Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

партнерський міжнародний військовий співпраця

Актуальність теми дослідження. Співробітництво з Турецькою Республікою має особливе значення для самоствердження України на регіональному і глобальному рівнях. Обидві держави є взаємодоповнюючими сторонами транспортно-комунікаційного коридору, котрий зв'язує Європу з Азією в єдину магістральну систему. Саме тому українсько-турецькі відносини співробітництва висуваються на першорядні позиції. Перспективи і наслідки такої взаємодії настільки важливі, що роблять Україну бажаним політичним і економічним партнером для будь-якої держави - учасника міжнародного співтовариства.

Крім того, національні інтереси України і Туреччини суттєво співпадають у формуванні оптимального балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в регіоні після розпаду СРСР. Туреччина - ключова держава для України у розвиткові взаємин із країнами Східного Середземномор'я та Близького Сходу. Зустрічний рух України і Туреччини зумовлений також комплементарністю їхніх економік, співпрацею у форматі Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію, вихід на великі ринки країн регіону через розбудову зручних та безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій. Водночас Київ зацікавлений в усуненні загроз власній безпеці зі Сходу, особливо з конфліктних районів (нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес та ін.), шляхом створення спільних регіональних механізмів. Турецька Республіка в цьому разі є одним із найперспективніших партнером України.

Співробітництво з Туреччиною задля підтримання безпеки в Чорноморському регіоні суттєво допоможе Україні реалізувати власні потенційні природні можливості в розвиткові економічних зв'язків Заходу зі Сходом. Київ має серйозний шанс відіграти помітну роль на пострадянському просторі в організації нової системи безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні, створенні сучасних моделей міждержавного партнерства.

Мета бакалаврської роботи полягає у з'ясуванні причин, факторів і особливостей процесу становлення партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою.

Зазначена мета дослідження передбачає вирішення наступних завдань:

- з'ясувати концептуально-теоретичні засади дослідження;

- розкрити становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу;

- проаналізувати військове партнерство Україна-Туреччина, як складову регіональної безпеки;

- визначити проблемні питання україно-турецьких відносин і безпеки Чорноморського регіону;

- дослідити участь України та Туреччини в міжнародних організаціях - як обєднавчого фактору двосторонніх зв'язків;

- охарактеризувати україно-турецькі відносини 1990-2008 рр.;

- зазначити роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини;

- зясувати україно-турецьку економічну співпрацю, а саме: інвестиційну політику України та Туреччини та стратегію розвитку україно-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави.

1.1 Концептуально-теоретичні засади і джерельна база дослідження

Документальну основу для вивчення політичного, дипломатичного, військового й безпекового виміру українсько-турецького співробітництва склали, передусім, чинні міжнародні договори, міжурядові й міжвідомчі угоди, офіційні заяви, інші документи двосторонніх відносин, укладені між Україною й Турецькою Республікою на різних рівнях. За своїм змістом і формою матеріали міжнародно-правової бази двосторонніх взаємин є достатніми для з'ясування параметрів і якісного рівня українсько-турецьких відносин, дозволяють змоделювати науково обґрунтовані варіанти їхнього розвитку в найближчій перспективі. Окреме місце серед міжнародних договорів як джерел дослідження посідають багатосторонні угоди та документи. [1]

До цієї групи джерел за сутністю наближаються законодавчі акти й доктринально-концептуальні документи вищих органів державної влади України. Офіційні заяви й виступи вищих посадових осіб України та Турецької Республіки складають наступний джерельний блок дослідження. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням у джерельній базі дослідження є блок матеріалів періодичної преси. [1], [7], [12]

Помітне значення для наукового розроблення проблематики дисертації мав вихід у 2001 р. колективної монографії Національного інституту стратегічних досліджень [23], автори котрої (Б. Парахонський, М. Гончар, В. Кузнєцов, В. Маляров, О. Маначинський і О. Москалець) зосередилися на з'ясуванні геостратегічного значення регіону, особливостях його геополітичного ландшафту, основних напрямках регіонального економічного співробітництва та чинниках конфліктогенності в Причорномор'ї. Загалом же на пострадянському просторі центром політологічних досліджень із сучасної тюркології виступає Інститут вивчення Ізраїлю і Близького Сходу Російської Академії Наук. Останніми роками він опублікував серію наукових збірників, що містять статті з аналізом окремих аспектів зовнішньополітичного курсу Турецької Республіки, та особливостей політичної системи держави, які впливають на вироблення нею міжнародного курсу. [2], [3], [4]

На жаль, українсько-турецьке політичне зближення й інтенсифікація військової співпраці та підвищення рівня міждержавних стосунків розцінюються російськими політологами, переважно, в контексті прагнення Анкари послабити стратегічні позиції Москви в регіоні, взяти під сумнів домінуючий статус Росії в СНД. Стосовно ж геополітичних інтересів України в Причорномор'ї та Закавказзі, російські наукові публікації, здебільшого, мовчать, уникаючи розгляду такого делікатного для Кремля питання, як участь України у регіональних проектах безпеки.

Загальна характеристика сучасних українсько-турецьких відносин, переважно на рівні кількісних макроекономічних показників, подана в статтях вітчизняних дипломатів і керівників МЗС, що свого часу були послами в Анкарі, - І. Долгова, О. Моцика та І. Турянського, а також колишнього першого секретаря Посольства України в Турецькій Республіці В. Побережного. [7], [26] З огляду на офіційний статус авторів цих публікацій, у них свідомо оминаються гострі кути й вузькі місця двосторонніх відносин, передусім щодо транзитного транспортування енергоносіїв.

Історичного й геополітичного обґрунтування південного вектора зовнішньої політики України торкалися у своїх публікаціях одеський політолог С. Василенко [5] і ветеран вітчизняної дипломатії, орієнтолог Ю. Кочубей [12], а також провідні вітчизняні сходознавці Ю. Скороход [19] і Н. Пророченко. [18]

Але, незважаючи на накопичений протягом останніх півтора десятиліття багатий фактичний матеріал і ґрунтовну міжнародно-правову базу українсько-турецького співробітництва, воно ще не стало предметом окремого наукового дослідження. Нові практичні інструменти міждержавного співробітництва, які почали використовуватися в умовах становлення та розвитку постбіполярної системи міжнародних відносин, до котрих відноситься і «конструктивне партнерство» між Україною й Туреччиною, наразі не знайшли достатнього теоретичного відображення у вітчизняній та зарубіжній політологічній літературі.

Такий стан наукового вивчення проблеми обумовив необхідність комплексного дослідження процесу становлення і розвитку українсько-турецького партнерства.

1.2 Становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу

Протягом останніх років між нашими країнами підтримується постійний діалог на найвищому рівні. З моменту набуття незалежності нашою державою Президенти України шість разів відвідували Анкару з офіційними візитами (в травні 1992 року (Л. Кравчук), листопаді 1996 та листопаді 2000 року (Л. Кучма), червні 2005 року (В. Ющенко)). Президенти Туреччини чотири рази здійснювали офіційні подорожі до Києва (березень 1991 року - Тургут Озал; травень-червень 1996, а також травень 1998 років - Сулейман Демірель; листопад 2000 та червень 2003 років - Ахмет Сезер). Постійний контакт підтримується також на рівні прем'єр-міністрів, міністрів закордонних справ, міністрів оборони, спікерів Парламентів, а також експертів двох держав незалежно від змін влади, що неодноразово відбувалася в наших країнах. [27, 51]

Серед заходів початкового періоду міждержавних відносин особливо привертає до себе увагу урочисте святкування 70-річчя Договору про дружбу та братство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 року. Слід зазначити, що дві країни досить швидко побудували правовий базис для реалізації двостороннього співробітництва в майже усіх сферах. Вже через три місяці після встановлення дипломатичних відносин, 4 травня 1992 року, було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою терміном на 10 років з подальшим автоматичним подовженням кожні п'ять років. Цей договір набув сили 1 червня 1994 року. Того ж дня, 4 травня 1992 року, було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про торговельно-економічне співробітництво. Перелік двосторонніх Угод не обмежується співробітництвом в таких галузях, як енергетика, комунікації, сільське господарство, інвестиції, туризм, морське співробітництво та розподіл економічних зон у Чорному морі, а також дипломатичними та консульськими питаннями. З двосторонніх заяв слід окремо виділити Спільне Комюніке від 28 листопада 1998 року, в якому президенти України і Турецької Республіки Леонід Кучма та Сулейман Демірель засудили ті політичні сили в Росії, які на той час висували претензії щодо статусу міста Севастополь. В Спільному українсько-турецькому комюніке від 13 лютого 1998 року висловлювалось задоволення станом двосторонніх відносин. [23, 4-6]

Країни співпрацюють не тільки на двосторонньому рівні, а й в межах міжнародних установ, таких як Організація Об'єднаних Націй, Рада Європи, ОБСЄ, та організацій регіонального співробітництва (ОЧЕС, BLACKSEAFOR). Співробітництво в воєнній галузі підтримується як на двосторонньому рівні, так і в рамках Комісії Україна-НАТО та програми Партнерство заради миру. Угоду про військово-технічне співробітництво між двома країнами було підписано в 1994 році. Продовжується інтенсивна співпраця між Національною академією МВС України та Поліцейською академією Туреччини. Розвиток співробітництва в галузі безпеки об'єктивно необхідний у зв'язку з наростанням неврегульованої міграції з азійських країн через Україну, організованої злочинності та наркобізнесу. Що стосується спільної боротьби проти міжнородного тероризму, між міністерствами внутрішніх справ двох країн було досягнуто домовленості щодо налагодження співробітництва та обміну досвідом у цій галузі. [23, 7]

Саме тема відносин Україна-НАТО стала порядком денним зустрічей, що відбулись під час Стамбульського саміту НАТО в 2004 році. Як підкреслив міністр закордонних справ Туреччини Абдулла Гюль: «Україна зі своїм географічним розташуванням, історичним, культурним багатством, великим потенціалом для розвитку є особливим партнером для Туреччини та НАТО. В рамках досягнень України на сьогодні ми віримо, що Україну найближчим часом очікують великі успіхи й протягом найкоротшого терміну вона досягне своєї мети - повної інтеграції в євроатлантичні структури. Туреччина всіляко співпрацюватиме з Україною і допомагатиме їй в цьому процесі» [1]. Слід також зазначити, що обидві країни прагнуть стати членами Європейського Союзу. Зокрема переговори про вступ до цієї організації Туреччини було офіційно розпочато в жовтні 2005 року.

Під час візиту до України прем'єр-міністра Ердогана в квітні 2004 року між урядами двох держав було підписано «Спільний план дій про посилене співробітництво», який наголошує на співпраці в сферах посилення миру, безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні, спільній боротьбі проти тероризму та організованої злочинності, посиленні економічного виміру двосторонніх відносин, покращенні транзитного потенціалу обох країн, Європейської та євроатлантичної інтеграції, науки та технології, розвитку гуманітарних справ, екології та морських питань [1].

Що стосується співробітництва між двома країнами в економічній сфері, сьогодні Туреччина посідає четверте місце серед усіх торговельних партнерів України, поступаючись за цим показником лише Росії, Німеччині та Туркменістану. Саме з Турецькою Республікою наша держава зберігає найбільше серед усіх іноземних партнерів позитивне сальдо у двосторонній торгівлі. Україна ж знаходиться на 16-му місці серед основних торговельних партнерів Туреччини. У товарній структурі українського експорту переважають металопродукція та продукція чорної металургії, хімічні вироби, пластмаса, каучук, мінеральні продукти, деревина [7, 5]. Як бачимо, слід розширювати частку високотехнологічної продукції в структурі експорту нашої держави. Також привертає до себе увагу діяльність двосторонньої Міжурядової комісії з торговельно-економічного співробітництва, третє засідання якої відбулося 29-31 січня 2002 року в Анкарі, четверте - 25-26 лютого 2004 року в Києві. Станом на кінець 2003 року в Україну надійшло 46,02 млн. доларів США прямих турецькіх інвестицій, більшість з яких переважно до підприємств хімічної промисловості. [8, 47]

Під час свого візиту до Турецької Республіки 6-8 червня 2005 року, Президент Віктор Ющенко говорив про необхідність збільшення взаємного товарообігу та пропонував збільшити втричі нинішні три мільярди доларів на рік: «Це відповідає стратегічним інтересам України. Було б логічним поставити завдання до 2010 року збільшити товарообіг до 10 мільярдів. Необхідно створити групу високого рівня і план дій на п'ять років» [1].

На переговорах в Анкарі турецька сторона запропонувала Україні план запровадження двостороннього режиму вільної торгівлі. Нажаль, для реалізації цього проекту слід зачекати, поки наша держава стане членом Світової Організації Торгівлі. Як відомо, Туреччина входить до СОТ, і ми сподіваємось на подальшу підтримку нашим чорноморським партнером курсу України на повноправне членство в цій авторитетній організації.

Ще однією важливою галузю співробітництва стала енергетика. Обидві країни прагнуть диверсіфікувати можливості отримання нафти та природного газу, насамперед з регіону Близького Сходу та країн Каспійського басейну. В червні 2005 року в Анкарі, українська сторона висловила зацікавленість у спільному використанні нафтопроводу Джейхан-Самсун. Як підкреслив міністр палива та енергетики Іван Плачков: «Згідно з домовленістю президентів буде створено робочу групу, котра має розробити техніко-економічне обгрунтування маршруту Джейхан-Супса та можливості його використання з подальшою поставкою нафти до Одеси, а також використання нафтопроводу Одеса-Броди в прямому напрямі» [1]. Слід зазначити, що близько 80% російського природного газу потрапляє до Туреччини через територію України.

Особливо актуальним сьогодні є розвиток співробітництва в сфері охорони навколишнього середовища. Обидві країни беруть активну участь в діяльності Комісії із захисту Чорного моря від забруднення. Зокрема українськими вченими було розроблено технологію, що дозволяє збирати сірководень, що призводить до загибелі фауни в Чорному морі.

Дедалі більше інтенсіфікується діалог між обастями та провінціями України і Турецької Республіки. На завершальному етапі знаходиться проект налагодження співробітництва між АР Крим та провінцією Анталья. Між двома сторонами було досягнуто домовленості про відкриття в столиці Туреччини так званого парку Києва.

Взагалі, слід відзначити, що з моменту отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало істотних суперечок. Лише випадкові інциденти в українських територіальних водах, пов'язані з правовим врегулюванням рибальства в цих місцях, час від часу створювали деяку напруженість. Питанням, успадкованим ще від Радянського Союзу, є повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину. Туреччина надає значну підтримку в питанні влаштування кримських татар - «народу, який за цивілізаційним та історичним статусом приречений виконувати функції мосту між Україною і Туреччиною» [1]. За словами міністра закордонних справ Абдулли Гюля: «Крим - це найближча до Туреччини частина України. Туреччина сприймає кримських татар як вірних громадян України та спільноту, що забезпечить свій внесок у дружбу між двома країнами. З метою посилення стабільності України та регіону Туреччина нині стала країною-донором, що допомагає Криму. Сума допомоги, яку ми надали на сьогодні в рамках цього, сягнула 4 мільйонів доларів» [1].

Українським центром соціологічних досліджень «Взаємодія» і Атлантичною Радою України в Херсонській області України було проведене соціологічне опитування, яке дає розуміння сприйняття Туреччини і турків населенням південної частини України. Згідно з ним, майже 66% респондентів підтримують подальший розвиток співробітництва і партнерських стосунків з Туреччиною, приблизно 77% очікують зростання економічного розвитку між нашими двома країнами [1]. За словами українського дослідника Рустема Жангожи, Туреччина спроможна відігравати в Центральній Азії й на Кавказі ту ж роль для нашої держави, що і Польща в Європі [1].

Геополітично Україна і Турецька Республіка знаходяться на перехресті цивілізаційних струмів та комунікацій між Сходом і Заходом. Будучи двома сторонами транспортно-комунікаційного коридору, що зв'язує між собою Європу й Азію в єдину магістральну систему субконтиненту, вони зацікавлені одна в одній. Що важливо, наші дві країни мають плідні двосторонні відносини, що базуються на засадах рівноправ'я та вирізняються своєю гнучкістю. Отже, можна із впевненістю стверджувати, що Туреччина є найважливішим партнером для нашої держави на південному напрямі. Національним інтересам України і Турецької Республіки в Чорномор'ї відповідає його перетворення в зону миру, безпеки і співробітництва та вирішення проблем, які можливо вирішити лише за допомогою спільних зусиль.

1.4 Роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини. Ставлення Туреччини до проекту Спільноти демократичного вибору

2.1 Військове партнерство між Україною і Турецькою Республікою як складова регіональної безпеки

Завдяки особливостям свого геополітичного положення Чорноморський регіон перманентно опиняється у фокусі зіткнення стратегічних інтересів різних держав. З історичного погляду він завжди був ареною економічного, політичного й культурного спілкування народів та цивілізацій і водночас складним вузлом суперечностей між блоками і країнами. Тому, безумовно, одним з найбільш ефективних шляхів подолання протиріч, а, відповідно, і покращання військово-політичного клімату не тільки в Чорноморському регіоні, але й у цілому в Європі, є створення регіональної чорноморської системи колективної безпеки.

Основними функціями системи колективної безпеки у Чорному морі можуть бути:

- об'єднання зусиль щодо збереження стабільності у Чорноморському регіоні;

- забезпечення безперешкодного функціонування існуючих та перспективних транспортно-енергетичних коридорів;

- спільна реалізація міжнародних акцій військового і гуманітарного характеру з локалізації та ізоляції зон конфліктів у басейні Чорного моря, що проводяться під егідою ООН або ОБСЄ;

- вчасне інформування про аварії морських суден (літальних апаратів), наслідки яких становлять, або можуть становити загрозу забруднення територіальних вод, економічних зон, повітряного простору та прибережної смуги однієї із сторін;

- проведення спільних пошуково-рятувальних операцій. [28, 14-15]

Присутність України в Чорноморському регіоні, безперечно, можна розглядати як одну з можливих її ідентифікацій, поряд із центрально - чи східноєвропейськими схемами ідентичності. Україна як спадкоємець частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у регіоні, може й повинна тут відігравати помітну роль в організації нової системи порядку. Для Києва життєво важливо мирне урегулювання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров'ї, на Кавказі, формування моделей рівноправного партнерства з Туреччиною й Росією як регіональними лідерами в цій частині світу.

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є:

- диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію;

- вихід на ринки країн Близького Сходу й Центральної Азії шляхом створення зручних і безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій;

- ліквідація загроз власній безпеці східного походження (міжнародний тероризм, нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес) за допомогою організації регіональних механізмів протистояння цим загрозам;

- підвищення геополітичного значення України через зміцнення її впливу в країнах регіону й формування регіональної системи стабільності, можливе отримання Києвом статусу регіонального лідерства. [28, 16]

Військове співробітництво між Україною й Турецькою Республікою перетворилося у важливу складову двостороннього партнерства й виступає органічним доповненням політичного діалогу на міждержавному рівні. У цій якості воно спирається на засади прагматизму і взаємної економічної вигоди, а в регіональному сенсі слугує підґрунтям і базовим елементом бажаної системи колективної безпеки в Причорномор'ї. Інтенсифікація українсько-турецької військової співпраці не лише сприяє зміцненню клімату довіри й безпеки у двосторонніх взаєминах та в Чорноморському регіоні, але й цілком узгоджується з курсом України на євроатлантичну інтеграцію, наповнює його реальним змістом і відкриває нові конструктивні перспективи.

З огляду на суттєву й багато в чому вирішальну роль турецьких військових у політичній системі «Третьої республіки», конструктивна співпраця двох держав у воєнній сфері виступає зміцнюючим ферментом їхнього порозуміння й на міжнародній арені, передусім, у справі гарантування миру і безпеки в Чорноморському регіоні. Попри певні політичні обмеження й зобов'язання, зумовлені членством Туреччини в НАТО, Анкара зацікавлена в поглибленні військового співробітництва з Києвом, розглядаючи його в якості однієї з базових структур безпеки в регіоні. [28, 18]

2.2 Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпека Чорноморського регіону

Доводиться констатувати, що на сьогодні між Україною й Туреччиною існують конфліктні інтереси, і транспортні енергетичні коридори входять до їх числа. Ухваленням маршрутів нафтопроводу Баку-Тбілісі-Дхейхан і Транскаспійського газопроводу для транспортування туркменського газу завершився політичний етап оформлення енергомосту Каспій - Туреччина - Європа. Цим були створені об'єктивні передумови для посилення позицій Турецької Республіки в Чорноморському регіоні. Таким чином, Анкара - певною мірою конкурент Києва в питаннях зміцнення ГУАМ і транспортування енергоносіїв (у цьому контексті не випадкова турецька ініціатива щодо вироблення Пакту зі встановлення миру і стабільності на Кавказі).

Але час вимагає знайти спільне розв'язання проблем і співпрацювати разом. І якщо у своїй зовнішній політиці Україна тривалий час вимушена була балансувати між Сходом і Заходом, то на Півдні могла б знайти і твердий ґрунт під ногами і стати потужною регіональною силою. Для цього вона має проводити в Чорноморському регіоні активну зовнішню політику, спрямовану на розвиток економічного співробітництва, зміцнення взаємодовіри в політичній та воєнній сферах.

Водночас очевидно, що Анкара намагається отримати інформаційний вплив в Україні та створити позитивний образ Турецької Республіки в сприйнятті як пересічних громадян, так і політичної еліти нашої держави. Для цього Туреччина вдається до акцій гуманітарного характеру, одним із прикладів котрих є фінансова й моральна підтримка кримськотатарського народу в його стосунках з офіційним Києвом та на міжнародній арені. Поки що внаслідок цілої низки об'єктивних причин найбільш підтримують партнерські відносини з Україною Туреччина і Грузія. Азербайджан традиційно розвиває співробітництво з Туреччиною, яка в свою чергу проявляє себе дедалі ініціативніше і стає об'єктом притягання інших країн. [12, 23]

А загалом і Україну, і Росію, і Грузію, і Туреччину повинні об'єднати спільні інтереси щодо освоєння природних багатств регіону, реалізації перспективних економічних проектів, гарантування безпеки і стабільності в Причорномор'ї. Останнім часом тут відбувається процес переструктурування геополітичного простору, яке пов'язане зі зменшенням впливу Росії й посиленням ролі Туреччини. Своє належне місце прагне зайняти в Чорноморському регіоні й Україна, що також сприятиме формуванню нової системи міждержавних зв'язків у Європі, посиленню інтеграційних процесів.

2.3 Україна та Туреччина на шляху до ЄС: основні проблеми євро-інтеграційного процесу та перспективи їх подолання