Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

Своєрідні відносини зложилися в України з Туреччиною. Тривалий час Чорне море поділяючу Україну й Туреччину було приводом для військових конфліктів.

Через протоки Босфор і Дарданелли, контрольовані Туреччиною, Україна має вихід у Середземне море, тому підтримка добросусідських відносин з Туреччиною є стратегічним завданням України.

Україно-турецькі відносини складалися протягом багатьох сторіч. За часів Оттоманської імперії вони мали характер мілітаристського протистояння. Під час перебування України у складі СРСР вони практично не розвивалися. Тепер поводження країн з урахуванням сучасної економічної та енергетичної ситуації визначається не амбіціями суперництва, а раціональними принципами конкуренції й ділової співпраці, що диктуються ринком. Сьогодні економічні зв'язки між Україною й Туреччиною з'явилися навіть у таких вузькопрофесійних сферах діяльності, як військово-технічна, ракетно-космічна галузь та суднобудування.

До того ж у Туреччині розміщені ракети НАТО, націлені як і раніше в сторону України. В останні роки Україна разом з Туреччиною й іншими приморськими державами утворили Чорноморську економічну асоціацію країн, що поліпшило економічне й політико-географічне положення країни.

Це питання заслуговує окремого вивчення, і в тому числі проблема економічного співробітництва та торговельні відносини між Україною й Туреччиною. Тут слід зазначити лише загальну залежність як Туреччини, так і України від світового ринку й міжнародної торгівлі. Зовнішньоторговельний баланс обох країн гостродефіцитний. У двосторонніх зв'язках залежно від різних методів підрахунку дефіцит у зовнішній торгівлі спостерігається для обох сторін, загальним підсумком є незбалансованість торгово-економічних відносин Туреччини й України. З висоти минулих 10 років незалежних відносин двох країн, більше виграла від торгівлі Туреччина, ніж Україна. І це закономірний підсумок економіки Туреччини, яка динамічно розвивається, на тлі стагнації економічного розвитку в Україні. [13, 276]

Пасивне сальдо зовнішньоторговельного балансу Туреччини погашається за рахунок зовнішніх позик або кредитів МВФ. Експортується Туреччиною насамперед сільськогосподарська продукція. В останні 10 років спостерігалося бурхливе зростання виробництва й експорту споживчих товарів у країни СНД. Туреччиною також продається промислова сировина: хроміти, марганець, мідний концентрат, шкіри, неопрацьована шкіра, бавовна, вовна, тютюн і ін. [14, 195]

Імпорт Туреччини становить та ж нафта, промислова сировина, машини й устаткування для підприємств, продукти харчування.

Основними торговельними партнерами Туреччини сьогодні є країни Європейського Співтовариства, США, а також арабські країни, що торгують нафтою.

Станом на 1 січня 2006 року товарообіг склав 2 826 000 000 доларів. Є певні інвестиційні проекти як турецького капіталу в Україні, так і українського капіталу в Туреччині. Станом на 1 січня 2006 року в Україні діяло 356 підприємств з турецькими інвестиціями. Туреччина займає лише 26 місце серед 117 країн-інвесторів в Україні. Половина турецьких інвестицій припадає на обробну промисловість, харчову, нафтохімічну та металургію. За даними казначейства Туреччини, в країні діє 30 різноманітних представництв та підприємств з українським капіталом в основному у сфері транспорту та торгівлі. Загальна сума українських інвестицій в Туреччині складає понад 2 мільйони доларів - це, звичайно, надзвичайно мало. [9, 19-21]

На даному етапі до 35% українських підприємств вкладено капітали турецьких підприємців, його можливості далеко не вичерпано. Найбільша кількість інвестицій припадає на долю українських транспортників. Високий відсоток внесків спостерігається до сфери торгівлі. 8% інвестиційних коштів (від загального їхнього обсягу з турецької сторони) одержали наші хімічні й нафтохімічні виробництва.

У цьому сенсі співпраця України і Туреччини має величезне значення в розвитку транзиту енергоресурсів. До того часу, доки Україна прив'язана до російської нафти, вона не може бути повністю незалежною. Однак тут можна заперечити, тому що, за словами директора програми військово-стратегічних досліджень Українського центру євроатлантичної інтеграції (м. Київ) Олександра Маначинського: «Вся Європа «сидить» на російській нафтовій трубі, але це не заважає їй розвиватися самостійно». [20, 63]

Тим часом, Туреччина одержує нафту в достатній кількості по трубопроводу, що качає «чорне золото» із Азербайджану через Тбілісі на Джейхан. Джерелом міг би бути й Ірак, але американці надійно підкорили його своїм інтересам. А в такі не входить дати можливість розвиватися причорноморському регіону, і бачити Туреччину індустріально потужною державою. Такої ж позиції вони дотримуються й стосовно України. Але якщо турецькі місткості наповнюються нафтою з Азії, - оскільки через Баку можуть проходити потоки казахської й узбецької нафти, - то український трубопровід Одеса - Броди не діє. Він стоїть заповнений нафтою на дистанції 52 км і невідомо, коли й хто його добудує до польського міста Плоцька, а також як і для яких завдань відбудеться його розконсервація. [17, 35]

Проте, вагома частка українського бізнесу так чи інакше пов'язана із зовнішньоторговельними операціями. Це випливає з того, що зовнішньоторговельний обіг України практично збігається з її внутрішнім валовим продуктом (ВВП). Серйозні побоювання викликає зростання негативного сальдо зовнішньої торгівлі, що не припиняється. За перший квартал 2008 року він склав мінус 1,7 млрд доларів. Хоча ще в 2006 році було позитивне сальдо 3,8 млрд доларів. Зараз експорт падає, і кількісний баланс товарів на вітчизняному ринку відновлюється за рахунок збільшення імпортних товарів. З одного боку, енерговитрати на їхнє виробництво лягли на плечі їхнього закордонного виготівельника. Але, з другого боку, величина цих витрат поширюється на нашого споживача, оскільки закладена у вартість продукту, який нам привозиться. При цьому страждає вітчизняний виробник, оскільки не витримує боротьби з іноземним конкурентом, що, без особливих зусиль, завойовує наш ринок. [17, 37]

Це своєрідний підсумок переорієнтації торговельних зв'язків із СНД на ЄС. Крім того, Україна віддає сировину, натомість в Україну везуть товари, зроблені із цієї сировини. Ступінь прибутку, що добувається з цього, адекватний ступеня обробки. Потенційні збитки зовнішньоторговельних відносин більш-менш вдається вирівнювати тільки за рахунок транспорту, - на його послуги не щез попит іноземних виробників.

Зараз Україна і Туреччина переживають період нової інтенсивної співпраці без будь-яких політичних проблем. Важливою умовою, що вносить свій вагомий внесок у подальший розвиток стосунків між Україною і Туреччиною є Чорне море, яке не розділяє, а поєднує обидві держави з практично подібними стратегічними цілями, які в основному зорієнтовані на інтеграцію в Європейські та Євроатлантичні структури.

Обидві країни мають велику користь від взаємної співпраці. Одним із найважливіших результатів співробітництва за період незалежності стало те, що українсько-турецькі стосунки виведені на рівень конструктивного партнерства.

Динамічно розвивається політичний діалог між Україною й Туреччиною. У листопаді 2000 року Президент України Леонід Кучма перебував з офіційним візитом в Туреччині, в ході якого президенти обох держав домовилися запровадити механізм регулярних політичних консультацій на найвищому рівні. У червні 2003 року відбувся державний візит Президента Туреччини Ахмета Недждета Сезера до України, що відкрив новий етап конструктивної взаємодії між нашими державами в сучасних геополітичних умовах. У грудні 2003 року та квітні 2004 року Глави Урядів України й Туреччини обмінялися взаємними візитами. Під час офіційного візиту Прем'єр-міністра Туреччини Реджепа Тайипа Ердогана до України 1-3 квітня 2004 року був підписаний Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України й Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва, що визначає основні напрямки українсько-турецької практичної співпраці на наступні роки. [17, 43]

Двосторонні торговельні відносини постійно розвиваються по висхідній. Наприклад, якщо обсяги взаємної торгівлі в 1992 році був лише близько 126 млн. доларів США, то вже в 2003 році вони зросли майже у 14 разів і досягли позначки 1,7 млрд. доларів США.

На сьогоднішній день Туреччина є третім за обсягом споживачем українських експортних товарів після Росії та Німеччини.

Проте існуючий рівень торговельних стосунків все ще не повністю відповідає потенціалу України й Туреччини. Існує велика потреба в диверсифікації двосторонньої співпраці та реалізації широкомасштабних спільних проектів у сфері високих технологій, спільного виходу на ринки третіх країн, а також заохочення зростання потоку взаємних інвестицій.

За обсягами інвестицій в Україні Туреччина посідає 20 місце зі 114 зарубіжних країн. З 1998 р., коли набула чинності двостороння Угода про взаємне сприяння і захист інвестицій, рівень інвестицій з боку Туреччини в українську економіку помітно зріс і досяг 53,3 млн. доларів США. В основному вони перерозподіляються між промисловим сектором, сільським господарством та харчовою промисловістю, будівництвом та транспортними послугами.

В Україні працюють 297 компаній з турецькими інвестиціями. Найвідоміші з них - «Евіяп-Україна», «Пізель-Баті-одеса», «Ютонг», «Ербауер», «Тур Укрейн», «Амтек», «Роше» тощо. Вони діють переважно в Одеській, Київській областях, Криму та на Донбасі. [17, 44]

Співробітництво між Україною і Туреччиною в цій сфері буде неодмінно зростати. В Україні значно покращилися умови для залучення іноземних інвестицій завдяки швидкому економічному зростанню. Міста в Україні розширюються, впроваджується велика кількість проектів реконструкцій. Саме тут турецькі будівельні компанії можуть успішно себе проявити.

На даний час 20 турецьких будівельних компаній залучені до 41 проекту, загальна вартість яких складає близько 500 млн. доларів США. Київ, безперечно, займає перше місце за їхньою кількістю. Найвідоміші турецькі компанії в Україні у галузі будівництва - це «Тексер», «Догуш», «Айсель», «Ербек» та деякі інші. Висока якість і низькі, порівняно з європейськими, ціни є основною перевагою турецьких компаній при укладенні контрактів в Україні. Як правило, турецькі підприємці задіяні до будівництва і модернізації промислових заводів, нафтохімічних комплексів та нафтопереробних заводів, бізнес-центрів, готелів, масштабних житлових проектів тощо.

Українські інвестиції в турецьку економіку на сьогодні є незначними і сягають близько 300 тис. доларів. Зараз в Туреччині існує лише чотири українських компанії, діяльність яких пов'язана з нерухомістю і транспортними перевезеннями Основною причиною низької присутності українського бізнесу на ринку Туреччини є брак вільного капіталу для інвестицій.

Регіональне співробітництва між Україною й Туреччиною також відіграє важливу роль. Уряд України має намір надалі розвивати цю сферу регіонального співробітництва завдяки встановленню побратимських відносин між провінціями-областями та містами України й Турецької Республіки. Зараз вже існує десять партнерів в Україні та Туреччині. Серед найактивніших з них можна відзначити Київ та Анкару, Одесу та Стамбул, Суми та Муглу, Скадовськ та Зонгулдак, Подільський район міста Київ та Район Чанкая в Анкарі. Залучення до цієї співпраці всіх рівнів від місцевої влади до торгово-промислових палат та університетів сприяє розвиткові дружніх відносин між двома народами шляхом реалізації нових спільних проектів в усіх сферах, включаючи торгівлю, освіту, культуру.

Значний потенціал має двостороння співпраця в сфері туризму, яка однак ще не досягла бажаного рівня. Численність українських туристів в Туреччині у десять разів перевищує кількість турецьких в Україні. Досягти рівноваги в цій галузі є одним з найважливіших завдань українсько-турецької взаємодії.

3.1 Туреччина як енергетичний союзник України

Парадоксально, але в пошуку енергетичних партнерів Україна чомусь не зауважує Туреччину, що на сьогоднішній день упевнено вийшла на позиції регіонального лідера по транзиту енергоносіїв. Замкнувши на своїй території основні нафтогазові артерії, турецька держава повинна представляти один з найбільших інтересів для України в рамках рішення питання диверсифікованості енергетичних поставок.

Багато експертів відзначають, що нинішній рівень взаємодії між Україною й Турецькою Республікою в енергетичній сфері є низьким у порівнянні з іншими сусідніми країнами. Це можна пояснити, у першу чергу, відсутністю конструктивного діалогу між профільними державними компаніями «Нафтогазом» і «Боташ» і міністерствами обох країн. [20, 75]

Приміром, окремі пропозиції України щодо реалізації досить масштабних загальних проектів по будівництву трубопроводів передаються турецькій стороні без необхідного техніко-економічного обґрунтування й обліку реальної ситуації в регіоні. Адже загальновідомо, що в ході підготовки такого роду пропозицій необхідно, у першу чергу, здійснити ретельний аналіз можливих джерел наповнення нафтопроводів і кінцевих пунктів транспортування. Тільки після цього можна визначати схеми їхнього фінансування. Будівництво ж трубопроводу є чисто технічним завданням. Більш ніж наочним прикладом недотримання подібної стратегії служить український багатостраждальний нафтопровід Одеса - Броди. [20, 76]

У цьому контексті деякі заяви представників українських енергокомпаній часом дивують. Зокрема, коли співробітники компанії «Укрзакордоннафтогазбуд» висловилися про швидке будівництво разом з турками нафтопроводу Самсун-Джейхан, що теоретично може забезпечити Україну невеликими обсягами неросійської нафти. У той же час аналіз позиції турецької сторони показав, що для неї цей проект не є пріоритетним, оскільки на порядку денному стоїть питання транспортування нафти в район середземноморських портів, а не навпаки. Таким чином, бажання української сторони в цьому випадку не зовсім відповідають дійсності. [20, 77]

Слід зазначити, що, незважаючи на певний застій в українсько-турецькому енергетичному співробітництві, обидві сторони проявляють бажання поглиблення взаємного партнерства. Турки готові до налагодження конструктивної взаємодії в рамках діалогу на державному рівні. З огляду на специфіку й велике значення даної сфери взаємодії, необхідними умовами для результативного співробітництва є політична свобода керівництва обох країн і чітке техніко-економічне обґрунтування загальних проектів, у першу чергу, визначення джерел наповнення трубопроводів і схем їхнього фінансування.

На думку вітчизняних і закордонних експертів, однією з можливостей для України рішення проблеми диверсифікованості енергетичних джерел є використання потенціалу газопроводу «Набукко». [20, 79] По ньому планується транспортування газу в Австрію територією Туреччини, Болгарії, Румунії й Угорщині. Теоретично, підключення до цього каналу транспортування газу в Угорщині (геометрично мінімальна відстань до української границі) може забезпечити Україну певним обсягом газу неросійського походження.

Але в цьому випадку, при успішному українському приєднанні до «Набукко» закономірно виникає питання ціни, що ймовірно буде не менш 200 доларів за тисячу кубічних метрів, і початок реальної роботи газопроводу. На даний момент, учасники проекту затверджують, що газопровід буде введений в експлуатацію в 2010-2011 роках.

У той же час поки відсутня чітка картина щодо джерел його наповнення. Попередньо планувалося, що будуть задіяні родовища Ірану, Близького Сходу, Азербайджану й інші. І хоча сама «труба» почне роботу не раніше 2010 року, уже зараз потрібно домовлятися про конкретні обсяги для України у випадку доцільності участі в проекті, оскільки бажаючих одержати газ по «Набукко» досить багато.

Що стосується реалізації Транскаспійського газопроводу, то даний проект виглядає цілком привабливо для турецької сторони. Ідею газопроводу підтримують Сполучені Штати, і вона цілком актуальна в рамках холодної енергетичної війни між Вашингтоном і Москвою. Проте, конкретики в Транскаспійскому газопроводі поки дуже мало. Це можна пояснити й невизначеною позицією туркменського лідера, і проблемою зі статусом Каспійського моря, і певними протиріччями в позиціях Азербайджану й Туркменістану, відношенням Росії до Ірану й деяких інших факторів. Якщо сам проект і буде здійснений, то лише в середньостроковій перспективі, не раніше чим через 5-7 років.

Таким чином, займаючись пошуками енергетичного союзника, Україні не слід забувати про Туреччину, що має й можливість і бажання допомогти в рішенні проблеми диверсифікованості енергетичних джерел. Природно, що українсько-турецьке енергетичне співробітництво не стане панацеєю від проблеми забезпечення нафтою й газом. Але зміцнити фундамент енергетичного співробітництва України в Чорноморсько-Каспійському регіоні воно цілком може. Партнерство України й Туреччини в сфері енергетики цілком може стати важливої складовою більше глобальної стратегії забезпечення нашої держави вуглеводневими ресурсами. Крок за кроком цілком можна досягти бажаного кінцевого результату.

3.2. Інвестиційна політика України та Туреччини

Близько 800 іноземних і турецьких компаній мають ліцензії на роботу в чотирьох турецьких вільних економічних зонах (ВЕЗ), де вони одержали право на 100% репатріацію капіталу, 100% іноземних капіталовкладень і повне зняття митних обмежень.

Крім режиму ВЕЗ, з метою активізації інвестиційного процесу й стимулювання регіонального розвитку, законодавство Туреччини передбачає ряд пільг для іноземних інвесторів.

Так, іноземні інвестори можуть бути звільнені від митних платежів за устаткування, яке ввозиться в Туреччину з-за кордону; оплати ПДВ на імпортне або придбане в Туреччині устаткування або продукцію машинобудування, деяких податків і ін. видів платежів. [17, 5]

Подібний режим поширюється на інвестиції залежно від регіону, обсягу й галузі інвестування. При цьому, інвестиції, здійснювані в значному обсязі в найменш розвинені турецькі провінції, користуються більшими пільгами. Відповідно до цього, залежно від рівня економічного розвитку вся територія країни була розділена на три мезорегіони:

- розвинені регіони. Сюди відносяться зони Мармара, Егейська й Середземноморська, у т.ч. міста Стамбул, Коджаелі, Анкара, Ізмір, Бурса, Адан і Анталья. Як бачимо, райони Туреччини, які найбільше динамічно розвиваються розташовані на заході й півдні. Тут же сконцентровані й ВЕЗ;

- регіони першорядної пріоритетності, що включають Східну й Південно-східну зони, у т.ч. 50 міст визначених Радою міністрів Туреччини;

- регіони з нормальним рівнем розвитку, що охоплюють частину центральної Анатолії й Чорноморську зону. [17, 8-10]

Активне впровадження моделі тотального економічного лібералізму за останнє десятиліття посилило привабливість Туреччини для іноземного капіталу. У той же час, існує ряд факторів, що гальмують процес розвитку інвестиційного підприємництва та знижують інвестиційну привабливість країни.

Так, виділяються дві групи факторів:

1) пов'язані із сучасною економічною ситуацією;

2) обумовлені специфічними проблемами іноземних інвесторів у Туреччині. [17, 11]

Традиційно домінуючим негативним фактором здійснення інвестиційної діяльності в Туреччині є високий рівень інфляції. У цих умовах іноземні фірми, що працюють на ринку Туреччині, змушені постійно займатися страхуванням курсових валютних ризиків, у т.ч. і регулярною конвертацією доходів в іноземну валюту, що знижує прибутковість підприємницької діяльності.

Серед інших факторів, що мають вплив на обсяги інвестицій, іноземні інвестори виділяють наступні:

- функціонування «тіньової економіки», що за деякими оцінками становить до 40%. Закордонні фірми, які здійснюють свій бізнес легально, відчувають постійну недобросовесну конкуренцію з боку тіньового капіталу;

- слабке забезпечення законодавства в сфері дотримання прав інтелектуальної власності й авторських прав;

- відсутність договорів про усунення подвійного оподатковування з рядом країн;

- традиційно сильний вплив бюрократичного апарата. [17, 14]

Рішення цих проблем можливо тільки на комплексній основі, що дозволить реально поліпшити інвестиційний клімат у Туреччині.

Проведена турецьким урядом політика лібералізації й економічної стабілізації дозволила залучити в країну понад 32 млрд. доларів іноземних інвестицій.

Структура інвестицій по економічних секторах відповідає сучасним світовим тенденціям: промисловість - 54,4%, сфера послуг - 42,8%, сільське господарство - 1,8%, видобуткова промисловість - 0,97%. [17, 16]

Найбільше інвестиційно-привабливими галузями стали автомобілебудування, харчова промисловість, хімічна промисловість, електромашинобудування. Провідними галузями сфери послуг - банківсько-фінансова сфера, телекомунікації й туризм. Основними інвесторами турецької економіки стали Франція - 5,5 млрд. дол. (17,6% від загального обсягу інвестицій); Нідерланди -4,3 млрд. дол. (13,6%); Німеччина - 4 млрд. дол. (12,8%); США - 3,6 млрд. дол. (11,6%). [8, 119].

У цілому, серед груп країн найбільша частка доводиться на країни Євросоюзу - 6,8%, частка ісламських країн становить - 2%, східноєвропейських країн - 1%. [8, 121]

Що ж стосується турецько-українського інвестиційного співробітництва, то його рівень не може задовольняти інтереси жодної зі сторін.

Обсяг прямих іноземних інвестицій, накопичених Україною, становить 5,3 млрд. дол., тобто в шість разів менше, ніж у Туреччині. Основними інвесторами в економіку України є не європейські країни, а США й офшорні регіони. Відповідно - США - 890 млн.; Кіпр - 599 млн.; Віргінські острова - 334 млн. дол. [9, 27].

Найбільше інвестиційно-привабливими галузями української економіки стали галузі зі швидким зворотом капіталу - харчова промисловість і торгівля.

За станом на 2003 рік Туреччина інвестувала в економіку України 40,9 млн. дол., що становить 0,7% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій, отриманих Україною.

Обсяг українських інвестицій в економіку Туреччини склав відповідно 258,6 тис. дол. [8, 128]. Кількість суб'єктів господарської діяльності з турецьким капіталом в Україні становить 258, в той час як кількість зареєстрованих у Туреччині підприємств за участю українського капіталу - 4. Домінуючою формою господарської діяльності в обох країнах є спільне підприємство. [8, 131]

Галузевий розподіл турецько-українських інвестицій виглядає в такий спосіб

Таким чином, дані, наведені в таблиці, свідчать, що економічні відносини між Україною й Туреччиною, незважаючи на роки модернізації національних економік, базуються по-колишньому на природно-ресурсному факторі, у т.ч. вигідності сусідського транзитно-транспортного положення.

Отже, посилення турецько-українського двостороннього співробітництва повинно розглядатися в руслі проголошеного Україною європейського вибору. Активізація міждержавних відносин, у тому числі й у рамках ОЧЕС, дозволить Україні й Туреччині підвищити ефективність використання свого транзитного положення.

Особливу роль у цьому можуть і повинні зіграти ВЕЗ Туреччини й України. На наш погляд, створення класичних ВЕЗ у чорноморських портах України й Туреччини на уніфікованій організаційно-правовій основі стане стимулом не тільки торговельного й транспортного співробітництва, але й інвестування.

Перспективи подальших досліджень інвестиційного аспекту україно-турецьких економічних відносин пов'язані з вивченням досвіду Туреччини в подоланні негативних тенденцій формування режиму інвестиційної привабливості, стосовно до умов сучасної України, а також в опрацюванні інструментів активізації багатобічного економічного співробітництва.

3.3 Стратегія розвитку українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави

Турецька Республіка, яка однією з перших визнала незалежну Україну, є для нашої країни важливим партнером. Підґрунтям для українсько-турецьких відносин є спільне історичне минуле, а також геостратегічні пріоритети наших держав. Туреччина є беззаперечним і надійним прибічником курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Наші країни активно співпрацюють у рамках цілого ряду міжнародних організацій, таких як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, ОЧЕС і т. п. [27, 48]

Туреччина посідає 4 місце серед торгівельних партнерів України. Важливе місце у наших стосунках займає проблема адаптації та облаштування кримських татар, що повернулися після депортації. [27, 49]

Стратегія українсько-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань сучасного зовнішньополітичного курсу України повинна ставати більш активною, наступальною, базуватися, перш за все, на національних інтересах і не залежати від політичної кон'юнктури. Українсько-турецькі відносини базуються на дуже важливих стратегічних геополітичних і геоекономічних імперативах, тому вони мають тверду основу і передбачувану перспективу. Активізація цих відносин дозволить нашій державі вирішувати ряд актуальних для країни завдань, а саме:

- з урахуванням досвіду Туреччини дозволить виробити більш чітку політику вступу до європейських та євроатлантичних структур;

- у сфері геополітики та міжнародних відносин зміцнить позиції України у стратегічно важливому Чорноморсько-Каспійському регіоні, створить сприятливі умови для забезпечення національних інтересів нашої держави на Близькому і Середньому Сході та Північній Африці;

- в економічній сфері тісне українсько-турецьке співробітництво надає реальну можливість диверсифікації енергоносіїв, забезпечить активну роль України у формуванні нової системи транспортних комунікацій на Євразійському просторі та транзиту енергоносіїв із Близького Сходу та Каспію до Європи; створює сприятливі можливості для надходження в Україну значних інвестицій за вигідними умовами; відкриває ринок збуту для багатьох видів української промисловості, військово-технічної, сільськогосподарської та інших видів продукції, вихід на ринки третіх країн. [27, 50-51]

Висновки

Проведене дослідження політичного та економічного виміру українсько-турецького співробітництва у період 1991-2008 рр. дає підставу для таких висновків:

1. У сучасній зовнішній політиці України дедалі вагомішої ролі й помітнішого значення набуває її південний вектор. В усі періоди незалежного державного існування, починаючи з епохи княжої Русі та її станового хребта - шляху «із варягів у греки», яким спрямовувався головний колонізаційний потік східних слов'ян, наша країна намагалася суттєво впливати на військово-політичні, безпекові, торговельно-економічні й культурні зносини в Чорноморському регіоні, по-можливості утвердитися в ньому в якості регіонального «центру сили» - «Чорноморської фортеці». Після підписання Брестського мирного договору між УНР і Центральними державами Туреччина з гіпотетичного перетворилася в юридичного союзника України, встановивши з нею дипломатичні й консульські відносини. Але розпад Османської імперії внаслідок поразки у Першій світовій війні й утвердження радянської влади в Україні унеможливили на тому етапі реалізацію партнерської моделі двосторонніх відносин у Чорноморському регіоні.

2. Аналіз, проведений у даному дослідженні, дозволяє стверджувати, що існують всі підстави для виділення Чорноморського геополітичного регіону, формоутворюючими факторами котрого є наявність у відповідних держав виходу до Чорного моря, спільність сукупності інтересів та шляхів реалізації цілей щодо використання його вигідного географічного розташування, природних ресурсів та можливостей, які випливають зі статусу прибережних держав. Разом із тим, Чорноморський регіон є природною сферою тяжіння для багатьох країн, які безпосередньо не пов'язані з морем, але мають тут серйозні економічні й транспортні інтереси. Упродовж віків Чорноморський регіон, розташований на стику східно-християнського й ісламського світів, був конфліктним місцем змагання провідних держав Європи (Візантія, імперія Габсбургів, Німеччина, Росія) й Азії (Туреччина) за домінування в ньому. Під час «холодної війни» тут точилася стратегічна боротьба між Сходом (Організація Варшавського договору) і Заходом (НАТО), коли рішуча політика і військова присутність наддержав забезпечували стабільність, хоча й напружену. На початку 90-х рр. ХХ ст. навколо Чорного моря склалася принципово нова геополітична ситуація: вперше з часів Античності в регіоні можна було спостерігати дійсно численну міжнародну присутність (під час «холодної війни», за винятком Турецької Республіки, Чорноморський регіон був оточений СРСР та його сателітами і закритий для зовнішнього впливу). Це, поряд із виникненням регіональних організацій ГУАМ і ОЧЕС, які можуть компенсувати характерну слабкість ширших міжнародних колективних безпекових угод, збільшило сподівання на встановлення співробітництва і стабільності в Чорноморському регіоні. Водночас, після закінчення блокового протистояння Чорноморський регіон став важко керованим; розпад СРСР звільнив давні джерела напруги й претензій, котрі стримувала й маскувала «холодна війна». Фундаментальні геополітичні зміни після її завершення призвели до абсолютно нової конфігурації в регіоні. З одного боку, зростаюча кількість територіальних, національних, етнічних і релігійних суперечок сприяла появі «гарячих точок» у Молдові, Грузії, Росії й Вірменії, причому наявні миротворчі інструменти (ООН, ОБСЄ, НАТО, договори з розбудови безпеки та довіри) виявилися недостатньо результативними. Крім того, Чорноморський регіон має низку міжнародно-правових проблем, відкладання урегулювання котрих здатне призвести до загострення міждержавних відносин:

- невизначеність правового статусу російського Чорноморського флоту, що базується на території України, після припинення дії «Перехідних положень» її Конституції;

- українсько-румунські суперечності щодо делімітації й демаркації міждержавного кордону та розподілу територіального шельфу;

- запровадження Туреччиною нових правил проходження іноземними суднами Чорноморських проток, що суперечать Конвенції Монтрьо;

- неврегульованість питання використання живих ресурсів Чорного моря, що призводить до незаконного виловлювання риби у виключній економічній зоні й територіальних водах інших держав;

- неврегульованість питання захисту Чорного моря від забруднення внаслідок катастроф на морі чи промислового використання континентального шельфу;

- захист міжнародних транспортних коридорів, що пролягають поблизу зон міжетнічних або міжрелігійних конфліктів;

3. Для Чорноморського регіону властивий чітко виражений дуалізм міждержавних відносин, коли стосунки співробітництва й протиборства виявляються практично одночасно, існує переплетіння різних за своїм характером політичних проблем та протилежних тенденцій їхнього розширення, політичних відносин у цілому. Щоб об'єднати їх певним спільним напрямом, передусім у площині безпеки, потрібна низка умов суб'єктивного характеру, зокрема - спільне бачення майбутнього регіону та відповідна політична воля керівництва причорноморських держав. Але з об'єктивних причин і в перші роки після ухвалення Акту проголошення незалежності України чорноморському напрямкові зовнішньої політики молодої держави відводилося другорядне місце, порівняно із західним (трансатлантичним) та північно-східним. Істотними успіхами вітчизняної дипломатії в той час стали напрацювання міжнародно-правової бази українсько-турецького партнерства і конструктивне співробітництво двох держав.

4. На середину 90-х рр. ХХ ст. Турецька Республіка перетворилася в потужного субрегіонального лідера з власними інтересами, що в умовах структурних змін у посткомуністичному світі виробляла окремий геополітичний ресурс. Звільнившись від комуністичної загрози з Півночі (СРСР) та Балкан (Болгарія), Анкара почала здійснювати подвійно зорієнтований зовнішньополітичний курс: з одного боку - на вступ до Євросоюзу, з іншого - на проекцію власної економічної й політичної потуги на Кавказький і Центральноазійський регіони. Отже, крім належності до транспортно-комунікаційного коридору, що зв'язує Європу з Азією в єдину магістральну систему, членства в НАТО, ОЕСР, СОТ, Чорноморському консорціумі та інших впливових міжнародних організаціях, значущість Турецької Республіки для України посилюється й завдяки досить міцним позиціям Анкари на всьому просторі Алтайсько-Карпатської дуги, до складу котрої входять і тюркомовні країни центральноазійського та кавказького регіонів. Тому Туреччина тут може виступити надійним партнером України при лобіюванні її національних інтересів під час налагодження вигідних двосторонніх і багатосторонніх взаємовідносин, відіграючи для реалізації інтересів Києва на Кавказі й у Центральній Азії таку саму роль, як і Польща у Європі. Отримуючи сьогодні енергоносії переважно з Російської Федерації (близько 60% їхнього імпорту), Україна не в змозі гарантувати власну енергетичну безпеку й потребує диверсифікації поставок нафти за рахунок енергетичної сировини з Каспійського регіону, що уможливлює проведення активнішої зовнішньої політики. Тому Київ особливо зацікавлений у транспортуванні каспійської «великої нафти» за маршрутом Баку-Супса-Одеса-Броди-Гданськ, що є найкоротшим і економічно найдоцільнішим при поставках каспійських енергоносіїв у Центральну й Західну Європу. Але в даному випадку Турецька Республіка завдяки тісним політичним стосункам із США, оформленим у моделі «представницького стратегічного партнерства», і непослідовності «багатовекторної» зовнішньої політики України виступила геополітичним конкурентом останньої. І все ж об'єктивних причин для конфлікту національно-державних (на відміну від бізнесових) інтересів України і Турецької Республіки у Чорноморському регіоні немає.

5. Стратегічні завдання, що постають у внутрішній і зовнішній політиці незалежної України, та урядові заходи, спрямовані на їхню реалізацію, знаходять розуміння, підтримку і всіляке сприяння з боку Турецької Республіки. Анкара розглядає свої відносини з Києвом з перспективи набагато ширших безпекових рамок, що мають утримати баланс сил у Східній Європі й навколо Чорного моря. Тому незалежність і територіальна цілісність України, котра посідає центральне місце в регіоні, якнайкраще відповідають національним інтересам Турецької Республіки. В міжнародній системі Анкара, керуючись політикою «відкритих дверей» у рамках НАТО й виступаючи за відкритість Європейського Союзу для всіх країн, які поділяють демократичні цінності й досягли відповідних критеріїв, є надійним прибічником курсу Києва на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Українсько-турецьке партнерство в галузі безпеки відзначається гнучкістю, що є надзвичайно важливим в умовах глобалізації сучасних міжнародних відносин. Коли світовій і регіональній безпеці почав відкрито загрожувати міжнародний тероризм, Київ і Анкара налагодили консультативний механізм обміну досвідом і вироблення шляхів спільного протистояння епідемії тероризму. Міжнародно-політична значимість українсько-турецької безпекової співпраці зростає й тому, що на сьогодні зарано говорити про можливість формування регіонального інтеграційного угруповання для гарантування безпеки як головну консолідуючу ідею. Без копіткого й послідовного узгодження політичних та економічних інтересів різних держав Чорноморського регіону справа виглядає як утопія, про що свідчить приклад млявого та непевного розвитку системи ГУАМ, слабка ефективність ОЧЕС. Конструктивне партнерство, яке протягом останнього десятиліття характеризує стан взаємодії України й Туреччини в Чорноморському регіоні, охоплює практично всі можливі сфери двосторонніх відносин, і на кожному напрямі досягнуто суттєвих результатів. Українсько-турецьку співпрацю в безпековій, політико-дипломатичній, військовій та економічній галузях, без перебільшення, можна назвати одним із взірців продуктивної різноплановості у вітчизняній зовнішній політиці. Її вдалося досягти, значною мірою, завдяки зусиллям вищого керівництва двох держав, яке зуміло налагодити тісні контакти, визначити обопільні інтереси й намітити конкретні шляхи всебічної взаємодії. Можна стверджувати, що сучасні українсько-турецькі міждержавні взаємини загалом відповідають критеріям стратегічного партнерства, виходячи як з інтенсивності двосторонніх контактів, поступальності відносин співробітництва, високого рівня взаємодії та взаємної підтримки в рамках міжнародних організацій, так і з активної співпраці в політичній, торговельно-економічній, військовій, науково-технічній та гуманітарній сферах, однакового розуміння сторонами сутності відносин партнерства.

6. У найближчій перспективі розвиток партнерських відносин України з Турецькою Республікою у Чорноморському регіоні доцільно й далі вести переважно в рамках двостороннього співробітництва, уникаючи їх перетворення на формалізований стратегічний військово-політичний альянс. Суттєві елементи останнього посилюватимуться лише в межах інтеграції України в НАТО. Водночас у реалізації національних інтересів у близькосхідному напрямку Україна може поділити стратегічне співробітництво з основними учасниками базового трикутника США-Ізраїль-Туреччина. Як регіональний міжнародний актор, що займає надзвичайно вигідне геополітичне розташування, Україна здатна відігравати вирішальну стабілізуючу роль у Чорноморському басейні. Проте реалії кінця ХХ - початку ХХІ ст. абсолютно не відповідали потенціалові нашої держави з огляду на її внутрішню слабкість (незавершеність процесу формування політичної нації, суттєві регіональні відмінності політичної культури населення, відсутність загальнонаціонального консенсусу щодо пріоритетних державних інтересів, передусім, на міжнародній арені, полярність і атомізованість партійної системи та ін.) та непослідовність зовнішньополітичних пріоритетів владної еліти за президентства Л. Кучми. Виходячи з визначальних для подальшого розвитку України національних інтересів у сенсі державного будівництва й геополітичного утвердження, враховуючи політико-економічний стан і зовнішньополітичні можливості нашої держави, в її регіональній політиці у Причорномор'ї доцільно посилити прагматизм у вигляді доктрини україноцентризму, зосередитись на поглибленні партнерських відносин, передусім, з Туреччиною, Грузією й Азербайджаном. Це дозволить сформувати східний вектор європейської системи безпеки і розвине співробітництво в рамках євразійського «Шовкового шляху». Необхідною ж умовою формування безпекових структур у Чорноморському регіоні є чітке визначення концепції побудови спільної регіональної ідентичності причорноморських країн, що сприяло б їхньому входженню до Євросоюзу.

Список використаної літератури