Предмет теорії міжнародних відносин

7. Сучасні теорії і концептуальні основи міжнародних відносин

1. Проблема класифікації сучасних теорій міжнародних відносин.

Мета численних класифікацій сучасних течій у науці про міжнародні відносини полягає в осмисленні стану і теоретичного рівня, досягнутого нею шляхом узагальнення наявних концептуальних підходів і співставлення їх із зробленим раніше. У залежності від критеріїв можна навести низку основних класифікацій сучасних теорій міжнародних відносин.

Перша класифікація - за географічним критерієм - виділяє чотири види концепцій: англосаксонські. радянські, китайські та теоретичні побудови учених - представників країн "третього світу".

Друга класифікація - на основі ступеня спільності розглядуваних теорій - розрізняє глобальні концепції (політичний реалізм і філософія історії) та часткові теоретичні конструкції (біхевіоризм). Серед останніх також називають теорію міжнародних акторів, теорію інтеграції, теорію міжнародних організацій, а також теорію стратегії, конфліктів і дослідження миру.

Третя класифікація - на основі методу дослідження міжнародної проблематики - основну увагу приділяє традиційному та модерністському або "науковому" напрямам в аналізі міжнародних відносин.

Четверта класифікація - на основі ступеня важливості проблем теорії міжнародної політики - виділяє сучасні політичні теорії природи міжнародних відносин і концепції змісту сучасної міжнародної політики. Саме такої класифікації дотримуються, наприклад. В. Мадіссон і В. Шахов у посібнику "Політологія міжнародних відносин". Дана типологія характерна, насамперед, для представників політологічної науки.

Нарешті, п'ята класифікація - на основі низки комплексних критеріїв - розрізняє ряд підходів. Зокрема, Д. Коляр звертав увагу на класичну теорію "природного стану" (тобто політичний реалізм), теорію "міжнародного співтовариства" (або політичний ідеалізм), марксистську ідеологічну течію, англо-саксонську теорію і французьку школу міжнародних відносин. Французький соціолог М. Мерль основними напрямами в сучасній ТMB вважає традиціоналістський (Г. Моргентау, Г. Кісінджер), англо-саксонський на основі біхевіоризму та функціоналізму (Д. Сінгер, Д. Істон), марксистський і неомарксистський (П. Суізі, І. Валлерстайн), Саме виходячи з комплексних критеріїв, ми виділимо і проаналізуємо наступні основні теорії міжнародних відносин - політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транснаціоналізм, неомарксизм, неореалізм і соціологію міжнародних відносин.

2. Політичний ідеалізм у науці про міжнародні відносини.

Цей напрям ще кваліфікується як утопізм і його базова ідея - переконання про необхідність і можливість покінчити з світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання і демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі та справедливості. Звідси, прихильники політичного ідеалізму виступали за створення системи.

Ідеалістична традиція в теорії й на практиці знала своє втілення у розробленій американським президентом В. Вільсоном програми створення Ліги Націй, у договорі про відмову застосовувати силу в міждержавних відносинах - пакт Бріана - Келлога (1928 p.), у відмові США від дипломатичного визнання змін, що досягнуті за допомогою сили, - доктрина Стаймсона (1932 p.), у діяльності держсекретаря США Дж. Даллеса і помічника президента США з питань національної безпеки З. Бжезинського, президентів США Дж. Картера (1976 - 1980) і Дж. Буша (1988 - 1992).

У науковій літературі політичний ідеалізм був представлений книгою "Досягнення миру через світове право" американських авторів Л. Сона і Р. Кларка. Вони запропонували проект поетапного роззброєння і створення системи колективної безпеки для всього світу. Основним інструментом подолання війн і досягнення вічного миру між народами повинен стати світовий уряд під керівництвом ООН, який буде діяти на основі детально розробленої світової конституції.

Однак світова війна, локальні війни та конфлікти, "холодна війна" значною мірою підірвали основи політичного ідеалізму. Вважалося, що він утратив будь-який вплив і безнадійно відстав від вимог сучасності, Наслідком стало відродження європейської класичної традиції, для якої характерний вихід на перший план при аналізі міжнародних відносин понять "сила", "баланс сил", "національний інтерес", "конфронтація", "протистояння", "конфлікт".

3. Політичний реалізм Г. Моргентау та Р. Арона.

Прихильники політичного реалізму запропонували струнку теорію і надовго визначили шляхи розвитку науки про міжнародні відносини. Головними ідеологами і виразниками цього напряму стали американський учений Ганс Моргентау і французький соціолог Раймон Арон. Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування - як універсальну для всіх часів і регіонів.

Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау праці "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу". Багато дослідників вважають її "найбільш важливою книгою з теорії міжнародних відносин, що будь-коли була написана". У своїй концепції Г. Моргентау виходить з шести принципів політичного реалізму. Здійснимо їх короткий виклад та аналіз на основі як праці самого американського дослідника.

1-й принцип - політика підпорядкована об'єктивним законам, підґрунтя яких знаходиться у вічній і незмінній людській природі. Тому можна створити раціональну теорію, яка дозволяє відносно об'єктивно відтворити зміст міжнародної політики.

2-й принцип - політичний реалізм ґрунтується на "понятті інтересу, вираженого у термінах влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і практичних цілей.

3-й принцип - політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можна лише за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.

4-й принцип - визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.

5-й принцип - відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами. Одна справа - знати, що нації підпорядковуються моральному закону в своїй політиці, а зовсім інша - претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.

6-й принцип - політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної, моральної, релігійної).

Отже, з точки зору Г. Моргентау, міжнародні відносини спираються на об'єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами - воєнної стратегії та політичної гри та добиватися балансу влади (сили), яка є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру - це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

У дусі політичного реалізму розглядав міжнародні відносини у своїх основних працях "Мир і війна" (1967 p.) і "Клаузевіц: філософія війни" (1983 р.) відомий французький соціолог та політолог Р. Арон. Він також не без успіху прагнув доповнити політичний аналіз міжнародних реалій соціологічним.

На думку Р. Арона, в епоху індустріальної цивілізації та ядерної зброї завойовницькі війни стають невигідними й ризикованими. Але це не означає докорінної зміни основної особливості міжнародних відносин, яка полягає у законності та узаконеності використання сили їх учасниками. Тому, вважав Р. Арон, мир неможливий, але й війна невірогідна. Нормальним для міжнародних відносин є конфлікт, а не його відсутність. Тому головне, що вимагає пояснення - це не стан миру, а стан війни. Звідси Р. Арон виходить на специфіку соціології міжнародних відносин, зміст основної проблематики якої ми проаналізуємо далі в контексті розгляду досягнень французької соціологічної школи.

Коротко треба підсумувати, що незважаючи на концептуальну стрункість, прагнення спиратися на об'єктивні закони суспільного розвитку, схильність до зваженого і строгого аналізу міжнародної дійсності, політичний реалізм не став безроздільно пануючою парадигмою в науці про міжнародні відносини. Справа в тому, що політичний реалізм абсолютизував роль сили в міжнародних відносинах, зводив останні до міждержавних, а також не враховував нові важливі зміни і тенденції розвитку, які вимагали застосування поряд з традиційними нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин. Все це викликало критику на адресу прихильників політичного реалізму з боку представників інших сучасних напрямів ТMB.

4. Модернізм або "науковий" напрям в аналізі міжнародних відносин.

Модернізм, як новий науковий напрям, активно почав розвиватися після другої світової війни. Його представники прагнули застосувати до аналізу міжнародних відносин новітні методи і технології, в цілому надати більшої "науковості" ТМВ. Полеміка між "модерністами" і "традиціоналістами" досягла особливої напруги в 60-і рр. й одержала назву "нової великої суперечки". Представники модернізму найчастіше не зачіпали вихідні постулати політичного реалізму і критикували його прихильників за дотримання традиційних дослідницьких методів, які грунтувалися головним чином на інтуїції та теоретичній інтерпретації. Натомість учені нового покоління (Й. Райт, К. Дойч, Д. Сінгер) прагнули за допомогою використання математичних методів, методики моделювання, збору та обробки даних й інших дослідницьких способів надати вивченню міжнародних відносин справді науковий статус. Однак, на думку французького соціолога М. Мерля, такий підхід зовсім не означає, що можна обійтися без глобальної пояснювальної гіпотези.

Спільною для модернізму була прихильність до міждисциплінарного підходу, прагнення до застосування строгих наукових методів і процедур, до збільшення числа емпіричних даних, які піддаються перевірці. Його недоліки полягають у фактичному запереченні специфіки міжнародних відносин, фрагментарності конкретних дослідницьких об'єктів, яка зумовлює фактичну відсутність цілісної картини міжнародних відносин, у нездатності уникнути суб'єктивізму. Водночас багато досліджень прихильників модерністського напрямку виявилися дуже плідними, збагатили науку не тільки новими методиками, але й зробленими на їх основі вагомими висновками.

Прикладом можуть бути деякі положення К. Райта. Так, наприклад, він виділяє три групи причин напруженості в сучасному світі - політичні, соціокультурні та психологічні. Причому чи не найважливішою з них вважає стереотипність людської природи, людської свідомості. З цього приводу вчений у праці "Проблеми стабільності і прогрес у міжнародних відносинах" зазначав: "Наука і технічний прогрес відіграють доцентрову роль у світовому розвиткові, в той час як традиції, які знаходяться у свідомості й психології людей, розділяють їх на групи, які відповідають таким історичним формам спільності, як нація, народ та інші, що ведуть боротьбу за воєнну міць суверенних держав і можуть існувати тільки якщо національні воєнні сили врівноважені". Фактично це підтверджує, що полеміка між прихильниками модернізму і політичного реалізму стосувалася, головним чином, не природи й змісту, а методів дослідження міжнародних відносин.

8. Транснаціоналізм: причини виникнення, зміст, різновиди

Концепція транснаціоналізму виникла на ґрунті критики класичних засад політичного реалізму. При цьому "транснаціоналісти" об'єднали прихильників різних течій, зокрема теорії інтеграції та взаємозалежності. Основні ідеї транснаціоналізму були викладені в книзі американських учених Дж. Ная і Р. Коохейна "Транснаціональні відносини та світова політика". Вони обгрунтували ідею, згідно якої політичний реалізм і властива йому етатистська парадигма не відповідають характеру й основним тенденціям міжнародних відносин і їх треба відкинути. Міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій, а тому держава як міжнародний актор позбавляється своєї монополії. Транснаціоналізм сприяв усвідомленню низки нових явиш і тенденцій у міжнародних відносинах.

Так, прихильники теорії інтеграції взамін концепції балансу сил активно поширюють формулу "від балансу сил до балансу інтересів" (Девід Мітрані). Саме "баланс інтересів" проголошується основоположним принципом взаємодії суб'єктів міжнародного життя. Тут проявляється прагнення пояснити суперечності та конфлікти сучасного світу його недосконалістю. Передовсім недосконалістю структур державного спрямування, який має егоцентричний характер і не враховує загальнолюдську потребу до єднання. Однак спеціалісти більш плідним вважають підхід, який розглядає силу та інтерес не як протилежні поняття, а як такі, що доповнюють одне одного.

Поширеною в рамках транснаціоналізму є концепція "взаємозалежності". Її прихильники визначають процес посилення взаємозв'язків у сучасному світі як результат "одностайності людської природи - особливо її ірраціональної, емоційної, підсвідомої верстви". При цьому головний акцент робиться на можливі небезпечні наслідки ядерної війни, що веде до необхідності формування єдиного світу, бо інакше не буде ніякого. Недаремно А. Тойнбі наголошував, що для відвернення небезпеки війни потрібно об'єднати людство. Для цього необхідно організувати його у вигляді "всесвітньої федерації", ліквідувавши державний суверенітет як "головну перешкоду на шляху злиття людства в одне ціле".

Інші прихильники даної концепції акцентують увагу на сучасній техніці як головній рушійній силі процесу взаємозалежності. У цьому контексті Дж. Розенау зауважував: "Сучасна наука і технологія підірвали простір і час і таким чином посилили взаємозалежність у світі політики". Ще далі пішов відомий політолог З. Бжезінський, який вважав, що посилення взаємозалежності веде до формування нової моделі міжнародних відносин. У її рамках державний суверенітет втрачатиме значення, а набиратиме силу тенденція "глобального політичного процесу". Фактично це означає, що єдиним сумісним інтересом усіх міжнародних суб'єктів стає виживання і розвиток людства в обстановці викликів з боку глобальних проблем і кризи цивілізації. Тому необхідно вести пошук відповідних засобів і розробку нових стратегій на глобальному, регіональному і субрегіональному рівнях.

У цілому можна погодитися з висновком українських політологів В. Шахова і В. Мадіссона, що концепція взаємозалежності в контексті транснаціоналізму є своєрідною інновацією так званої теорії конвергенції, яка особливо була поширена на Заході в період "холодної війни". Зміст теорії полягав у прагненні довести, що в період НТР між різними за своїм суспільно-політичним ладом країнами існує значно більше схожих рис, ніж розбіжностей. Причому НТР, що охоплює всі індустріально розвинені країни, сприяє дальшому поширенню цих схожих рис і веде до постійного зближення передових країн на шляху до створення єдиного постіндустріального суспільства. Разом з тим не можна не помітити, що, подібно до класичного ідеалізму, транснаціоналізм має схильність до переоцінки справжнього значення тенденцій, які свідчать про зміну характеру міжнародних відносин.

9. Неомарксистська концепція міжнародних відносин

Представників неомарксизму, як і транснаціоналізму, також об'єднує ідея про цілісність світового співтовариства та деяка утопічність в оцінці його майбутнього. Основою концептуальних побудов неомарксистської традиції, яка особливо активно розвивається в слаборозвинутих країн від індустріальних держав, про експлуатацію та пограбування перших другими.

Ґрунтуючись на деяких положеннях класичного марксизму, неомарксисти, зокрема П. Суізі та І. Валлерстайн, зображують простір міжнародних відносин у вигляді глобальної імперії, периферія якої залишається під домінуванням центру навіть після здобуття колоніальними державами незалежності. Це знаходить прояв у нерівномірності економічних обмінів і нерівномірності розвитку. Так, "центр" залежить у своєму розвитку від сировини й ресурсів "периферії". У свою чергу, периферійні країни є споживачами промислової та іншої продукції, що виробляють більш потужні держави, і потрапляють у залежність від останніх шляхом нерівномірного економічного розвитку, коливання світових цін на сировину та економічної допомоги з боку розвинутих держав. У 70-і рр. таке розуміння змісту міжнародних відносин стало для країн "третього світу" основою ідеї про необхідність запровадження нового світового економічного порядку. Саме під тиском цих країн Генеральна Асамблея ООН у квітні 1974 p. прийняла відповідну декларацій і програму дій, а в грудні того ж року - Хартію про економічні права та обов'язки держав.

Характерною для неомарксизму є концепція "мирного співіснування", яка набула неабиякого поширення в сучасній міжнародній політиці. Вона вперше була запропонована ще на початку 20-х рр. на Генуезькій конференції Радянською Росією і мала своїм вираженням Раппальський мирний договір більшовиків з Веймарською Німеччиною від 16 квітня 1921 p. Щодо нових умов ядерної єри та "холодної війни" концепція "мирного співіснування держав з різним соціально-політичним устроєм" була обґрунтована радянським керівництвом на XX з'їзді КПРС в 1956 p. Вона проголошувалася як єдино можлива в умовах поділу світу на антагоністичні суспільно-політичні системи.

Проте мирне співіснування розглядалося як специфічна форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом, перенесена в царину міжнародних відносин. Звідси, зміст мирного співіснування визначався як боротьба двох протилежних суспільних систем. Таке тлумачення мирного співіснування мало своїм наслідком посилення конфронтації у міждержавних стосунках, оскільки зовнішня політика спрямовувалася на те, щоб виграти це "історичне протиборство". Зрештою це суперництво завершилося поразкою світу "реального соціалізму", але неомарксистська концепція мирного співіснування і сьогодні залишається однією з провідних парадигм, що визначають сучасне міжнародне життя, принципи побудови міжнародних відносин, але вже на суто демократичних засадах. На її основі було сформульоване і поставлене в практичну площину питання про створення нового міжнародного порядку, що передбачає докорінне соціально-економічне і політичне перетворення людського суспільства.

Концепція нового міжнародного порядку пропонує встановлення такого типу взаємовідносин між країнами й народами, за якого б панували співробітництво, взаєморозуміння, довіра, а не воєнна сила. Причому прихильники даної концепції, - а серед них виразники не тільки неомарксизму, але й інших напрямів міжнародних відносин, - розглядають встановлення такого нового порядку не тільки як результат зовнішньополітичних зусиль держав, але й як об'єктивно необхідний процес суспільного розвитку в цілому. Він одержав назву процесу формування глобальної політичної діяльності. Під нею слід розуміти діяльність усіх суб'єктів світового співтовариства - сукупну міжнародну діяльність держав, класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів і партій на світовій арені, яка спрямована на збереження життя на землі, визначення форм, завдань, змісту та напрямів їхньої глобальної діяльності для досягнення загальнолюдських цілей.

Таким чином, незважаючи на певну обмеженість, важливі положення концепції неомарксизму знайшли своє втілення в сучасній теорії та практиці міжнародних відносин. Вони збагатили інші модерні теорії міжнародних відносин і науку про міжнародні відносини в цілому, але аж ніяк не привели до їх синтезу. Про це, зокрема, яскраво свідчить аналіз ще однієї концептуальної схеми - неореалізму.

10. Школа неореалізму в Теорії Міжнародних Відносин

Термін "неореалізм" відображає прагнення частини учених до збереження переваг класичної традиції, з одного боку, й одночасно до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій і досягнень інших теоретичних течій. Виникнення школи неореалізму пов'язують з публікацією в 1979 p. книги американського науковця, К. Уолца. Настоюючи на тому, що теорія міжнародних відносин повинна ґрунтуватися на цілісності світу та розумінні існування глобальної системи, елементами якої є держави, К. Уолц зробив крок до зближення з транснаціоналістами. При цьому системний характер міжнародних відносин зумовлений, на його думку, властивостями структури міжнародної системи. Структурні ж властивості міжнародної системи є результатом взаємодії між великими державами. Великі держави також визначають зміст, форми і направленість своїх взаємовідносин з малими та середніми країнами. Така точка зору К. Уолца навіть дала привід називати неореалізм "структурним реалізмом" або просто "структуралізмом".

Основні положення структуралізму стосовно регіональних систем розвинув датський дослідник Б. Бузан. Регіональні системи він розглядає як проміжні між глобальною міжнародною і державною системами. Найважливішого особливістю регіональних систем є, з його точки зору, комплекс безпеки. Сусідні держави настільки сильно зв'язані в питаннях безпеки, що національна безпека однієї з них не може бути відокремлена від національної безпеки інших. Водночас ці держави піддаються маніпулюванню і впливу з боку великих держав.

На основі цієї методології датський учений М. Мозафарі здійснив аналіз структурних змін, які відбулися в Перській затоці в результаті іракської агресії проти Кувейту, а потім розгрому Іраку фактично американськими військами. Він зробив висновок про переваги структуралізму в порівнянні з іншими теоретичними напрямами в міжнародних відносинах. Разом з тим М. Мозафарі показав і слабкі сторони неореалізму, серед яких положення про вічність і незмінність таких характеристик міжнародної системи, як її "природний стан", баланс сил, статичність тощо.

Можна констатувати, що недоліки неореалізму, як й інших теоретичних напрямів, далеко не завжди можна виправдати. Ці концептуальні побудови часто нездатні відобразити радикальні зміни на світовій арені. Така невдоволеність станом і можливостями науки про міжнародні відносини привела до виникнення соціології міжнародних відносин як самостійної дисципліни й теоретичного наукового напряму.

11. Соціологія міжнародних відносин. Французька соціологічна школа

З метою продовження попередньої думки розпочнемо цей пункт з аналізу поглядів на теорію французького соціолога Ж.Ж. Роша. На його думку, будь-якій теорії властиві такі недоліки як консерватизм, тенденція до редукціонізму, а також до гегемонізму. Консерватизм - оскільки теорія як результат складних і тривалих зусиль по узагальненню багатьох аналітичних досліджень прагне до збереження накопиченого, захисту його від проникнення неприйнятних для неї (теорії) положень і висновків. Редукціонізм - бо кожна теорія будується на фундаменті, який складається з однієї або кількох аксіом. Гегемонізм - так як будь-яка теорія грунтується на презумпції раціонального. У зв'язку з цим явище, яке не вписується органічно у її пояснювальні рамки, проголошується ірраціональним і розглядається як маргінальне, що не впливав на загальні висновки або й підлягає навіть знищенню. Звідси, будь-якій теорії загрожує небезпека виродження в теогонію.

Прагнення уникнути вказаних недоліків, а також, як уже зазначалося, подолати обмеженість різних теоретичних напрямів у галузі міжнародних відносин спонукало багатьох дослідників (насамперед французьких - Р. Арона, Г. Бутуля. Л. Пуар'є. Б. Баді, М. Мерля та ін.) звернутися до соціології міжнародних відносин. Її визначення можна дати, грунтуючись на дефініції coціoлoгії російського ученого С. Фролова: наука, яка вивчає "структури суспільства, їх елементи й умови існування, а також соціальні процеси, що протікають у цих структурах" (Фролов С. Социология. - М., 1994. - С. 15). Звідси, соціологія міжнародних відносин - дисципліна, яка покликана аналізувати структури єдиної міжнародної системи на основі соціологічного підходу та використання соціологічних методів (насамперед методик прикладного аналізу, якими є контент-аналіз, івент-аналіз і когнітивне картування, а також біографічного методу, методу включеного спостереження, експерименту, масового опитування тощо).

Фактично аналіз проблематики міжнародних відносин з позицій соціологічного підходу означає дотримання свого роду "транстеоретичного" принципу, який вимагає:

1) розглядати міжнародні відносини з позицій глобальності (єдності) й системності (цілісності);

2) взаємозалежність тенденцій і зв'язків;

3) поєднання "макро"- і "мікропарадигм".

Звернемося до аналізу конкретних досягнень у галузі науки про міжнародні відносини представників французької соціологічної школи як найвпливовішої з точки зору розвитку соціології міжнародних відносин. Р. Арон у своїй фундаментальній праці "Мир і війна між націями" виділив чотири аспекти вивчення міжнародних відносин з позицій соціології. Він описав їх у відповідних розділах цієї книги: "Теорія", "Соціологія", "Історія" і "Праксеологія".

У першому розділі визначаються основні правила та концептуальні знаряддя аналізу. Р. Арон показав на основі порівняння міжнародних відносин із спортом, що існують два рівні теорії. Перший покликаний відповідати на питання, "які прийоми гравці мають право застосовувати, а які ні; яким чином вони розташовуються на різних лініях ігрового майданчика; що роблять для підвищення ефективності своїх дій і для руйнування зусиль противника". На другому рівні розробляється відповідний план на гру, уточнюються завдання кожного гравця і його дії у тих або інших типових ситуаціях, які можуть скластися на майданчику. Тут як типові види поведінки учасників міжнародних відносин виділяються та аналізуються стратегія і дипломатія, розглядається сукупність засобів і цілей, характерних для будь-якої міжнародної ситуації, а також типові системи міжнародних відносин.

На цій основі будується соціологія міжнародних відносин, предметом якої є насамперед поведінка міжнародних акторів. Соціологія покликана відповісти на питання, чому даний актор веде себе на міжнародній арені саме так, а не інакше. Звідси, її головне завдання - вивчення всіх закономірностей і особливостей, що визначають насамперед політику держав і хід міжнародних подій.

Зробити це неможливо без використання історичних досліджень. Тому соціолог повинен постійно звертатися і до теорії і до історії.

У четвертій частині книги Р. Арона, яка присвячена праксеології, з'являється ще один символічний персонаж - арбітр. Стосовно міжнародних відносин це означає, що їх аналіз не може обмежуватися тільки спостереженням і описанням, а вимагає також суджень і оцінок про ті чи інші події, фактори та акторів на арені світової політики.

Ще один представник французької соціології міжнародних відносин - Гастон Бутуль - обґрунтував основні положення полемології - комплексного вивчення війн, конфліктів та інших форм "колективної агресивності" із залученням методів демографії, математики, біології й інших точних і природничих наук. Основне завдання полемології - об'єктивне та наукове вивчення війн як соціального феномену, що піддається спостереженню так само, як і будь-який інший соціальний феномен, але окрім того здатен пояснити причини глобальних змін у суспільному розвитку впродовж історії людства. Полемологія ґрунтується на чотирьох основних положеннях:

- по-перше, саме війна породила історію, оскільки остання почалася виключно як історія збройних конфліктів. Причому на даний час малоймовірно, що історія перестане бути "історією воєн";

- по-друге, війна не дозволяє державам і народам перебувати в самоізоляції, тому вона є найенергійнішою і найефективнішою формою цивілізаційних контактів;

- по-третє, війни є рушіями технічного прогресу;

- по-четверте, війна виступає найпомітнішою з усіх перехідних форм соціального життя, результатом і джерелом як порушення, так і відновлення рівноваги.

Г. Бутуль підкреслює, що полемологія спирається на величезну джерельну базу, а тому він пропонує класифікувати факти за такими напрямами: 1) опис матеріальних фактів по мірі зменшення їх об'єктивності; 2) опис видів фізичної поведінки на основі уявлень учасників воєн про їх цілі; 3) перший етап пояснення: думки істориків й аналітиків; 4) другий етап пояснення: теологічні, метафізичні, моралістські, філософські погляди й доктрини; 5) вибірка та групування фактів і їх первинна інтерпретація; 6) гіпотези відносно об'єктивних функцій війни; 7) гіпотези відносно періодичності воєн; 8) соціальна типологія воєн, тобто їх залежність від типових рис того або іншого суспільства.

На основі цієї класифікації Г. Бутуль обґрунтував типологію причин воєнних конфліктів:

- порушення взаємної рівноваги між суспільними структурами (наприклад, між економікою і демографією);

- утворені в результаті такого порушення політичні кон'юнктури;

- випадкові причини і мотиви;

- агресивність і войовничі імпульси як психологічна проекція психосоматичних станів соціальних груп;

- ворожнеча і войовничість підкоряються несвідомому бажанню принести своїх дітей у жертву власній насолоді. "Комплекс цапа-відбувайла" - фрустрації, страхи, невдоволення, злість, які накопичуються, повертаються проти зовнішнього ворога, що не завжди розглядається як безпосередній винуватець, але якому приписуються ворожі наміри. "Дамоклів Комплекс" - почуття незахищеності є підґрунтям для реакцій страху, агресивності й насилля та може в будь-який момент викликати відповідні дії. Цей комплекс розглядається як найважливіший з точки зору своїх соціополітичних наслідків.

Безумовно, очевидним недоліком полемології є фактичне протиставлення війни (динамічного стану суспільства) мирові як "стану порядку і спокою". Відповідно, полемологія протиставляється "іренології" - соціології миру. По суті остання взагалі позбавляється свого предмету, оскільки, як писав Г. Бутуль і вважали його однодумці, "вивчати мир можна тільки вивчаючи війну". Водночас не можна не бачити суттєвого впливу полемології в розробку проблематики, дослідження причин і характеру збройних конфліктів. Найважливіше, виникнення полемології відіграло значну роль у становленні, легітимізації та подальшому розвитку соціології міжнародних відносин.

12. Основні напрямки дослідження міжнародних відносин після закінчення "холодної війни"

міжнародний політичний державний

1. Концепція "зіткнення цивілізацій" С.Хантінгтона. Теорія міжнародних відносин як розділ сучасної політичної науки сформувалася і розвивалася в умовах біполярного світу. Це не могло не відбитися на концептуальних підходах і проблематиці міжнародно-політичних досліджень. Всі значні прогнози розвитку міжнародних відношень припускали збереження й у майбутньому приблизно тієї ж ситуації, що існувала чотири десятиліття після закінчення другої світової війни. Хоча деякі політологи пророкували можливість змін у системі міжнародних відносин, її еволюцію убік багатополярності, але і вони виходили з того, що обидві наддержави - СРСР і США - як і раніше будуть грати найважливішу роль.

Реальні зрушення у світовій політиці виявилися наскільки радикальними, настільки і несподіваними для більшості дослідників міжнародних відносин. В один момент розсипалися багато теоретичних концепцій, що здавалися непорушними. Політична картина світу змінюється настільки стрімко, що наукова думка не завжди за нею встигає. Серед політологів спостерігається, з одного боку, деяка розгубленість, а, з іншого боку, прагнення хоч якось пояснити нові світові реалії і спрогнозувати динаміку подальших змін у світі.

Одна з перших спроб дати теоретичне обґрунтування пов'язаних із закінченням "холодної війни" змін була розпочата ще на рубежі 80-90-х років американським вченим і дипломатом Френсісом Фукуямою. У своїй голосній роботі "Кінець історії" він висунув тезу про повне вирішення конфлікту двох ідеологій - ліберальної демократії і комунізму, який лежав в основі "холодної війни". Комунізм потерпів поразку, і відкрилися перспективи для торжества принципів ліберальної демократії в усьому світі. Отже, на думку політолога, наступив "кінець історії", тобто стан безконфліктності. Точка зору Фукуями зазнала критики як ідеалістична і спрощена.

Більш серйозну дискусію викликала опублікована в 1993 році стаття авторитетного сучасного політолога С. Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій?". Вчений визначає цивілізації як соціокультурні спільноти самого вищого рангу і як самий широкий рівень культурної ідентичності людей. Для кожної цивілізації характерно наявність деяких об'єктивних ознак: спільність історії, релігії, мови, звичаїв, особливостей функціонування соціальних інститутів, а також суб'єктивної самоідентифікації людини. Спираючись на роботи А.Т ойнбі й інших дослідників, С. Хантингтон виділяє вісім цивілізації: західно-християнську, православно-християнську, ісламську, конфуціанську, латиноамериканську, індуїстську, японську й африканську. З його точки зору, цивілізаційний фактор у міжнародних відносинах буде постійно посилюватися. Цей висновок обґрунтовує в такий спосіб. По-перше, відмінності між цивілізаціями, основу яких складають релігії, найбільше суттєві, ці відмінності складалися сторіччями і вони сильніші, ніж між політичними режимами. По-друге, посилюється взаємодія між народами різної цивілізаційної приналежності, що веде як до зростання цивілізаційної самосвідомості, так і до розуміння відмінностей між цивілізаціями і спільністю в рамках своєї цивілізації. По-третє, зростає роль релігії, причому остання виявляється нерідко вирішальною щодо пояснення цивілізаційних коренів. По-п'яте, культурні відмінності менше піддаються змінам, ніж економічні і політичні, і, отже, менше сприяють компромісним розв'язанням. По-шосте, політолог відзначає посилення економічного регіоналізму, нерозривно пов'язаного з цивілізаційним чинником - культурно-релігійна схожість лежить в основі багатьох економічних організації й інтеграційних угруповань.

Вплив цивілізаційного чинника на світову політику після закінчення "холодної війни" С.Хантингтон бачить і в появі синдрому "братерських країн". Цей синдром полягає в орієнтації держав у взаємовідносинах між собою вже не на спільність ідеології і політичної системи, а на цивілізаційну близькість. Крім того, як приклад реальності цивілізаційних відмінностей він указує на те, що основні конфлікти останньих років відбуваються на лініях розламу між цивілізаціями - там, де проходить межа зіткнення цивілізаційних полів (Балкани, Кавказ, Ближній Схід).

Прогнозуючи майбутнє, С.Хантингтон приходить до висновку про неминучість конфлікту між західною і незахідними цивілізаціями, причому головну небезпеку для Заходу може представляти конфуціансько-ісламський блок - гіпотетична коаліція Китаю з Іраном і поруч арабських і інших ісламських держав. Політолог пропонує заходи, які, на його думку, повинні зміцнити Захід перед новою навислою над ним небезпекою. Серед іншого він закликає звернути увагу на так звані "розколоті країни", де уряди мають прозахідну орієнтацію, але традиції, культура й історія цих країн нічого загального з Заходом не мають. До таких країн С.Хантингтон відносить Туреччину, Мексику і Росію. Від зовнішньополітичної орієнтації останньої в значній мірі буде залежати характер міжнародних відносин доступного для огляду майбутнього, тому інтереси Заходу потребують розширення, підтримки і співробітництва з Росією.

2. Геополітичні концепції 3. Бжезинського. Стосунки з Росією знаходяться й у центрі уваги іншого відомого американського політолога - З. Бжезинського. У своїй книзі "Без контролю. Глобальне безладдя на порозі XXI сторіччя", опублікованої в 1993 році, він також намагається дати прогноз розвитку міжнародних відносин після закінчення "холодної війни". Проте, на відміну від цивілізаційного підходу С.Хантінгтона, підхід З.Бжезинського заснований на традиційних геополітичних принципах. На його думку, розпад Радянського Союзу призвів до геополітичного вакууму в серцевині Євразії, що є головною причиною конфліктності по периметру всього пострадянського геополітичного простору. Разом з активізацією ісламу й об'єктивної нездатності США забезпечити контроль над ситуацією в регіоні Середнього Сходу, що веде до появи величезної зони нестабільності, що може охопити частину Південно-Східної Європи, Середній Схід і район Перської затоки, а також південну частину колишнього Радянського Союзу. Усередині цієї, за словами політолога, "воронки виру насильства" є безліч вузлів потенційних конфліктів, які несуть загрозу усьому світу. Ступінь загрози зростає, оскільки існує можливість залучення в конфлікт інших країн і особливо Китаю (під сумнів ставиться дотримання цією країною режиму нерозповсюдження ядерної зброї).

Головну ж загрозу американський політолог бачить у поновленні імперської політики Росії. Не вірячи в необоротність демократичних перетворень у цій країні, він вважає неминучим повернення до спроб "відродження імперії". Така орієнтація російської зовнішньої політики, на думку З. Бжезинського, небезпечна для Сполучених Штатів, їй необхідно всіляко протидіяти. Тому в ряді статей і виступів останніх років він розвиває ідею про Україну як геополітичну противагу Росії, засновану на переконанні, що головна умова відродження "російської імперії" полягає в поглинанні Росією України.

3. Концепція "світи-системи" І. Валлерстайна і перспективи розвитку сучасних міжнародних відносин. Для повноти картини наведемо ще один прогноз про майбутню роль Росії в системі міжнародних відносин відомого американського політолога І .Валлерстайна. Його зовнішньополітична концепція часто визначається як неомарксистська. Така характеристика справедлива лише в тому відношенні, що, подібно К. Марксові, І. Валлерстайн бачить головну детермінанту політики, у даному випадку міжнародної, в економіці. У своїй основі міжнародні відносини, за І. Валлерстайном, є насамперед відносини економічні. Головна категорія його аналізу - "сучасна світ-система", яка не зводиться до окремих держав. Об'єднує цю "сучасну світ-систему" єдина капіталістична "світ-економіка". Логіка капіталістичної "світ-економіки" неминуче відтворює розподіл країн світу на "ядро" і "периферію", причому перше завжди знаходиться в привілейованому положенні стосовно другої. Держави, що входять до складу ядра капіталістичної "світ-системи", мають можливість жити за рахунок експлуатації периферії. Такий порядок не зміниться ніколи, оскільки він випливає із самої сутності "світ-економіки".

Крім держав, що входять до складу ядра або периферії, існують ще і напівпериферійні держави. Ці держави не входять до складу ядра "світ-системи", але і не відносяться цілком до периферії. Такою типовою напівпериферійною державою, на думку І. Валлерстайна, була Росія, починаючи з реформ Петра I і Катерини II. Незважаючи на ці і наступні спроби реформування, Росії не вдалося ввійти до складу ядра, але одночасно вона зуміла уникнути долі периферійних країн, що стали в більшості колоніальними придатками головних держав світу. Традиційний "товар", що визначає місце і роль Росії в "світ-системі", - її геополітична міць і військова сила. Саме ці чинники змушували рахуватися з Росією інші держави і дозволяли їй мати статус "наддержави". Принципово не змінили цю ситуацію і роки Радянської влади. Як вважає І. Валлерстайн, зміни в окремій країні або навіть у групі країн не спроможні вплинути на фундаментальні властивості "світ-системи". З його точки зору, світова система соціалізму була повною фікцією, оскільки визначали логіку світового економічного розвитку закони капіталістичного ринку.

Майбутнє світу після закінчення "холодної війни" І. Валлерстайн схильний малювати у вовкуватих тонах. На відміну від С. Хантінгтона, причини прийдешніх конфліктів він бачить не в цивілізаційних, а в економічних чинниках. Політолог думає, що вже на початку XXI сторіччя можна очікувати викликів і навіть прямих нападів держав маргиналізованого, бідного і відсталого Півдня на багатий Північ, а також загарбницьких війн між самими державами Півдня, і все це може бути з застосуванням ядерної зброї.

Нестабільними будуть і відносини всередині самого ядра "світ-системи". Економічна конкуренція виявляє в ній три основних центри сили - США, Японії й об'єднана Європа. Але надалі неминуче об'єднання США і Японії в єдиний блок, що має антиєвропейську спрямованість. Неминучим вважає І. Валлерстайн і використання цим блоком Китаю для розширення своїх можливостей у конкурентній боротьбі з європейськими країнами. У цій ситуації противагою альянсу США з Японією і Китаєм може стати створення російсько-європейського блока. Росія знову буде затребувана в її традиційній ролі - центру геополітичної і військової могутності. Хоча сьогодні потенціал Росії ослаблений, І. Валлерстайн не сумнівається, що він буде незабаром відновлений.

Размещено на Allbest.ru