Моделювання в міжнародних відносинах

Ы ш =З (Щ шо) Ч ц об де (2ю1)

P (O ij) - вірогідність того, що вибір альтернативи i призведе до наслідку j; w j - корисність наслідку j.

Поняття ”обмеженої” раціональності вперше застосував Саймон при дослідженні раціональної поведінки. У випадку ”обмеженої” раціональності особа, що приймає рішення відчуває з боку оточуючого середовища певні обмеження в часі, ресурсах та фінансах. Це веде до інформаційної недостатності при прийнятті рішень. В міжнародних відносинах це відчувається значною мірою, оскільки велика кількість інформації про військові потужності, економічні ресурси тої чи іншої держави є недоступною. З іншого боку, дециденти перебувають під інформаційним впливом свого оточення, оскільки значна частина інформації надходить саме від нього, то це може призвести до неправильного трактування тих чи інших подій внаслідок отриманої помилкової чи свідомо спотвореної інформації. Також тут виникає проблема інформаційного перенасичення: приділяючи підвищену увагу одній ситуації, інша ситуація залишається слабо вивченою. Саймон вказував, що при раціональній поведінці децидент не максимізує, а намагається задовольнити власні цілі та прагнення, тому він обере першу альтернативу, яка передбачатиме мінімум вимог.

Порівняльна таблиця процесу прийняття рішень з точки зору раціональності та існуючих обмежень на практиці:

Таблиця 2.1

2.1.2 Теорія ігор у процесі прийняття рішень

Один з поширених методів вивчення процесу ухвалення рішення, що набули поширення в міжнародних відносинах, пов'язаний з теорією ігор. Теорія ігор -- це теорія ухвалення рішень в конкретному соціальному контексті, де поняття ”гра” розповсюджується на всі види людської діяльності. Її основу складають ігрові і імітаційні методи. Вона базується на теорії вірогідності і є конструюванням моделей аналізу або прогнозування різних типів поведінки акторів, що знаходяться в особливих ситуаціях. Класична теорія ігор була розроблена у співпраці математиком Д. фон Нойманном і економістом О.Моргенштерном в їх спільній роботі ”Теорія ігор і економічна поведінка”, опублікованої видавництвом Прінстонського університету в 1947 році. У аналізі поведінки міжнародних акторів вона знайшла застосування в роботах, що стали класичними: А.Рапопорта, що дослідив її епістимологічні можливості і Т.Шеллінга, який розповсюдив її на вивчення таких міжнародних феноменів, як конфлікти, переговори, контроль над озброєннями, стратегія залякування та інше.

Канадський фахівець в соціології міжнародних відносин Ж.-П. Дер'єнік розглядає теорію ігор як теорію прийняття рішень в ситуації ризику або, інакше кажучи, як область застосування моделі суб'єктивно раціональної дії за ситуації, коли всі події є непередбачуваними. Якщо йдеться про гру з декількома гравцями, то тоді ми маємо справу з теорією взаємозалежних рішень, де ситуація ризику є загальною, а непередбачуваність випливає для кожного гравця з дій іншого. Ситуація ризику знаходить своє рішення, якщо усувається її характер ризику. У грі з двома гравцями -- у тому випадку, коли один з гравців ухвалює погане рішення, інший одержує додатковий виграш. Якщо ж обидва грають добре (тобто діють раціонально), то жоден не має шансів поліпшити свій виграш понад те, що дозволяють правила гри. У теорії ігор, таким чином, аналізується поведінка осіб, що приймають рішення в їх взаємних відносинах, пов'язаних з переслідуванням однієї і тієї ж мети. При цьому завдання полягає не в описі поведінки гравців або їх реакції на інформацію про поведінку супротивника, а в знаходженні якнайкращого з можливих варіантів рішення для кожного з них зважаючи на прогнозоване рішення супротивника. Теорія ігор показує, що кількість типів ситуацій, в яких можуть опинитися гравці, є кінцевим. Більш того, вона може бути зредукована до невеликого числа моделей ігор, цілей, що розрізняються характером, можливостями взаємної комунікації і кількості гравців. Основні умови теорії ігор:

існують хоча б два учасники гри;

існують інтереси учасників, які відомі;

існують суперечності інтересів;

відомі своя і чужа стратегії дій;

відомими є результати боротьби інтересів;

діяльність двох сторін спільно визначають результати;

існують правила, обов'язкові для учасників;

учасники діють раціонально (знають ієрархію своїх пільг і прагнуть до максимальної реалізації власних цілей).

Варто відзначити, що теорія ігор базується на таких категоріях як учасники, тобто особи, що певним чином комунікують між собою в ситуації повного конфлікту, часткового(переговори) та на основі співробітництва; інтереси, тобто прагнення учасників гри; суперечність інтересів, тобто наявність певних протиріч між учасниками; стратегії - може бути або мирна, або агресивна; наслідки, тобто результат, що виникає на перетині стратегій, які застосовуються сторонами; дії - можуть бути одночасні та почергові.

Види ігор

Реальні конфліктні ситуації приводять до появи різних видів ігор. Залежно від типу гри розробляється і метод її вирішення. В даний час немає чітко сформованої класифікації ігор, проте можна відзначити основні напрями, по яких здійснюється класифікація ігор: кількість гравців, кількість стратегій, характер взаємин, характер виграшів, вигляд функції виграшів, кількість ходів, стан інформації.

Залежно від кількості гравців визначають ігри: одного гравця, двох гравців, n гравців. Ігри одного гравця не становлять інтерес і не розглядаються в теорії ігор. Ігри двох гравців - найбільш поширені, їх дослідженню присвячено багато робіт і досягнуто найбільші успіхи як в теорії так і в практичних застосуваннях. Ігри за участю трьох і більше гравців менш досліджені через наявність ряду принципових труднощів і технічних можливостей отримання рішення. Складнощі вирішення ігор підвищуються із збільшенням кількості гравців.

Відповідно до кількості стратегій ігри діляться на скінченні і безкінечні. Якщо в грі кожен з гравців має скінчене число можливих стратегій, то вона називається скінченою, якщо ж хоча би один з гравців має нескінченну кількість можливих стратегій, то така гра називається безкінечною. Звідси очевидно, що поняття безкінечної гри пов'язане не з тривалістю проведення гри, а з необмеженою кількістю стратегій. Хай, наприклад, перший гравець має дві стратегії, другий - десять стратегій, а третій - сто стратегій, тоді це скінчена гра трьох гравців (всі гравці мають скінчене число стратегій). Якщо, наприклад, в деякій грі перший гравець має дві стратегії, другий - десять стратегій, а третій - необмежену кількість (континуум) стратегій, то це безкінечна гра трьох гравців (один з гравців має нескінченне число стратегій). Якщо, наприклад, є два гравці, для кожного з яких стратегією є число з відрізку [0,1], то це нескінченна гра двох гравців (обидва гравці мають континуум стратегій). Труднощі знаходження розв'язку ігор залежать від кількості стратегій. Як правило, із збільшенням кількості стратегій стає важче знайти вирішення гри.

За характером виграшів ігри поділяються на: ігри з нульовою сумою і ігри з ненульовою сумою. Гра з нульовою сумою буде тоді, коли сума виграшів всіх гравців в кожній її партії рівна нулю, тобто у грі з нульовою сумою загальний капітал всіх гравців не міняється, а перерозподіляється між гравцями залежно від можливих результатів. Так, багато економічних і військових ситуацій можна розглядати як ігри з нульовою сумою. Зокрема гра двох гравців з нульовою сумою називається антагоністичною, оскільки цілі гравців в ній прямо протилежні: виграш одного гравця відбувається тільки за рахунок програшу іншого.

Прикладом гри з ненульовою сумою можуть бути торгові взаємини між країнами. В результаті застосування своїх стратегій всі країни можуть бути у виграші. Всяка гра, в якій треба вносити внесок деякій особі за право брати участь в ній є грою з ненульовою сумою. Дійсно, в цьому випадку завжди у виграші виходить деяка особа, яка не приймає участі в грі, а отримує внесок від гравців, що втрачають свій капітал за рахунок цих внесків. Іншим прикладом є лотерея: у ній організатор завжди має виграш, а учасники гри - в сумі отримують виграш менший, ніж вони внесли.

Ігри з ненульовою сумою вирішуються складніше, оскільки вони поєднують всі складнощі, властиві іграм з нульовою сумою, а також додаткові труднощі, пов'язані з можливістю отримання додаткового виграшу. В принципі, гру з ненульовою сумою можна звести до деякої штучної гри з нульовою сумою, ввівши додаткового підставного гравця, що одержує суму виграшу, яка потрібна для доповнення його до нуля. Проте в цьому випадку збільшується кількість гравців і цей додатковий гравець не є рівноцінним.

В залежності від вигляду функцій виграшів ігри поділяються на: матричні, біматричні, безперервні, опуклі, сепарабельні, типу дуелей і ін.

Матрична гра - це кінцева гра двох гравців з нульовою сумою, в якій задаються виграші першого гравця у вигляді матриці (рядок матриці відповідає номеру стратегії, що її застосовує перший гравець, стовпець - номеру стратегії другого гравця; на перетині рядка і стовпця матриці знаходиться виграш першого гравця, відповідно до обраних стратегій). Виграш другого гравця рівний програшу першого. Гра складається з послідовності ходів. Ходи бувають особисті і випадкові. Результати ходів оцінюються функцією виграшу для кожного гравця. Стратегією називається набір правил, що визначають поведінку гравця, тобто вибір ходу. Оптимальною стратегією називають таку стратегію, при якій досягається максимальний очікуваний середній виграш при багатократному повторенні гри.

Одним з цікавих прикладів матричної гри є гра ”Прорив оборони”. Перший гравець вибирає систему зенітного озброєння. Другий гравець вибирає літак. Елементи задають вірогідність поразки літака j системою i. Мета другого гравця - прорвати оборону.

Для матричних ігор створена достатньо хороша теорія і розроблені практично прийнятні методи вирішення. Так, доведено, що будь-яка матрична гра має рішення і вона легко може бути зведена до завдання лінійного програмування, а потім вирішена з допомогою відомих методів, наприклад, симплекс-метода.

Біматрична гра - це кінцева гра двох гравців з ненульовою сумою, в якій виграші кожного гравця задаються матрицями окремо для відповідного гравця (у кожній матриці рядок відповідає стратегії першого гравця, стовпець - стратегії другого гравця, на перетині рядка і стовпця в першій матриці знаходиться виграш першого гравця, в другій матриці - виграш другого гравця). Для біматричних ігор також розроблена теорія оптимальної поведінки гравців, проте вирішувати такі ігри складніше, ніж звичайні матричні.

Безперервною вважається така гра, в якій функція виграшів кожного гравця є безперервною залежно від стратегій (вважається, що стратегії виражені числами з певного відрізка). Доведено, що ігри цього класу мають рішення проте не розроблено практично прийнятних методів їх знаходження. Простим прикладом безперервної гри двох гравців є наступна: перший гравець вибирає число х з відрізку [0, 1|, другий гравець теж вибирає число у з відрізку [0, 1], після чого перший гравець отримує виграш , а другою програє стільки ж. Очевидно функція є безперервною і тому гра також вважається безперервною. Згідно теоремі існування рішення така гра має рішення.

Якщо функція виграшів є опуклою, то така гра називається опуклою. Для них розроблені прийнятні методи рішення, що полягають у знаходженні чистої оптимальної стратегії (певного числа) для одного гравця і вірогідності застосування чистих оптимальних стратегій іншого гравця. Таке завдання вирішується порівняно легко.

Якщо функція виграшів може бути представлена у вигляді суми добутків функцій від одного аргументу, то така гра називається сепарабельною (розділеною). За допомогою певних перетворень її розв'язання зводиться до вирішення гри з білінійною функцією виграшів і до визначення нерухомої точки при спеціальному відображенні множин елементів, відповідно до стратегій.

Ігри типу дуелей характеризуються моментом вибору ходу і вірогідністю отримання виграшів залежно від часу, що пройшов від початку гри до моменту вибору. Наприклад, існують інтерпретації таких ігор в економічних ситуаціях: кожна фірма робить внесок свого капіталу в певний момент часу з метою оволодіння ринком збуту. Чим раніше вона зробить свій внесок, тим менша вірогідність оволодіти ринком, але, роблячи свій внесок надто пізно, вона втрачає ринок збуту. Функція виграшів гравців в іграх типу дуелей приймає спеціальний вигляд: вона безперервна при різних значеннях моментів часу, коли гравці роблять ходи, і вона перервна при збігу моментів ходу гравців. Тому, немає гарантій існування рішень для ігор типу дуелей. Існують певні методи вирішення таких ігор.

По кількості ходів гри поділяються на одноходові і багатоходові. Одноходові ігри закінчуються після одного ходу кожного гравця. Наприклад, матрична гра є одноходовою, оскільки при цьому кожен гравець робить тільки один хід і потім відбувається розподіл виграшів. Багатоходові ігри діляться на позиційні, стохастичні, диференціальні, типу дуелей, ігри на розорення, рекурсивні.

У позиційних іграх може бути декілька гравців, кожен з яких може послідовно в часі робити декілька ходів. Виграші визначаються залежно від результатів гри (вживаних стратегій). Такі ігри за допомогою певних способів зводяться до матричних ігор.

Якщо в грі проводяться ходи, що приводять до вибору певних позицій (їх число є визначене), причому є певна вірогідність повернення на попередню позицію, то така гра є стохастичною. Теоретично така гра може тривати безкінечно.

Якщо в багатоходовій грі допускається робити ходи безперервно і підпорядковувати поведінку гравців деяким умовам, що описуються диференціальними рівняннями, то такі ігри являються диференціальними. Наприклад, в іграх типу ”переслідування” кожен об'єкт може рухатися, підкоряючись певним умовам, що описуються звичайними диференціальними рівняннями. Мета одного об'єкту - досягти певної області, мета іншого - не допустити першого до цієї області. Виграш оцінюється певним числом (функцією).

Ігри на розорення - це ігри, в яких кожен гравець починає гру, маючи деякі обмежені ресурси. На кожному ході гри ресурси одного з гравців зменшуються на одиницю. Переможцем вважається той, хто виснажить ресурси свого супротивника (розорить його). Можливо також, що на кожному кроці гравець може виграти очко, тоді виграє той, хто першим набере фіксоване число очок. Зрозуміло, що в першому випадку загальна величина ресурсів обох гравців зменшується на одиницю; у другому випадку загальне число очок зростає на одиницю. Отже, ці ігри завжди будуть закінчуватися після деякого фіксованого числа ходів. Доцільно вирішувати ці ігри, рухаючись ”від кінця до початку”.

Загальна ідея полягає в тому, що кожен хід можна розглядати як окрему гру. Після того, як стратегії для цього ходу вибрані, виграш визначається або як звичайний виграш (якщо багатоходова гра закінчена), або як зобов'язання розігрувати наступний хід гри.

Рекурсивні ігри аналогічні іграм на розорення і стохастичним іграм, але їм притаманні деякі ускладнення, що відсутні в інших іграх. Як і в стохастичних іграх, ігрові елементи (позиції) можуть повторюватися; як і в іграх на розорення, вірогідність закінчення гри на деякому ході може бути рівна нулю. Для того, щоб значення були кінцеві, виграш зазвичай визначається тільки після закінчення гри. Відомим прикладом рекурсивної гри є гра полковника Блотто.

Залежно від стану інформації розрізняють ігри з повною інформацією і з неповною інформацією. Якщо на кожному ході гри кожному гравцеві відомо, які вибори були зроблені гравцями раніше, то це гра з повною інформацією. Прикладами таких ігор є шашки, шахи. Якщо в грі не все відомо про попередні вибори, то це гра з неповною інформацією. Доведено, що будь-яка гра з повною інформацією має рішення у вигляді сідлової точки в чистих стратегіях. Наприклад, для гри в шахи це означає, що для кожного гравця є така стратегія, дотримуючись якої, гравець або виграє, або зведе партію в нічию. Складність полягає у знаходженні такої стратегії.

Ігри п гравців. При моделюванні процесу прийняття рішень в сучасних міжнародних відносинах особливий інтерес викликають ігри, в яких беруть участь більше двох учасників, оскільки сьогодні при вирішенні різноманітних питань міжнародного життя, як правило, перетинаються інтереси великої кількості держав. Для того, щоб досягти реалізації власних стратегічних інтересів чи, принаймі, максимізувати можливу вигоду від прийняття тих чи інших рішень, уряди країн намагаються домовитися між собою, діяти спільно та узгоджено, створити ”виграшну коаліцію”. Боротьбу колективних стратегій можна спостерігати під час переговорів щодо підписання багатостороннього міжнародного договору, чи під час голосування в органах міжнародних організацій, наприклад Рада безпеки ООН, чи при вирішенні локальних конфліктів, в які втягнуто декілька країн. З іншого боку прийняття стратегічних зовнішньополітичних рішень на національному рівні, зокрема в колективних законодавчих органах, як правило, відбувається на основі кооперації різних політичних партій, груп. В результаті рішення є наслідком створення ”виграшної коаліції”. Тому, саме ігри за участю n гравців є найбільш ефективними у моделюванні процесу прийняття рішень в системі міжнародних відносин.

За характером взаємовідносин, що можуть виникати між n гравцями бувають такі види ігор: безкоаліційні, кооперативні та коаліційні. Безкоаліційними називаються такі ігри, в яких гравці не мають права домовлятися, створювати коаліції. Наприклад, безкоаліційною буде воєнна ситуація, в якій боротьба триває без компромісів, до кінцевої перемоги. Будь-яка кінцева безкоаліційна гра n осіб має хоч би одну ситуацію рівноваги, яку можна відшукати в змішаних стратегіях. Коаліційною називається гра, в якій гравці можуть утворювати коаліції, заключати договори. Прикладом є воєнна гра, в якій воюючі сторони можуть вести переговори з метою досягнення певного компромісу щодо існуючої ситуації. В коаліційній грі коаліції вже визначені наперед.

Кооперативні ігри виходять в тих випадках, коли в грі n гравців дозволяється утворювати певні коаліції. Позначивши через N множину всіх гравців, N ={1, 2, ..., n}, а через K будь-яку його підмножину. Хай гравці з K домовляються між собою про сумісні дії і, таким чином, утворюють одну коаліцію. Очевидно, що число таких коаліцій, що складаються з r гравців, рівно числу поєднань з n по r, тобто:

(2.2)

а число можливих коаліцій рівне:

(2.3)

З формули 2.3 видно, що число можливих коаліцій значно росте залежно від числа всіх гравців в даній грі. Для дослідження цих ігор необхідно враховувати всі можливі коаліції, і тому труднощі досліджень зростають із зростанням n. Утворивши коаліцію, безліч гравців K діє як один гравець проти решти гравців, і виграш цієї коаліції залежить від застосовуваних стратегій кожним з n гравців.

Функція х, що ставить у відповідність кожній коаліції К найбільший, гарантовано отримуваний нею виграш х(К), називається характеристичною функцією гри. Так, наприклад, для безкоаліційної гри n гравців х(К) може вийти, коли гравці з множини К оптимально діють як один гравець проти решти N \ К гравців, що утворюють іншу коаліцію (другий гравець).

Позначивши через х_R характеристичну функцію безкоаліційної гри, можна визначити її властивості:

1) персональність

(Ш) = 0 , (2.4)

тобто коаліція, що не містить жодного гравця, нічого не виграє;

2) суперадитивність

якщо K, L N, K ? L ? Ш (2.5)

тобто загальний виграш коаліції не менше сумарного виграшу всіх учасників коаліції;

3) додатковість

(2.6)

тобто для безкоаліційної гри з постійною сумою сума виграшів коаліції і решти гравців повинна дорівнювати загальній сумі виграшів всіх гравців.

Розподіл виграшів гравців повинен задовольняти наступні умови: якщо позначити через виграш і-гo гравця, то, по-перше, повинна задовольнятися умова індивідуальної раціональності:

, для (2.7)

тобто будь-який гравець повинен отримати виграш в коаліції не менше, ніж він отримав би, не беручи участь в ній (інакше він не братиме участь в коаліції); по-друге, повинна задовольнятися умова колективної раціональності:

(2.8)

тобто сума виграшів гравців повинна відповідати можливостям (якщо сума виграшів всіх гравців менша, ніж х(N), то гравцям немає чого вступати в коаліцію; якщо ж вимагати, щоб сума виграшів гравців була більша, ніж х(N), то це означає, що гравці повинні ділити між собою суму більшу, ніж у них є).

Таким чином, вектор х = (), що задовольняє умовам індивідуальної і колективної раціональності, називається розподілом в умовах характеристичної функції х.

Система {N, х}, що складається з множини гравців N, характеристичній функції х і множиною розподілів, що задовольняють співвідношення (2.7) і (2.8) в умовах характеристичної функції, називається класичною кооперативною грою.

Характеристична функція х називається простою, якщо вона приймає тільки два значення: 0 і 1. Якщо характеристична функція х проста, то коаліції K, для яких х(K)=1, називаються виграшними, а коаліції K, для яких х(K)=0, - програшними. Якщо в простій характеристичній функції х виграють ті і лише ті коаліції, які містять фіксовану непорожню коаліцію R, то характеристична функція х, що позначається в цьому випадку через х_R, називається простою. Прості характеристичні функції виникають, наприклад, в умовах голосування, коли коаліція є виграшною, якщо вона збирає більше половини голосів (проста більшість) або не менше двох третин голосів (кваліфікована більшість).

Складнішим є приклад оцінки результатів голосування в Раді безпеки ООН, де виграшними коаліціями є всі коаліції, що складаються зі всіх п'яти постійних членів Ради плюс ще хоч би один непостійний член, і тільки вони. Проста характеристична функція виникає, коли в голосуючому колективі є деяке “ядро”, що голосує з дотриманням правила “вето”, а голоси решти учасників виявляються неістотними.

Розв'язок гри в ідеальному випадку повинен приводити до вибору конкретного розподілу, який можна було вважати за розв'язок гри. Одним з можливих шляхів отримання розв'язання гри є знаходження ядра гри. Однак існують випадки, коли ядро гри може бути порожнім або може існувати більше одного розподілу. В таких випадках розв'язок знаходять за допомогою НМ-рішень чи шукають ціну Шеплі для кожного учасника гри.

2.2 Організаційна модель

Дана модель ґрунтується на тому, що політичні рішення є виразом не лише раціонального вибору центру рішення, а й виразом функціонування різних організаційних структур у певній країні. Діяльність цих структур лише частково координує держава, тобто політичні рішення суб'єкта влади -- це певна сума державних центрів рішення та всієї підсистеми політичної організації суспільства. Уряд сприймає проблеми через “органи чуття” організацій. Він визначає альтернативи і оцінює можливі наслідки залежно від того, як організації обробляють інформацію. Він діє відповідно до встановлених у них правилах, які розробляються самими організаціями. Тому поведінку держави можна вважати, у меншій мірі результатом свідомого вибору, що робиться лідерами держави, і більшою мірою результатом діяльності великих організацій, що функціонують відповідно до стандартних процедур поведінки. Щоб уряд міг реагувати на широке коло проблем, в його склад входять масштабні організації, між якими поділено головні завдання в певних сферах. Кожна організація займається особливим комплексом проблем і вирішує їх нібито незалежно. Проте лише небагато важливих проблем відносяться цілковито до компетенції якоїсь однієї організації. Отже, поведінка уряду при виникненні будь-якої важливої проблеми - це результат незалежної діяльності ряду організацій, частково скоординованою державними лідерами. Лідери можуть помітно заважати цим організаціям, але не можуть в значній мірі контролювати їх поведінку.

Організаційні структури є консервативними, з усталеними порядками та принципами функціонування, вони дуже рідко впроваджують щось нове. Наділення кожної організації ключовою відповідальністю за вирішення якогось вузького кола проблем сприяє вузьковідомчому підходу. Подібним тенденціям сприяє і ряд додаткових чинників:

1) доступність для організації лише певної інформації;

2) порядок прийому працівників в організацію;

3) тривалість їх перебування на посаді;

4) тиск, що чиниться невеликими групами усередині організації;

5) порядок заохочення членів організації.

Події міжнародної політики є результатом процесів, що відбуваються в організаціях, з огляду на такі три важливі аспекти. По-перше, до ”продукту”, що створюється організаціями відносяться реальні події. Відпрацьований механізм організацій приводиться в дію рішенням державних лідерів. Ці лідери можуть підправити ”продукт”, спробувати щось змінити, але поведінка в цілому визначається раніше встановленою процедурою. По-друге, альтернативи, з яких можуть робити вибір державні керівники, зіткнувшись з будь-якою проблемою, визначаються порядком використання наявних матеріальних можливостей, що існує в організаціях. Те, що встановлені програми (люди, порядки, регламенти що існують в даний момент) обмежують для лідерів коло можливих рішень, не завжди ними усвідомлюється. Проте в кожному випадку цей чинник важливо враховувати для розуміння того, що дійсно робиться. По-третє, в результаті діяльності організацій створюється та обстановка, у вузьких рамках якої лідери повинні приймати свої рішення щодо вирішення конкретної проблеми. Організації ставлять проблему, надають інформацію і проявляють ініціативу у виборі того аспекту проблеми, який буде представлений лідерам.

В організаціях виробляється відносно стійка схильність до встановлення певної черговості у вирішенні практичних задач, певного сприйняття і підходу до проблем.

Практичні цілі організації рідко розкриваються в її офіційних повноваженнях. Вони, швидше, виявляються у вигляді комплексу обмежень, що визначають варіанти прийнятних дій. Система обмежень породжується сукупністю таких чинників, як очікування і вимоги інших державних організацій, правовий статус, вимоги громадян і груп, що представляють різні інтереси, торг усередині організації.

Протиріччя між обмеженнями в практичній діяльності вирішується шляхом послідовного розгляду завдань. Коли виникає якась проблема, нею займаються підрозділи організації, найбільш пов'язані з нею, враховуючи при цьому обмеження, які вони вважають найбільш важливими. Коли виникає наступна проблема, нею займається інша група підрозділів, зосереджуючи увагу на іншому комплексі обмежень.

Організації не намагаються оцінювати ступінь вірогідності подій в майбутньому. Швидше, вони прагнуть уникнути невизначеності. Створенням атмосфери домовленості організації упорядковують реакції інших дійових осіб, з якими вони повинні мати справу. Первинне середовище - відносини з іншими організаціями, що формують державний апарат, - стабілізується за допомогою таких заходів, як домовленість про розподіл бюджетних асигнувань, про взаємоприйнятні сфери відповідальності. Вторинне середовище - відносини із зовнішнім світом - стабілізується стосовно союзників шляхом встановлення зовнішньополітичних контактів (союзів). Якщо міжнародне середовище не можна створити за домовленістю, то організації долають елементи невизначеності, що залишаються, виробляючи комплекс стандартних “сценаріїв” можливих ситуацій, до яких вони готуються. Якщо ситуації не можна віднести до стандартних, то організації ведуть пошук. Стиль пошуку і рішення значною мірою обумовлюються існуючою практикою. Пошук організацією альтернативних варіантів дій орієнтований на проблему: увага концентрується на нетипових складнощах, яких треба уникнути. Способи пошуку відображають існуючу в організації упередженість, яка у свою чергу обумовлена такими чинниками, як спеціальна підготовка або досвід членів організації і форми зв'язку.

Поведінка організацій базується на прийнятих раніше рішеннях, також в рамках її структури існують різноманітні вказівники та посадові інструкції, регламенти тощо. Аллісон вважає, що в таким моделях рішення приймається за принципом: найкраще пояснення поведінки організації в момент часу t - це поведінка в момент часу t-1, прогноз - це t+1. В організацій пам'яті формуються певні бази знань, ключовими в яких є правила, відповідно до яких діяла та продовжує діяти організація, історичні прецеденти та випадки, попередній досвід, як свій, так і інших організацій.

Параметри поведінки організацій в основному постійні. Реагуючи на нестандартні проблеми, організації ведуть пошук, і виробляється рутина, що поєднує та систематизує нові ситуації. Таким чином, придбання знань і зміни значною мірою не виходять за рамки існуючої процедури. Проте іноді в організаціях відбуваються помітні зміни.

Відносини між організаціями, а також між організаціями і державними лідерами вирішальним чином залежать від ряду структурних змінних, включаючи:

1) характер роботи;

2) заходи і інформацію, доступні для державних лідерів;

3) систему заохочення і покарання членів організацій;

4) порядок виділення людських і матеріальних ресурсів.

Найважливіша характерна риса діяльності організацій - її запрограмований характер, обумовленість поведінки у кожному конкретному випадку рутиною, певною процедурою, що склалася раніше.

За такого підходу ефективність прийнятих рішень залежить безпосередньо від накопиченої бази знань, а також вмілого і професійного пошуку потрібної інформації - визначення правильного критерію. Шродт вважає, що більшість шаблонів міжнародної поведінки можна отримати шляхом вивчення історії та постійного спостереження та дослідження досвіду інших. Усі організації надають перевагу що шаблони, які передбачають найбільш небажані наслідки, вивчалися непрямо, а ніж з власного досвіду. Загалом можна визначити три головні особливості таких моделей:

- уряд є складений з конгломерату напівзалежних організацій;

- урядові рішення та поведінка повинні розглядатися не як раціональний вибір, а як ”виходи” великих організацій, які функціонують відповідно до типових шаблонів поведінки;

- кожна організація, яка має власні операційні процедури, буденні режими роботи чи стандартні програми, буде діяти сьогодні так, як вона діяла вчора, а завтра - так як сьогодні.

2.3 Бюрократична модель прийняття рішень

Бюрократична модель виходить з того, що політичні рішення є породженням децентралізованої системи рішень, вони є результатом переговорів, торгу між різними організаціями. Тобто вони є компромісом між цими організаціями, що часто мають різні цілі. У зв'язку з цим рішення тут нераціональні, вони не спрямовані на чітку реалізацію мети. Існує певна стійка тенденція діяльності бюрократичної моделі самої для себе, що знаходить вираз у збільшенні держапарату, кількості чиновників за зростаючою кривою, яку описав англійський політолог Паркінсон. В аксіоматичній формі перший закон Паркінсона говорить: чиновник множить чиновників, але не суперників; чиновники працюють один для одного.

На противагу раціональній моделі прийняття рішень, бюрократична модель політики бачить перед собою не єдиного актора, а досить велику кількість акторів як гравців, які фокусують свою діяльність не тільки на одній стратегічній меті, але також і на численних різноманітних внутрішньо-національних проблемах. Гравці роблять свій вибір не в межах постійного набору стратегічних цілей, а швидше відповідно до різних концепцій національної безпеки, організаційних, внутрішніх й особистих інтересів. Гравці приймають урядові рішення, керуючись не тільки міркуваннями раціонального вибору, але й тиском з боку. (однак це в жодному разі не означає, що гравці діють ірраціонально, залишаючи без уваги свої особисті інтереси та цілі).

Основним предметом аналізу даного підходу є дії уряду, під якими розуміються різні дії урядовців з метою здійснення владних повноважень, які можуть відчуватися за межами уряду. Відповідно до цього визначення, оголошення президентом США свого рішення бомбардувати Північний В'єтнам, наступне за цим висування авіаносця на позиції поблизу Північного В'єтнаму й саме бомбардування є діями уряду. У той час як секретний лист міністра оборони США президентові з рекомендаціями бомбардувати Північний В'єтнам або особисте рішення президента про бомбардування не є діями уряду. Для того, щоб пояснити, передбачити або спланувати результати, необхідно ідентифікувати дії певних урядів, які впливають на результат; розглянути ці дії окремо одна від одної (включаючи те, як дії однієї нації впливають на іншу) й, у такий спосіб, дати оцінку події у всій її повноті.

Пояснюючи, прогнозуючи або плануючи дії уряду, необхідно визначити канали дії - тобто впорядкований набір процедур, які призводять до певного типу дій. Шлях від виникнення ідеї до дії часто складається з ряду рішень, під якими розуміються повноважні вказівки всередині уряду із приводу певних дій, які повинні бути здійснені певними чиновниками. Так, секретне рішення президента про інтервенцію й конкретизація цього рішення регіональним командуючим є рішеннями, а публічне їхнє обнародування - дією уряду.

Канал дії для найважливіших зовнішньополітичних рішень зручно розділити на дві частини: одна становить рішення гравців вищого рівня, а друга - те, до чого призводять ці рішення.

Багато елементів виконання рішень виникають із джерел, відмінних від рішень гравців вищого рівня. Так, наприклад, присутність американських військ у Домініканській республіці в 1965 р. була обумовлена рішенням президента послати морську піхоту до цієї країни, але дії піхотинців у Домініканській республіці (тобто конкретні позиції, які вони там займали) випливали як із рішень, прийнятих на набагато нижчому рівні, так і з безлічі інших чинників. Більше того, багато дій урядів здійснюються при відсутності будь-яких рішень, прийнятих на високому рівні. На дії можуть також вплинути рішення з інших питань, а також політична настанова, під якою маються на увазі очікування, що існують усередині уряду, з приводу результатів.

Діяльність гравців, що веде до прийняття рішень на високому рівні, можна розглядати ”іграми з приводу рішень”; діяльність, яка призводить до формулювання політичних настанов, ”іграми із приводу політичного курсу”; і дії, які відбуваються як наслідок рішення, прийнятого гравцями високого рівня або за відсутності такого, ”іграми із приводу дій”.

У будь-якому уряді існує коло гравців вищого рівня (senior players), які здійснюють політику національної безпеки. Це коло складають ключові політичні фігури, керівники головних урядових структур, що забезпечують національну безпеку, включаючи розвідку, військові структури й у багатьох випадках структури, що здійснюють бюджетне керування й регулювання економіки. Звичайно, один із цих гравців - глава виконавчої влади. Він може мати непропорційно велику частку впливу на прийняття найважливіших рішень. До цього центрального кола можуть увійти інші особи на регулярній основі, або на тимчасовій - залежно від їхніх стосунків із главою уряду. Організації й групи також можна розглядати як гравців, наприклад, коли 1) офіційні документи, які ініціюються організацією, можна розглядати як спільні прораховані дії єдиного актора; 2) дії керівника організації, чиї цілі визначаються, в основному, цією організацією, можуть розглядатися як дії організації; 3) різноманітні дії різних членів організації можуть бути розцінені як згуртована стратегія й тактика, вибудувані за єдиним планом.

Навколо центрального кола гравців вищого рівня існують різні кола гравців нижчого рівня. Набір гравців буде варіюватися залежно від розв'язуваного питання або типу гри. Канали дії великою мірою визначають, хто із гравців вступить до якої гри, з якими перевагами й перешкодами. Гравці вищого рівня будуть домінувати в іграх, що призводять до прийняття рішень. А в ”іграх із приводу дій”, які ведуться з того ж питання, можуть відігравати головну роль гравці нижчого рівня, наділені правом виконання рішень.

Гравець - це індивід, який займає ту або іншу позицію. Його сприйняття й переваги ґрунтуються на його індивідуальних характеристиках (наприклад, погляди, які він розділяє з іншими членами суспільства й уряду, і його особливі погляди), а також на позиції, які він обстоює.

Інтереси, які впливають на бажані результати гравців, можуть бути охарактеризовані відповідно до чотирьох типів: інтереси національної безпеки, організаційні інтереси, внутрішньополітичні інтереси й особисті інтереси. Однак у більшості випадків розумна людина може не погодитися з тим, як на інтереси національної безпеки може вплинути певне питання. На сприйняття індивідом інтересів національної безпеки можуть впливати інші інтереси. Представники будь-якої організації, особливо кар'єрні чиновники, приходять до думки, що благополуччя їхньої організації є життєво важливим для реалізації національних інтересів. У свою чергу, благополуччя організації розглядається залежним від підтримки впливу, виконання своєї місії й забезпечення необхідними ресурсами. Останні два аспекти призводять до стурбованості про підтримку автономності й морального стану організації, захисту сутності діяльності організації, підтримки або розширення ролі й місії, а також підтримки або збільшення бюджету. У той час як багато бюрократів жодною мірою не стурбовані внутрішньополітичними міркуваннями й не запитують себе, як запропоновані зміни у політичному курсі або поведінці відіб'ються на внутрішньополітичних справах, гравці вищого рівня майже завжди будуть стурбовані внутрішньополітичними наслідками. Нарешті, позиція гравця залежить від його особистих інтересів і його розуміння своєї ролі.

Якщо виникає суперечливе питання, як, наприклад, пропозиція нової системи озброєння, то гравці будуть бачити питання із зовсім різних боків. Беручи до уваги той бік питання, який він бачить, кожен гравець має розрахувати, яким чином рішення цього питання може вплинути на його інтереси. Це визначає його ставку в рішенні зазначеного питання. Свою позицію з питання він визначає у світлі його ставки.

Іноді значимість того або іншого питання підвищується, тому що гравець бачить щось, що він хоче змінити, і починає діяти. Однак частіше гра починається через необхідність або для того, щоб не виходити за встановлені часові межі (наприклад, термін прийняття бюджету), або як реакція на якусь подію (зовнішню або внутрішню). Коли кожен із гравців переконується, що гра почалася, він має визначити свою позицію й вирішити, чи брати йому участь у грі (якщо у нього є вибір) і якщо так, то наскільки ретельно. Ці рішення вимагають зважування (часто прихованого) як ресурсів, так і репутації. Репутація залежить від послужного списку, і гравці розглядають імовірність успіху як частину своєї ставки у розв'язанні питання.

Ігри, що ведуться із приводу прийняття рішень, здійснюються швидше не спонтанно, а відповідно до встановлених правил. Там, де гру ініціюють часові межі або подія, це впливає на вибір каналу дії. Однак у більшості випадків існує кілька можливих каналів, через які може бути здійснене рішення проблеми. Через те, що канали дій структурують гру за допомогою попереднього відбору ключових гравців, визначення звичайних ”входів” до гри й розподілу переваг, гравці маневрують для того, щоб було залучено канал, який здається їм найбільш вдалим для досягнення бажаного результату.

Імовірність успіху кожного гравця залежить, принаймні, від трьох елементів: його переваг, навичок і волі у використанні своїх переваг, а також сприйняття іншими гравцями попередніх двох компонентів. Переваги виникають із контролю над виконанням рішення, контролю потоків інформації, що дозволяє визначати проблему й можливі альтернативи, переконливість серед інших гравців (включаючи гравців за межами бюрократії) і здатність впливати на цілі інших гравців в інших іграх, включаючи внутрішньополітичні.

Результати гри також зазнають обмежень, таких як особливості рутинної діяльності організації у роботі з інформацією й визначенню варіантів вибору, а також загальними цінностями в суспільстві й у межах бюрократії.

Вирішенням проблеми може стати як політичний курс, рішення або відсторонення від рішення. Рішення можуть бути загальними або специфічними. У деяких випадках у гравців вищого рівня не буде вибору щодо того, хто буде здійснювати дії. Однак в інших випадках правила припускають вибір того, хто буде втілювати рішення у життя. Наприклад, переговори з урядами іноземних держав зазвичай належать до сфери діяльності міністерства закордонних справ; але вони можуть бути проведені спеціальним посланцем глави уряду або секретних служб.

Ігри із приводу дій. Дії уряду, які здійснюють вплив на результат, звичайно містять у собі велику кількість різних елементів. Дії, які спричиняють вплив на результати, можуть також бути діями під час відсутності рішень, прийнятих на високому рівні з метою вплинути на результат, маневрування в іграх із приводу рішень або рутинних процедур організацій.

Якщо дія фактично є результатом рутинної поведінка організацій, то необхідно пояснити стандартні операційні процедури (СОП) організацій, які й породжують поведінку того або іншого типу. Якщо дія є маневром у грі з приводу прийняття рішень або в грі з приводу політичного курсу, необхідно ідентифікувати гру й пояснити, чому було почато даний маневр. Якщо дія була розпочата під час відсутності прийнятого на високому рівні рішення, то потрібно ідентифікувати обставини, які надали гравцеві подібну свободу дій, і пояснити, що змусило його зробити цей крок. Якщо дія стала наслідком реалізації політичного курсу або гри із приводу прийняття рішень, які не стосуються аналізованого результату, необхідно ідентифікувати відповідне рішення або політичну гру й дати пояснення рішенню та дії, яка за ним відбулася. Нарешті, якщо дія випливає з відповідної гри із приводу прийняття рішень, необхідне пояснення цієї гри із приводу дій.

”Ігри із приводу дій”, які йдуть за ”іграми із приводу рішень”, не здійснюються випадково. Рішення, яке приводить гру до руху, а також правила гри ”доручають” дію гравцеві й визначають канал дії. Однак існує ймовірність кількох субканалів. Гравці будуть здійснювати маневри для того, щоб питання потрапило у канал, який, з їхнього погляду, дає найкращі перспективи для досягнення бажаного результату.

Як і в ”іграх із приводу рішень”, імовірність успіху для гравців залежить від їхньої влади. У цьому випадку, переваги, реалізовані в торзі, виникають із: формальних повноважень; контролю над ресурсами, необхідними для здійснення дії; контролю над потоками інформації, що дає можливість оцінити ймовірність успішного здійснення дії і її наслідків; контролю над інформацією, що дає можливість гравцям вищого рівня визначати, чи здійснюється виконання рішення, здатності переконати інших гравців, особливо тих, хто відповідає за виконання рішення. Обмеження, що накладаються стандартними операційними процедурами великих організацій, також можуть вплинути на результат.

У деяких випадках гравці, відповідальні за виконання рішення, будуть відчувати себе зобов'язаними виконати не тільки букву, але й дух рішення. Однак навіть у цих випадках реальна дія може відрізнятися від тієї, яку припускали гравці вищого рівня як результат свого рішення. Частково це відбувається внаслідок того, що дії здійснюються великими організаціями рутинно, частково ж через те, що зазвичай рішення не включають пояснення того, що саме має бути досягнуте дією, і частково через те, що гравці нижчого рівня, уточнюючи деталі, можуть спотворити дію

У більшості випадків гравці розуміють, що рішення залишає їм досить велику свободу дій у ході його виконання. Гравці, які підтримують рішення, будуть маневрувати з тим, щоб воно було виконане. Вони можуть переступити дух, якщо не букву рішення. Ті, хто перебував в опозиції до рішення, або ті, хто протистоїть дії, будуть маневрувати для того, щоб затримати виконання рішення, обмежити його виконання буквою, але не духом або навіть не підкоритися рішенню.

Сотні проблем претендують на увагу гравців щодня. Кожен гравець змушений зупинятися на деяких з них у такий-то день, розібратися з ними й поспішити розпочати розв'язувати наступні. Таким чином, характер виникаючих питань і швидкість, з якою ведеться гра, зливаючись, створюють колаж урядових рішень і дій.

Загалом можна виділити чотири ключові моменти в процесі прийняття рішень в такій моделі:

1. Організації здобувають інформацію з метою захисту своїх інтересів, забезпечуючи інших такою інформацією, яка б забезпечувала захист організації, а також прагне, що дециденти бачили ситуацію таким чином як цього бажає організація.

2. Організація формує для децидента набір варіантів дій таким чином, щоб кожен з них був спрямований на збереження та продовження існування організації.

3. Організація намагатиметься запобігти виникненню ситуації, коли дециденти найвищого рівня обиратимуть варіанти, які представили інші організації, що загрожуватимуть її інтересам.

4. Організація реалізовуватиме рішення на основі власних інтересів - затримка, зміна та часто не підкорення рішенням децидентів найвищого рівня.

Одночасно з цим таких же принципів діяльності дотримуються і інші організації, які теж прагнуть забезпечити власне існування, інтереси та цілі, а також посилити свої позиції. Все це веде до конкуренції між різними урядовими структурами, а інколи до відкритого протистояння. Рішення як компроміс спрямоване передусім на задоволення інтересів організацій, що залучені в процес його розробки та прийняття. Важливим моментом є також те, які посади обіймають члени організації в державній урядовій ієрархії. Чим вони вищі, тим більшим є впливовість організації.

Розділ 3. Сучасні підходи до моделювання процесу прийняття рішень

3.1 Моделі на основі правил

На даний час моделювання міжнародної поведінки на основі правил є одним з найбільш поширених видів обчислювальних моделей. Значний поштовх у своєму розвитку цей напрямок отримав внаслідок успішного застосування експертних систем у дослідженнях штучного інтелекту на початку 1980-х років, оскільки, в цілому, правила є достатньо ефективними та придатними для застосування їх у процесі вивчення поведінки у міжнародних відносинах через наявність в них різноманітних правових та бюрократичних обмежень. Міжнародні договори та різні нормативно-правові акти - це правила, які, не цілковито, але суттєво обмежують та лімітують поведінку учасників міжнародних відносин і значною мірою впливають на процес прийняття тих чи інших рішень.

Аналізуючи Карибську кризу чи в'єтнамську війну, можна часто спостерігати те, що можливі варіанти проведення військових дій певним чином обмежені, насамперед, з огляду на стандартні процедури функціонування збройних сил, які залучені до проведення операцій, різного роду інструкції та статути. З іншого боку, в міжнародних відносинах є велика кількість неформальних домовленостей, таємних угод, неофіційних контактів, які значною мірою теж впливають на поведінку держав, на прийняті зовнішньополітичні рішення. Власне правила, що визначають політичну поведінку є, швидше, складними та індивідуальними, ніж системними та універсальними: реакція Сполучених Штатів на викрадення громадянина їхньої держави в Ефіопії буде суттєво відмінною, якщо це трапиться, наприклад, в Італії.

3.1.1 Принцип функціонування моделей на основі правил

Загальна процедура вироблення рішень, що застосовується в моделях на основі правил, є достатньо типовою. Такі моделі отримують вхідну інформацію, яка описує стан міжнародного середовища, обробляють цю інформацію за допомогою набору правил і, в кінцевому результаті, генерують специфічну (для конкретного випадку) відповідь. Х

В спрощеній формі модель на основі правил має вигляд великого набору «якщо…то» процедур, які опрацьовуються за допомогою Булевої логіки. Наприклад, звичайне правило в моделі UNCLESAM має форму:

Моделі на основі правил поєднують два види знань: процедурні та декларативні (описові). Наприклад, таке правило ЯКЩО (Х є союзником Y) І (Y є атакований Z) ТОДІ (Х атакуватиме Z) буде процедурним знанням. В свою чергу інформація про те, що США є союзником Південної Кореї є декларативним знанням. У моделі, яка отримує таку інформацію, вхідний сигнал південна Корея атакована Північною Кореєю згенерує наступну відповідь: США атакуватиме північну Корею.

В літературі, яка присвячена експертним системам існує поділ на метод ”прямого ланцюжка” та метод ”зворотнього ланцюжка” як різновиди логічного міркування над проблемою. Функціонування ”прямого ланцюжка” передбачає формування набору характеристик існуючої ситуації, який має вигляд вектору незалежних змінних. В процесі обробки вхідної інформації програма використовує ці змінні, коли потрібно, аж до отримання кінцевої відповіді.