подальшого економічного розвитку країн Європейської інтеграції з урахуванням нових завдань, які висувалися перед цієї інтеграцією, а також необхідності координації та узгодження цих правил з основними економічними партнерами (спочатку - США та Туреччиною, а пізніше - Японією, Австралією, Новою Зеландією тощо).

У 80-ті роки минулого сторіччя відбулося чергове розширення ЄС за рахунок таких країн, як Греція (1981), Іспанія та Португалія (1986). Причини чергового розширення носили не стільки економічний, скільки політичний характер: країнам, які довгий час перебували в умовах диктаторських режимів патерналістського спрямування і відчували різкий «лівий ухил» необхідно було дати привабливу альтернативу. Звісно, економічні аргументи також приймалися в розрахунок, але, як і виявилося у подальшому, власне «економічна складова» такого розширення виявилася дуже слабкою. Це стало однією з причин того, що наприкінці 1980х - початку 1990х рр. Європейський Інвестиційний банк розпочав засвоєння нових для себе ринків: все більше кредитів спрямовувалися на підтримку малих та середніх підприємств, а також в сектору телекомунікації та розвитку міського транспорту, тобто сегментів економіки, які вимагали особливої підтримки власне в «нових» країнах ЄС. З 1989 р. ЕІБ розпочав кредитування Східноєвропейських країн - Польщі, Румунії,Угорщини, Болгарії, Чехії та Словаччини, що стало важливим засобом фінансової підтримки цих країн на шляху євроінтегра- ції. В той же час, слід визнати, що при прийнятті рішення щодо вступу до ЄС країн колишнього «соціалістичного табору» - Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Словенії, Словаччини, Угорщини та Чехії, (2004), Болгарії та Румунії (2007), а також Хорватії (2013), - також переважали політичні міркування.

Необхідно зауважити, що політичні зміни на мапі Європи знову поставили на порядок денний «Німецьке питання»: до цього часу Франція, ФРН, Італія та Велика Британія створювали приблизно рівноцінну групу чотирьох провідних країн ЄС. Перспектива «німецького об'єднання» докорінно змінювала ситуацію, перетворюючи Німеччину на безсумнівного лідера, що відроджувала старі європейські фобії. У зв'язку з цим, скоріш за усе, Франція зробила умовою своєї згоди на таке об'єднання створення валютного союзу. «У всякому випадку, 18 квітня 1990 року федеральний канцлер Коль та французький президент Міттеран спільно інформували ірландського прем'єр-міністра Хоги, який головував на той момент у Європейській раді, про бажання розпочати підготовку до створення передбаченого Єдиним європейським актом економічного та валютного союзу (який повинен був вступити в силу у 1993 році), а також до скликання урядової конференції щодо політичного союзу» Шредер Д. Европейский Союз как предпосылка объединения Германии. ( О значении статьи 23 Основного закона ФРГ)/ Современная Европа, 2013, №4, с.25. Таким чином, «[д]руге об'єднання Німеччини у 1990 році відбулося не під національно-державними гаслами, а з урахуванням зобов'язань Німеччини в Європі» Там саме, с.26.Звісно, що існували також об'єктивні економічні причини необхідності подальшої валютної інтеграції, обумовлені поглибленням економічної глобалізації, яка, у свою чергу, вимагала певних гарантій від надмірної залежності від американського долару (як основної валюти розрахунків), так і створення адекватних економічних інструментів впливу та регулювання глобалізова- ної економіки (як на регіональному, так і на світовому рівні). Все це підвело західноєвропейську інтеграцію до перетворення Європейської валютної системи у Європейський валютний союз, рішення про формування якого було прийнято у 1990 р. З цією метою були здійснені кроки, спрямовані на подальшу лібералізацію ринків капіталу, посилення координації в рамках Комітету керуючих центральними банками, досягнення стабільності цін і валютних курсів, а також підвищення рівня узгодженості економічної політики країн-членів ЄС. Підписана у 1992 р. (ратифікований - у 1993 р.) Маастрихська Угода передбачала створення системи центральних банків ЄС та запровадження єдиної валюти. У зв'язку з цим, в період 1993-1999 рр. на базі Комітету керуючих центральними банками створили Європейський валютний інститут, покликаний зміцнити співпрацю ЦБ країн-членів у проведенні єдиної валютної політики, посилити координацію економічної політики і підготувати установа Європейського центрального банку. При вирішенні питання про склад засновників Європейського валютного союзу враховувалося виконання країнами - учасницями, так званих критеріїв конвергенції, передбачених Маастрихтською угодою: рівень інфляції не може перевищувати його показника в трьох найбільш стабільних державах - членах ЄС більше, ніж на 1,5 %; державний борг не повинен перевищувати 60 % ВВП; дефіцит держбюджету не може перевищувати 3 % ВВП; процентні ставки за банківськими кредитами не повинні бути більш, ніж на два процентних пункти вище їх рівня в трьох найбільш стабільних країнах.

Встановлено, що під час цього процесу до нових членів будуть застосовані ті самі, вже існуючі критерії конвергенції, ступінь виконання яких буде оцінений відповідно до статті 121 Протоколу конвергенційних критеріїв. Серед іншого, передбачається, що країна має не менш ніж два роки бути учасником нового механізму валютних курсів - так званого МВК-2 (Exchange Rate Mechanism - ERM-2), і при цьому її валютний ринок не повинен відчувати занадто великої напруги. Умови нового МВК-2 визначені в Амстердамській резолюції Ради Європи (червень 1997 р.) та Угоді між ЄЦБ та центральними банками держав, які не входять до єврозони (вересень 1998 р.). Передбачено, що центральні курси між євро та національними валютами встановлює та коригує ЄЦБ спільно з центральними банками відповідних країн. Тимчасові коливання курсу допустимі в межах 15%, при досягненні яких національні центральні банки зобов'язані здійснювати необмежені інтервенції на валютному ринку з метою утримання курсу у встановлених межах. Таким чином, новий механізм сумісний з доволі широким спектром валютних режимів, не визнаючи лише три з них: а) без узгодженого центрального курсу щодо євро; б) «повзучою» прив'язкою (crawling peg); в) прив'язаний до будь-якої іншої валюти, крім євро.

Кандидати в учасники ЄВС зобов'язалися підтримувати стабільність своїх валют і на протязі двох років не здійснювати девальвацію за власною ініціативою. До середини 1998 р. 11 країн-членів ЄС (з 15) виконали вказані вимоги та стали членами ЄВС, що дозволило їм ввести єдину європейську валюту - євро. (Пізніше до них приєдналися Греція). Великобританія та Данія самі відмовилися від такого кроку. Швеція повинна ще привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського договору і виконати вимогу про підтримання курсу національної валюти. Після визначення складу учасників ЄВС у 1998 р. було створено європейську систему центральних банків (ЄСЦБ ) на чолі з Європейським центральним банком (ЄЦБ). Нарешті, з 1999 р. розпочав свою діяльність ЄЦБ уповноважений відповідати за проведення єдиної валютної і кредитної політики. Євро отримало офіційний статус європейської валюти. Одночасно були встановлені твердо фіксовані курси національних валют членів ЄВС до євро і між собою. До 2002 р. євро зверталася в безготівковому обороті в розрахунках між центральними банками, що входять до ЄСЦБ, а також на міжбанківському ринку (використання євро на фінансових ринках і для обслуговування клієнтів банків до кінця 2001 р. не було обов'язковим). З 1 січня 2002 р. євро увійшло в готівковий обіг, а з 1 липня 2002 р. стало єдиним законним платіжним і розрахунковим засобом у країнах - членах ЄВС.

Вважалося, що ЄВС та євро дозволяють реалізувати повною мірою переваги спільного ринку ЄС за рахунок зниження витрат обігу ( скорочення витрат на обмін валют і витрат по страхуванню валютних ризиків), а також в силу більшої прозорості цін і їх гармонізації в різних країнах - членах Союзу, що посилює конкуренцію в ньому. Щоправда, введення євро ускладнилося протиріччями між учасниками ЄС, які отримали додаткові імпульси для загострення у зв'язку з кризовими потрясіннями світової економіки кінця XX - початку XXI ст.

Глобальні шоки були загострені виникненням серйозної проблеми всередині ЄС, яка була пов'язана з необхідністю корекції самої концепції європейської інтеграції, що обумовлювалося суттєвим кількісним та якісним розширенням Європейського Союзу. Передбачалося, що нові реалії будуть враховані у Конституції ЄС, проект якої було підписано у 2004 році. Найбільш важливою новелою Конституції повинно було бути надання Євросоюзу міжнародної правосуб'єктності та статусу юридичної особи. Крім того, закріплювався принцип переваги законодавства ЄС над національними законодавствами. Втім, цей проект був відхилений на референдумах у Франції та Нідерландах, що і призвело до чергової кризи ідентичності Євросоюзу. Лише на саміті ЄС у 2007 році було прийнято рішення провести необхідну інсти- туціональну реформу у вигляді чергової модернізації - шляхом прийняття нової Угоди. Таку Угоду було підписано наприкінці того ж року у Лісабоні. Лісабонська Угода намагається утримати баланс міжурядового та наднаціонального принципів управління ЄС. В той же час, Угода встановила баланс між цілями та інтересами країн-членів Єв- росоюзу, надавши йому статус «супердержави» та визнавши його правосуб'єктність, що означає для нього можливість укладати (за певних умов) міжнародні угоди.

Важливо також те, що Лісабонською Угодою було змінено існував ший механізм кваліфікованого голосування в Раді Європи (встановлений т.зв. «Угодою Ніцци»). За новою Угодою рішення будуть прийматися за умови, що за нього проголосували більше 55 % країн (не менше 15 країн), яки представляють мінімум 65 % населення. Одночасно встановлено, що «блокуючи меншість» не повинна бути менше 4 країн.

Перед ЄС також ставиться завдання створення «внутрішнього ринку» та досягнення цілої низки цілей: повної занятості, соціального прогресу, боротьби проти дискримінації тощо. Зрозуміло, що досягнення таких амбітних цілей вимагає нового рівня розвитку та інтеграції фінансових механізмів - перш за усе, фіскального, а також кредитно- банківського. Ця ситуація помітно загострилася внаслідок того, що у зв'язку зі світової фінансово- економічною кризою 2008-2009 рр. спочатку загальмувалося, а потім фактично унеможливилося досягнення єдиного високого стандарту «європейського добробуту» (який, здебільше соціалістичні та соціал-демократичні, уряди європейських країн намагалися забезпечити на основі «європейської солідарності» (субсидій з бюджету ЄС) та «соціальної бюджетної політики» окремих країн. Обмеженість бюджетних коштів призвела до глибокої кризи в «периферійних» країнах ЄС (Греції, Португалії, Іспанії, частково - Італії), бюджетні дефіцити та боргове навантаження в яких виявилося занадто великим для низько ефективної економіки (головним чином, у зв'язку з низькою продуктивністю праці та інноваційним відставанням). Складність врегулювання кризи обумовлювалася, головним чином, тим, що ці країни входять до Європейського валютного союзу і використання єдиної

Європейської валюти позбавляє їх можливості скористатися традиційними інструментами - валютним курсом та процентною ставкою, - оскільки наявність єдиного фінансового ринку практично виключає можливість маніпулювання з боку окремих країн. Тепер же рішення цієї проблеми передбачало вибір одного з двох варіантів: 1) виключення фінансово недисциплінованих країн з зони функціонування євро або 2) фактичний перегляд принципів, які покладено в основу формування Євросоюзу і які не дозволяють фінансування суверенних боргів та бюджетних дефіцитів з союзного бюджету. «Боротьба навколо описаних варіантів без перебільшення складає квінтесенцію європейського політичного процесу. Позиції, які займаються в ній є тим відправним пунктом, відштовхуючись від якого політики європейських країн стверджують свою ідентичність. Розбіжності у поглядах на проблему не тільки визначають розстановку політичних сил у «єдиній Європі», але й створюють смислову матрицю цієї дивної «єдності» Смирнов А.Н. Испытание евроскептицизмом: кризис европейской интеграции в зеркале консерватизма/ Полития, №4,2013, с. 50.

Один з творців «об'єднаної Європи», колишній Голова Єврокомісії Ж.Делор навіть заявив, що ідея євро була хибною з самого початку Kirkup, J. Euro doomed from start, says Jacques Delors/ The Daily Telegraph, Dec.2, 2011 - URL: http://www.telegraph.co.uk/finance/ financialcrisis/8932647/Euro-doomed-from-start-says-Jacques-Delors.html. Адже запровадженню єдиної валюти повинна передувати політична інтеграція, створення єдиної держави з загальними органами управління, в тому числі, у галузі фінансів, рішення яких повинні носити обов'язків характер. Фактично йдеться про те, що політики були занадто впевнені у підтримці своїх намірів і поспішили зі створенням Європейського валютного союзу, будучи впевнені у скорому прийнятті Конституції ЄС. Однак, євро скептицизм, який існував ще і до початку кризи, тепер лише поглибився, ще більше ускладнюючи досягнення необхідних умов. У Європейському парламенті набуває все більшого впливу фракція євро скептиків «Європа за свободу та демократію», до якої входять, зокрема, представники італійської Ліги Півночі, британської Партії незалежності Об'єднаного Королівства, партії «Справжні фіни», грецького Народного православного руху, датської народної партії. Інтереси прибічників інтеграції захищає, головним чином, Європейська народна партія, - правоцентриське угрупування, широко представлене в усіх органах управління ЄС. На загальному фоні вирізняється позиція німецького керівництва, яке закликає прописати у Лісабонській Угоді порядок добровільного виходу країн з зони євро. З іншого боку, пропонується проект спасіння єврозони на основі загальноєвропейської програми, що передбачає підвищення податків в країнах-донорах (що не знаходить великої підтримки навіть в самій Німеччині). Низка ознак вказує на те, що Велика Британія взагалі втрачає інтерес до ЄС, хоча поки не зрозуміло, в якій формі реалізуються нові установки: виходу з ЄС або у новому форматі членства.

Звісно, «Об'єднана Європа» стає одним з глобальних економічних та політичних гравців у сучасному світі і її потенціал постійно зростатиме, а нові функції охоплюють все більше питань зовнішньої політики та безпеки. І ця тенденція, скоріше за усе, буде продовжуватися. «В той же час стверджувати, що ЄС рухається шляхом перетворення у наддержаву було б невірним» Жусипбек Г. Международно-политическая субъективность Евросоюза/Международные процессы, т.11,3, 2013, с.133.

Зміна поколінь знизила ефективність головної «об'єднувальної» ідеї: уникнення військових конфліктів у самій Європі. Оскільки тепер такий стан відчувається як цілком природний, то «суспільна підтримка інтеграції почала базуватися не на ціннісних критеріях (ідеал миру в Європі), а на прагматичній оцінці ефективності ЄС, як в очах населення вельми невелика» Кавешников Н.Ю. Лиссабонский договор и его последствия для развития ЕС/ Актуальные проблемы Европы, №2, 2010, с.70. Наслідком цього став розвиток євроскептицизму та небажання «платити за інших» - «ерозія солідарності», з метою подолання якої з боку провідних лідерів ЄС все частіше лунають думки щодо диференційованої, «різношвидкісної» інтеграції: більш тісної інтеграції тих країн-членів ЄС, які готові до цього («ядро ЄС»), залишаючи іншим право залишитися на існуючому рівні з можливістю приєднання до «ядра» у майбутньому.

«В цілому, можна зробити висновок, що ін- ституціональна реформа ЄС ще далека від завершення. (...) А це означає, що доведеться серйозно замислитися про нову інституціональну реформу Європейського Союзу» Проникова Д.В. Институциональная реформа Европейского Союза и Лиссабонский договор/ Мир и политика, 31.05.2012 - URL: http://mir-politika.ru/313-institucionnaya_reforma.html. Яка, перш за усе, торкатиметься фінансових механізмів європейської інтеграції.

Висновок

Таким чином, на сьогодні Європейський Союз представляє собою центр притяжіння та системоутворюючий елемент складної різнорівневої інтеграційної системи, яка забезпечує політичну та економічну координацію та узгодження дій цілої низки суверенних держав та територій, географічно розташованих в різних частинах світу, але поєднаних між собою наявністю певних історичних звя'зків та ідеологічних принципів.

Фінансова система Європейського Союзу представляє собою складну систему міждержавних зв'язків та міжнародних інституцій, завдання якої полягає у забезпечені спільних інтересів країн-членів ЄС у всіх сферах фінансових відносин: кредитування та залучення інвестицій, забезпечення міждержавних розрахунків та координації валютно-курсової політики, узгодження правил контролю за банківськими установами, боротьба з ухиленням від оподаткування та «відмиванням» «брудних грошей», координація бюджетної політики тощо.

Основні соціально-економічні причини європейської інтеграції в питаннях фінансових відносин обумовлювалися об'єктивними вимогами щодо політичної та економічної інтеграції країн Європи (починаючи з її «Західної» частини та вирізнялися на різних етапах інтеграційного процесу. Зокрема:

- На початковому етапу (1945-1950) головні причини фінансової інтеграції полягали в необхідності прискореного відновлення національних економік країн, що постраждали в результаті Другої світової війни в умовах дефіциту власних фінансових ресурсів та наростаючої загрози комуністичної військової та ідеологічної експансії. У зв'язку з цим, країни Західної Європи прийняли фінансову допомогу в рамках американського «плану Маршала», ключовим елементом якого були «зустрічні фонди».

- В міру вирішення проблем відновлення зруйнованої економіки (1950 - 1958) в Західній Європі зростало занепокоєння можливістю виникнення нового економічного, політичного та військового протистояння між Німеччиною та Францією, з метою уникнення якого почали розвиватися наднаціональні структури, в діяльності яких були заді- яні, перш за усе, німецька та французька сторона. Необхідність забезпечення ефективності діяльності таких структур обумовила подальшу розбудову фінансових інституцій - зокрема, створення Європейського інвестиційного банку та Європейського платіжного союзу.

- Остаточне відновлення європейського економічного потенціалу та його зростання внаслідок кумулятивної дії, обумовленої інтеграцією в торговельній сфері (1958-1967) об'єктивно висунули завдання підвищення регіональної конкурентоздатності на світовому ринку товарів, капіталу та робочої сили, що досягалося шляхом створення Європейського Співтовариства (1967-1990). Це, в свою чергу, поставило на порядок денний питання координації валютно- курсової політики, результатом чого стало створення механізму «європейської валютної змії» та Європейського валютного механізму.

- Об'єднання Німеччини та припинення протистояння між капіталістичною та соціалістичною системою (яке найбільш відчутним було в Європі), а також виникнення у світовій економіці режиму «однополярного світу» (ситуативної гегемонії США) поставили перед країнами ЄС завдання щодо поглиблення інтеграції, особливо в кредитно-фінансовій та валютній сферах протягом наступного перехідного періоду (1990-1999).

- Суттєві зміни геоекономічної структури світу, зокрема, стрімке зростання економічної конкуренції з боку Китаю та загострення внутрішніх політичних та економічних проблем всередині ЄС ( провал Конституції ЄС, банківська та боргова криза «періферийних країн» тощо) ставлять перед ЄС принципове питання щодо корекції моделі єв- роінтеграції. Таким чином, можна сказати, що на даний час Європейський Союз знаходиться у точці біфуркації, проходження якої можливе лише в одному з двох напрямків: подальшої федералізації та просунення у бік «Сполучених Штатів Європи» або закріплення на зайнятих позиціях з метою забезпечення збереження status quo в умовах подальшої глобалізації.

Модернізація фінансового сектору Європейського Союзу віддзеркалює проблеми та виклики, які пов'язані з кризою усієї економічної парадигми ЄС (яка, в свою чергу, пов'язана з загальною кризою ідеї союзу європейських держав). В Єв- росоюзі все частіше говорять про дві різні групи країн, що рухатимуться до спільної мети з різними швидкостями. Перша група - це країни-донори, які дотримуються усіх укладених угод, бюджетної та монетарної дисципліни, мають відповідні позитивні макроекономічні показники. Друга група - країни європериферії, в якій зазначені вище процеси відбуваються зі значними ускладненнями або не відбуваються взагалі. В цих країнах також досить міцні позиції євроскептиків, які часто вживають заходи всупереч спільно ухваленим рішенням.

Таким чином, цілком закономірним може бути інституційне розмежування та організаційне визначення в рамках ЄС двох груп країн, що рухаються до Європейської федерації націй. Перша - умовно «Північна група», - матиме спільний бюджет та податкову систему та спільний бюджет, за рахунок видатків якого практично творитиметься спільна Європейська держава. Друга група («Південна»), в принципі, навряд чи має плани покинути «Європейський проект», але намагатиметься гальмувати його подальший розвиток, оскільки і сучасний рівень економічної інтеграції є досить «обтяжливим» для них (з точки зору інституційних можливостей взятих зобов'язань та загально прийнятих правил). Таким чином, у середньостроковій перспективі ці країни все одно будуть вимушені навести порядок у власних публічних фінансах, привести їх у відповідність до встановлених критеріїв та у перспективі приєднатися до першої групи.

Аналогічним чином експерти говорять о двох логіках валютної інтеграції в Європі. Перша базується на економічній раціональності і використовує механізми, передбачені в економічних концепціях її творців. Друга логіка віддзеркалює політичну реальність, яка явно домінує у сфері економіки, і навіть намагається пристосувати її принципи в політичних цілях. Обговорення реформ в зоні євро може бути оцінені з точки зору цих двох аналітичних підходів. У світлі економічних припущень для валютного союзу, існує два сценарії для Європи. Або простір єдиної спільної валюти буде звужений до центральних держав, або в валютному союзі будуть створені відсутні зараз інститути. Йдеться, власне, про фіскальний союз та більш суворий контроль за фінансовими ринками Grosse T.G. O dwoch logikach integracji walutowej w Europie// „Polski Przegl^d Dyplomatyczny” 2012, nr 1 (63), s.53-76.

Така вкрай складна ситуація виникла внаслідок того, що в процесі одночасного інституціонально- го поглиблення та географічного розширення інтеграції, країни Європейського Союзу опинилися перед необхідністю серьйозного вибору, який вимагає вирішення, навіть, не двох NIAMH. Two trilemmas in Eurozone governance by niamh// Croocked Timber,May 3, 2011 - URL: http://crookedtimber. org/2011/05/03/two-trilemmas-in-eurozone-govemance/, а трьох трилем Strauss-Kahn D. A tale of three trilemmas (Cambridge Union Society (UK) - March 9, 2012) - URL: http://www.regards-citoyens.com/ article-a-tale-of-three-trilemmas-by-dominique-strauss-kahn-cambridge- union-society-uk-march-9-2012-110443700.html, кожна з яких передбачала вибір лише двох з трьох заданих параметрів.

Перш за усе, згідно трилеми Манделла потрібно було зробити вибір між фіксованим валютним курсом, незалежною монетарною політикою та лібералізацією міжнародних операцій з капіталом. У зв'язку з тим, що введення єдиної валюти для кількох країн, по суті, означало фіксацію курсів національних валют (на момент обміну на євро), фактично вибір необхідно було робити між лібералізацією капітальних операцій (що випливало з принципу відкритої ринкової економіки та вимог глобалізації) та незалежною монетарною політикою. Звісно, в жертву було принесено саме національні інститути монетарної політики, чиї функції було передано Європейському центральному банку. Повністю це відноситься лише до країн зони євро, хоча координація монетарної політики відбувається і на рівні ЄС в цілому (в тому числі, в процесі підготовки країн ЄС до вступу до зони євро).

Але подальший розвиток інтеграції поставив країни ЄС перед новим вибором: демократія, національний суверенітет або поглиблення інтеграції (т.зв. трилема Родріка). Оскільки необхідність збереження демократії не піддається сумніву, то реально питання стоїть наступним чином: або подальша інтеграція припиняється, або доведеться відмовлятися від національного суверенітету все в більшому обсязі. Звісно, можна спробувати «заморозити» досягнутий рівень інтеграції. Однак, розвиток інтеграційних стосунків має свої закономірності, один з яких, судячи по всьому, полягає у необхідності постійного поглиблення інтеграції, оскільки без такої позитивної динаміки вона ризикує бути «розмитою» стосунками своїх членів з «третіми країнами», що, в решті-решт, призведе до розпаду такої інтеграції або виходу з неї відповідних країн. Зокрема, це можна побачити на прикладі Великої Британії, відсторонення якої від валютного союзу компенсується поглибленням зв'язків з країнами Співдружності та США, що, можливо, підштовхне її до виходу з ЄС. Тобто, як часто повторює Ж. Делор, « Європа це велосипед - якщо він не рухається, то падає». Таким чином, як би не противилися цьому певні політичні сили в окремих (в принципі в усіх, але в різному ступеню) країнах ЄС, але логіка одного часу розпочатого процесу вимагає поступового обмеження національного суверенітету (якщо тільки не буде визнано крах самої ідеї «об'єднаної Європи», що загрожує досить драматичними, а, можливо, і трагічними наслідками економічного та політичного характеру).

Але поглиблення інтеграції на даному її етапі ставить досить конкретне питання: в рамках існуючого валютного союзу необхідно зробити вибір між національними банківськими системами та відсутністю зобов'язань щодо фіскальної солідарності (трилема Пізані).

Якщо звернутися до логіки П. Вернера, одного з батьків-засновників ЄС, то здійснення вирішального кроку у напрямку валютного союзу не вимагає ніякого посягання на національний суверенітет країн Співтовариства, (про що свідчить історія багатьох конфедерацій та федерацій), оскільки останнім оплотом національного суверенітету є не власна валюта, але податки - як інструмент розподілу національного доходу The Hague Summit (1-2 December 1969): completion,

enlargement, deepening - URL: http://www.cvce.eu/education/unit- content/-/unit/en/d1cfaf4d-8b5c-4334-ac1d-0438f4a0d617/01b8a864- db8b-422c-915e-a47d5e86593e. А це більше пов'язано з фіскальною солідарністю (яка, на практиці, вимагатиме саме корекції розподілу національного доходу окремих країн Союзу з метою гарантування виконання бюджетних зобов'язань країн-партнерів), аніж з збереженням національних банківських систем.

Таким чином, вибір у трилемі Пізані, насправді, стосується продовження європейської інтеграції за одним з трьох наступних сценаріїв.

1. Створення фіскального союзу означає, що збереження національних банківських систем при збережені заборони на пряме кредитування урядів з боку центральних банків, але доведеться погодитися на спів - відповідальність урядів за державні борги країн-членів Союзу.

Схема 1 Політична трилема в Європі

Який з зазначених вище сценаріїв розвитку фінансової інтеграції Європейського Союзу буде обрано розкаже вже найближче майбутнє. Втім, вказані перспективи модернізації фінансової системи Європейського Союзу висуває необхідність певних кроків з боку відповідних фінансових та монетарних органів України, які випливають з завдань євроінтеграції.

У галузі бюджетної політики, це, зрозуміло, повинно^- перш за усе, стосуватися намагань дотримання критеріїв бюджетної дисципліни, прийнятих в Європейському Союзі (хоча такі вимоги й не випливають з поточних цілей процесу інтеграції України до ЄС). Втім, до останнього часу це не виглядало занадто проблематично для української сторони, оскільки державний борг останніми роками коливався в межах від 12 до 40 %

Зокрема, йдеться про необхідність імплементації стандартів і методів Міжнародної організації вищих органів фінансового контролю (INTOSAI), а також використання досвіду країн ЄС у сфері зовнішнього контролю та аудиту державних фінансів (акцентуючи увагу на незалежності відповідних органів). Необхідно також забезпечити подальший

Графік 1 Дефіцит державного бюджету України

Джерело: за даними Мінфіну України розвиток державного внутрішнього фінансового контролю шляхом гармонізації зі стандартами, які будуть враховувати загальноєвропейську практику та узгоджені з Інститут внутрішніх аудиторів (ІІА), Міжнародною федерацією бухгалтерів (ШАС) та Міжнародною організацією вищих органів фінансового контролю ( ІNТОSАІ).

Якщо перейти до питань банківської євроінте- грації, то навряд чи буде помилкою ствердження, що визначальною в цьому питанні є Директива Європейського Парламенту та Ради від 20 березня 2000 року стосовно відкриття та подальшого здійснення діяльності кредитних установ. Вона, поміж іншого:

- забороняє будь-яке дискримінаційне відношення щодо заснування та надання послуг, яке ґрунтується на національній приналежності або на тому факті, що підприємство не є заснованим в державі-члені, де надаються послуги;

- ставить завдання ліквідації перешкоджаючих розходжень між законодавствами держав-членів стосовно правил, які регулюють діяльність кредитних установ;

- встановлює рівні фінансові вимоги для кредитних установ та спільні основні норми щодо власного капіталу кредитних установ;

- передбачає узгодженість заходів по лібералізації банківських послуг із заходами по лібералізації руху капіталів;

- встановлює, що ліцензії на здійснення діяльності кредитними установами, що надаються національними уповноваженими органами мають своє застосування в межах всього Співтовариства, а не тільки однієї країни, як це було раніше.

Та ж Директива передбачає здійснення банківського нагляду на консолідованій основі. Такі ж завдання ставляться і перед нашим банківським наглядом. В цьому питанні Україна поступово наближається до європейських стандартів (забезпечуючи повне або частково виконання щонайменше 25 з 30 Базельських принципів банківського нагляду. Національний банк України здійснює поступовий перехід на здійснення нагляду за адекватністю банківського капіталу у відповідністю з новою угодою з цього питання, відомою як “Базель-2” Нагадаємо, що “Базель І" включав дві частини: (1) визначення капіталу (definition of capital) та (2) структуру оцінки ризиків (structure of risk weights).“Базель ІІ”, в свою чергу, ґрунтується на трьох підвалинах ( pillars): (і) мінімальних вимогах до капіталу (minimum capital requirements), (іі) системі нагляду (supervisory review process) та (ііі) ринковій дисципліні (market discipline).

Ціла низка проблем виникає в процесі адаптації до умов банківського союзу національної банківської системи в межах ЄС. Насамперед це стосується докорінних змін концепції розбудови національної банківської системи, яка повинна відійти від класичної (німецької) моделі універсальних банків та включити до свого складу елементи системи спеціалізованих банків (англосаксонської моделі), перш за усе, чіткий розподіл між депозитно-кредитними та інвестиційними банківськими установами (або відповідними типами операцій універсальних банків). Крім того, нормативно-правові документи у галузі банківської справи повинні визначати статус системно-утворюючих (системно-важливих) банківських установ, до яких висуваються окремі (підвищені) вимоги достатності капіталу та інших індикаторів банківського нагляду. Паралельно необхідно прискорити повну імплементацію вимог «Базель-2» (стандарти Ба- зельського комітету банківського нагляду) та перехід до забезпечення відповідності українських банків вимогам «Базель-3». Досягнення цієї мети вимагає, серед іншого, тісної взаємодії з таким регулятивним органом ЄС як Європейське агентство нагляду - ЄАН (European Supervisory Authority - ESA), перед яким ставиться завдання моніторингу діяльності національних органів фінансового нагляду (банківського, страхового та фондового ринків) з метою уніфікації вимог у відповідності до європейського права.