Стратегія зовнішньоекономічної та екологічної діяльності підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Сутність та необхідність розробки стратегії зовнішньоекономічної діяльності агропромислових підприємств

1.1 Зміст та поняття зовнішньоекономічної стратегії

1.2 Механізм розробки зовнішньоторговельного контракту

1.3 Правові норми регулювання зовнішньоекономічних відносин в Україні

2. Оцінка організаційно-економічних умов діяльності підприємства

2.1 Загальна характеристика підприємства

2.2 Економічна ефективність виробництва продукції

2.3 Основні напрямки маркетингової стратегії фірми( підприємства)

3. Проблеми та шляхи виходу підприємства на зовнішній ринок та ефективність зовнішньої торгівлі

3.1 Основні аспекти зовнішньоекономічної діяльності підприємства

3.2 Економічна ефективність експортно-імпортних операцій

3.3 Організація і техніка зовнішньоторговельних операцій

4. Компюторні технології та моделювання економічних процесів в менеджменті ЗЕД

5. Економічна ефективність заходів по охороні праці. При переробці лісопродукції

6. Економічний механізм раціонального використання природних ресурсів

Висновки та пропозиції

Список використаної літератури

Вступ

В процесі формування ринкових відносин складаються обєктивні передумови вирішення однієї з важливих народногосподарських проблем України - раціонального використання ресурсно-виробничого потенціалу, у тому числі і лісосировинного. Це пояснюється тим, що з одного боку, відбувається постійне зростання потреб у лісосировинних ресурсах, а їх запаси в Україні обмежені, а з іншого - в умовах ринку набагато чіткіше виявляється вплив закону вартості.

Україною зроблений вибір свого дальшого розвитку - перехід до ринкової економіки і вихід на світовий ринок. Адміністративно-командна економіка залишила тяжкі наслідки.

Розпочатий в таких умовах перехід ринкової економіки пов'язаний із значними труднощами. Повільно проходила реалізація економічних реформ. Продовжувалось падіння виробництва, поглиблювалась економічна криза. Державне лісове господарство «Конотопліс» усіма зусиллями старається вийти із свого скрутного становища. Адже у перші роки розпаду союзу зруйнувалися колишні зв'язки з республіками, які поставляли свою продукцію і самі були покупцями. Саме такий стан товариства вимагає невідкладних мір по стабілізації і реформуванню економіки, направлених перш за все, на подолання спаду виробництва, збереження науково-технологічного потенціалу, призупинення падіння життєвого рівня.

Перехід до ринкової економіки немає альтернативи, але ринок не можна об'явити, затвердити законодавчо, його необхідно формувати. Складність цього процесу в тому, що одночасно необхідно здійснювати термінові як стабілізаційні, так і реформаційні заходи. Життєво важливим являється зупинка спаду виробництва, проведення антиінфляційних заходів, подолання державного монополізму, поступове формування ринкових структур, для здорової конкуренції між ними. Конкуренція за допомогою ринкових цін забезпечує збалансоване співвідношення між суспільними потребами і суспільним виробництвом, тобто включається механізм ринкового регулювання.

Лісова галузь -- одна з небагатьох у нашій державі, яка за останнє десятиріччя не лише не уповільнила темпів виробництва, у тому числі й відтворення лісів, але й змогла попередити системну виробничу кризу, підтримуючи стабільну роботу своїх підприємств. Це надзвичайно важливо для держави, так як ліс -- це не тільки деревина, а й вода і повітря, а також багато іншого, що необхідне людині та суспільству сьогодні і завжди.

Вихід з існуючого положення вбачається в обгрунтуванні розвитку підприємства на довгострокову та короткострокову перспективу. Тому формування економічної стратегії розвитку підприємства та визначення основних пріоритетних напрямків діяльності є досить актуальною проблемою в сучасних умовах.

Вибрана тема дипломної роботи, що відображає проблему стратегічного планування на підприємстві, реалізує методичний підхід до розробки стратегії підприємства, а токож зовнішньо-економічну діяльність.

Основною метою дипломної роботи є розробка стратегії розвитку та вдосконалення діяльності на зовнішньому ринку ДЛГ «Конотопліс» та обгрунтування методичних підходів і реалізації вибраної теми.

Теоретичною основою дипломної роботи є закони, декрети та нормативні акти Уряду України, наукові праці вітчизняних та зарубіжних науковців щодо проблеми стратегічного розвитку підприємства, звітно-статистична документація товариства.

Практичне значення роботи полягає в можливості застосування на практиці результатів дослідження, реалізації методичних підходів до формування стратегії та використання в господарсько-фінансовій діяльності пропозицій щодо її удосконалення. Об'єктом дослідження є Конотопське державне лісове господарство та його діяльність.

1. Сутність та необхідність розробки стратегії зовнішньоекономічної діяльності агропромислових підприємств

1.1 Зміст та поняття зовнішньоекономічної стратегії

Поняття стратегія уже щільно увійшло в лексікон управлінської діяльності. Слово “стратегія”, в перекладі з грецької означає “мистецтво розгорнення військ в битві”, на протязі останніх двадцяти років широко увійшло в теорію практику і менеджмента. З точки зору сучасних уявлень про управління, стратагія це не абстрактний предмет, це сильна ділова концепція плюс набір реальних дій, який здатний привести цю ділову концепцію (бізнес-концепцію) до створення реальної конкурентної переваги.

В умовах міждународної конкуренції в різних галузях на підприємствах необхідно чітко визначити міжнародні стратегії, щоб компанії боролися ефективніше зі своїми конкурентами. Отже, перейдемо бепосередньо до видів міжнародних стратегій [22].

Існують слідуючі варіанти здійснення діяльності фірми на зарубіжних ринках інших країн:

Передача права на використання власних технологій, на виробництво чи збут її продукції іноземним фірмам;

Посилення національного виробництва і вивіз продукції на іноземні ринки з застосуванням власних і інших збутових каналів;

Використання багатонаціональної стратегії, в рамках якої розроблюється окрема стратегія для кожної країни, яка відповідає попиту споживачам і конкурентним умовам країн. Діяльність фірми в одній країні не залежать від діяльності фірми в іншій країні;

Використання глобальної стратегії низьких витрат, при якій фірма орієнтується на малозатратне виробництво на всіх стратегічно важливих ринках світу. Мета - створити низький рівень витрат порівняно з конкурентами в рамках світового ринка;

Використання глобальної стратегії диференціації, при якій фірма диференціює свій товар по одним і тим же характеристикам в різних країнах з метою створення постійного іміджу на світовому ринку; проводиться жорстка координація діяльності в всіх країнах;

Використання глобальної стратегії фокусування - діяльність координується на основі низьких витрат і диференціації.

Продаж ліцензій буде вдалим в тому випадку, коли фірма має вагомі технологічні розробки, але не може самостійно здійснувати свою діяльність в інших країнах тому, що недостаньо ресурсів чи відсутність іноземних організаційних структур.

В якості хорошої початкової стратегії з метою подальшого збільшення продажу на світовому ринку виступає розвиток місцевого виробництва та експорт продукції в інші країни. Це знижує ризик і потребу в фінасових ресурсах, що дозволить мінізувати прямі інвестиції в іноземні країни.

Баготонаціональна стратегія заключається в тому, що фірма намагається приспособити свою стратегію до умов кожної країни, де діє країна. Це означає створення в цільових країнах юридично незалежних компаній, при мінімальній координації дій. Дана стратегія характерезується також орієнтацією на місцевих постачальників і повною адаптацаєю до специфіки національго попиту, культури і звичаїв країни. Основною метою багатонаціональної стратегії являється забезпечення місцевих вимог країни, а не конкурентної переваги на світовому чи навіть регіональному масштабі.

В галузях з глобальною стратегією позиція фірми в одній країні не впливає суттєво на її позиції в інших країнах. Кокурентні переваги фірми, які вона завоювала на національному ринку доповнюються перевагами набутими в інших країнах. Продаж товарів здійснюється в більшості країн, які виступають важливими ринками збуту товарів фірми.

Глобальна стратегія користується двома методами, за допомогою яких фірми можуть досягнути кокурентної переваги чи компенсувати недоліки роботи в якісь країні: по-перше, розміщення окремих видів діяльності в різних країнах для найкращої роботи на ринку багатьох країн; по-друге, координація діяльності окремих відділів фірми.

Ці два метода направлені на досягнення найкращих результатів діяльності підприємства, максимізацію цінностей. З цієї точки зору кожний учасних технологічного ланцюга, доводячої товар до споживача, добавляє якусь цінність. В першому методі збільшення цінності досягається за рахунок використання переваг даної країни, а в другому - за допомогою кращої організації діяльності фірми.

Діяльність, яка направлена на роботу з покупцями, повинна бути направлена як на найменшу відстань між виробником і споживачем (маркетинг, розповсюдження товарів). Окремі види виробництва пивинні знаходитись як можна ближче до покупця, що пов'язано з високими транспортними розходами.

Якщо підприємство займається зовнішньоекономічною діяльністю, то воно повинно чітко визначитись щодо ведення цієї політики. З світової практики відомо чотири способа керівництва зовнішньоекономічною діяльністю компанії:

Стратегічне планування. Головний офіс корпорації повністю приймає участь в процесі визначання стратегії розвитку кожного підрозділу, який діє в зовнішньоекономічній діяльністі. Переваги даного способу управління зовнішньоекономічною діяльністю:

дозволяє вести систему контроля і взаємов'язку з сторони головного офіса в процесі розробки стратегії конкретним підрозділом;

інтеграція стратегій різних підрозділів в едину зовнішньоекономічну стратегію фірми;

створює стимул для розробки довгострокової стратегії розвитку, яка може принести конкурентні переваги фірмі на міждународних ринках.

Но разом з тим існують і слабкі сторони даного підхода:

консультації з керівництвом в ході розробки стратегії можуть заняти дуже багато часу, і, таким чином, сама стратегія старіє; в психологічному плані це може привести до того, що керівництво підрозділів будє відчувати себе меньш відповідальними за виконання наміченого плану, так як вони не приймали участі в його розробці;

головний офіс корпорації може не мати повної інформації про те, що проходить на конкретному ринку;

чім більше часу займає процес прийняття рішень, тим більша ймовірність зниження ефективності праці підрозділів.

Фінансовий контроль являє собою повну протилежність стратегічному плануванню. В даному випадку керівництво підрозділів саме розроблює стратегію розвитку з тїєю умовою, що вони повинні вкладатись в рамки бюджету. Перваги даного способу слідуючі:

велика зацікавленість керівництва підрозділів у вдосконаленні розробленої на короткостроковий період зовнішньоекономічної стратегії;

так як керівник сам розроблює стратегію, то в випадку виникнення проблем їх рішення він шукає в розробленій їм статегії;

даний спосіб керівництва компанії найбільш ефективний на дуже великих диверсифіцированих фірмах, де головний офіс не має інформації проте, яка ситуація існує в конкретній галузі на конкретному ринку.

Стратегічний котроль. Компанії, які додержуються даного способу мають на меті отримання конкурентних переваг. Планування проходить на рівні підрозлілів, але вже розроблені зовнішньоекономічні стратегії ретельно розглядаються на рівні головного офіса. Фінасові показники задаються централізовано, що може привести до того, що план і бюджет будуть не сходитися.

Недоліком даного способа є те, що стратегічні і фінансові зовнішньоекономічні цілі, задачі довго- і короткострокового розвитку можуть створити невизначенність. Керівництву підрозділів часто важко визначити, який із планів являється найбільш пріорететним: агресивний довгостроковий план чи короткостроковий план по досягненню конкретних результатів.

Керуюча роль належить холдінговій компанії. В компаніях, які додержуються даного способа керівництва, головний офіс грає незначну роль в керівництві підрозділами. Чаще всього команії, які почали свій розвиток з токого підхода потім починають приміняти один з трьох раніш зазначених способів.

Отже, можна сказати, що підприємство, яке займається зовнішньоекономічною діяльністю повинно чітко визначити свої міжнародні стратегії з тим, щоб займати лідируючі позиції на національному і світовому ринках. Тому необхідно, щоб керівництво компанії проводило ефективну зовнішньоекономічну політику, враховувало максимально потреби споживачів і створювало конкурентні переваги для завоювання нових ринків [23].

1.2 Механізм розробки зовнішньоторговельного контракту

В міжнародній комерційній практиці використовуються різні способи підписання експортно-імпортних угод. Найбільш поширеним, як уже відзначалося, являється підписання контракту контрагентами, що приймають в ньому участь.

В міжнародній практиці контрактом називають договір купівлі-продажу товарів в матеріально-речовій формі. Контракт - це документ, який свідчить про те, що одна сторона угоди (продавець) зобов'язується доставити товар у власність іншій стороні (покупцю), яка, в свою чергу, зобов'язується прийняти його і заплатити ціну за товар. Контракт - основний комерційний документ, що визначає права й обов'язки сторін. По суті в ньому викладений комплекс дій по здійсненню зовнішньоторгового обміну.

Беззаперечною умовою контракту купівлі-продажу являється перехід права власності на товар від продавця до покупця. Цей контракт купівлі-продажу відрізняється від усіх інших контрактів, наприклад, орендного, ліцензійного і т.д.

Форма контракту може бути письмовою чи усною. Віденська конвенція (1980р.) не вимагає, щоб договір купівлі-продажу обов'язково оформлявся в письмовій формі. Проте законодавства ряду країн, в тому числі й України, вимагають обов'язкової письмової форми договору купівлі-продажу. В письмовій формі повинні вноситися і всі зміни в контракт, направляться офорти, акцепти, запити й інші пропозиції та відповіді. Недотримання форми таких угод стає причиною їх недійсності.

Суб'єкти, що являються сторонами зовнішньоторгового договору (контракту) купівлі-продажу повинні мати повноваження на підписання договору у відповідності з законами України і з урахуванням її міжнародних договорів. У випадку, якщо зовнішньоекономічний договір підписується фізичною особою, потрібен тільки його підпис. Від імені інших суб'єктів ЗЕД зовнішньоекономічний договір підписують дві особи: особа, що має таке право відповідно до посади і згідно з документами заснування фірми, та особи, вповноваженої дорученням, виданим за підписом керівника суб'єкта ЗЕД одноосібно, якщо документи заснування не передбачають іншого.

Права й обов'язки сторін зовнішньоторгового контракту визначаються правом місця його підписання, якщо сторони не узгодили іншого, і відображаються в умовах контракту.

Підписання зовнішньоекономічного контракту представляє собою цілий ряд дій сторін (контрагентів) під час узгодження його умов. Початковим етапом являються попередні переговори, які деколи називаються "трактацією угоди". Це серйозний і складний процес. Тим, хто починає безпосередню роботу по узгодженню всіх конкретних умов (статей) майбутнього контракту можна порекомендувати наступне:

1 Дуже важливо чітко уявити мету угоди, що ви хочете зробити і що одержати. Щоб успішно вирішити цю проблему, постарайтесь створити ідеальну модель майбутньої операції, накресліть схему, поділіть її на етапи, стадії, визначте строки, вирахуйте ризик. Подумайте, що повинні зробити ви і що повинен зробити ваш партнер. І тільки після цього можна приступати до формулювання умов договору, звертатися за консультаціями до спеціалістів, готувати всі необхідні документи.

2. Проект майбутнього договору краще готувати самим, а не доручати контрагенту. Таким чином, ви зможете реалізувати свої інтереси.

3. Ніколи не підписуйте договір, поки його не переглянув і не завізував ваш юрист чи юрист іншої незалежної фірми. Є спеціальний відділ, який може надати кваліфіковану допомогу в перевірці і виправленні формулювань проекту договору.

4. Формуючи умови договору, не допускайте двоякості висловлювань, розпливчастих фраз, нечіткості. В договорі має значення кожна буква, кожна кома [24].

Даючи загальну характеристику контракту купівлі-продажу, треба відзначити джерела правового регулювання зовнішньоторгових контрактів. Звичайно, вони мають певну специфіку. До основних джерел відносяться:

1) міжнародні договори;

2) національне законодавство;

3) звичаї.

В практиці міжнародної торгівлі використовуються такі джерела правового регулювання міжнародної купівлі-продажу:

- Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.);

- Конвенція ООН про давність позову в міжнародній купівлі-продажу товарів (1974 р.);

- Конвенція про право, що використовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1985 р.) та ін.

Найбільш широко в практиці міжнародної торгівлі використовується Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу, прийнята у Відні в 1980 р. Вона представляє собою міжнародний документ, що має практичне значення при підписанні і виконанні зовнішньоторгових контрактів. Віденська конвенція була розроблена комісією ООН про право міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) з метою визначення єдиних норм, що регулювали б міжнародні торгові договори.

Учасниками Віденської конвенції являються більше 30 країн. До них відносяться Австрія, Китай, Німеччина, Італія, Польща, Швейцарія, США, Ірак, Франція та ін. На території України Конвенція вступила в дію з 1 лютого 1991 року.

Віденська конвенція складається з чотирьох частин і 101 статті, в яких докладно визначається порядок підписання договору міжнародної купівлі-продажу (частина ІІ) і його основні умови (частина III). Треба мати на увазі, що Віденська конвенція не регламентує всі аспекти міжнародної купівлі-продажу.

Значення даної Конвенції полягає в усуненні значних розбіжностей в національних законодавствах, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів; визначенні рис міжнародного характеру договору; встановленні переліку видів договорів і послуг, на які не розповсюджується її дія; визначенні головних прав і обов'язків сторін за договором; встановленні форми контракту купівлі-продажу; визначенні засобів правового захисту у випадку порушення договору продавцем чи покупцем та ін.

Разом з тим, Віденська конвенція носить диспозитивний характер. Це означає, що сторони можуть в договорі відступити від будь-якого положення Конвенції чи змінити його дії. І це повинно бути вказано в контракті. Якщо в контракті купівлі-продажу таких відступів не передбачено, до нього повинні використовуватись норми Віденської конвенції 1980 р.

Що стосується національного законодавства, треба сказати, що практично в усіх країнах прийняті законодавчі акти, що містять норми, які регулюють відносини міжнародної купівлі-продажу. В одних країнах - це торгові кодекси (Франція, Німеччина, США, Швейцарія і т.д.), в інших - спеціальні законодавчі акти про міжнародну купівлю-продаж (Великобританія та ін.). В Україні відносини міжнародної купівлі-продажу регулюються Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Значний вплив на зміст зобов'язань сторін за контрактом купівлі-продажу здійснюють прийняті в міжнародній практиці звичаї й звичайності. Вони відіграють вирішальну роль при вирішенні суперечок в арбітражі.

В практиці міжнародної торгівлі широко використовуються різні типові форми контрактів. Вони стали розроблятися великими експортерами й імпортерами ще в кінці XIX ст. Чому? Справа в тому, що складання будь-якого контракту, в т.ч. контракту купівлі-продажу - дуже клопітка робота, яка вимагає великих витрат, зусиль і часу. Тому ділові люди здавна прагнули якось уніфікувати, стандартизувати, зробити їх типовими. За деякими підрахунками на світовому ринку сьогодні використовується більше 10 млн. типових контрактів.

Типовий контракт - це розроблений у відповідності до встановлених правил документ, який містить ряд уніфікованих умов, прийнятих в практиці міжнародної торгівлі, тобто ніби наперед узгоджених, типових умов. Другу частину типового контракту складають статті, умови яких вимагають узгодження. Це статті, які містять умови про предмет контракту, ціну товару, його якості, термінах поставок, умовах платежу та ін. Типові контракти на світовому ринку можуть використовуватися в різних формах. Як правило, вони складаються на бланках, виготовлених в типографії.

Найбільш поширеною формою являється такий типовий контракт, в якому викладаються й формулюються належним чином статті, що містять в собі загальні умови купівлі-продажу. А в тих статтях, умови яких вимагають узгодження, залишається місце для уточнення. Після узгодження в контракт вносяться індивідуальні умови угоди, і він готовий до підписання. Інколи у всіх пунктах залишається місце для уточнення. Друга форма типового контракту відрізняється тим, що статті, які містять в собі загальні умови, друкуються на звороті контракту чи інших листках, а статті, умови яких вимагають узгодження, друкуються на лицьовій стороні контракту.

Є й такий варіант типового контракту, в якому загальні умови купівлі-продажу не викладаються. Вони наперед узгоджені, і на них робиться посилання на зворотній стороні контракту, а на лицьовому боці друкуються мінімум 3-4 статті, умови яких вимагають узгодження (тобто про кількість; ціну, терміни й інколи якість доставки).

Використання типового контракту може здійснюватися двома способами:

1) беззаперечне приєднання одної зі сторін до умов кінцевої форми типового контракту, яку запропонувала інша сторона;

2) використання типового контракту як зразка, який може бути змінений у відповідності до конкретної угоди.

Частіше всього типовий контракт, розроблений одною із сторін угоди, береться за зразок і на його основі шляхом узгодження кожної статті, кожної умови контракту розробляється індивідуальний контракт, який підписується сторонами.

Типові форми контрактів розробляються в основному великими експортерами даного виду продукції, об'єднаннями промисловців і підприємців, асоціаціями, союзами, торгово-промисловими палатами, біржовими комітетами. Наприклад, типові контракти на промислову сировину розробляють союзи підприємців. Це, як правило національні союзи. Проте по багатьох товарах - зернових, лісопиломатеріалах; шкірсировині - велике значення мають типові контракти, розроблені міжнародними союзами підприємців. Найбільше поширення в торгівлі зерновими, масляними, цукром, кольоровими металами, бавовною, натуральним каучуком і т.д. одержали типові контракти, розроблені біржовими комітетами. Галузеві об'єднання розробляють зазвичай декілька варіантів типових контрактів для кожного виду товарів. Різниця між цими варіантами полягає звичайно в методі визначення ціни (ФОБ, СІФ та ін.), способу доставки товару (цілими пароплавами чи дрібними відправками); напрямку перевезення, що може вплинути на упаковку товару, умови страхування і т.д.[8].

Велику увагу розробці типових контрактів приділяє Європейська економічна комісія (ЄЕК) ООН. Під керівництвом ЄЕК було розроблено більше 30 варіантів типових контрактів і загальних умов купівлі-продажу, частково, договір купівлі-продажу зернових (16 варіантів переглянуті в 1965 р.); загальні умови експортних доставок машинного обладнання (1955 р.); загальні умови монтажу машинного обладнання за кордоном (1963 р.); загальні умови купівлі-продажу для експорту товарів довготривалого користування та інших металовиробів серійного виробництва (1961 р.); загальні умови купівлі-продажу цитрусових (1958р.)та ін.

Типові форми контрактів являються обов'язковими для сторін тільки за їх згодою. Звичайно зміст таких угод ґрунтується на праві і практиці країни-розроблювача. І це необхідно враховувати українським підприємцям, які укладають контракт з іноземним партнером.

Зовнішньоторгові контракти за змістом індивідуальні, але за структурою схожі. Кожен контракт має індивідуальний номер, текст контракту починається з преамбули, після чого розміщені такі статті:

- Предмет контракту.

- Кількість товару.

- Якість товару.

- Термін і дата доставки.

- Базисні умови доставки.

- Ціна.

- Упаковка й маркірування.

- Порядок здачі-прийому.

- Умови про гарантії.

- Рекламації.

- Штрафні санкції і повернення втрат.

- Обставини непереборної сили.

- Арбітражна замітка.

- Інші умови контракту.

- Юридичні адреси сторін.

- Підписи продавця й покупця. Названі умови можуть бути кваліфіковані з точки зору їх обов'язковості для продавця і покупця і з точки зору їх універсальності.

Зміст контракту визначається сторонами угоди. Формулювання статей вони вибирають самостійно, в залежності від предмету договору, торгових звичаїв, наявності міжнародних угод, а також від довготривалості взаємних ділових контактів.

Відзначимо деякі типові підходи до складання зовнішньоторгового контракту купівлі-продажу.

1. Вступна частина чи преамбула. Текст контракту починається з вступної частини. В ній дається повна юридична назва сторін, вказується номер контракту, місце і дата його підписання, визначення сторін, що підписують угоду ("продавець", "покупець", "постачальник", "замовник" і т.д.).

2. Предмет контракту. В цій статті вказується назва, вид, сорт, марка, модель товару, що постачається.

Якщо дані товари різного асортименту чи різних якісних характеристик, вони звичайно наводяться в специфікації, що супроводжує контракт.

Якщо постачається обладнання, дається докладна технічна характеристика товару, яка оформляється як додаток до контракту.

3. Кількість товару. При визначенні кількості товару в контракті встановлюється:

- одиниця виміру кількості. Це може бути вага, об'єм, довжина, площа, штуки і т.д.;

- порядок визначення кількості. Воно може бути визначено чи твердо фіксованою цифрою, чи в установлених межах з обмовкою "близько", знаком +-...% (наприклад, при поставках масових сировинних товарів насипом, навалом чи наливом);

- система мір і ваги, так як в різних країнах використовуються різні метричні системи. Так, в світовій практиці використовується метрична тонна - 1000 кг, а американська (коротка) тонна - 907 кг, англійська (довга) тонна - 1016 кг. В контракті вказується також чи враховується тара і упаковка в кількість товару. В залежності від цього розрізняють вагу товару брутто, нетто і брутто за нетто.

4. Якість товару. В цій статті вказується спосіб визначення якості товару, а також документи, які підтверджують його. Вибір способу визначення якості залежить від характеру товару і від практики, що склалася в світовій торгівлі даним товаром. Існують такі методи визначення якості товару:

- за .стандартом. Якість товару повинна відповідати відповідній системі стандарту міжнародного чи національного. В деяких випадках стандарти розробляються великими промисловими фірмами;

- специфікації, доданої до контракту. Специфікації містять необхідні технічні параметри, що характеризують товар. В контракті вимагається вказати організацію, що склала специфікацію, і навести основні показники специфікації;

- технічних умовах. Цей спосіб використовується для нестандартних виробів, що виготовляються на основі індивідуальних замовлень;

- зразку. Цей спосіб передбачає відповідність якості товару певному зразку, прийнятому за еталон і підтвердженому покупцем. В міжнародній практиці звичайно відбираються 3 зразки. Один екземпляр зразка зберігається в покупця, другий - у продавця, третій - в якій-небудь центральній організації (наприклад, в торговій палаті);

- за вмістом певної речовини в товарі (наприклад, певний відсоток марганцю в руді), за виходом готового продукту з товару (наприклад, пряжі із вовни);

- інші методи визначення якості: за описом (наприклад, автомобіля); за попереднім оглядом (товари, що реалізуються на аукціонах, із складів); за способом (“який він є”), без гарантій продавця на якість товару та ін.
При визначенні якості товару звичайно використовують не один із названих способів, а два-три в комбінації. Основним документом, який підтверджує якість, являється сертифікат якості. Він може видаватися видавцем, продавцем чи спеціальною організацією, частково ТПП.

5. Термін і дата поставки. Термін поставки товару розглядається як тимчасовий період, на протязі якого продавець зобов'язаний передати товар у власність покупцю. Товар може бути доставлений одночасно чи частинами. При доставці частинами в контракті вказуються проміжні терміни доставки.
Згідно до Конвенції ООН (ст. 33) продавець повинен доставити товар:

- у визначені строки, якщо договір дає можливість визначити точну дату поставки;

- на протязі періоду, якщо договір дозволяє визначити його;

- в розумний строк після підписання контракту.

В деяких випадках використовується прийнятий в торгівлі термін “термінова поставка” чи “зі складу” (від 1 до 14 днів).

Крім строків поставки в контракт купівлі-продажу в багатьох випадках вноситься обмовка про дату поставки. Вона визначає момент передачі товару в користування покупця. В залежності від способу поставки датою поставки може бути:

- дата, вказана на транспортнім документі, що свідчить про прийняття вантажу до перевезення;

- дата складського свідоцтва;

- дата підписання приймально-передавального акту представниками продавця і покупця.

6. Базисні умови поставки. Базисними умовами поставки називають спеціальні умови, які визначають обов'язки продавця і покупця по доставці товарів і встановлюють момент переходу ризику від продавця до покупця при випадковій загибелі чи пошкодженні товару. Базисні умови, таким чином, визначають того, хто несе витрати, пов'язані з транспортуванням товару від продавця-експортера до покупця-імпортера. Ці витрати значні, інколи становлять 40-50% ціни товару. Тому при складанні контракту продавець і покупець детально розраховують витрати по всіх транспортних операціях.

Витрати на доставку товару, які несе продавець, враховуються в ціну товару і визначать її базис. Тому й умови поставки називаються базисними.
Тлумачення базисних умов поставки міститься в такому міжнародно визнаному документі як “Інкотермс”, розробленому Міжнародною торговою палатою.

Запропоновані в правилах Інкотермс пояснення термінів відповідають найбільш поширеним торговим звичаям і правилам, що склалися в міжнародній практиці. Головна мета Інкатермс - чітке визначення умов контракту по відношенню обов'язків продавця по доставці товару покупцю й уніфікація обов'язків сторін контракту. Разом з тим, правила носять рекомендаційний характер, їх використання в тому чи іншому об'ємі залежить від бажання сторін, які підписують угоду. В даний час в міжнародній практиці використовується Інкотермс в редакції 2000 року [27].

7. Ціна товару. При встановленні ціни в контракті купівлі-продажу визначається

- одиниця вимірювання, за якою встановлюється ціна (ваги, довжини, площі, об'єму, поштучно і т.д.);

- базис ціни, який встановлює, чи входить в ціну товарів транспортні, страхові й інші витрати по доставці товару. Базис ціни звичайно визначається шляхом використання одного із комерційних термінів (ФАС, ФОБ, СІФ та ін.) з вказівкою пункту здачі товару; спосіб фіксації ціни. Ціна в контракті може бути зафіксована в момент його підписання, на протязі терміну його дії чи до моменту його виконання. В залежності від способів фіксації розрізняють такі види цін: 1) тверда, 2) гнучка, 3) рухома, 4) з наступною фіксацією. Тверді ціни встановлюються в момент підписання контракту, звичайно з обмовкою “"ціна тверда, змінам не підлягає”.

Гнучка - в момент підписання контракту і коректується у випадку зміни витрат виробництва в період виконання контракту. При використанні гнучкої ціни обговорюється її структура, вказується джерело, на основі якого можна говорити про зміни витрат виробництва.

Гнучка ціна в практиці часто вираховується за формулою, запропонованою Європейською економічною комісією ООН, викладеної в загальних умовах експортних поставок машинного обладнання.

Рухлива ціна. Вона фіксується в момент підписання контракту, а надалі може бути переглянута в залежності від зміни ринкових цін. Ціни з наступною фіксацію. В даному випадку ціни не обговорюються в момент підписання контракту. Проте в договорі регламентується порядок їх обчислення до моменту платежу.

Валюта ціни. Ціна може бути встановлена у валюті країни-експортера, імпортера чи у валюті третьої країни;

- рівень ціни. При визначенні рівня ціни в контракті звичайно орієнтуються на два рівні цін:

1) опубліковані ціни (довідкові ціни, біржове котування, ціни аукціонів, фактичних угод та ін.);

3) розрахункові ціни постачальника, встановлені в контрактах на нестандартне обладнання, виготовлене, як правило. за індивідуальним замовленням.

8. Умови платежу. Передбачають встановлення в контракті купівлі-продажу:

- валюти платежу. Такою може бути валюта країни-експортера, країни-імпортера чи третьої країни. Вона може не співпадати з валютою ціни товару. Тоді в контракті необхідно вказати курс, за яким валюта ціни буде переведена у валюту платежу;

- термінів платежу. Сторони вказують у контракті конкретні терміни платежу. Якщо такі не називаються, то, згідно Конвенції ООН, покупець повинен заплатити ціну, коли продавець передає йому чи сам товар; чи товаросупроводжувальні документи;

- способів платежу. В практиці міжнародної торгівлі існує декілька способів платежу: готівкою, з авансом і в кредит;

- форми розрахунків. Форми розрахунків, які використовують іноземні партнери, дуже різноманітні. Основними серед них являються інкасова, акредитивна, розрахунки за відкритим рахунком та інші. Переважна частина розрахунків за зовнішньоторговими оцінками здійснюється в інкасовій й акредитивній формах розрахунків.

9. Упаковування й маркірування. В міжнародній торгівлі упакування й маркірування виконують ряд важливих функцій:

- рекламують товар;

- зберігають його при транспортуванні і перевантаженні;

- забезпечують оптимальну заповнюваність транспортних засобів;

- інформують населення про товар, його користь і правила користування.

В статті “Упаковка” вказується вид упаковки, її характеристика, якість, розміри, спосіб оплати, а також нанесення на упаковку кожного місця маркірування. Вид упаковки залежить від особливостей товару. Розрізняють упаковку зовнішню і внутрішню. В більшості випадків упаковка переходить у власність покупця разом з товаром.

Маркірування вантажів зазвичай передбачає вказівку на такі моменти як реквізити експортера й імпортера, номер контракту, місця призначення характеристику ваги і габаритів місця, номер місця і число місць в партії, спеціальні позначення (“обережно, крихке”, “верх не кантувати”, “центр ваги”).

10. Здача - прийом. Під здачею-прийомом розуміють передачу товару продавцем у власність покупця у відповідності до умов контракту. Оскільки покупець повинен своєчасно підготуватися до приймання товару, в контракті передбачається обов'язок продавця повідомити покупця про готовність товару до відвантаження і про фактичне відвантаження. В даному розділі контракту узгоджуються такі питання як вид, місце і термін здачі-прийому, порядок приймання товару за кількістю і якістю, ким здійснюється здавання-приймання товару.

В залежності від виду приймання поділяється на попереднє і кінцеве. Попереднє відбувається на підприємстві продавця з метою встановлення відповідності товару, його упаковки і маркіровки до умов контракту. Мета кінцевої здачі-прийому - встановити фактичне виконання поставки за кількістю і якістю в обумовленому місці і в певний період. Здавача-прийом за кількістю і якістю, як правило, відбувається в різний період. Здачу-прийом за кількістю необхідно проводити зразу після прибуття товару. Для другої встановлюється довший період.

В контракті вказується, на основі яких документів буде проводитися приймання за кількістю і якістю. За кількістю воно проводиться, як правило, за специфікацією, транспортною накладною і пакувальному листку. За якістю - на основі сертифікату якості й способу визначення якості, узгодженого в контракті.

11. Умови про гарантії. При поставці машин, обладнання чи іншої техніки в контрактах міститься умова про гарантійне обслуговування. В умовах даної статті визначаються: об'єм наданої гарантії, гарантійний термін; обов'язки продавця у випадку виявлення дефекту товару чи його невідповідності до умов контракту. Термін гарантії може бути від кількох місяців до кількох років, що залежить насамперед від характеру товару. В даній статті перелічуються також всі випадки, на які гарантії не поширюються (наприклад, на деталі, що швидко зношуються, та запасні частини; на пошкодження через велике навантаження, поганого збереження і неправильного обслуговування). Якщо за домовленістю сторін гарантійне обслуговування проводиться силами покупця. продавець в такому випадку повинен заплатити йому витрати.

12. Рекламації - це претензії покупця до продавця в зв'язку з невідповідністю кількості та якості доставленого товару до умов контракту. В контракті сторони встановлюють порядок і терміни пред'явлення рекламацій, права й обов'язки сторін, способи врегулювання рекламації.

Врегулювання рекламації може бути здійснено шляхом усунення дефектів, заміни товару іншим, повернення заплаченої вартості, надання скидки з договірної ціни та ін. Вибір способу врегулювання рекламації залежить від товару. Якщо знайдено дефект в товарі, що володіє індивідуальними ознаками, треба замінити його іншим. На сировинні товари звичайно надається скидка з контрактної ціни чи проводиться уцінка вартості всієї партії.

13. Штрафні санкції. В контракті можуть бути передбачені різного роду санкції в формі пені, неустойки, штрафів, які платять продавці чи покупці у випадку невиконання своїх зобов'язань відповідно до договору.
Крім неустойки, в контракті може передбачатися право сторін на повернення втрат.

14. Обставини непереборної сили. В ході виконання контракту можуть з'явитись обставини, що перешкоджають виконанню договору. Такі обставини називаються непередбаченими чи форс-мажорними. Тому всі контракти купівлі-продажу містять умови , які дозволяють переносити термін виконання договору або звільняти сторони від повного чи часткового виконання зобов'язань договору у випадку виникнення непередбачених обставин. До таких обставин відносяться:

- різного роду стихійні лиха (землетруси, паводки, урагани, пожежі і т.п.);

- різного роду політичні і торгово-політичні дії (війна, блокада, заборона експорту й імпорту, валютні обмеження та ін.).

В інтересах обох сторін угоди заздалегідь точно визначити, які обставини вони відносять до форс-мажорних. При настанні форс-мажорних обставин, виконання контракту може бути призупинено на період їх дії. Якщо такі обставини будуть продовжуватися довше узгодженого в контракті терміну, то кожна із сторін має право відмовитися від дальшого виконання своїх зобов'язань відповідно контракту. В контракті сторони вказують також назву організації, яка буде свідчити про початок і довготривалість форс-мажорних обставин. Як правило, це торгово-промислова палата.

15. Арбітраж. В цій статті контракту встановлюється порядок вирішення суперечок, які можуть виникнути між сторонами, якщо вони не можуть вирішити протиріччя іншим шляхом.

При підписанні контракту купівлі-продажу сторони можуть внести в нього й інші умови. Текст контракту закінчується вказівкою юридичних адрес і підписами продавця і покупця. Контракт вважається дійсним, якщо він підписаний особами, що мають на це повноваження. З моменту підписання контракту починають діяти права і обов'язки сторін щодо його виконання [8].

1.3 Правові норми регулювання зовнішньоекономічних відносин в Україні

Управління ЗЕД на підприємстві багато в чому залежить від того, які умови будуть створені в країні для розвитку його діяльності в зовнішній сфері, від ролі держави в регулюванні і підтримці розвитку ЗЕД на національному рівні. Тому вивченню менеджменту ЗЕД на рівні підприємств передує аналіз регулювання ЗЕД на рівні держави.

У всіх країнах без винятку, а особливо в державах з перехідною економікою, де економічні відносини нестабільні, державне втручання в розвиток ЗЕД являється об'єктивною необхідністю. Це пов'язано головним чином з метою захисту національних інтересів при здійсненні ЗЕД, більш повного використання ЗЕД як фактору економічного росту [23].

В період до перебудови економіка країни носила автаркічний (закритий) характер. Управління економікою (в тому числі ЗЕД) будувалось на монополії держави і переважно на адміністративних методах управління. В таких умовах безпосередній виробник не був зацікавлений в розвитку експортної діяльності. Прямі зв'язки між виробниками і споживачами були відсутні. Не було чіткої концепції ЗЕД, яка б відображала її мету, пріоритети і методи їх досягнення.

В умовах ринкових відносин(переходу до них) характер впливу держави на економіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється. Цей вплив набуває форми державного регулювання, що означає створення відповідних умов, сприятливих ефективному розвитку економіки країни в цілому і її складових частин. Таким чином, державне регулювання ЗЕД підприємства в умовах переходу до ринкової економіки повинно полягати в створенні умов і сприянні розвитку його зв'язків із зарубіжними партнерами.

Основою регулювання діяльності підприємств України на зовнішніх ринках є Закон “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Крім того, у відповідних сферах регулюючу роль відіграють й інші Закони України:

- “Про захист іноземних інвестицій в Україні” (10.09.91);

- “Про дію міжнародних договорів на території України” (10.12.91);

- “Про іноземні інвестиції” (13.03.92);

- “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні” (17.12.93);

- “Про міжнародний комерційний арбітраж” (24.02.94);

- “Про режим іноземного інвестування” (19.03.96) тощо.

Варто враховувати регулюючу роль інших законів України, якими передбачено ступінь управління зовнішньоекономічною діяльністю у конкретних її видах і напрямках. Зокрема, ст. 41 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” передбачає, що у разі розбіжності положень цього Закону і правил міжнародного договору діє останній. Подібну ст. 22 містить і Закон України “Про інвестиційну діяльність” (18.09.91). Стаття 19 цього Закону містить положення про захист іноземних інвестицій. Окрім Законів України, важливе значення в регулюванні ЗЕД відіграють Укази Президента України. Серед них:

- “Про заходи для попередження експорту товарів походженням з України за цінами, що можуть розглядатися як демпінгові, і врегулювання торгових суперечок” від 25.07.94;

- “Про заходи здійснення єдиної державної політики регулювання імпорту” від 21.09.94;

- “Про використання Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” від 04.10.94 тощо.

Нарешті, існують нормативні рішення Кабінету Міністрів України, Міністерства економіки України та з питань європейської інтеграції, інших міністерств і відомств, що регулюють окремі питання тарифного і нетарифного характеру. Вищим законодавчим органом державного регулювання ЗЕД є Верховна Рада України. Відповідно до ст. 9 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” Верховна Рада:

-приймає, скасовує і змінює закони про ЗЕД;

- затверджує головні напрямки зовнішньоекономічної політики України;

- укладає міжнародні договори;

- затверджує митні тарифи і збори;

- установлює спеціальні режими ЗЕД;

- затверджує списки товарів, що підпадають під ліцензування при експорті або імпорті.

Кабінет Міністрів України як орган виконавчої влади здійснює координацію ЗЕД, приймає нормативні акти в межах своїх повноважень, подає свої пропозиції до Верховної Ради України, складає платіжний баланс і зведений валютний план. Національний банк України регулює валютні і міжнародні питання ЗЕД. У тому числі: зберігання і використання золотовалютних резервів, взаємовідносини з центральними банками інших країн і міжнародними фінансовими організаціями, підписання міжбанківських угод, регулювання курсу національної валюти та ін.

Істотну роль у регулюванні ЗЕД відіграє Міністерство економіки України та з питань європейської інтеграції (до його складу ввійшло колишнє МЗЕЗТорг). У компетенції цього міністерства:

- проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами ЗЕД виходу на зовнішній ринок, координація їхньої діяльності;
- контроль зовнішньоекономічної діяльності;

- нетарифне регулювання ЗЕД тощо.

Державний комітет митного контролю здійснює контроль ЗЕД відповідно до чинного законодавства. Нарешті, у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності беруть участь органи місцевого управління: законодавчі і розпорядницькі органи; територіальні підрозділи органів державного регулювання ЗЕД.

Як економічні інструменти регулювання ЗЕД виступають:

- оподатковування суб'єктів ЗЕД;

- митне регулювання і контроль;

- ведення розрахунків і кредитування зовнішньоекономічних операцій;

- страхування зовнішньоекономічних операцій;

- ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій;

- заборона окремих видів експорту й імпорту;

- проведення антимонопольних заходів у сфері ЗЕД;

- розміщення державних замовлень на виробництво, експорт та імпорт;

- облік зовнішньоекономічних операцій, звітність, ревізія й аудит суб'єктів ЗЕД;

- інформаційне забезпечення ЗЕД [3].

2. Оцінка організаційно-економічних умов діяльності підприємства

2.1 Загальна характеристика підприємства

Конотопський держлісгосп був створений в 1935 році за рахунок лісів Путивльського лісгоспу, до складу якого входять Конотопське, Бочечківське, Новомутинське, Путивльське та Бунякинське лісництва.

Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР №1834 від 30 листопада 1959 року Конотопський лісгосп був реорганізований в лісгоспзаг, а в 1992 році держлісгосп

В 1960 році на базі прийнятих в держлісфонд земель Путивльського району створено Новослобідське лісництво.

Перше лісовпорядкування лісів, які входять до складу Конотопського держлісгоспу, було проведено в 1926 році.

Наступні лісовпорядні роботи проводилися в 1936, в 1947, в 1956, 1966 та в 1977 роках. В архівах частково збереглися матеріали цих робіт.

Конотопський держлісгосп підпорядковується Міністерству лісового господарства України. Дане лісове господарство є державною формою власності.

Конотопський держлісгосп розташований в центральній частині Сумської області на території Конотопського, Путивльського і Буринського адміністративних районів.

Таблиця 2.1 Адміністративно -організаційна структура та загальна площа

Найменування лісництв, місцезнаходження контор	Адміністративний район	Загальна площа, га
Конотопський м. Конотоп, вул. Дзержинського, 2	Конотопський	4645
Новомутинське, с. Новомутин	Конотопський	5212
Бочечківське с. Бочечки	Конотопський	4473
Путивльське с. Кардани	Путивльський Буринський	4133 458
Разом по лісництву:		4591
Новослобідське с. Нова Слобода	Путивльський	2552
Будякивське с Бунякино	Путивльський	4198
Разом по держлісгоспу: в тому числі по адмін районах	Конотопський	25671 14330
	Путивльський	10883
	Буринський	458

Зовнішні межі держлісгоспу, лісництв, адмінрайонів, місця розміщення контор, лісових кордонів показані на картах схемах.

Район розташування держлісгоспу характеризується добре розвинутою мережею шляхів транспорту загального користування.

Територія держлісгоспу розташована в басейні ріки Сейм - притока ріки Десна.

Клімат району розташування держлісгоспу помірно-континентальний, середньовологий. Зима помірно-холодна.

До кліматичних факторів, що негативно впливають на ріст і розвиток лісових насаджень відносяться суховії, а також пізні весняні та ранні осінні заморозки.

В цілому клімат вище зазначеного лісорослиннного району сприятливий для успішного росту основних лісоутворюючих порід: сосни звичайної, дуба звичайного, берези повислої, вільхи чорної та інших, що підтверджується наявністю насаджень відносно високих бонітетів.

Територія держлісгоспу за характером рельєфу являє собою рівнину, за виключенням Новослобідського лісництва, рельєф якого яружно-балочний з слабохвилястими міжбалковими водорозділами.

Основні ґрунтоутворюючі породи - мергелисті та глинисті відклади юрського і нижньокрейдяного періоду, а також алювіальні відклади різної потужності.

Найбільш розповсюдженими типами ґрунтів в держлісгоспі є дерново-підзолисті. Їх утворення обумовлено наявністю ґрунтоутворюючих порід легкого механічного складу, відносно м'яким і вологим кліматом, характером змішаних лісів, під наметами яких добре розвивалась трав'яниста рослинність, що сприяло формуванню дернового горизонту над підзолистим.

Певну частину території держлісгоспу займають ґрунти болотного типу, які представлені торфовищами, торфяно-глеєвими і дерново-підзолисто-глеєвими ґрунтами.

По ступеню вологості ґрунти держлісгоспу від сухих до вологих.

Ерозійні процеси мають поширення в Новослобідському лісництві.

Господарська діяльність держлісгоспу спрямована на ціленаправлене і ефективне використання на базі досягнень науки і техніки повного комплексу лісогосподарських, лісозаготівельних, лісовідновних та інших заходів, спрямованих на раціональне, невиснажливе використання і відтворення лісових ресурсів з метою охорони навколишнього середовища та захисту від водної та вітрової ерозії.

2.2 Економічна ефективність виробництва продукції

Під лісовими ресурсами прийнято розуміти сукупність лісових масивів на певній території, які використовуються як джерело отримання деревини, недеревної продукції лісу (грибів, ягід, лікарських трав тощо) і виконують водоохоронну, грунтозахисну, рекреаційну та інші функції. Всі ліси, які знаходяться в межах Сумської області, є власністю України (державний лісовий фонд). За суспільною формою користування він поділяється на лісовий фонд державного значення і сільськогосподарські ліси. Площа лісових угідь Сумсьської області складає 280,3 тис. га, з яких 25671 тис.га (9,2% загальної площі) займають ліси підпорядковані Державному лісогосподарському обєднанню «Конотопліс».

Питома вага вкритої лісом площі в загальній площі лісового фонду (П1) становить 95,59 % та визначається за формулою:

,

де Л_п - невкрита лісом площа, га;

Ф_л - площа земельного фонду, га;

П₁ = 25671-440 (з них 315 га - сіножаті, 55 га - пасовища та 70 га рілля)- 692 га : 25671 100 = 95,59%

За народногосподарським значенням державні ліси Сумщини поділяються на дві групи: ліси першої і другої категорії. До лісів першої категорії відносяться: ліси зеленої зони, в тому числі ліси природного національного парку , особливі ліси і лісові масиви, захисні смуги уздовж залізниць , захисні смуги уздовж автомобільних доріг , заборонені смуги лісів уздовж річок . Проведення рубок у лісах цієї групи обмежене.