1.1 Поняття валютного курсу. Фіксований та плаваючий курси

Валюта пов'язана з функціонуванням грошей у міжнародному обігу, з економічними відносинами громадян, фірм та урядів різних держав. Грошова одиниця кожної країни є її валютою. Розрізняють валюти:

а) вільно конвертовані;

б) частково конвертовані;

в) неконвертовані (замкнені).

Вільно конвертовані валюти без обмеження обмінюються на будь-які інші іноземні валюти - грошові одиниці інших країн. До цієї групи валют належать долар США, єна Японії, фунт стерлінгів Великої Британії та деякі інші. Практично це валюти розвинутих держав.

Частково конвертованими є валюти держав, які вводять певні валютні обмеження, наприклад заборону оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою, концентрацію в руках держави іноземної валюти тощо. Валютні обмеження з боку держави можуть охоплювати багато заходів. Частково конвертованими є валюти менш розвинутих країн та країн із перехідною економікою (наприклад гривня України, злотий Польщі та ін.).

Неконвертованими (замкненими) є валюти країн, які не обмінюють їх на грошові одиниці інших країн. До цієї групи належать валюти країн із командною економікою, в яких уряд забороняє фірмам чи громадянам валютні операції [14, 203].

У міжнародних розрахунках використовують саме вільно конвертовані валюти.

Економічні зв'язки країн зумовлюють необхідність обміну грошової одиниці однієї країни на грошову одиницю іншої. Пропорцію обміну валют називають валютним, або обмінним, курсом. Наприклад, 1 долар США == 5,70 гривні України, 130 єн або 1,70 фунта стерлінгів. Це означає, що за долар при обміні дають 5,70 українських гривень, 130 японських єн або 1,70 фунта стерлінгів.

Упродовж століть, аж до Першої світової війни, основою валютного курсу був монетний паритет - співвідношення золотого вмісту грошових одиниць, тобто монет вартістю в одну грошову одиницю. Наприклад, золотий вміст фунта стерлінгів Великої Британії дорівнював 7,32 г. золота, а американська монета в один долар містила 1,505 г. золота. Монетний паритет фунта стерлінгів до долара дорівнював 7,32/1,505 = 4,87. Отже, валютний курс фунта стерлінгів становив 4,87 дол., або за один фунт стерлінгів Великої Британії давали 4,87 дол. США.

У 20-ті роки XX ст. золоті монети були вилучені з обігу. Країни почали фіксувати номінальний золотий вміст грошової одиниці. Кожна грошова одиниця представляла певну кількість золота. Співвідношення номінального золотого вмісту грошових одиниць і було основою валютного курсу. Однак із середини 70-х років номінальний золотий вміст грошових одиниць не фіксується. Це означає, що як монетний, так і офіційний номінальний паритет утратили сенс: їх уже не можна обчислити.

Існує кілька методів визначення валютних курсів. Традиційним вважається метод визначення валютних курсів на основі зіставлення ринкових цін на золото. При цьому визначається ринкова ціна, наприклад, однієї унції золота в цій валюті, паралельно встановлюються ринкові ціни унції золота в інших валютах. На основі зіставлення визначається валютний курс грошової одиниці певної країни, що береться за умовну одиницю. Наприклад, на певну дату на Нью-йоркській біржі ціна унції золота дорівнювала 400 дол. США (береться за умовну одиницю), 600 євро, 700 фунтів стерлінгів (Велика Британія), 50000 єн. Якщо потрібно встановити курс долара, то отримаємо: 1 долар = (600/400) 1,5 євро; (700/400) 1,75 фунта стерлінгів; (50 000/400) 125 єн.

До речі, міжнародні статистичні видання регулярно друкують ціни на золото, виражені у відповідних валютах, що дає змогу їх зіставляти, щоб більш-менш точно визначити валютні курси.

Слід підкреслити, що золото, хоч офіційно і втратило свої минулі монетарні функції, все-таки залишається стратегічним товаром у відносно невеликих кількостях порівняно з колосальною кількістю інших товарів на світових ринках. Тому суб'єкти міжнародних валютно-грошових відносин дуже уважно стежать за динамікою цін на такий благородний метал. У цій сфері відносно менше спекулятивних елементів при визначенні його ціни на світових ринках порівняно з масою інших товарів. Однак абсолютизувати роль золота при визначенні валютних курсів сьогодні уже не має ніяких підстав.

Найбільш поширеним і простим методом визначення валютних курсів є метод зіставлення рівня цін стандартного набору товарів та послуг (так званого споживчого кошика). При цьому методі, як і при попередньому, спочатку визначають ціну споживчого кошика в різних національних валютних одиницях, а потім ці ціни зіставляють з цінами, вираженими у валюті, курс якої потрібно визначити (береться за умовну одиницю).

Поряд з ціновим методом існує метод визначення валютного курсу на основі співвідношення ефективних виробничих витрат у країнах, що зіставляються: заробітна плата, норма позичкового процента, рента і показник продуктивності праці. Техніка визначення валютного курсу грошової одиниці певної країни така сама, як і при попередніх методах, однак цей метод, на наш погляд, найбільш точний, оскільки дає змогу врахувати деякі довго - та середньострокові фактори, що впливають на валютний курс. Тобто метод зіставлення ефективних виробничих витрат відрізняється своєю відносною стабільністю, оскільки базується на досить стабільних виробничих показниках, відображає глибинні і найважливіші економічні процеси в країнах, що зіставляються.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що валютний курс виконує ряд важливих економічних функцій. Він є засобом:

інтернаціоналізації грошових відносин;

зіставлення національних цінових структур і результатів виробництва;

зіставлення національної та інтернаціональної вартості;

перерозподілу національного продукту між країнами [1, 114].

Сучасний етап розвитку грошово-валютних відносин характеризується множинністю валютних курсів. Відбувається постійний пошук найефективніших засобів щодо стабілізації та регулювання валютних курсів. Так, системі золотого стандарту найбільше відповідали фіксовані валютні курси, паперово-грошовому обігу притаманні плаваючі. Існують і так звані змішані валютні курси.

Фіксовані валютні курси передбачають наявність твердих зареєстрованих паритетів, що покладені в основу валютних курсів і підтримуються державними валютними органами. Фіксованими бувають:

реально фіксовані курси, що спираються на золотий паритет і допускають відхилення валютного курсу від золотого паритету в рамках «золотих точок» (можливо лише при золотомонетному стандарті);

договірна фіксовані курси, які спираються на погоджений еталон - офіційну ціну золота, або на поєднання золота та певних валют, чи на одну або кілька валют. За узгодженим еталоном визначається валютний паритет і гранично допустимі амплітуди відхилень валютного курсу від валютного паритету.

Оскільки реально фіксовані курси були притаманні системі золотомонетного стандарту, яка відійшла в історію, особливу увагу слід приділити договірне фіксованим курсам.

Договірна фіксовані валютні курси називаються також «зв'язаними» курсами і, в свою чергу, поділяються на:

ординарні валютні курси, прив'язані до СДР. Це курси валют Лівії, М'янми, Раунди, Сейшельських островів (всього чотири країни);

ординарні валютні курси, прив'язані до долара США. Це курси валют Аргентини, Сирії, Іраку, Панами, Венесуели, Нігерії, Оману, Литви, Туркменії, Гаїті, Гондурасу, Анголи, Ямайки та ін. (загалом двадцять три країни);

ординарні валютні курси, прив'язані до французького франка. Це колишні колонії Франції та країни - члени Західно-Африканського Економічного Співтовариства та Центральноафриканського Союзу, що входять в зону франка (всього чотирнадцять країн);

ординарні курси, прив'язані до інших валют. До марки ФРН прив'язаний курс валюти Естонії; до ранду ПАР - курси валют Намібії, Лесото, Свазіленду; до російського рубля - курс валюти Таджикистану (всього сім країн);

кошиковий курс, прив'язаний до штучно побудованих комбінацій валют основних торговельних партнерів. Це валюти Австрії, Алжиру, Фінляндії, Кіпру, Швеції, Ісландії, Угорщини та ін.;

валютний курс, оснований на системі змінного паритету, коли держава встановлює твердий валютний курс по відношенню до базової валюти, проте зв'язок між динамікою курсів не автоматичний, а встановлюється за спеціальною формулою, яка враховує різницю в темпах зростання цін. Це валюти Бразилії, Чилі, Колумбії, Мадагаскару, Португалії [1, 115].

Фіксовані валютні курси використовуються за умови наявності в країні кризових явищ, при нестабільній економіці, коли використання подібного режиму валютного курсу забезпечує більш низькі темпи інфляції. За цих умов менш вірогідною є дестабілізуюча спекуляція валютою за умови утримання курсу на постійному рівні відповідними офіційними державними структурами. Багато країн, які виходили з криз, на певних етапах економічного розвитку дотримувались саме такого режиму своєї валюти.

Другим різновидом валютних курсів, що використовуються в сучасних грошово-валютних відносинах, є досить поширена система плаваючих курсів, за якої взагалі відсутні валютні паритети.

Плаваючі валютні курси, які змінюються під впливом попиту і пропозиції на ринку, можуть, у свою чергу, використовувати такі режими:

незалежне плавання (курс валюти формується на девізних ринках при помірних інтервенціях центральних банків). Таку різновидність плаваючих курсів використовують деякі розвинуті країни та країни, що розвиваються. Серед них США, Японія, Великобританія, Італія, Швейцарія, Норвегія, Канада, Аргентина, Австралія, Венесуела, Індія, Гана, Філіппіни, Азербайджан (всього 59 країн).

Режим незалежного плавання найбільш поширений у країнах з розвинутою ринковою економікою і високим рівнем доходів. Його успішне використання можливе за умов економічної і політичної стабільності, повної відсутності інфляції або незначного її рівня, усталеної макроекономічної політики;

кероване (регульоване) плавання, яке подібне до незалежного плавання, однак при більшому втручанні центральних банків (валюти Ізраїлю, Туреччини, Росії, України, Греції, Індії, Китайської Народної Республіки, Південної Кореї, Югославії, Польщі, Словенії, Сінгапуру та ін. (всього 36 країн)).

Режим керованого плавання, що має назву змішаного, полягає в тому, що держава вибирає валютний режим з урахуванням конкретної економічної ситуації, намагаючись подолати абсолютизацію жорсткого фіксування чи вільного плавання. Змішаний валютний курс, іншими словами, можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс. Однією з форм такого контролю є введення так званого курсового валютного коридору - встановлення мінімального і максимального значення відхилення валютного курсу.

Для здійснення цієї політики, при якій втручання держави покликано пом'якшувати різкі коротко - чи середньострокові коливання валютного курсу, необхідна наявність значних валютних резервів. При цьому чим менш стабільна економіка країни, тим значніші мають бути державні валютні резерви.

Досвід країн, що використовують для курсів своїх валют режим регульованого плавання, показує, що його успішне використання потребує наявності солідної матеріальної і методичної бази для прогнозування валютного курсу, високого ступеня професіоналізму і відповідної підготовки. В противному разі його використання може призвести до колосальних матеріальних і фінансових втрат;

змішане плавання по відношенню до однієї валюти (долара США). Даний курс національної валюти використовують Бахрейн, Саудівська Аравія, Катар, Об'єднані Арабські Емірати (всього чотири країни);

спільне плавання, яке використовує валютне угруповання ЄС, причому з двома валютними режимами - один для валютних операцій серед членів Союзу, інший - для відносин країн - членів Європейського Союзу з іншими партнерами, що знаходяться в позасоюзній зоні [1, 116].

Сьогодні сфера лібералізації валютних відносин інтенсивно розширюється. Збільшується кількість країн, які прийняли на себе зобов'язання по статті VIII Статуту Міжнародного валютного фонду, яка забороняє:

вводити обмеження на проведення платежів і переказів за поточними операціями;

використовувати множинність валютних курсів без згоди на це МВФ;

брати участь у дискримінаційних валютних угодах. Посилюється тенденція до відміни обмежень у сфері міжнародного руху капіталів. Йдеться про повну свободу конвертованості валют. Намітились неординарні підходи до валютної політики взагалі. Отже, поволі створюється нова модель світового валютного устрою.

Сьогодні більше половини країн - членів МВФ, на яких припадає три чверті сукупного світового ВВП, використовують ті чи інші режими плаваючих валютних курсів.

Однак наслідками цього бувають різкі коливання валютних курсів, їх нестабільність, що негативно впливає на розвиток системи міжнародних економічних відносин. Адже для здійснення еквівалентного обміну у сфері світогосподарських зв'язків країнам потрібно користуватися у практиці взаємних розрахунків відносно стабільними валютними курсами, які б відображали реальне співвідношення валют виходячи з їх купівельної спроможності. Часті коливання валютних курсів через непередбачені різкі відхилення їх від купівельної спроможності нерідко призводять до необґрунтованого перерозподілу національного доходу між країнами та тягнуть за собою виграш одних країн і втрати інших. Саме тому спільні заходи, спрямовані на регулювання та стабілізацію валютних курсів, є надзвичайно важливими як з суто економічної, так і політичної точки зору.

Введення множинності гнучких валютних курсів об'єктивно відображає посилення впливу ринкових сил на формування валютних курсів у сучасній системі міжнародних валютних відносин. Однак це зовсім не означає повної відмови держави від впливу на формування валютних курсів. Відбувається перехід до відповідно більш еластичних методів державного регулювання.

1.2 Рух капіталу у міжнародних відносинах

капітал валютний курс інвестиційний

В межах світової економічної системи між національними ринками та їх суб'єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов'язана з вивозом капіталу.

Капітал є одним із факторів виробництва - ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).

Міжнародний рух капіталу - однобічне переміщення за кордон певної вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо [12].

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:

Теорія ринкової влади С. Хаймера - суб'єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані «захисні інвестиції»: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Теорія інтерналізації - кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати «внутрішнього характеру», тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації трансакцій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів [12].

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного суверенітету ґрунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору - головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:

кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;

кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;

інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних суб'єктів;

страхових компаній;

громадських емітентів;

інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами [12].

Вивіз капіталу - найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою.

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори), - Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер - країни Європейського Союзу, Японія.

Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).

2. Характерні риси регулювання інвестиційних процесів в міжнародній економіці

2.1 Сучасні особливості міжнародного інвестиційного процесу

Міжнародний рух капіталів у вузькому розумінні репрезентує процеси у реальному секторі; його об'єктом є виробничі потужності, а сам цей рух забезпечується сукупністю мікроекономічних, приватних інвестиційних потенціалів (у широкому розумінні рух капіталів включає й переміщення фінансово-монетарних цінностей). Ці раніше створені та нагромаджені матеріальні ресурси та кошти, власне, і «перерозподіляються» між країнами у вигляді міжнародного руху капіталів. Щоправда, цей «перерозподіл» не є «остаточним», а являє собою своєрідну змінну величину, що залежить від комплексу правових, кон'юнктурних, психологічних та інших умов функціонування капіталу.

В економіко-матеріальному аспекті міжнародними інвестиціями є вкладення капіталу в підприємства різних галузей економіки, виробництва та послуг, у банківсько-кредитну систему, в інфраструктуру, в соціальні програми, в охорону навколишнього середовища. Інакше кажучи, об'єктами міжнародного інвестування можуть бути усі види майнових та інтелектуальних цінностей, виробниче використання яких веде до формування прибутків (доходів) або інших соціальних ефектів.

Такими цінностями фізичної та інтелектуальної природи є:

нерухоме та рухоме майно (будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності);

цінні папери, які «представляють» таке майно та фінансові зобов'язання;

інформаційні та інтелектуальні цінності;

майнові права, які є похідними від інтелектуальної діяльності та пов'язані з авторськими правами, - ліцензії, ноу-хау та ін.;

активи банківсько-кредитних організацій;

права володіння й оренди, користування землею та іншими природними ресурсами [13].

Проблематика міжнародного руху капіталів та оптимізації національної соціально-економічної сфери з метою максимізації надходжень капіталу ззовні та мінімізації його відпливу з країни є однією з найбільш актуальних для сучасної України, як і для інших країн трансформаційного типу. Особливості участі нашої держави, а також окремих вітчизняних суб'єктів комерційної діяльності в міжнародному русі капіталів значною мірою зумовлюються дефіцитністю фінансово-обігових коштів. Така дефіцитність призводить до односторонньої залежності національної економіки та господарських структур від зовнішніх джерел інвестування, переважної одновекторності легального руху капіталів - ззовні всередину країни.

Разом з тим несприятлива кон'юнктура в українській економіці, висока криміногенність у суспільстві є причинами масового нелегального відпливу національного капіталу за кордон, переважно на персональні рахунки в закордонних банках та на купівлю нерухомості за кордоном. За деякими підрахунками, середні щомісячні обсяги нелегального відпливу капіталу з України становлять 300 млн. дол. (Щоправда, Україна є не єдиною країною на пострадянському просторі, яка потерпає через неврегульованість цього блоку проблем кон'юнктурного та криміногенного характеру. У Росії, до економіки якої «вливаються» величезні обсяги нафтодоларів, що могли б стати ключовим інвестиційним фактором піднесення економіки цієї країни, щорічний відплив капіталів, за даними МВД цієї країни, оцінюється в 12-18 млрд. дол., а ряд аналітичних агентств наводить цифру в 20 млрд. дол.) «Нелегальність» такого відпливу зумовлюється не тільки «тіньовим» походженням таких капіталів, а й нетиповими для розвинутої ринкової економіки обмеженнями інвестування за кордоном для українських резидентів, які існують у вітчизняному законодавстві [13].

У глобальному масштабі рух капіталів є інструментом оптимізації факторного розподілу у світі: адже сам факт міграції капіталів свідчить про те, що вони «знаходять» більш сприятливі «ніші» функціонування, ті національні економіки та сектори цих економік, де на одиницю капіталу припадає відносно більша маса інших факторів виробництва.

2.2 Економічні ефекти прямих закордонних інвестицій

Наслідки міжнародної міграції капіталу для країн - експортерів та країн - імпортерів прямих закордонних інвестицій (ПЗІ) різноманітні та суперечливі. Для аналізу скористаємось схемою, зображеною на рис. 2.1, та зробимо такі припущення:

1. Головною та єдиною причиною міжнародного руху капіталу є різна прибутковість його вкладання у різних країнах.

2. У світі існує дві країни: країна 1, яка має у своєму розпорядженні відносно надлишковий капітал у розмірі О₁К та відносно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості; країна 2, яка має недостатній капітал у розмірі О₂К та численні можливості для прибуткового його вкладення (наприклад, у нові технології, багаті природні ресурси).

3. Криві граничної продуктивності капіталу S₁, та S₂ показують зростання вартісного обсягу виробництва залежно від обсягів вкладення капіталу відповідно у країні 1 та країні 2.

4. Якщо міжнародного руху капіталу не існує, то країна 1 інвестує весь наявний в неї капітал всередині країни і отримує дохід з нього (наприклад, відсоток, дивіденд тощо) у розмірі О₁А₁, а країна 2, інвестуючи весь свій капітал у себе, отримує від цього дохід у розмірі О₂А₂.

5. Всього країни мають у розпорядженні капітал у розмірі О₁О₂. Розглянемо спочатку ситуацію, коли з яких-небудь причин міжнародна міграція капіталу неможлива, тобто усе інвестування здійснюється у національних межах. Інвестори у країні 1 повинні погодитися на низьку прибутковість вкладання капіталу через те, що пропозиція реальних активів така, що дорівнює кривій граничної продуктивності капіталу S₁, яка знижується. Конкуренція змушує інвесторів у країні 1 приймати низьку відсоткову ставку О₁А₁ у точці С. Водночас нестача коштів у країні 2 не дає змоги здійснювати які-небудь реальні капіталовкладення ліворуч від точки D, оскільки вона має капітал у розмірі О₂К. Конкуренція за право використання капіталу в обмежених обсягах О₂К підштовхує рівень реального відсотка до О₂А₂ у точці D.

Обсяги національного продукту, що вироблений за рахунок використання національних капіталовкладень у країні 1 - О₁А₁ (у країні 2 - О₂К), дорівнює сумі сегментів у країні 1 - a + b + c + d + e + f (y країні 2 - і + h + g). Прибуток власників капіталу в країні 1 становить а + f (у країні 2 - і + h). Решта - дохід власників інших факторів виробництва. Відповідно світовий продукт (обсяг випуску продукції обох країн) визначається кривими граничної продуктивності капіталу (S₁ та S₂) та рівнем прибутковості в кожній з них (точка С на кривій S₁ та точка D на кривій S₂). Те, що О₁А₁ < О₂А₂, означає, що прибутковість вкладання капіталу в країні 1 нижча, ніж у країні 2.

Тепер припустимо, що обмеження на рух капіталу між країнами 1 та 2 повністю ліквідовані. Оскільки прибутковість інвестицій у країні 2 вища за таку в країні 1, інвестори із країни 1 будуть вкладати свій капітал у країну 2. Рух капіталу із країни 1 до країни 2 буде продовжуватися під впливом механізму попиту та пропозиції на ринках обох держав доти, доки прибутковість інвестицій в них не збалансується на рівні ER. У цій ситуації із країни 1 до країни 2 мігрує капітал у розмірі ЕК. Внаслідок додаткових капіталовкладень в економіку країни 2, які здійснюються на вигідніших умовах, ніж у країні 1, максимізується світовий продукт. Сукупний продукт, на виробництво якого затрачений той самий обсяг капіталу О₁О₂, збільшується з (а + b + c + d + e + f) + (і + h + g) до (а + b + с + d) + (е + f + k + j + і + h + g), тобто на розмір суми сегментів (k + j). З них k належить країні 1 та виникає внаслідок ефективнішого використання капіталу країни 1 в результаті його інвестування у країну 2, а j належить країні 2 та виникає внаслідок зростання обсягу капіталу завдяки його припливу з країни 1.

Вигоди між двома країнами розподіляться так:

1) національний продукт країни 1 дорівнює сумі площі (а + b + с + d), яка сформувалась внаслідок інвестицій всередині країни, та площі (k + е + f), що утворюється за рахунок ПЗІ у країну 2. Отже, внаслідок ефективнішого використання капіталу за рахунок його інвестування у країну 2 (це позначилось на зростанні прибутковості його вкладення з О₁А₁ до О₁В = ER) сукупний продукт, отриманий за допомогою того самого обсягу капіталу, виявляється більшим, ніж у попередній ситуації, на сегмент k. Дохід власників капіталу зросте до (а + b + d + е + f + k), а дохідність решти факторів виробництва скоротиться до сегмента с;

2) національний продукт країни 2 дорівнює сумі площі (j + і + h + g), яка утворилася за рахунок власного капіталу, та площі (k + е + f), що виникла внаслідок ПЗІ з країни 1. Але оскільки сегменти (k + е + f) - це продукт ПЗІ, то його треба віддати у вигляді прибутку іноземним інвесторам з країни 1. Отже, чисте зростання внутрішнього виробництва - лише сегмент j. Через падіння прибутковості вкладення капіталу з О₂А₂ до О₂В = ER доходи власників капіталу - скоротяться з (і + h) до і, а доходи власників інших факторів виробництва зростуть з g до (g + j + h) [7, 132].

Отже, структура вигод та втрат від міжнародної міграції капіталу ідентична структурі вигод та втрат від міжнародного руху товарів та міжнародної міграції робочої сили: усунення бар'єрів вигідне світу в цілому та тим групам, для яких свобода переміщення означає додаткові можливості, але завдає шкоди групам, для яких свобода означає жорсткішу конкуренцію.

Крім розглянутого прямого ефекту ПЗІ, може виникати вторинний (непрямий) ефект, який виявляється у розвитку супровідних виробництв. Розмір цього ефекту може у декілька разів перевищувати розміри прямого ефекту. Суттєва додаткова вигода країн - експортерів капіталу може виявитися у створенні нових ринків збуту, гарантованому забезпеченні своїх підприємств дешевою сировиною, можливості обійти тарифні та нетарифні бар'єри.

Для країн - імпортерів капіталу вторинний ефект має багато проявів, часто суперечливих. Імпорт капіталу супроводжується виникненням численних внутрішніх та зовнішніх проблем. На нього впливають структура та спеціалізація виробництва, стан фінансових ринків, рівень конкуренції, становище у соціальній сфері, курс національної валюти. Залежно від цих чинників імпорт капіталу може приводити до тіснішого співробітництва та виступати однією з його форм або загострювати існуючі економічні суперечності між державами, особливо тими, що знаходяться на різних ступенях економічного розвитку. Тому ефективне використання ПЗІ залежить від відповіді, на такі принципові запитання:

В яких масштабах доцільно використовувати ПЗІ?

В які галузі та в яких формах необхідно залучати іноземні фірми?

Як спрямувати діяльність цих фірм на вирішення внутрішніх соціальних проблем?

Як оптимально поєднувати форми економічного та, соціального регулювання?

2.3 Багатосторонні міжнародні інститути регулювання інвестиційного процесу

На сучасному етапі в регулюванні міжнародного інвестиційного процесу присутні певні багатосторонні міждержавні інститути.

Економічні органи системи ООН:

ЕКОСОР (Економічна і соціальна рада) - орган ООН, який займається координацією економічної та соціальної діяльності ООН та її спеціалізованих установ. Завдання ЕКОСОР:

служити центральним форумом для обговорення міжнародних і соціальних проблем глобального і міжгалузевого характеру та вироблення рекомендацій щодо відповідної політики для держав-членів і системи ООН загалом;

контролювати й оцінювати здійснення загальної стратегії та виконання першочергових завдань, визначених Генеральною Асамблеєю в економічній, соціальній і суміжних сферах, і забезпечувати послідовне практичне виконання на комплексній основі відповідних директивних рішень і рекомендацій, прийнятих на конференціях ООН та інших форумах системи ООН після їх затвердження Генеральною Асамблеєю та (чи) Економічною і соціальною радою;

здійснювати загальну координацію діяльності організацій системи ООН в економічній, соціальній і суміжних сферах і з цією метою забезпечувати виконання першочергових завдань, визначених Генеральною Асамблеєю для системи загалом;

готувати всебічні огляди політики та сфери оперативної діяльності у всій системі ООН, враховуючи при цьому необхідність рівноваги, сумісності та відповідності першочерговим завданням, поставленим Генеральною Асамблеєю для системи загалом [23, 50].

Регіональні економічні комісії:

ЄЕК (Європейська економічна комісія) - комісія Економічної і соціальної ради ООН, створена відповідно до її резолюції від 28 березня 1947 р.

Комісія покликана сприяти економічному розвитку та співробітництву європейських країн, підвищенню життєвого рівня їх населення. З цією метою ЄЕК повинна проводити дослідження, розробляти рекомендації урядам країн-членів, здійснювати практичні заходи.

Основною метою цієї комісії є заохочення до економічних відносин як між самими європейськими країнами, так і між ними і світом.

ЕКА (Економічна комісія ООН для Африки) - комісія Економічної і соціальної ради ООН, заснована згідно з її резолюцією від 29 квітня 1958 р.

ЕКА повинна сприяти економічному та соціальному розвитку країн-членів, розширенню їх співробітництва між собою та з іншими країнами світу. Для цього Комісія проводить дослідження, розробляє рекомендації та консультує уряди країн-членів, здійснює практичні заходи щодо економічного розвитку та співробітництва африканських держав.

ЕКЛА (Економічна комісія ООН для Латинської Америки) - здійснює вивчення проблем економічного розвитку країн регіону і на основі цього розробляє рекомендації та консультує уряди країн-членів, сприяє зміцненню зв'язків як між самими латиноамериканськими державами, так і з іншими країнами світу. Для цього Комісія збирає й аналізує економічні, статистичні та інші дані, готує огляди та дослідження і поширює їх серед своїх членів, проводить практичні заходи.

ЕКЗА (Економічна комісія ООН для Західної Азії) - має на меті узгодження дій країн-членів для економічного розвитку Західної Азії і зміцнення економічних відносин як між самими країнами регіону, так і з іншими районами світу; вивчення економічних і соціальних проблем у країнах Західної Азії; збір, оцінку та поширення економічної, технічної та статистичної інформації; надання країнам регіону консультативних послуг.

ЕСКАТО (Економічна і соціальна комісія ООН для Азії і Тихого Океану) - комісія, заснована на основі резолюції ООН від 28 березня 1947 р., покликана сприяти соціально-економічному розвитку азіатських і тихоокеанських країн, їх співробітництву між собою і з іншими країнами світу.

В її завдання входить надання допомоги країнам-членам у розв'язанні їхніх соціальних і економічних проблем шляхом проведення досліджень, вироблення рекомендацій, а також сприяння здійсненню узгоджених заходів на регіональному, субрегіональному та національному рівнях [23, 52].

«ГРУПА СЕМИ» (G-7) - нарада семи ведучих капіталістичних країн з економічних питань. Країни-члени - США, Великобританія, Франція, Німеччина, Канада, Італія, Японія.

МВФ (Міжнародний валютний фонд). Основною діяльністю Фонду є сприяння міжнародному співробітництву у валютній сфері, розширенню та збалансованому росту міжнародної торгівлі і відповідному зростанню зайнятості та поліпшенню макроекономічних умов всіх країн-членів Фонду.

Основні завдання МВФ: визначення паритету та курсу валют, надання країнам-членам кредитів, сприяння конвертованості валют, відміна обмежень у поточних операціях, консультування з фінансових і валютних питань.

ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку). Головні її цілі - сприяння міцному економічному та соціальному розвитку країн, як тих, що беруть участь, так і тих, що не беруть участі в Організації; розробка ефективних методів координації їх торгової та загальноекономічної політики; стимулювання зусиль у галузі надання допомоги країнам, що розвиваються; сприяння розвитку світового економічного обміну на багатосторонній недискримінаційній основі.

СБ (Світовий банк). Головне завдання Банку полягає у стимулюванні приватних іноземних капіталовкладень шляхом надання гарантій чи шляхом прямої участі, а також у сприянні міжнародній торгівлі та підтриманні платіжних балансів [23, 54].

Основною діяльністю Банку є надання довгострокових кредитів під достатньо високий процент.

ЄБРР (Європейський банк реконструкції та розвитку). В основі його діяльності лежить надання довгострокових кредитів європейським країнам.

ЮНІДО (Організація ООН із промислового розвитку) - спеціалізована установа ООН з 1984 р., головна мета якої - заохочувати до промислового розвитку та прискорювати індустріалізацію країн, що розвиваються, а також координувати всю діяльність ООН у сфері промислового розвитку.

ЄЕС (Європейська економічна співдружність) - одне з найбільших економічних угруповань, першорядними завданнями якого були: створення «Загального ринку» шляхом ліквідації національних бар'єрів на шляху вільного руху товарів, робочої сили, послуг і капіталів, а також поступовий перехід до проведення єдиної політики у різноманітних сферах економічного та соціального життя країн-учасниць (сільське господарство, конкуренція, транспорт, податки і т.д.) [23, 54].

Перехід до єдиної торгової політики, який намічався, повинен був забезпечити узгоджені дії учасників угруповання у зовнішньоекономічній сфері і виступ ЄЕС як єдиного цілого у системі міжнародних економічних відносин.

ЄАВТ (Європейська асоціація вільної торгівлі). Основна ціль Асоціації - ліквідація перешкод, що ускладнюють розвиток торгівлі (відміна митних перешкод і кількісних обмежень).

АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії). Головні її завдання: сприяння економічному, соціальному та культурному прогресу; зміцнення миру і регіональної стабільності; взаємодопомога у проведенні науково-дослідницьких робіт, розвитку освіти, техніки, підготовки кадрів, у питаннях адміністрування; досягнення ефективного співробітництва у промисловості та сільському господарстві.

Декларація АСЕАН проголошує, що в економічній сфері країни-члени будуть сприяти одна одній у поставках найважливіших товарів і об'єднуватися для їх виробництва; співпрацювати у створенні великих регіональних промислових підприємств; розширювати спільну торгівлю шляхом надання взаємних преференцій; мати спільну позицію щодо найсуттєвіших проблем світових економічних відносин.

НАФТА (Північно-Американська угода про вільну торгівлю). Основне її завдання - ліквідація митних бар'єрів на шляху вільного руху товарів, робочої сили, капіталів і послуг.

Отже, однією з основних, форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов'язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

Регулювання інвестиційних процесів на міжнародних ринках капіталів здійснюється за допомогою багатосторонніх інституційних утворень.

3. Особливості регулювання руху капіталів в Україні