Вплив міграційних процесів на соціально-економічний розвиток країни

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

КІРОВОГРАДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет міжнародних відносин

Кафедра міжнародної економіки та бізнесу

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Вплив міграційних процесів на соціально-економічний розвиток країни»

Котенка Артема Вікторовича

Керівник курсової роботи:

к.ек.н., доцент

Літвін Наталія Миколаївна

Кіровоград 2012



Содержание

ВСТУП

1. Міграція як соціальне явище

1.1 Поняття міграції

1.2 Категорії міграційних процесів

2. Статистичні відомості міграції та Її вплив на соціально-економічний стан країни

2.1 Масштаби та напрями виїзду на заробітки за кордон

2.2 Склад трудової міграції та її вплив демографічну ситуацію та ринок праці

2.3 Значення грошових трансфертів мігрантів і внесків у людський капітал

2.4 Вплив трудової міграції на сім'ю та виховання дітей

2.5 Наслідки трудової міграції для соціального забезпечення

3. Нагальні завдання щодо врегулювання проблем трудової міграції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Демократизація суспільного життя після здобуття Україною незалежності відкрила світ для громадян, котрих раніше утримував режим у межах державних кордонів. Проте набуття права на вільне пересування співпало в часі зі значними структурними трансформаціями економіки, що супроводжувалися зниженням рівня життя населення, зростанням безробіття, неповної зайнятості. Внаслідок деградації системи безкоштовної освіти та медицини оплачувати ці послуги мусить населення. В умовах відсутності розвинених ринків капіталу та споживчих кредитів особи, які прагнули започаткувати свій бізнес, потребували стартового капіталу. Перехід до ринкової економіки створив споживчий попит на товари високої вартості: житло, автомобілі, побутову техніку тощо. Все це стимулювало трудову міграцію за кордон, що наприкінці 1990-х рр. перетворилася на масове явище та джерело доходів для багатьох сімей.

Наростанню її масштабів сприяло також те, що населення України залучилося до міжнародних міграційних процесів у період їх глобальної інтенсифікації. Попит на іноземну робочу силу швидко зростав і на Захід, і на Схід від українських кордонів, передусім у ЄС та Росії.



1. Міграція як соціальне явище

1.1 Поняття міграції

Одним із наслідків глобалізаційних процесів у світі є зростання масштабів міграції населення, що в свою чергу має вплив на формування відносин між державами та здійснення їх зовнішньої політики.

Актуальність теми зумовлюється тим, що міграційні процеси часто розглядаються як об'єкт дослідження демографії, економіки, права або соціології, проте рідко вивчаються як складова зовнішньої політики держави. Це, в свою чергу, може призвести до стереотипного трактування існуючих проблем, пов'язаних із зовнішньої міграцією.

Розробкою теоретичних засад дослідження міграційних процесів займалися такі дослідники, як В. Перевєдєнцев, О. Піскун, І. Прибиткова, Ю. Римаренко, О. Хомра та інші.

Міграція населення є складним феноменом, тому вона досліджується фахівцями багатьох спеціальностей. Так, лише з'ясувавши сутність цього явища, можна сформулювати його теоретичне значення і вирішити, яким терміном його позначити. Для цього необхідно спочатку визначити найбільш суттєві ознаки предмета нашого дослідження - міграційного процесу, з'ясувавши його відміну від інших видів руху населення.

Активне дослідження процесу міграції розпочалося приблизно в другій половині 60-х - середині 70-х рр. - в цей час сформульовано велику кількість визначень терміну «міграція» та зроблено спроби його класифікації. Міграцію почали називати територіальним, географічним, просторовим та політичним явищем. Якщо не брати до уваги невеликі нюанси, то усі визначення міграції населення можна розділити на 3 основні підходи.

По-перше, під міграцією розуміється просторовий рух населення, незалежно від його характеру та цілей. Сюди відносять переїзди із одних держав до інших, поїздки на роботу або навчання за кордон, переїзд до іншої країни з метою сезонної роботи, відрядження, відпустки тощо.

По-друге, до міграції включається переїзд з однієї держави до іншої з метою зміни місця проживання на певний термін.

По-третє, під міграцією розуміється процес просторового руху населення, який в кінцевому результаті призводить до територіального перерозподілу. У цьому разі переселення регулюється формальною зміною реєстрації, передбачається поєднання місця проживання зі сферою праці та навчання.

Сучасні визначення явища міграції відносяться до останнього десятиліття. Так, наприклад, В.І. Перевєдєнцев дає аналіз еволюції поняття «міграція». Міграція в перекладі з латинської (migratio) означає переміщення, переселення. Переміщення та переселення - це слова не синоніми, через що і з'являється велика кількість нових термінів. У вузькому сенсі міграція представляє собою завершений вид територіального переміщення, що закінчується зміною постійного місця проживання, тобто у буквальному сенсі слово означає переселення. Переміщення територіальне більш ширше поняття тлумачення міграції. Міграція у широкому сенсі цього слова охоплює усі чотири види переміщення: постійне, сезонне, маятникове, епізодичне[1].

І. Прибиткова поняття міграції у вузькому значенні розглядає як вид територіального переміщення населення, який завершується зміною постійного місця проживання, тобто - переселенням. Міграції є масовими переміщеннями населення через кордони тих чи інших територій будь-якої тривалості, регулярності та цільової спрямованості зі зміною місця проживання назавжди або на досить тривалий час, іноді - без його зміни [2].

За О. Хомрою поняття «міграція» у найбільш широкому розумінні тотожне поняттю «рухливість»; у широкому - сукупності механічних, професійних і галузевих переміщень населення; у вузькому розумінні міграція - це будь-яке просторове переміщення (до підприємств торгівлі) [3].

У виданні Міжнародної організації з міграції «Migration for Development: Within and Beyond Frontiers» дане таке визначення: «Міграція - процес переміщення населення через міжнародний кордон або в межах країни; вона охоплює будь-який вид переміщень незалежно від їх тривалості, складу чи причин; міграція включає пересування біженців, переміщених осіб, виселених людей та економічних мігрантів» [4] .

Дуже стисло визначено поняття міграції у Географічній енциклопедії України: «Міграція населення - це переміщення населення, пов'язані зі зміною постійного місця проживання (зона життєдіяльності)» [5]. Філософський словник соціальних термінів подає міграцію як соціально-економічний та демографічний процес - сукупність переміщень, що здійснюється людьми між країнами, районами, поселеннями[6]. Економічна енциклопедія трактує міграцію як переміщення людей, етносів, їхніх частин або окремих представників, пов'язане зі зміною постійного місця проживання або з поверненням до нього[7]. У юридичній енциклопедії дано таке визначення: «Міграція - це переміщення населення через кордон тих чи інших територій у межах однієї країни або з однієї країни віншу зі зміною назавжди чи на тривалий час постійного місця проживання або з регулярним поверненням на нього» [8].

На підставі цих визначень можна констатувати, що під міграціями населення слід розуміти переміщення осіб через кордон тих чи інших територій, у межах однієї країни або з однієї країни в іншу зі зміною назавжди чи на тривалий час постійного місця проживання, або з регулярним поверненням на нього.

Особливості перебігу міграції населення відображаються у міграційному процесі. Міграційний процес - це сукупність подій, пов'язаних з територіальним переміщенням, тобто сукупність фактів вибуття, прибуття чи переселення. Зазвичай дослідники виділяють початкову, основну та завершальну стадії міграційного процесу.

Для дослідження міграційних процесів велике значення має визначення соціально-демографічних характеристик мігрантів, оцінка обсягів міграцій, вивчення кількісних і структурних характеристик міграційних процесів, прогнозування напрямків та інтенсивності їх розвитку. Вивчення міграційних процесів ґрунтується на матеріалах переписів населення, даних поточного обліку мігрантів, вибіркових досліджень окремих міграційних потоків. Основним джерелом оперативної інформації про міграцію населення в Україні сьогодні є поточний облік міграційних подій. Він здійснюється шляхом безпосередньої реєстрації осіб, задіяних у міграційних процесах, тих, хто виписується з попереднього або прописується на новому місці проживання. Ця процедура пов'язана із заповненням талонів статистичного обліку до адресних листків прибуття та вибуття.

Так як «міграція населення» - це процес переміщення індивідів у просторі, який пов'язаний зі зміною місця проживання, та є географічним за формою прояву та соціально-економічним і політичним за змістом, цей процес спричинює зміни, які є різними за формами, як в країні походження, так і в країні-реципієнті. Об'єктом впливу міграції як правило стають такі галузі як політика, економіка, освіта, культура, екологія та інші. Вплив на кожну з цих галузей призводить до змін у суспільстві; цей вплив міграцій та зміни у суспільстві можуть бути як негативними так і позитивними - негативний вплив в свою чергу стає або реальною або потенційною загрозою для суспільства та держави в цілому, є загрозою безпековій стабільності регіону. Як правило, міграційний процес, який є рухомим елементом міжнародних відносин, привносить постійні зміни у міжнародне життя, ці зміни однозначно впливають на розвиток суспільства.



1.2 Категорії міграційних процесів

Для окремої людини міграція - це одинична подія. Але як масовий процес вона складається з потоків, що відносяться до певного часу та території. Під міграційними потоками розуміють сукупності одиничних міграційних переміщень, об'єднуваних спільністю напрямку, який визначається районами вибуття (прибуття) мігрантів упродовж певного календарного проміжку часу.

Однією з істотних закономірностей міграції є наявність зустрічних потоків між місцями прибуття та вибуття мігрантів, їх називають прямими та зворотними потоками. Більший за розмірами з двох, спрямованих назустріч один одному потоків, є домінуючим, а менш інтенсивний - протилежним.

Міграція є неоднорідним явищем, бо її носії значно відрізняються між собою, у зв'язку з чим виникає необхідність вивчення та класифікації типів, видів і форм міграції, що потрібно для розкриття зв'язку між ними.

У науковій літературі існують різні підходи до виділення типів міграції. Залежно від того, який критерій покладено в основу типізації, маємо відповідні схеми диференцій міграційних переміщень. Оскільки, найважливішою, якісно визначеною територіальною одиницею, основним цілісним об'єктом міграційних досліджень виступає національна держава, першочергове значення при класифікації міграцій набуває виділення стосовно будь-якої країни зовнішніх та внутрішніх міграційних переміщень.

Класифікуючи міграції стосовно до будь-якої країни, виділяють зовнішню (міждержавну) і внутрішню. До зовнішньої міграції відносять такий рух населення через державні кордони, який пов'язаний зі зміною місця проживання. Розглянемо зовнішню міграцію як таку, що має безпосереднє відношення до предмету нашого дослідження.

Зовнішня міграція за територіальним охопленням включає міжконтинентальні та внутріконтинентальні переміщення. Зовнішня (міждержавна) міграція існує в різних формах: трудовій, сімейній, рекреаційній, туристичній та ін. Міждержавна міграція робочої сили в другій половині ХХ ст. стала важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя. Трудовий потенціал, будучи важливим фактором виробництва, шукає свого найефективнішого використання не лише в рамках національної держави, а й у світовому масштабі. Зовнішня міграція має два боки: еміграція - виїзд працездатного населення з країни перебування для довгострокового чи постійного проживання в іншу країну та імміграція - в'їзд робочої сили в дану країну з-за кордону (на постійне або тривале проживання для навчання, працевлаштування або з метою втечі від дискримінації, переслідувань тощо).

За способом реалізації міграції поділяються на організовані та неорганізовані, індивідуальні. Перша здійснюється за допомогою й за участі державних та громадських органів, другі ж - силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організованої підтримки з боку будь-яких установ.

У таблиці 1 згрупувані критерії класифікації міграційних процесів.

Похідним від поняття «міграція» є поняття «мігранти». Мігранти - це особи, які перетинають державні або адміністративно-територіальні кордони з метою зміни місця проживання назавжди або на певний час. Зазвичай вважається, що термін «мігрант» охоплює всі випадки, коли рішення про міграцію людина приймає добровільно і без втручання зовнішнього примусового чинника .

За правовою ознакою мігрантів поділяють на легальних, напівлегальних, нелегальних. Легальні мігранти перетинають міжнародні кордони на законних підставах, тобто мають візу на в'їзд на певний термін або, перебуваючи в інших країнах, продовжили термін її дії. Напівлегальні мігранти, маючи візу, прибувають до країни на законних підставах, але через певний час з різних причин відмовляються виїхати до своєї батьківщини і залишаються у країні перебування. Нелегальні мігранти покидають країни постійного проживання, перетинають кордони держав без офіційного дозволу, тобто без візи на в'їзд. Критерій легальності може бути застосований лише до зовнішніх міграцій.

Таблиця 1 - Класифікація міграційних процесів за основними ознаками

Причини (мотиви, фактори) міграції	економічні (виробничі потреби, рівень життя, висока заробітна плата тощо)
	соціальні (вступ в брак, стан здоров'я і рекреація тощо)
	політичні (переслідування за політичні погляди, незгода із політичним режимом)
	інші (форс-мажорні обставини, зокрема війни, засухи, повені, а також релігійні переконання, расові проблеми тощо)
Просторовий характер міграції	внутрішня (всередині країни, а саме між селом і містом, між містами, регіонами)
	зовнішня (за межі країни)
Часова ознака міграції	остаточна (виїзд назавжди)
	тимчасова або ротаційна, в тому числі сезонна (наприклад, збір врожаю)
	маятникова (регулярні пересування з пункту постійного проживання до місця роботи. Наприклад, сьогодні за таким принципом організована робота українських і російських шахтарів на норвезькому острові Шпіцберген)
Напрямок руху мігрантів	еміграція (виїзд)
	імміграція (в'їзд)
	рееміграція (повернення мігрантів на батьківщину, інколи - виїзд у третю країну)
Законність перетинання кордонів	легальна
	нелегальна
Організаційна ознака	добровільна, в тому числі самодіяльна, і організована, наприклад, робота за контрактом
	примусова (вивіз чорних рабів з Африки до Америки в період 1650-1850 рр., поневільна праця військовополонених і остарбайтерів на підприємствах Німеччини та інших країн поневільної Європи під час ІІ світової війни).
Якісний склад	робітники, в тому числі промислові, сільськогосподарські, а також без певної професії або спеціальності
	фахівці, в тому числі вищої кваліфікації
	представники ліберальних професій (актори, музиканти, письменники, художники тощо).

Ще однією категорією, що заслуговує на увагу є «незаконна міграція» та «незаконний мігрант». На нашу думку, ці терміни доцільніше вживати, ніж термін «нелегальний», оскільки у цьому контексті останній пов'язується з криміналом, а особи часто прирівнюються до «злочинців».

Останнім часом найбільшої популярності набула класифікація міграційних переміщень за статусом мігрантів. Як окремі категорії учасників міграційного процесу виділяються: особи, котрі переїжджають на постійне проживання; трудові мігранти, які прибувають на роботу за контрактом; висококваліфіковані спеціалісти - працівники транснаціональних компаній та спільних підприємств, які за характером діяльності переїздять з країни в країну; нелегальні трудові мігранти; особи, що шукають політичного притулку; біженці . Названі категорії мігрантів враховуються при розробці міграційної політики держав світу, яка встановлює специфічні принципи, підходи та комплекс дій держави щодо кожної з груп. Тому подана типологія міграцій є досить зручною для працівників урядових структур, політиків, законодавців.

При дослідженні впливу міграційних процесів на зовнішню політику держави варто звернути увагу на те, що розглядається під міграційною складовою зовнішньої політики України.

Зовнішня політика України - це сукупність стосунків Української держави з іншими державами світу та міжнародними організаціями. Базові національні інтереси України і найголовніші завдання її зовнішньої політики визначає Постанова ВРУ «Основні напрямки зовнішньої політики України», схвалена 2 липня 1993 р. Згідно з цією Постановою основною вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше та якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави.

Стратегічні та геополітичні інтереси, які пов'язані з гарантуванням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності складають одну з трьох основних груп інтересів у сфері міжнародних відносин. Головними у цій групі є гарантування стабільності міжнародного становища України, збереження недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу, захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом, поширення у світі образу України як надійного й передбачуваного партнера. Серед пріоритетних функцій зовнішньої політики держави та сферою особливої уваги дипломатичних та консульських установ України є зв'язки з українською діаспорою.

Таким чином, очевидним є взаємовплив міграційних процесів та зовнішньополітичних пріоритетів Української держави.

Доцільно зупинитися на проблемі безпеки, як предметі наукового пізнання, оскільки у сучасних умовах дослідження національної безпеки перетворилося на самостійну галузь науки. Погляди на безпеку як явище суттєво відрізняються. Причини наявних розбіжностей із приводу безпеки - подвійного роду. Вони зумовлені різними уявленнями про те, яка безпека (у яких межах і за якими параметрами) потрібна державі. Інша причина - різне тлумачення самого поняття «безпека». Тому визначення зміст поняття «національна безпека», її виміри на сучасному етапі розвитку держави і суспільства належать до актуальних питань політичної теорії і практики.

Національна безпека визначається, як система державних та суспільних гарантій, що забезпечують стабільний розвиток нації, захист базових цінностей та інтересів, джерел духовного та матеріального добробуту від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Фахівці сформулювали детальну класифікацію загроз, спричинених неврегульованістю проблем статусу кордонів та нерозвиненості їхньої інфраструктури . До таких загроз у цій сфері, зокрема, належать:

- відсутність договірно-правового оформлення державного кордону України з Російською Федерацією;

- потенційна можливість втручання з боку інших держав у внутрішні справи України в прикордонних районах;

- наявність сепаратистських тенденцій в окремих прикордонних районах;

-відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби з організованою злочинністю та міжнародним тероризмом.

Перелік наведених загроз дає підстави стверджувати, що їх виявлення та протидія їхньому впливу на національні інтереси України мають бути в центрі уваги не тільки органів державної безпеки, а й практично всіх державних органів у всіх сферах життєдіяльності.

До загроз національної безпеки на державному кордоні належить такий вид міжнародної міграції, як незаконна міграція, проблеми якої з кожним роком зростають, незважаючи на національні та міжнародні зусилля щодо її запобігання та протидії. Вона набула нових масштабів і є загрозою національній безпеці України та світовій спільноті в цілому.

З погляду національних інтересів держави, для того, щоб в'їзд, перебування і виїзд як мігрантів, так і іноземних громадян носили законний характер, їх необхідно докладно регламентувати імміграційним законодавством держави . Україні досі не вдалося створити ефективну систему захисту власних національних інтересів. Брак коштів не є єдиною проблемою. Обмеження методологічного характеру також значною мірою негативно впливає на результати діяльності держави. Через відсутність загальної схеми підготовки та прийняття рішень у сфері національної безпеки, вони часто мають однобічний характер, не є адекватними комплексному характеру національних інтересів та загроз. Тому доцільне застосування методології, яка надала би змогу в єдиному підході вирішувати питання забезпечення національної безпеки України в усіх сферах. Його складовими мають бути методи визначення національних інтересів, аналізу загроз, формування функцій системи забезпечення національної безпеки, визначення пріоритетів її діяльності тощо. Дослідження міграційної складової національної безпеки передбачає виокремлення найбільш істотних факторів національної безпеки, що, у свою чергу, можуть бути виражені через конкретні індикатори. Для обробки такої інформації необхідно використати методи факторного аналізу, сутність яких полягає у виявленні причин зміни стану явища міграції населення. Дослідження національної безпеки без опори на факторний аналіз є майже неможливим, так як національна безпека функціонує під впливом значної кількості взаємозалежних змінних. Факторний аналіз, у зв'язку з цим, є важливим інструментом досліджень проблем національної безпеки.

Використання емпіричних методів як сукупності конкретно-соціологічних прийомів, з допомогою яких накопичується та систематизується емпіричний матеріал (дані конкретних економічних, демографічних, соціологічних, правових, історичних досліджень проблем міграції, аналіз документів міжнародних організацій (зокрема, ООН, МОМ і МОП) та офіційних зовнішньополітичних документів України та країн-партнерів) сприятиме отриманню науково - об'єктивних результатів дослідження в цілому. Зазначені вище методи дозволяють розкрити зміст міждержавних відносин у міграційній сфері та провести дослідження зовнішньополітичних стосунків нашої держави за умови поширення явища міграції українців за кордон, виявити стан забезпечення національної безпеки України у протистоянні зовнішнім загрозам, якими є численні проблеми, пов'язані з незаконним переміщенням осіб через державний кордон.

Отже, терміни, поняття та категорії, пов'язані з міждержавною міграцією осіб носять міждисциплінарний характер. Міграція населення тісно пов'язана з процесом глобалізації, а тому має неоднозначний вплив на зовнішню політику держави та на міжнародне життя в цілому. Методи, що використовуються при дослідженні впливу міграції на зовнішню політику України варіюються від загальнонаукових до спеціальних. Найефективнішими з них є системний та статистично-аналітичний методи, а також факторний аналіз і загальні принципи вивчення та аналізу явищ міжнародних відносин.



2. ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ

2.1 Масштаби та напрями виїзду на заробітки за кордон

На початковому етапі трудова міграція мала переважно форму по-їздок у сусідні країни з метою торгівлі. Так звані човники, тобто дрібніторгівці, які власноруч перевозили невеликі партії товарів, зароблялина різниці цін та обмінних курсів. Однак набутий ними досвід, встановлені зв'язки сприяли виходу українських громадян на міжнародний, зокрема європейський, ринок праці.За даними фірм-посередників із працевлаштування за кордоном, обсяги послуг, наданих ними громадянам України, постійно зростають. У 1996 р. в іноземного роботодавця було працевлаштовано 11,8 тис. громадян, а в 2008 р. - 80 тис., тобто майже у 7,5 разів більше. У 2009 кризовому році кількість працевлаштованих зменшилася незначно - 75,3 тис., проте вже у 2010 р. досягла докризового рівня - 80,4 тис. осіб.

Ці цифри, однак, навіть приблизно не відображають масштабів заробітчанства, оскільки значна частина мігрантів працює за кордоном на власний страх і ризик та статистично не обліковується. Тому обсяги трудової міграції визначаються за допомогою оцінок, здійснених на основі різних обстежень.

Перше масштабне обстеження, проведене Державним комітетом статистики у 2001 р., охопило 18 тис. осіб працездатного віку у 8 областях України й дало змогу оцінити тогочасний загальноукраїнський обсяг тимчасових трудових міграцій у 2,3-2,7 млн., або 10 % працездатного населення[13].

У цілому ці дані співпадали з оцінками Міністерства закордонних справ на основі інформації посольств України за кордоном, відповідно до якої на заробітках за межами держави перебували до 2,5 млн. громадян. Водночас дані Міністерства соціальної політики України, отримані на основі аналізу ринку праці, дали змогу визначити обсяги трудової міграції приблизно у 3 млн. осіб[14].

У 2008 р. Державним комітетом статистики України було опитано 22 тис. домогосподарств, у складі яких нараховувалося 48 тис. працездатних осіб по всій території України. Виявлено, що впродовж трьох років до моменту обстеження, тобто в 2005-2008 рр., на роботу за кордон бодай раз виїжджали 1,5 млн. українців, або 5,1 % працездатного населення[15]. Таким чином, отримані дані були меншими, ніж наведені вище, оскільки обстеженням не були охоплені особи, які виїхали на роботу за кордон до 2005 р. і впродовж 2005-2008 рр. в Україну жодного разу не поверталися. Крім того, зовнішня трудова міграція українців, досягнувши максимуму на початку 2000-х рр., у наступні роки, коли економіка досить успішно розвивалася, дещо скоротилася.

Разом з тим у заявах політиків і публікаціях преси досі зустрічаються значно більші цифри щодо трудової міграції: 5-7 млн. громадян. Такі розбіжності не можна розглядати окремо від проблеми визначення категорії трудових мігрантів, а також повноти та вірогідності даних української статистики, щодо якої фахівцями висловлюються справедливі нарікання. Якщо вважати трудовими мігрантами громадян, які виїхали з України з метою працевлаштування, проте перебувають за межами держави впродовж 10 і більше років, то разом із сезонними та маятниковими робітниками їх чисельність може сягати 5 млн. Якщо ж осіб, які фактично проживають за межами держави постійно (хоча офіційно в Україні це не зафіксовано), розглядати як емігрантів, то чисельність трудових мігрантів, тобто громадян, які працевлаштовуються за кордоном, проте не розірвали тісні зв'язки з Батьківщиною, буде значно меншою.

На жаль, наявні дані дають змогу виявити тенденції міграційних процесів та їх структуру, проте не кількісні характеристики. Зокрема, попри розходження щодо чисельності трудових мігрантів, усі джерела одностайні щодо основних країн їхнього призначення: половина українців працює у Росії, решта - у сусідніх центральноєвропейських державах (Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині), а також країнах Південної Європи (Італії, Іспанії, Португалії, Греції).

Також дослідники погоджуються, що основною сферою зайнятості українців за кордоном є будівництво (понад половину мігрантів). На другому місці - робота домашньої прислуги (16,3 %), далі сільське господарство, торгівля, промисловість.

Немає заперечень і стосовно того, що значна частина трудових мігрантів з України працюють за кордоном без належних дозволів, тобто нелегально. За даними обстеження Держкомстату 2008 р., 35,1 % заробітчан мали дозвіл на проживання та роботу, 39,3 % - тимчасову реєстрацію, жодного офіційного статусу перебування за кордоном не мали 25,6 % мігрантів. Найбільше таких було в Польщі (56,2 %) та Італії (36,2 %), найменше - в Іспанії, Чехії, Португалії та Росії. Разом з тим унаслідок проведення у низці країн перебування міграційних амністій (Італія, Іспанія, Португалія, Греція), запровадження нового законодавства, що розширило можливості легального працевлаштування (Росія, Польща), ситуація значно поліпшилася порівняно з 1990-ми рр.

Проте продовжує залишатися гострою проблема порушення трудових і людських прав працівників-мігрантів у зв'язку з неврегульованістю правового становища значної їх частини. Відповідно до даних, отриманих на основі масштабного соціологічного опитування, здійсненого в 2006 і 2008 рр. компанією «GFK Україна», чисельність громадян нашої держави, які, починаючи з 1990-х рр. постраждали від торгівлі людьми, сягає 100 тис.

У період кризи, на думку експертів, значних змін у трудовій міграції за кордон не відбулося. По-перше, ситуація в країнах призначення залишалася сприятливішою, ніж в Україні, по-друге, хоча багато будівельників найвірогідніше втратили роботу за кордоном, проте мігранти, зайняті в таких сферах, як домашнє чи сільське господарство, транспорт здебільшого зберегли робочі місця. З відновленням економіки у сусідніх країнах, зокрема в Росії, у 2010 р. трудова міграція з України знову активізувалася. Не виключено, що погіршення економічної кон'юнктури зумовило скорочення заробітків мігрантів, втрату частиною з них правового статусу та збільшення нелегального працевлаштування.

Крім масштабів виїзду для оцінки наслідків трудової міграції, не менш важливо з'ясувати обсяги повернення на батьківщину. Якщо погодитися із розрахунками, відповідно до яких у період 2001-2008 рр. обсяги трудової міграції зменшилися приблизно на 15 %[16], а також, що найімовірніша чисельність українських трудових мігрантів за кордоном становила на початку 2000-х рр. 2,5-2,7 млн осіб, то можна припустити, що за цей період на батьківщину повернулися до 400 тис. заробітчан.

За результатами дослідження Європейської фундації професійної підготовки і освіти для стійкого розвитку (The European Training Foundation), проведеного 2007 р., частиною якого було опитування мігрантів, які повернулися, було зроблено висновок, що їх частка становить 3,2 %[17]. усього населення. Якщо чисельність населення працездатного віку сягає в Україні близько 30 млн. осіб, це означає, що до категорії мігрантів, які повернулися, можна віднести до 900 тис. осіб.

Згідно з даними соціологічного моніторингу, який щорічно проводиться Інститутом соціології НАН України, особи, які мають досвід трудової міграції, ще численніші - 9,8 % дорослого населення, тобто близько 2,5 млн. осіб[19].

У будь-якому разі суспільству й державі варто зважати, що значна частина громадян набула певного досвіду праці та життя за кордоном, а це мало вплив на їхні погляди, знання та вміння, стан здоров'я тощо.



2.2 Склад трудової міграції та її вплив демографічну ситуацію та ринок праці

кордон міграція трансферт трудовий

Склад трудових мігрантів, як і їх чисельність, упродовж останніх 20 років не залишалися незмінними. Як свідчать дані Держкомстату 2008 р., чоловіки становлять більшість заробітчан - 67,2 %, жінок серед них - 32,8 %. Однак частка жінок-мігранток помітно зросла порівняно з 2001 р. (24 %). Статева структура мігрантів відрізняється залежно від країни перебування та характеру робочих місць у ній. Так, на роботу до Росії виїжджали 57 % мігрантів-чоловіків (будівництво), тоді як чверть жінок-мігранток працювали в Італії (домашні господарства).

Більшість мігрантів - мешканці міст (55 %). Однак унаслідок того, що сільське працездатне населення в країні менш численне, міграцією охоплено 4 % працездатних городян, тоді як селян удвічі більше (7,9 % працездатних сільських мешканців).

Хоча першими працювати за кордоном почали мешканці прикордоння, з часом міграція рівномірніше поширилася територією всієї держави. Однак регіональні диспропорції збереглися. Найвищими показниками щодо охоплення міграцією по країні відзначається Захід, де за кордоном працюють 13,2 % працездатного населення. З центру виїжджають на роботу до інших держав 3,8 %, зі Сходу - 3,2 %, з Південного регіону - 2,6 %, а з Північного - 1,4 % працездатних громадян.

Вік трудових мігрантів поволі зростав. Якщо за дослідженням Держкомстату 2001 р. середній вік заробітчан становив 34,6 року, то за даними обстеження 2008 р. - 36,7 року. Жінки, які мігрують, дещо старші, ніж чоловіки: їхній середній вік становить 37,9 року проти 36,2 у чоловіків.

Не залишилися незмінними також освітні характеристики трудової міграції за кордон. У 1990-ті рр. на заробітки до зарубіжних країн першими виїхали високоосвічені особи, які виявилися мобільнішими, оскільки мали більше інформації, володіли мовами тощо. За даними обстеження Держкомстату 2001 р., повну вищу освіту мали 18,8 % трудових мігрантів. У 2008 р. серед останніх було виявлено 13,5 % з таким рівнем освіти, адже умови працевлаштування фахівців в Україні поліпшилися. Важливо зазначити, що освітній рівень трудових міг рантів поступається рівню освіти зайнятих в Україні.

Разом з тим, якщо серед чоловіків-мігрантів вищу освіту мали 11 %, то серед жінок - майже 20 %. Це пов'язано як із менш сприятливою ситуацією для фахового працевлаштування жінок в Україні, так і з потребами ринку праці зарубіжних країн у послугах із догляду та піклування, де переважно працевлаштовуються жінки.

Якщо раніше більшість мігрантів намагалися зберегти, бодай формально, трудові відносини в Україні, сприймаючи роботу за кордоном як вимушений і тимчасовий період у трудовому житті, то на сьогодні сформувався стійкий прошарок заробітчан, які розглядають трудову міграцію як основну діяльність і джерело доходу. Причому жінки частіше, ніж чоловіки, не перебували у трудових відносинах на батьківщині до виїзду.

Опитування свідчать: якщо виїжджаючи вперше працівники - мігранти, як правило, налаштовані заробити найбільше за якомога коротший строк і повернутися на батьківщину, то з накопиченням міграційного досвіду імовірність переселення з метою постійного проживання зростає. За даними обстеження Держкомстату 2008 р., 14 % трудових мігрантів не планують повертатися на Батьківщину.

Цілком імовірно, що більшість українців, які легально працюють у

країнах зі значно вищими, ніж в Україні, заробітками, можуть розраховувати на професійне та соціальне просування набуття статусу постійних жителів, залишаться там назавжди, принаймні до закінчення трудової кар'єри. Наприклад, Посольство України в Італії зазначало, що випадки возз'єднання сімей українців у цій країні почастішали [20]. Цей процес ще більше активізувався у період світової кризи, оскільки ситуація в країнах перебування попри всі складнощі була сприятливішою, ніж в Україні.

Певна частина заробітчан залишиться назавжди і в Росії. На думку російських учених, вона становитиме від 5 до 10 % працівників-мігрантів з України. Проте у разі збільшення розриву в рівні життя на користь Росії цей відсоток може підвищитися[21].

Перетворення значного сегмента тимчасової трудової міграції на стаціонарну є найзагрозливішим наслідком трудової міграції для демографічного розвитку. Проте навіть у разі повернення всіх працівників-мігрантів на батьківщину демографічні втрати неминучі внаслідок порушення сімейних стосунків через тривалу відсутність одного з подружжя, відкладені народження або відмову від народження дітей, погіршення стану здоров'я в результаті праці за кордоном.

Вплив міграції на ринок праці також неоднозначний. За розрахунками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАНУ, у випадку відсутності трудових міграцій рівень безробіття в Україні був би в 1,6 разу вищим за фактичний і приблизно дорівнював би тому, що фіксувався на рубежі тисячоліть, коли він досягав максимальних показників.

Водночас у регіонах масового відпливу мігрантів навіть нині, в умовах ще не подоланої кризи, спостерігається нестача медичних і педагогічних працівників, будівельників, електрозварювальників, водіїв, фахівців нафтодобування. Найбільше турбує те, що емігрують найактивніші та найпідприємливіші особи, що може створити додаткові труднощі для модернізації країни. Разом з тим повернення мігрантів і гіпотетична реалізація намірів відкрити власну справу (бралася до уваги лише частка мігрантів, які декларували себе під час опитувань як самозайняті чи підприємці), за розрахунками, зменшила б чисельність безробітних на 10 % при найманні ними у середньому 3 працівників і на 14 % - при найманні 5.



2.3 Значення грошових трансфертів мігрантів і внесків у людський капітал

За даними Світового банку, суми приватних грошових переказів в Україну є доволі великими, причому впродовж 2000-х рр. вони швидко зростали.

Це пов'язано не лише з наростанням трудової міграції, а й зі збільшенням частки переказів, що спрямовувалися офіційними каналами. Цьому сприяло порушене у 2004 р. Антимонопольним комітетом України провадження проти платіжної компанії Western Union, що займала монопольне становище на ринку й отримувала за свої послуги невиправдано високу плату (за перекази з Чехії - 21 % від суми, Іспанії - 17 %, Португалії - 16,5 %, Росії - 15 %). У результаті компанія погодилася зменшити тарифи на перекази з Росії в 2,5 разу, з Португалії, Іспанії, Італії, Чехії, Польщі, Греції, Ізраїлю, Казахстану - в 2-4 рази1[22]. Більшу доступність офіційних переказів забезпечили також прийняті у 2006 р. законодавчі зміни, згідно з якими право на операції з іноземною валютою отримала українська пошта, відділення якої розташовані в усіх регіонах країни, а вартість послуг цілком помірна.

Оцінки приватних трансфертів з-за кордону Національним банком України є навіть вищими, ніж ті, що пропонує Світовий банк. Це, очевидно, пов'язано з методичними особливостями підрахунків. Зокрема, НБУ здійснює дооцінку грошових коштів мігрантів за рахунок тих, що надійшли в країну неформальними шляхами, частка яких оцінюється на рівні 15-16 % від загальної суми переказів[23].

Разом з тим необхідно пам'ятати, що у своїх обчисленнях НБУ не враховує громадянства відправників та отримувачів переказів, яке при здійсненні банківських операцій не зазначається. Тобто до загальної суми потрапляють перекази громадян інших країн, відправлені в Україну як на адресу українців, так і іноземців, котрі перебувають на її території. Варто також ураховувати наявність міцних родинних зв'язків між українським населенням і населенням пострадянських держав, передусім Росії, що має неабияке значення для обсягів приватних трансфертів, хоча й не пов'язане з трудовою міграцією. Унаслідок цього реальні обсяги надходжень від працівників-мігрантів з-за кордону, ймовірно, є меншими, ніж обсяги приватних трансфертів, відображених у платіжному балансі.

Попри ці застереження, значення переказів для України дуже велике, що переконливо було підтверджено в роки кризи. Так, хоча у 2009 р., за даними НБУ, до країни як офіційно, так і неофіційно, надійшло 5370 млн дол. США приватних переказів, що було на 13 % менше, ніж у 2008 р., проте на тлі значного падіння економічної активності їх частка у ВВП зросла з 3,4 % у 2008 р. до 4,6 % у 2009 р. відповідно, значення для економіки та добробуту населення збільшилося [24]. У 2010 р. обсяги переказів майже відновилися, а їх частка у ВВП становила 4,3%.

За даними обстеження трудової міграції, здійсненого Держкомстатом у 2008 р., середньомісячний заробіток трудового мігранта становив 817 дол. США, що на той час було майже втричі вище, ніж у середньому на одного штатного працівника в України. Отримана від мігрантів грошова допомога значно впливала на добробут їхніх домогосподарств: у сукупному доході вона становила у середньому 42,6 %.

Причому 65,2 % домогосподарств, що зараховували себе до заможних, отримували від мігрантів понад половину своїх доходів. Серед тих, хто оцінив свій добробут як середній, таких було 41,6 %. Серед малозабезпечених із добробутом нижче середнього - лише 36,6 %.

За даними обстежень домогосподарств мігрантів, передусім перекази спрямовуються на споживання. Лише трохи більше 8 % заробітчан вкладали кошти у відкриття чи розширення власного бізнесу [25]. Переважно мігранти інвестували в торговельні підприємства, кафе, ресторани, готелі. Якщо додати до цього інвестиції у власне присадибне господарство, може йтися про 10-15 % зароблених за кордоном коштів. Свідчень скільки-небудь вагомих інвестицій у розвиток аграрного чи промислового виробництва немає. Причина в недостатніх для інвестицій сумах заробітків, недоступних дешевих кредитах, несприятливому для малого бізнесу інвестиційному кліматі в країні. Не менше значення має неготовність самих мігрантів до започаткування власного бізнесу. Погана поінформованість щодо ситуації на батьківщині, зокрема бізнесових можливостей і законодавчих вимог, втрата соціальних зв'язків, недостатні знання у сфері підприємництва, а також особистісні характеристики значної частини мігрантів, які повертаються, обумовлюють їхній невисокий підприємницький потенціал.

Разом з тим порівняння характеристик мігрантів та усього населення дає підстави для висновку, що міграція певним чином все ж пов'язана з розвитком підприємництва. Так, обстеження домогосподарств мігрантів прикордонних областей у 2001 р. показало, що серед осіб з міграційним досвідом частка самозайнятих була в 1,5 разу більшою, а частка роботодавців - на третину більшою, ніж серед зайнятого населення в цілому[26].

Мають економічний ефект також і кошти, спрямовані на споживання. Так, значні житлові інвестиції мігрантів обумовили швидке введення житла в експлуатацію в регіонах зі значною трудовою міграцією закордон, показники якого помітно перевищували середньо український рівень. Ці капіталовкладення сприяли зростанню зайнятості, що особливо важливо для сільської місцевості. До того ж вони зумовлювали зростання попиту на будівельні матеріали, сантехніку, меблі тощо, що у сукупності позитивно впливало на економічну ситуацію.

Водночас є докази впливу приватних трансфертів на зростання цін. Зокрема, саме перекази з-за кордону значно сприяли стрімкому й економічно невиправданому зростанню цін на нерухомість у регіонах, охоплених масовою міграцією. Ще у 2005 р. економісти попереджали, що трансферти можуть розглядатися як один із каталізаторів формування спекулятивної «бульбашки» на ринку нерухомості, яка, своєю чергою, загрожує стабільності фінансових інституцій і надійності збереження заощаджень громадян [27], що цілком підтвердилося в роки фінансово-економічної кризи.

З інвестиціями зароблених за кордоном коштів у житлове будівництво пов'язаний і такий негативний наслідок, як «омертвіння» капіталу, тобто витрати на будівництво в депресивних регіонах, де немає роботи і де новозбудоване житло в результаті залишається невикористаним. Певна частина мігрантів спрямовують кошти на купівлю житла в регіональних центрах чи столиці, що прискорює міграцію молоді з рідних місць з усіма негативними наслідками для їх розвитку.

Хоча економічний ефект заробітків мігрантів неоднозначний, інвестиції в людський капітал, зокрема освіту та медицину, поліпшення якості життя не можна не оцінювати позитивно.

Крім того, забезпечене заробітками трудових мігрантів збільшення попиту на вищу освіту сприяло розвитку галузі. Так, у західних областях України, охоплених масовою еміграцією, зростання кількості вищих навчальних закладів, їх студентів і випускників відбувалося швидшими, ніж у цілому по Україні, темпами. Зокрема, в Тернопільській області з 1995 р. по 2010 р. кількість підготовлених випускників ВНЗ ІІІ і ІV рівнів акредитації зросла в 3,8 рази [28].

На жаль, структура підготовки фахівців не відповідає потребам ринку праці. Наприклад, на Тернопільщині рівень безробіття працездатного населення, обрахований за методологією МОП, становив у 2010 р. 11,6 % (загалом по Україні 8,8 %), на одне вільне робоче місце претендував 21 безробітний (по Україні - 9). На 1 березня 2011 р. понад 43,6 % безробітних, зареєстрованих службою зайнятості області, були віком до 35 років, а 36,2 % - мали вищу освіту[29].

Неможливість знайти роботу за фахом примушує молодих людей або працевлаштовуватися у сферах, де набуті ними знання непотрібні (до 40 % фахівців із вищою освітою працюють не за спеціальністю, отриманою у ВНЗ), або виїжджати в інші регіони України чи за кордон (за оцінками економістів, щорічний відплив молодих спеціалістів за межі держави становить 10-12 %[30]), де більшість мігрантів виконують роботу, що не потребує високої кваліфікації.

«Відплив мізків» - найвагоміша проблема, що зумовлює погіршення якісних характеристик зайнятих у країні. Хоча підготовка спеціалістів в Україні впродовж років незалежності не лише не скорочувалася, а й зростала, перший Всеукраїнський перепис населення 2001 р.зафіксував погіршення показників рівня освіти молодих поколінь. За оцінками експертів, у 1990-ті рр. Україна втратила 15-20 % свого інтелектуального потенціалу внаслідок еміграції та переходу фахівців на роботи, що не потребували професійної праці й фахових знань [31].

Ці втрати, на жаль, не надолужуються в результаті повернення мігрантів на Батьківщину. По-перше, виконуючи за кордоном переважно некваліфіковану роботу, мігранти втрачають кваліфікацію. По-друге, повернення часто пов'язане із завершенням трудової кар'єри: знач на частина мігрантів, які повертаються в Україну, не є економічно активними. По-третє, набуті за кордоном знання та вміння часто неможливо використати на Батьківщині внаслідок труднощів визнання зарубіжних дипломів, що часто спонукає їх власників шукати роботу не вдома, а за кордоном [32], а також унаслідок відсутності механізму визнання кваліфікації, набутої під час не навчання, а практичної роботи.

2.4 Вплив трудової міграції на сім'ю та виховання дітей

Позитивний вплив міграції для накопичення людського капіталу знижують також такі її негативні соціально-психологічні наслідки, як руйнування сімей, пияцтво, поширення споживацьких настроїв серед молоді, яка втрачає мотивацію до навчання та роботи, вважаючи, що надіслані батьками з-за кордону гроші забезпечать отримання диплома і подальше життя без значних зусиль.

Наприклад, за свідченням лікарів, 78 % ВІЛ-позитивних чоловіків, зареєстрованих у Закарпатській області, є трудовими мігрантами. Ризикована сексуальна поведінка під час роботи на виїзді (як за кордоном, так і на території України) обертається загрозою для життя і здоров'я їхніх дружин і дітей.

Ще більше турбують суспільство наслідки міграції жінок. Статистика свідчить, що для українських жінок-мігранток, порівняно з чоловіками, характерні відносно старший вік, вища освіта, а також більша частка тих, хто працює нелегально. Неможливість приїздити на батьківщину внаслідок неврегульованості правового статусу, а також відносно стабільна зайнятість багатьох жінок-мігранток у сфері обслуговування у віддалених країнах Південної Європи призводять до того, що жінки перебувають за кордоном триваліші строки, ніж чоловіки: за даними дослідження Держкомстату у 2008 р., понад рік за кордоном працювали п'ята частина жінок і лише десята - чоловіків [33].

Триваліша зайнятість у країнах з відносно вищим рівнем оплати праці обумовлює вищі заробітки жінок, ніж чоловіків-мігрантів. З одного боку це означає, що підтримка сім'ї жінкою-мігранткою може бути більш значущою, особливо враховуючи традиційну пов'язаність із родиною. Проте з другого боку, тривалість перебування жінок за кордоном має значні наслідки для сімейних стосунків, виховання дітей. Досить красномовними є дані щодо шлюбного стану жінок-мігранток. Так, питома вага розлучених серед них утричі переважає цей показник серед чоловіків, а вдів - у чотири рази. До того ж серед мігранток частка розлучених удвічі більша, ніж серед жіночого населення країни в цілому (11 %) [34]. Таким чином, до міграції переважно вдаються жінки, які є главами та годувальницями сімей. Разом з тим не завжди міграція є наслідком розлучення. Непоодинокі випадки, коли розлучення є наслідком міграції.

Якщо в цілому по Україні порівняно з 1995 р., який можна вважати роком розгортання масової трудової міграції, у 2007 р. кількість розлучень залишалася практично незмінною і становила 3,8 % на тисячу населення, то в охоплених масовою міграцією регіонах спостерігалося значне її зростання: коефіцієнт розлучень зріс в Івано-Франківській області з 2,5 % до 3 % у Чернівецькій - з 3,3 % до 3,8, % у Тернопільській - з 2,1 % до 3,1 %[35]. Красномовною виглядає також динаміка розлучень серед сільського населення, масово залученого до трудової міграції. Хоча їх рівень залишається нижчим, ніж у городян, проте швидко зростає: 1,9 % на тисячу в 1995 р., 2,7 % - у 2007р,. Статистичні дані, однак, неповністю відображають гостроту проблеми, оскільки багато фактично розлучених сімей мігрантів юридично це не оформлюють унаслідок відсутності одного з подружжя.

Наслідком жіночої міграції є трансформація гендерних ролей, традиційних сімейних стосунків. Жінка-мігрантка кардинально змінюється як завдяки набутому досвіду, так і усвідомленню своєї ролі годувальниці. Вона більше не погоджується займати у сім'ї таке ж місце, як і до міграції. Однак інші члени родини не завжди готові це сприйняти, а це може виявитися для стосунків руйнівним. Висновок психологів у зв'язку з цим звучить доволі невтішно: вони вказують на маскулінізацію жінок під впливом міграції, девальвацію сімейних стосунків, знецінення чоловіків [36].

За таких умов жінкам-мігранткам набагато важче адаптуватися не за кордоном, а на батьківщині після повернення, де позитивні зміни в напрямку поліпшення умов для самореалізації жінок відбуваються вкрай повільно [37]. Первинна мотивація до виїзду за кордон - поліпшити матеріальне становище сім'ї, що є соціально прийнятним і викликає співчуття та розуміння оточення, доповнюється латентним мотивом, що полягає у здобутті більшої свободи та незалежності у відносно кращих матеріальних і побутових умовах.

Менш сприятливі, ніж для чоловіків, перспективи на ринку праці в Україні в малому бізнесі, що накладаються на особисті проблеми, спонукають багатьох жінок-мігранток продовжувати перебування за кордоном: за даними обстеження Держкомстату у 2008 р. повернутися в Україну не планували 28,2 % жінок-мігранток, тоді як чоловіків - лише 10,5 %.

Трансформації сімейних взаємостосунків не можуть обійти стороною дітей. Немає сумніву, що завдяки роботі батьків за кордоном діти краще харчуються, отримують якісне медичне обслуговування, виїжджають на відпочинок, мають гарний одяг, сучасні мобільні телефони, комп'ютерну техніку тощо. Батьки оплачують їхнє навчання у вищих навчальних закладах. Як свідчать психологи, частина дітей за відсутності батьків стають самостійнішими та відповідальнішими, налаштовуються на навчання.

Разом з тим розлука з батьками завжди є для дитини стресом незалежно від її віку, статі, рис характеру. Тому поряд із позитивним педагоги, психологи стикаються зі значним негативним впливом на дітей міграції батьків. Зокрема, часто спостерігається зниження успішності в навчанні; потрапляння під вплив поганих компаній; труднощі у побудові міжособистісних стосунків з родичами та однолітками; вживання наркотиків, алкоголю; скоєння правопорушень; розвиток хронічних захворювань унаслідок послаблення контролю за здоров'ям дитини; емоційні розлади, відчуття непотрібності й незахищеності від зовнішнього світу; поширення споживацьких настроїв, небажання вчитися чи працювати і, нарешті, формування сталого бажання виїхати з країни. Спеціалісти висловлюють також побоювання, що позбавлені особистого досвіду сімейного проживання діти мігрантів невідворотно стикатимуться з проблемами при створенні власної сім'ї, негативні наслідки чого повною мірою виявляться вже в недалекому майбутньому.