Незалежність Косово в світлі чинного міжнародного права

У березні 2001 року Ібрагіма Ругову було обрано першим президентом цього краю, новостворений уряд очолив Б. Реджеп.

Як центральні, так і місцеві органи влади намагалися покласти край насиллю, разом з місією ООН у Косово. Намагалися припинити розгул злочинності, тероризму, торгівлі наркотиками, тощо. У 2002 році розпочато реалізацію плану повернення 250 тисяч біженців, але частина косовських албанців всіляко перешкоджувала поверненню сербів до своїх домівок. тож процес мирного врегулювання виявився надто складним і тривалим [41, с. 3].

Події в Сербії в період правління коаліції опозиційних партій - насамперед Демократичної партії Зорана Джинджича, а незабаром після його вбивства 12 березня 2003 - Бориса Тадича і Демократичної партії Сербії Воїслава Коштуніци - на початку першого десятиліття ХХІ ст. стали набувати драматичний характер і свідчили про наближення розв'язки.

6 грудня 2004 р. уряд Косова очолив Рамуш Харадінай, обвинувачений в скоєнні злочинів проти мирного населення в роки війни. У березні 2005 р. він подав у відставку під тиском європейської громадськості і з'явився перед Міжнародним трибуналом. На зміну йому прийшов помірніший Байрам Косумі. Після смерті в 2006 р. Ібрагима Ругови президентом був вибраний Фатмір Сейдігу. З 9 січня 2008 р. уряд Косова очолює Хашим Тачи, у минулому польовий командир Армії Визволення Косова, підозрюваний в сприянні викраданням мирних сербських громадян для подальшого продажу їх внутрішніх органів в клініки Європи і Америки [14, с. 23].

Спочатку відносно Косова світова спільнота намагалася застосувати формулу «стандарти до статусу», яка передбачала досягнення консенсусу між всіма політичними силами і етнічними групами, і лише після цього - визначення статусу краю. Проте ця політика, не привела ні до повернення в край сербів, ні до припинення насильства. Формально переговори із цього приводу почалися в жовтні 2005 р., коли відповідне рішення прийняла Рада Безпеки ООН.

31 січня 2006 р. на засіданні контактної групи по Косову, на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву, згідно з якою «при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взяти до уваги характер косовської проблеми, яка оформилася в результаті розпаду Югославії, конфліктів, що послідували за цим, етнічних чищень і подій 1999 р., а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням на основі Резолюції РБ ООН № 1244» [52]. Міністри висловилися за необхідність зробити всі зусилля для досягнення домовленості по Косову вже в 2006 році. Росія виступила проти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Були погоджені три основні принципи переговорів:

* Косово не може бути повернене під управління Сербії;

* не може бути розділено;

* не може бути приєднано до іншої держави.

Главою міжнародних посередників по врегулюванню проблеми Косова призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі [17, с. 19].

Вже на початку 2007 року М. Ахтісаарі сформулював план незалежності Косово. Згідно з ініціативою М. Ахтісаарі, Косово повинне мати свою власну конституцію, прапор і національний гімн, а також право на членство в міжнародних організаціях. Цю пропозицію зі схваленням зустрінуло переважно албанське населення Косово, а також США. Проте сербське керівництво його відкинуло: Сербія виступила проти відділення краю. Керівництво республіки також вважає, що наявність власних символів державності для Косово стане основою для отримання краєм статусу повної незалежності.

Росія розділяє позицію Сербії і вважає, що пропозиція із вирішенням проблеми Косово повинна отримати підтримку всіх зацікавлених сторін. Оскільки Белград відкидає ініціативу М. Ахтісаарі, Москва закликає до продовження переговорів щодо статусу Косово.

США вважають, що Косово, так чи інакше, отримає незалежність і Росії слід підтримати план спецпредставника генсека ООН Мартті Ахтісаарі.

Підсумовуючи, варто наголосити, що албансько-сербське протистояння в Косово вилилось у кризу наприкінці 90-х рр. ХХ ст. Косовський конфлікт 1998-1999 рр. був зумовлений нашаруванням наступних передумов і факторів:

1. Конфліктний потенціал у Косово був закладений в 1990 р., ставши наслідком державних перетворень у Сербії та непродуманої політики С. Мілошевича та його прибічників.

2. Албанці в 90-х рр. ХХ ст. не визнавали легітимності влади Бєлграду і вдавались до різних форм опору від легітимних мирних до радикальних збройних.

3. Складність виявлення і знешкодження збройних груп АВК силами безпеки Сербії полягала в тому, що це були партизанські формування, які користувались широкою підтримкою населення.

4. Спираючись на принципи Гельсінських угод 1975 р. С. Мілошевич цілком виправдано дії міжнародного співтовариства у 1998-1999 рр. вважав втручанням у внутрішні справи Сербії.

5. У 1999 р. югославський президент, побоюючись втрати авторитету в суспільстві, яке ще жило героїчними спогадами про участь сербів у двох світових війнах, не зважився допустити міжнародні війська на територію Сербії для роз'єднання сторін конфлікту.

6. Вихід з ситуації С. Мілошевич бачив у переговорах з прихильником легальних методів політичної боротьби І. Руговою і категорично відкидав компроміс з терористичною АВК.

7. Міжнародне співтовариство, зіткнувшись в першій половині 90-х рр. ХХ ст. з грубими порушеннями прав людини в ряді держав (Ірак, Сомалі, Руанда) активно розробляло механізми так званої «гуманітарної інтервенції». За таких обставин і враховуючи зростаюче число жертв серед мирного населення, міжнародні посередники зважились на рішуче втручання у конфлікт між сербами і албанцями у Косово.

Невизначеність з приводу статусу автономного краю перетворилась на болючу проблему сербської державності. Косовська проблема також стала джерелом нестабільності в регіоні Балкан на початку ХХІ ст. [63, с. 100].

РОЗДІЛ ІІІ. САМОПРОГОЛОШЕННЯ РЕСПУБЛІКИ КОСОВО ТА РЕАКЦІЯ СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ

3.1 Проголошення та визнання незалежності Косово

Аналізуючи ситуацію в Косово в 1999-2008 рр., від Резолюції РБ ООН № 1244 (від 10 червня 1999) і до акту проголошення незалежності в контексті проблеми статусу цієї території, має виходити з того, що перед нами гостра, історично обумовлена криза у відносинах між двома народами і їх політичними класами. Для того, щоб сприяти його реальному вирішенню, не потрібно ставати ні на бік сербів, ні на бік албанців Косово, не підтримувати ні Белград, ні Приштину. Також не варто виступати a priori ні за незалежність, ні проти неї. Головне завдання політиків, дипломатів, аналітиків - знайти методи пом'якшення міжетнічних суперечностей і нормалізації відносин між двома народами, а також форму розв'язання внутрішньополітичної кризи, що має і зовнішньополітичну складову, уникнути перетворення Косово в постійний конфліктогенний чинник регіонального, загальноєвропейського і глобального масштабу.

15 лютого 2008 року парламент Косово прийняв резолюцію, що дозволяв прийняти весь пакет законів, що втілює в життя так званий «план Ахтісаарі». Згідно з цим документом, край отримує незалежність під міжнародним контролем, а сербській меншині Косово надається широка автономія.

Того ж дня на екстреному засіданні Ради Безпеки ООН п'ять держав (США і ЄС) з 15 членів РБ висловилися за надання незалежності Косово.

Проголошення незалежності Косово відбулося 17 лютого 2008 р. після довгих років боротьби і за допомогою міжнародного співтовариства. Декларацію про незалежність прийнято відкритим голосуванням 109 з 120 депутатів косовського парламенту, некосовари участі в голосуванні не брали. Того ж дня презентовано офіційні символи Косова. Прапором Косова є жовте зображення обрисів краю на синьому полотнищі із шістьма білими зірками вгорі [26, с. 9]. 28 лютого 2008 року, незабаром після важливої дати проголошення незалежності, була створена Міжнародна керівна група. Завдання цієї групи полягає в тому, щоб забезпечити стабільність Косово.

У цьому сенсі, неможливо сумніватися в пронатівському характері нової Косовської держави. З таких документів як план спецпосланця ООН в Косово Марті Ахтісаарі, за яким стоять США і ЄС, ясно, що присутність військ НАТО - одна з ключових передумов косовської «самостійності». Саме у цьому контексті слід розглядати розвиток Косовскої держави, яка стає одним з найважливіших сателітів США і ЄС на Балканах [27, с. 67-68].

Десятки тисяч людей вийшли на вулиці Пріштини - столиці краю - для святкування, не дочекавшись спеціального засідання крайового парламенту. За вихідні місцевий аеропорт прийняв удвічі більше рейсів, аніж зазвичай. До провінції з'їхались албанці з усього світу. Серед приїжджих - і закордонні кореспонденти.

Тим часом інший настрій панував на вулицях Белграда. Там тисячі демонстрантів зібралися біля посольства Словенії, яка головує в Євросоюзі, щоб висловити протест діям влади Косово. Для жителів Сербії Косово - святиня, де є багато історичних пам'яток, зокрема монастирів, оскільки до XVIII ст. там був престол сербського патріарха [30, с. 156].

З 15 червня 2008 р. набрала чинності нова конституція Косова, яку було одноголосно прийнято парламентом Косово 9 квітня 2008 року. В січні 2009 р. Косово оголосило про створення власних збройних сил.

Воїслав Коштуніца, прем'єр Сербії, заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косова й боротиметься мирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише в складі Сербії. Євросоюз уже вислав до провінції свою поліцейсько-адміністративну місію, що має замінити миротворчі сили ООН (KFOR). Белград розкритикував такі дії, заявивши, що це демонструє визнання незалежності краю Косово, який є невід'ємною частиною Сербії.

Влада Сербії трактувала дії Косова як порушення конституційних норм та безпеки Республіки Сербія. Президент Сербії Б. Тадич заявив, що Сербія ніколи, і ні за яких умов не визнає незалежності Косово. Він зазначив, що сербська сторона відразу відкинула можливість застосування сили чи інших односторонніх дій щодо краю Косово, а буде використовувати дипломатичні та законні засоби. Республіка Сербія закликала РБ ООН визнати незалежність Косова незаконною. Влада Республіки Сербія прийняла резолюцію, згідно з якою оголошення незалежності краю Косово, вважається недійсним і незаконним. У документі уточнюється, що всі серби, які проживають у Косово, залишаються «громадянами Сербії і мають повне право не визнавати проголошену косовськими албанцями незалежність».

Враховуючи позицію ЄС та інших держав у питанні визнання Косово незалежним, а також позицію сербського населення, 8 жовтня 2008 року уряд Сербії подав позов до Міжнародного Суду ООН з проханням роз'яснити законність відокремлення автономії Косова від Сербії. Офіційний Белград продовжував наполягати на відсутності у косоварів юридичної основи для проголошення незалежності. Міжнародний суд приступив до розгляду цього запиту 10 жовтня 2008 року. Тоді за таке рішення проголосували 77 делегацій, 6 країн висловилися протии (це США, Албанія, Мікронезія, Науру, Палау та Маршалові острови) і 74 держави утрималися (серед них більшість держав-членів ЄС). Сербське керівництво розцінило результати голосування як свою перемогу, а міністр закордонних справ Сербії Вук Єремич навіть зазначив, що «сьогодні - великий день для міжнародного права» [39].

Після отримання запиту від Генеральної асамблеї Міжнародий суд звернувся з проханням до держав-членів ООН надати до 17 квітня 2009 свої письмові думки. Тридцять шість держав (21 - з числа визнали незалежність Косово, 15 - з числа не визнали) надіслали свої думки. Венесуела представила свою думку з запізненням, 24 квітня, але і її доповідь була також прийнята до розгляду.

До 17 липня 2009 року всім учасникам процесу давалася можливість направити до Міжнародного суду коментарі до надісланих раніше доповідей інших країн.

Двотижневі слухання з питання легітимності одностороннього проголошення незалежності Косова відбулися в Міжнародному суді в грудні 2009 року. До моменту початку процесу 1 грудня незалежність Косова визнало 63 держави. Склад суду на момент проходження процесу: 5 суддів від країн - постійних членів Ради безпеки ООН, 2 - від групи «Західної Європи та інших держав», 1 - Східної Європи, 2 - Азії, 2 - Латинської Америки, 3 - Африки [62].

З держав, представлених в Суді, незалежність Косово визнали 8, не визнали - 7 (хоча судді зобов'язані голосувати лише за внутрішнім переконанням і не отримувати інструкцій від своїх держав).

У письмовій стадії процесу взяли участь 36 держав і албанська влада Косова. В усних слуханнях брали участь представники 28 держав, а також косовських албанців [47]. Серед держав-учасниць процесу 15 визнали і 13 не визнали незалежність. Середа них: Росія, Іспанія, Китай, Кіпр, Аргентина, Румунія, Азербайджан, Білорусь, Болівія, Бразилія, Венесуела, В'єтнам, а також Сербія. Представники цих країн зазначили, що, згідно з міжнародним правом, Косово не має права на самовизначення, оскільки завжди було територією у складі Сербії, а не окремої республікою або колонією [45].

Основні публічні слухання пройшли з 1 по 11 грудня, після яких судді повинні були винести консультативний рішення. 1 грудня виступ представників Сербії та виклад своїх позицій представниками авторів декларації незалежності. 2-11 грудня виклад своїх позицій представниками інших держав [42].

Сербія підготувала письмове обгрунтування своєї позиції у вигляді двох томів. Перший том, обсягом близько 350 сторінок, містить документи і карти, що відображають становище Косово з часів турецького панування, потім у складі Королівства Сербія, Королівство сербів, хорватів і словенців, Королівства Югославії, СФРЮ, СРЮ, Сербії та Чорногорії, і до сьогоднішнього дня, коли Сербія знову існує як окрема держава. Другий том, обсягом близько 600 сторінок, містить документи, що доводять незаконність акту про проголошення незалежності краю. В основу аргументації сербської сторони лягли доводи про те, що були порушені важливі документи внутрішнього і міжнародного права: Конституція Сербії, Резолюція № 1244 РБ ООН, Кумановська військово-технічна угода (1999 рік), Гельсінський заключний акт [44].

Щодо представників косовських албанців, то їх позиції, що доводять легітимність незалежності викладені на 500 сторінках документів. Головні аргументи косовської делегації зводилися до того, що міжнародне право не розглядає декларацію про незалежність і, отже, така декларація не може бути в протиріччі з міжнародним правом. Передбачалося, що представники Косово вкажуть, що самовизначення дозволило жителям Косово забезпечити дотримання прав людини. Адвокати також апелювали до реалій, враховуючи, що незалежність Косово на момент обговорення визнали вже 63 країни.

Німеччина виступила з тим, що одностороннє проголошення незалежності не знаходиться в протиріччі з нормами міжнародного права і Резолюцією № 1244 РБ ООН, а також не порушує принцип територіальної цілісності. За її оцінкою проголошення незалежності стало «кроком вперед для народу Косово, який має специфічну історію і оточення». Косово стало незалежною державою, оскільки його визнали 63 члена ООН і 109 членів МВФ та Світового банку [46].

Росія заявила, що міжнародне право «не дозволяє Косово оголосити незалежність, оскільки населення Косово не користується правом на самовизначення». Росія вважає, що Резолюція № 1244 РБ ООН, що гарантує територіальну цілісність і суверенітет Сербії, залишається в силі, і що всі сторони зобов'язані її дотримуватися. Резолюція № 1244 передбачає, що рішення про статус Косово має бути узгодженим, і забороняє односторонні кроки. Росія вказала, що серйозне порушення прав людини в Косово в 1990-і роки «не може бути виправданням для одностороннього проголошення незалежності в 2008 році» [43].

США закликали Міжнародний суд залишити декларацію про незалежність Косово без змін, як вираження волі народу Косово, або відмовитися коментувати її законність, або заявити, що міжнародне право не забороняє відділення. США вважають, що Резолюція № 1244 «припускає, хоча і не зумовлює» незалежність Косово в якості остаточного результату. Зазначили, що Резолюція № 1244 гарантує територіальну цілісність не Сербії, а Союзної Республіки Югославія, яка в даний час не існує. Легітимність декларації про незалежність випливає з того факту, що косовські албанці роками піддавалися кампанії насильства, кульмінацією якої в 1999 році стало «вбивство 10 тисяч і вигнання близько одного мільйона чоловік».

Британський представник Джеймс Кроуфорд доповів про те, що ні в одній частині Резолюції № 1244 РБ ООН не говориться, що незалежність заборонена. Він сказав, що міжнародне право не забороняє право народів на самовизначення і відділення після внутрішніх конфліктів. За його оцінкою, підтвердженням тому служить нейтральна позиція генерального секретаря ООН і Ради Безпеки з питання про незалежність Косово.

Міжнародний суд ООН 22 липня 2010 року на відкритому засіданні у Великому залі правосуддя в Палаці Миру в Гаазі визнав законним проголошення незалежності Косово від Сербії. Тим самим, був створений важливий прецедент для різних невизнаних державних утворень у всьому світі, що добиваються визнання свого суверенітету [38, с. 237].

Міжнародне право не містить заборони на проголошення незалежності, оголосив дорадчий висновок, голова, цього найвищого судового органу ООН, Хісасі Овада (Японія). Це проголошення не порушило й досі чинної Резолюції РБ ООН № 1244 від 1999 року щодо Косова.

Вона підтверджує «відданість усіх країн-членів (ООН) суверенітетові й територіальній цілісності» тодішньої Союзної Республіки Югославії, правонаступницею якої є нині Республіка Сербія.

Ця ж сама резолюція передала Косово під керівництво тимчасової адміністрації Місії ООН у Косові, і саме ця косовська влада ООН, за резолюцією, мала бути головною в краї, створити тимчасовий орган косовського самоврядування, який урешті й проголосив незалежність.

Відповідно до рішення Міжнародного суду, ця резолюція не порушена, бо вона не забороняла авторам декларації про незалежність Косова від Сербії проголошувати цю декларацію.

Суд дав висновок по Косово, що ослабляє принцип територіальної цілісності держав. Рішення по Косово, правда, обов'язкової сили не має. В консультативному висновку Міжнародного суду зазначено, що проголошення косовськими албанцями своєї незалежності від Сербії не суперечить нормам міжнародного права. Однак, при винесенні висновку, суд дав оцінку лише декларації незалежності, спеціально обмовившись, що він не розглядав в ширшому плані питання про право Косово на відділення від Сербії в однобічному порядку. Крім того, у висновку суду не використовувалось слово «легальне», а використовувалось лише вираження «не суперечить», яке можна інтерпретувати по­різному [66].

Для Міжнародного Суду, по-перше, необхідно було встановити, на підставі яких норм міжнародного права ця незалежність була проголошена і, по-друге, встановити відповідність проголошення незалежності нормам міжнародного права. Однак Міжнародний Суд вибрав інший підхід.

Ось точне формулювання відповіді, який дав Суд (параграф 122): «Таким чином, Суд постановлює, що прийняття декларації про проголошення незалежності... не порушує будь-яких застосовних норм міжнародного права» [1].

А тепер згадаємо точне формулювання питання: «Чи відповідає одностороннє проголошення незалежності тимчасовою владою самоврядування Косово нормам міжнародного права?». Міжнародний Суд ООН переформулював запропоноване йому питання. Він виключив практично всі основоположні норми сучасної міжнародно-правової системи: Статут ООН (заборона застосування сили з метою підриву територіальної цілісності держав), Декларацію принципів міжнародного права (принцип територіальної цілісності), Заключний Гельсінський Акт (принцип непорушності кордонів). Ці принципи поширюються тільки на держави. Така логіка означає, що тільки державам забороняється підрив територіальної цілісності та непорушності кордонів, а на приватних осіб або, скажімо, на косовську владу це не поширюється. Суд прирівняв свій висновок про те, що «в міжнародному праві немає норм, що забороняють одностороннє проголошення незалежності» до висновку про те, що таке проголошення косовськими сепаратистами «не суперечить міжнародному праву». Це проблема вибору правових концепцій «Дозволено все, що не заборонено» і «Заборонено все, що не дозволено». Та чомусь суд обрав першу концепцію.

Слід зазначити, що рішення Міжнародного Суду не було прийнято одноголосно. П'ять суддів - віце-президент Суду Томка (Словаччина), судді Корома (С'єрра Леоне), Кіт (Нова Зеландія), Беннунна (Марокко) і російський суддя Л. А. Скотніков - проголосували проти рішення більшості, дати саме консультативний висновок. Справа в тому, що Суд не зобов'язаний давати відповідь на консультативний запит і на думку зазначених п'яти суддів це був саме той випадок, коли він повинен був відмовитися від відповіді взагалі з причини розгляду косовської проблеми в Раді Безпеки ООН, що має пріоритет у розгляді питань забезпечення міжнародного миру і безпеки [35].

9 вересня 2010 р рішення Міжнародного суду ООН в Гаазі про законність одностороннього відокремлення Косова від Сербії було передано на розгляд і обговорення Генеральній Асамблеї ООН.

Конфліктне проголошення незалежності Косово свідчить про кризу світової дипломатії, яка не зуміла запобігти перетворенню невеликого регіонального етнічного конфлікту в Європі в глобальну проблему, яка робить негативний вплив на всю систему міжнародних відносин і загострює і без того складні відносини між провідними державами. Дипломатія виявилася підпорядкована пропаганді.

Відразу після проголошення незалежності Косова розпочався процес його міжнародно-правового визнання: вже 18 лютого Косово визнали Великобританія, Франція, США, Туреччина, Албанія, Афганістан та Коста-Ріка. 19 лютого до них приєдналися Австралія та Сенегал, 20 лютого - Латвія та Німеччина. Згодом незалежність Косова визнали Естонія, Італія, Данія та Люксембург (21 лютого), Перу (22 лютого), Бельгія (24 лютого), Польща (26 лютого), Швейцарія (27 лютого), Австрія (28 лютого), Ірландія (29 лютого), Швеція та Нідерланди (4 березня), Ісландія та Словенія (5 березня), Фінляндія (7 березня), Японія та Канада (18 березня), Монако, Угорщина та Хорватія (19 березня), Болгарія (20 березня), Ліхтенштейн (25 березня). Південна Корея та Норвегія (28 березня), Маршалові острови (17 квітня), Науру (23 квітня), Буркіна Фасо (24 квітня), Литва (6 травня), Сан-Марино (11 травня), Чехія (21 травня), Ліберія (30 травня), Сьєрра-Леоне (13 червня), Колумбія (6 серпня), Беліз (7 серпня), Мальта (21 серпня), Самоа (15 вересня), Португалія (7 жовтня), Чорногорія та Македонія (9 жовтня; варто зазначити, що громадськість цих країн сприйняла це рішення, м'яко кажучи неоднозначно), Об'єднані Арабські Емірати та Малайзія (14 жовтня), Мікронезія (5 грудня) [3]. Якщо проаналізувати цей список, то не важко побачити, що проголошення незалежності Косова однозначно підтримали США та їхні найближчі союзники, переважна більшість держав-членів ЄС (з 27 країн-членів ЄС не визнають Косово лише 5 - Іспанія, Румунія, Словаччина, Греція, Кіпр) та європейські держави, які намагаються потрапити до складу ЄС (Албанія, Хорватія, Македонія, Чорногорія) а також Швейцарія, Норвегія, Ісландія та деякі інші країни. Незалежність Косова не визнали 2 постійні члени Ради Безпеки ООН (Російська Федерація та Китай), всі країни-члени СНД, абсолютна більшість країн Азії, Африки та Латинської Америки. Цікаво, що незважаючи на те, що переважна більшість населення Косова сповідують іслам, абсолютна більшість мусульманських країн також не визнали Косово.

За станом на 20 травня 2015 року незалежність Косово визнали 111 держав з 193, країн-членів ООН. Також, 23 з 28 країн-членів Європейського Союзу та 24 з 28 країн-членів НАТО, 34 з 57 країн-членів ОІС визнають державу Косово. Сербія категорично відмовляється визнати незалежність Косова [3].

29 червня 2009 року Косово стало повноправним членом Міжнародного валютного фонду. З 29 липня 2009 року Республіка Косово - член Світового Банку.

14-15 лютого 2012 року в Північному Косово відбувся референдум з питання визнання сербським населенням органів влади так званої республіки Косово, за результатами якого стало відомо, що 99,74% населення не визнає органи влади в республіці Косово і лише 69 громадян проголосували за їх визнання. До участі у голосуванні було допущено 35,5 тис. Виборців [29]. Однак, керівництво Республіки Косово і Сербії засудили дії влади Північного Косова. Так, в заяві уряду Республіки Косово підкреслюється, що проведення референдуму демонструє хворобливі амбіції і територіальні претензії Сербії відносно Косова. Голова муніципалітету Косовська­Мітровіца Крстмір Пантіч визнав, що референдум не матиме юридичних наслідків, оскільки за сербською конституцією край Косово і Метохія і без того є частиною Сербії. «Ми надіслали міжнародному співтовариству чіткий сигнал, що чекаємо зменшення тиску на північну частину краю і що міжнародне співтовариство повинне змінити свій підхід до вирішення тієї безлічі проблем, які є тут», - заявив К. Пантіч [58]. 2 квітня 2012 року влада Сербії відмінила проведення на півночі Косова намічених на 6 травня муніципальних виборів, у зв'язку з позицією місії ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово, де вважають такі вибори незаконними [18].

В лютому 2012 року пройшов черговий раунд переговорів між Белградом і Приштиною, який завершився досягненням угоди по статусу Косова. Згідно з досягнутими домовленостями, Сербія не визнає самостійності Косова, проте визнає за ним право брати участь в регіональних організаціях на Балканах.

Варто відзначити, що будь­яке включення Косово в регіональні і інтернаціональні процеси, тобто членство в організаціях, припускає, що Косово матиме ті ж права і обов'язки, як і будь­яка інша країна­член цих організацій. Але Європейський Союз поки що не знайшов спосіб, як включити приєднання Косово в європейський порядок денний, оскільки п'ять членів союзу не визнали незалежність автономії. ЄС не може підписувати договір з «недержавами». Крім того, для підписання договору потрібна згода всіх держав­членів. Не будучи в змозі переконати всіх своїх членів визнати Косово, ЄС не може повною мірою використовувати свої важелі дій на Пріштіну. Таким чином, Косово знаходиться в стані прагнення до нормалізації стосунків з Сербією, сподіваючись, що завдяки цьому «новому відношенню» члени ЄС, що не визнали його незалежність, переглянуть своє відношення до статусу Косово [53]. Це сприятиме визнанню Косово у всьому світі і можливому членству в рамках ООН і інших відповідних міжнародних організацій.

Проте, реальні проблеми Косово нікуди не подінуться - автономія залишається розділеною зсередини і має обмежену легітимність на міжнародному рівні. Крім того, Косово має серйозні проблеми з базовим демократичним функціонуванням. Північна частина автономії de facto залишається розділеною, що може підірвати всі успіхи уряду на півдні. Парламент Косово 7 вересня 2012 року прийняв поправки до своєї конституції, що дозволяють офіційно завершити місію Міжнародної керівної групи на чолі з голландським дипломатом Пітером Фейтом.

10 вересня 2012 року Міжнародна керівна група у справах Косова офіційно закрила Міжнародний цивільний офіс у Приштині, метою якого було здійснювати міжнародний нагляд за діями самопроголошеної держави в перші роки її існування.

Таким чином, для Косова закінчився понад чотирирічний період «незалежності під наглядом», що тривав від часу одностороннього проголошення незалежності від Сербії в лютому 2008 року.

В той же час, Парламент продовжив мандат поліцейської місії ЄС в країні до червня 2014 року. Поліцейська місія ЄС в Косово, має значні повноваження по боротьбі з корупцією, військовими злочинами і насильством на міжетнічному ґрунті.

У свою чергу, прем'єр­міністр Сербії Івіца Дачич заявив, що Сербія не визнає «ні підконтрольну, ні неконтрольовану» незалежність Косово, у зв'язку із закінченням періоду міжнародного контролю за косовською незалежністю. Крім того, він додав, що питання Косово не вирішене до тих пір, поки з ним не погодиться Сербія. Він пояснив це тим, що якби думка Сербії з косовської проблеми не мала значення, то Белград «не піддавався б тиску визнати Косово». Крім того, І. Дачич відзначив, що для вирішення косовської проблеми необхідно продовжити діалог на політичному рівні, і Сербія готова до його продовження, а також готова визначити взаємні претензії і працювати над їх усуненням [61].

Крім того, глава урядової канцелярії у справах Косово і Метохії Олександр Вулін нагадав, що міжнародне співтовариство, прийшовши до Косово, взяло на себе обов'язки по встановленню законності, поверненню насильно вигнаних осіб, проясненню доль убитих і зниклих без вісті, поверненню майна, але, на його думку, нічого з цього виконано не було. «Тому ми закликаємо міжнародне співтовариство не скорочувати свою присутність і не допустити безкарного насильства відносно сербів», - заявив Вулін [49].

В той же час, влада Сербії розробила нову державну стратегію по врегулюванню косовського конфлікту. Влада Сербії пропонувала сформувати на півночі Косово так зване Автономне співтовариство сербських муніципалітетів, яке матиме двопалатний парламент (палата регіонів і палата громадян) і виконавчу раду. Влада автономії буде мати в своєму розпорядженні повноваження в областях освіти, охорони здоров'я, економічної політики, торгівлі, телекомунікацій, управління поліцією і багато інших.

Регулювання деяких з цих сфер може бути організоване за прикладом іспанської автономної області Каталонії. Видалені сербські анклави в різних частинах Косово можуть отримати спеціальний статус. Крім того, автономія зможе мати свої відмітні символи - герб, прапор і гімн. Одним з ключових пунктів плану по косовському врегулюванню є пропозиція про демілітаризацію краю. Єдиними озброєними формуваннями в Косово повинні стати косово­албанська поліція і поліція косовських сербів. Пропозиція заснована на досвіді іспанської автономної області Каталонії. Гарантами безпеки могли б стати озброєні сили Євросоюзу, армії Сербії і Албанії. У документі підкреслюється, що Сербія не визнає незалежність Косово.

13 січня 2013 року Парламент Сербії підтримав розроблений президентом Николічем план по створенню сербської автономії на півночі Косова. За прийняття документа проголосували 175 з 250 депутатів Народної скупщини [6].

В Брюсселі 17 січня 2013 року пройшла зустріч глав урядів Сербії і Косова. Головним сенсом переговорів для уряду Сербії стало «зондування ґрунту» з приводу обміну Північного Косова на Прешевську долину [20]. 30 січня на північночі Косово у місті Косовська Митровица пройшов 10­тисячний мітинг, учасники якого прийняли декларацію про те, що ніхто не має права ліквідовувати сербські органи влади, які діють на півночі Косово. У декларації відкидаються всі угоди між Белградом і Пріштіною, досягнуті в Брюсселі за посередництва ЄС і підкреслюється, що ніхто не має права «міняти конституційно­правовий порядок» і «встановлювати кордони і митницю з Сербією» на переходах Яріньє і Брняк [37].

31 січня 2013 року солдати KFOR знесли сербські барикади на дорозі Косовська Митровица - Рашка, через десять годин серби вже знов встановили барикади на дорозі Пріштіна - Рашка в Рударе [36].

18 червня 2014 року косовські серби розібрали барикади на мосту, що розділяє Митровицю на сербську та албанську частини. Белград досі не визнає незалежності Косово, однак обом країнам, що прагнуть вступити в ЄС, доводиться шукати спільну мову [28].

Таким чином, необхідно зазначити, що проблема взаємовідносин між Косово і Сербією на сьогоднішній день залишається дуже напруженою і нерозв'язною, про це свідчить ситуація, що ускладнилася в північних районах Косова і небажання Косовських сербів підкорятися інститутам влади самопроголошеної держави Косово. У зв'язку з цим, пріоритетними завданнями на сьогоднішній день, відповідальність за вирішення яких лежить і на Белграді з Пріштіною, а також на Вашингтоні, Брюсселі і Москві полягає в наступному: утримати сторони від будь­яких військових і насильницьких дій; забезпечити права сербів і представників інших народів на території Косово; мінімізувати збиток системам міжнародних і міжнаціональних відносин, який був нанесений самопроголошенням незалежності Косово.

Крім того, можливо однозначно сказати, що косовська криза з її ще не до кінця і не повною мірою передбаченими і прогнозованими наслідками вельми істотно вплинула на всю сучасну систему міжнародних відносин, на загальну обстановку в світі і на взаємини між багатьма ключовими для сучасного світопорядку державами.

3.2 Вплив самопроголошення на сучасне міжнародне право

Після проголошення незалежності Косово виникло питання, як вплине ця подія на подальший розвиток міжнародно-правових відносин в сучасному світі. За словами експертів визнання незалежності Косово можна вважати кінцем системи міжнародних відносин, заснованої на визнанні непорушності суверенітету національних держав.

По-перше, це - визнання можливості зміни кордонів у Європі через насильство і без згоди країни, що мала суверенітет над певною територією, зафіксований міжнародно-правовими актами. Розпад СРСР, Чехословаччини, Югославії не порушував принципу непорушності кордонів. Суб'єкти федерацій цих країн просто змінили свій статус, закріпивши це в домовленостях між собою. Приєднання НДР до ФРН здійснилося за бажанням НДР як суб'єкта міжнародного права. Утворення Європейського Союзу також обмежується принципом національного суверенітету й непорушності кордонів. Однак можна говорити, що сьогодні цей принцип у Європі більше не діє, а отже навряд чи він буде діяти в інших частинах світу [16, с. 115].

По-друге, можна стверджувати, що косовський прецедент фактично зафіксував відмову від принципу суверенітету держави-нації, і перехід до права, заснованого на приматі своїх принципів віри і своїх цінностей, підкріплених своєю силою.

По-третє, можна припустити, що використовуючи косовський прецедент, сепаратисти спробують встановлювати контроль над територіями, значимість яких визначають, наприклад, запаси корисних копалин чи геополітичні інтереси тих або інших держав [11, с. 187].

Разом з тим поява нової держави на Балканах навряд чи суттєво впливатиме на геополітичні процеси, хоча певні загрози щодо можливої дестабілізації регіону і Європи у перспективі цілком реальні. Адже, звернімо увагу, існує питання щодо легітимності Міжнародної наглядової групи з проблем Косово, яка повинна діяти у межах плану М. Ахтісаарі, та її міжнародного представника, оскільки поки що немає рішення Ради Безпеки ООН про статус Косово. У цьому контексті план М. Ахтісаарі також не має правового статусу (і невідомо, коли він такий статус отримає), а отже не існує будь-яких міжнародно-правових основ для діяльності Міжнародної наглядової групи. Це, на думку офіційних представників Сербії, свідчить, що діяльність цієї групи та її представника в Косово незаконна, а відтак порушується суверенітет і територіальна цілісність Сербії. Позицію Белграда підтримала Росія. Така правова невизначеність може призвести до суттєвого затягування в часі реалізації положень плану М. Ахтісаарі. А коли не буде дієвих результатів його втілення, ЄС може опинитися заручником тих, за чию долю він взяв на себе відповідальність.

Коли будь-який регіон заявляє про свою незалежність, то його юридичний статус змінює не сама заява, а кількість країн, що його визнають і приймуть нову державу до міжнародних організацій. Реально ж нині в інших частинах світу немає такого впливового блоку, як, наприклад, ЄС, який би був готовий визнати незалежність будь-якого регіону, а також спрямувати значні фінансові й людські ресурси для допомоги новій державі. Дослідник процесів глобалізації У. Бек зазначав, що в сучасному світі всі можуть і навіть повинні втручатися у справи одне одного, але реально втручатися можуть лише ті, хто має достатній економічний і військовий потенціал [23, с. 28].

Проголошення незалежності Косово спровокувало розкол серед країн ЄС у питанні визнання нової держави. Ймовірно посилюватимуться труднощі, які вимагатимуть від ЄС суттєвої допомоги як фінансової, так і військової для вирішення проблем корупції, злочинності, що існують у Косово - європейська спільнота просто не має досвіду вирішення таких проблем. Крім того, у випадку прискорення процедури прийняття Косово до ЄС, одразу ж виникнуть питання щодо стандартів Євросоюзу, до яких новій державі дуже далеко [4, с. 7].

Існує ще один важливий для європейської спільноти аспект. Косово є переважно ісламським регіоном, а отже в перспективі ЄС може зустрітися з серйозними проблемами щодо ісламського фундаменталізму. Так, у Чорногорії 2002 року за активної підтримки албанського населення, яке складає майже 20 відсотків, до влади прийшов прихильник незалежності М. Джуканович, а 2006 року саме завдяки албанцям Чорногорія заявила про незалежність від Сербії. Напружена ситуація склалася також у Санджаку області на кордоні Сербії та Чорногорії, де більшість населення складають серби-мусульмани. Якщо з цього регіону вдасться витіснити рештки християнського населення, то, у разі відриву Чорногорії від Сербії, а також об'єднання мусульманської частини Боснії і Герцеговині з албанськими землями, на Балканах утвориться доволі потужна мусульманська спільнота [16, с. 116-117].

Сербія не має ресурсів і сил для утримання Косово під своєю юрисдикцією. Вирішення цього питання військовими методами приведе Бєлград до відкритого протистояння з міжнародною спільнотою. Політичне вирішення також неможливе, оскільки державне будівництво і в Сербії і в Косово ґрунтується на принципах етнічного націоналізму. А етнічний націоналізм фактично унеможливлює існування держави з поліетнічним населенням. Тому Сербії вигідніше підтримувати ефективні стосунки з найбільш впливовими країнами Європи та США, з огляду на їх ймовірну підтримку Сербії у прагненні стати членом [25, с. 24].

Боротьба косовських сербів проти незалежності Косова підтримується і Сербією, і Росією. Те, що косовських сербів підтримує Бєлград, зрозуміло, а от те, ще ці процеси підтримує Москва, може свідчити, що проблема Косово з рівня Приштини і Бєлграда виходить на інший геополітичний рівень, а саме Москви і Вашингтона. Така ситуація, ймовірно, свідчитиме, що процес визнання незалежності Косово міжнародною спільнотою і включення його до міжнародних організацій суттєво затягнеться.

Динаміка розвитку грузино-абхазького та грузино-осетинського конфліктів, що призвели до появ і двох невизнаних держав, демонструє певні аналогії з Косово. Наприклад, конфлікти в Косово та Грузії свого часу були заморожені з залучені ям зовнішніх факторів, які виконують провідну роль у процесі врегулювання. У випадку Косово це держави - члени НАТО, у грузино-абхазькому конфлікті - Росія. При цьому згоду на чинні формати політичного врегулювання було зафіксовано в окремих міжнародних документах. Однак головним об'єднуючим фактором у ситуації, що розглядається, була політична воля етнічних спільнот, що проживають на території Косово. [64, с. 34].

Разом з тим, за оцінками вчених, що ні прецедент Косово, ні можливе бажання Росії використати ситуацію, що склалася, у своїх цілях, не матимуть жодного значення для подальшої долі невизнаних республік на території СНД. Слід взяти до уваги такі обставини. Придністров'я заявило про свою незалежність від Молдови 1990 року. Нагірний Карабах проголосив незалежність від Азербайджану 1991 року. Абхазія і Північна Осетія фактично домоглися суверенітету 1992 року. Тобто de facto ці республіки стали незалежними (вже понад 10 років мають власні уряди, парламенти, збройні сили тощо) задовго до проголошення незалежності Косово. Отже для них Косово може стати лише додатковим інструментом легітимації своїх амбіцій на міжнародній арені Крім того, конфлікти в цих республіках розвиваються за власним сценарієм, і незалежно від того, чи буде Москва підтримувати їх уряди, і чи визнає міжнародна спільнота незалежність Косово, грузино-абхазький і вірмено-азербайджанський конфлікти потребуватимуть нових принципів врегулювання.

Існує певний сумнів у тому, що лідери невизнаних республік насправді зацікавлені в швидкому вирішенні існуючих конфліктів. Деякі політики схиляються до думки, що місцева політична еліта може бути зацікавлена в збереженні перманентно невирішеного стану цих конфліктів, оскільки в цьому випадку є можливість отримувати деякі дивіденди, насамперед економічні.

У більшості конфліктів, що набувають насильницьких форм, бойові дії ведуть до примусового переміщен­ня значних мас населення і врешті-решт - до територіального розділення ворогуючих етнічних і конфесійних груп, до розколу держав на фактично самостійні одниці (хоча сепаратистські утворення і залишаються невизнаними в міжнародно-правовому плані). В одних випадках (Нагірний Карабах, Абхазія, Косово) цей процес викликаний «етнічними чищеннями» і масовою втечею представників одного з етносів з районів проживання під тиском переможців, у інших випадках (Боснія і Герцеговина). Розділення ворогуючих народів по своїх територіальних анклавах також є частиною мирного процесу. Проте багато в чому «загасання» конфліктів відбувається саме завдяки примусовому розмежуванню і масовому переміщенню населення.

Будь-яка трансформація системи міжнародних відносин призводить до зміни базових принципів її організації. Очевидний розрив між нормами міжнародного права і новими реаліями. Спотворення загальновизнаних раніше принципів законності, тлумачення їх залежно від того, на чию користь складається ситуація в конкретному конфліктному регіоні, примушує порізному оцінювати співвідношення таких міжнародно-правових положень, як право народів на самовизначення і непорушність державних кордонів [68, с. 98-101].

Проблеми невизнаних держав в 2000-х роках існують у контексті тих доктрин і норм міжнародного права, що вже досить давно склалися і постійно опиняються в колізії з вельми суперечливою сучасною політичною практикою. З одного боку, лякає перспектива зламу норм, з іншого - виникають стимули шукати правові шляхи вирішення нових і сучасних проблем, керуючись політичними інтересами поточного моменту.

Можна констатувати, що в умовах становлення нової світової системи міжнародних відносин принцип дотримання територіальної цілісності держав втрачає своє значення, а спроби дотриматись його будь-якою ціною часто призводять до збройних конфліктів і врешті-решт до насильства над волею народу.

Під невизнаними державами в сучасній політологічній літературі розуміють політико-територіальні утворення, що володіють ключовими атрибутами держави без зовнішньої легітимації суверенітету. Відсутність визнання не заважає відповідним утворенням фактично існувати на політичній карті світу діяти в реальному контексті реальних міждержавних відносин. Отже, і міжнародним організаціям, і всім системам міжнародного права доводиться мати справу з подібними суб'єктами [31, с. 39-40].

ВИСНОВКИ

Дослідивши обрану тему, випливає, що витоки косовської проблеми сягають глибини віків.

В VIII-ХІІ століттях Косово становило центральну частину сербської держави. Зтих пір, як цю територію завоювала Османська імперія, сюди почали масово поселятися албанці-мусульмани, які в теперішній час становлять переважну більшість населення краю і заявляють про свої права на Косово. Національний конфлікт загострюється з 1981 року і переростає у конфлікт між керівництвом СФРЮ та албанцями Косово, які висувають вимогу трансформації статусу своєї території у складі Сербії у республіку у складі федерації. Албанці вважали сербське керівництво винним у підтриманні граничної відсталості краю і його нерівноправного становища порівняно з усією Сербією.

Конфлікт, який вибухнув на території Косово, автономного краю у складі Сербської республіки мав широкий міжнародний резонанс. У його врегулюванні брали активну участь такі міжнародні організації, як НАТО, ООН та створена Радою Безпеки ООН міжнародна миротворча місія KFOR.

В цілому, можна виділити кілька основних етапів становлення державності Косово на уламках Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, які формувались з урахуванням внутрішньополітичних обставин в республіці, а також геополітичних процесів, що відбувалися в регіоні. При цьому слід зазначити, що домінуючу роль у становлення державності Косово відіграли європейські та євроатлантичні інституції. Перший етап становлення незалежності Косово сягає початку 90-х років ХХ століття, моменту розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Для реалізації права на самовизначення у вересні 1991 р. в краю був проведений референдум по питанню суверенітету і незалежності. Вже у жовтні постановою Народних зборів Республіка Албанія офіційно визнала незалежність Республіки Косово. Однак, інші держави не підтримали позицію тогочасного керівництва самопроголошеної країни. Другий етап (мобілізаційний) тривав з 1992 до 1998 р. і був пов'язаний зі створенням інституцій державної влади. Розпочато створення військових формувань албанців, які в 1996 р. були об'єднані у Армію визвоелння Косово, що розвернула партизансько-терористичну боротьбу проти сербських урядовців та сербської меншини в краю. Таким чином, в Косово сформувалась албанська система державної влади, яка існувала паралельно із сербською до кінця ХХ ст.

Третій етап (ескалація конфлікту) з 1998 року до 1999 року. У 1998 р. між Визвольною армією Косово та югославськими (сербськими) урядовими військами виникає збройне протистояння. 19 березня 1999 р. на переговорах в Рамбуйє (Франція) серби відмовилися підписати мирну угоду з албанцями. Після цього війна стала неминучою. Військова інтервенція НАТО проти Югославії у 1999 р. в ході операції «Союзна сила» змусила сербський уряд погодитись на умови запропоновані міжнародної спільнотою. Легітимацію процесу забезпечила резолюція РБ ООН № 1244 від 10 червня 1999 р., яка підтвердила введення в Косово воєнного контингенту НАТО і перехід краю під управління ООН.

Четвертий етап (під протекторатом ООН) з 1999 до 2008 р. Влітку 1999 р. після завершення виведення сербських сил безпеки з Косово та введення до країни миротворців «KFOR» під командуванням НАТО ситуація в Косово стабілізувалась. 17 березня 2006 р. у Відні продовжено сербсько-албанські переговори з питання визначення остаточного статусу Косово. Знайти компроміс, який був би прийнятний для всіх зацікавлених сторін, так і не вдалося. В січні 2007 р. у Відні за посередництва спеціального посланника Генерального секретаря в Косово Мартті Ахтісаарі відбулись нові переговори між сербами та албанцями Косова. В березні 2007 р. спеціальний посланник Генерального секретаря в Косово Мартті Ахтісаарі в своїй доповіді приходить до висновку, що потенціал переговорів між керівництвом Сербії і Косово щодо статусу Косово вичерпаний і що невизначеність по відношенню до майбутнього статусу Косово становить серйозну перешкоду, яка заважає забезпеченню демократичного розвитку краю і міжетнічного примирення.

П'ятий етап (державного суверенітету) триває з 2008 р. до сьогоднішнього дня. 17 лютого 2008 р. парламент Косово в односторонньому порядку проголосив незалежність від Сербії і формування незалежної держави. 9 квітня 2008 р. парламент прийняв Конституцію Республіки Косово, яка вступила в силу з 15 червня 2008 р.. Визнавати нову державу відмовилися ряд європейських країн, у яких спостерігається небезпечний потенціал сепаратизму. Свого часу Косово не могло розраховувати на загальне визнання, але консультативний висновок Міжнародного Суду ООН від 22 липня 2010 р. докорінно змінив положення цього утворення. Це дало йому змогу бути визнаним та повноцінно вступати у міжнародні відносини як повноцінний суб'єкт міжнародного права.

Таким чином, у косовській кризі зіткнулися засадничі принципи сучасного міжнародного права: територіальна цілісність держав і невтручання в їхні внутрішні справи, з одного боку, право націй на самовизначення, гуманітарний обов'язок захисту прав людини, зокрема національних меншин, незалежно від національних кордонів, з іншого.

Охарактеризувавши процес визнання незалежності Косова і наслідки для світових глобалізаційних процесів, необхідно зазначити, що косовська проблема залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти. Хоча Косово і проголосило незалежність, прийняло свою конституцію, намагаючись вирішити проблему, але досить важко сказати, що цей варіант вирішення проблеми, влаштовує всіх учасників конфлікту. Про остаточне завершення кризи можна буде вести мову лише після налагодження міжетнічного діалогу та забезпечення рівноправного доступу представників всіх національностей Косово до політичного процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Accordanse with international law of the Unilateral declaration of independence in respect of Kosovo advisory opinion of 22 july 2010 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.icj-cij.org/docket/files/141/15987.pdf.

2. Osnove programa Socijalistiиke partije Srbije, odrћanom 23 i 24 oktobra 1992 godine u Beogradu [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.angelfire.com/my/vekasjanos/EBib/EDok92/d921024a.html.

3. Recognized or announced the recognition of Republic of Kosova [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.kosovothanksyou.com.

4. Александров А. О. Будет ли в календаре День Победи сепаратизма? / А. О. Александров // Ехо Планети. - 2008. - № 9. - С. 7.

5. Андрич І. І. Югославія. Косово. Європа (Незалежний культурологічний часопис) / І. І. Андрич. - Львів: Місіонер, 1999. - 184 с.

6. Барановская М. Парламент Сербии требует создания сербской автономии на севере Косово от 13.01.2013 / М. Барановская. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.dw.de/парламент_сербии_требует_создания сербской _автономии_ на_ севере_ Косово16518598.

7. Боднар В. Балканізація Європи: Деякі аспекти Косовської кризи / В. Боднар // Політика і час, 2000. - № 7-8. - С. 46-59.

8. Буркут І. В. Югославія: перша спроба трансформації / І. В. Буркут // Політологічні та соціологічні студії: зб. наук. пр.; наук. ред.: А. М. Круглашов. - Чернівці: Прут, 2002. - С. 130-139.

9. Вукоманович Д. Косовский кризис: управление этническим конфликтом (1987 - 1999) / Д. Вукоманович, М. Йованович. - М.: Европа, 2013. - 510 с.

10. Газін В. П. Новітня історія країн Європи і Америки 1945 - 2002 рр.: навч. посіб. для студ. іст. спец. вищ. навч. закл. / В. П. Газін, С. А. Копилов; ред. А. О. Копилов. - К.: Либідь, 2004. - 622 с.