Роль ООН у процесі забезпечення міжнародної інформаційної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний університет телекомунікацій

Навчально-науковий інститут захисту інформації

Кафедра управління інформаційною безпекою

Курсова робота

з дисципліни

«Забезпечення інформаційної безпеки»

на тему:

«Роль ООН у процесі забезпечення міжнародної інформаційної безпеки»

Виконала студентка групи УБД-21

Борисенко Анастасія Вікторівна

Київ 2014

Зміст

Вступ

1. ООН як один з основних суб'єктів міжнародного права

2. Роль ООН у процесі забезпеченні міжнародної інформаційної безпеки

2.1 Сучасний стан і тенденції забезпечення МІБ

2.2 Концепції міжнародної інформаційної безпеки

2.3 Рада Безпеки ООН як основний орган забезпечення миру

Висновки

Список використаних джерел та літератури

міжнародний інформаційний безпека оон

Вступ

Актуальність теми. Забезпечення миру та міжнародної безпеки залишаються основною проблемою сучасності. Минув той час, коли держави сподівалися захистити себе тільки шляхом створення власної оборони. Характер сучасної зброї не залишає жодній державі надії забезпечити свою безпеку лише військово-технічними засобами, нарощуванням озброєнь і збройних сил, оскільки не тільки ядерну або інформаційну війну, а й гонку озброєння виграти не можна. Стало очевидним, що безпека держав може бути забезпечена за допомогою не військових, а політичних і міжнародно-правових засобів. Шлях до гарантій безпеки кожної окремої держави лежить через всесвітнє зміцнення загальної безпеки. Усеосяжна система міжнародної безпеки становить новий підхід до проблеми забезпечення миру та безпеки на планеті. У створенні всеосяжної системи міжнародної безпеки особлива роль належить Організації Об'єднаних Націй.

Мета дослідження. Визначити роль Організації Об'єднаних Націй, як суб'єкту забезпечення міжнародної інформаційної безпеки та організації, що використовує міжнародно-правові засоби забезпечення миру та запобігання.

Завданнями, які потрібно вирішити для досягнення поставленої мети є:

1. Дослідження ООН як одиного з основних суб'єктів міжнародного права;

2. Визначення ролі ООН у процесі забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.

Об'єктом дослідження є ООН, як організація, що «залишається універсальним форумом, наділеним унікальною легітимністю, несучою конструкцією міжнародної системи колективної безпеки, головним елементом сучасної багатосторонньої дипломатії».

Предмет дослідження. Діяльность Організації Об'єднаних Націй в процесі забезпечення інформаційної безпеки держав.

Методи дослідження: порівняння (порівняння концепцій), узагальнення (визначення завдань МІБ), методи класифікації (класифікація миру), аналітичний метод (аналіз документів), метод ідеалізації (створення моделі ідеального міжнародного миру).

1. ООН як один з основних суб'єктів міжнародного права

Організація Об'єднаних Націй (ООН) -- універсальна міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.

Основна мета ООН:

ь підтримувати мир та безпеку на планеті;

ь розвивати дружні відносини між націями;

ь співробітничати у розв'язанні міжнародних проблем і заохочувати до поваги прав людини;

ь узгоджувати дії різних націй.

Члени-засновники -- 51 держава (в тому числі й Україна). Станом на 1998 рік ООН нараховувала 185 держав-членів. З 14 липня 2011 року має 193 держави-члени. Західна Сахара та інші маленькі держави не приєднались до ООН через їх невизнання.

Організація фінансується з обов'язкових та добровільних внесків від своїх держав-членів, і користується шістьма офіційними мовами: арабська, китайська, англійська, французька, російська та іспанська.

Основним документом в регулюванні роботи ООН є Статут ООН. Він був підписаний 26 червня 1945 року на конференції у Сан-Франциско і набув чинності 24 жовтня 1945 року. Остання дата відзначається як День Організації Об'єднаних Націй.

Статут ООН -- єдиний міжнародний документ, положення якого є обов'язковими для всіх держав.

Особливе значення Статуту полягає у тому, що він не тільки регулює діяльність міжнародної організації безпеки, а й закладає фундамент системи колективної безпеки, рівної для всіх, та слугує своєрідним кодексом поведінки держав у політичній, військовій, екологічній та гуманітарній сферах.

Першим практичним кроком на шляху створення ООН стала прийнята 1943 р. на конференції в Москві Декларація чотирьох держав -- СРСР, США, Великобританії та Китаю -- з питань загальної безпеки. У ній зазначалася необхідність заснування в найкоротший термін всесвітньої міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки. Ці положення були підтверджені на Тегеранській конференції у 1943 р.

У свою чергу, на конференціях у Думбартон-Оксі 1944 р. та Ялті 1945 р. були визначені основні риси майбутньої міжнародної організації. 26 червня 1945 р. учасники конференції в Сан-Франциско підписали Статут ООН, а 24 жовтня того ж року, після ратифікації його більшістю держав, Статут ООН набрав чинності.

Разом з делегаціями інших країн активну участь у цих заходах взяла і делегація УРСР.

У ст. 1Статуту ООН визначено, що основними цілями ООН є:

· підтримання миру і безпеки за допомогою колективних заходів для відвернення й усунення загрози миру і придушення актів агресії чи інших порушень миру;

· розвиток дружніх відносин між націями;

· здійснення міжнародного співробітництва в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру;

· бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей. [12, c. 7]

Принципи ООН:

o суверенна рівність всіх її членів;

o сумлінне виконання прийнятих на себе за Статутом зобов'язань;

o дозвіл міжнародних суперечок мирними засобами;

o стриманість у міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування проти іншої держави;

o надання членами Організації допомоги в усіх її діях, прийнятих згідно з цими принципами.

Відповідно до своїх цілей і завдань, ООН є універсальною організацією, відкритою для всіх миролюбивих держав, які можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Прийняття держави в члени Організації здійснюється постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. У Статуті не уточнюється, яка кількість голосів потрібна для прийняття такого рішення.

Членами ООН є суверенні держави. За процедурою оформлення членства статті 3-4 Статуту розрізняють найперших членів і пізніше прийнятих членів Організації. Серед пострадянських республік тільки Україна, Росія і Білорусь належать до найперших членів ООН (взявши участь у конференції у Сан-Франциско, підписали і ратифікували Статут ООН). Інші держави -- колишні республіки СРСР оформляли своє членство в ООН на підставі ст. 4 Статуту шляхом подання заяв про прийом [12, c. 10].

Генеральна Асамблея має право за рекомендацією Ради Безпеки призупинити здійснення прав та привілеїв одному з членів Організації. Підставою для цього є застосування проти такого члена Організації дій превентивного або примусового характеру. Відновлення втрачених прав та привілеїв може бути здійснене також Радою Безпеки. І як крайній захід за рекомендацією Ради Безпеки будь-який член Організації, що систематично порушує принципи Статуту ООН, може бути виключений з Організації рішенням Генеральної Асамблеї [12, c. 11].

На чолі ООН стоїть Генеральний секретар. Зараз цю посаду займає Пан Гі Мун (Республіка Корея), який є восьмим Генеральним секретарем ООН (з 1.01.2007 р.). 21 червня 2011 року він переобраний на другий строк.

Статут ООН передбачає головні та допоміжні органи ООН. Останні, якщо є потреба, можуть засновуватися відповідно до Статуту ООН [12, с. 12].

Головні органи Організації Об'єднаних Націй:

· Генеральна Асамблея;

· Рада Безпеки;

· Економічна рада;

· Соціальна рада;

· Рада з опіки;

· Міжнародний суд;

· Секретаріат.

Хоч у тексті Статуту головні органи наведено єдиним списком, за своїм правовим становищем і реальним значенням вони далеко не однозначні. Центральне місце у системі органів ООН посідають, безумовно, Рада Безпеки і Генеральна Асамблея.

Генеральна Асамблея ООН -- дорадчий представницький орган, у якому представлені всі держави-члени ООН.

Генеральна Асамблея проводить щорічні регулярні сесії, а також спеціальні (скликаються з будь-якого питання, якщо вимоги надходять від Ради Безпеки) і надзвичайні, які скликаються протягом 24 годин з моменту одержання Генеральним секретарем вимоги від Ради Безпеки й підтриманого голосами будь-яких членів Ради у випадках:

* якщо існує загроза миру;

* відбулося порушення миру або акт агресії й члени Ради Безпеки не прийшли до вирішення питання.

Відповідно до Статуту ООН Генеральна Асамблея відіграє істотну роль у діяльності ООН. Вона робить значний внесок у розробку й підготовку низки важливих міжнародних документів, кодифікації принципів і норм міжнародного права.

Рада Безпеки ООН. Як зазначається у Статуті ООН (ст. 24), для забезпечення швидких і ефективних дій Організації на Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. У межах своїх функцій і повноважень Рада Безпеки подає на розгляд Генеральної Асамблеї щорічні доповіді і за потребою -- спеціальні доповіді [12, с. 21].

Економічна та Соціальна Рада складається з 54-х членів, що обираються Генеральною Асамблеєю на три роки з поновленням третини складу Ради через кожен рік.

Функції та повноваження Економічної та Соціальної Ради зафіксовані в статтях 62-66 Статуту ООН. Основні її повноваження зводяться до:

· проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань в економічній, соціальній галузях; культури, освіти, охорони здоров'я;

· підготовка рекомендацій з цих питань Генеральній Асамблеї;

· підготовка рекомендацій з метою заохочення поваги і дотримання прав людини і основних свобод;

· підготовка проектів конвенцій з питань, що входять до її компетенції, для подання їх Генеральній Асамблеї;

· скликання міжнародних конференцій з питань, що входять до її компетенції;

· погодження діяльності спеціалізованих установ через консультації з ними і рекомендації таким установам та через рекомендації Генеральній Асамблеї;

· укладання зі спеціалізованими установами угод про співробітництво [12, c. 40].

Рада з Опіки була створена як орган, що мав здійснювати контроль за управлінням підопічними територіями (в післявоєнний час було 11 таких територій). Нині Рада складається з постійних членів Ради Безпеки. На думку фахівців, у сучасних умовах існування Рада втрачає своє практичне значення. У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій -- території Тихоокеанських островів (Палау) під управлінням США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необхідності.

Міжнародний Суд -- головний судовий орган ООН. Його Статут, прийнятий у 1945 році, є невід'ємною частиною Статуту ООН. Міжнародний Суд складається з 15 суддів, що обираються на 9 років. Склад Суду оновлюється кожні три роки на третину. На кожні три роки Суд обирає голову і віце-голову та призначає секретаря терміном на сім років.

Принципові напрями діяльності Міжнародного Суду ООН визначені в статтях 92-96 Статуту ООН, компетенція Суду регламентована і статтями 34-38 Статуту Міжнародного Суду.

Окрім судової, Міжнародний Суд здійснює і консультативну юрисдикцію. Так, він може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки, а також інших органів і спеціалізованих установ ООН.

Секретаріат -- постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін.

Стаття 98 Статуту ООН уповноважує Генерального секретаря подавати Генеральній Асамблеї щорічні звіти про роботу Організації. До його повноважень належить також право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст. 99 Статуту ООН) [12, c. 58].

На Секретаріат у цілому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та інших матеріалів. Він покликаний здійснювати практичну роботу з перетворення в життя програм і постанов, схвалених іншими органами ООН. Зокрема, діяльність Секретаріату включає в себе: здійснення операцій з підтримання миру за дорученням Ради Безпеки; організацію та проведення міжнародних конференцій з проблем, які мають світове значення (Конференція з морського права); встановлення світових економічних та соціальних тенденцій і проблем; підготовку досліджень з питань роззброєння, розвитку, прав людини. Також до його функцій належить реєстрація та опублікування міжнародних договорів.

Спеціалізовані установи -- це постійно діючі міжнародні організації, юридична природа яких подібна до інших міжнародних організацій.

Зв'язок спеціалізованих установ з ООН згідно зі Статутом ООН (ст. 56,63) підтримується, зазвичай, через Економічну і Соціальну Раду ООН на основі спеціальних угод між відповідною спеціалізованою установою та ООН.

При всій різноманітності цілей та суттєвих відмінностей у характері діяльності спеціалізованих установ, вони мають, загалом, схожу структуру та ряд однотипних положень статутів. Так, наприклад, членство в ООН не є обов'язковою передумовою членства в спеціалізованих установах.

Основними формами діяльності спеціалізованих установ є:

- розроблення проектів міжнародних конвенцій та регламентів зі спеціальних питань;

- координація діяльності держав у розвитку співробітництва в спеціальних галузях;

- надання технічної допомоги;

- обмін інформацією.

Отже, на сьогодні ООН є найбільш масштабною і всеосяжною міжнародною організацією і охоплює практично всі сфери життєдіяльності людства, від дотримання прав людини до вирішення екологічних проблем. Сформована стійка розвинена система ООН дозволяє оперативно реагувати на події, що відбуваються в світі, а також включати в сферу свого впливу більшість компонентів розвитку. Система складається з п'яти головних органів і великої кількості спеціалізованих установ, як безпосередньо залежних від ООН, так і функціонуючих незалежно від неї.

2. Роль ООН у процесі забезпечення МІБ

2.1 Сучасний стан і тенденції забезпечення міжнародної інформаційної безпеки

Стрімкий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій сприяє налагодженню широкого міжнародного співробітництва в інформаційній сфері. Однак окремі досягнення даної сфері можуть бути використані з метою, що суперечить підтриманню міжнародної безпеки та стратегічної стабільності.

Існування в суспільстві суперечливих інтересів і їх все більш гострі зіткнення вимагають якісної модифікації сфери правового регулювання інформаційної діяльності, підвищення ефективності діяльності держави.

Один з перших у світі законів, що визначає покарання за електронні злочини, був прийнятий в США - Computer Fraud and Abuse Act 1986 р., цей закон регламентує поведінку в кіберпросторі.

Дана проблематика постійно обговорюється на різних форумах міжнародних організація, з метою вироблення практичних способів вирішення даного питання.

Важливу роль в цьому відіграє розроблена ними політика інформаційної безпеки, яка являє собою сукупність правил, що визначають і обмежують види діяльності об'єктів і учасників, системи інформаційної безпеки.

Забезпечення інформаційної безпеки -- це невід'ємна складова політичного, військового, економічного, культурного та інших видів взаємодії країн, що входять у світове співтовариство. Така співпраця має сприяти підвищенню інформаційної безпеки всіх членів світового співтовариства.

Основними напрямками міжнародного співробітництва, наприклад, Російської Федерації в області забезпечення інформаційної безпеки є:

· заборона розробки, поширення і застосування «інформаційної зброї»;

· забезпечення безпеки міжнародного інформаційного обміну, в тому числі збереження інформації при її передачі по національних телекомунікаційних каналах;

· координація діяльності правоохоронних органів країн, що входять у світове співтовариство, щодо запобігання комп'ютерних злочинів;

· запобігання несанкціонованому доступу до конфіденційної інформації у міжнародних банківських телекомунікаційних мережах та системах інформаційного забезпечення світової торгівлі, до інформації міжнародних правоохоронних організацій, що ведуть боротьбу з транснаціональною організованою злочинністю, міжнародним тероризмом, розповсюдженням наркотиків та психотропних речовин, незаконною торгівлею зброєю і матеріалами, що розщеплюються, а також торгівлею людьми [1, с. 10].

Першим кроком у напрямку організації ефективної міжнародної взаємодії у сфері міжнародної інформаційної безпеки стала пропозиція Росії, зроблене Вашингтону в 1998 році, підписати на рівні глав держав спільну заяву з проблематики міжнародної інформаційної безпеки.

На думку фахівців, наявність нових загроз вимагає прийняття превентивних заходів, серед яких:

o узгодження поглядів світової спільноти на проблеми можливого використання інформаційних технологій у військових цілях;

o визначення основних понять;

o виявлення можливостей використовувати інформаційні технології для вдосконалення існуючих та створення нових систем зброї;

o розгляд питання про те, наскільки доцільно створити міжнародну систему моніторингу загроз інформаційній безпеці;

o внесення питання про глобальну інформаційну безпеку на розгляд ООН та інших провідних міжнародних форумів;

o створення міжнародно-правового режиму заборони розробки, виробництва і застосування особливо небезпечних видів інформаційної зброї;

o вироблення багатостороннього договору про боротьбу з інформаційним тероризмом і злочинністю.

У липні 2000 р. на Окінавському саміті лідери Великої Вісімки сформулювали основні напрямки міжнародної політики в області інформаційних технологій. Документ отримав назву Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства. Згідно з цим документом такими напрямками є:

o залучення всіх до процесу побудови глобального інформаційного суспільства, з якого кожна держава повинна отримувати вигоди;

o підвищення ефективності використання можливих цифрових технологій;

o подолання електронно-цифрового розриву в галузі інформації та інформатизації усередині держав і між ними;

o вироблення програми сприяння загальній участі в глобальному інформаційному суспільстві;

o розробка стратегії подальшого розвитку;

o формування політичного, нормативного та мережевого забезпечення;

o поліпшення технічної сумісності, розширення доступу та зниження витрат;

o заохочення до участі в роботі глобальних мереж електронної торгівлі.

У 2004 році відповідно до резолюції ГА ООН 58/32 була створена Група урядових експертів ООН з питань міжнародної інформаційної безпеки. ЇЇ мандат передбачає проведення дослідження існуючих і потенційних загроз у сфері інформаційної безпеки і можливих спільних заходів щодо їх усунення, а також вивчення міжнародних концепцій, які були б спрямовані на зміцнення безпеки глобальних інформаційних і телекомунікаційних систем.

Перше засідання Групи відбулося в липні 2004 року в Нью-Йорку, результатом чого стали підсумкові документи - Декларація принципів і План дій.

У Плані дій наголошується, що головними опорами інформаційного суспільства є довіра і безпека. У якості найважливіших напрямків дій в цій галузі були виділені наступні:

§ сприяння співробітництву між державами в рамках ООН і з усіма зацікавленими сторонами в рамках відповідних форумів з метою аналізу існуючих і потенційних загроз у сфері ІКТ, а також вирішення інших питань інформаційної безпеки і безпеки мереж;

§ попередження та виявлення органами державного управління у співпраці з приватним сектором проявів кіберзлочинності і неналежного використання ІКТ та реагувати на ці прояви шляхом розробки відповідних керівних принципів;

§ вивчення законодавства, що дає можливість ефективно розслідувати і піддавати переслідуванню неналежне використання ІКТ;

§ сприяння ефективних заходів взаємодопомоги у цій сфері, а також профілактики комп'ютерних інцидентів;

§ обмін зразками найкращої практики в області інформаційної безпеки і безпеки мереж і заохочення їхнього використання всіма зацікавленими сторонами;

§ призначення координаторів в усіх зацікавлених країнах для реагування в режимі реального часу на події в сфері безпеки і формування відкритої сумісної мережі таких координаторів для обміну інформацією та технологіями реагування на події;

§ заохочення активної участі зацікавлених країн у проведеній ООН діяльності щодо зміцнення довіри і надійності при використанні ІКТ.

За підсумками зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства в Тунісі в 2005 р. було розроблено два підсумкових документа: політичний - «Туніське зобов'язання» і юридичний «Туніська програма для інформаційного суспільства». Які конкретизували принцип «Побудова інформаційного суспільства - глобальне завдання в новому тисячолітті» та визначили механізми реалізації рішень саміту, фінансові аспекти та питання управління Інтернетом.

Новим етапом у розробці правил забезпечення міжнародної інформаційної безпеки на міжнародній арені і організації практичної співпраці у цій галузі стало засідання ради Шанхайської організації співпраці в 2006 році. Глави держав цієї організації прийняли заяву з міжнародної інформаційної безпеки. У своїй заяві учасники підкреслили, що загрози використання ІКТ в злочинних, терористичних та військово-політичних цілях можуть реалізовуватися в цивільній і військовій сферах, приводячи до важких політичних і соціально-економічних наслідків.

Основними напрямками міжнародного співробітництва в галузі забезпечення інформаційної безпеки визначено:

· заборону розробки, поширення і застосування інформаційної зброї;

· забезпечення безпеки міжнародного інформаційного обміну, в тому числі збереження інформації при її передачі по національних телекомунікаційних каналах та каналів зв'язку;

· координація діяльності правоохоронних органів країн, що входять у світове співтовариство, щодо запобігання комп'ютерних злочинів;

· запобігання несанкціонованого доступу до конфіденційної інформації у міжнародних банківських телекомунікаційних мережах та системах інформаційного забезпечення світової торгівлі, до інформації міжнародних правоохоронних організацій, що ведуть боротьбу з транснаціональною організованою злочинністю, міжнародним тероризмом, розповсюдженням наркотиків та психотропних речовин.

Природно, що найголовніша роль у вирішенні даної проблеми належить універсальній міжнародній організації - Організації Об'єднаних Націй.

У резолюції, прийнятій ГА ООН 58/199 «Створення глобальної культури кібербезпеки і захист найважливіших інформаційних інфраструктур» в 2004 році визначаються елементи для захисту найважливіших інформаційних інфраструктур:

o наявність мереж для термінового попередження про чинники уразливості, загрози та інциденти в кібернетичному просторі;

o підвищення ступеня поінформованості зацікавлених сторін, з тим щоб вони глибше розуміли характер і масштаби своїх найважливіших інформаційних інфраструктур і ту роль, яку кожна з них повинна грати в захисті цих інфраструктур;

o аналіз інфраструктур та виявлення факторів, що обумовлюють їх взаємозалежність, для посилення захисту таких інфраструктур;

o сприяння розвитку партнерських відносин між зацікавленими сторонами, що представляють як державний, так і приватний сектор, для обміну інформацією про найважливіші інфраструктурах та її аналізу з метою запобігання нанесення шкоди таким інфраструктурам або спроб порушення їх захисту, розслідування таких випадків і вживання заходів у зв'язку з ними;

o створення та забезпечення функціонування систем комунікації у кризовій ситуації і перевірка їх функціонування для забезпечення їх надійної та стабільної роботи в надзвичайних ситуаціях;

o забезпечення того, щоб процедури надання доступу до даних враховували необхідність захисту найважливіших інформаційних інфраструктур;

o сприяння відстеження спроб злому захисту найважливіших інформаційних інфраструктур і, в належних випадках, надання інформації про результати такого відстеження державами;

o наявність адекватних матеріальних і процесуальних законів та кваліфікованого персоналу для того, щоб держави могли розслідувати спроби порушення захисту найважливіших інформаційних інфраструктур і притягати до відповідальності причетних до цих спроб осіб, а також в належному порядку координувати такі розслідування з іншими державами;

o участь, коли це доречно, у міжнародному співробітництві для забезпечення захищеності найважливіших інформаційних інфраструктур, у тому числі шляхом створення та координації роботи систем термінового попередження, обміну інформацією про фактори вразливості, погрози і інциденти і аналізу такої інформації, а також координації розслідувань спроб злому таких інфраструктур відповідно до національного законодавства;

o сприяння національним і міжнародним науковим дослідженням та дослідно-конструкторським розробкам і заохочення застосування технологій забезпечення захисту, що відповідають міжнародним стандартам.

Таким чином, найголовніше у рішенні цієї проблеми є переробка національного законодавства країн та інтегрування в нього міжнародних стандартів, активізація інформаційного обміну. Особливу увагу необхідно звернути на технологічну співпрацю в області розробки методів виявлення, ідентифікації та ліквідації джерел загроз інформаційній безпеці.

2.2 Концепції міжнародної інформаційної безпеки

Теоретичною базою концепції глобальної безпеки в інформаційну добу є теорії сталого миру, що орієнтують міжнародне співтовариство в умовах триваючого процесу глобалізації та розширення можливостей міжнародного співробітництва на попередження загрозливих конфліктних ситуацій на всіх рівнях - глобальному, регіональному і національному. Провідна ідея концепції - врахування всіх конструктивних ініціатив, філософських і політичних принципів, морально-етичних цінностей, релігійних і суспільних норм різних цивілізацій у забезпеченні існування і життєдіяльності людства. В концепції глобальної безпеки виділяються такі компоненти, як політичний, економічний, інформаційний, військовий, гуманітарний, екологічний, антитерористичний, зважаючи, що кількість цих компонентів та їх важливість і пріоритетність для міжнародного співробітництва трансформуються відповідно до стану миру, суспільного розвитку, вдосконалення науково-технологічного прогресу, досвіду міжнародної інтеграції, визначення нової типології загроз.

Так, у концепції глобальної безпеки, яку викладено в науковому дослідженні американського політолога Дж. Гудбі "Europe Undivided. The New Logic of Peace" (Wash., 1998), запропоновано наступну класифікацію стану миру:

1) нестабільний мир ("холодна війна"), досвід якого полягає в детальному аналізі співвідношення сил у світі, стриманості у кризових ситуаціях, у пошуку консенсусу з політичних, військових, економічних, гуманітарних позицій;

2) обумовлений мир (напружена конфліктна взаємодія між державами), в якому усвідомлення глобальних загроз має вирішальне значення для попередження конфліктів. З огляду на особливості історичного розвитку держав, що становлять сучасну систему міжнародних відносин, їх політичну культуру та ідеологію, суспільну свідомість, формування глобальної безпеки і стабільності має, до деякої міри, прогностичний характер;

3) сталий мир (забезпечення глобальної безпеки), при якому жоден з акторів міжнародних відносин не розглядає використання силових принципів переваги як засіб вирішення конфліктів і попередження загроз [7, с. 23].

Дж. Гудбі підкреслює, що на початку ХХІ століття концепція "сталого миру" стане реальністю для держав західної моделі цивілізації, близьких за політичними стратегіями і політичними процедурами державних інститутів, які входять до відомих у системі міжнародної безпеки воєнних блоків НАТО, АСЕАН, ЗЕС/ЄС, АНЗЮС). Поділяючи погляди на класифікацію Дж. Гудбі, все ж необхідно підкреслити відносність положень про незастосування силових методів розв'язання або попередження міжнародних конфліктів [7, с. 27].

Більшість дослідників вважає, що глобальна система міжнародних відносин буде розвиватися під впливом різнопланових факторів:

o "шестиполюсного світу" з центрами сили у США, Європі, Китаї, Японії, Росії, Індії (Г. Кіссінджер, М. Лібіцкі),

o трансформації і протиборства цивілізацій на основі концепції національної і культурної самобутності (С. Хантінтон),

o "однополюсного світу" (американоцентристська модель) як визнання лідерства США у становленні нового глобального світопорядку (Б. Бузан, А. Гіршман, З. Бжезинський),

o впровадження концепції "м'якої сили" (soft power) як інструменту вирішення майбутніх конфліктів (Б.Беркович Л.Джонсон Р.Шафрански, Дж.Най, У. Оуенс, О. Шерман),

o безконфліктності міжнародного розвитку і відмови від доктрини раціональності воєн і збройних конфліктів, забезпечення транспарентності всієї системи міжнародних відносин та її складових ресурсів для безпечного і безупинного прогресу глобальної спільноти (К. Аннан, Ф. Фукуяма, Ч. Шаохуа, Р. Інглегарт).

Суперечливі тенденції світових інтеграційних процесів, вибух етнічних, соціальних та інших конфліктів як міжнародних загроз спричиняють проблеми у визначенні еволюції змісту і характеру глобальної безпеки, потребують перегляду підходів до засобів підтримання міжнародного миру. Політичні дискусії в рамках ООН (Рада Безпеки, ГА ООН, Перший комітет ГА ООН, Конференція із роззброєння) засвідчили посилену увагу міжнародного співтовариства до концепції стратегічної стабільності ХХІ століття, пов'язаної з викликами інформаційної революції і впливом інформаційних чинників проблеми безпеки. Так, 54-та сесія ГА ООН серед інших документів прийняла Резолюцію 54/49 "Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки" від 1 грудня 1999 року, в якій концепцію міжнародної інформаційної безпеки було визнано глобальною проблемою сучасності.

Об'єктивними передумовами прийняття подібного рішення, були принципово нові потенціальні загрози для міжнародного миру, обумовлені науково-технологічним прогресом та глобальною взаємозалежністю всіх сфер життєдіяльності міжнародного співтовариства. Представники різних країн наголошували, що використання нових інформаційних технологій і засобів впливу високорозвинутих країн на менш технологічні країни світу призвело до зміни глобального і регіонального балансів сили, обумовило нові сфери конфронтації між традиційними і новими центрами глобального протистояння, уможливило досягнення переваг в інформаційних технологіях і засобах маніпулювання суспільною свідомістю для широкомасштабної експансії із застосуванням не обмежених міжнародним правом видів озброєнь. Разом з тим, зазначалося на сесії, до нових інформаційних видів зброї проявляють інтерес як політичні угруповання, так і терористичні та кримінальні організації, що загрожує новим витком гонки озброєнь, втратою міжнародних ресурсів для вирішення глобальних проблем бідності, стихійних лих, техногенних катастроф, голоду, епідемій тощо.

За останнє десятиріччя ХХ століття міжнародне співтовариство усвідомило на прикладі транснаціональних інформаційних операцій, в тому числі військових (в умовах збройних конфліктів "Буря в пустелі", 1991-1992 рр.; "Грім у пустелі", 1993 р.; "Лис у пустелі", 1998 р.; "Спільні зусилля", 1996 р.; "Союзницька сила", 1999 р.; "Відродження нації", 1992 р.; Об'єднаний щит, 1995 р.; "Морський ангел", 1991 р.), сутність реальних загроз інформаційного протиборства, визначило підходи до розуміння концепції інформаційної безпеки, до дилеми війни і миру в інформаційну добу. [6, с. 4] Свідченням цього розуміння став запропонований Генеральним секретарем ООН Б. Бутросом-Галі у 1992 році "Порядок денний для миру" (нова система глобальної безпеки), який містив концепцію превентивної дипломатії, миротворчості, підтримання миру і миробудівництва в постконфліктний період як першоджерело міжнародної інформаційної безпеки. Доктрина превентивної дипломатії передбачає широкий спектр заходів, спрямованих на:

· попередження і врегулювання конфліктів на основі інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття рішень з проведення переговорного процесу,

· превентивного розгортання контингентів, створення демілітаризованих зон та відновлення демократичних інститутів.

Інформаційний фактор доктрини визначає можливість превентивних заходів ООН лише за умови забезпечення об'єктивної, наукової, аналітично достовірної інформації і врахування та детального вивчення політичних, економічних і соціальних тенденцій в світі та регіонах, що можуть призвести до кризових ситуацій.

За змістом і характером заходи превентивної дипломатії поділяють на політичні, економічні, дипломатичні, воєнні, гуманітарні.

Серед політичних заходів інформаційної безпеки:

· з'ясування односторонніх та багатосторонніх інтересів шляхом обміну інформацією та проведення переговорів;

· об'єктивне висвітлення сутності конфліктів та кризових проблем засобами масової комунікації;

· створення умов для професійної діяльності ЗМК у зонах напруженості для забезпечення достовірною інформацією міжнародного співтовариства і формування відповідної світової думки;

· інформаційне супроводження політичних (референдумів) та виборчих процесів, проведення аналітичних моніторингів за дотриманням основних прав і свобод людини;

· інформаційні контакти з опозиційними групами, неурядовими організаціями з метою ефективності досягнення консенсусу між сторонами протиборства.

Інформаційні чинники економічних заходів передбачають:

· надання матеріальної та фінансової допомоги вільним і незалежним (опозиційним) засобам масової комунікації,

· забезпечення інформаційної безпеки національних інституціональних мереж та систем,

· виявлення економічних факторів впливу на перебіг кризових процесів.

Специфіка дипломатичних заходів полягає у:

· вивченні інформації про ситуацію в зоні конфлікту,

· в інформаційному супроводженні переговорів, в тому числі обмін інформацією дипломатичного характеру, поширення позиційних матеріалів у міжнародних інформаційних потоках та проведення інформаційних кампаній в країнах перебування з метою інформування дипломатичного корпусу інших країн та міжнародної спільноти про врегулювання конфлікту.

Військовий аспект превентивної дипломатії включає такі інформаційні аспекти, як:

· обмін інформацією військового призначення,

· створення запобіжних систем від несанкціонованого втручання в автоматизовані (комп'ютерні) системи управління військами та військовою технікою,

· проведення навчань з інформаційних операцій;

· забезпечення відновлення демократичних прав і свобод у постконфліктний період.

Суто інформаційними факторами превентивної дипломатії вважаються:

· аналіз багатоаспектних даних про потенційні або триваючі конфлікти,

· підготовка рекомендацій для прийняття рішень на рівні Ради Безпеки ООН,

· реалізація прийнятих рішень у формі міжнародних механізмів врегулювання конфліктів,

· впровадження ідеї толерантності і культури миру в міжнародних відносинах.

Практика діяльності ООН у напрямку застосування заходів превентивної дипломатії виявила необхідність з'ясування як теоретичних, так і прикладних підходів до встановлення глобальної безпеки і сталого миру, обумовила розгляд проблеми інформаційної безпеки на рівні міжнародних універсальних, міжурядових регіональних організацій та національних інститутів.

Зважаючи на глобальність проблеми інформаційної безпеки, розвинуті країни розпочали реалізацію довгострокових державних програм, спрямованих на забезпечення захисту критично важливих інформаційних структур, а з 1996 року проблему міжнародної інформаційної безпеки було винесено на політичний та міжнародно-правовий рівень:

а) концепцію міжнародної інформаційної безпеки було обговорено на міжнародній конференції з проблем становлення інформаційного суспільства та глобальної цивілізації (ПАР, 1996 р.);

б) у спільному комюніке зустрічі на найвищому рівні США - Російська Федерація було підкреслено загрозу створення інформаційної зброї і визнано наявність воєнної складової глобального процесу інформатизації;

в) на 53-ій сесії ГА ООН було консенсусом прийнято резолюцію 53/70 від 4 грудня 1998 р., в якій зазначалося, що міжнародне співтовариство визнає проблему інформаційної безпеки як багатоаспектний стратегічний напрям взаємодії держав у глобальному світі. Зокрема, в Резолюції 53/70 пропонувалося державам-членам ООН розглянути конкретну типологію інформаційних загроз, визначити критерії проблеми, включаючи розробку міжнародних принципів безпеки глобальних інформаційних систем, внести пропозиції до комплексної доповіді Генерального секретаря ООН для створення міжнародного механізму протидії використанню інформаційних озброєнь та розпалюванню інформаційних війн.

В результаті дискусій та розгляду прикладних аспектів міжнародної інформаційної безпеки було визначено специфіку, істотні характеристики та типологію інформаційних загроз, узгоджено термінологію та зміст основних понять в новій сфері міжнародного співробітництва [11, c. 67].

Так, міжнародна інформаційна безпека класифікується як взаємодія акторів міжнародних відносин з операцій підтримання сталого миру на основі захисту міжнародної інфосфери, глобальної інфраструктури та суспільної свідомості світової спільноти від реальних і потенційних інформаційних загроз.

Інфосфера визначається як міжнародний інформаційний простір, що охоплює інформаційні потоки, інформаційні ресурси та всі сфери життєдіяльності цивілізації.

Міжнародні інформаційні операції характеризуються як форма міждержавного протиборства, яка реалізується з використанням інформаційного впливу на системи управління різного призначення інших держав, а також на політичну владу і суспільство в цілому, на інфраструктуру і засоби масової комунікації для досягнення переваги і кінцевої мети інформаційної операції з одночасним захистом національної інфосфери від аналогічних дій.

Інформаційна війна розглядається як інформаційне протиборство з метою впливу на критично важливі структури противника, зруйнування політичної та соціальної систем, а також для дестабілізації суспільства і державності противної сторони.

Інформаційна зброя визначається як комплекс технічних та інших заходів, методів і технологій, спрямованих на встановлення контролю над інформаційними структурами потенційного противника, втручання у роботу його систем управління, інформаційних мереж та комунікацій з метою знищення або модифікації даних, дезінформації, поширення інформації спеціального призначення у системах формування громадської думки і прийняття рішень, а також як сукупність засобів впливу на свідомість і психологічний стан політичних і військових структур, спецслужб та населення для протидії можливим інформаційним впливам іншої сторони. Конкретизація цих понять зумовлена потребою подальшого дослідження проблеми глобальної інформаційної безпеки [8, с. 37].

За даними аналітичних центрів США, розробки та дослідження нової інформаційної зброї ведуться в 120 країнах світу: для порівняння розробки в галузі ядерної зброї проводяться не більш, як в 20 країнах; в деяких країнах завершено розробку засобів інформаційного протиборства (війни) з можливим противником як в умовах воєнних конфліктів різної інтенсивності, так і у мирний час на стратегічному, оперативному, тактичному рівнях та в польових умовах з метою захисту національної інфосфери від агресії і несанкціонованого втручання; в розвинутих країнах концепція інформаційної війни є складовою воєнної доктрини, що обумовлює спеціальну підготовку особового складу і окремих підрозділів для проведення інформаційних операцій; практика міжнародних, регіональних та етнічних конфліктів виявила унікальність застосування інформаційної зброї для впливу на міжнародне співтовариство та для боротьби за геополітичні інтереси [10, с. 52].

Здійснення інформаційних операцій та спеціального інформаційного супроводження воєнних конфліктів на Близькому Сході (Ізраїль - Палестина), в Південно-Східній та Центральній Європі (Югославія, Македонія, Косове), в Африці (Сьєрра-Леоне, Замбія, Сомалі, Ефіопія, Конго), в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (Східний Тимор, Індія-Бангладеш, Китай-Тайвань), на території колишнього Радянського Союзу (Чечня, Молдова, Закавказзя) викликало політичні і громадські акції протесту, несанкціонований вплив на державні Internet-сайти тих чи інших країн, міжнародних організацій військового характеру з метою зруйнування або блокування стратегічних інформаційних мереж і систем. Так, за повідомленнями міжнародних інформаційних агентств Reuters, BBC, Wired News, Associated Press та ін., під час арабо-ізраїльської інформаційної війни з боку хакерів арабського світу було здійснено блокування і модифікація сайтів урядових структур, зламано системи захисту одного з основних Internet-провайдерів Ізраїлю Net Vision, який підтримує 70 відсотків мережевого трафіка країни: розгорнуто кампанію кіберджихаду для впливу на всю інфраструктуру ізраїльського сегменту мережі Internet. З боку Ізраїлю було створено коаліцію Ізраїльське Інтернет-підпілля (Israel Internet Under-ground - IIU) для захисту національної інфраструктури від хакерської злочинності, запроваджено національний проект SODE для протиборства з пропалестинськими та арабськими організаціями, зокрема, з відомою пропалестинською хакерською організацією LG Force Pakistan [9].

Подібна ситуація склалася навколо проблеми Кашміру, де несанкціонована агресія проти сайтів урядових структур набула масового і загрозливого для функціонування державних інститутів Індії характеру і стала приводом для з'ясування відносин між Індією, Пакистаном та Бангладеш. Міністерство національної оборони Тайваню розпочало підготовку спеціальних заходів захисту інформаційних ресурсів від китайської експансії і прийняло програму спеціальної підготовки особового складу військ для інформаційного протиборства з Китаєм, зважаючи на численні порушення в інформаційному просторі країни [9].

Інтервенція CNN проти американського уряду та формування відповідної міжнародної громадської думки обумовили втручання США у внутрішні події в Сомалі ("Відродження надії" (1992 р.), "Спільний щит" (1995 р.), а засоби масової комунікації Югославії, застосовуючи доктрину вибіркового інформування, сприяли ескалації етнічного конфлікту на Балканах; інформаційна блокада щодо перебігу конфлікту в Чечні вплинула на характер рішень Ради Безпеки ООН, ОБСЄ та НАТО щодо Росії.

Істотні прояви інформаційних чинників міжнародної безпеки кардинально змінили оцінку доктрини інформаційної безпеки в цілому і позиції більшості країн світу, які усвідомили потенціал інформаційних загроз і необхідність створення відповідного міжнародного механізму для контролю інформаційного протиборства. Політичні дискусії на Міжнародному семінарі з проблем інформаційної безпеки (Женева, 1999 р.), який відбувся під егідою Інституту ООН з проблем роззброєння (ЮНІДІР) за участю департаменту з питань роззброєння Секретаріату ООН та представників більш як 50-ти країн світу, підтвердили актуальність проблеми та своєчасність її розгляду в рамках ООН. Проте у визначенні підходів до її вирішення виявилися різні позиції, які відповідали стратегічним інтересам учасників дискусії.

Позиція розвинутих країн передбачала визнання проблеми міжнародної інформаційної безпеки як гіпотетичного силового протистояння; перенесення розгляду концепції міжнародної інформаційної безпеки на регіональний або тематичний рівень; виділення з комплексної проблеми міжнародної інформаційної безпеки таких складових, як кримінальні та терористичні міжнародні інформаційні загрози і створення міжнародного механізму контролю подібних інформаційних злочинів.

Позиція країн, які не належать до західної моделі цивілізації, передбачала пропозиції щодо встановлення міжнародно-правової норми про заборону застосування засобів впливу на інформаційні ресурси та інформаційний потенціал міжнародного, регіонального та національного призначення; створення спеціального Міжнародного суду з інформаційної злочинності; спільні розробки технології глобального захисту від інформаційної агресії. У Заяві міжнародної зустрічі було проголошено про узгодження Програми дій з попередження інформаційних війн та обмеження гонки інформаційних озброєнь.

Особливу позицію "наздоганяючого лідера" з проблеми міжнародної інформаційної безпеки зайняла Росія, представники якої активно лобіюють в ООН та інших міжнародних Форумах ініціативи щодо протидії потенційним загрозам нових інформаційних технологій, підкреслюючи новий фактор дисбалансу сил і домінування в глобальній інфосфері однієї країни (США) або альянсу країн (ЄС). Суть пропозиції Російської Федерації - створення міжнародного механізму під егідою ООН та загальних принципів забезпечення міжнародної інформаційної безпеки, які були б закріплені поетапно в багатосторонній декларації, масштабній концепції міжнародної інформаційної безпеки, міжнародному договорі або конвенції комплексного характеру з врахуванням структури інформаційних загроз (військових, кримінальних, терористичних, цивільних) [2].

Для реалізації пропозицій Росія запропонувала розробити систему понять для аналізу і обговорення проблеми, визначити технологічні джерела та характер інформаційних загроз; розробити основні принципи побудови глобальної системи міжнародної інформаційної безпеки; прийняти в рамках ООН багатосторонні декларації, конвенції з міжнародної інформаційної безпеки на основі розроблених принципів; узгодити принципи протидії міжнародному інформаційному тероризму та злочинності з принципами функціонування міжнародних організацій в галузі інформації, телекомунікацій, ЗМК та прав людини; розробити основні принципи для гармонізації національних законодавств з відповідною міжнародною нормою; розробити основні принципи організації механізму контролю безпеки міжнародної інфосфери та його взаємодію з міжнародними системами регулювання глобальної комунікації та економічного контролю (інформаційні продукти та послуги подвійного застосування, а також засоби для виробництва психотропної зброї); таким чином гарантувати міжнародному співтовариству вирішення нових складних проблем в добу становлення глобальної цивілізації та інформаційного суспільства і реальне забезпечення глобальної та міжнародної інформаційної безпеки. Женевська зустріч (1999 р.) виявила стратегічну проблему міжнародної інформаційної безпеки - проблему домінування в глобальній інфосфері із застосуванням інформаційних озброєнь, тобто прагнення до контролю значних територій та соціумів, проблему інформаційного дисбалансу сил міжнародного світопорядку [5, с. 7].

Слід підкреслити, що стратегії глобального інформаційного протиборства лежать в основі аналітичних розробок дослідницьких інституцій різних країн, метою яких є саме забезпечення інформаційного лідерства у сфері міжнародної безпеки.

За результатами досліджень аналітики виділяють такі моделі системи глобальної інформаційної безпеки.

Модель А - створення абсолютної системи захисту країни-інфолідера проти будь-якого виду наступальної інформаційної зброї, що обумовлює об'єктивні переваги в потенційній інформаційній війні, змушує інші країни шукати альянсу у військово-інформаційних діях з країною-інфолідером. При цьому може бути використано систему жорсткого контролю над інформаційним озброєнням противника на підставі потенційних міжнародних документів з інформаційної безпеки. Погляд на такий розвиток подій викладено у відомому дослідженні Дж. Ная та У. Оуенса "America's Information edge strategy and force planning", 1996 р. ("Головна сила Америки - її інформаційні можливості"), в якому стверджується домінуюча роль США в інформаційній революції, тобто у використанні надважливих засобів комунікації та інформаційних технологій (супутникового спостереження, прямого мовлення, швидкісних комп'ютерів, унікальних можливостей в інтегруванні складних інформаційних систем), у політиці стримування і нейтралізації традиційних воєнних загроз та нових видів озброєнь. У сучасному світі, де трансформовано поняття "ядерної парасольки" та стратегії неядерного стримування, зазначають автори дослідження, наявність інформаційних переваг обумовлює інтелектуальний зв'язок між зовнішньою політикою США та їх військовим потенціалом, збереження світового лідерства за допомогою нових засобів впливу та закріплення домінуючої ролі в альянсах і тимчасових коаліціях. Інформаційне лідерство посилює ефект американської дипломатії як інструменту "м'якої сили", уможливлює використання інформаційних ресурсів для конструктивного діалогу із потенційними противниками - Китаєм, Індією, Росією та іншими інформаційно розвинутими країнами з проблем міжнародної безпеки, і одночасно інфолідерство США забезпечує протидію нарощуванню інформаційних озброєнь в потенційно агресивних країнах (Іран, Ірак, Пакистан). Переваги США в інфосфері, на думку експертів, сприятимуть попередженню і врегулюванню регіональних конфліктів, вирішенню проблем, пов'язаних із глобальними загрозами, які виникли після закінчення "холодної війни", такими, як міжнародна злочинність, тероризм, поширення зброї масового знищення, глобальна екологічна деградація. Концепція глобальної інформаційної безпеки з точки зору політичних інтересів США полягає у впровадженні доктрини "інформаційної парасольки", що замінить доктрину "ядерної парасольки", на основі взаємовигідного обміну інформацією різного характеру (переважно військового) для міжнародного співробітництва і підтримання миру [13, с. 101].

В умовах сучасної інформаційної революції переваги "м'якої сили" США можуть бути використані для остаточного становлення демократичної системи в інших країнах світу, для попередження регіональних конфліктів, для протидії новим загрозам глобального масштабу. Разом з тим, у дослідженні підкреслено концептуальні проблеми осмислення міжнародної інформаційної безпеки:

1) психологічний стереотип політичних, ділових та військових сил і коаліцій, що не дозволяє якісно оцінити роль інформації як сили, оскільки такі традиційні фактори, як військовий потенціал, ВНП, чисельність населення, енергетичні ресурси, розмір території та наявність природних запасів копалин домінують у дискусіях про баланси сил;