Незалежність Косово в світлі чинного міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра міжнародного права

Пояснювальна записка

до дипломного проекту (роботи) на тему

«Незалежність Косово в світлі чинного міжнародного права»

Виконала: студентка 4 курсу

Танич Олена Василівна

Керівник к.ю.н., доц. Ковальова М. В.

Рецензент к.ю.н., Бисага Ю. Ю.

Ужгород - 2015 року

ЗМІСТ

косово незалежність міжнародний

Вступ

Розділ і. Особливості історичного розвитку Косово

1.1 Історичне коріння Косово

1.2 Косово за часів Першої та Другої світових воєн

1.3 Післявоєнне Косово

Розділ іі. Боротьба за незалежність

Розділ ііі. Самопроголошення Республіки Косово та реакція світової спільноти

3.1 Проголошення та визнання незалежності Косово

3.2 Вплив на сучасне міжнародне право

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми. Завершальним етапом у тривалому та складному для міжнародного співтовариства процесі врегулювання проблеми Косово, можна вважати 17 лютого 2008 року. Саме в цей день парламент Косово в односторонньому порядку ухвалив декларацію про незалежність краю. Цей крок розділив міжнародне співтовариство на прибічників і противників її визнання. Склалася ситуація, за якої підтримка або заперечення незалежності Косово є не просто ставленням до певної події, а й виявляється зіткненням інтересів провідних держав, що своєю чергою спроектоване на глобальну міжнародну політику. Даний прецедент проголошення незалежності краю має величезне значення, оскільки має вплив на світовий порядок у контексті протистояння двох основних принципів міжнародного права: права народів на самовизначення і принципу територіальної цілісності держави.

На сьогоднішній день ситуація з Косово продовжує залишатися однією з найбільш актуальних і обговорюваних проблем в рамках міжнародного співтовариства. Оскільки незалежність Косово вплинуло на подальший розвиток міжнародно-правових відносин у сучасному світі.

Ступінь вивчення проблеми. Історії косовської проблеми присвячена чимала література. Та, незважаючи на це, окремі аспекти історії Косова є недостатньо вивченими й дискусійними в історіографії. Залишається нез'ясованим вплив проголошення незалежності Косово на чинне міжнародне право.

Зазначена тема недостатньо опрацьована аналітиками, у зв'язку з тим, що конфлікт на території колишньої республіки Югославіяї не є завершеним досі, а з описаних у дослідженні етапів ескалації конфлікту пройшло не так багато часу для того, щоб дати об'єктивну оцінку подій.

При дослідженні та написанні роботи слід відмітити, перш за все, монографію Маначинського О. Я. «Косово і Метохія: історичні перехрестя», яка присвячена історії і розвитку кризи в сербському автономному краї Косово. Окремі аспекти проблеми знайшли своє відображення у праці Газіна В. П. «Новітня історія країни Європи і Америки». Інтерес ця праця викликає, тому що автор в аналітичному стилі, досить гарно показав розпад Югославської федерації, політичні процеси, соціально-економічний розвиток СРЮ, зовнішню політику, а також збройні конфлікти на теренах Югославії. Також варта уваги і стаття Рудякова П. Н. «Балканська криза» (1991-2001 рр.): характер, особливості, наслідки». В ній детально аналізуються чинники балканського конфлікту, хід і основні етапи кризи. Серед сучасних, слід визначити дослідження Дівак В. В. «Косово, боротьба за незалежність: історія питання та його наслідки».

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вивчення витоків та причин назрівання конфлікту у Косово, а також визначення впливу самопроголошення Косово на міжнародне право та світову спільноту.

Відповідно до основної мети дослідження визначені такі основні завдання:

· прослідкувати історичний розвиток Косово;

· з'ясувати причини, що впливали на виникнення та прогрес протиріч;

· дати аналіз сербській та албанській позиціям в ході конфлікту та визначити характерні риси ідеологій, які знайшли прояв у політичних позиціях сторін конфлікту;

· розглянути позиції урядів різних країн та проаналізувати заходи міжнародного співтовариства;

· розкрити і охарактеризувати процес визнання незалежності Косова і наслідки для світових глобалізаційних процесів.

Об'єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, що виникли у зв'язку з визнанням незалежності Косово.

Предметом дослідження є правові механізми визнання незалежності Косово, а також його вплив на міжнародне право.

Практичне значення одержаних результатів полягає у наукових дослідженнях щодо проблем суверенітету, територіальної цілісності держав, прав народів на самовизначення, втручання міжнародних організацій у внутрішні справи країн та національних рухів у сучасному світі. Матеріали бакалаврської роботи можуть бути використані в навчальному процесі при викладанні міжнародного права, міжнародних відносин, конфліктології та проблем націоналізму, етноконфліктології та політології. А також використовуватися при підготовці навчальних посібників, при розробці довідково-аналітичних матеріалів, у комплексних дослідження з питань міжнародного права та міжнародних відносин.

Структура кваліфікаційної бакалаврської роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають 5 підрозділів, висновків до роботи і списку використаних джерел (70 найменувань на 8 сторінках). Загальний обсяг кваліфікаційної бакалаврської роботи становить 65 сторінок.

У першому розділі «Особливості історичного розвитку Косово та джерела конфліктів» описуються історичне коріння Косово, події, які відбувалися на території краю, а також зміни статусу краю.

У другому розділі «Боротьба за незалежність» розглядаються косовська криза та шлях краю до незалежності.

Третій розділ «Самопроголошення республіки Косово та реакція світової спільноти» присвячений проблемі проголошення і визнання незалежності Косово.

РОЗДІЛ І. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО ТА ДЖЕРЕЛА КОНФЛІКТІВ

1.1 Історичне коріння Косово

На території нинішнього Косова ще здавна мешкало ілірійське плем'я дарданів, від яких веде свій родовід нинішнє албанське населення Косова. У 6 році н. е. Дарданію було захоплено римлянами, та приєднано до складу Римської Імперії. 284 року н. е. імператор Діоклетіан виділив Косово в окрему провінцію Дарданію із столицею у Ніссусі (сучасний Ніш). Під час візантійської адміністрації Дарданія зберігала свій статус окремої провінції. Етнонім «албанці» вперше згадується вже в II ст., як племінна назва.

Згідно з історичними даними, слов'янські племена переселились на Балкани в VI-VII ст.. Хоч Візантія і залишалася номінальним сюзереном територій, на яких розселилися слов'яни, влада належала місцевим вождям слов'янських племен (жупанам), котрі на території сучасної Сербії та сучасного Косово утворили напівдержавні утворення - жупанії. Хоча жупанії поступово об'єднувалися в невеликі князівства, процес утворення державності був досить повільний, через віддаленість територій, які були населені різними сербськими племенами, віддаленість від міст та центрів торгівлі, відсутність взаємних економічних зв'язків. В результаті на сербській території виділилось декілька центрів утворення державності, один з яких, знаходився на північ від сучасного Косово - в Рашке [22, с. 19].

У VIII-XII ст. територія Косова і Метохії становила центральну частину Сербської держави. Косово - означає край чорних птахів, а метохіями називалися володіння православних монастирів у цьому регіоні. Відомий як «збирач сербських земель» легендарний князь Стефан Неманя в XII ст., об'єднав князівство Рашка (Стара Сербія), Косово і Метохію, ряд інших територій населених сербами, в одну державу. Формування єдиної держави сприяло розвитку сербської середньовічної культури, та укріпленню православ'я як провідної релігії. В цей період більшість населення Косова були слов'янами, головним чином сербами, про це свідчать монастирські грамоти, які збереглися з того часу, в котрих згадуються виключно слов'янські імена. Крім сербів, очевидно, в Косово проживала невелика кількість албанців, валахів, греків, болгар, німців [33, с. 8].

У Косово сталася ще одна важлива подія сербської історії. На Косовому полі поблизу нинішнього міста Пріштіна у 1389 р. відбулася вирішальна битва між військами сербів і імперії Османів. Вона закінчилася перемогою османів, але ознаменувалась героїчними подвигами сербських воїнів, про що з гордістю оповідає сербський героїчний епос. В сербському національному проекті Косово стало не стільки метою, скільки засобом боротьби за його реалізацію. На Косовому полі сербські і інші югослов'янські землі на довгі п'ять століть втратили незалежність, потрапивши під панування Османів. Саме в цей період більшість місцевого населення перейшли в іслам.

Внаслідок терору і насильницького заселення албанцями-мусульманами, під час турецького панування серби змушені були безперервно залишати область Косово і Метохії. На родючу землю старої Сербії турки планомірно переселяли албанців із гірських районів, де вони жили сторіччями. За даними збережених турецьких джерел (дефтерів), албанці зі старої Сербії жили окремо, практично не було компактних, етнічних поселень. З цього часу намітився масовий відтік сербського населення з краю і посилені міграції албанців у цей район [10, с. 490].

Вперше ідея про необхідність здійснити для албанського народу своє право на самовизначення з'явилося у вигляді вимоги створення спеціального албанського віллаєта (області) за часів Османської імперії. Албанці були головним знаряддям Туреччини в справі придушення свободи і національних рухів християнських народів на Балканах, які боролися за відтворення своєї національної держави. У 1878 році на Берлінському конгресі було усунено загрозу війни в Європі внаслідок територіальних претензій різних імперій один до одного. На підставі цього Сербія і Чорногорія отримали частку земель населених албанцями. В період східної кризи 1878-1879 рр. Косово стало центром об'єднувального і визвольного руху албанців, відобразивши властиву всім народам півострова тенденцію до створення цілісної економічної і політичної державної структури.

У 1897 р. склався союз косовських міст (Прізрен, Печ, Пріштіна) на підтримку самоврядування Албанії. У 1899 р. в Печі була заснована Албанська ліга, метою якої стала організація боротьби за об'єднання і автономію албанських земель. Були створені військові формування і місцеві комітети, але в 1900 р. до Косово і Албанії були введені турецькі війська, що подавили виступи албанців [55, с. 244].

1.2 Косово за часів Першої та Другої світових воєн

Після п'ятьох сторіч турецького панування у 1912-1913 рр. в результаті Балканських війн сербам вдалося повернути велику частину косовського краю, який увійшов до складу Сербії. Тоді ж на Лондонській конференції послів великих держав була проголошена незалежність Албанії від Туреччини. Це було виконано на вимогу Австро-Угорщини та Італії при підтримці Німеччини, всупереч інтересам Сербії, яку підтримували Росія і Франція. Хоча сербська армія звільнила основний албанський порт Дюрес від турків у 1913 році, Сербія не намагалася анексіювати північну частину Албанії, а лише наполягала на отриманні замість цього виходу до моря. Австро-Угорщина вимагала не тільки створення незалежної Албанії але також, і насамперед, вилучення Сербії з Адріатичного узбережжя. Австрія сподівалася на економічну ізоляцію Сербії без виходу її до моря. Після анексії Боснії-Герцеговини Австрією в 1908 р., Сербія й Австро-Угорщина були зайняті в митній війні, оскільки Австро-Угорщина хотіла за будь-що запобігти експорту Сербії на Захід. Югославія як спадкоємець держави Сербія не вимагала розподілу Албанії і погодилася на підтвердження автономії Албанії також після Першої світової війни. Кордон між Сербією й Албанією, установлений відповідно до Лондонської Угоди, є найстарішим кордоном Югославії в цьому регіоні. В ході Першої світової війни територію Косово захопили війська Австро­Угорщини і Болгарії.

У 1918 р. край був звільнений сербськими військами і після закінчення війни увійшов до складу Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. - Королівство Югославія) [40, с. 242].

Переважаюче в регіоні албанське населення було проти приєднання Косово до Сербії або Югославії. Сербські війська зустріли збройний опір з боку албанських формувань. У тому ж 1918 був заснований Комітет народного захисту Косово, відомий як Косівський комітет, який боровся за відокремлення терен населених албанцями (Косова, Метохії, західної Македонії і частини Санджаку) від новоствореного Королівства сербів, хорватів і словенців і приєднання їх до Албанії. Після повного встановлення в регіоні сербської адміністрації та частково військового режиму, багато албанців віддали перевагу переселитися з Косово на історичну батьківщину.

З 1939 р. підривна діяльність фашистської Італії, котра була направлена проти Чорногорії та Югославії, стає ще більш активною. Як відомо, 7 квітня 1939 р. Італія окупувала та анексувала Албанію. Граф Чано уже в липні 1939 р. надав інструкції албанським емігрантам щодо проведення акцій в Епірі, в Косово та Метохії. Щодо цього він полюбляв повторювати «…Косово - албанський ірридентський рух - це ніж, приставлений до серця Югославії…» [21, с. 380]. Саме в цей час у Римі в 1939 р. було засновано бюро з організації албанського «ірридентського» руху в Югославії, а вже в січні 1940 р. лідер Албанської фашистської партії в Скадарі Коль Біб Міракай зробив заяву, що найближчим часом будуть анексовані деякі частини Югославії та Греції.

У роки Другої світової війни велика частина Косова була включена до складу італійського протекторату Албанія. В період італійської окупації албанські озброєні формування розвернули боротьбу за вигнання сербів з території краю. В цей період були скоєні злочини над не албанським населенням (сербами, євреями, ромами та ін.). 100 000 сербів були виселені. За 1941-1945 рр. у Косово і Метохію було переселено приблизно 100 тис. албанців. Це відповідало планам італійських міграційних служб, що планували переселити 100 тис. албанців. У Косові і Метохії фашистська влада наділяла албанців землею і роздавала їм будинки сербів, яких було вбито або вигнано [54, с. 47].

Після виходу фашистської Італії з війни, територія знаходилась під прямим контролем Німеччини. Уряд королівської Югославії намагався допомагати поверненню сербів в Косово і Метохію. Значна кількість сербських сімей повернулася, було немало і нових переселенців. Сербська влада вела боротьбу з радикально налаштованими елементами серед косовських албанців.

Наприкінці 1943 р. було створено Другу албанську лігу. Восени 1943 р. албанські партизани визволили від гітлерівських окупантів м. Дебар - центр населеного албанцями району Югославії і підняли над ним червоний прапор із двоглавим орлом - державний прапор Албанії. У результаті відбувся перший албано-югославський конфлікт. Йосип Броз Тіто вважав цей акт проявом екстремістського вирішення територіально-національного протиріччя і запропонував плебісцит: спочатку треба звільнити ці райони від окупантів і місцевих зрадників, а потім народи самі вирішать, чого вони прагнуть і куди хочуть іти. Але плебісцит не відбувся.

У травні 1944 р. було створено 21-у Добровольчу дивізію СС «Скандербег», що була укомплектована мусульманами з Албанії та їхніми співвітчизниками з Косова [67, с. 380]. Але вона виявилася небоєздатною, її солдати грабували населення, а не воювали з партизанами, масово знищували цивільне сербське населення. Саме тоді албанці стали етнічною більшістю у краї Косово і Метохії [67, с. 382].

1.3 Післявоєнне Косово

Після закінчення ІІ Світової Війни на території Косова була створена Автономна Косово-Метохійська область, як частина Демократичної Федеральної Югославії, з 1946 - частина Народної Республіки Сербії в складі Федеративної Народної Республіки Югославія. Перша Конституція ФНРЮ 1946 р. створювалася під сильним впливом Конституції СРСР 1936 р. Вона остаточно затверджувала федеральний устрій, визначаючи, що Югославія є «союзною державою республіканської форми, об'єднанням рівноправних народів, які на основі права на самовизначення, включаючи право на відділення, виразили свою волю жити спільно у федеральній державі».

Союзними одиницями ставали республіки, як одиниці співдружності народів, що проживають на їх територіях. Сербія була конституйована, як складна федеральна одиниця. Воєводина, де проживало близько 500 тис. угорців, і Косово і Метохія отримали статус автономних областей у складі Сербії.

Стосунки між республіками і федеральними органами в цей період будувалися на пріоритеті центральної влади. Албанці Косово не були задоволені своєю долею у складі Югославії. В усякому разі, в цьому запевняв Енвер Ходжа в 1949 році.

У Косові і Метохії почав проявлятися крайній албанський націоналізм, що супроводжувався демографічним вибухом і спробою тільки логікою великих чисел (у структурі населення Косова і Метохії албанці становлять 87%, серби - 12%, інші нації - 1%), вийти зі складу Сербії і приєднатися до Албанії. При цьому не враховувалось, що під тиском албанців цю територію залишили 200 тис. сербів. А з 1945 р. з благословення тодішньої влади на їх місце поселилось близько 350-400 тис. албанців, які залишили Албанію. У такий спосіб тривалий час змінювалась етнічна структура населення в Косові, і створювались умови для виступу албанців на політичній сцені з вимогою виокремити їх у державне утворення.

Проте в 50-і рр. анти-югославська діяльність в краї неносила масового характеру. Вона виявлялася в створенні мережі підпільних груп, залученні в них відданих людей, пропагандистській діяльності, особливо серед молоді, налагодженні зв'язків в керівництві республіки і країни.

В 1963 році, за новою конституцією створено Соціалістичний Автономний Край Косово, як частину Соціалістичної Республіки Сербія в складі СФРЮ [24, с. 16].

Албанське керівництво цієї провінції намагалося будь-що змінити назву Метохія, оскільки це було беззаперечним доказом того що ця територія вже з ХІІ ст. є складовою сербської держави, її релігійним та культурним осередком. Конституція була беззаперечно суперечливим законом: з одного боку, піднімався статус національних меншин, які стали називатися народністю, а автономні області, зокрема Косово, отримали статус країв. З іншого боку, принижувалося значення нації в політичній системі. Керівництво країни намагалося побудувати нове, так зване самостійне суспільство, тому в зміненій структурі парламенту не знайшли віддзеркалення принципи обліку інтересів народів і народностей, що населяли Югославію.

Але в багатонаціональній країні не можна було не враховувати вимоги народів, що населяють її. Тому з 1967 р. по 1971 р. було прийнято 42 поправки до Конституції. Вони збільшували суверенність прав республік і країв, та звужували компетенції федерації. Передбачалося, що такими змінами будуть зняті причини міжнаціональних конфліктів. Проте запобігти розвитку націоналістичних виступів в країні не удалося.

Тому в 1968 р. албанськими комуністичними лідерами подвійну назву Косово і Метохія трансформовано в Косово. Цю зміну з тодішнім керівництвом Сербії ніхто не узгоджував, отже воно й не підозрювало, чого домагаються албанці. У 1968 р. в краї сталися масові виступи, демонстрації націоналістичної албанської молоді, які були розігнані поліцією, албанці діяли вже активніше - влаштовували провокації та диверсії, руйнували сербські церковні і культові пам'ятники, залякували православне населення.

Хвилі заворушень і вандалізму охопили не тільки міські, а й сільські райони Косова і Метохії, що посилило відплив сербського населення до центральних частин Сербії. На території Косова і Метохії, жителі залишили 800 сербських і чорногорських селищ, які згодом заселили албанці.

Югославська влада на чолі з Й. Б. Тіто, Е. Карделем та В. Бакаричем, тобто без єдиного серба у вищому керівництві, після виходу з нього Олександра Ранковича в 1966 р., не вживала заходів щодо припинення масового відпливу сербського населення з Косова, а всі, хто намагався говорити про це, звинувачувались у «сербському націоналізмі» і зазнавали жорстоких репресій. Після того як Ранкович пішов з посади, албанці стали сміливішими, а їхній націоналізм - войовничішим і непримиреннішим.

Вони почали вважати себе переможцями щодо сербів. У 70-ті рр. почастішали випадки, коли навколо сербського населення створювалася нетерпима обстановка, і воно змушене було залишати власне майно і тікати до Сербії.

Відповідно до Конституції 1974 року - останній варіант Конституції до того, як були внесені зміни Слободаном Мілошевичем - Югославія складалася з 8 елементів: 6 республік та 2 провінцій. Косовський край отримав власну конституцію, законодавство, найвищі органи влади, представництво в союзних органах, включаючи Президію Югославії (з правом вето), можливість створювати албанські середні і вищі навчальні заклади. Албанська мова була визнана однією з державних.

Так, автономні краї фактично мали подвійний статус. Вони перебували у складі Сербії й одночасно отримали такі ж права, як сама Сербія в складі федерації. Тобто автономний край Косово мав однакові права з республіками, крім одного - він не міг вийти із складу Сербії. Вважалось, що таким чином вдасться зберегти єдність країни. Однак швидко з'ясувалось, що тенденція до національного самовизначення суперечили ідеї побудови Югославської держави, а соціалізм з елементами самоврядування мало чим відрізнявся від радянського соціалізму [16, с. 109].

Сербія не могла прийняти жодне рішення без схвалення автономного краю, а він у свою чергу міг не вважатися з думкою керівництва Сербії. На практиці при вирішенні господарських або політичних питань важко було досягти єдності республіки - керівні органи краю підкорялися республіканським лише в тому випадку, якщо вважали це вигідним для своїх інтересів. Автономний край володів рівними правами з республіками, окрім одного - не міг відокремитися від Сербії. Тому в Косово з перших днів виступу албанців звучали вимоги надання краю статусу республіки. Оскільки албанці за чисельністю були четвертою нацією в СФРЮ після сербів, хорватів і мусульман, вони вважали свої вимоги обґрунтованими.

Керівництво Сербії боялося «контрреволюційного підпілля» в Косово, тому продовжувалась його діяльність по албанізації краю, і підсилювалась робота міністерства внутрішніх справ і служби безпеки. Але з боку керівництва країни і інших республік дії Сербії часто розцінювалися як унітаристські і піддавалися різкій критиці.

Після смерті Йосипа Броза Тіто (1980 р.) в краю почалися масові студентські маніфестації з вимогою надати Косово статус повноправної республіки в рамках Югославії. Особистість його була значним фактором у вирішенні проблем внутрішньої і зовнішньої політики країни, а авторитарний характер його влади стримував і не давав вийти на поверхню економічним, політичним і національним суперечностям. Виступи студентів вилилися в криваві зіткнення і були пригнічені федеральними військами [19, с. 633].

Дуже швидко соціальний протест переріс в постійну політичну акцію, яка тривала 10 років, підсиливши напруженість усередині Сербії і загостривши міжреспубліканські відносини. Подією в країні, яка відкрила новий етап в підході до «національного питання», стала публікація у вересні 1986 р. Меморандуму Сербської Академії наук і мистецтв. У даному документі загострювалася увага на необхідності висунення «сербської національної програми» і наголошувалося, що Конституція 1974 р. de facto перетворила Косово і Воєводину на республіки в збиток Сербії. З іншого боку, для албанців був значимим саме юридичний статус краю. У жовтні 1987 р. до Косово були введені «надзвичайні заходи безпеки», туди був направлений так званий Об'єднаний загін Союзного Секретаріату внутрішніх справ. Йшло швидке об'єднання громадян на етнічній основі. Серби об'єднувалися за ідею «єдиної Сербії», а албанці - «незалежного Косово» [9, с. 168-169].

Подальший розвиток подій пов'язують з ім'ям Слободана Мілошевича, обраного в 1986 р. головою ЦК Союзу комуністів Сербії. У 1987 р. популярність цієї людини нестримно зросла - його виступ в квітні в м. Косово полі, де він вперше відкрито говорив про несправедливе положення Сербії в югославській федерації і пообіцяв сербському народові захист, було сприйнято як національна сербська програма. У Мілошевичі серби побачили національного лідера.

У 1988 р. він організував ряд маніфестацій і так званих «мітингів істини» в Ужіце, Валове, Заєчаре, Шабаце, Крушеваце, Кральове, Варане, Леськоваце, Крагуєваце, Ніші, Белграді, на яких збиралося від 100 до 300 тис. чоловік. До кінця 80-х рр. він видалився з партійно-державної олігархії і став незалежним носієм політичного суверенітету, фактично «недоторканним політичним правителем Сербії», перестав ділити владу з «залишками олігархії», створив свій штаб близьких радників. Він закликав до більш жорсткої національної політики і домігся скасування автономного статусу країв Косово і Метохія (березень 1989 року). 28 вересня 1990 року Косово отримало статус автономномо краю в рамках Республіки Сербії. Був розпущений парламент, припинилося мовлення державних радіо - і телевізійних станцій на албанській мові, почались звільнення албанців з державних структур, в деяких освітніх установах було згорнуто викладання на албанській мові. У відповідь косовські албанці, що бойкотували референдум, організували масові страйки і акції протесту, які з часом переросли в серйозні міжетнічні зіткнення. Саме націоналізм С. Мілошевича підштовхнув Югославію до краху [8, с. 132].

Отже, можна зробити висновок, що визволившись з під гніту Порти, Косово потрапило під гніт Югославської держави, так і не отримавши самостійності. Можна сказати що і на цьому етапі історії, про благополуччя, чи самостійність краю мало хто думав. Адже більшість албанських політичних лідерів, намагаючись повернути собі привілеї, не бажали миритися з новими кордонами на Балканах.

Косово знову стає ареною політичної боротьби великих світових держав. Саме в цей час розпочинаються масові вигнання, зі своїх домівок сербів, та заселення територію краю албанцями. Починає розвиватися та набувати радикальних форм націоналізм, серед косовських албанців. Сербська влада намагалася вести боротьбу з ними, але безрезультатно. Албано-сербські протиріччя починають набувати гострих форм, які в майбутньому грозили перетворитися у збройні сутички.

РОЗДІЛ ІІ. БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Балканську кризу можна поділити на такі етапи [57, с. 79]:

1) зниження прав Косово до статусу територіальної автономії (1988- 1990 рр.);

2) створення албанцями краю власних паралельних органів влади і мирний опір політиці Бєлграду (1990-1996 рр.);

3) діяльність терористичної Армії Визволення Косово (далі - АВК) на території Косово (1996-1999 рр.);

4) втручання міжнародного співтовариства у врегулювання конфлікту (осінь 1998-1999 рр.);

5) військова акція НАТО на території Союзної Республіки Югославії (березень - червень 1999 р.);

6) перебування Косово під міжнародним протекторатом Місії ООН (починаючи з червня 1999 р.).

В період з 1988 по 1990 р. Косово втратило свою широку самостійність. Політичний апарат автономного краю потрапив під контроль Президента Сербії С. Мілошевича [12, с. 181].

У липні 1990 р. косовський парламент прийняв Декларацію про незалежність [34, с. 307]. Згідно з документом, Косово було проголошене «конституційно-політичним утворенням рівноправних націй і громадян, в якому албанці, будучи більшістю і водночас одним із найбільш чисельних народів Югославії, так само як і серби та інші народи Косово, вважаються нацією, а не меншиною» [59, с. 119]. 5 липня 1990 р. влада Сербії призупинила діяльність парламенту і уряду Косово, мотивуючи своє рішення беззаконням і порушенням порядку в краї [69, с. 59]. Опираючись на положення Декларації про незалежність, розпущений парламент Косово на таємному зібранні в місті Качаник у вересні 1990 р. затвердив конституцію республіки Косово, яка не була визнана офіційним Бєлградом [15, с. 123]. В тексті конституції зазначалося, що самопроголошена республіка Косово є демократичною державою албанського народу і людей інших національностей, які мають її громадянство. Документ також містив пункт про «неподільність і повний суверенітет Республіки Косово, офіційною мовою якої була албанська». Основний закон краю підтверджував право громадян інших національностей використовувати свою символіку, гарантував рівність громадян в їх правах і обов'язках [59, с. 119].

Водночас 28 вересня 1990 р. була прийнята нова Конституція Сербії, відповідно до якої Косово втрачало свій попередній статус. В Конституції Сербії було проголошено, що «територія Республіки - єдина, неділима і невідчужувана» (стаття 4). Автономний край Косово і Метохія розглядався як форма територіальної автономії (стаття 6). Програми економічного, наукового, технологічного, демографічного, регіонального і соціального розвитку краю ставились у залежність від плану розвитку Республіки Сербії. Повноваження органів самоврядування Косово зводились до виконання законів та інших нормативних актів Республіки Сербії (стаття 109). Одночасно передбачались механізми вирішення спірних питань між Бєлградом і Пріштиною на користь федеративного центру. Зокрема, в разі невиконання республіканського рішення органом автономного краю, передбачався порядок, згідно якого республіканський орган міг безпосередньо забезпечити його виконання (стаття 112) [13, с. 212].

Отже, Конституція Сербії 1990 р. і конституція, прийнята албанцями в місті Качаник, містили положення, які суперечили одне одному. Прийняття цих документів свідчило про існування двох взаємовиключних за змістом варіантів розвитку автономії Косово, носіями яких були серби та албанці. Непримиренність сторін у цьому питанні визначили розвиток краю впродовж наступних років.

Масовий виступ албанського населення за свої права в 1990 р. було швидко придушено. На знак протесту албанці бойкотували вибори до органів влади Сербії в тому ж році. Натомість в жовтні 1991 р. вони провели свій референдум про незалежність і суверенітет, багатопартійні вибори до парламенту і вибори президента республіки, які з боку офіційної югославської влади були визнані недійсними. За результатами референдуму, албанське населення автономії продемонструвало одностайність у питанні підтримки незалежності Косово. При 89% явці на дільниці для голосування, 87% учасників висловились «за».

В такій ситуації сербська влада застосувала тиск і заходи примусу щодо албанців краю. Були закриті албанські заклади освіти і Академія науки та мистецтва, припинені передачі албанською мовою на радіо і телебаченні [60, с. 105]. Воднораз відмова більшості албанців підписати заяву про лояльність владі призвела до масових звільнень їх з державної служби. З листопада 1991 р. майже на 450 підприємствах Косово була введена трудова повинність для робітників албанської національності [15, с. 121].

Формою протесту албанців став пасивний спротив усьому сербському. Учні та студенти албанської національності перестали відвідувати навчальні заклади, в яких навчання проводилось за сербськими програмами і продовжили навчання у не призначених для цього приватних будинках. Так сформувалась нелегальна система школи, яка охопила понад 400 тис. дітей (480 шкіл) і 15 тис. студентів (13 факультетів університету). Таким чином, в Косово сформувалось дві системи управління, кожна з яких мало свої органи управління влади, економіки, освіти і культури [70, с. 785]. Ігноруючи всі ініціативи Бєлграду, албанці Косово заявляли про своє невизнання легітимності конституційного ладу в країні. Албанські лідери звинувачували сербів в утисках. Зокрема, закони про трудову повинність в умовах надзвичайного стану, про освіту в Косово, про ЗМІ, про створення громадських підприємств, на думку албанців Косово, дискримінували їх права [34, с. 307].

Влітку 1990 р. у зв'язку з формуванням багатопартійної системи в СФРЮ починають виникати політичні партії і в Косово. Вони виступали з програмами, направленими на рівноправне положення албанців в Сербії. Серед них - Демократична спілка Косово (далі - ДСК), Демократична мусульманська ліга реформ. Пізніше додаються Албанська демократично-християнська партія, парламентська і соціал-демократична партія Косово. Останні спочатку вимагали скасування дискримінаційних законів, повернення Косову автономії і проведення двосторонніх переговорів. Згодом, не знайшовши розуміння з боку офіційного Белграда, вони визначались на користь відокремлення Косово. Слід сказати, що ДСК стала самою впливовою політичною силою в краї, а авторитет її лідера Ібрагіма Ругови був відомий на весь регіон, основною метою якого було досягнення суверенності і незалежності Косово мирним шляхом. Лідер політичної партії І. Ругова був автором концепції паралельної албанської держави в Косові і вважався гарантом прозахідної орієнтації Косовських албанців [33, с. 24]. Одним з політичних методів боротьби за незалежність Косова ДСК обрав повне ігнорування албанським населенням внутрішньо-політичного життя Сербії.

ДСК став політичною силою, яка одноосібно очолювала рух албанців до 1996 р., коли на політичну сцену вийшли прихильники радикальних методів боротьби за незалежність краю. В свою чергу, правлячі партії Сербії не надавали проблемі належної уваги до часу активізації збройного спротиву АВК [48, с. 74-75].

Координаційна Рада албанських політичних партій Югославії під головуванням І. Ругови 12 жовтня 1991 р. прийняла «Політичну декларацію», в якій визначила три можливі варіанти вирішення албанського питання в СФРЮ. Враховуючи можливі варіанти вирішення в майбутньому проблеми державних кордонів федерації та адміністративних кордонів між республіками, в тексті документу передбачались такі кроки:

1) вступ Косово на правах суверенної і незалежної держави до Співдружності нових суверенних країн Югославії;

2) створення Албанської Республіки на таких самих засадах, що й Республіка Сербія;

3) об'єднання албанців Косово з Албанією через проведення референдуму.

Обраний 24 травні 1992 р. парламент Косово призначив І. Ругова на посаду президента невизнаної республіки Косово. Виборці віддали свої голоси І. Ругові (95%) як президенту «Республіки Косово» і його партії ДСК 78%. Проте через місяць парламент був визнаний сербською владою незаконним і розігнаний за допомогою сербської поліції [34, с. 307]. У своїй заяві від 22 червня 1992 р. уряд Республіки Сербія вказав, що проведені в Косово вибори і заява про зібрання Скупщини краю є антиконституційними, а їх організатори будуть відповідати перед законом.

Недалекоглядну політику примусу щодо албанців Косово президент Сербії С. Мілошевич вважав цілком виправданою метою побудови нової сильної Сербії. Заперечуючи факти порушення прав людини в автономному краї, сербський лідер проблему Косово характеризував як зіткнення влади країни з сепаратистським албанським рухом, метою якого є приєднання до Албанії. При цьому С. Мілошевич повністю відкидав ідею надання краю особливого статусу. Така позиція формувала в очах міжнародної громадськості образ Сербії як недемократичної країни, в якій не дотримуються прав національних меншин [69, с. 314-317].

У квітні 1992 р. югославські республіки Сербія та Чорногорія утворили нову державу - Союзну Республіку Югославія (далі СРЮ). Країна одразу опинилась у центрі громадянських воєн на території югославських республік Хорватії та Боснії і Герцеговини. Щодо СРЮ були застосовані міжнародні санкції.

В 1992-1995 рр. сербська влада та суспільство першочергову увагу приділяли проблемам санкцій міжнародного співтовариства щодо СРЮ та сербського населення, яке внаслідок розпаду СФРЮ опинилось за межами Сербії. В цей період чорногорське керівництво підтримувало союз із Сербією, а ситуація в Косово стабілізувалась і відійшла на другий план. Разом з тим на другому з'їзді провладної Соціалістичної Партії Сербії у жовтні 1992 р. учасники форуму розглянули питання національних меншин у Сербії. За останніми визнавалось право на користування рідною мовою, збереження культурних традицій, безперешкодну діяльність в сфері освіти. Проте національні меншини не наділялись правом на самовизначення аж до відокремлення, яке належало тільки сербам і чорногорцям [2].

Необхідність продемонструвати європейським країнам толерантність щодо національних меншин в умовах санкцій призвела до зміни в політиці владних органів Сербії в бік відкритого підкреслення етнічного рівноправ'я в країні. Були ініційовані кілька фольклорних фестивалів, наукових конференцій з проблеми, видрукувано книги мовами меншин [34, с. 291].

Несподіваною була заява Скупщини Сербії в березні 1993 р., яка визнавала недійсними закони про припинення діяльності Скупщини і Уряду Автономного краю Косово і Метохії. У зверненні парламенту ініціювалось проведення виборів до «нової Скупщини». Проте президент невизнаної Республіки Косово І. Ругова назвав заклики Белграду «безпредметною розмовою». Він офіційно заявив, що «албанці не вийдуть ні на які вибори, тому що вони вже обрали свої органи влади». Таким чином, ініціативи сербської сторони до діалогу в 1993 р. були відкинуті.

Водночас офіційні представники Бєлграду запевняли, що їх держава ніколи не погодиться із виходом краю зі складу СРЮ. Заступник міністра закордонних справ СРЮ Р. Богданович під час свого перебування у Києві 23-24 травня 1994 р. заявив: «…визнаючи за албанською меншиною Косово всі відповідні права, керівництво країни зробить все, щоб втримати ситуацію під контролем і не допустити поширення конфлікту на територію СРЮ».

Над вирішенням косовської проблеми також активно працювали науковці. 6 червня 1996 р. президент Сербської Академії наук і Мистецтв А. Деспич виступив із доповіддю про Косово. Він наголосив, що виходом з ситуації могло б бути надання албанцям права на створення незалежної країни у спосіб відокремлення частини території Сербії. У разі втілення в життя такого варіанту, пропонувалось розпочати переговори з тими, хто наполягав на відокремленні Косово про мирне і цивілізоване розлучення. Цей шлях, за словами А. Деспича, був досить прийнятним. Реакція сербського суспільства на слова провідного науковця країни продемонструвала його неготовність до компромісів у цьому питанні.

В жовтні 1996 р. у зв'язку з врегулюванням ситуації в Боснії і Герцоговині були зняті санкції міжнародного співтовариства щодо СРЮ Офіційний Бєлград був зацікавлений у вирішенні косовської проблеми також у зв'язку з тим, що питання статусу албанської меншини було умовою скасування так званої «зовнішньої стіни санкцій». В цей час політичні лідери Косово погоджувались розпочати діалог з Сербією за таких умов: звільнення всіх політв'язнів, припинення політичних репресій, повернення на робочі місця албанців, яких звільняли з роботи, відновлення в повному обсязі роботи албаномовних ЗМІ, нормалізація роботи албанських шкіл і університетів.

В 1996 р. відбулись переговори С. Мілошевича та І. Ругови. За їх наслідками 1 вересня 1996 р. між Белградським та Пріштинським університетами було підписано Угоду про освіту, в якій висловлювалась необхідність врегулювати питання освіти у Косово. В рамках домовленості планувалось: вирішити ситуацію з невизнанням албанських атестатів у Сербії, допомогти вирішити проблему фінансування, забезпечити приміщеннями паралельні закладам освіти Косово. Але позитивних зрушень так і не відбулося [34, с. 307].

Натомість на початку 1996 р. мирні методи боротьби ДСК були піддані критиці з боку албанського суспільства. Біля витоків радикалізації політики албанців стояв письменник і дисидент А. Демачі. У своєму інтерв'ю Бєлградському «Телеграфу» він закликав до перегляду політичної тактики.

Наприкінці 1996 р. на території Косово почала активно діяти Армія Визволення Косова, яка орієнтувалась на силові методи боротьби. Керівництво АВК висунуло ідею привернення уваги міжнародного співтовариства до албанської проблеми у Сербії. Як перехідний етап на шляху незалежності Косово пропонувався міжнародний протекторат. Досягнути успіху АВК планувала за допомогою збройної боротьби. Наслідками її в 1996 р. було 31 зіткнення АВК і сил внутрішніх справ Сербії. В 1997 р. їх число збільшилось до 55 зіткнень.

Поширення радикальних ідей в албанському національному русі загрожувало політиці ДСК. Ще однією силою були студенти «тіньового» університету Пріштини. Протести останніх в жовтні 1997 р. отримали широку підтримку громадськості Косово і значно підірвали авторитет президента невизнаної Республіки Косово І. Ругови [34, с. 313-314]. Таким чином, албанське суспільство, впродовж першої половини 90-х рр. ХХ ст. очолюване ДСК та І. Руговою, розчарувалось у мирних методах боротьби за незалежність Косово і підтримало радикальні сили.

Потрібно наголосити, що на середину 90-х рр. ХХ ст. склалась ситуація, коли сербські політики та суспільство не хотіли йти на компроміс у конфлікті, а серед албанців Косово все більшою підтримкою користувались радикальні сили.

Водночас проблема викликала занепокоєння міжнародної спільноти. Офіційна влада Сербії здійснювала певні кроки, намагаючись покращити свій імідж на міжнародній арені. Зокрема з метою поліпшення відносин зі США, уряд СРЮ дав дозвіл відкрити в червні 1996 р. інформаційний центр США у Пріштині. Перебуваючи у Бєлграді в лютому цього ж року, держсекретар Сполучених Штатів В. Крістофер заявив, що Представництво в Пріштині буде займатись здійсненням громадянських та політичних прав, в чому США вбачали великий інтерес.

Відкриття центру албанські політики автономного краю сприйняли як значну подію для всього населення Косово. Вони стверджували, що після довгої апатії і безнадійності, це був перший конкретний знак того, що справа зрушила з «мертвої точки». Водночас сербська частина Косово й серби поза межами краю різко негативно оцінили факт відкриття інформаційного центру США. Найбільш радикальні з них підкреслювали, що це робиться з метою повернення Косово колишньої автономії, або навіть повного відокремлення від Сербії.

Заходи керівництва Сербії у питанні міжнаціональних відносин в державі критикувала політична опозиція. Демократична коаліція «Заєдно» перед виборами 1997 р. ставила перед собою наступні програмні цілі:

1) вирішити косовське питання за допомогою відкритості, терпіння і доброї волі, беручи до уваги суверенітет СРЮ і територіальну цілісність Сербії;

2) кожне рішення по Косову, включаючи і широку автономію, повинно бути висловлене у формі угоди, бути «ясним і носити довготривалий характер»;

3) відновити роботу шкіл, зменшити політичну і військову присутність, амністувати політичних в'язнів, встановити локальний контроль над лікувальними закладами.

Позиція демократичної опозиції важлива тим, що вона викривала слабкі сторони національної політики офіційної влади.

Разом з тим, у відповідь на активізацію діяльності АВК сербська влада у березні 1998 р. посилила тиск на албанців Косово. Цей період вважається початком Косовської війни. [33, с. 38]. Загострення протистояння закономірно призвело до його інтернаціоналізації. Рада Безпеки ООН закликала сторони до пошуку шляхів мирного розв'язання конфлікту та заборонила поставки озброєння до СРЮ у своїй Резолюції № 1160 від 31 березня 1998 р. [50].

За словами Р. Детреза, С. Мілошевич під міжнародним тиском був ладен вдатися до розширення автономії Косово. Проте очевидним було те, що сербський лідер побоювався втратити підтримку населення. Приміром головний конкурент С. Мілошевича В. Шешель завжди намагався використати «націоналістичну карту» в боротьбі за електорат. Його стійким переконанням була необхідність виселення всіх албанців з Косово. Представники демократичної опозиції В. Драшкович і З. Джинжич вирішенням проблеми бачили відповідно у наданні широкої автономії краю з одночасним перейменуванням його на Стару Сербію та повній децентралізації Сербії [15, с. 151].

Вихід з ситуації С. Мілошевич спробував знайти через переговори з албанським лідером. В травні 1998 р. відбулась зустріч С. Мілошевича та І. Ругови. Проте наслідки її були мінімальними. Лідери сторін також відкинули ініціативу Німеччини і США про включення в переговори АВК. Натомість влітку 1998 р. радикальні сили Косово поставили вимогу відмінити закони, прийняті після 1989 р. і визнати незалежність краю, що було неприйнятно для сербської сторони [34, с. 317].

Непоступливість сторін призвела до посилення збройного протистояння між сербськими силами безпеки та бойовиками АВК влітку 1998 р. Збройні формування албанців взяли під свій контроль південні райони краю. Проте в серпні - вересні 1998 р. серби придушили основні осередки опору і взяли Косово під свій контроль [33, с. 40]. Реакцією міжнародного співтовариства було збільшення тиску на керівництво СРЮ у межах відведення санкцій до заяв про наміри збройного втручання [7, с. 49]. Зокрема, Резолюція РБ ООН № 1199 від 23 вересня 1998 р. зобов'язувала Бєлград вдатись у Косово до наступних дій: припинення всіх військових операцій, виведення сербських сил безпеки з краю, створення умов для повернення біженців, моніторингу конфлікту, вільного доступу міжнародних організацій на косовську територію і пошуку політичного вирішення проблеми [51].

Погрозами військового втручання міжнародне співтовариство схилило С.Мілошевича вивести війська з Косово і допустити на територію краю місію спостерігачів ОБСЄ. Проте в січні 1999 р. албанські радикали порушили перемир'я і конфлікт розгорівся з новою силою. Внаслідок загибелі мирного населення с. Рачак 15 січня 1999 р. в ході збройного протистояння, сербська сторона зазнала чергової хвилі осуду з боку світової громадськості. 29 січня 1999 р. контактна група (Росія, США, Франція, Велика Британія, ФРН, Італія) у заяві міністрів закордонних справ виступає із жорстокою вимогою до Бєлграда й Приштини розпочали мирні переговори на основі десяти принципів, вироблених контактною групою, суть яких - збереження територіальної цілісності Сербії та Югославії й надання краю Косово широкої автономії [56, с. 341]. Переговори в Рамбуйє (Франція) 6-23 лютого 1999 р. та другий раунд переговорів у березні 1999 р. не принесли очікуваних результатів і ще більше налаштували міжнародне співтовариство проти керівництва СРЮ. Найбільш болючим для Бєлграду під час переговорів було питання допущення на територію Косово міжнародного контингенту. Таким чином, в результаті довготривалої дискусії генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана прийняв рішення від 24 березня 1999 р. про початок агресії НАТО проти Союзної Республіки Югославія. Як обґрунтування для застосування сили названо, прагнення запобігти гуманітарній катастрофі, викликаній політикою геноциду, яку проводить влада СРЮ щодо етнічних албанців. Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надати підтримку одній зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославія і збройними сепаратистами провінції Косово та Метохія. Суть конфлікту - в протистоянні двох етнічних груп: сербів, які є більшістю населення СРЮ, та албанців, які є більшістю населення провінції й користуються підтримкою ззовні. Мета керівництва СРЮ, підтримуваного більшістю сербського населення - збереження територіальної цілісності держави. Мета албанських сепаратистів - дійснення права на самовизначення з подальшим імовірним приєднанням до Албанії. Дії Північноатлантичного альянсу в умовах югославської кризи переконливо свідчать, що Європа «поступилася» правовими й моральними нормами на користь застосування сили.

Безпосередню участь у війні НАТО проти Югославії (надання збройних сил або території для їх розгортання) взяли 14 держав: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція. Уряд Чехії ухвалив рішення про надання в розпорядження натовських збройних сил військових і цивільних аеродромів, а також дозволив наземний транзит військового персоналу і бойової техніки територією республіки. Повітряний простір для розгортання збройних сил альянсу надали нейтральні держави - Албанія, Болгарія, Македонія, Румунія. Лише уряд Австрії категорично заборонив доступ літакам НАТО в повітряний простір своєї країни.

Слід відмітити, що лідери сторін конфлікту намагалися домовитись в розпал військової акції НАТО. В травні 1999 р. відбулась зустріч С. Мілошевича та І. Ругови, під час якої президент невизнаної Республіки Косово закликав до закінчення війни. Була досягнута також домовленість про щотижневі зустрічі представників сторін для вирішення спільних проблем [15, с. 179]. Проте переговори викликали незадоволення албанців Косово і зумовили катастрофічне падіння популярності І. Ругови, який був змушений протягом травня - червня 1999 р. залишити територію краю [65, с. 34-35].

Військова операція НАТО в СРЮ завершилась з підписанням резолюції РБ ООН № 1244 від 10 червня 1999 р., яка була гарантією суверенітету країни на території Косово. Відповідно до документу з Косово виводились сили безпеки Сербії і розформовувалась АВК. Одночасно на територію краю допускався міжнародний персонал та військовий контингент. Формувалась також тимчасова адміністрація для Косово, створювались умови для повернення біженців [52].

З часу підписання документу сербською стороною, косовське питання перестало бути виключно внутрішньою справою Республіки Сербія і потрапило в залежність від рішень міжнародного співтовариства. Починаючи з червня 1999 р. економічна політика в Косово проводилась незалежно від Бєлграду і під керівництвом Тимчасової міжнародної адміністрації ООН у краї.

Для виправдання своєї агресії проти Югославії країни НАТО, запропонували її блокаду і стали посилено добиватись відсторонення від влади С. Мілошевича, і зведення з ним особистих рахунків. В хід був запущений міжнародний трибунал по воєнним злочинам в Югославії, С. Мілошевича було звинувачено в геноциді албанського населення в Косово [32, с. 63].

Якщо солідаризуватися з діями НАТО, то зрозуміло, що лідери Заходу приймали рішення у ситуації крайньої потреби, в умовах гострого дефіциту можливостей і часу. Але це зовсім не звільняє їх від необхідності діяти розумно та грамотно. Ні того, ні другого, на жаль, не спостерігалось. Здається, зараз західна громадськість почала усвідомлювати не очевидний спершу факт: війна, покликана нібито порятувати Косовських албанців від знищення, а призвела до найбільшої у новітній історії Європи гуманітарної катастрофи, жертвами якої стали, у тому числі, ті ж албанці [5, с. 176].