Характеристика ринку міжнародних інвестицій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Характеристика ринку міжнародних інвестицій»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико - методичні основи інвестицій

1.1 Економічна сутність інвестицій

1.2 Основні види інвестицій

Розділ 2. Міжнародне інвестування

2.1 Теорії міжнародних інвестицій

2.2 Сутність і мотивація міжнародної інвестиційної діяльності

Розділ 3. Характеристика ринку міжнародних інвестицій

3.1 Міжнародний кредит як елемент міжнародного ринку позичкових капіталів

3.2 Прямі іноземні інвестиції

3.3 Портфельні міжнародні інвестиції

3.4 Особливості функціонування міжнародного ринку цінних паперів

3.5 Україна на ринку міжнародних інвестицій

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Міжнародна інвестиційна діяльність посідає особливе місце у системі сучасного міжнародного бізнесу. Це обумовлено багатьма факторами, найбільш значущими з яких є:

* превалювання у міжнародному поділі праці виробничої і науково-технічної кооперації, ефективність якої залежить від мобільності всіх факторів, насамперед капіталу;

* глобальний і динамічний розвиток процесів транснаціоналізації, основу яких становить інтенсивна інвестиційна діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК);

* формування і розвиток міжнародних інтеграційних угруповань, в яких поряд з вільним рухом товарів, послуг і робочої сили забезпечується вільний рух капіталів;

* становлення глобального фінансового ринку з безпрецедентними обсягами портфельних інвестицій, що здійснюються переважно через інформаційно-комунікаційну фондову інфраструктуру.

Світогосподарський розвиток сьогодні характеризується інвестиційною асинхронністю, коли на тому чи іншому етапі в одних країнах акумулюються заощадження, а в інших виникає їх дефіцит. Сучасний стан світової економіки віддзеркалює колишні тенденції руху капіталу. Водночас від теперішніх масштабів і темпів міжнародної інвестиційної діяльності багато в чому залежать новітні напрями розвитку економіки та стан її майбутньої структури. 1 якщо до останнього часу розвинуті країни традиційно експортували, а країни, що розвиваються, -- імпортували капітал, то у 1990-2000 pp. напрями і структура інвестиційних потоків змінилися корінним чином. На сьогодні вони концентруються у світогосподарській «тріаді», а інвестиції нових індустріальних держав відіграють суттєву роль в економіках таких країн, як США, Німеччина, Японія, Франція та ін. Тим часом ринкова уніфікація економічного розвитку створює умови для включення у міжнародну інвестиційну діяльність цілої групи нових країн. Для більшості з них, особливо з перехідними економіками, іноземні інвестиції стають ключовим фактором ефективного розвитку.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Характеристика ринку міжнародних інвестицій».

Об'єкт дослідження - міжнародна економіка.

Предмет дослідження - дослідження ринку міжнародних інвестицій.

Метою дослідження є розглянути сутність інвестицій, їх види, а також теорії міжнародних інвестицій, дати характеристику ринку міжнародних інвестицій.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теоретико-методичні основи інвестицій;

2) дослідити основні види інвестицій;

3) проаналізувати сутність і мотивацію міжнародної інвестиційної діяльності;

4) дослідити ринок міжнародних інвестицій.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

В першому розділі розкривається економічна сутність інвестицій в цілому і міжнародних зокрема, розглядаються базові категорії і поняття; наводиться класифікація міжнародних інвестицій за їх інституційною природою, цільовою орієнтацією, видами, формами, величиною, термінами та джерелами.

Другий розділ присвячений виявленню сутності і мотивації міжнародної інвестиційної діяльності. Тут розглядаються суб'єкти й об'єкти інвестування, інвестиційний цикл та інвестиційний процес. Показані джерела і структура інвестиційних ресурсів. Систематизовано фактори міжнародної інвестиційної діяльності та визначено контури й елементи міжнародної інвестиційної інфраструктури. Діяльність, спрямована на здійснення прямих зарубіжних (іноземних) інвестицій, розглядається як міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність.

В третьому розділі розглядаються ключові питання становлення і функціонування факторних і фінансових ринків, грошових ринків і ринків капіталу. Розкривається сутність і наводиться характеристика структури інвестиційного та міжнародного інвестиційного ринків. Показано специфіку первинного та вторинного, біржового та позабіржового ринків цінних паперів, міжнародного ринку акцій та облігацій, валютного ринку. Аналізуються контрактні та інвестиційні форми міжнародного бізнесу, наводиться їх порівняльна характеристика. Показано переваги і стримуючі фактори іноземної і зарубіжної підприємницької діяльності у контексті стратегічної орієнтації країн базування та приймаючих країн. Розкриваються основні мотиви прямих партнерів. Окрема увага приділена транснаціональним корпораціям як головним суб'єктам міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності та міжнародним спільним підприємствам. Дано характеристику цінних паперів, операції з якими становлять основу портфельного інвестування. Розглянуті види міжнародних операцій з цінними паперами та професійні учасники фондового ринку. Продемонстровано особливості венчурного інвестування.

Список використаних джерел включає 18 найменувань. Робота викладена на 57 сторінках друкованого тексту.

Розділ І. Теоретико-методичні основи інвестицій

1.1 Економічна сутність інвестицій

Інвестування лежить в основі функціонування сучасної економіки: воно інтегрує інтереси і ресурси фізичних та юридичних осіб і держави для ефективного соціально-економічного розвитку.

У ширшому значенні інвестиції -- це вкладення капіталу в тій чи іншій формі в ту чи іншу справу для подальшого його збільшення або збереження.

На мікрорівні інвестиція -- це насамперед будь-який економічний інструмент, у котрий можна вкладати кошти для отримання прибутку (доходу).

Загальну сутність інвестування визначають два ключових фактори: час і ризик.

У часовому аспекті отримання прибутку (доходу) може бути послідовним, паралельним чи інтервальним.

З погляду ризику характерним є те, що кошти вкладаються в певній кількості, а величина майбутнього прибутку (доходу) досить часто невідома. Крім того, винагороди може не бути взагалі, а в ряді випадків навіть втрачені частина або всі інвестовані кошти. Як правило, розрізняють інвестиції з низьким ризиком (безпечні для збереження вкладеного капіталу та отримання доходу) та інвестиції з високим ризиком1 (з відносною невизначеністю термінів і розмірів отримання доходу).

На макрорівні інвестиції забезпечують фінансування механізму росту і розвитку економіки країни. В цілому для стабільного економічного зростання інвестиції мають бути на рівні 15-30% валового національного продукту (ВНП), що забезпечується відповідними рівнями заощаджень [3, 12].

1.2 Основні види інвестицій

інвестиція міжнародний позичковий портфельний

Розрізняють валові та чисті інвестиції. Валова інвестиція -- це загальний обсяг коштів, що інвестуються у певному періоді, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів виробництва та приріст товарно-матеріальних запасів. Чиста інвестиція -- це різниця валових інвестицій та амортизаційних відрахувань у певному періоді.

Динаміка показників чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі. Якщо сума чистих інвестицій становить від'ємну величину, це означає зниження виробничого потенціалу і як наслідок -- зменшення обсягу продукції, що випускається. Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю, це означає, що відсутнє економічне зростання, але виробничий потенціал країни залишається незмінним. Коли ж сума чистих інвестицій складає позитивну величину, це свідчить про те, що економіка країни перебуває на стадії розвитку, забезпечує розширене відтворення її виробничого потенціалу [3, 15].

Рівень чистих інвестицій визначається такими основними чинниками:

* Розподіл прибутку, що отримується, на споживання та заощадження. За умов низьких середньодушових прибутків основна їх частина витрачається на споживання. Зростання прибутку призводить до підвищення тієї їх частки, що спрямовується на заощадження, які слугують джерелом інвестиційних видатків. Тому зростання питомої ваги заощаджень зумовлює відповідне збільшення обсягу інвестицій, і навпаки.

* Очікувана норма чистого прибутку. Прибуток, який підприємці розраховують одержувати від видатків на інвестиції, є основним мотивом інвестування. Тому чим вища очікувана норма чистого прибутку, тим відповідно більшим буде і обсяг інвестицій, і навпаки.

* Ставка позичкового відсотка. Якщо очікувана норма чистого прибутку перевищує ставку позичкового відсотка, за інших рівних умов інвестування визнається вигідним. Тому зростання ставки відсотка спричиняє зниження обсягу інвестицій, і навпаки.

* Темп очікуваної інфляції. Чим вищий рівень цього показника, тим більшою мірою зменшуватиметься майбутній прибуток від інвестицій і відповідно менше стимулів виявиться до нарощування обсягів інвестицій.

Отже, зростання обсягів чистих інвестицій зумовлює збільшення прибутку. При цьому темпи зростання суми сумарного прибутку значно перевищують темпи зростання обсягу чистих інвестицій. В економічній теорії таке явище називається ефектом мультиплікатора.

Мультиплікатор -- це числове значення коефіцієнта, що характеризує відношення зростання прибутку до збільшення обсягу чистих інвестицій.

Інвестиції можна класифікувати за різними критеріями (рис. 1.1.)

Рис. 1.1. Функціонально-елементний склад інвестицій

Найістотніші відмінності одних інвестицій від інших полягають у такому.

Реальні інвестиції -- це вкладення капіталу (коштів) у реальні активи сфер і галузей народного господарства з метою оновлення існуючих і створення нових матеріальних благ.

Вкладення капіталу, пов'язані з науково-технічним прогресом, іноді називають інноваційними інвестиціями. В їх складі виокремлюють інтелектуальні інвестиції -- вкладення в об'єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і моделі. Роль таких інвестицій у сучасній економіці значно підвищилась, адже для її ефективного розвитку необхідними стають випереджуючі темпи зростання саме таких витрат.

Фінансові інвестиції визначаються як вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи). Аналогічно вони трактуються і в українському законодавстві: це -- господарські операції, які передбачають придбавання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Серед фінансових інвестицій значну частку займають вкладення в цінні папери [13, 18].

Приватні інвестиції здійснюються громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності, а державні інвестиції -- центральними та місцевими органами. Крім того, інвестиції бувають короткостроковими (це вкладення капіталу на період до року), і довгостроковими (розраховані на термін понад один рік або взагалі не обмежені якимось терміном). Внутрішні інвестиції -- це вкладення коштів в об'єкти інвестування, розміщені у територіальних межах даної країни. Національні (місцеві) інвестиції здійснюються суб'єктами даної країни на її території. Іноземні інвестиції здійснюються іноземними громадянами, іноземними юридичними особами та державами. Зовнішні (зарубіжні) інвестиції -- це вкладення в об'єкти інвестування, розміщені за територіальними межами даної країни.

Міжнародні інвестиції можуть бути представлені інвестиціями за рубіж та іноземними (рис. 1.2).



Рис. 1.2. Міжнародна інвестиція

З країни базування, яка є місцем переважного перебування інвестиційного суб'єкта (для фізичної особи -- це країна громадянства, для юридичної -- країна реєстрації), здійснюється експорт капіталу. Інвестування капіталу, його безпосереднє вкладення здійснюється у приймаючій країні. Країни базування іноді називають країнами-донорами, а приймаючі країни -- країнами-реципієнтами інвестицій.

Кожна країна (тобто національна економіка) володіє певними інвестиційними ресурсами, що складаються з її власних (національних) та іноземних інвестицій. Ці ресурси можуть використовуватись як для внутрішнього, так і для зарубіжного інвестування.

З напрямом руху інвестиційних ресурсів пов'язані поняття «втеча капіталу» та «чистий приплив капіталу». Втеча капіталу -- це переведення значних розмірів капіталу в країни з сприятливішим Інвестиційним кліматом (для уникнення високого рівня оподаткування, негативних наслідків інфляції, ризику експропріації та ін.). Головною метою втечі капіталу є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах. Чистий приплив капіталу -- це різниця між обсягом надходження грошових коштів з-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивозу капіталу у формі позичок Іноземним позичальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів.

У широкому розумінні міжнародними є ті інвестиції, реалізація котрих передбачає взаємодію учасників, які належать до різних держав (резидентів і нерезидентів стосовно конкретної країни).

На рівні окремих країн розрізняють експорт (імпорт) державного (урядового) і приватного капіталу. Останній превалює в сучасній структурі міжнародних інвестиційних потоків.

Державний капітал (усі види коштів з державного бюджету, що переміщаються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів) і капітал, котрим розпоряджаються міждержавні (міжурядові) організації, є офіційним капіталом. У системі міжнародного руху капіталу у різних формах (кредити, інвестиції, допомога) функціонує також змішаний капітал (приватний, державний, міжнародних організацій).

Основу підприємницького капіталу як форми міжнародного руху капіталу становлять прямі та портфельні іноземні (чи зарубіжні) інвестиції.

Прямі інвестиції -- це вкладення капіталу з метою сприяння отриманню підприємницького прибутку (доходу) та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування. Зазначимо, що прямими інвестиціями є як первинні вкладення, так і реінвестиції (частка доходу об'єкта інвестування, яка не розподіляється І не переводиться прямому інвесторові). Крім того, до прямих інвестицій належать усі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями.

Портфельні інвестиції -- це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів). Такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об'єктом інвестування.

Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у розвинутій ринковій економіці є частка у 10% об'єкта інвестування. Однак прямою може вважатися й інвестиція з меншою часткою участі, але яка забезпечує реальний вплив на прийняття рішень об'єктом інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора становить понад 10%, але він не має реального контролю над об'єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою. За міжнародною статистикою, інвестору в більшості випадків достатньо володіти 10-25% акцій зарубіжної компанії, щоб вкладення були зареєстровані як пряма інвестиція [13, 20].

Прямі та портфельні інвестиції домінують у структурі міжнародного руху капіталу. І якщо протягом останніх десятиліть переважали прямі інвестиції, то у 90-ті роки спостерігається різке зростання обсягів портфельних інвестицій (Додаток 1.).

Поряд з прямими і портфельними інвестиціями важливою складовою міжнародної інвестиційної взаємодії є державна іноземна допомога. Іноземна допомога, за визначенням, не носить комерційного характеру і надається на пільгових умовах. Структурно її формують гранти, позики і технічна допомога, що мають як дво-, так і багатосторонню основу.

У країн-донорів (як правило, промислово розвинутих: США, Франція, Німеччина, Японія, Канада, Велика Британія, Італія) при наданні допомоги тій чи іншій країні превалюють політичні і стратегічні пріоритети. Однак, як свідчить практика, майже в усіх випадках має місце економічне обґрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є «прив'язка» іноземної допомоги до експорту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорожчання іноземної допомоги, превалювання позик над грантами тощо.

Мотивація країн-реципієнтів (майже виключно країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками) випливає із необхідності залучення ними додаткових ресурсів для власного економічного розвитку за умов недостатності внутрішніх накопичень для валюти та інвестування.

Масштаби іноземної допомоги у 90-ті роки оцінюються більше ніж у 30-40 млрд дол. США щорічно (порівняймо: у 60-ті роки вони були на рівні 5 млрд дол. США), хоча питома вага іноземної допомоги у ВВП країн-донорів постійно знижується (приблизно з 0,5 % у 60-ті роки до 0,1 % у 90-ті).

У цілому міжнародні інвестиції як об'єкт системного аналізу та обліку характеризуються різною інституційною природою (державні, приватні, міжнародних організацій, змішані), цільовою орієнтацією (прямі і портфельні), певними видами (іноземна і національна валюти, рухоме і нерухоме майно, грошові вимоги, цінні папери, права інтелектуальної власності, права на господарську діяльність, послуги), формами (100 % інвестиція, часткова участь у підприємстві, придбання рухомого та нерухомого майна, концесії), джерелами (первинні і реінвестиції), величиною і термінами інвестування (Додаток 2.).

Розділ 2. Міжнародне інвестування

2.1 Теорії міжнародних інвестицій

Міжнародні інвестиції -- це спосіб розміщення фінансових ресурсів та інших економічних активів однієї країни в іншій країні для збереження та примноження вартості цих активів.

Можна виділити різні підходи теоретиків до пояснення мотивів та рушійних сил міжнародного інвестування.

У 50--60-ті pp. XX ст. домінував теоретичний підхід, який базувався на класичному розумінні ринку, основною рисою якого є досконала конкуренція, а режим руху капіталів між країнами є вільним. Таким чином, допускається мобільність такого фактору виробництва, як інвестиції. Мотив переміщення їх вбачається в більш прибутковому застосуванні за кордоном. Але на практиці труднощів і обмежень на шляху руху капіталів більше, ніж в теоретичних припущеннях. Крім того, структурні зміни в економіці 70-- 80-х pp. минулого століття та глибокі фінансові кризи значно ускладнили реальність і поставили під сумнів власне фінансове трактування міжнародних інвестицій.

Ці обставини викликали модернізацію класичної теорії інвестицій. Неокласичний підхід в основу кладе міжнародну диверсифікацію інвестиційного портфеля шляхом інвестування у різні країни. Спонукальний механізм вивезення капіталу тут представляється у вигляді взаємодії ряду чинників [7, 78].

Перший чинник пов'язаний а мотивацією прямого іноземного інвестування як засобу оволодіння значною ринковою часткою країни -- імпортера капіталу компанією-інвестором. Такі дії компанії на певній стадії її розпитку розглядаються як природні. Другий чинник вбачається у зниженні ризику шляхом географічної диверсифікації виробництва. Розпорошення капіталів зменшує ризик, оскільки малоймовірно, щоб економічні та інші кризи чи спади в різних країнах відбувались одночасно. Отже, розпочинаючи зарубіжні операції, фірма може стабілізувати потоки доходів. Третій чинник пов'язаний з можливістю ефективності виробничої діяльності. Результативність виробництва може бути вищою, якщо філії чи дочірні компанії відкриваються в країнах з дешевшими факторами виробництва. Четвертий чинник пов'язаний з хвилеподібним поширенням новітніх технологій та домінуванням окремих країн у розвитку цих технологій. Перспектива отримати квазірентні доходи на нововведеннях до їх тотального поширення дуже часто приваблює компанії вкладати капітали саме в передові галузі, які, як правило, просуваються тільки деякими розвиненими країнами. Саме тому, напевне, останнім часом спостерігаються найбільші за обсягом потоки капіталів між США та Європейським Союзом.

Інші теоретичні підходи базуються на ринковій недосконалості й неефективності класичних ринкових механізмів. Стефан Хаймер і Чарльз Кайндльбергер у 1976 р. вперше звернули увагу на те, що структура ринків і специфічні характеристики компаній відіграють головну роль у визначенні мотивів іноземного інвестування, їх аргумент полягає у тому, що компанія розвиває певні якості й переваги при розробці своєї індивідуальної пропозиції. Здійснення зарубіжних операцій дає фірмам змогу впровадити ці якості й переваги в інших країнах, де вони доведуть свою прибутковість. Причому, ці якості й переваги втілюються у формі захисту спеціальних знань, технологій або патентів, котрі стають недосяжними для інших фірм. За класичною теорією ці переваги мають швидко розчинитись в умовах жорсткої конкуренції. Але недосконалий ринок фіксує їх на певний час, і фірма отримує квазіренту.

Недосконалість ринку може втілюватися в економії від зростання масштабів виробництва, збутових систем, диверсифікації продуктів та переваг доступу до кредитних ресурсів. Збільшення масштабів виробництва знижує собівартість одиниці продукції за рахунок великих обсягів випуску продукції. Крім сфери виробництва, економія від масштабу спостерігається і в інших сферах діяльності: фінансовій, маркетингу тощо.

На основі теоретичних постулатів Стефана Хаймера виникло ряд теорій міжнародного інвестування: монополістичної конкуренції, індустріальної організації, інтернаціоналізації, еклектичної парадигми, міжнародної конкурентоспроможності галузі тощо.

Теорія монополістичної конкуренції (ринкової влади) обґрунтовує головну тезу, за якою транснаціональна компанія виступає суб'єктом ринкової влади. Остання спричиняє зростання шляхом поглинання та злиття. Але на певній стадії зростання концентрація ринкової влади в країні досягає своєї межі. Це і спонукає інвестування за кордоном.

Теорія індустріальної організації твердить, що закордонне інвестування у створенні філії транснаціональної компанії пов'язане з виникненням певних конкурентних переваг (соціокультурних, правових, смаків та уподобань тощо) у місцевих компаній. Проте втрати від цих недоліків з надлишком перекриваються виграшем, зумовленим конкурентними перевагами транснаціональної компанії над місцевими компаніями. Ці переваги можуть бути пов'язані з інноваціями, знаннями, технологічними перевагами, більш досконалим менеджментом і маркетингом, більш дешевим фінансуванням тощо [7, 79].

Стрижень теорії інтернаціоналізації становить положення про заміну міжнародних ринкових трансакцій внутрішньокорпоративними трансакціями, які виявляються меншими за перші. Послідовно розвиваючи концепцію індустріальної організації, теорія інтернаціоналізації утверджує принцип економії на трансакційних витратах. Інтернаціоналізація дає змогу корпораціям створювати і привласнювати додаткові прибутки від використання особливих активів -- трансформованих у власні активи інформації, інновацій, досвіду міжнародного менеджменту і маркетингу та ін.

Еклектична теорія, об'єднуючи окремі елементи різних теоретичних підходів до дослідження міжнародних інвестицій, обґрунтовує загальні умови їх зростання. В еклектичній моделі транснаціоналізація як наслідок закордонного інвестування спонукається необхідністю отримання конкурентних переваг шляхом концентрації виробництва, диференціації продуктів, патентів і торгових марок, використання управлінського і маркетингового досвіду, інноваційних технологій, дешевих специфічних факторів виробництва та власності.

Міжнародна теорія життєвого циклу Раймона Вернона припускає, що торговельні й інвестиційні зв'язки залежать від стадії життєвого циклу продукції. За цією теорією розробка і впровадження нової продукції найчастіше відбувається в розвинених країнах, де є більше наукових і технологічних можливостей. Насичення внутрішнього ринку новою продукцією ставить під загрозу утримання компанією цільового ринку. Це і спонукає переносити виробництво за кордон шляхом інвестування у створення філій, дочірніх компаній тощо.

Таким чином, найважливішими факторами, що впливають на міжнародне інвестування, є власність, інтернаціоналізація і розміщення. Але ці фактори найбільш рельєфно проявляються на початкових етапах так знаної стадії економічного розвитку чи отримання конкурентних переваг, що спонукається інвестиціями (за М. Портером). На цих етапах, як правило, домінують прямі іноземні інвестиції. На наступних етапах з'являються нові форми міжнародних інвестицій. В зв'язку з цим подамо класифікацію міжнародних інвестицій. Найбільш важливим критерієм такої класифікації є призначення інвестицій: будуть вони довгостроковими чи спекулятивними. Домінуючою характерною рисою, що визначає вид інвестицій, є мотивація інвестора. Проявом довгострокового інтересу іноземного інвестора до підприємства, де він може отримати вагомий голос в структурі управління ним, є прямі іноземні інвестиції.

До портфельних інвестицій відносять вкладення в акції, облігації та інші цінні папери з метою отримання прибутку (спекуляції). За функціональною ознакою також виділяють інші інвестиції, до яких належать міжнародні позики і кредити. Рух цієї частини міжнародного капіталу буде розглянуто в наступному розділі. Крім того, слід згадати таку форму руху капіталу як резервні активи, які використовуються державою для покриття сальдо платіжного балансу.

Аналізуючи міжнародну торгівлю, ми переконуємося у тому, що єдиним джерелом фінансування імпорту є експорт. На практиці існує ще одне джерело фінансування -- приплив капіталу з-за кордону. Країна може залучати капітали і позичати їх за кордон. Але при цьому має дотримуватись певних пропорцій. Теоретична наука не залишила це поза увагою.

Відомий швейцарський вчений-математик і економіст Леон Вальрас сформулював правило, яке пізніше лягло я основу аналіпу міжнародної платіжної позиції будь-якої країни.

Правило Вальраса звучить так: вартість імпорту країни дорівнює сумі вартості експорту і чистих зарубіжних продажів активів і процентів за ними:

ІМ = ЕХ + NA + NR, (1)

до ІМ -- імпорт; ЕХ -- експорт;

NA -- чистий продаж активів (право власності, цінні папери, золото та ін.), як різниця вартості активів, проданих іноземцям і куплених у них;

NR -- чисті платежі процентів, як різниця вартості процентів на капіталовкладення за кордоном і платежів іноземцям.

Будь-які активи (цінні папери, золото та ін.), продані за кордон, є свідченням припливу капіталу в країну. Сьогоднішні процентні платежі є платою за користування капіталом, отриманим раніше. Зростання обсягів продажу активів у цей момент тягне за собою зростання процентних платежів у майбутньому. Звідси чим більший продаж активів (NA) сьогодні, тим менший обсяг отриманих чистих процентів (NR) в майбутньому [7, 80].

Перетворивши рівняння (1) отримаємо:

ІМ - EX - NR = NA.

Ліва частина цього рівняння, як бачимо, є різницею балансу товарів і послуг (ІМ - ЕХ) і чистих виплат процентів на капітал (NR). Права частина -- це баланс руху капіталу. Отже, баланс торгівлі товарами і послугами має дорівнювати балансу руху капіталу з протилежним знаком.

Що змушує фірму вивозити капітальні ресурси за кордон, використовувати їх за межами країни походження та розгортати виробничі потужності за кордоном, на ринку, де з нею конкурують національні фірми, які володіють перевагами «рідних стін»?

Теорії міжнародного руху капіталу розглядають міжнародний рух капіталу як фактор виробництва. Згідно з ними, основна причина вивозу капітальних ресурсів -- різниця в нормах прибутку в різних країнах. Інвестора при цьому цікавить рівень процентної ставки у «своїй» країні й за кордоном. Відмінності в рівнях граничного продукту капіталу дають поштовх до його міграції, що в подальшому приводить до згладжування цих відмінностей. Ця теорія може бути виражена формулою капіталізації потоку доходів

К=Р/І,

де К --загальна вартість активу; Р --прибуток, здобутий завдяки вкладеному активу; І -- норма прибутку.

Звідси

І = Р/К.

Рух капіталу триватиме, поки норми прибутку в обох країнах не зрівняються.

Проте не менш важливими в поясненні інвестиційної діяльності є відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Саме на них акцентують увагу теорії, які беруть за основу недосконалість ринку.

Концепція міжнародної конкурентоспроможності галузі пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології інноваційного процесу. Створюючи нові технології, фірма і в цьому випадку прагне закріпити контроль і власність щодо своїх специфічних технологічних переваг.

Ми розглянули концепції, що пояснюють міжнародний рух капіталу стосовно вкладника. Тепер звернімося до теорій, в яких акцентуються мотиви сторони, що приймає капітал.

Концепція оборони національного суверенітету робить наголос на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економічній системі на певному етапі приводить до їх виходу з-під контролю держави-реципієнта. Це може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва в кінцевому продукті. Уряди при цьому або дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу, або вдаються до регулювання експорту та імпорту капіталу.

Механізм взаємовідносин фірми, що інвестує за кордон, і країни-реципієнта є ядром моделі купівельної спроможності. Специфіка цих відносин розглядається як функція цілей, ресурсів та обмежень обох сторін. Кожна з сторін має активи, в яких заінтересована інша сторона. Сторона з більшою купівельною спроможністю одержує більший зиск. До початку вкладення інвестицій сторона-реципієнт має слабкі купівельні позиції, але в ході інвестиційного процесу зменшується її залежність і вона може наполягати на перегляді умов інвестицій на свою користь і скороченні пільг зарубіжним інвесторам, а також збільшенні частини прибутку національних фірм, національному режимі інвестування. Зарубіжний інвестор прагне при цьому зберегти технологічну та іншу залежність країни, що приймає.

Згідно з гіпотезою валютного простору, головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реціпієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

2.2 Сутність і мотивація міжнародної інвестиційної діяльності

Інвестиційна діяльність (інвестування) являє собою сукупність практичних дій суб'єктів (інвесторів та учасників) щодо реалізації інвестицій. Головним суб'єктом інвестиційної діяльності, що приймає рішення про вкладення власних, запозичених або залучених майнових чи інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування, є інвестор.

З погляду суб'єктності у світогосподарській теорії і практиці розрізняють індивідуальних, інституційних, корпоративних інвесторів і уряд. Відмінності між ними полягають у масштабах керованих ресурсів, характері і методиках прийняття рішень. Індивідуальний інвестор самостійно (без посередників) здійснює інвестиційну діяльність. Інституційний інвестор -- це фінансовий посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює спеціалізовану інвестиційну діяльність, як правило, стосовно операцій з цінними паперами. До інституційних інвесторів належать інвестиційні фонди та компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, а також банки. Корпоративними інвесторами є підприємства та організації різних галузей економіки. Як специфічний інвестор виступає уряд [4, 56].

Учасники інвестиційної діяльності -- це фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора.

Визначаючи цілі, напрями та обсяги інвестицій, інвестор для реалізації своїх намірів залучає на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності.

Об'єкти інвестування поділяються на три групи: матеріальні, нематеріальні та фінансові активи.

Міжнародна інвестиційна діяльність -- це сукупність дій її суб'єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій за кордон та іноземних інвестицій з метою одержання прибутку, її суб'єктами-інвесторами є фізичні особи, корпорації, національні та міжнародні фінансові інституції, уряди країн, а суб'єктами-учасниками є фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора.

Щодо суб'єктів міжнародної інвестиційної діяльності вживають такі поняття:

¦ інвестор інвестицій за кордон -- суб'єкт-донор, який є резидентом певної країни (країни базування) і який вкладає кошти в об'єкти за кордоном;

¦ зарубіжний реципієнт інвестицій -- суб'єкт, який не є резидентом країни базування і який отримує кошти від інвестора, що є резидентом країни базування;

¦ іноземний інвестор -- суб'єкт, який не є резидентом приймаючої країни і який вкладає кошти в реципієнтів, що є резидентами приймаючої країни;

¦ реципієнт іноземних інвестицій -- суб'єкт, який є резидентом приймаючої країни і який залучає кошти іноземних інвесторів.

Інвестиційні ресурси -- це поєднання реального і фінансового капіталу в процесі їх обігу. Ресурси інвестора складаються з ресурсів, отриманих з усіх доступних джерел інвестування -- внутрішніх, залучених і позичених. Суб'єкти інвестиційної діяльності мають різні джерела залучення ресурсів.

Залучені та позичені кошти -- це перерозподілені кошти власних (внутрішніх, первинних) джерел інвестиційних ресурсів.

Головними національними джерелами інвестиційних ресурсів є заощаджені кошти фізичних осіб, прибуток і амортизаційні відрахування корпорацій та державні ресурси. Формування ресурсів відбувається у процесі створення національного продукту.

Тотожність обсягів інвестиційних ресурсів та обсягів заощаджень дозволяє визначити, скільки фінансових ресурсів можуть запропонувати фізичні особи країни ринку фінансових капіталів всередині і за межами країн. Заощадження фізичних осіб є різницею між обсягом особистого доходу фізичних осіб (який враховує заробітну плату, доходи за депозитними вкладами, у вигляді дивідендів і трансфертні платежі) та видатками на особисте споживання.

Крім власних ресурсів, корпорація для інвестування може використовувати також ресурси, придбані на ринку капіталів.

Для того щоб визначити, скільки всього фінансових ресурсів корпорація може використати на інвестування, треба знайти суму корпоративних власних і позичених ресурсів. Додавши ці ресурси всіх корпорацій певної країни, одержимо рівняння залежності національних корпоративних інвестицій від доходу, витрат на виробництво, дивідендних виплат, амортизаційних відрахувань та від обсягу позичених коштів.

Обсяг власних інвестиційних ресурсів, що перебувають у розпорядженні уряду пересічної країни, дорівнює обсягу державних заощаджень, які є різницею між обсягом державного доходу та загальними державними видатками. Державний дохід визначається сумою податкових та інших надходжень і доходів держави від діяльності державних підприємств й організацій. Загальні державні видатки визначаються сумою трансфертів, відсотків за державним боргом та державних видатків (на соціальне забезпечення, включаючи освіту та медицину, оборону, субсидії, видатки державних підприємств та організацій тощо) [4, 58].

Крім власних коштів, уряд для інвестування всередині чи за межами країни може використовувати також ресурси, придбані на ринку капіталів. У такому разі обсяг капіталовкладень держави за рахунок придбаних ресурсів визначатиметься на підставі порівняння соціально-економічної ефективності капіталовкладень на великих часових інтервалах та ринкової вартості позичкового капіталу. Щоб визначити, скільки всього фінансових ресурсів уряд держави може використати на інвестування, треба знайти суму державних і позичених державою ресурсів.

Національні і міжнародні інвестиційні ресурси у сукупності називають світовим інвестиційним багатством, яке має фінансову (57,7 %) і матеріальну (42,3 %) складові. Фінансове багатство накопичується у вигляді цінних паперів (49,6 %) і готівки (8,7 %), а матеріальне -- у вигляді нерухомості (35,5 %) і цінних металів (6,7 %).

Абсолютні обсяги міжнародних інвестиційних ресурсів і світового багатства оцінити дуже важко, а під час і неможливо: капіталізація цінних паперів -- величина змінна і залежить від кон'юнктури на світових фінансових ринках; курси валют перебувають у постійному русі і не завжди регулюються ринковими методами; вартість нерухомості залежить від безлічі регіональних факторів, які важко врахувати; коливання вартості цінних металів відбуваються за малими, середніми та довгими циклами.

Сучасна міжнародна інвестиційна діяльність має розвинуте ін-фраструктурне забезпечення. У широкому розумінні це -- інформаційні і транспортні мережі, валютні та фінансові ринки і ринки золота та інших цінних металів, національні, регіональні та міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації тощо. У вузькому розумінні це -- сукупність інвестиційних інституцій і мереж.

До національних інституцій належать інвестиційні фонди та компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди та банки. Одночасно з національними інвестиційними Інститутами в міжнародній інвестиційній діяльності активну участь беруть міжнародні інвестиційні інститути (міжнародні інвестиційні фонди, компанії, промислові і фінансові ТНК, міжнародні фінансові організації"). Сукупність усіх цих інститутів можна трактувати як міжнародну інвестиційну інфраструктуру, яка не тільки забезпечує обслуговування руху коштів від інвестора до реципієнта, але й задає можливі схеми такого руху.

Інвестиційна діяльність, спрямована на здійснення прямих інвестицій за кордон чи іноземних, може розглядатися як міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність. Основу міжнародного портфельного інвестування складають операції з цінними паперами.

Рис. 2.1. Типи міжнародної інвестиційної діяльності

2.3 Міжнародний інвестиційний ринок та його кон'юнктура

Міжнародний інвестиційний ринок являє собою чи не найскладніший акумулятивно-розподільчий механізм у сучасній світогосподарській системі. Його формування і розвиток ґрунтуються на взаємодії національних інвестиційних ринків і глобалізації економічного розвитку.

Інвестиційний ринок можна визначити як ринок, що регулює сукупність економічних відносин, які виникають між продавцем та покупцем Інвестиційних ресурсів. Відповідно до цього визначення міжнародний інвестиційний ринок -- це регулятор сукупності економічних відносин, що виникають між продавцем інвестиційних ресурсів та їх покупцем, які є резидентами різних країн. Концентрація у розвинутих країнах характерна і для портфельного інвестування та міжнародних інвестиційних кредитів. Останніми роками спостерігається формування кількох нових центрів інвестиційної активності. Це, зокрема, Мексика (якій США планує виділити до 50 млрд дол. для реалізації інтеграційних програм), землі колишньої Східної Німеччини (які потребують загальних інвестицій на суму близько 200 млрд німецьких марок), Китай, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, окремі європейські країни з перехідними економіками (Росія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) [3, 34].

Під впливом сек'юритизації суттєво видозмінюється функціональна структура міжнародного інвестиційного ринку (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Функціональна структура міжнародного інвестиційного ринку

Зрозуміло, що функціонування міжнародного інвестиційного ринку можливе лише у тісній взаємодії з валютним ринком. Останній не лише обслуговує інші ринки, але й має власну структуру та механізм саморозвитку. Щоденні обсяги купівлі-продажу валют сягають сотень міліардів доларів США. Провідними центрами проведення валютних операцій є Велика Британія, США, Японія, Сингапур, Гонконг, Швейцарія, Німеччина, Франція, Австралія, Канада.

У цілому для сучасного міжнародного інвестиційного ринку характерними є постійна диференціація, диверсифікація окремих сегментів, переважно глобальний характер функціонування.

Розділ 3. Характеристика ринку міжнародних інвестицій

Тісне переплетення окремих складових світового господарства та його чітко визначена однорідність приводять до злиття національних економічних систем і створення їх аналога на міжнародному рівні. Отже, в межах світової економічної системи, яку формують взаємозв'язки між національними ринками ресурсів і продуктів, сімейними господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх грунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов'язана з вивозом капіталу (однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди).

Слід зазначити, що міжнародні потоки капіталу не тотожні переміщенню промислової техніки, машин та устаткування. Радше це переміщення фінансових вимог, фінансові потоки між позичальниками в різних країнах чи між материнськими фірмами і філіями за кордоном.

Розрізняють вивіз підприємницького капіталу -- довгострокові закордонні інвестиції, що спрямовані на створення за кордоном філій, дочірніх компаній та змішаних підприємств, і рух позичкового капіталу -- міжнародний кредит (позика в грошовій чи товарній формі), що надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни із застереженням строків повернення та сплати процентів [13, 205].

Назвемо основні риси сучасної міграції капіталів:

* підвищення ролі держави у вивозі капіталу; держави самі стають активними фінансовими експортерами;

* посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами (це пояснюється структурними змінами в економіці, розвитком калітало- та наукоємних технологій тощо);

* збільшення частки прямих закордонних інвестицій -- капіталовкладень у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора над ними.

Міжнародний ринок капіталів формують інституції, які опосередковують прямі зв'язки між інвесторами, що шукають можливості вкладення капіталу, і підприємцями, що потребують його чи проводять трансформації грошових заощаджень в інвестиційний капітал.

До таких установ-посередників, зокрема, належать:

* кредитні інститути, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;

* кредитні інститути, що ведуть справи клієнтів на біржі;

* інвестиційні фонди і компанії, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

* великі підприємства, що виступають на міжнародному ринку як самостійні суб'єкти діяльності;

* страхові компанії;

* громадські емітенти;

* інвестиційні банки, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Основні постачальники капіталу на міжнародному ринку -- транснаціональні корпорації, держави та міжнародні фінансові інституції.

3.1 Міжнародний кредит як елемент міжнародного ринку позичкових капіталів

Міжнародний кредит -- це відносини, що складаються між кредиторами і позичальниками різних країн із приводу надання, використання і погашення позики з виплатою процента.

Суб'єктами цих відносин виступають банки, кредитні установи різних країн, міжнародні інституції та інші юридичні й фізичні особи. Головна мета кредиторів полягає в отриманні максимального процента чи підприємницького прибутку. При цьому джерелом позичкового процента є додана вартість, що створюється в країні боржника.

Міжнародний кредит використовується для:

* забезпечення перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами та їх ефективнішого використання;

* посилення процесу нагромадження в межах усього світового господарства, коли тимчасово вільні кошти одних країн спрямовуються на фінансування капіталовкладень в інших;

* прискорення розвитку продуктивних сил тощо.

За цільовим призначенням кредити розподіляються на пов'язані і фінансові.

Пов'язані кредити -- це суто цільові кредити, що закріплюються в кредитній угоді (комерційний кредит для закупівлі певних товарів чи послуг та інвестиційний кредит, коли засоби спрямовуються на будівельні програми).

Фінансові кредити не мають цільового призначення.

За формою надання розрізняють товарні і валютні кредити.

За строками міжнародні кредити розподіляються на: короткострокові (терміном до 1 року), середньострокові (до 5 років), довгострокові (понад 5--7 років). Якщо короткострокові кредити обслуговують міжнародну торгівлю і міжнародний обмін послугами, а середньострокові кредити -- експорт машин, обладнання тощо, то довгострокові -- інвестиції в інфраструктуру та виробничу сферу [13, 206].

Традиційно міжнародні потоки капіталу поділяють на приватні і державні, довгострокові і короткострокові, прямі і портфельні за такою схемою:

А. Приватне кредитування (придбання прав власності).

1. Довгострокові вклади (облігації, акції, використання патентів чи авторських прав тощо):

а) прямі інвестиції (кредитування чи придбання акцій зарубіжного підприємства, що є значною мірою власністю інвестора чи перебуває під його контролем);

б) портфельні інвестиції (кредитування чи придбання акцій зарубіжного підприємства, що не належить інвестору і не підконтрольне йому).

2. Короткострокові вклади (терміном погашення до одного року).

Б. Державне кредитування (чи придбання прав власності): переважно портфельні інвестиції і кредитування -- як довго-, так і короткострокові.

Ситуація у сфері міжнародного кредиту постійно змінюється. Якщо ще не так давно основним світовим кредитором були США, то з 1973 р. на лідируючі позиції висунулися також країни--експортери нафти. Головними країнами-позичальниками завжди виступали країни, що розвиваються.

Але до середини 80-х років США перетворились на одного з найбільших імпортерів капіталу, а група нафтоекспортуючих країн почала щорічно брати кредит у сумі, що майже дорівнювала тій, яку вони самі давали в кредит.

Сучасний стан міжнародного кредитування можна розцінювати як гостру кризу -- настала пора недовіри між учасниками кредитних відносин, позичальники виявились неспроможними відповідати за зобов'язаннями, і найбільші інституції-кредитори часто опиняються перед загрозою неповернення своїх коштів.

Досконалість кредитного ринку підривається факторами, що спричинюють кризу заборгованості -- одну з найактуальніших міжнародних економічних проблем. У випадку анулювання боргу боржником (default) неможливо домогтися виплат за зобов'язаннями, якщо боржником є суверенний уряд. Такі борги безумовно призводять до зниження ефективності міжнародного кредиту.

Характерна ситуація склалася в Російській Федерації в серпні 1998 p., коли уряд був змушений оголосити про припинення виплат за зовнішніми боргами, що підірвало авторитет російської держави та російської економіки.

Цю проблему важко вирішити тоді, коли єдиним механізмом підтримання виплат за кредитами залишаються реструктуризація боргу та обіцянка надання нових кредитів, коли виконання всіх платіжних зобов'язань не забезпечуватиме урядам-боржникам більшого припливу коштів у майбутньому, а отже відповідного соціального ефекту.

Нові кредити мають принаймні покривати виплати процентів та основної суми боргу. Доцільно було б запровадити певний міжнародний інститут застави чи забезпечення, коли у випадку невиплати боргу чи зупинення цього процесу до кредитора переходять певні активи боржника.

Міжнародний кредит становить елемент світового ринку позичкових капіталів, що охоплює сукупність попиту та пропозиції на позичковий капітал позичальників і кредиторів різних країн і є механізмом акумуляції й розподілу фінансових ресурсів у світовому масштабі.

Існує два види ринків позичкових капіталів: первинний і вторинний. На первинному відбувається розміщення фінансових вимог, а вторинний ринок утворюють фінансові вимоги, термін платежу за якими ще не настав. Вторинний ринок лише перерозподіляє фінансові інструменти від одного кредитора до іншого.

Ринок позичкових капіталів поділяється на грошовий ринок та ринок капіталів. Грошовий ринок -- це частина ринку позичкових капіталів, де здійснюються короткострокові, депозитно-позичкові операції (терміном до одного року). Учасники ринків капіталів здійснюють фінансові операції терміном більше одного року. Кожний з цих ринків має власний інструментарій, тобто конкретні фінансові цінності, що обертаються на них. Вони розподіляються за статусом, за типом власності (приватна, державна), за строком дії, за ступенем ліквідності та характером ризику.

До інструментарію грошового ринку належать: казначейські векселі, депозитні сертифікати, євродолари, комерційні папери, фінансові папери тощо.

Останнім часом значення національних ринків у міжнародній міграції позичкових капіталів зменшилося. Це пов'язано з розвитком так званих євроринків -- резервуарів різноманітних коштів, що існують окремо від національних грошових ринків. Джерелом фінансових ресурсів євроринків є національні банківські депозитні рахунки, що придбані іноземцями і розміщені поза країною-емітентом валюти.

На світовому ринку позичкових капіталів утворилася низка міжнародних фінансових центрів. У них зосереджуються численні кредитно-фінансові установи, що обслуговують світову торгівлю і міграцію капіталів.

Для ефективного функціонування фінансового центру необхідна реалізація таких умов [13, 208]:

* високий рівень економічного розвитку країни, де розмішується фінансовий центр;

* активна участь даної країни у світовій торгівлі;

* наявність дієздатного ринку капіталів та ефективної банківської системи;

* лібералізація валютного і податкового законодавства;

* вигідне географічне положення та політична стабільність у країні.

На сучасному етапі найпотужнішими фінансовими центрами є Нью-Йорк, Лондон (у сфері депозитних та кредитних операцій), Цюрих (довгострокові позики), Франкфурт-на-Майні, Люксембург (короткострокові та середньострокові кредитні операції). Зростає роль Токіо, Сінгапуру та Гонконгу.

3.2 Прямі іноземні інвестиції

Прямі іноземні інвестиції -- це вид міжнародної інвестиційної діяльності з метою придбання резидентом однієї країни (прямим інвестором) стійкого і довгострокового впливу на діяльність підприємства, що є резидентом іншої країни (підприємство прямого інвестування).

За методикою Міжнародного валютного фонду до прямих інвестицій відносять капіталовкладення, за яких іноземними інвестор володіє мінімум 25% акціонерного капіталу відповідної компанії. В США прямими вважаються іноземні інвестиції, що забезпечують як мінімум 10-процентний контроль над акціонерним капіталом закордонної компанії. Але на практиці ця сума дуже часто не, перевищує навіть 1 % американської компанії, оскільки акції дуже розпорошені серед акціонерів. Одначе при цьому досягається сильний вплив на діяльність корпорації шляхом участі в управлінні та укладенні патентно-ліцензійних угод. У Великій Британії, Франції та Німеччині ця частка дорівнює відповідно 20, 20 та 25 %.