Міжнародна економічна діяльність України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Зовнішня торгівля як предмет зовнішньоекономічної інтеграції країни

2. Основні напрями зовнішньоекономічної торгівлі

3. Теорії абсолютної та порівняльної переваг. Вигоди від зовнішньої торгівлі

4. Розвиток зовнішніх торгових відносин України на сучасному етапі

Висновки

Список використаних джерел



ВСТУП

Економічний розвиток у сучасному світі відбувається під впливом ряду факторів, найважливішими серед яких є прогрес наукової думки, технологій, інтернаціоналізація багатьох сфер суспільного життя, перехід багатьох країн світу до моделі ринкових відносин. Поглиблюється взаємна залежність країн та господарських агентів, розвиваються процеси інформатизації традиційних видів бізнесу та становлення нових виробничих систем на базі комп'ютерних технологій і мереж даних.

Уже наприкінці ХХ ст. на економічній діяльності людства кардинально позначився вплив тенденцій до глобалізації та регіоналізації, які посилювалися зрушеннями у сфері технологій, лібералізацією валютно-фінансових відносин.

Формування інтеграційних механізмів, нові реалії, які породжуються науково-технічним прогресом (НТП), поширенням мережі Інтернет практично на всі аспекти життя суспільства, обумовлюють таке самоусвідомлення людства, яке принципово відрізняється від тих уявлень, що були достатніми для його життєдіяльності та відтворення в минулому. Нині жодна країна світу, навіть найбільші та економічно найпотужніші держави, не можуть забезпечити скільки-небудь задовільних умов своєї участі в системі міжнародної кооперації та міжнародного поділу праці, не беручи участі в тих інтеграційних механізмах, які визначають геополітичні, геоекономічні передумови світової розстановки сил, глобальної конкуренції. Не розв'язавши завдань оптимізації усієї системи міжнародної економічної діяльності України, не можна сподіватися на успішне реформування економіки держави в цілому, оскільки така діяльність є, по-перше, значним компонентом господарювання, а по-друге, його потужним каталізатором.

Міжнародна економічна діяльність, поміж інших видів господарської активності, суспільних процесів та системних зв'язків, є вельми специфічним предметом дослідження та вивчення. Це зумовлюється тим, що на її функціональні характеристики своєрідним чином переноситься логіка реалізації мікроекономічних інтересів суб'єктів ринкової діяльності в найбільш широкому розумінні таких інтересів, а також закономірності економічних процесів національного рівня. Крім того, міжнародна сфера економічних відносин створює власні системні характеристики і відбивається практично на всіх сферах підприємницької діяльності та економічної політики уряду.

Міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи і регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, що вони можуть робити з найбільшою відносною ефективністю, і наступного обміну на товари, що вони не в змозі самі ефективно робити.

Особливо зростає роль держави як регулятора зовнішньої торгівлі в перехідних економіках. Як відомо, лібералізація зовнішньої торгівлі України в перехідний період не стала фактором структурної перебудови і економічного зростання. Конкретні результати лібералізації залежать від послідовності та строків проведення реформ, від застосовуваних інструментів зовнішньоторговельної політики, від цілей, визначених державою, пріоритетними в даний момент. Оптимальна зовнішньоторговельна політика держави повинна виважено поєднувати відкритість економіки і протекціонізм. Ці особливості означають використання протекціонізму не як системної політики, а як виняток, тимчасове стримування зовнішньої лібералізації насамперед відносно галузей і виробництв, які є структурними пріоритетами країни.

Важливим напрямом розвитку України є її ефективна інтеграція до світового економічного простору. Від успіху зовнішньоекономічної діяльності України залежить її дальший економічний і соціальний розвиток як підсистеми світової економіки, що і визначає актуальність теми дослідження курсової роботи.

1. Зовнішня торгівля як предмет зовнішньоекономічної інтеграції країни

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля - це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів, її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні.

2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3. Реекспорт - вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків [1, 40].

У обсяг імпорту входить:

1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт - зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК [1, 40].

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці - патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру - систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов'язково спеціалізованими).

Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.

В умовах науково-технічної революції для економічного розвитку будь-якої країни все більшого значення набуває її участь у міжнародному поділі праці. Наочним прикладом цього є процеси, які відбуваються на Заході, де промислове розвинені країни свідомо йдуть на стирання економічних, а часто і політичних кордонів, створюють управлінські надбудови, основним завданням яких стає, у тому числі, формування сприятливих умов для досягнення свободи руху товарів, капіталів, технологій, послуг, робочої сили і т.п. з метою вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих країн на основі спеціалізації і науково-технічної кооперації. Вирішення цих завдань тісно пов'язане з проблемами формування цивілізованої зовнішньоекономічної політики [3, 110].

Зовнішньоекономічна політика - це система заходів, спрямованих на досягнення економікою даної країни певних переваг на світовому ринку й одночасно на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів. Зовнішньоекономічна політика, як показує історія, часто використовується для досягнення певних політичних цілей і тому з повним правом вважається складовою частиною зовнішньої політики держави.

Таким чином, зовнішньоекономічна політика має дві сторони - захисну і наступальну. Вона здійснюється за допомогою визначеного арсеналу заходів, які дуже умовно можуть бути поділені на захисні і наступальні.

У торгово-політичній практиці широко використовуються обидва напрямки зовнішньоекономічної політики - як протекціонізм, так і свобода торгівлі. При цьому в "чистому вигляді" вони практично ніколи не використовуються. Проте можна дуже грубо сформулювати причини, які визначають позицію держави в проведенні тієї чи іншої політики, тобто які впливають на вирішення питання "протекціонізм чи свобода торгівлі?"

Політика протекціонізму проводилася державою в ті періоди, коли внутрішня економіка даної країни чи її окремі галузі були не достатньо конкурентоздатні на світовому ринку, а тому потребували допомоги держави, яка й створювала систему захисту слабких галузей, використовуючи для цього певний набір торгово-політичних засобів.

Навпаки, коли економіка однієї з країн виривалася вперед у своєму розвитку в порівнянні з іншими державами, її представники виступали з вимогою усунути перешкоди на шляху руху товарів, у першу чергу мита і кількісні обмеження, тобто виступали під гаслом свободи торгівлі [3, 110].

І все-таки, як свідчить історія, до останнього часу основним напрямком зовнішньоекономічної політики був протекціонізм. Вільна торгівля була усього лише окремим епізодом, винятком на тлі протекціонізму.

Утворення великих монополістичних об'єднань (концернів, трестів і т.д.) призвело до серйозних змін у політиці протекціонізму, які проявились у появі нового його напрямку, так званого надпротекціонізму. Його відмінність від протекціонізму вільної конкуренції полягає в тому, що якщо на домонополістичній стадії протекціонізм, як правило, був спрямований на захист від іноземної конкуренції найслабших, неконкурентоспроможних галузей економіки, то монополістичний надпротекціонізм став захищати саме найбільш розвинені, потужні, монополізовані галузі. Мета такого роду політики полягала в тому, щоб економіки, які знаходяться під посиленим захистом сектору, мали можливість за рахунок високого рівня цін одержувати на внутрішньому ринку монопольно високий прибуток, спираючись на який вести наступ (за допомогою низьких цін) на світовому ринку з метою витіснення конкурентів. У зв'язку з цим такого роду політика одержала також назву наступального або агресивного надпротекціонізму.

В зовнішньоекономічній політиці переплітаються інтереси різних монополій, фінансових, торгових, професійних та інших груп. Тому сучасна зовнішньоекономічна політика - це складна система, що формується під впливом національних, економічних і політичних факторів, під впливом процесів, які відбуваються у всій системі міжнародних економічних відносин, у першу чергу науково-технічної революції, яка різко посилила взаємозалежність господарств окремих держав. Об'єктивні вимоги інтернаціоналізації економіки мали як наслідок триваючі зараз у світі інтеграційні процеси, що роблять величезний вплив на формування сучасної зовнішньоторговельної політики. У результаті діяльності інтеграційних угруповань відбувається формування єдиної для них системи регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, яка отримала назву колективного протекціонізму. Характерною для нього є більш-менш повна лібералізація взаємної торгівлі (свобода торгівлі) при одночасному проведенні узгодженої єдиної протекціоністської політики відносно країн, які не беруть участь. Найбільш характерним прикладом цього є Європейський Союз (Європейські Співтовариства, Спільний ринок) [3, 111].

Сучасна зовнішньоекономічна політика здійснюється за допомогою цілого ряду контролюючих засобів, які регулюють і стимулюють зовнішньоекономічні зв'язки. До них належать митні тарифи, кількісні обмеження, різного роду перешкоди для збуту і споживання товарів на ринку країни-імпортера. Одночасно за допомогою експортних кредитів і державних гарантій по них, кредитів міжнародних фінансових організацій, експортних премій, товарного і валютного демпінгу, умовно безмитного ввезення і вивезення, повернення мит і податків, інших податкових пільг здійснюється стимулювання експорту товарів. Важливу роль як засіб розширення експорту відіграє також вивезення капіталу.

У складному комплексі торгово-політичних методів в останні роки проглядається тенденція до розширення форм державного регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою засобів, які впливають на функціонування внутрішньої економіки. Внутрішні економічні й адміністративні важелі використовуються все ширше з метою регулювання ввезення і вивезення і таким чином доповнюють традиційні методи прикордонного контролю.

Таким чином, для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавче встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

політика вільної торгівлі;

політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

Зовнішня торгівля - перша і традиційна форма міжнародного економічного співробітництва, яка у більшості країн за вартісним обсягом обороту займає провідне місце серед інших форм співробітництва.

На зовнішньоторговельну складову глобалізаційних процесів активно впливають чинники, пов'язані з самою суттю сучасного процесу глобалізації.

Це, насамперед, загострення міжнародної конкуренції, пов'язане з наближенням країн одна до одної внаслідок динамізму сучасного мобільного зв'язку, відносного здешевлення транспортних засобів та розвитку транснаціональних корпорацій, які завдяки кооперуванню дали істотний поштовх міжнародним зв'язкам [6, 143].

Глобалізація посилила вимоги до якості та конкурентноздатності продукції, що виробляється та експортується. Цьому ж сприяють впровадження технологічних новацій, поява нових сучасних форм розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, які ще вчора не мали місця.

Глобалізація, з її прагненням до зближення й уніфікації форм господарського управління, існуючих в окремих країнах, вдосконалила і самі методи протекціонізму, що проводилися національними державами. Останні все більше повинні зважувати нате, що форми і методи прихованого протекціонізму (а не лише явного, як це було в попередній період) зараз наштовхуються на опір держав-партнерів. За цих умов кожна держава повинна значною мірою враховувати не лише власні інтереси, а й інтереси своїх торгових партнерів, що обмежує маневр вітчизняних товаровиробників.

Зростаюча роль міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій, що може створити потенційну загрозу для повноцінного виконання державою управління, не може не накладати відбиток на процес державного регулювання зовнішньоторговельних відносин.

Зміцнення торговельно-економічних зв'язків засноване на використанні сучасних технологій, зарубіжних інвестицій, управлінського досвіду, створенні потужного експортного потенціалу, для чого глобалізація відкриває значні можливості.

Відкритість економіки, а водночас і її вразливість перед загрозами глобальної інтернаціоналізації ставить питання про те, що найбільш оптимальним заходом зведення до мінімуму негативних наслідків глобалізації і, навпаки - одержання від неї зиску є посиленням регіональної інтеграції із зацікавленими країнами. Доцільність цього демонструє досвід діяльності ЄС: посилення взаємозалежності національних економік в умовах міжнародного поділу праці на засадах спеціалізації і виробничого кооперування, розвиток торговельних відносин і посилення у їх структурі частки продукції внутрішньо-коопераційного обігу призводить до одержання економічних вигод при блокуванні негативних наслідків. Тому, визначаючи конфліктність факторів, що впливають на формування національної безпеки окремих країн, слід враховувати баланс інтересів усіх рівнів системи світового господарства. Лише такий комплексний підхід до виявлення позитивних і негативних наслідків розвитку зовнішньоторговельних відносин у контексті національної економічної безпеки, що враховує й інтереси інших країн, може досягти формування єдиного простору [6, 143].

Використання можливостей цієї зовнішньоторговельної форми співробітництва, насамперед, залежить від того, чи прийнято вважати господарську систему тієї чи іншої країни системою з відкритою економікою. Основними критеріями такої системи є:

можливість виходу суб'єктів господарювання на зовнішні ринки та співробітництво із закордонними партнерами;

макроекономічна стабільність, що проявляється у стабільності державних фінансів, цін та балансу зовнішніх розрахунків;

мінімальні обмеження з боку держави;

достатньо високий ступінь інтернаціоналізації ВВП;

участь у міжнародній виробничій кооперації;

достатня ємність внутрішнього ринку;

конкурентоздатність суб'єктів господарювання на зовнішньому ринку;

відсутність суттєвих бар'єрів, що обмежують вступ до ринку в процесі створення нових фірм;

наявність розвинутої ринкової інфраструктури;

лібералізація цін та міжнародної торгівлі, що здатні значно прискорити процес формування глобальної системи;

лібералізація інших форм зовнішньоекономічної діяльності, особливо лібералізація діяльності фінансових ринків;

погодження з установчими засадами та скерованість діяльності національних органів згідно норм і правил світових економічних і фінансових організацій (МВФ, Світовий банк);

наявність політичних критеріїв стабільності, що забезпечують додержання верховенства закону, прав людини, демократичний устрій суспільства;

ступінь адаптації до вимог Світової організації торгівлі (СОТ) і наближення національного законодавства до стандартів СОТ [6, 144].

Ці критерії принципово відповідають вимогам, до країн-членів ЄС, сформульованих у 1992 р. у Маастрихті. Маастрихтські критерії конвергенції країн ЄС передбачають:

додержання стабільності цін. Середній річний рівень інфляції в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС із найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5%;

бездефіцитність бюджету: сума внутрішнього боргу не повинна перевищувати 60% ВНП, а зовнішнього - 30%;

збалансованість процентних ставок: їх середній річний рівень не має перевищувати відповідний рівень країн ЄС із кращими показниками і в цілому не може бути вищий за 20%;

стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС [2, 39]. Критерії ГАТТ-СОТ служать певним еталоном для всіх країн не лише для здійснення оптимальних умов зовнішньої торгівлі, але й у більш широкому розумінні стають орієнтиром для країн у забезпеченні макроекономічної стабілізації, розвитку грошово-кредитних та валютних відносин [6, 144].

Глобалізаційні процеси, що розгортаються у світі, накладають свій відбиток як на саму суть макроекономічних заходів процесу зовнішньої торгівлі, так і на специфіку власне галузевих, зовнішньоекономічних інструментів регулювання.

Суть макроекономічних заходів регулювання процесу зовнішньої торгівлі зводяться до:

зниження рівня податкового навантаження як для експортерів, так і для імпортерів. Особливо це стосується виробників нової техніки і технології, продукції структуровизначальних галузей;

боротьби з проявами вітчизняного монополізму як заходами податкового порядку (встановлення норми прибутку, стимулювання ставками податку зниження витрат і т. ін.), так і адміністративними заходами;

посилення експортного потенціалу держави шляхом впровадження як практики дотацій підприємствам-експортерам, так і введенням держзамовлення на продукцію сільськогосподарських підприємств, широким використанням глибокодиференційованих податкових, кредитних та інших пільг;

впровадження охорони продуктів інтелектуальної власності;

підтримка заходами макроекономічного впливу (економічними, технічними, організаційними тощо) конкурентоздатності експортних виробів;

в забезпеченні цієї конкурентоздатності виробів важлива не лише реалізація порівняльних національних переваг у вигляді багатих природних ресурсів, гранту, дешевої робочої сили тощо, але й тих, що базуються на науково-технічних досягненнях, та розвитку інновацій і людського фактору;

поступового зниження облікової ставки проценту по мірі стабілізації економіки;

додержання помірних темпів емісії;

створення сприятливих економічних і політичних умов для залучення як іноземних, так і вітчизняних інвесторів (додержання принципів помірності в управлінні, визначенні ставок податків, як того вимагав ще А. Сміт;

подальшого розвитку інфраструктури взагалі й зовнішньої торгівлі зокрема;

домагатись справедливого вирішення торговельних спорів;

застосування антидемпінгових та компенсаційних заходів, щоб запобігти нанесенню серйозної шкоди вітчизняним виробникам;

подальшого вдосконалення законодавчо-правової бази з тим, щоб створити умови для поступового підтягування рівня вітчизняних витрат до витрат інтернаціональних, усунути адміністративно-суб'єктивні заходи обмеження іноземного інвестування;

забезпечення стабільності інституцій, що гарантують демократію, забезпечення прав людини. Нагадуємо, що відправним положенням соціальної ринкової економіки є те, що свобода торгівлі неможлива без особистої свободи;

погодження національного законодавства відповідно до норм і стандартів ГАТТ/СОТ апробованих на процесі тривалого періоду [6, 145].

Цей далеко не повний перелік заходів макроекономічного регулювання слід доповнити і суто галузевими заходами, властивими власне зовнішній торгівлі, спрямованими на покращення цінового регулювання. До них слід віднести:

при введенні методів митного регулювання чітко провадити різницю між цілями розвитку конкуренції вітчизняних та іноземних виробників з одного боку, і цілями підтримки вітчизняного виробника з другого, і залежно від конкретних умов надаючи перевагу одному з них;

скасування експортних мит взагалі з метою реальної підтримки вітчизняного експортера;

зменшити тарифні та нетарифні обмеження;

посилити контроль за діяльністю зовнішньоекономічних фінансових посередників, незаконним вивозом за кордон валютних цінностей, технології та інформації;

подальшу уніфікацію національної митної служби та її органів з загальносвітовими тенденціями, уніфікацію розміру мита [6, 146].

Ці та інші заходи здатні істотно покращити механізми регулювання зовнішньоторговельної діяльності.

Останнє десятиріччя минулого століття характеризується тим, що вищезазначені умови втілюються у життя. Про це свідчать зростання відкритості національних ринків, зростання обсягу виробництва експортованих товарів та прогресивні структурні зміни у ньому (зростання частки машин та устаткування, хімічних товарів, падіння частки сировини, палива та продовольства).

Генеральний показник цих процесів - більш інтенсивний розвиток зовнішньоторговельних зв'язків порівняно з економічним зростанням взагалі. Так, за 2000-2010 рр. світовий ВВП зріс на 26% (49,6 трлн. дол. США), в той час як світовий експорт товарів - на 34% (до 9,04 трлн. дол.). Питома вага експорту в загальносвітовому ВВП склала 19% проти 16,5% 2000 р. та 9,7% на початку XІ століття [5, 167].

Прогресивні зміни відбуваються і в структурі експорту. За даними СОТ за останні 10 років у обсягах світового експорту частка сільгосппродукції зменшилася з 12,2% до 9% у 2010 р., видобувної продукції - з 14,3% до 13,1%, продукції обробної промисловості зросла з 70,5% до 74,9%. При цьому зріс обмін продукцією високої ступені переробки: частка машинобудівного та транспортного устаткування - з 35,8% до 41,5%, офісного та телекомунікаційного обладнання - з 8,8% до 15,2%, хімічної промисловості - з 8,7% до 9,3%, натомість частка чавуну та сталі зменшилась з 3,1% до 2,3%, текстилю - з 3,1% до 2,5% [8, 68, 167].

Дані за окремими найбільш розвиненими країнами також підтверджують високу питому вагу експорту продукції обробної промисловості, в порівнянні з чим становище України, на жаль, свідчить про значне відставання, подолання якого в найбільш близьку перспективу вдається мало вірогідним.

Так, в той час, як доля машин, устаткування і транспортних засобів у вартості всього експорту складала в 2010 р. у Німеччині 48,7%, у Франції - 39,4%, в Італії - 37,4%, у США - 47,9%, а в Японії - навіть 67,3%, то в Україні їх частка поступово знизилась з 22,3% у 2004 р., до 13,4% у 2007 р. і дещо стабілізувалась, досягнувши 12,7% у 2010 р. [6, 146].

Кожна країна, якщо вона хоче просуватися на шляху глобалізації, не може стояти осторонь від цих досить визначених тенденцій у розвитку світових зовнішньоекономічних зв'язків. Це в повній мірі стосується і України.

2. Основні напрями зовнішньоекономічної торгівлі

Україна виступає на міжнародній арені з позицій великої європейської держави, яка має чималий потенціал саморозвитку. Держава домагається взаємовигідного, рівноправного партнерства в двосторонніх відносинах, активно виступаючи проти всяких спроб дискримінації і тиску.

Важливими напрямами зовнішньоекономічної політики України є:

* захист національних економічних інтересів;

* захист інтересів національного товаровиробника на зовнішніх ринках;

* вдосконалення структури зовнішньої торгівлі;

* національне державне регулювання, стимулювання експорту і контроль імпорту;

* протидія товарній експансії і агресії;

* протидія демпінгу з боку зарубіжних товаровиробників;

* раціональне використання транзитних можливостей країни;

* стимулювання розвитку виробництва, імпорт замінних товарів і технологій;

* посилення державного контролю і регулювання зовнішньоекономічних відносин регіонів і суб'єктів господарювання.

Становлення зовнішнього сектору економіки України припадає на період, коли світові ринки не тільки сформувалися, але й поділені між основними суб'єктами світової господарської діяльності. За цих умов країні непросто знайти свою ринкову нішу й посісти гідне місце у світовому економічному співтоваристві. Визначаючи зовнішньоекономічну стратегію, Україна має виходити з двох найважливіших реалій;

* з потреб і тенденцій розвитку міжнародної економіки;

* з рівня розвитку й структури національної економіки.

Формування зовнішнього сектору економіки України відбувається в умовах реструктуризації міжнародної економіки, суть якої полягає у формуванні на мегаекономічному рівні багатополярної системи суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Посилюється тенденція до створення й подальшого розвитку високо-інтегрованих економічних просторів, які об'єднують країни, близькі за географічним положенням, рівнем економічного та культурного розвитку. Таких потужних інтеграційних груп у світі сьогодні три: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) та угруповання країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Україна повинна зважати на наявність цих інтеграційних угруповань, враховувати особливості зовнішньоекономічної політики країн-учасниць таких центрів. Формування багатофункціональної моделі зовнішньої економіки України не обмежується визначенням завдань і місця країни у взаємовідносинах з цими інтеграційними угрупованнями. Важливим зовнішнім чинником становлення такої моделі є співробітництво з країнами СНД.

Вирішення питання про входження до міжнародної економіки потребує від України чіткого визначення стратегічних і тактичних цілей зовнішньоекономічної політики. З огляду на економічну і політичну ситуацію, що склалася у світі, стратегічні цілі формування зовнішнього сектору економіки України визначаються як орієнтація країни на подальше багатовекторне співробітництво з країнами СНД, а також на європейські інтеграційні структури, які розвиваються на основі ЄС.

Таким чином, до першочергових завдань належать:

* посилення співробітництва в рамках СНД;

* набуття Україною членства в СОТ;

* набуття Україною членства в ЄС;

* ефективніше використання потенціалу взаємозв'язків України з розвиненими країнами світу;

* реструктуризація економічних взаємовідносин з країнами, що розвиваються;

* поглиблення співпраці з міжнародними фінансовими інституціями;

* регульований з боку держави процес відкриття вітчизняного ринку.

Посилення співробітництва в рамках СНД дасть змогу, з одного боку, зберегти і закріпити на перспективу ринки збуту в країнах пострадянського простору, з іншого -- нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів і послуг, капіталу та робочої сили, в яких України відчуває потребу через обмеженість економічних ресурсів і відсутність конкурентних переваг у їх виробництві. З економічними відносинами з країнами СНД, в першу чергу з Російською Федерацією, має органічно узгоджуватися євроінтеграційний курс України. Ці стратегічні стосунки мають базуватися на принципах добросусідства, партнерства, рівності та взаємної вигоди. Російська Федерація є нашим найбільшим торговельним партнером, а Україна залишається одним із найбільших споживачів російських енергоносіїв, контролює наземні, морські та повітряні комунікації в життєво важливому для Росії південно-західному напрямку. Відповідно до національних інтересів та цілей України, її економічної безпеки пріоритетними напрямами стратегічного партнерства з Російською Федерацією в економічній сфері в наступному десятиріччі мають стати:

* співробітництво в енергетичній галузі (розвиток єдиної енергетичної системи, спільне використання нафтопереробних та інших виробництв паливно-енергетичних комплексів);

* науково-технічне та інноваційне співробітництво;

* розвиток транспортної мережі в Україні в інтересах обох держав;

* інвестиційне співробітництво, розвиток спільних виробничих структур, коопераційних та технологічних зв'язків;

* розвиток фондових ринків та процесів взаємоінвестування;

* взаємне розширення ринку трудових ресурсів тощо.

Україна зацікавлена в подальшій лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і з іншими країнами - членами СНД. Визначальним напрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприяло б інтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом, товарами, послугами, робочою силою.

Набуття Україною членства в СОТ розглядається як один із пріоритетів зовнішньоекономічної політики України, системний чинник розвитку національної економіки, підвищення її конкурентоспроможності, лібералізації зовнішньої торгівлі, створення сприятливого середовища для залучення іноземних інвестицій. Членство України в СОТ є чітким шансом для держави, для української економіки завоювати нові ринки і підвищити конкурентоспроможність через якість товарів, додаткового споживача, додаткові технології. За оцінками вітчизняних та іноземних експертів вступ України в СОТ:

* значно вплине на розвиток виробництва, збільшиться обсяг іноземних інвестицій в національну економіку. Офіційний вступ України до СОТ зможе приносити додаткові іноземні інвестиції і сприятиме зростанню добробуту українських громадян. Україна має можливість претендувати на інвестиції транснаціональних компаній, які зараз працюють в країнах Центральної і Східної Європи, які стали членами ЄС. Членство у СОТ є чинником привабливості для інвестицій цих компаній, оскільки членство в організації полегшить доступ продукції, виробленої в Україні, на ринки 151 країни світу;

* обсяг експорту та імпорту збільшиться в результаті зняття або ліквідації торговельних квот, зменшення мита та різного виду зборів. Одночасно будуть досягнуті більш вагомі результати завдяки посиленню конкуренції на внутрішньому ринку, створенню сприятливих умов для зростання обсягів виробництва та підвищення якості продукції. Зовнішній товарообіг України може значно вирости; реальний валовий внутрішній продукт за рахунок додаткового збільшення експорту української продукції; вступ України до СОТ сприятиме зниженню втрат від антидемпінгових розслідувань і ослабленню тарифних і нетарифних бар'єрів для експорту вітчизняної продукції на зовнішні ринки;

* у більш вигідному становищі будуть українські виробники сталі, враховуючи відміну обмежень на експорт продукції за кордон. В результаті цього обсяг виробництва сталі може значно збільшитися.

Одночасно у складному становищі опиняться:

* виробники сільськогосподарської продукції та сільське господарство в цілому. Не зважаючи на те, що деякі продукти харчування будуть мати попит на ринках європейських держав, зокрема пшениця, соняшник тощо, інші продукти не зможуть бути реалізованими. В першу чергу, це стосується цукру та молочних продуктів, кількість яких буде мати обмежене використання. Ситуація ускладниться зростанням цін на ці продукти, ліквідацією державного захисту виробників цих продуктів;

* малі сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, якщо вони не зможуть адаптуватися до більш високих стандартів стосовно якості продуктів та їх екологічного захисту.

Набуття Україною членства в ЄС відповідає довгостроковим інтересам України і передбачає:

* проведення переговорного процесу та підписання угоди про асоціацію України та ЄС, які визначатимуть новий формат відносин і наближатиме країну до кінцевої мети - утворення передумов набуття повноправного членства в Євро-союзі;

* проведення переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, який передбачатиме функціонування ринкових інститутів, гарантування правових норм у діловій сфері, стабільні та недискримінаційні правові рамки, чітко визначені права власності, належну організацію прикордонної інфраструктури тощо;

* приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах;

* виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Отримавши такий асоційований статус, Україна зможе бути краще інформованою про внутрішні перетворення у Євросоюзі, брати неформальну участь у переговорах стосовно питань загальноєвропейського масштабу і значення, отримати полегшений та в більших обсягах доступ до фінансових ресурсів ЄС;

* проведення переговорного процесу та створення митного союзу між Україною та ЄС, метою якого має стати поступове усунення митних, правових і технологічних перепон у цій сфері;

* повне виконання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС та копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі.

Використання потенціалу взаємозв'язків України з розвиненими країнами світу має підпорядковуватися ідеї європейської інтеграції, використанню таких її форм та методів, які забезпечать повніше й ефективніше використання потенціалу взаємозв'язків України з розвиненими країнами світу, особливо в трансформації технологій, залученні прямих інвестицій, запровадженні сучасних систем менеджменту та маркетингу. Слід суттєво активізувати зовнішньоекономічні зв'язки з іншими країнами Центральної та Південно-Східної Європи, для яких Україна може стати перспективним і привабливим партнером, зокрема щодо транзитних перевезень, агропромислового виробництва, машинобудування, рекреаційно-туристичної сфери тощо.

Реструктуризація економічних взаємовідносин з країнами, що розвиваються. Зовнішньоекономічна активність на ринках країн Азії, Африки, Латинської Америки повинна мати цілеспрямований, системний і динамічний характер, органічно вписуватися у стратегію економічного зростання та євро-інтеграційного курсу України.

Поглиблення співпраці з міжнародними фінансовими інституціями. Процеси інтернаціоналізації та глобалізації господарського життя, відкритий характер економіки України зумовлюють необхідність продовження і поглиблення співпраці з міжнародними фінансовими інституціями на усталених принципах міжнародного права, поваги до взаємних інтересів і позицій. Центр ваги у відносинах з МВФ поступово має зміститися в площину безкредитних стосунків, координації у сфері валютної політики, узгодження головних параметрів макроекономічної політики з тенденціями та прогнозами розвитку світової економічної кон'юнктури, з динамікою та напрямами світових фінансових та інвестиційних потоків.

Регульований з боку держави процес відкриття вітчизняного ринку. Для повноцінного входження України до світового господарства потрібний регульований з боку держави процес відкриття вітчизняного ринку, доповнений цілеспрямованою політикою захисту вітчизняних виробників і споживачів та наближення до світових норм і стандартів. Ключове завдання зовнішньоекономічної стратегії - забезпечення відповідно до світових стандартів та критеріїв оптимальних параметрів відкритості української економіки, дотримання яких сприятиме економічній безпеці держави, забезпечуватиме тісніше поєднання внутрішньої та зовнішньої економічної політики.

Інтеграція України у світові економічні структури потребує певного часу і відбуватиметься в міру формування внутрішніх і зовнішніх передумов. Основними з них є:

* розвиток власних галузей, що мають конкурентні переваги у світовій економіці;

* створення могутнього внутрішнього ринку -- основи для завоювання міжнародних ринків і закріплення на них;

* забезпечення фінансової стабільності, розвитку підприємництва та сприятливого інвестиційного клімату;

* досягнення повної конвертованості національної грошової одиниці;

* постійна гармонізація національного зовнішньоекономічного законодавства з вимогами і нормами СОТ.

Найбільш прийнятною для України є експортно-орієнтована модель економічного розвитку з реалізацією політики імпортозаміщення, яка повинна спиратися на комплексну і динамічну державну зовнішньоекономічну політику.

Головне завдання української держави сьогодні - визначити нові напрями, форми, засоби та етапи реалізації зовнішньоекономічної стратегії. Реструктуризація народного господарства країни має бути здійснена з урахуванням внутрішніх можливостей і зовнішніх факторів для того, щоб, використавши існуючі та розкривши потенційні конкурентні переваги національної економіки, сприяти реалізації національних економічних інтересів, зростанню добробуту народу.

3. Теорії абсолютної та порівняльної переваг. Вигоди від зовнішньої торгівлі

Основою зовнішньоторговельних політик держав завжди були концепції міжнародної торгівлі як спроби теоретичного осмислення та пояснення причин міжнародного товарного обміну, його динаміки, структури, ефективності та перспектив розвитку. На сьогодні можна виокремити п'ять груп концепцій розвитку міжнародної торгівлі:

меркантилізму (раннього та пізнього);

переваг (абсолютних і відносних);

факторів виробництва;

неотехнологічні;

конкурентоспроможності.

Першою спробою теоретичного обґрунтування причин, напрямів, ефективності міжнародної торгівлі та розробки рекомендацій щодо зовнішньоторговельної політики була концепція меркантилізму (від італ. mercante -- торгівля). Ранній меркантилізм, ідеологами якого були У. Стаффорд (Англія), Г. Скаруффі (Італія), виник наприкінці ХУ ст. та ґрунтувався на доктрині “грошового балансу” -- нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні (або суб'єктивному обмеженні) вивезення грошей. Прихильники цієї концепції дотримувались поглядів, згідно з якими державі слід продавати на зовнішньому ринку якомога більше будь-яких товарів, а купувати -- якомога менше. При цьому в країні повинно накопичуватися золото, яке за тих часів ототожнювалось із багатством нації.

Теорія пізнього меркантилізму (Т. Мен (Англія), А. Серра (Італія), А. Мокрет'єн (Франція)) розвивалась з другої половини ХУІ ст. Основним змістом цього напряму є доктрина “активного торговельного балансу”, який можна було забезпечити шляхом активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі (перепродаж іноземних товарів, надання транспортних послуг, кредитів з метою одержання додаткових надходжень від операцій на зовнішніх ринках). З цією метою держава повинна була обмежувати ввезення іноземних товарів шляхом підвищення ставок мита, а також сформулювати правила вивезення вітчизняних товарів, використовуючи переважно фінансові методи заохочення експорту.

Розвиток міжнародної торгівлі в епоху після Великих географічних відкриттів і переходу провідних країн до крупного машинного виробництва зумовив появу теорії абсолютних переваг. Її автором став Адам Сміт, який, використовуючи трудову теорію вартості, у відомій праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776 р.) піддав критиці меркантилізм. Учений стверджував, що для держави можуть бути вигідними не тільки продаж, а й купівля товарів на зовнішньому ринку. Крім того, була зроблена спроба визначити, які саме товари вигідно експортувати, а які -- імпортувати. Необхідною умовою застосування теорії абсолютних переваг є вільна торгівля.

Однак А. Сміт не розглядав ситуацію, за якої яка-небудь країна має абсолютну перевагу з усіх товарів. Це зробив Давід Рікардо, який у праці “Початки політичної економії та оподаткування” (1817 р.) сформулював принцип взаємовигідної торгівлі та міжнародної спеціалізації, що включає як окремий випадок модель А. Сміта.

Д. Рікардо створив модель міжнародної торгівлі, в якій показав, що недотримання принципу А. Сміта не є перешкодою для взаємовигідної переваги: країна повинна спеціалізуватися на експорті товарів, у виробництві яких вона має найбільшу абсолютну перевагу (тобто абсолютні переваги щодо кількох товарів) або найменшу абсолютну неперевагу (тобто абсолютні непереваги щодо жодного з товарів). Як і в теорії абсолютних переваг, в основі теорії порівняльних переваг лежала трудова теорія вартості, а необхідною умовою товарообміну виступала вільна торгівля.

Теорію факторів виробництва обґрунтував у 30-х роках ХІХ ст. Жан-Батист Сей, включаючи до таких чинників працю, капітал і землю, які в сукупності визначають витрати виробництва. Шведські економісти Елі Хекшер та Бертіль Олін у 20 -- 30-х роках ХХ ст. застосували цю теорію для пояснення причин міжнародної торгівлі. Основні положення їхньої концепції можна подати таким чином: найважливішою умовою раціонального обміну товарами між країнами є різниця у співвідношенні в них факторів виробництва (наявність більших за розмірами та продуктивніших земельних ресурсів, значних або дешевших ресурсів робочої сили, функціонування порівняно більшого за обсягом і продуктивнішого за структурою капіталу).

Хекшер та Олін започаткували теорію факторонаділеності, яка на сьогодні у концентрованому вигляді зводиться до чотирьох теорем:

кожна країна має порівняльні переваги щодо випуску товару, виробництва якого потребує значних витрат відносно надлишкового фактора (теорема Хекшера-Оліна);

вільна торгівля, зрівнюючи факторні винагороди між країнами, слугує заміною зовнішньої мобільності факторів виробництва (теорема П. Самуельсона);

зростання відносних цін товарів призводить до винагороди того фактора, який ефективно використовується у виробництві товару і скорочує реальні винагороди іншого фактора (теорема Столпера-Самуельсона);

зростання пропозиції одного з факторів виробництва у разі постійності інших змінних призводить до зростання випуску товару, який виробляється за інтенсивного використання цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів (теорема Рибчинського).

У 1954 р. американський економіст Василій Леонтьєв застосував теорію Хекшера-Оліна до аналізу зовнішньої торгівлі США, а саме: розрахунку повних витрат праці і капіталу на експорт й імпорт. Згідно з робочою гіпотезою, США повинні були експортувати капіталомісткі товари, а імпортувати -- трудомісткі. Однак результат виявився зворотним (експортувалася трудомісткіша і менш капіталоємна продукція, ніж імпортувалася) і дістав назву “парадокс Леонтьєва”. Було встановлено, що відносний надлишок капіталу в США не впливає на зовнішню торгівлю. Леонтьєв пояснює цей парадокс за рахунок поділу праці на більш і менш кваліфіковану.

Повоєнний бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їх продукцією зумовили появу низки теорій неотехнологічного напряму, характерною особливістю яких є спроба пояснення реалій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виникають або створюються, використовуються і з часом зникають. До теорій і моделей неотехнічного напряму належать: модель наукомісткої спеціалізації, теорія технологічного розриву, теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку, модель економії на масштабах виробництва, концепція внутрішньогалузевої торгівлі.

У 1961 р. шведський економіст Пітер Ліндерт висунув гіпотезу, що на обсяг і структуру торгівлі товарами обробної промисловості (а саме вони є основним у внутрішньогалузевій торгівлі) впливають не витратні умови пропозиції, а умови і характер попиту, зумовлені однаковим або близьким рівнем ВНП на душу населення в країнах. У таких країнах споживачі мають порівнянні споживацькі переваги, які може задовольняти продукція будь-якої з даних країн. Крім цієї основної умови, фахівцями визначені додаткові фактори, що впливають на розвиток двосторонньої внутрішньогалузевої торгівлі: близькість рівнів доходу на душу населення та ідентичність кривих попиту у двох країнах; близькість цін факторів і витрат виробництва диференційованих продуктів; близькість рівня тарифних і нетарифних бар'єрів; приблизно однаковий рівень диференціації конкуруючих товарів; номінальна величина транспортних витрат.

Теорія конкурентних переваг розроблена та обґрунтована американським економістом Майклом Портером у 1991 р. У цій теорії запропоновано принципово новий підхід до проблем міжнародної торгівлі, який базується на твердженні, що на міжнародному ринку конкурують фірмі, а не країни. Тому, на думку М. Портера, необхідно усвідомити, як фірма створює та утримує конкурентну перевагу, для того щоб з'ясувати роль країни у цьому процесі.

Основною одиницею конкуренції, за М. Портером, є галузь як група конкурентів, що виробляють товари або надають послуги та безпосередньо змагаються між собою. Успіх як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках залежить від правильно визначеної конкурентної стратегії. На вибір останньої стосовно певної галузі впливають два головні чинники: структура галузі, тобто особливості конкуренції, та позиція, яку посідає фірма в галузі.

Особливості конкуренції в галузі залежать від п'яти факторів (або сил, за М. Портером):

можливість появи нових конкурентів;

вірогідність появи або ступінь впливу товарів-замінників;

поведінка постачальників;

поведінка споживачів;

суперництво існуючих конкурентів між собою.

Особливості міжнародної конкуренції, за М. Портером, виокремлюють два типи галузей залежно від особливостей конкуренції:

множинно-національні галузі, для яких характерна докорінна різниця у конкретному середовищі в окремих країнах, що не дозволяє здійснювати єдину конкурентну стратегію фірми на зовнішньому ринку;

глобальні галузі, де існує світове конкурентне поле й фірма може застосувати уніфіковану конкурентну стратегію. Тут фірма може використовувати: 1) конфігурацію діяльності, тобто розміщення окремих її видів (наприклад, виробничі чи збутові підрозділи відповідно до рівня їх національного оподаткування) в різних країнах; 2) координацію діяльності філіалів (обмін загальною інформацією, ноу-хау, узгодження виробничої або торговельної політики) з метою спільної економії на витратах у межах усієї фірми. зовнішньоекономічний торговий політика україна

Складовою теорії М. Портера виступають детермінанти конкурентних переваг країни, у межах яких відокремлено чотири параметри країни, що формують конкурентне середовище для місцевих фірм і впливають на її успіх у міжнародній діяльності:

параметри факторів виробництва (наявність факторів, ієрархія факторів і механізми та динаміка їх створення);

рівень попиту на внутрішньому ринку країни базування фірми, високі параметри якого виступають як підтримуючий і страховий фактор у разі операцій на зовнішньому ринку;

наявність у країні базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

близькість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів;

рівень внутрішньої конкуренції, яка впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

Зовнішня торгівля розвивається тому, що дає вигоду країнам, які беруть у ній участь. Тож одним з основних питань теорії міжнародної торгівлі є з'ясування того, що лежить в основі цих вигод, або, іншими словами, чим визначаються напрями зовнішньоторговельних потоків?

Основи теорії міжнародної торгівлі були закладені наприкінці XVIII -- на початку XIX сторіччя визначними англійськими економістами Адамом Смітом та Девідом Рікардо. А. Сміт у своїй роботі "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776 р.) сформулював теорію абсолютної переваги і, полемізуючи з меркантилістами, показав, що країни зацікавлені в розвитку зовнішньоторговельних потоків, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є. Д. Рікардо в роботі "Початки політичної економії і оподаткування" (1817 р.) довів, що принцип абсолютної переваги є лише окремим випадком загального правила, і обґрунтував теорію порівняльної переваги.

Виграш від зовнішньої торгівлі внаслідок спеціалізації

Під абсолютною перевагою розуміють здатність країни виробляти той чи інший товар ефективніше, тобто з меншими витратами, у порівнянні з будь-якою іншою країною.