Роль країн Перської затоки у світовій економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль країн Перської затоки у світовій економіці

економіка перський затока господарський

Вступ

Роль країн Перської затоки в світовому господарстві визначається в основному значними ресурсами паливної сировини (нафти і газу), а також важливим географічним положенням. Всі країни цього регіону відносяться до таких, що розвиваються.

Сучасний стан розвитку економік країн Перської затоки вимагає ефективного функціонування паливно-енергетичного комплексу поряд з іншими міжгалузевими комплексами та галузями народного господарства. Зростаюча увага до нього зумовлена роллю цього комплексу в справі підвищення темпів росту національного доходу, створення виробничих потужностей на новій технічній базі, у вирішенні соціальних та економічних проблем, адже паливно-енергетичний комплекс є складовою частиною системи кожного територіального утворення.

Ряд вчених стверджує, що в міру виснаження у світі вуглеводних корисних копалин, які є не поновлюваними джерелами, значимість аравійської "шістки" у світовій економіці та міжнародній політиці буде зростати, що, власне, і відбулося в останнє десятиліття через змушений відхід із нафтового ринку Іраку, економічних труднощів Ірану в експлуатації своїх вуглеводних запасів, падіння видобутку нафти в Росії, що розпочалося.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, було обрано тему курсової роботи.

У даній курсовій роботі висвітлюються теоретичні аспекти світової економіки. В роботі у стислій та доступній для сприймання формі охарактеризовано сучасний рівень розвитку економіки країн Перської затоки, а також перспективи участі цих країн в світовому економічному житті.

Об'єктом дослідження є країни Перської затоки, а предметом дослідження - роль країн Перської затоки у світовій економіці.

Мета дослідження - проаналізувати і дослідити особливості економічного розвитку країн Перської затоки, а також перспективи участі цих країн у світовій економіці.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розкрити суть та структуру світової економіки;

2) розглянути методичні основи вивчення ролі країни у світовій економіці;

3) проаналізувати сучасний рівень розвитку економіки країн Перської затоки;

4) дослідити передумови і фактори розвитку країн Перської затоки;

5) дати характеристику спеціалізації країн Перської затоки;

6) розглянути перспективи участі країн Перської затоки в світовому економічному житті.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, порівняння, статистичний, прогнозування.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 39 найменувань. Робота викладена на 40 сторінках друкованого тексту.

1. Теоретико-методичні основи вивчення ролі країни у світовій економіці

1.1 Сутність світової економіки

Світова економіка є відображенням господарської структури сучасної цивілізації. Вона розкриває найсуттєвіші прояви економічного життя, яке розгортається і функціонує на рівні домашніх господарств, фірм, підприємств транснаціональних корпорацій, різноманітних галузей, окремих країн, але неодмінно має міжнародне забарвлення.

Становлення світової економіки як цілісної системи відбувається за умов розвинутої, інтенсивної міжнародної торгівлі розгалуженого міжнародного поділу й кооперації праці, сформованої відповідної комунікаційної мережі (транспорт, зв'язок тощо). Зрештою, світова економіка є втіленням (продуктом) господарської єдності цивілізації, що складається внаслідок невпинного поглиблення міждержавних економічних відносин. Суть даних явищ найповніше виявляється в процесах інтернаціоналізації виробництва й обігу, транснаціоналізації та глобалізації економічного розвитку [16].

Світова економіка формувалася протягом тривалого історичного періоду Його початковий етап, очевидно, збігається з великими географічними відкриттями, з зародженням світового ринку. Саме в цей час були закладені підвалини планетарної економічної системи, якав подальшому викристалізувалась у сучасну глобальну економіку. Наступний етап позначився промисловим переворотом (революцією) останньої третини XVIII ст., бурхливим розвитком індустріального виробництва, спеціалізації окремих країн, галузей і регіонів у межах міжнародного поділу праці. Третій, нинішній етап характеризується глобальною економічною єдністю за умов науково-технологічної революції, карколомного зростання фінансового сектора, істотного посилення взаємозалежності країн світу, піднесення ролі регіональних інтеграційних угруповань.

Термін «світова економіка» вперше з'явився в науковому лексиконі на початку XX cт. Німецький економіст Б. Гармс у роботі, опублікованій 1912 p., здійснив спробу обґрунтувати вчення про світове господарство, чи світову економіку (ці поняття він ототожнював). Гармс, зокрема, визначав світову економіку як «сукупність взаємовідносин між окремими господарствами світу, які розвиваються між ними внаслідок розбудови відповідних транспортних комунікацій та державного сприяння і регулювання шляхом укладення міжнародних угод». Поза сумнівом, наведена дефініція відображала певний етап у розвитку світової економіки. Сучасна її характеристика є значно ширшою, глибшою і суттєвішою [17].

Глобальна (світова) економіка напередодні III тисячоліття являє собою цілісну, диверсифіковану, багаторівневу, ієрархічну систему, що охоплює сукупність міжнародних форм науки, техніки й виробництва, обігу різноманітних товарів та послуг. її домінантними структурами є глобальні ринки, міжнародні комунікаційно-інформаційні системи, численні суб'єкти, що здійснюють міжнародну економічну політику. Світова економіка становить одну з найскладніших органічних систем сучасності, адекватним теоретичним відображенням якої є універсальне, позитивне економічне знання, що розкриває світову економічну еволюцію. Водночас світова економіка вирізняється надзвичайною строкатістю за «якістю» своїх підсистем та окремих елементів і суб'єктів. У її надрах визрівають та загострюються глибокі суперечності, що потребує формування відповідних механізмів для координації та регулювання на найвищому міжнародному рівні [18].

Сучасна світова економіка як особлива органічна цілісна система почало складатись на базі світового ринку з кінця XIX -- початку XX ст. Нині можна говорити про світову економіку як глобальну господарську систему, що ґрунтується на міжнародному і наднаціональному світо-господарському поділі праці, інтернаціоналізації та інтеграції виробництва і обігу, яка функціонує на принципах ринкової економіки.

Сучасна світова економіка є цілісною системою, але ця цілісність складалась поступово. Вона формувалася у міру еволюції міжнародного поділу праці, процесу інтернаціоналізації господарського життя країн світового співтовариства, інтеграції груп країн у регіональні господарські комплекси (союзи) з міждержавним регулюванням соціально-економічних процесів, транснаціоналізації виробництва.

Історія формування світового господарства розпочинається з міжнародного поділу праці (МПП), пов'язаного з обміном діяльності та її продуктами між національними державами.

МПП, або поділ праці між країнами, є ступенем суспільного територіального поділу праці. Він спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн і виявляється у взаємному, обміні результатами спеціалізованого виробництва в певних пропорціях.

Міжнародний поділ праці існує у двох основних формах: міжнародній спеціалізації та міжнародному виробничому кооперуванні [19].

Міжнародний поділ праці був тим об'єднуючим елементом, який створив систему світового господарства як сукупність взаємопов'язаних міжнародним обміном національних господарств, що виступають його підсистемами.

Вихід торговельних зв'язків за межі національних кордонів, тобто інтернаціоналізація сфери обігу (товарної стадії руху капіталу), і нині залишається загальною активною тенденцією для всіх країн світу, які прагнуть отримати економічну вигоду від міжнародного поділу праці і міжнародної торгівлі. Але сьогодні торговельні зв'язки і обслуговуючі їх валютно-кредитні відносини між країнами утворюють лише первинний рівень цілісності міжнародних відносин, оскільки до середини XX ст. оформився наднаціональний рівень світового господарства [20].

У другій половині XX ст. в еволюції міжнародного поділу праці відбувалось якісне зрушення, результатом якого став вивезення капіталу за межі національних кордонів. Інтернаціоналізація охопила всі стадії руху капіталу (грошову, виробничу, товарну), набравши певних форм, а саме:

* інтеграції національних господарств у регіональні господарські комплекси зі структурою і пропорціями, зверненими на споживання регіону в цілому, а також з міждержавним регулюванням економічних зв'язків;

* транснаціоналізації, тобто виходу виробничої і комерційної діяльності корпорацій (фірм) у вигляді філій та дочірніх підприємств за національні кордони. Підрозділи транснаціональних корпорацій (ТНК), знаходячись на території національних держав, функціонують значною мірою як економічно, організаційно і юридично незалежні організації, відносини яких з національними державами будуються на особливих договорах [16].

Внутрішнім моментом процесів інтеграції і транснаціоналізації є становлення нового феномену світового господарства -- світогосподарського поділу праці: а) в середині - і міжрегіонального та б) всесвітнього (транснаціонального) поділу праці.

Всесвітній поділ праці формує світове господарство як єдиний наднаціональний світогосподарський простір, який утворює другий, більш адекватний поняттю "світове господарство" рівень світогосподарських відносин.

Єдиний світогосподарський простір -- це наднаціональне середовище підприємства (бізнесу), в рамках якого діють єдині економічні, технологічні, правові і соціально-культурні вимоги до суб'єктів виробничої та комерційної діяльності [17].

Із самого початку єдиний світогосподарський простір утверджується на регіональному рівні як об'єднання груп країн у регіональні союзи (наприклад, Європейський Союз), а на глобальному рівні -- як діяльність ТНК у планетарних масштабах. Формуючись на базі всесвітнього поділу праці, єдиний світогосподарський простір втягує у свою орбіту національні господарства та їх підсистеми, закладаючи тим самим основи глобальної господарської інтеграції країн світового співтовариства. Це відбувається в міру створення в країнах певних умов: інформаційної технології, соціально-орієнтованої ринкової економіки, інтернаціоналізації правових і соціально-культурних норм тощо.

1.2 Структура світової економіки

Підсистемами світового господарства на наднаціональному рівні є регіональні угруповання країн, що склались на договірній основі.

На регіональному рівні структура світового господарства має такий вид.

Насамперед розрізняють 5 великих районів регіональної інтеграції: Європейський, Північноамериканський, Латиноамериканський, Азіатсько-Тихоокеанський та Африканський, які відрізняються рівнем і змістом інтеграційних процесів [16].

Історично найактивніше регіональна інтеграція проходить у Західній Європі. Тут існують два регіональні блоки:

* Європейський Союз (ЄС). Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Люксембург, Велика Британія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Австрія, Швеція, Фінляндія, а також 10 нових членів з Центральної і Південної Європи.

* Європейська Асоціація Вільної Торгівлі (ЄАВТ): Ісландія, Норвегія, Швейцарія, Ліхтенштейн.

Є також й інші інтеграційні об'єднання як в Азії, Америці так і в Африці, проте рівень інтеграції в них невисокий [17].

На глобальному рівні світове господарство представлено діяльністю транснаціональних корпорацій, євроринком валют, кредитів та цінних паперів, діяльністю О ОН -- універсальною міжнародною організацією загальної компетенції, її організацій: ЕКОСОР, ЮНКТАД, ЮНІДО, МОП, СООЗ, ЮНЕСКО, Міжнародний суд ООН, Рада Безпеки ООН та ін.

Крім того, існують різні підходи до типологізації країн. Так, ООН з цією метою оперує такими основними показниками, як розмір ВВП, ВВП на душу населення (у доларах США за поточним курсом), ВВП на душу населення (розрахунок на основі купівельної спроможності валют). Департамент з міжнародних економічних і соціальних питань ООН дає таку класифікацію країн: Східна Європа; азіатські країни з централізовано-плановою економікою; розвинені країни з ринковою економікою; країни, що розвиваються, які, у свою чергу, підрозділяються на групи [18].

Відомо, що за показником виробництва валової продукції на душу населення країни поділяються на кілька груп. Як правило, фахівці виділяють високорозвинені країни (де даний індикатор становить понад половину відповідного показника США), країни середнього рівня розвитку (з аналогічним індикатором у межах 30-50% від показника США) та інші держави, включаючи групу найменш розвинених країн, які мають найменші значення показника, що розглядається [19].

При цьому також враховується, що продуктивні сили функціонують у певній системі виробничих відносин, які визначають загальний тип соціально-економічного розвитку. Тому одним із критеріїв виділення підсистем у світовому господарстві виступає соціальна структура економіки, у рамках якої розвиваються окремі країни і групи країн. У її основі лежать характер і форми реалізації власності, а також пов'язана з ним галузева структура зайнятості населення.

В цілому на базі різноманітних критеріїв у сучасній світовій економіці виділяється певна кількість підсистем. Найбільшими підсистемами є три групи національних економік: промислово розвинені (капіталістичні) країни, країни перехідного періоду (у минулому соціалістичні або країни з централізованим плануванням економіки) і країни, що розвиваються. При цьому названі підсистеми відповідно до перерахованих вище критеріїв можуть підрозділятися також на ряд підсистем [20].

Необхідно мати на увазі, що найчастіше найбільші міжнародні організації недостатньо чітко відповідають вищезгаданим критеріям, зважаючи на формальні ознаки приналежності тієї чи іншої групи країн. Так, статистика ООН включає в число країн, що розвиваються, КНР, КНДР, Кубу, а також країни, які досягли високого рівня розвитку господарства -- Південну Корею, Сінгапур, Бразилію і т.д. Експерти Світового банку основним критерієм виділення тих чи інших груп країн вважають рівень ВВП на душу населення. З 1988 р. у публікаціях Світового банку соціалістичні країни були віднесені до групи країн, що розвиваються [21].

Сучасна соціально-економічна структура світового господарства може бути досить адекватно передана через поняття «центр», «периферія» і «напівпериферія».

Центр світового господарства становлять розвинені країни. У порівнянні з іншими країнами вони вже вийшли на новий етап техніко-економічного розвитку, етап постіндустріальний або інформаційний. Рушійною силою постіндустріального суспільства є виробництво і споживання не матеріальних благ, а різних інформаційних цінностей. Індустріальне суспільство, у першу чергу, обробне, а постіндустріальне -- це система, у якій комунікації виконують основну роль у виробництві й обміні інформацією [25].

У 70-80-х роках у розвинених країнах відбулася докорінна структурна перебудова економіки, яка проявилася в переході від ресурсомістких до ресурсозберігаючих технологій, звільненні підприємств від маси накопичених морально і фізично застарілих основних засобів, стрімкої комп'ютеризації господарства, суспільного і приватного життя.

Розвинені країни, у яких проживає 15% населення світу, забезпечують 59% світового ВВП і майже 3/4 світового експорту. На їхню частку припадає понад 90% балансової вартості прямих капіталовкладень за кордоном, у цих державах розташовані штаб-квартири понад 90% усіх ТНК. Провідну роль у цін групі відіграють сім держав: США, Японія, ФРН, Франція, Італія, Великобританія і Канада. На початку 90-х років на них припадало понад 48% світового ВВП, понад 50% світового експорту товарів і понад 2/3 прямих іноземних інвестицій. Незважаючи на тісні економічні, політичні, військові зв'язки, між цими країнами відсутня повна єдність. На їхній основі сформувалися три конкуруючих центри: північноамериканський, західноєвропейський і японський [29].

Перехід розвинених країн до постіндустріальної стадії розвитку сприяв тому, що вони усе більше замикаються на взаємних зв'язках. Так, на взаємну торгівлю цих країн припадає 55% світового товарообігу; основна частина світового експорту й імпорту послуг (у т.ч. міжнародної торгівлі науково-технічними знаннями); прямі взаємні інвестиції становлять понад 80% щорічного світового інвестиційного потоку. Переважний ресурсо- й енергозберігаючий характер економіки розвинених країн знизив їхню зацікавленість у сировині країн, що розвиваються, і постсоціалістичних країн. Поступово втрачає своє значення в конкурентній боротьбі і такий фактор, як дешевизна робочої сили, що значно уповільнило експорт капіталу розвинених країн у країни," що розвиваються. У результаті наростання цих тенденцій економіка слаборозвинених країн виявляється ізольованою від економіки розвиненого світу.

До так званої напівпериферії можна віднести більшість пост-соціалістичних країн. Вони, з одного боку, за багатьма економічними і соціальними показниками займають місце в ряді країн, що розвиваються, (таким, як середня тривалість життя, дитяча смертність, купівельна спроможність населення і т.д.), а з іншого боку, мають розвішені індустріальні економіки, значні науково-технічні і трудові потенціали [21].

Нині у Східній Європі, республіках колишнього СРСР, Китаї, В'єтнамі йдуть економічні реформи, які при загальній ринковій спрямованості відображають особливості історичного розвитку, економічного, політичного і соціального стану в кожній країні. Можна, однак, виділити два основних підходи до проведення реформ.

Перший, «еволюційний», передбачає поетапне формування інфраструктури ринку з метою створення змішаної, соціально орієнтованої ринкової економіки. Цього напрямку дотримуються Угорщина, де ринкові реформи йдуть уже з кінця 60-х років. КНР (з 1978 p.), В'єтнам. Другий, «шоковий», підхід передбачає радикальні заходи, проведені в стислі терміни й орієнтовані на створення економіки ліберального типу з мінімальною економічною роллю держави. Таким шляхом йдуть до ринку Польща, Чехія, Румунія, певною мірою й Україна [25].

До напівпериферії входять і так звані нові індустріальні країни -- НІК. До першого покоління НІК належать: Бразилія, Аргентина, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг; до другого -- Малайзія, Таїланд, Філіпіни, Індія, Пакистан, Туреччина, Єгипет, Туніс, Марокко, Колумбія, Чилі. Ядром НІК є «чотири дракони» -- Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, Гонконг.

Головну роль в економічному ривку НІК зіграло формування в них при широкій участі іноземного капіталу експортно-орієнтованої індустрії, залучення цих країн до міжнародного поділу праці на основі інтенсивного зростання експорту готової продукції. Створення експортного потенціалу НІК обумовлено виходом ТНК за рамки національних меж і активним переміщенням з розвинених країн у НІК трудо-, енерго- і матеріаломістких виробництв, а також випуску масової споживчої продукції [29].

НІК виявилися привабливими насамперед дешевою робочою силою і можливістю більш інтенсивного її використання, ніж у розвинених країнах. У результаті нині в HІK налагоджений випуск найрізноманітнішої продукції -- від товарів широкого вжитку до ЕОМ, надмістких інтегральних схем, легкових автомобілів, суден і літаків. Експорт виготовленої продукції здійснюється насамперед у розвинені країни. За сукупною вартістю вивозу НІК уже наприкінці 80-х років поступались лише США і Німеччині, причому частка готових виробів у їхньому eкcпорті перевищує 70%, а в Республіці Корея, Гонконгу і Тайвані становить понад 90% [16].

З посиленням у світовому господарстві інтеграційних процесів країни напівпериферії будуть групуватися навколо центрів світового господарства.

Периферія світового господарства представлена країнами, що розвиваються (третій світ). Країни, що розвиваються, -- це близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океани (включаючи НІК), які за рівнем і характером економічного розвитку входять до напівпериферії. Прийнято вважати, що в основному вони виникли на межі 50-60-х років, коли остаточно розпалась колоніальна система, але насправді це стосується тільки частини Африки [17].

Про питому вагу країн, що розвиваються, у світовому господарстві можна судити за такими показниками: вони займають близько 70% території, їхнє населення становить 80% населення Землі. Валовий продукт наближається до 20% загального світового обсягу, а його ріст становить приблизно 4% щорічно.

Одна з головних ознак країн, що розвиваються, -- це низький рівень розвитку продуктивних сил, хоча по різних країнах диференціація носить значна. Низький рівень розвитку знаходить відображення: по-перше, у показниках, які фіксують реальне економічне становище країн, що розвиваються, їхню залежність від індустріальних країн; по-друге, у продовженні розвитку зв'язків за старою моделлю «готові вироби -- сировина», але з певними модифікаціями.

Низький рівень розвитку продуктивних сил заснований на відповідні продуктивності праці, коли переважає ручна праця, слабка механізація індустріальної і сільськогосподарської праці. У свою чергу економічна відсталість країн, що розвиваються, підсилює їхню залежність від індустріальних центрів. Конкретно це проявляється в тому, що молоді країни знаходяться в безпосередній залежності від реалізації своєї сировинної продукції на світовому ринку, а також у тому, що в економіці більшості країн ключові позиції займає іноземний капітал [18].

Можна констатувати, що в системі сучасних міждержавних економічних відносин цілеспрямовано формуються механізми консервації подібної стратифікації. Постіндустріальний світ не прагне поширювати свої цінності на інші держави. Формується його функціональна замкнутість. Зростаюча в останні роки нерівність між багатими і бідними країнами є підтвердженням цьому За оцінками світових експертів, співвідношення доходів 20% найбагатших людей планети до доходів 20% найбідніших становило 30:1 у 1960 p., 60:1 у 1990 p., 90:1 у 2000 р. За останні п'ятнадцять років доходи на душу населення знизилися більш, ніж у стa країнах. Багаті країни були заможніші за бідних у 60-і роки в 30 разів, а до 90-х років цей показник збільшився уп'ятеро - до 150 разів. Таким чином, саме глобальна нерівність є ключовою проблемою XXI ст. [19].

Отже, система світового господарства має два рівні: 1) світове господарство як сукупність національних господарств і 2) світове господарство як наднаціональний господарський простір регіонального і транснаціонального (глобального) рівнів. Кожний з виділених рівнів сам по собі не відображає всієї гами відносин, що складаються в цій системі. Кожний рівень фіксує лише певну сторону господарського буття світового співтовариства, певну грань його суті.

1.3 Методичні основи вивчення ролі країни у світовій економіці

Сьогодні на земній кулі нараховується понад 240 країн. Вони досить помітно відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельністю населення, так і за економічною потужністю й, отже, місцем у світовій економіці. Проте національна економіка кожної країни є складовим елементом глобальної економічної системи. Навіть найменш розвинуті країни докладають свій внесок у світовий процес економічного розвитку -- своїми природними чи людськими ресурсами, виробництвом (хай і незначним у глобальному вимірі), споживанням імпортної продукції. У наші часи немає жодної країни, яка знаходилася за межами світового ринку, не входила в економічні стосунки з іншими державами. Міжнародний територіальний розподіл праці наприкінці XX століття набув всеохоплюючого характеру в планетарному вимірі й став важливою складовою процесу глобалізації (про що докладніше мова буде йти у наступному підрозділі). Глобалізація сприяє зміцненню економічної взаємодії між країнами, їхньої взаємозалежності; вона обумовлює певну стандартизованість не тільки зовнішньоекономічних стосунків країн, але й національних економік. Водночас кожна країна в цьому процесі покладає на економічний простір світової спільноти специфіку своєї національної економічної структури й свої неповторні риси ділової культури. Це якісно збагачує світову економіку, надає їй динамізму й розмаїтості. Відомо, що чим більша розмаїтість складових частин будь-якої системи, тим більше вона здатна до саморозвитку [16].

Сукупність національних економік, опосередкована міжнародними економічними відносинами, складає світову економіку.

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію та здійснювати послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їхньої кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і грунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Потужність економіки країни в значній мірі залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва -- ресурсів, які необхідні для виробництва товару.

Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їхня економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, ї першу чергу, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія [29].

На сучасному етапі розвитку світової економіки, саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основними галузями народного господарства є:

- промисловість;

- сільське господарство;

- будівництво;

- транспорт і зв'язок;

- торгівля і громадське харчування; житлово-комунальне господарство;

- охорона здоров'я;

- освіта, наука, культура;

- фінансування, кредит, страхування;

- апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова з точки зору прогресивного розвитку економіки на певному етапі. Сьогодні основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоінженерія, фармацевтика, лазерна техніка і особливо інформатика [19].

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектора) належить сільське п лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного -- обробна промисловість і будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний - інформаційний - сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третього блоку.

Відповідно до переважання кожного з секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріальний.

На стадії аграрного розвитку перебувають найменш розвинуті країни, переважно африканські. У сільському господарстві тут зайнято до 70-80% працездатного населення.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Особливу групу складають нафтодобувні країни. Так, економіка країн Перської затоки майже цілком базується на доходах за рахунок експорту нафти. В Саудівській Аравії нафта дає 85% експортної виручки. Аналогічна ситуація в Кувейті, Об'єднаних Арабських Еміратах. В Бахрейні нафтовий сектор забезпечує 70% доходу в бюджет, тоді як сільське господарство -- лише 1% . У Катарі доходи від нафти складають 80% загальних надходжень в державну скарбницю. Від продажу нафти Оман одержує 90% надходжень твердої валюти; за їх рахунок формується 70% національного доходу. На відміну від аграрних країн нафтодобувні країни досить багаті, мають високі душові показники національного доходу. Але це досягнуто за рахунок тривалої дуже сприятливої кон'юнктури на світових ринках нафти в другій половині XX століття, а особливо з 70-х років, коли ціни на нафту різко піднялися. Проте ще наприкінці 40-х років країни цього регіону належали до групи найбідніших у світі [21].

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвиненіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже з середини XIX століття; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кількість країн, що розвиваються. Основу економіки країни стала визначати кількість виплавленої сталі, вироблених верстатів, електроенергії, автомобілів, літаків, продукції органічної хімії. Процес деколонізації залежних країн, що набув бурхливих темпів після другої світової війни, супроводжувався початком їхньої індустріалізації. Національні лідери нових незалежних країн головною метою економічної політики проголошували індустріалізацію.

Суттєвою рисою національної економіки є її територіальна структура. Вона полягає в господарській організації простору країни. Просторова організація тоді ефективна, коли раціонально використовуються природні й трудові ресурси країни на всій території, її географічне положення. Ефективна територіальна структура не означає рівномірного розміщення об'єктів народного господарства на просторі країни; проте дуже виражена нерівномірність супроводжується недовикористанням національних ресурсів.

Аналізуючи ступінь рівномірності розвитку регіонів країни, треба мати на увазі, що економічний рівень регіону не обов'язково визначається розвитком промисловості, концентрацією промислових підприємств. Головним критерієм є співвідношення частки національного доходу, що виробляється регіоном, і населенням регіону. Отже, регіони з розвиненим сільським господарством за відносними показниками розвитку можуть не поступатися промисловим регіонам [19].

Сучасний рівень розвитку продуктивних сил, інтернаціоналізація виробництва виключають можливість ефективного ведення господарства в рамках замкнутих комплексів. За допомогою міжнародного обміну забезпечується приплив відсутніх чи дешевших споживчих і капітальних товарів та послуг, а також доступ до додаткових ринків збуту.

Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальну уяву про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Найбільш важливими показниками є: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), національний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та деякі інші.

Ці показника розраховуються за формулами, що прийняті в міжнародній системі національних розрахунків (СНР). Звичайно показники у формулах подаються в англійській абревіатурі, як це прийнято в СНР.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) -- це продукція, що вироблена резидентами на просторі країни протягом року. Він обчислюється за такою формулою [21]:

GDP = C + Ig+G,

де GDP (gross domestic product) -- ВВП;

C -- споживчі витрати;

Ig -- внутрішні приватні інвестиції (капіталовкладення);

G -- державні витрати.

Валовий національний продукт (ВНП) включає як суму доданої вартості, що створена в країні і складає ВВП, так і кошти, зароблені за кордоном. Він обчислюється як сума ВВП і чистого експорту (NE), чистий експорт - це різниця між експортом (X) та імпортом (ІМ) країни. Тоді [21]:

GNP = CDP + NЕ,

де GNP (gross national product) -- ВНП.

Коректніше при обчисленні ВНП враховувати не тільки різницю між експортом та імпортом, але й різницю доходів від зароблених за кордоном коштів (наприклад, доходи від прибутків на інвестиції, вкладені за рубежем) та виплатів прибутків нерезидентам, що переводяться за кордон.

У такому разі формула ВНП буде мати такий вигляд [21]:

GNP = CDP + NE + NY,

де NY -- чистий факторний доход (різниця доходів і виплат).

Чистий національний продукт (ЧНП) утворюється вилученням з ВНП вартості засобів виробництва, зношених у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відрахування -- А) [21]:

NNP = GNP-A,

де NNP(Net national product) -- ЧНП.

Якщо з ЧНП вилучити непрямі податки, то одержимо національний доход [21]

NІ = NNP-TH,

де NI (national income) -- національний доход;

ТН -- непрямі додатка.

Показники ВВП і ВНП, звичайно, не збігаються. Розвинуті країни, що одержують значне позитивне сальдо від зовнішньої торгівлі і приток дивідендів від капіталу, вкладеного закордоном, мають показники ВНП вищі, ніш ВВП. Абсолютні розміри ВВП чи ВНП в цілому характеризують економічну потужність країни, але недостатні для визначення рівня життя населення. Чим вищий показник ВВП в розрахунку на душу населення, тим вищий рівень життя в країні.

Найрозвиненіші країни, як показують таблиці, мають високі значення по обох показниках. "Сімка" найпотужніших з них виокремлюється за абсолютними розмірами ВВП, що перевершують 600 млрд. дол., а за душовим показником -- від майже 20 тис. дол. і вище.

Найменш розвинуті країни характеризуються низькими значеннями по обох показниках.

Специфічну групу складають нафтодобувні країни Перської затоки, що мають великі надходження від експорту нафти. Оскільки щільність населення тут невелика, душові показники ВВП цих країн досить високі. Так, наприклад, у Саудівській Аравії він складає 5859 дол., в Об'єднаних Арабських Еміратах - 667 дол., в Катарі -- 13142 дол. З цієї ж причини високий показник має Бруней -- 17667 дол. Проте, на відміну від розвинених і нових індустріальних країн, ця група країн характеризується незбалансованою структурою економіки; виробничий сектор (окрім видобутку нафти) до недавнього часу був слабо розвинений, і тільки тепер здійснюються заходи по розбудові промислового виробництва, насамперед, енергетики й нафтохімії [16].

Узагальнюючим показником різня розвитку економіки на глобальному рівні є валовим світовим продукт (ВСП). Вів виражає обсяг кінцевих товарів та послуг, що вироблені в усіх країнах світу.

Аналізуючи економіку країни, важливо знати ступінь її зовнішньоекономічної активності. Його визначають такі показники: експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, відкритість економіки щодо світового ринку, залежність від світового ринку, частка іноземного капіталу в економіці країни, величина активів резидентів за кордоном та інші.

Експортом називається вивезення товарів та послуг зa межі країни. У статистичних довідниках і поточних економічних публікаціях звичайно наводять окремо дані про експорт товарів і окремо -- послуг. Дуже часто, коли наводяться цифра про експорт, мається на увазі саме експорт товарів.

Імпорт -- довіз товарів та послуг до країни з-за кордону. Розмір імпорту звичайно залежить від ємності внутрішнього ринку, який, у свою чергу, обумовлюється економічною потужністю країни, купівельною спроможністю насамперед. Тому зрозуміло, що найбільші обсяги імпорту припадають на найрозвиненіші країни [18].

Різниця між експортом та імпортом складає сальдо зовнішньоторговельного балансу країни. Boнo може бути позитивним (активним) або від'ємним (пасивним). Звичайно уряд країни прагне до позитивного сальдо, бо це означає приплив валюти до країни.

Із зовнішньою торгівлею пов'язано поняття відкритості економіки країни, тобто ступеня її участі в міжнародному поділі праці. Відкритість економіки розраховується найчастіше за формулою [19]:

100%

де Експ. -- обсяг експорту країни. Відкритість обчислюється у відсотках.

Теоретично, чим більший показник відкритості, тим глибше участь країни у міжнародних економічних зв'язках.

Є також показник, що характеризує імпортозалежність країни:

100%

де Імп. -- обсяг імпорту країни.

Інтенсивність зовнішньоекономічних зв'язків країни характеризується не тільки обсягами товарообігу, але й міжнародним рухом факторів виробництва, до яких належать робоча сила, капітал і технології.

Однією з найважливіших характеристик економіки країни є її участь у міжнародному русі капіталу. Сьогодні практично кожна країна або вивозить свій капітал, або приймає іноземний.

Отже, у світову економіку включаються країни, які відрізняються за своїми природними умовами і ресурсами, історичними традиціями, економічним і науково-технічним потенціалом, трудовими ресурсами і рівнем їх кваліфікації.

Щоб забезпечити обґрунтованість і об'єктивність у поділі світової економіки на окремі підсистеми, фахівці використовують такі критерії: рівень економічного розвитку, соціальну структуру господарства, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків, тип економічного росту.

При цьому найбільш розповсюдженим критерієм визначення підсистеми виступає рівень господарського розвитку, який загалом характеризується обсягом виробництва валового продукту на душу населення. Розвиток окремої країни також визначається рівнем індустріалізації і структурою виробництва, що є важливими факторами росту національного доходу.

Кожній соціальній структурі економіки властива певна послідовність у розвитку окремих сфер господарства. Зі зміною цієї послідовності відбувається зміщення пріоритетів у структурі відтворення, включаючи розподіл національного доходу, тому соціальна структура господарства певною мірою впливає на формування цілей визначених періодів розвитку підсистем.

2. Місце країн Перської затоки у світовій економіці

2.1 Сучасний рівень розвитку економіки країн Перської затоки

До країн Перської затоки належать: Кувейт, Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Ірак, Іран.

Поштовхом для промислового розвитку регіону було відкриття тут найбагатших у світі запасів нафти, природного газу інших корисних копалин і наявність дешевої сільськогосподарської сировини.

Традиційним для цього регіону було кочове скотарство з окремими ділянками оазисного землеробства та розвитком деяких галузей ремесла (килимарство, вироби з металу). Але, у зв'язку з освоєнням надзвичайно потужних покладів нафти, господарська спеціалізація більшості її країн докорінно змінилася. Бідні ще донедавна держави, завдяки надходженням від експорту нафти змогли нагромадити великі кошти і забезпечити значно вищий рівень життя своїм громадянам. Доходи від нафтоекспорту, що особливо зросли після енергетичної кризи 1970-х років, часто використовуються нераціонально, проте є настільки великими, що дозволили збудувати ультрасучасні міста та комунікації, створити чимало галузей обробної промисловості [23].

Галузеву структуру господарства регіону визначають поклади нафти і обмежені можливості для розвитку сільського господарства. У створенні ВВП субрегіону, як за вартістю валової продукції, так і за чисельністю зайнятих, провідна роль належить промисловості, особливо нафтовидобувній.

Для країн Перської затоки характерна нерівномірність темпів економічного розвитку. Динаміка економічного зростання більшості країн за останні 20 років залежала в основному від відкриття і освоєння нових родовищ нафти, кон'юнктури світових цін на нафту і нафтопродукти та аграрну продукцію [28].

У 80-ті роки динаміка економічного зростання країн Перської затоки різко знизилася. Багато країн після високих темпів економічного зростання переживали стагнацію. Політична нестабільність, внутрішні збройні конфлікти, локальні війни, падіння світових цін на нафту були причинами сповільнення темпів економічного зростання в регіоні. В середині 90-х років серед країн регіону найвищі темпи економічного зростання спостерігалися в Кувейті -- 7,8 , а найменші -- в Саудівській Аравії і Іраку -- 0,3 і 1,0% в рік.

У 2002 р. середній рівень ВВП на душу населення в регіоні був досить високий і становив 4810 доларів, в той час як середній його рівень для країн, що розвиваються, -- 3800 доларів. Найвищий рівень ВВП на одного жителя спостерігався у Кувейті і ОАЕ. За цим показником вони увійшли у другу десятку країн світу [23].

Промисловий розвиток країн Перської затоки тісно пов'язаний з територіальною локалізацією нафтових ресурсів. Великі поклади нафти визначають галузеву структуру як видобувної, так і обробної промисловості. На доходи від нафти в країнах регіону здійснюється будівництво промислових підприємств, житла, об'єктів інфраструктури.

До Другої світової війни в країнах Перської затоки розвивалися лише традиційні галузі обробної промисловості -- текстильна і харчова. В постколоніальний період в регіоні отримали розвиток нові галузі обробної промисловості -- хімічна і нафтохімічна, металургійна, машинобудівна і металообробна та ін. [28].

Обробна промисловість перетворилася в найбільш динамічну галузь економіки. Проте її частка у створенні ВВП становить всього 13%. Найвищі темпи розвитку цієї галузі спостерігаються в нафтовидобувних країнах. У більшості країн обробна промисловість за своєю питомою вагою у ВВП поступається видобувній промисловості, а в найменш розвинених країнах -- сільському господарству.

У галузевій структурі обробної промисловості нафтовидобувних країн провідна роль належить нафтопереробній і хімічній промисловості. Частка цих галузей в структурі обробної промисловості становить 42%. Для розширення експорту нафтопродуктів і продукції нафтохімічної промисловості споруджені нафтохімічні комплекси. Серед галузей хімічної промисловості важливе значення має виробництво мінеральних добрив, гумових виробів і побутових товарів [27].

Харчова промисловість тісно пов'язана з місцевою сировинною базою. Вона займає друге місце за вартістю валової продукції обробної промисловості, хоч темпи росту інших галузей набагато вищі. Її питома вага у структурі валової продукції обробної промисловості становить 16,6%. З галузей харчової промисловості найбільший розвиток отримали: борошномельна, цукрова, олійна, консервна, тютюнова та ін. Рівень розвитку цієї галузі не забезпечує продовольчими товарами потреби країни. Значну частину продовольчих товарів країни регіону змушені імпортувати.

Серед галузей легкої промисловості провідне місце належить текстильній промисловості. Країни регіону мають власну сировинну базу для виробництва бавовняних, шерстяних тканин. Розвивається виробництво тканин зі штучного і синтетичного волокна, а також килимарська і шкіря-новзуттєва промисловість [29]. Країни Перської затоки, крім Саудівської Аравії, належать до імпортерів продовольчих товарів. На динаміку продовольчого імпорту серйозно вплинули багаторічні військові дії в різних частинах цього регіону, а також нестабільна політична обстановка. В сільськогосподарському експорті країн важливе місце займають продукти тропічного і субтропічного землеробства -- фініки, ізюм, інжир, цитрусові, фрукти, тютюн і бавовник. Отже, на базі доходів від нафти в країнах регіону здійснюється досить швидкий процес промислового розвитку. В нафтовидобувних країнах Перської затоки, приморських районах Іраку і Саудівської Аравії цей процес відбувається за рахунок побудови промислових комплексів, для яких характерні три галузі спеціалізації: нафтопереробна і металургійна; нафтопереробна і цементна.

2.2 Передумови і фактори розвитку країн Перської затоки

Для розвитку економіки країн Перської затоки дуже важливе значення має природно-ресурсний потенціал (ПРП). Господарство у більшості країн зберігає яскраво виражену сировинну і аграрну спеціалізацію.

Порівняно з обширними гірськими територіями площі низовин відносно невеликі. В основному вони займають вузьку смугу вздовж узбережжя Перської затоки.

Невелика кількість опадів, високі температури у поєднанні з сухими вітрами створюють вкрай несприятливі умови для господарського освоєння регіону. Гірські території і пустелі практично незаселені і неосвоєні, тоді як низовини мають високу концентрацію населення і господарства [27].

Головне багатство країн Південно-Західної Азії -- нафта. Основні її запаси зосереджені в межах величезного нафтогазового басейну Перської затоки, який простягнувся більш як на 2500 км від передгір'їв Східного Тавру до Аравійського моря. Він займає передгір'я Загросу, Месопотамію, східну частину Аравійського півострова і акваторію Перської затоки. Більша частина нафтових родовищ залягає на глибині 1800-3000 м. У басейні Перської затоки відомі близько 200 родовищ нафти, серед яких 12 так званих супергігантів з дійсними запасами нафти понад 1 млрд. т кожен. В Саудівській Аравії знаходиться найбільше в світі нафтове родовище Гсавар. Його запаси -- 11,9 млрд. т. Другим великим родовищем є Бурган-Ахмаді-Магва, яке займає східне узбережжя Кувейту. Його запаси оцінюються у 8,5 млрд. т [23].

Наприкінці 90-х років запаси нафти у субрегіоні оцінювалися у 100 млрд. т і становили 65% світових запасів рідкого палива. На п'ять країн припадає 92% всіх запасів: Саудівська Аравія, Кувейт, Ірак, ОАЕ, Іран. Найбільші запаси знаходяться у Саудівській Аравії -- майже половина всіх запасів регіону.

Потенціальні ресурси басейну Перської затоки ще точно не визначені. Його перспективи пов'язують з розвідкою нафти на шельфі Перської затоки.

Запаси природного газу в країнах Перської затоки наприкінці 90-х років оцінювалися у 34 трлн м куб., що становили чверть світових запасів. Родовища природного газу виявлено у тих самих районах, що й нафтові. Найбільші його родовища -- Норт-Філд (Катар) та Канган і Парс (Іран). У чотирьох країнах -- Ірані, ОАЕ, Саудівській Аравії і Катарі зосереджено понад 90% усіх запасів природного газу регіону, з яких більше половини припадає на Іран [25].

Кліматичні ресурси впливають на розміщення сільськогосподарського виробництва, галузеву структуру рослинництва, способи землеробства і продуктивність сільськогосподарських культур. На всій території регіону можна збирати по два, а в тропіках -- по три урожаї в рік при умові штучного зрошення.

Країни Перської затоки розташовані в тропічному кліматичному поясі і отримують найбільшу кількість сонячної радіації в Азії. Середні річні температури сягають 30° С. Щорічна сума опадів -- 100 мм і менше, іноді досягає 150 мм [9].

Через нестачу вологи на невеликих територіях розвивається зрошуване землеробство. Суцільних землеробських районів немає.

Водні ресурси -- супердефіцитний ресурс в країнах Перської затоки. В Саудівській Аравії на 1 млн. м куб. води припадає 4000 осіб, тоді як в країнах Європи -- 350 осіб.

Річкову мережу утворюють тимчасові водотоки -- ваді, які повноводні тільки в період дощів. Влітку пересихають або дуже міліють [10].

Ще недавно прісну воду в країни Перської затоки на суднах доставляли з Іраку й Індії. Зараз тут широко використовують нетрадиційні методи отримання прісної води. У другій половині XX ст. в регіоні була створена особлива галузь промисловості з опріснення морської води. Одночасно в регіоні використовують інші способи освоєння водних ресурсів. Наприклад, в столиці Саудівської Аравії прісну воду видобувають з допомогою свердловин глибиною 1200-1500 м. Інші нетрадиційні методи отримання чистої води (переробка стічних вод, вторинне використання вод для зрошення) поки що не досягли промислових масштабів [13].

Близько 2/3 території регіону -- це землі несільськогосподарського призначення. Частка оброблюваних земель становить лише 15,8%. За винятком Іраку, значні земельні ресурси знаходяться в країнах, які не мають нафти. Найбільшими площами оброблюваних, земель володіють Іран, Ірак.

Пасовищами і луками зайнято 14,9% території. Така країна, як Саудівська Аравія, у якій велику роль відіграє скотарство, має найбільші площі цих угідь.

Для країн Перської затоки характерні досить значні міграції населення. В нафтовидобувних країнах Аравійського півострова, наприклад, відчувається дефіцит робочої сили. Тому для цих країн характерний значний приплив емігрантів з інших країн.

У нафтовидобувних країнах Перської затоки спостерігається значний приплив робочої сили з інших регіонів. Серед країн, які імпортують робочу силу, слід назвати перш за все Саудівську Аравію. Некорінні жителі цієї країни становлять понад 50% економічно активного населення [9].

Як бачимо, основними факторами для подальшого успішного розвитку економік країн Перської затоки є наявність великих запасів нафти, газу, дешевої сільськогосподарської сировини, а також приплив емігрантів з інших країн.

2.3 Характеристика спеціалізації країн Перської затоки

Основні спеціалізація країн Перської затоки - це видобуток, переробка, а також експортування нафти.

Нафту в країнах Перської затоки почали видобувати давно. Найстаріші родовища, розміщені у передгір'ях Загросу, дали першу нафту ще у 20-х роках XX ст. Освоєння родовищ Аравійського півострова почалося тільки після Другої світової війни. А вже у 50-х роках країни Перської затоки перетворилася у світовий центр нафтовидобутку [9].

До 70-х років нафтові багатства країн Перської затоки знаходилися в руках Міжнародного нафтового картелю. Спочатку контроль над розвідкою і видобутком нафти здійснювали англійські монополії, а в повоєнний період -- американські. Від експлуатації нафтових ресурсів вони отримували великі прибутки. А країнам, з надр яких видобували нафту, залишалася тільки незначна частина цих прибутків.