Предмет теорії міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Поняття, зміст і критерії міжнародних відносин

Авторство у винаході терміна "міжнародні відносини" належить англійському мислителю Джеремі Бентаму (1748-1832), що розумів під ним стосунки між державами. Згодом він був сприйнятий юристами і застосовувався винятково для позначення правових міждержавних взаємодій. Незважаючи на всю ніби-то простоту й очевидність відповіді на питання "що таке міжнародні відносини?", вона зовсім не така однозначна. Ще на початку ХX ст. важко було визначити межі предмету міжнародних відносин і доказово репрезентувати його. Зокрема цього не вдалося зробити голландському історику Б.Г.М. Влекке, який очолив першу кафедру міжнародних відносин у Лейдені. Він у своїй інаугураційній промові так і не зміг дати визначення міжнародних відносин як наукової дисципліни. Відомий французький соціолог Р. Арон пояснював цей факт тим, що міжнародні відносини не мають точно окреслених меж і їх не можна матеріально відділити від інших суспільних феноменів, хоча уже напередодні й під час першої світової війни основна увага в дослідженні міжнародних відносин зверталася на дипломатичну історію, а в міжвоєнні десятиріччя - на проблеми функціонування міжнародного права та діяльності міжнародних організацій. Дійсно, відсутність об'єкта у "фізичному розумінні", тобто як окремо існуючої реальності, не пов'язаної з іншими проявами політичного (наприклад, у внутрішньосуспільних відносинах), характерно нe тільки для Міжнародних відносин, але і для політології (якщо розуміти під нею внутрішньополітичну теорію), і для економіки. Саме це й підкреслював Р. Арон). Так само дуалізм політичної економії, її "розрив" між монетаризмом і кейнсiанством (на абсолютну істинність не може претендувати ні те, ні інше з цих напрямків західної економічної думки, а їхнє чергування в практиці економічного життя демонструє як переваги, так і явні вади, властиві обом підходам) вказує на те, що "страбізм" (косоокість) Міжнародних відносин не є свідченням її інвалідності.

Після другої світової війни були сформовані дві концепції або два підходи до розуміння змісту і направленості міжнародних відносин. Перший одержав назву "традиціоналістського" і найбільш повне втілення знайшов у працях американського політолога Ганса Дж. Моргентау (наприклад, "Політика націй"). Учений визначав міжнародні відносини як "політичні взаємини між націями", в основі яких лежить боротьба за владу - єдиний "національний інтерес" для всіх учасників або акторів міжнародного життя. Це, на його думку, зумовлюється їхньою природною схильністю до насильства й жагою влади.

Прихильники другого підходу - "модерністського" - намагалися сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання у їх розвиток. Найчастіше "модерністи" розглядали тільки окремі компоненти міжнародного життя, наприклад процес прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізації та втілення у життя. Тому наука про міжнародні відносини фактично зводилася до визначення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, найчастіше до вивчення політики окремих держав, хоча й не завжди. Так, представник школи біхевіоризму Д. Сінгер запропонував вивчати поведінку всіх можливих учасників міжнародних відносин - від індивідів до глобальної спільноти - зовсім не турбуючись про встановлення пріоритету відносно їх ролі на світовій арені. В цілому міжнародні відносини розглядалися "модерністами" насамперед як звичайна сукупність зовнішніх політик окремих держав, що робило можливим виявлення оптимальних засобів досягнення окремих національних інтересів, але недооцінювало небезпеку їхнього зіткнення.

В цілому представникам обох підходів не вистачало розуміння міжнародних відносин як цілісної системи та функціональної єдності її складових компонентів - з одного боку, і як діяльності на міжнародній арені різноманітних політичних акторів (держав, народів, суспільних і громадських рухів, організацій тощо) - з другого. Такий комплексний підхід почав формуватися з початку 70-х рр. Він базувався на поглядах французького соціолога М. Мерля, який у праці "Соціологія міжнародних відносин" пропонував використовувати системну модель американського політолога Д. Істона для дослідження міжнародних відносин.

Фактично М. Мерль запропонував ввести новий критерій для визначення специфіки міжнародних відносин і назвав його "критерієм локалізації". За цим критерієм специфіка міжнародних відносин визначається як "сукупність угод або потоків, які перетинають кордони або ж мають тенденцію до перетинання кордонів". Таке визначення дозволяє враховувати особливості кожного етапу в розвитку міжнародних відносин і не зводити їх лише до міждержавних взаємодій. У його зміст також вповні вписуються найрізноманітніші класифікації міжнародних відносин. Виходячи з системного підходу і "критерію локалізації" М. .Мерля, можна як дати визначення міжнародним відносинам (хоча, треба зауважити, стосовно дефініції цього поняття у фахівців досі немає одностайної думки), так і вести мову про різні типи, види, рівні та стани міжнародних відносин.

Запропонуємо таке, на наш погляд, найбільш прийнятне визначення міжнародних відносин - це системна сукупність політичних, економічних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних та інших зв'язків і відносин між суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи. різноманітні організації тощо. Це в цілому не суперечить точці зору Р. Арона, у відповідності в якою основний зміст міжнародних відносин становлять взаємодії між державами, а незаперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди. Щоправда, відомий американський спеціаліст у галузі міжнародних відносин Дж. Розенау висловив думку, що структурні зміни останніх десятиріч у світовій політиці стали основною причиною взаємозалежності народів і суспільств, викликали трансформаційні зміни у міжнародних відносинах, їх головними діючими акторами стають уже не держави, а конкретні особи (індивіди), які вступають у відносини між собою при мінімальній посередницькій ролі держав або навіть всупереч такій волі. Звідси, символічними суб'єктами міжнародних відносин у Р. Арона виступають дипломат і солдат, а в Дж. Розенау - турист і терорист. Свого роду спробою поєднати обидві точки зору на визначення і зміст міжнародних відносин може вважатися дефініція політолога І. Кравченко - "всі форми обміну діяльністю, яка є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й багато інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини". При цьому треба мати на увазі, що в системі міжнародних відносин діє величезна кількість різноманітних взаємозумовлених факторів (географічний, економічний, національний, релігійний. воєнний, науково-технічний, ідеологічний і т.п.), які повинні враховуватися всіма суб'єктами міжнародних відносин. Тому справедливе визначення російського ученого А. Мурадяна: міжнародні відносини - це стосунки, які "охоплюють усі різновиди громадських і приватних. політичних та інших відносин, що передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями".

Виходячи з такої багатогранності міжнародних відносин, треба виділити їхні різні типи, види, рівні та стани.

Типи міжнародних відносин виділяють найчастіше на основі двох критеріїв - класового і загальноцивілізаційного. Згідно першого, є відносини панування і підпорядкування (феодальний і капіталістичний типи відносин), співробітництва і взаємодопомоги (стосунки між соціалістичними державами), перехідні відносини (між державами, що звільнилися від колоніальної залежності). У відповідності з другим критерієм виділяли два наступних типи міжнародних відносин - 1) відносини на основі балансу сил і 2) стосунки на ґрунті балансу інтересів.

Види міжнародних відносин також розглядаються за двома критеріями. За сферами суспільного життя і, відповідно, змістом відносин виділяють економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні. науково-технічні. На основі взаємодії учасників або акторів розрізняють міждержавні та міжпартійні відносини, стосунки між різними міжнародними організаціями, транснаціональними корпораціями тощо.

За двома критеріями класифікують і різні рівні міжнародних відносин. Так, у залежності від ступеня розвитку та інтенсивності кожного з видів визначають високий, низький або середній рівні, А от на основі геополітичного критерію виділяють глобальний або загальнопланетарний, регіональні (європейський, азійський і т.п.). субрегіональні (наприклад, країни Центрально-Східної Європи) рівні міжнародної взаємодії.

З точки зору ступеня міжнародної напруги можна говорити про різні стани міжнародних відносин. До них належать стабільність і нестабільність, довір'я і ворожнеча, співробітництво і конфлікти, мир і війна,

Поняття міжнародних відносин як особливого роду суспільних відносин на світовій арені дуже тісно пов'язане з визначенням міжнародної політики.

2. Сутність, цілі та функції міжнародної політики

Поняття "міжнародна політика" належить до вузлових категорій ТMB. Однак при цьому постає кардинальне питання: як відрізнити міжнародну політику від міжнародних відносин? Питання тим більше не риторичне і з огляду на те, що, як зазначалося вище, саме поняття "міжнародні відносини" має неоднозначне трактування. Окрім того, у дослідженнях з історії, соціології, політології. ТMB поряд з категорією "міжнародна політика" як синоніми вживаються терміни "світова політика" і "світовий політичний процес", а близьким до них є поняття "зовнішня політика". Тому при розгляді даного питання ми виходимо на проблему категоріального апарату в науці про міжнародні відносини.

Доцільно погодитися з професором П. Циганковим, що найбільше ясності в дану проблему вносить підхід, який запропонував російський міжнародник-аналітик А. Бовін. Суть його полягає в наступному. "Світова або міжнародна політика" - це діяльність, взаємодія держав (додамо від себе - а також інших міжнародних акторів - С.Т.) на міжнародній арені. В свою чергу, "міжнародні відносини" - це система реальних зв'язків між державами, які виступають і як результат їх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика. Звідси, міжнародна або світова політика є активним фактором формування міжнародних відносин. Що стосується міжнародних відносин, то вони постійно змінюються під впливом світової політики й у свою чергу впливають на її зміст і характер.

Відмінності існують також між світовою (міжнародною) політикою і зовнішньою політикою. У спеціальних довідкових виданнях найчастіше зустрічаємо наступне визначення поняття "зовнішня політика" - це "діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми й регіональними міжнародними організаціями". При цьому зовнішня політика тієї або іншої країни є конкретним, практичним втіленням міністерством закордонних справ або відповідним йому зовнішньополітичним відомством основних принципів міжнародної політики держави, які виробляються державними структурами і покликані відображати національні інтереси держави. Поняття ж "міжнародна політика" застосовується як для визначення діяльності даної держави у міжнародних справах, так і міждержавної політики на світовій арені взагалі. Тому це поняття більш широке, ніж поняття "зовнішня політика".

В цілому синонімічний ряд "міжнародна політика" - "світова політика" - "світовий політичний процес" може отримати таке визначення - це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об'єднань громадян у сфері міжнародного життя з метою реалізації певних політичних цілей. Міжнародна політика ставить перед собою наступні головні цілі:

- створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;

- активна співпраця і взаємодія з усіма суб'єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;

- участь у міжнародному поділі праці та пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;

- захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;

- об'єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;

- спільна ефективна участь у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу.

При реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій:

1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян;

2) регулятивну, що полягає у визнанні суб'єктами міжнародних відносин закріплених міжнародними правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування;

3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на міжнародній арені;

4) організаційно-посередницьку, котра полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави;

5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства.

Реалізація окреслених функцій безпосередньо залежить від конкретної історичної та міжнародної обстановки, ступеня розвитку суспільства і держави, зв'язків країни із зовнішнім світом та її спроможністю відігравати конструктивну роль у світовій політиці.

3. Специфіка предметного поля і проблема інституціоналізації науки про міжнародні відносини

ТMB як наука і навчальна дисципліна має багато спільного у плані досліджуваної проблематики і предметного поля з історією, політичною географією, міжнародною економікою, міжнародним правом, основами дипломатії, соціологією політики й особливо з політологією. Зокрема, сучасний дослідник М. Гуннель навіть підкреслив: "Основним предметом науки про міжнародні відносини є владні відносини... Її предмет співпадає з предметом політичної науки... Різне лише географічне поле". На нашу думку, з подібним твердженням можна погодитися тільки частково. А для цього важливо спробувати чітко визначити або хоча б окреслити предмет, коло основних питань, які вивчає наука про міжнародні відносини. Про існування такого предмета свідчить наявність цілого ряду проблем, сутність яких, при всьому багатстві взаємозв'язаного і взаємозалежного світу, не зводиться до внутрішньополітичних відносин, а має власну динаміку, дихає власним життям. Признаючи, що задовільного вирішення питання про те, як висловити цю сутність, поки не знайдено, не варто забувати, що мова йде про різні види політичної діяльності, що використовують різні засоби (наприклад: армія, військова стратегія і дипломатія в зовнішній політиці; поліція, державне право і податки - у внутрішній), мають різні можливості (якщо політика - сфера ризикованої діяльності, то в зовнішній і міжнародної політика ступінь ризику незмірно більш висока, чим у внутрішньої); здійснюються в різних середовищах (у міжнародних відносинах, які є середовищем зовнішньополітичної діяльності, немає монополії нелегитимного насильства: відповідні акції ООН далеко не спірні і легітимні по більшій частині лише для обмеженого кола членів міжнародного співтовариства).

От чому центральні поняття політології (наприклад такі, як "політична влада", "політичний процес", "політичний режим", "громадянське суспільство" і т.п.) мають специфічне значення в застосуванні до зовнішньої (міжнародного) політики, формуючи своє, відносно автономне предметне поле.

Насамперед зрозуміло, що ТMB спрямована на дослідження проблематики, яка в цілому стосується сфери міжнародної політики взагалі та зовнішньої політики держав зокрема. Мова йде про осмислення цілісного розуміння і підходу до міжнародного життя. Тільки в цьому випадку можна визначити ТMB як таку, що шукає вирішальні фактори, важелі та механізми взаємин між державами як політичними інституціями та знаходить у цих взаєминах закономірності й випадковості. З цієї точки зору, безумовно, предмет ТMB складає діяльність держав на міжнародній арені, серцевиною якої є техніка і теорія дипломатії.

Однак, так як поняття "міжнародні відносини" і "міжнародна політика" включають взаємодію не тільки держав, але й інших суб'єктів світового співтовариства, то діяльність цих акторів (серед них особливо вагому роль відіграють міжнародні організації різного масштабу і спрямування) також входить у предметне поле ТMB.

Предмет ТMB включає в себе також проблему методів аналізу зовнішньополітичної ситуації та зовнішньополітичної діяльності, дослідження змісту основних зовнішньополітичних доктрин і концепцій. Особливо важливо включення в предметне поле науки й навчальної дисципліни міжнародних відносин вивчення понять "міжнародної системи" і "міжнародного порядку". В цьому плані виховання й підготовка теоретиків і практиків зовнішньої політики та міжнародних відносин грунтується на розумінні провідної тенденції сучасної міжнародної політики. Вона полягає у подоланні конфліктно-конфронтаційного стилю і поступовому переході до глобального співробітництва. Дослідження цієї тенденції, а значить місця та ролі конфліктів і співробітництва у міжнародних відносинах - ще одна важлива складова предмету ТМВ.

Розроблювані в рамках предметного поля науки про міжнародні відносини численні поняття і категорії - "міжнародна політика", "світовий політичний процес", "геополітика", "плюралізм суверенітетів". "баланс сил", "дипломатія", "стратегія", "переговорний процес", "національний інтерес" і багато інших - уже збагатили інші науки та навчальні дисципліни. Особливо успішно багато подібних понять використовуються політологією при дослідженні внутрішньополітичних процесів, для аналізу внутрішньополітичних проблем. Це ще один доказ того, що ТMB постала як відносно автономна політична дисципліна, яка має свій власний предмет дослідження.

Даний факт підтверджується і такими важливими ознаками як наявність низки спеціалізованих журналів (тільки в Україні та Росії - "Політика і час", "Международная жизнь", "Мировая экономика и международные отношения"); існування міжнародного наукового співтовариства, яке об'єднує аналітиків, теоретиків і практиків у галузі міжнародних відносин; включення ТMB до навчальних планів вищих навчальних закладів як невід'ємної частини форми та змісту вищої освіти.

У цілому мова йде про відносно молоду науку і навчальну дисципліну, хоча спроби систематизувати міжнародні взаємини сягають давнини (прикладом одного з перших досліджень у цій галузі може служити праця грецького історика Фукідіда "Історія Пелопонеської війни", яка з'явилася ще у V ст. до н.е.). Процес реального конституювання науки про міжнародні відносини як відносно самостійної дисципліни розпочинається тільки в 40-х рр. нашого століття. Якщо до цього додати, що політичні взаємодії, в тому числі й на міжнародній арені, які вивчає ТMB, є об'єктом інших дисциплін, зокрема політології, то стає зрозуміло - говорити про остаточну інституціоналізацію науки про міжнародні відносини з точки зору її завершеності не доводиться. Розробка проблем, які стосуються самостійного теоретичного статусу науки про міжнародні відносини, буде процесом тривалим. При цьому ТMB, через спільність об'єкту своєї дисципліни, буде мати багато схожого насамперед з політологією міжнародних відносин і соціологією міжнародних відносин. Недаремно, виходячи з основних тенденцій світового розвитку, соціолог Дж. Грум вважає, що сучасне "покликання науки міжнародних відносин полягає у створенні політичної соціології глобального суспільства".

4. Проблема законів у cфepi міжнародних відносин: закон - закономірність - тимчасові правила

Проблема законів у соціально-гуманітарних дисциплінах, до яких відноситься і ТMB, належить до дискусійних і неоднозначних на відміну від дисциплін математично-прикладного циклу. Це обумовлено насамперед тією обставиною, що соціальні науки мають справу з такою специфічною сферою як суспільні відносини. Суб'єктами останніх є люди з своїми індивідуальними рисами, пристрастями, переконаннями, цінностями, віруваннями, ідеологіями тощо. Тому важко уявити ситуацію, при якій можливе повторення того або іншого суспільного факту чи події. Тут фактично відсутні "вічні істини" і дослідники зустрічаються з чималими труднощами при визначенні шляхів суспільного розвитку і направленості політичних процесів. Дана обставина має пряме відношення до науки про міжнародні відносини, а тому постає потреба детальніше і глибше розібратися у характері законів і закономірностях, які діють у сфері політичного життя на міжнародній арені.

Проблема закономірностей міжнародних відносин залишається однією з найменш розроблених і дискусійних у науці. Це пояснюється насамперед самою специфікою даної сфери суспільних відносин, де особливо важко віднайти повторюваність тих або інших подій і процесів, і де тому головними рисами закономірностей є їх відносний, імовірнійсний, стохастичний характери. Як часткові, так і найбільше загальні, універсальні закономірності існують тут у вигляді тенденцій, характер прояву яких залежить від безлічі умов і чинників. У той же час один з глобальних напрямків зазначених тенденцій, що проглядається з глибини століть і веде до наростання взаємозалежності світу, дає підставу уявити міжнародні відносини у вигляді цілісної системи, функціонування якої залежить як від законів загальносистемного характеру, так і від особливостей даного типу систем. Саме розглядом цього ми і займемося.

ТMB як наука і навчальна дисципліна мав своїм об'єктом реально існуючі зв'язки та взаємодії учасників світової політики, незалежно від того, чи вони головні "герої", чи "статисти" на міжнародній арені. Тобто вона спрямована на пошук суттєвих, повторюваних, необхідних зв'язків досліджуваного нею об'єкта, іншими словами, на пошук законів його функціонування і розвитку.

У рамках марксистської парадигми проблема законів вирішувалася на основі загальної методології історичного матеріалізму. Згідно неї, зміст міжнародних відносин визначався, з одного боку, змістом внутрішньої політики взаємодіючих на світовій арені держав, з іншого - класового боротьбою між капіталізмом і соціалізмом у глобальному масштабі. Звідси формулювалися такі "закони" як "мирне співіснування держав з протилежним суспільним ладом", "перетворення світової системи соціалізму у вирішальний фактор суспільного розвитку", "посилення кризи та агресивності імперіалізму" тощо. Водночас, не сумніваючись в існуванні законів міжнародного життя, марксисти вважали, що вони носять характер закономірностей, тобто носили менш глибокий характер і були середньою рівнодіючою багатьох законів, що перетиналися.

Прихильники такого напрямку в науці про міжнародні відносини як політичний реалізм у розумінні та пояснених взаємодій держав на світовій арені також схильні виходити із дії вічних законів незмінної людської природи. Вони розуміють розвиток як висхідний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого, який визначається початковими причинами і не має альтернатив. Отже картина світопорядку постає у вигляді всесвіту, де панують строгі причинно-наслідкові зв'язки лінійного характеру. Тому історію можна пояснити і передбачити: теперішнє визначається минулим, майбутнє - минулим і теперішнім.

Однак в останні роки поява і розвиток синергетики - науки про виникнення порядку з хаосу, про самоорганізацію - дозволили побачити світ з іншого боку. Її прихильники показали, що в точках біфуркації, тобто зіткнення і як наслідок роздвоєння або розпаду взагалі даних елементів, вивести закономірність у принципі неможливо, так як немає змоги пояснити поведінку різних частин колись одного цілого (приклад, зіткнення двох снарядів). Тільки пізніше, коли проясниться нова траєкторія польоту окремих частин, стане можливим опис на основі відомих законів, але не в точках біфуркації. а в інших. Приблизно те саме ми маємо з появою на міжнародній арені, скажімо, нових політиків (один з останніх прикладів - лінія російського президента В. Путіна з приводу наведення конституційного порядку в Чечні). Таким чином, як вважають російські вчені Є. Князєва і С. Курдюмов, у науці з'являється нове розуміння поліальтернативності шляхів розвитку. Це стосується і людської історії взагалі, яка ніби позбавляється чіткої визначеності. Взамін ніби стверджується і нове розуміння міжнародних відносин як стохастичного процесу - непередбачуваного і невизначеного наперед.

Не дивно, що нова картина світу додала скепсису стосовно існування законів у сфері міжнародних відносин. Більшість дослідників прагнуть уникнути вживання самого поняття "закон", віддаючи перевагу таким термінам як "закономірності", "тенденції", "правила". Так, Р. Арон і один з його послідовників Ж. Унцингер вважають, що сама природа міжнародних відносин вимагає не формулювання законів, а обґрунтування вірогідних тверджень. Ж. Унцингер писав, що "поняття, яке найкраще відображає реалії міжнародних відносин, - це поняття відносності".

Відомий французький історик К.Б. Дюрозель вважав, що для сфери міжнародних відносин значно більше , ніж "закон", підходить термін "закономірність". Адже між кількома подіями можна знайти лише аналогії: "Закономірність - це і є наявність довгого ряду схожостей, які ніби не залежать від особливостей тієї або іншої епохи і, відповідно, можуть бути віднесені до самої природи гомо сапієнс". При цьому поряд із закономірностями, які відображають повторюваність або подібність типів подій, існують також "тимчасові правила" і "рецепти". На думку Ж.-Б. Дюрозеля, "тимчасові правила" є рівнем менш загального порядку, ніж "закономірності". Вони стосуються тільки однієї з структур, тобто "однієї із фаз тієї тривалої історичної еволюції, яку пройшов світ" - даної епохи, даного географічного регіону або даного політичного режиму.

Окрім того, часто на міжнародній арені треба діяти в даний час і в даних конкретних обставинах. Але для того, щоб ці дії були якомога розумнішими, одних закономірностей і тимчасових правил недостатньо. За цих обставин люди, як взагалі всі "актори" міжнародних відносин, керуються принципами нормативного характеру, які можна назвати "рецептами".

Не дивлячись на всю складність проблеми функціонування законів у галузі міжнародних відносин, можна виявити те спільне, що в ряді аспектів об'єднує спеціалістів. По-перше, сфера міжнародних відносин подібна до стохастичного всесвіту, тобто є свого роду химерним переплетенням різноманітних подій і процесів. Їх причини і наслідки носять асиметричний характер, тому пояснити їх у дусі детермінізму, визначеності, безальтернативності неможливо. По-друге, при всій специфічності того, що відбувається у галузі міжнародних відносин, тут можуть бути виявлені й деякі повтори, наприклад з точки зору видів взаємодії, ступеня їх інтенсивності, характеру можливих варіантів наслідків і т.п. По-трете, подібні "повтори", які можна назвати закономірностями, у сфері міжнародних відносин порівняно нечисельні і нам доцільно на них зупинитися.

5. Поняття та зміст основних закономірностей і тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин

Розгляд цього питання невіддільний від констатації того факту, що в світ наприкінці ХХ ст. відбулися глобальні політичні зміни або трансформації. У зв'язку з цим бельгійський учений А. Самюель навіть вважає, що людство уже вступило в "новий міжнародний світ". Швидкість і глибина змін, які спостерігаються, мають як мінімум два головних наслідки. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. По-друге, цей перехідний світ став непередбачуваним і в ньому вже неможливе вирішення питань міжнародної безпеки старими військово-силовими методами. Ці наслідки можна звести до одного висновку: відбувається переструктурування всього світового політичного простору, а значить закономірності міжнародних відносин хоча й зберігаються, але набувають нових рис і часто розглядаються у вигляді універсальних закономірностей або тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин.

У вступі ми вже відзначали, що сучасна ТMB як наука та академічна дисципліна визначає низку основних закономірностей у сфері міжнародного життя. При цьому серед спеціалістів немає єдиної точки зору, які саме характерні риси міжнародної політики вважати закономірностями. Підсумувавши різні точки зору (Ж.Б. Дюрозеля, Р. Арона, Г. Моргентау), погодимося з професором П. Циганковим з приводу наступних головних закономірностей сучасних міжнародних відносин: 1) головними дійовими особами міжнародних відносин є держави, а формами їх міжнародної діяльності - дипломатія, війна і стратегія. Зауважимо при цьому, що число "акторів" на міжнародній "сцені" значно більше і часто вони відіграють не менш, а навіть і більш помітну від держав роль; 2) державна політика має дві взаємопов'язані різновидності - внутрішню і зовнішню або міжнародну; 3) основою всіх дій держав на міжнародній арені виступають національні інтереси, елементами яких в безпека, виживання і суверенітет; 4) міжнародні відносини - це силова взаємодія держав, де перевага належить наймогутнішим або великим державам; 5) у залежності від розподілу могутності між великими державами баланс сил може набувати різних конфігурацій - "європейський концерт", біполярний, однополюсний і т.д. Це п'ять найбільш загальних закономірностей, сформульованих у рамках державно-центричної парадигми міжнародних відносин.

Що стосується універсальних або найбільш загальних закономірностей, то вони повинні відповідати критеріям просторово-часового та структурно-функціонального характеру. Це означає наступне. По-перше, їх дія має стосуватися не лише певних регіонів, а світу в цілому. По-друге, вони повинні спостерігатися в історичній ретроспективі, в сучасний період розвитку міжнародних відносин, а також не виключатися в майбутньому. По-третє, вони мають охоплювати всіх учасників міжнародних відносин і всі сфери суспільного життя. Звідси, можна виділити дві основні універсальні закономірності або дві провідних тенденції в розвитку сучасних міжнародних відносин. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу і все нові форми його розколу. Ці універсальні закономірності є діалектично протилежними сторонами однієї внутрішньо суперечливої тенденції - росту взаємозалежності сучасного світу - і її проявів у сфері міжнародних відносин.

Однак якщо поглибити розуміння глобальних політичних тенденцій. причому не тільки з погляду ТMB, але й соціології міжнародних відносин, яка ґрунтується на вивченні способів впливу держави на суспільство і дослідженні механізмів впливу соціальних спільнот та інститутів на державу і політичний порядок у цілому, то можна урізноманітнити та розширити коло тенденцій міжнародних відносин в сучасному світі. Серед них назвемо такі.

По-перше, тенденцію до розмивання кордонів між внутрішньою і зовнішньою політикою. Висновок про прозорість кордонів між ними поряд з висновком про втрату державами монополії на роль звершувала долі міжнародної політики відіграв вирішальну роль у становленні транснаціоналізму як теоретичного напряму у вивченні міжнародних відносин.

По-друге, тенденцію, спрямовану на демократизацію як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів. Вона спостерігається у всіх країнах незалежно від пануючого в них типу політичного режиму. Всесвітнє поширення отримує таке явище як прогресуюча політизація мас, які повсюдно вимагають доступу до інформації, участі у прийнятті політичних рішень, покращення свого матеріального становища і якості життя.

По-третє, тенденцію, пов'язану з розширенням складу і ростом багатоманітності політичних акторів. Тільки за останні 50 років кількість держав - членів ООН зросла з 60 до 185. Водночас поряд з державами зростає кількість і неоднорідність інших діючих осіб на міжнародній арені. Серед них - регіональні адміністрації, сепаратистські сили. релігійні рухи. незалежні профспілки, екологічні партії, транснаціональні корпорації, політичні об'єднання, нарешті, міжнародні організації. У результаті, як підкреслює Дж. Розенау, виникають контури нової, "постміжнародної політики".

По-четверте, тенденція, яка стосується змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття безпеки. Той же Дж. Розенау відзначає, що світ "постміжнародної політики" характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв'язків авторитету і лояльності. Іншими словами, ріст числа учасників вносить у систему міжнародних відносин велику невпевненість. Тому забезпечення воєнної безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням. Причому до нього додаються виклики, пов'язані із зростанням ставок у сфері економічного змагання, проблемами тероризму в міжнародному масштабі, екології, інформації, культури.

Нарешті, ще одна важлива тенденція спрямована на виявлення феномену економічної, соціальної, політичної інтеграції та дезінтеграції, які спостерігаються сьогодні практично у всіх регіонах світу. Прикладом можуть служити, з одного боку, процеси "об'єднання Європи", а, з другого, процеси розпаду на просторі колишнього CРCP і світу соціалізму взагалі. Теоретики й аналітики міжнародних відносин правомірно звертають увагу на ту обставину, що формування цілісного світу супроводжується не тільки інтеграційними процесами, але й створює умови для виключення, відкидання на периферію всіх, хто не здатний включитися до міжнародних взаємозв'язків і справляти вплив на їх розвиток.

Взагалі проблема закономірностей, як і законів міжнародних відносин, залишається дискусійною в ТMB, що, зокрема, пов'язано і з її відставанням в осмисленні глобальних міжнародних політичних тенденцій. Це пояснюється, насамперед, специфікою даної сфери суспільних відносин, де особливо важко виявити повторюваність тих або інших подій і процесів. Тому основні риси як законів, так і закономірностей проявляються у їх відносному, вірогіднісному, стохастичному, минущому характері.

Таким чином, насамкінець можна запропонувати наступне загальне визначення науки і навчальної дисципліни про міжнародні відносини. ТMB як наука і академічна дисципліна має своїм об'єктом реально існуючі зв'язки та взаємодії учасників світової політики, ставить за мету знайомство з основними концепціями, актуальними проблемами теорії та практики міжнародних відносин, основними закономірностями і тенденціями розвитку світового політичного процесу. Вона має своє предметне поле, але водночас тісно пов'язана з такими дисциплінами як, насамперед, політологія і соціологія міжнародних відносин. У найзагальнішому розумінні об'єкт ТМВ становлять міжнародні відносини в цілому або (за П. Циганковим) будь-які соціальні відносини та потоки, які перетинають кордони й уникають єдиного державного контролю; предмет ТМВ включає теоретичні підходи до розуміння суті та механізмів функціонування системи міжнародних відносин, категорії, поняття та проблеми, в яких відображена специфіка міжнародних відносин. Іншими словами, предметом аналізу ТМВ (за Н. Косолаповим) виступають політичні явища і процеси міжнародного життя у повній сукупності та взаємозв'язку їхніх складових частин (компонентів) між собою, а також взаємодії з оточуючим середовищем.

Формування і розвиток політичної думки з проблем зовнішньої політики і міжнародних відносин, незважаючи на відносну молодість самої Теорії міжнародних відносин, пройшли тривалий період і мають глибокі давні традиції в історії.

6. Формування соціально-політичної думки з проблематики міжнародних відносин

1. Класичний або традиційний напрям політичної думки з проблем зовнішньої політики і міжнародних відносин.

Теорія міжнародних відносин - важлива і невід'ємна частина сучасної політичної науки. Також як і політологія, теорія міжнародних відносин аналізує насамперед реалії сучасного світу, спираючись на теоретичний фундамент, створений багатовіковим розвитком політичної думки. Перші зовнішньополітичні концепції виникнули одночасно з появою держав. Більшість суджень про зовнішню політику і міждержавні відносини, висловлені древніми мислителями, сьогодні звучать дуже наївно. Проте не можна заперечувати того, що деякі з цих концепцій аж до нинішнього сторіччя використовувалися в реальній зовнішньополітичній практиці окремих держав.

Наприклад, зовнішня політика традиційного Китаю протягом сторіч у значній мірі надихалася ідеями, що беруть свій початок у двох основних напрямках старокитайської політичної думки, - конфуціанстві і легізмі. Конфуціанство породило уявлення про виняткове положення Китаю стосовно сусідніх країн і народів, його перевазі над ними і призвело згодом до ізоляціонізму. У основі зовнішньополітичної концепції легізму лежав прагматичний принцип вигоди і користь стосунків Піднебесної з тими або іншими "варварами" (під який розумілися всі інші народи). Оскільки легізм робив ставку на примус і насильство як найбільш ефективні засоби управління людьми, остільки і в зовнішньополітичній сфері він орієнтувався на них, що вилилось у виправданні агресивних війн. Проблема війни і миру виявилася центральної для усіх без винятку напрямків зовнішньополітичної думки з моменту її виникнення. Подібний погляд на роль силового чинника в міжнародних відношеннях продемонстрував давньогрецький мислитель Фукідід (471-401 рр. до н.е.) у своїй історії "Пелопоннеської війни". Одночасно Фукідід зазначив, що в основі політики держав лежать не стільки дії конкретних особистостей, скільки об'єктивні і незалежні від волі людей, інтереси. Основну причину воєн та політичних дій він вбачав у чисто матеріальних чинниках, передусім намаганні боротися за власний добробут і процвітання. Цю ж ідею пізніше розвинув інший давньогрецький історик Полібій (біля 200 - біля 120 р. до н.е.), який стверджував, що причиною будь-якої війни є торгівельні суперечності держав. Такий погляд на зовнішню політику відповідає концептуальним підходам, що склалися в набагато більш пізні періоди і отримав назву класичного або традиційного напрямку.

У подальшому класична парадигма міжнародних відносин була розвинена і конкретизована до певних історичних обставин флорентійцем Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527), англійським мислителем Томасом Гоббсом (1588 - 1679), а найбільш завершеної форми набула в праці німецького генерала Карла фон Клаузевіца.

Т. Гоббс ставився до питань міжнародного життя, виходячи із своєї концепції "війни всіх проти всіх", яка є природним станом людських взаємовідносин. Для припинення взаємного знищення під час війни люди приходять до розуміння необхідності укладення суспільного договору. Його наслідком стає держава - Левіафан. Це відбувається шляхом добровільної передачі людьми своїх прав і обов'язків державі в обмін на гарантії суспільного порядку, миру і безпеки. Але при цьому держави продовжували залишатися у природному стані і єдиним регулятором міждержавних відносин залишалася сила. Т. Гоббс допускав можливість підтримання миру між народами за умови створення політичних організацій, які стояли б над державами, тобто свого роду світового уряду. Отже, у підході до розв'язання проблеми війни англійський мислитель віддавав перевагу не правовим, а політичним засобам.

Що стосується одного із засновників політичної науки Нового часу, яким вважається Н. Макіавеллі, то його безперечною заслугою є те, що він одним із перших в історії політичної думки став розглядати державу з точки зору інтересів людини і виводити її природні закони з розуму і досвіду, а не з технології. Італійський мислитель зробив висновок про тісний зв'язок між зовнішньою політикою держави і добробутом людей, які в ній проживають. Водночас він вважав мир лише моментом історичного кругообігу, а війни неминучими, так як люди більш схильні до зла, а не до добра, і тому віддають перевагу воєнним рішенням при зіткненні з проблемами. Крім того, на думку Н. Макіавеллі, негативну роль у налагодженні мирних конструктивних взаємовідносин між державами відіграє церква. Звідси він робив висновок, що в умовах того часу мир був неможливий і завдання держав полягає у перетворенні зовнішньої політики в ефективний засіб захисту своїх інтересів, причому будь-якими способами.

В цілому Н. Макіавеллі позбавляв зовнішню політику моралі й правових норм. Він надавав вирішального значення силі як фактору міжнародних відносин. Розглядав її як мету, до якої повинні прагнути держави, і водночас як основний засіб їхніх дій на міжнародній арені. Разом з тим італійський мислитель запропонував закріпити як норму міжнародних відносин право народів на об'єднання і безпеку від зовнішнього втручання. Він пропонував відмовитися від найманих військ і воювати лише за ті території, населення яких не ставиться вороже до тих, хто воює.

2. Теорія політичної рівноваги як різновидність традиційної парадигми.

Різновидністю класичного підходу до міжнародних відносин є теорія політичної рівноваги, її дотримувалися голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632 - 1677), англійський філософ Девід Юм (1711 - 1776) і швейцарський юрист Емерік де Ваттель (17І4 - 1767). Погляди останнього на проблеми міжнародних відносин особливо характерні для прихильників теорії політичної рівноваги.

Е. де Ваттель вважав, що Європа уже не безпорядне нагромадження окремих державних частин. Він писав: "Європа становить політичну систему, певне ціле, в якому все зв'язано з відносинами та різними інтересами націй, які проживають у цій частині світу". Звідси, постійна увага суверенів до всього, що відбувається у Європі. Саме це, на думку Е. де Ваттеля, породило знамениту ідею політичної рівноваги, рівноваги влади. Під цим він розумів такий стан справ, при якому жодна держава не в змозі абсолютно переважати над іншими та встановлювати для них закони.

Водночас швейцарський юрист у повній відповідності з класичною традицією вважав, що інтереси окремих осіб вторинні у порівнянні з інтересами нації (держави). Також законна і справедлива превентивна війна проти сусіда, що поводить себе загрозливо. У цьому випадку, як вважав Е. де Ваттель, доцільніше створювати коаліції, які б у випадку необхідності протистояли наймогутнішій державі та заважали їй диктувати свою волю

3. Ідеалістичний напрям в історії розвитку суспільно-політичної думки з міжнародної проблематики.

Виникнення ідеалістичного напрямку в поглядах на міжнародні відносини, а потім його розвиток пов'язані насамперед з ідеями іспанського теолога домініканця Франциско де Вітторіа (1486 - 1546), голландського юриста Гуго Гроція (1583 - 1645) і представника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724 - 1804). Свою назву напрям одержав тому, що його представники спиралися на відповідні філософські ідеї ідеалізму.

На думку Ф. де Вітторіа, у відносинах між людиною і державою пріоритет належить людині. Держава постає простою необхідністю, що полегшує проблему виживання людини. Природним правом людини є її право на свободу пересування. Іншими словами, природні права людини іспанський теолог ставив вище прерогатив держави, навіть випереджаючи сучасну ліберально-демократичну парадигму даного питання.

Засновник міжнародного права в буржуазній політичній науці Г. Гроцій закликав відмовитися від застарілих підходів у розв'язанні міжнародних конфліктів, виступав за використання державами в цьому плані лише мирних політичних методів і засобів. Питання співвідношення війни і права займає центральне місце в трьох книжках праці мислителя "Про право війни і миру". На його думку, тільки мир відкривав можливості для вирішення проблем, що виникають у соціальному житті народів. Звідси випливає вихідне положення концепції Г. Гроція - необхідно утримуватися від застосування сили для зміни політичних ситуацій, оскільки "силова боротьба" - не єдиний засіб відстоювання державних інтересів. Навіть у випадку розв'язання війни якоюсь державою треба спочатку використати процедуру примирення шляхом безпосередніх переговорів або врегулювати конфлікт за допомогою посередника.

Г. Гроцій вперше почав розробляти питання про справедливі і несправедливі війни. Несправедливими він вважав війни, які велися державами "задля власної вигоди", проти відсталих народів, неспроможних дати відсіч агресорові. Справедливі ж війни велися з метою захисту територіальних кордонів країни або іншого народу від агресії. Таке судження фактично приводить до висновку щодо необхідності колективної боротьби за підтримання миру. Прагнення голландського юриста до миру і злагоди знайшло розуміння у відомого німецького філософа І. Канта вже в інших історичних умовах.

У своїй знаменитій праці "Про вічний мир" І. Кант обгрунтував думку про здатність права сприятливо впливати на відносини між державами. Він вважав, що "вічний мир" настане після укладення мирних договорів і навіть виробив власний проект такої угоди, яка складалася з шести статей. У першій прелімінарній статті філософ пропонував установити спеціальний пункт, що держави при укладенні мирних договорів зобов'язуються не вміщувати в них статей чи положень, які б приховували у собі можливість виникнення нової війни. Друга стаття проголошувала заборону будь-яких видів "територіальних надбань" держав. У статті третій заявлялося, що постійні армії поступово зникнуть, а оборону країни здійснюватимуть добровільні об'єднання людей, що пройшли військову підготовку. П'ята стаття наголошувала на важливості відмовитися від будь-яких спроб змінити політичний устрій і правління іншої держави. Нарешті, у шостій статті проголошувалося, що жодна держава під час війни з іншою не повинна вдаватися до таких ворожих дій, які робили б неможливою взаємну довіру за майбутнього миру. У так званих "залишкових" статтях мова йшла про забезпечення досягнутого миру. При цьому особлива увага зверталася на таку основу міжнародного права як добровільний союз держав, у якому реалізується устрій, подібний до громадянського суспільства.

Таким чином, в основу поглядів представників ідеалістичного напряму покладена ідея про моральну та політичну єдність людства, а також невід'ємні, природні права людини. Прихильників ідеалізму завжди супроводжувала переконаність про можливість досягнення вічного миру між людьми або шляхом правового і морального регулювання міжнародних відносин, або іншими шляхами, пов'язаними з самореалізацією історичної необхідності.

4. Погляди представників марксистської парадигми на міжнародні відносини.

Засновники марксизму Карл Маркс (1818 - 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895), а також їх російський послідовник Володимир Ульянов-Ленін (1870 - 1924) у своїх концептуальних схемах міжнародної політики та міжнародних відносини виходили з основоположних ідей марксистської ідеології про класову боротьбу, всесвітньо-історичну місію пролетаріату і неминучість перемоги соціалізму. Поряд з очевидною затеоретизованістю деяких положень, не можна заперечувати конкретних практичних надбань представників цього напряму в підходах і розумінні суті та направленості розвитку міжнародних відносин.

Початок всесвітньої історії, а значить і такого рівня розвитку міжнародних відносин, коли вони дійсно набрали характеру відносин між народами, класики марксизму пов'язували з епохою капіталізму. Саме капіталістичний устрій привів до створення єдиного світового ринку і перетворив буржуазію в панівний клас у масштабах всього світу. Звідси, міжнародні відносини набули чітко вираженого двоякого характеру. В економічному плані вони стали відносинами експлуатації, в політичному - відносинами панування і підпорядкування, а значить і відносинами класової боротьби та революції. На цій поставі теоретики марксизму робили як мінімум два висновки. Перший - внутрішня політика держави, в основі якої знаходиться капіталістичний спосіб виробництва (тобто велика промисловість), визначає зовнішню політику, її характер, зміст, направленість, прояви. Другий - національний суверенітет і державні інтереси вторинні, так як об'єктивні закони сприяють становленню світового суспільства, в якому панує капіталістична економіка і рушійною силою якого є класова боротьба та всесвітньо-історична місія пролетаріату.

Стає зрозуміло, що К. Маркс і Ф. Енгельс, як прихильники чіткої детермінації подій у всесвітньому масштабі впродовж історичного розвитку людства, важливе місце відводили обгрунтуванню положення про те, що в суспільній сфері, в тому числі в галузі міжнародних відносин, все підпорядковується строгим законам і закономірностям. Базовим при цьому був закон зміни суспільно-економічних формацій. На основі цього закону В.Ленін створив свою теорію імперіалізму, як вищої фази в розвитку капіталізму, яка одночасно, на його думку, була останньою стадією капіталістичного розвитку і свідчила про загнивання і неминучу загибель буржуазного ладу. На міжнародній арені дана фаза супроводжувалася зростанням напруги та виникненням імперіалістичних воєн.

У праці "Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" В. Ленін відзначав, що з завершенням епохи політичного поділу світу між імперіалістичними державами на перший план виступає проблема його економічного поділу між монополіями. Останні вступають у гостру конкурентну боротьбу між собою, що стає джерелом світових політичних криз, війн і революцій. Такі війни слугували засобом, за допомогою якого панівні класи намагалися захистити свої інтереси, зміцнити свої позиції як всередині держави, так і на міжнародній арені.

Теоретики марксизму в цілому негативно оцінювали війни. "Війна це те саме, як коли б нація кинула у воду частину свого капіталу", - писав К. Маркс. Водночас і він, і його послідовники не заперечували воєн взагалі, а тільки закликали розрізняти їхнє політичне значення. Звідси, подібно до Г. Гроція, марксисти поділяли всі війни на несправедливі, загарбницькі і справедливі. До перших відносилися насамперед імперіалістичні війни, які вели великі держави за території, економічні прибутки і політичне панування. Навпаки, війни, спрямовані проти буржуазного ладу, за національне визволення, проти деспотичних режимів вважалися правомірними і справедливими. Головну умову утвердження миру К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали в боротьбі робітничого класу за повалення влада буржуазії та знищення експлуатації.

Безумовно, низка положень марксистської парадигми не може сприйматися, як ще недавно це було в працях авторів з соціалістичних країн, однозначно позитивно. Не витримала випробувань часом ленінська теорія про загибель капіталізму й імперіалізм як його останню стадію, переддень соціалістичної революції. Трагічні наслідки мала на практиці теза про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську і більшовицький курс на здійснення "світової революції". Але в цілому марксистські погляди на міжнародні відносини, як і підходи представників інших напрямів, сприяли конституюванню ТMB у відносно самостійну галузь знань і появі різноманітних сучасних дослідницьких шкіл і концептуальних побудов.