Регіональна політика Канади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональна політика Канади

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи вивчення регіональної політики

1.1 Суть регіональної політики

1.2 Мета, завдання та принципи регіональної політики

1.3 Структура регіонального управління в державі

Розділ 2. Сучасна регіональна політика Канади

2.1 Економічне районування Канади та основні напрямки розвитку продуктивних сил регіонів

2.2 Основні напрямки регіональної політики Канади

2.3 Механізм реалізації регіонально політики Канади

Розділ 3. Участь Канади в сучасних регіональних об'єднаннях

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Регіональна політика не є новим явищем для Канади. Проте, з інтенсивним розвитком суспільства, регіональна політика також удосконалюється. Регіональна політика є передусім політикою розвитку місцевих ініціатив, що дозволяє звертати увагу в першу чергу на виробництво конкурентоспроможної продукції, розвиток промислового виробництва, сферу послуг та їх регулярне оновлення. Ця модель передбачає розвиток здатності реґіонів до швидкої адаптації в нових умовах.

У реґіоналізованій Канаді громади та економічні реґіони мають повну правову, політичну та владну автономію. Їх діяльність не контролюється державою. Місцеві законодавчі акти мають однакову правову силу з актами центрального уряду позаяк не існує законодавчої Ієрархії. Колізії між центральним урядом та реґіонами вирішуються консультативним комітетом, який діє поряд із державною радою та арбітражним судом. У конституції Канади дається детальний перелік прав територіальних громад за етнічним принципом, в той час як права економічних реґіонів визначаються окремими правовими актами. Економічний федералізм передбачає існування великої кількості компетенцій щодо економічної політики реґіонів. Держава залишила за собою основні інструменти макроекономічного регулювання (ціна, конкуренція, соціальне страхування тощо).

Також регіонам Канади відведені такі повноваження: регіональний економічний розвиток; кредитна політика; зовнішня торгівля; підтримка сільського господарства; регіональні аспекти енергетики; організація суспільно корисної праці та транспорт; регіональна політика зайнятості; торговельна політика; зовнішні зв'язки; наукові дослідження та розвиток науки; житлово-комунальна політика; розвиток територіальної громади; нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування, планування, розвиток міст; культивування землі та тваринництво, лісове господарство, гори; охорона навколишнього середовища; водні ресурси, рибне господарство; місцеві ярмарки; економічний розвиток; розвиток ремісництва; місцеві бібліотеки, музеї, музичні заклади; підтримка культурного та наукового розвитку; розвиток туризму; розвиток спорту та рекреацій; соціальні послуги та охорона здоров'я; догляд за станом та утримання будинків, допоміжних споруд; координація та інші функції, пов'язані з роботою місцевих органів захисту правопорядку.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: "Регіональна політика Канади".

У даній курсовій роботі висвітлюються теоретичні аспекти регіональної політики. В роботі у стислій та доступній для сприймання формі охарактеризовано регіональну політику Канади, а також її участь в сучасних регіональних об'єднаннях.

Об'єкт дослідження - регіональна політика Канади.

Предмет дослідження - процес формування регіональної політики Канади, висвітлення тенденцій, особливостей, проблем та перспектив.

Мета дослідження - проаналізувати і дослідити особливості регіональної політики Канади, а також проблеми та перспективи її розвитку.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теоретико-методологічні аспекти регіональної політики;

2) охарактеризувати суть регіональної політики;

3) визначити мету, завдання та принципи регіональної політики;

4) розглянути структуру регіонального управління в державі;

5) дослідити сучасну регіональну політику Канади;

6) визначити основні регіони Канади;

7) дослідити участь Канади в сучасних регіональних об'єднаннях;

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, порівняння, картографічний, статистичний, прогнозування.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 18 найменувань. Робота викладена на 45 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи вивчення регіональної політики

1.1 Суть регіональної політики

Однозначного визначення терміна реґіон досі не винайдено і навряд чи буде впроваджено політичною наукою. У широкому розумінні це - територіальні утворення на проміжному (між національним рівнем та місцевим самоврядуванням) рівні, досить неоднорідні за природою та домінантним чинником: історичним, культурним, етнічним, економічним, політичним, навіть соціальним та географічним. Ці ознаки поєднані, Із різним ступенем вагомості, у кожному конкретному реґіоні, що надає йому специфіки та унікальності.

Якщо не брати до уваги випадків явної етнічної чи культурної неоднорідності певних реґіонів у цілісних системах, коли автономія чи статус федеративного утворення надається для мінімізації можливих конфліктів, регіональна політика пов'язана з децентралізацією, де-концентрацією влади та дотриманням принципу субсидіарнотті.

Одне з можливих визначень регіональної політики звучить наступним чином: "внутрішня політика держави, що спрямована на розвиток певних територій, які об'єднані економічними, політичними, етнічними, історичними, культурними тощо факторами у більш стале однорідне утворення; надання їм більшої політичної та економічної незалежності, самостійності у прийнятті рішень та відповідальності за них. Також визначаються потенційні депресивні реґіони та регіони-донори, загальні програми економічної стимуляції їх розвитку та підвищення ефективності виробництва" [1, 15].

Часом у регіональній політиці власне регіонів поруч з утвердженням особливого партнерства поміж ними, форм кооперації, які не є поширеними у державі в цілому, проявляються тенденції прагнення федералізації (держави у цілому чи автономізації певних територій), та регіонального сепаратизму (бажання від'єднатись від держави та утворити власну державу або приєднатись до вже існуючої). Проте даний сценарій варто розглядати радше як нетиповий для стабільних демократичних систем.

При аналізі регіональної політики варто зосередитись на основних її вимірах: політичному та економічному (бюджетному і фіскальному). Крім того, регіони є автономними у вирішенні місцевих справ та володіють правом діяти незалежно від центрального уряду у визначеному колі питань.

Нова економічна парадигма за останні десять років також вплинула і на розвиток регіональної політики. Відбулись зміни у традиційних відносинах між центральними органами влади та регіональними громадами. Традиційні інструменти регіональної політики (відчутна участь органів влади у регіонах, система відносин згори-донизу тощо) втратили свою економічну та політичну мотивацію, в свою чергу виникли нові реґіональні стратегії.

На відміну від регіональної політики, яка здійснюється з центру, особливою рисою нових моделей є те, що вони надають виключного значення ендогенним характеристикам на противагу зовнішнім факторам регіонального розвитку. Політика, яка велась з центру, стосувалась в першу чергу галузевих програм розвитку, які лише технічно могли координувати реґіональні органи державної влади. Останні не могли ефективно мобілізувати місцеві ресурси. Проте нові технології розвитку зробили наголос на демократичних процедурах вироблення рішень, на комплексній утилізації ресурсів та інноваційних підходах.

Регіональна політика є передусім політикою розвитку місцевих ініціатив, що дозволяє звертати увагу в першу чергу на виробництво конкурентоспроможної продукції, розвиток промислового виробництва, сферу послуг та їх регулярне оновлення. Ця модель передбачає розвиток здатності реґіонів до швидкої адаптації в нових умовах. Основні принципи цієї стратегії можна сформувати наступним чином [11, 132]:

- пошук додаткових джерел розвитку, їх систематизація та створення інституційних основ для нормального функціонування;

- створення регіональних та місцевих корпоративних мереж взаємодії (прикладом є промислові зони регіонів Канади, де традиційна корпоративна взаємодія досягалась через поділ виробничого процесу на фази та їх переміщення у різні місцевості);

- інституалізація інформації, інновацій і системи підтримки підприємництва (створення промислових парків, інноваційних бізнес-центрів, консорціумів);

- організація коаліцій місцевого та регіонального розвитку між різними групами інтересів, створення гнучких та прозорих систем прийняття рішень;

- залучення наукових розробок, перетворення їх у фактор економічного зростання, а також надання громаді привабливих для інвестування капіталу характеристик.

Таким чином регіональна політика - це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, раціональне використання їхнього ресурсного потенціалу, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства. Об'єктами регіональної політики є регіони, територіальні утворення, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням країни.

Суб'єктами регіональної політики виступають центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов'язані із соціально-економічним розвитком регіонів.

1.2 Мета, завдання та принципи регіональної політики

Головною метою регіональної політики є [11, 133]:

- збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами; послідовне здійснення заходів щодо поступового вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення ефективності територіального поділу праці, раціоналізації систем розселення;

- врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;

- підтримання внутрішньої регіональної збалансованості економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного і суспільно-політичного процесу.

В економічній сфері завдання регіональної економічної політики спрямовуються на наступне:

- досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності та раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва в ринкових умовах;

- створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, у галузі державного оподаткування та інших ринкових перетворень;

- формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням, насамперед, локальних територій для їх розміщення, а також облаштування державних кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;

- удосконалення економічного районування країни [2, 48].

У соціальній сфері метою регіональної економічної політики є:

- підвищення рівня добробуту і забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів та соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;

- стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення у всіх регіонах;

- гарантування продовольчої забезпеченості регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;

- гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією країни, забезпечення зайнятості населення шляхом удосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;

- запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення;

- здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на продовження життя та природного приросту населення у регіонах;

- формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них [2, 48].

В екологічній сфері головними завданнями регіональної економічної політики є:

- регулювання природогосподарської збалансованості регіонів, запобігання забрудненню довкілля, ліквідація наслідків його забруднення, ефективне використання та відтворення природних ресурсів, впровадження економічного механізму природокористування, збереження генетичного фонду живої природи, унікальних територій та природних об'єктів;

- екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів.

Відповідно до мети визначаються стратегічні і поточні завдання регіональної політики.

Стратегічний курс держави розрахований на тривалу перспективу і передбачає послідовне вирішення таких завдань:

- структурна перебудова економіки регіонів, в першу чергу промислових регіонів і центрів із надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою;

- розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови - вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий потенціал;

- інтенсифікація сільськогосподарського виробництва у регіонах шляхом удосконалення його спеціалізації з урахуванням загальних грунтово-кліматичних умов з метою досягнення максимального продовольчого забезпечення та нарощування його експортного потенціалу, реформування виробничих і соціальних відносин, інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини; організація ринку збуту через розвиток комплексного аналізу маркетингового середовища;

- сприяння більш повній зайнятості населення шляхом створення нових робочих місць у галузях, що розвиваються, у споживчій сфері та організаціях ринкової інфраструктури;

- істотне поліпшення навколишнього природного середовища в промислових центрах;

- повніше використання рекреаційних ресурсів, районів, сприятливих за кліматичними та природними факторами; створення в цих регіонах розгалуженої мережі транспортних комунікацій, об'єктів соціальної та виробничої інфраструктури й інших об'єктів сучасного сервісу з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного значення;

- послідовне здійснення програм комплексного облаштування в регіонах депортованих народів, які повертаються на місця традиційного проживання;

- прискорений розвиток регіональної та міжрегіональної інфраструктури (транспорт, зв'язок, інформатика тощо), спрямований на стимулювання й підвищення ефективності територіального поділу праці;

- забезпечення населення якісною питною водою і припинення скидання неочищених стічних вод у водойми та річки;

- поліпшення демографічної ситуації в регіонах з метою усунення негативних наслідків, пов'язаних з високою смертністю і низькою народжуваністю;

- збереження та відродження культурної самобутності населення регіонів, охорона пам'яток історії та культури [12, 134] .

Першочерговими поточними завданнями регіональної економічної політики передбачається прискорене вирішення таких проблем:

- створення нормативно-правової та інформаційно-методичної бази управління розвитком регіонів відповідно до положень чинного законодавства країни;

- забезпечення стабілізації виробництва та відновлення економічного потенціалу в кожному регіоні, підвищення на цій основі рівня добробуту населення;

- здійснення заходів щодо соціального відродження села шляхом державної підтримки розвитку соціально-культурної і побутової сфери, формування повноцінного життєвого середовища;

- сприяння формуванню в усіх регіонах багатоукладної економіки, регіональних ринків товарів, праці, капіталу, а також розвиток підприємництва та ринкової інфраструктури;

- вирішення пріоритетних наукових проблем регіонів з метою виробництва конкурентоспроможної продукції;

- переведення працівників, які вивільняються, на підприємства галузей господарства, що розвиваються, у сферу обслуговування і торгівлі, організація професійної підготовки кадрів для нових прогресивних виробництв;

- створення сприятливих організаційних та правових умов для функціонування спеціальних (вільних) економічних зон у відповідних регіонах;

- сприяння широкому розвитку прикордонної торгівлі, міжрегіонального та міжнародного співробітництва регіонів;

- створення умов для залучення іноземних інвесторів до розвитку виробництва конкурентоспроможних товарів, розширення обсягів будівельних робіт, в яких зацікавлена економіка держави;

- розроблення державних програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів, які потребують державної підтримки для комплексного вирішення багатьох господарських та соціальних проблем, та їх бюджетно-фінансове забезпечення.

Регіональна економічна політика є складовою і невід'ємною частиною загальних соціально-економічних перетворень, які здійснюються в країні, та передбачає поєднання широких повноважень місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з координуючою роллю держави для забезпечення збалансованого розвитку господарства і стабілізації соціально-економічної ситуації в кожному регіоні.

Регіональна економічна політика спрямовується на забезпечення однакових умов функціонування регіональних господарських комплексів та збереження територіальної цілісності держави. Вона грунтується на таких основних принципах:

- правове забезпечення подальшого посилення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, зміцнення їх фінансово-економічної бази та підвищення відповідальності у вирішенні завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

- дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни в цілому;

- врахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

Політичний вимір регіональної політики передбачає дотримання основних принципів, а саме субсидіарності, децентралізації та декон-центрації [13, 8].

Принцип субсидіарності заснований на тому, що вища влада втручається у процес прийняття рішень лише тоді, коли певне завдання не може бути виконано на нижчому рівні управління. Прикладом правового закріплення принципу субсидіарності можна вважати частину 2 статті 5 Договору про Європейський Союз в редакції від 1 травня 1999 p.: "...у сферах, що не належать до його виключної компетенції, діє лише за принципом субсидіарності та тільки тоді й тією мірою, якщо цілі відповідних заходів на нижчому рівні управління не можуть бути досягнуті достатньою мірою і тому, з огляду на їх обсяг або їх вплив, краще можуть бути досягнуті на рівні вищому". Тобто вищий рівень влади діє лише тоді, коли його заходи у порівнянні з заходами рівня нижчого ведуть до кращих політичних результатів. Тим самим принцип субсидіарності слугує збереженню самостійності у прийнятті рішень та відповідальності за них.

У європейській політичній традиції принцип субсидіарності має міцне коріння. Частина європейських держав є федеративними утвореннями та мають тривалу історію федеративного життя (Німеччина, Швейцарія). Католицька соціальна теорія (№ 79 енцикліки Quadrogesimo anno, 1931 p.) класично сформулювала принцип субсидіарності за яким не можна позбавити окрему особу того, що вона може зробити з власної ініціативи і своїми силами, і віднести це до суспільної діяльності, так само несправедливо ширшій і вищій спільноті претендувати на те, що менші і підпорядковані спільноти можуть робити і успішно доводити до кінця; обоє є вкрай шкідливими й нездоровими для громадського порядку. Будь-яка суспільна діяльність має субсидіарний характер; вона має підтримувати членів соціального організму, але ніколи не повинна їх руйнувати або абсорбувати". Значення принципу субсидіарності розглядається як передумова устрою, що базується на свободі - держава, яка дотримується цього принципу, гарантує своїм громадянам свободу і незалежність і крім того гарантує місцеве й регіональне самоврядування.

Принцип субсидіарності вимагає децентралізації, що означає передачу завдань реалізації управління самостійним децентралізованим суб'єктам управління, якими є громади, територіальні округи або регіони. Такі суб'єкти управління формуються шляхом демократичних виборів, а потім самостійно організовують своє управління і формують місцеву або регіональну політику. Отже децентралізація (часто деволюція в англомовній літературі) - це такий спосіб організації влади, за яким держава передає право на прийняття рішень із певних питань або в певній сфері (згідно з принципом субсидіарності) структурам локального та регіонального рівня, що знаходяться поза системою виконавчої влади і не є від неї залежними. При цьому зберігається пильний контроль із боку громадськості та з'являються ширші можливості для досягнення рішень на основі консенсусу.

Ще одним аспектом впровадження регіональної політики є деконцентрація - передача функцій державного управління підпорядкованим державним органам на регіональному та місцевому рівні, що забезпечує оперативність у збиранні та аналізі необхідної інформації з урахуванням місцевих умов та, відповідно, ефективніше виконання завдань. Адже рішення й заходи адміністрації завжди ефективні настільки, наскільки надійною є інформація, на якій вони ґрунтуються.

Зазвичай за такої системи залишається певний простір також і для централізованого управління, коли йдеться про надреґіональні інтереси або завдання (наприклад, міжрегіональних чи національних транспортних сполучень, охорони навколишнього середовища тощо).

Дослідники загалом відзначають безперечно позитивний вплив зваженої регіональної політики на економічні та політичні процеси як регіону, так І держави загалом. Серед політичних переваг першочерговими є загальна демократизація, що пов'язана із зміщенням центру прийняття рішень, що безпосередньо стосуються громадян, від "далекого" загальнодержавного рівня до нижчого та відповідно "ближчого до особи" рівня реґіону. Як експерти, так і політики наголошують на надзвичайній важливості відродження/запровадження механізмів прямої демократії на місцевому рівні, де це технологічно простіше. Вона легітимізує державне управління, а громадяни стають більш компетентними, адже за такої системи більшість жителів мають або сформовану позицію, або принаймні попередні думки з більшості "місцевих" справ, що безпосередньо їх зачіпають [13, 10].

Наслідком такого підходу є більш прозорі процеси управління та прийняття рішень, громадський контроль дістає ширших можливостей та механізмів впливу, а у громадян з'являється можливість брати більш активну участь у місцевих справах через місцеві референдуми та плебісцити, місцеві виборні органи та посади, різноманітні громадські комітети, ради та департаменти. Відомо, що місцеві вибори зазвичай можуть похвалитися порівняно високим ступенем активності населення, а місцеві референдуми допомагають втілити ідеали прямої демократії у практичних політичних процесах та рішеннях. У надзвичайно малій та заможній конфедерації Швейцарії на референдум виносять не лише питання, що стосуються будь-якої зміни компетенції, а й в обов'язковому порядку чи за бажанням 1-4% населення (залежно від кантона та громади) через процедуру голосування на рівні громади, кантонів та на федеральному рівні повинні пройти всі зміни, що вносяться до конституції, закони, багато фіскальних рішень та рішень, що стосуються безпосередньо певної території (спорудження доріг, мостів тощо). З певною періодичністю у Швейцарії проводяться плебісцити (здебільшого за ініціативою центрального уряду) щодо певної централізації державного управління, які традиційно зазнають фіаско.

Іншим незаперечним здобутком є можливість регіонального уряду проводити більш ефективну, гнучку та придатну для конкретної території політику, вища ймовірність знаходження компромісів та визначення найбільш прийнятних для реґіону рішень з усебічним урахуванням різноманітних інтересів. З одного боку, регіональні чиновники та депутати більше обізнані з місцевими проблемами та пріоритетами (як політичними, так і економічними, культурними тощо), вони мають більше можливостей для отримання інформації про те, чого бажають громадяни та дозволяють умови. З другого боку, саме населення має більше можливості для артикуляції та лобіювання своїх інтересів як через місцеві вибори, референдуми, так і інші форми політичної (громадської) активності. Незаперечним фактом є економічні успіхи самоврядних територій, що пояснюються не лише можливістю проводити специфічну, пристосовану до місцевих умов політику (без узгодження, пристосування до рішень та директив центрального уряду, властей суміжних територій), самостійністю у прийнятті рішень (та відповідно й відповідальністю за їх упровадження), а й конкуренцією із сусідніми територіями. Показовим у цьому контексті є приклад тієї ж Швейцарії, що складається з 26 кантонів - мінімальних за кількістю населення та територією (у багатьох із них проживають менше 50 тис, в одному менше 15 тис, а у більшості менше 500. тис чоловік), проте їх політична та економічна самостійність є подекуди вищою, ніж у російських регіонів чи федеральних земель Німеччини.

Основним рівнем регіональної політики є рівень адміністративного управління, який є нижчим за національний. Регіональний рівень управління законодавчо закріплений у таких державах, як Канада (існує палата територіальних представників парламенту, право законодавчої ініціативи реґіональних асамблей у парламенті. Реґіони володіють певними винятковими повноваженнями та певною кількістю паралельних повноважень, обирають парламент, уряд, президента реґіону), США, Італія, Франція, Португалія, Данія, Ірландія, Польща, Угорщина, Нідерланди, Швеція (існують регіональні самоврядні Ради та відповідні виконавчі комітети. Державна виконавча влада представлена адміністративною Радою округу та регіональними управліннями державних комітетів). Самоврядний статус регіонів забезпечується через обрання рад, що формують свої виконавчі органи [11, 135].

До повноважень таких рад зазвичай відносять: капіталовкладення у планування та реалізацію економічного розвитку реґіону, забезпечення можливостей для професійної підготовки та навчання, мистецькі, культурні та дозвільні заклади, туризм, надання компаніям фінансової допомоги для капіталовкладень, що сприяють регіональному розвитку (Канада); підготовка планів реґіонального розвитку, координація внутрішнього та зовнішнього планування розвитку громад, громадська охорона здоров'я, соціальне забезпечення, освіта, енергозабезпечення, нагляд за інфраструктурними мережами (каналізація, дороги, залізниця, водопроводи), збереження довкілля та охорона природи (Нідерланди); медична допомога і охорона здоров'я, швидка допомога, професійна підготовка і навчання дорослих, деякі дитячі будинки і спеціальні школи, громадський транспорт і культурна діяльність, фінансова підтримка фондів реґіонального розвитку для підтримки зростання торгівлі та промисловості (Швеція) та інші повдоваження.

Діяльність органів реґіонального самоврядування відбувається на основі чіткого розподілу повноважень між територіальними радами та центральним урядом, реґіональними органами державного управління та місцевими органами самоврядування. Ради мають володіти власними достатніми фінансовими фондами, у законодавчих актах, які регулюють це питання, мусить бути зазначено, що основними отримувачами субсидій є саме реґіони, а не територіальні одиниці нижчого рівня. До відання регіональних рад відносять питання, що безпосередньо стосуються даної території, проте не можуть бути вирішені на місцевому рівні через потребу більш масштабного бачення та/або стосуються кількох громад, певної області чи реґіону у цілому.

1.3 Структура регіонального управління в державі

Реґіональні стратегії центральних органів влади мають охоплювати загальні завдання, фінансове стимулювання та форми забезпечення регіональної політики, тоді як формування напряму розвитку реґіонів, вибір моделей, які б забезпечували розвиток у визначеному напрямі, та організація необхідної фінансової бази є завданням для учасників місцевих економічних процесів та місцевих органів влади. Основне завдання й роль реґіональних органів управління полягає у координації діяльності всіх ключових учасників цих процесів, створенні необхідних умов для співпраці та її забезпечення. Також важливою є участь реґіональних органів влади у формуванні пріоритетів регіональної політики у середньостроковому періоді 5-10 років, що забезпечує стабільність реґіону та водночас допомагає відповідно розраховувати власні внутрішні ресурси.

Реґіони мають право самостійно вступати у міжнародні економічні відносини, обирати форми організації транскордонного співробітництва, водночас маючи гарантії, що центральна влада може застосовувати управлінські та регулюючі інструменти для збереження суверенітету держави. Важливим є право укладення міжнародних угод із питань, які відносяться безпосередньо до юрисдикції регіонів [10, 6].

До компетенції органів регіонального самоврядування можуть належати як власні, так і делеговані повноваження. Здійснення власних повноважень відбувається шляхом регіонального самоврядування (серед них можуть бути і правотворчі). Держава не може втручатись у прийняття регіональних рішень та у заходи, здійснювані місцевою владою. Конституцією або законом повинні бути врегульовані всі процедури відносин держави та реґіонів у цьому питанні (у принципі може мати місце лише контроль із боку держави за правомірністю та конституційністю). Разом із власними повноваженнями регіони можуть мати такі, що делеговані державою або громадами. Порядок таких делегувань має бути чітко визначеним у правовому регулюванні. Водночас повинні бути передбачені фінансові та інші ресурси для здійснення цих повноважень. Може існувати контроль із боку держави або громади за виконанням делегованих повноважень та їх доцільністю [10, 6].

Що стосується власних повноважень органів регіонального самоврядування, то можна говорити, що регіони мають повноваження стосовно всіх питань, що становлять регіональний інтерес і не виключені законом із їхньої компетенції або не віднесені законом до інших юридичних осіб публічного права. До регіональних повноважень належить насамперед здійснення відносин між регіонами в середині держави та з регіонами сусідніх держав. Регіони також мають право об'єднуватись і брати участь у міжнародних об'єднаннях. Межа повноважень реґіонів визначається також принципом солідарності, який вимагає, аби багатші регіони при використанні своїх ресурсів враховували інтереси бідніших регіонів. Ця солідарність безумовно не повинна призводити до нівелювання існуючих регіональних відмінностей.

Між регіонами та державою передбачено механізми співпраці та консультування - представництво реґіонів у регіональній палаті на державному рівні, конференції реґіонів і центральних органів влади для координації політики та інших питань.

Складовий елемент регіональної політики - це державна регіональна фінансова політика, яка є сукупністю державних фінансових заходів щодо забезпечення управління територіями країнами з метою вирішення їх фінансових проблем.

Ця політика спрямована на удосконалення системи бюджетного регулювання і здійснюється відповідно до чинного законодавства країни.

Передбачається поетапний перехід на більш обґрунтовану систему бюджетного регулювання, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюджетної системи з урахуванням рівнів забезпеченості регіонів країни об'єктами соціальної інфраструктури та застосування системи фінансових нормативів забезпеченості потреб населення.

Здійснюються заходи щодо зміцнення місцевих фінансів і розширення прав місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України. Основними інструментами забезпечення цієї політики є збільшення частки закріплених доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, розширення ролі місцевих податків і зборів, розроблення науково обґрунтованих критеріїв встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також визначення засад надання місцевим бюджетам дотацій, субсидій і субвенцій. Реалізуються заходи щодо механізму бюджетного регулювання на основі створення загальнодержавних, регіональних та місцевих цільових фондів для вирівнювання доходів територій, а також шляхом надання відповідних субсидій і субвенцій.

Заходи державної регіональної політики у фінансовій сфері передбачають зміцнення доходної бази депресивних територій, а також адміністративно-територіальних одиниць у сільській місцевості, розширення повноважень і відповідальності органів місцевого самоврядування у сфері управління місцевими фінансами, посилення державного контролю за їх раціональним використанням [16, 45].

Реґіони повинні мати у розпорядженні свої фінансові кошти, аби не потрапити у залежність від держави. У них повинне бути право стягувати власні податки й збори, або отримувати частину податків, що належать державі. Також потрібно передбачати фінансову рівновагу між багатими і бідними регіонами.

У цьому контексті варто приділити увагу концепції конкурентного (економічного, бюджетного) федералізму. Перенесення частини повноважень на нижчий рівень (з національного на регіональний) влади має під собою також економічне підґрунтя. Окрім більш прозорої, ефективної та економної фіскальної політики регіону, посилюються стимули для конкуренції між різними регіонами у напрямку конструктивного вирішення проблем, залучення інвестицій та економічного розвитку регіону, та відповідно цілої країни.

Конкурентний федералізм спирається на систему принципів: субсидіарності, мінімізації політичних екстерналій, фіскальної еквівалентності {власної фіскальної відповідальності).

Мінімізація політичних екстерналій передбачає обмеження можливостей більшості жити за рахунок меншості. Основним інструментом втілення цього принципу, окрім регіональних виборів, є можливість користуватись загальними послугами на основі вільного вибору та забезпечення багатоманітності таких послуг, що б задовольняло інтереси різних прошарків та груп населення.

Принцип фіскальної відповідальності передбачає, що функціям влади мусять відповідати ресурси для здійснення цих функцій (збори та податки вони збирають на своїй території самостійно). При цьому небажаним є використання таких механізмів, як трансферти [16, 47].

Децентралізація компетенції у сфері державних видатків та прибутків, різноманітних форм регулювання є більш ефективною та сприяє зростанню добробуту населення. Незаперечними позитивами системи бюджетного федералізму є: підвищення конкуренції різних територіальних корпорацій; підвищення відповідальності громадян та місцевих органів управління (через поєднання носіїв затрат та користувачів послуг); підвищення політичного впливу громади; полегшення процесу врахування регіональних відмінностей при прийнятті всіх видів рішень; зменшення інформаційних та управлінських витрат, а також тих ризиків, що пов'язані з плануванням - адже місцеві органи більше обізнані з потребами та бажаннями громадян. Проте існують також певні недоліки, а саме: ускладнення обліку зовнішніх ефектів у відносинах між державними Інституціями; неможливість використання ефекту масштабу; ускладнення координації політичних заходів та кон'юнктури (гарантування мінімального забезпечення державними послугами та проведення ефективної перерозподільчої політики).

Децентралізація істотно покращує дієздатність держави, посилюючи мотивацію територіальних корпорацій до ефективного використання ресурсів та стимулюючи розвиток господарства (відсутня надія на всесильний центр, що у будь-якому разі допоможе). Успішною ця політика може бути в разі наявності широких податкових повноважень для реґіонів, самовизначення та відповідальності у цьому питанні. Регіональні органи влади при цьому повинні мати право на стягування прибуткового та промислового податків, податку на нерухомість.

Емпіричні дослідження показують, що темпи економічного розвитку тим вищі, державний сектор функціонує тим краще, а державний борг тим менший, чим більшими правами наділені громадяни. Крім того така ситуація зменшує рівень ухиляння громадян від податків.

Реґіоналізм як система децентралізації компетенції у галузі державних видатків, державних прибутків у Концепції регіональної диференціації світового та національних співтовариств визначається множинністю та різноманітністю можливих принципів побудови територіальних просторів.

Отже дві панівні течії розуміння регіональної політики можна узагальнити таким чином [16, 67]:

Рефлексія цілого на свою неоднорідність. її суб'єктом є певне ціле, яке адресує своїм частинам певні дії. Реґіональна політика, таким чином, має вертикальне спрямування зверху вниз.

"Нова реґіональна політика" не нав'язується зверху, а складається на основі взаємовпливовості та взаємоповаги інтересів держави у цілому та кожного окремого реґіону зокрема.

Розділ 2. Сучасна регіональна політика Канади

2.1 Економічне районування Канади та основні напрями розвитку продуктивних сил регіонів

Перехід до самостійності регіональної політики потребує вдосконалення економічного районування країни у зв'язку з розробленням критеріїв ефективного й територіального поділу праці, розвитком матеріально-технічної бази ринкової та виробничої інфраструктури, необхідністю утворення зон вільного економічного підприємництва тощо. Економічне районування Канади має сприяти задоволенню практичних потреб суспільства у гармонійному територіальному розвитку, що є однією з передумов загальної стабільності.

Враховуючи природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, що впливають на формування регіональних комплексів, науково-дослідні організації для регулювання основних територіальних пропорцій і визначення стратегії розвитку країни застосовують мезорайонування.

У Канаді можна виділити два типи економіко-географічних районів: високорозвинені індустріально-аграрні район давнього освоєння з переважанням обробної промисловості над видобувної та інтенсивним сільським господарством; сировинні райони нового освоєння, що характеризуються переходом у малоосвоєні або неосвоєні території, де видобуваються і використовуються мінеральні, лісові та енергетичні ресурси.

У регіональній структурі Канади (таблиця 1) чітко відбивається наявність на її території величезних просторів з суворими природним умовами. Якщо в південній половині країни структура визначилася, то Канадська Північ поки що не склалася як економічний район, це -- типовий регіон нового освоєння [5, 577] .

Таблиця 1. Регіональна структура Канади, %

Економічні райони	Тери- торія	Населе- ння	Промисловість	Сільське господарство
			оброблю-вальна	гірничо-добувна
Центральний Атлантичний Степовий Тихоокеанський Канадська Північ	26 5,5 20 9,5 39	60 15 13 12 0,3	76 4 12 9	16 5 71 8	42 3 50 5

Серед високорозвинених районів виділяються Центральний і Степовий. Центральний район займає південну територію провінції Онтаріо і Квебек. Він межує і підтримує тісні зв'язки із мегаполісом США Чипітто (Чикаґо-Піттсбурґ-Янгстаун-Детройт-Клівленд).

Сама назва району визначається не стільки географічним розташуванням (хоча він більше зміщений на схід, ніж до центру країни), як господарським потенціалом. Тут зосереджено майже все автомобілебудування, сільськогосподарське машинобудування, майже половина металургійні потужностей, дві третіх виробництва товарів легкої промисловості, три чверті виробництва електроапаратури, потужні підприємства хімічної промисловості. За рівнем розвитку сільського господарства район займає друге місце. Майже чотири п'ятих фінансових операцій теж здійснюється у Центральному районі.

Головними містами району є Торонто і Монреаль. Торонто (4,3 млн. осіб, 1996 р.) за соціально-економічним розвитком і чисельністю населення відноситься до найбільших міст Канади. За перше десятиріччя другої половини XX ст. чисельність населення міста зросла в півтора рази, тоді як в інших містах Канади -- на 20-30%. Головним чинником такого росту була значна імміграція (30-60 тис. осіб щорічно), яка складалася переважно і представників не англосакських країн. Торонто нагадує космополітичний "метрополіс", де найчисельнішими є міграційні осередки італійців, євреїв, греків, португальців, китайців, українців. Правда, з 1995 р. ліберальний уряд знизив річний імміграційний контингент у Канаду до 50 000 осіб. При цьому перевага віддається кандидатам із знанням англійської або французької мов.

Торонто займає провідне місце у канадській економіці і розвивається як центр машинобудування, металообробки, поліграфічної і хімічної промисловості

Найбільш розвиненою південною частиною провінції Онтаріо є територія вздовж р. Ніагара, де своєрідним ланцюгом тягнуться міста різноманітної спеціалізації. Наприклад, Гамільтон -- центр канадської чорної металургії, хімічної промисловості і важкого машинобудування; Сент-Катаріс - центр різноманітного машинобудування; Ніагара-Фолс -- центр туризму. На південний захід від Торонто розташовані промислові міста Кітченер, Уотерлоу, які спеціалізуються на хімічній, швейній і взуттєвій пpoмисловості; Уіноор -- центр автомобілебудування, який з'єднаний з американським Детройтом мостом і тунелем; Сарнія -- хімічний центр півдня Канади.

На північний схід від Торонто дещо інша ситуація - зменшується кількість міст, а отже, і щільність населення. Найбільшими адміністративними і культурними центрами у цій частині Канади є Оттава (921 тис. осіб), -- столиця Канади, а також Кінгстон, який в 1841-1848 pp. був столицею Канади, а зараз відомий як визначний культурний і промисловий центр Півдня. Обидва міста пов'язані каналом Рідо.

Південна частина провінції Квебек, що входить до Центрального району, є місцем ранньої європейської колонізації. Цю територію здавна називають "Французькою Канадою". Адже три чверті населення провінції -- громадяни Канади французького походження [6, 89].

Південна частина Квебеку розташована на важливому водному шляху (р. Св. Лаврентія), який в минулому був "воротами" колонізації Канади, а зараз є важливою транспортною артерією, що з'єднує промислові міста південної частини провінцій Онтаріо і Квебеку з Атлантичним океаном.

Південь Квебеку розташований дещо північніше від півдня Онтаріо, тобто віддалений від промислових центрів Північного Сходу США. Ця обставина і визначила відносно нижчий рівень розвитку економіки Квебеку. Із галузей промисловості найбільш розвиненими є суднобудування, літакобудування, легка і харчова промисловість. Значною концентрацією населення і промисловості виділяються Монреальський ареал, а також ареали міст Квебек, Труа-Рів'єра, річок Сегеней, Оттава та озера Сен-Жан. Монреаль (3,34 млн осіб) часто називають Парижем Північної Америки, де понад 70% жителів -- франкоканадці. Місто відоме як студентський центр. Тут розташовані найбільший франкоканадський і англоканадський університети.

Монреаль разом із передмістям є важливим центром канадського літакобудування, нафтопереробної, легкої і харчової промисловості. Монреаль є також значним залізничним вузлом, великим морським портом і центром міжнародних авіаліній.

Степовий район охоплює територію провінцій Манітоба, Саскачеван і Альберта, канадську частину Великих рівнин, займаючи одну п'яту частину Канади. Тут проживає одна шоста населення країни. Серед жителів цих провінцій відносно високою є питома вага українців. У провінціях Манітоба їх проживає близько 13%, Саскачеван -- майже 10% і Альберта -- близько 9%. У цьому районі зосереджено 80% оброблюваних земель, випускається майже половина сільськогосподарської продукції, вирощується 90% пшениці, видобувається 90% нафти і газу, 100% калійних солей. За економічним рівнем розвитку Степовий район займає друге місце після Центрального. Район має потужну нафтопереробну і нафтохімічну промисловість.

Розвиток обробної промисловості стримує віддаленість від основних промислових центрів. Основна спеціалізація району -- виробництво зерна і м'яса, а також видобуток і переробка корисних копалин.

У провінції Саскачеван вирощують відомі на весь світ канадські сорти твердої пшениці. Основні масиви посівів пшениці зосереджені на півдні провінції. На північ і схід від цих масивів розміщена зона кормових культур і ферм, що спеціалізуються на м'ясному тваринництві В провінції Альберта і в передгір'ї Скелястих гір фермери займаються тваринництвом, зокрема, вівчарством.

Найбільшим містом і центром Степового району є Вінніпег (625 тис. осіб). Упродовж багатьох років це місто було центром хутрового промислу. Із завершенням будівництва тихоокеанської залізниці в 1885 р. Вінніпег став "східними воротами" канадських прерій.

Сьогодні Вінніпег -- значний центр харчової і металообробної промисловості, машинобудування, виробництва будівельних матеріалів, електрохімічної, швейної, поліграфічної і деревообробної промисловості. Це відомий у країні транспортний вузол (залізничний). У Вінніпезі дуже відчувається український колорит. Кожен п'ятий-шостий житель цього міста українського походження. Прикрашають місто український Собор, пам'ятник Т. Шевченку.

Наступним великим містом Степового району є Реджайна -- столиця головне місто провінції Саскачеван.

Розвиток міст у провінції Альберта, що займає західну частину Степового району, пов'язаний із освоєнням нафтових і газових родовищ. Наприклад, м. Едмонтон (785 тис. осіб) називають "нафтовою столицею" Канади.

На південь від Едмонтона розташований інший відомий центр Степового району -- Калгарі (671 тис. осіб), що розташований у передгір'ї Скелястих гір. Уже понад 100 років Калгарі є важливим центром тваринництва. Сьогодні це відомий у світі центр гірськолижного спорту і зимовий видів відпочинку [6, 92].

Сировинними районами нового освоєння виступають Тихоокеанський та Атлантичний економіко-географічні райони. Територія Канадської Півночі економічно слаборозвинена, тому не може розглядатися як економіко-географічний район, а подається як неосвоєна територія. |

Тихоокеанський район обіймає провінцію Британська Колумбія. Тут проживає 10% населення і виробляється 10% валового національного продукту Канади. Район спеціалізується на видобутку мінеральної сировинні лісовому господарстві. Частина корисних копалин переробляється у напівфабрикати (чорна металургія, виплавка алюмінію на дешевій електроенергії гірських рік). Промисловий ліс переробляється у пиломатеріали, фанеру, папір. Район випускає 80% фанери, 20% паперу і дві третіх пиломатеріалів. Виділяються суднобудування, а також нафтохімія.

Місцеве населення займається також заготівлею хутра, рибальством, молочно-м'ясним тваринництвом.

Важливе значення для розвитку району має його приморське розташування. Центр провінції і району -- Вікторія (судно- і авіабудування) Важливим центром району є Ванкувер -- найбільший тихоокеанський порт Канади.

Атлантичний район включає провінції Ньюфаундленд, Нова Шотландія, Нью-Брансвік, острів Принца Едуарда. Цей район за рівнем економічного розвитку значно поступається іншим районам країни. Тут проживає 10% населення. Близько половини з них зайняті сільським господарством і рибальством. У сільському господарстві район спеціалізується на вирощуванні картоплі, яблук. Тут виловлюється до 40% риби.

У промисловості домінують галузі транспортного машинобудування виробництва паперу і целюлози. Найбільшими містами є Галіфакс (суднобудівна промисловість) і Сент-Джон (нафтопереробка).

Канадська Північ охоплює північно-західну територію і територію НЗ|Я північну частину західних провінцій Канади, а також Онтаріо, Квебек і Ньюфаундленд. Це майже неосвоєна територія, тому вона не може розглядатися як економічний район. Найрозвиненішим є півострів Лабрадор із значними родовищами залізної руди. Міста Шеффервіл, Томпсон, Садбері є центрами освоєння Півночі.

У районі розвиваються гірничовидобувна промисловість, мисливство, рибальство. У надрах Канадської Півночі геологи знаходять поклади золота, залізної руди, нафти, природного газу, урану, рідкісних металів тощо. Проживають тут в основному ескімоси й індіанці, які займаються морським звіробійним промислом, хутровим полюванням, рибальством [6, 95].

Однією з найважливіших проблем подальшого розвитку канадських територій є охорона довкілля. Організації захисту природи, починаючи з 90-х років, протестують проти зростання вирубок лісу, особливо у провінції Британська Колумбія, площа якої на 85% вкрита лісами. Вони закликають європейських та американських покупців бойкотувати продукцію канадської лісової промисловості, яка є одним із найбільших експортерів деревини і паперу у світі (за оцінкою 2003 р. -- 26,6 млрд канадських доларів).

2.2 Основні напрямки регіональної політики Канади

Один з найважливіших напрямів регіональної політики Канади -- освоєння її північної частини. Найбільш крупні проекти в другій половині XX в. пов'язані з транспортним будівництвом, розвідкою і промисловим освоєнням мінеральних ресурсів цих районів. Особлива увага приділяється північним федеральним територіям і так званій Ближній Півночі (в це поняття включають північні частини основних канадських провінцій -- від Британської Колумбії на заході до Ньюфаундленду на сході). Серед крупних проектів виділяються програма розвитку "Середньо-канадського коридору", що проходить величезною дугою від Лабрадору до дельти Маккензі, будівництво трансконтинентальних трубопроводів для транспортування нафти і газу.

Розглянемо основні напрямки регіональної політики по регіонах.

Так, в Центральному районі Канади пріоритетними напрямками регіональної політики є [12, 17]: