Міжнародні відносини України та США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Херсонська міська рада

Херсонський академічний ліцей при ХДУ

Курсова робота

Міжнародні відносини України та США

Виконавець - Єгорова Г.І.,

учениця ІІІ курсу ,

спеціальність«Правознавство та історія»

Науковий керівник- Кандидат юридичних наук,

доцент Гетьман-П`ятковська І.А.

Херсон - 2012

Зміст

Вступ

Розділ І. Політичні стосунки США і України

Розділ ІІ. Торгово-економічні взаємовідносини між США і Україною

Розділ ІІІ. Американо-українське співробітництво у здійсненні миротворчих кампаній

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. Актуальність теми даної курсової роботи зумовлена тим, що незалежна Україна посідала різне місце у політиці адміністрації президентів США. Бачення ними молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу американських адміністрацій. Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії США було те, наскільки Україна „ вписувалася ” чи не „ вписувалася ” в неї.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження в курсовій роботі є америкино-українські взаємовідносини, які почалися з здобуттям незалежності Україною, тобто з 1991 року, і тривають до цього часу.

Предмет дослідження. Предметом дослідження курсової роботи виступає зовнішня політика Сполучених Штатів щодо України.

Хронологічні рамки. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1991 по 2005 роки. Нижньою межею даного дослідження є 1991 рік. В цьому році відбувся розпад Радянського союзу і утворилася незалежна Україна. Верхньою межею даного дослідження виступає 2005 рік, до президентських виборів.

Мета даної курсової роботи полягає в об'єктивному і усесторонньому висвітленні основних аспектів американо-українських відносин залежно від політики яку проводили американські та українські уряди і президент.

Виходячи з мети даної роботи потрібно вирішити такі завдання:

1. Показати розвиток американо-українських політичних стосунків починаючи з 1991 і до 2005 року.

2. Висвітлити торгово-економічні відносини між США та Україною.

3. Проаналізувати участь України в миротворчих кампаніях США і НАТО.

Дана тема досить широко досліджена як в українських так і в американських виданнях. Багато цікавої інформації по даній темі також міститься в Інтернеті. Щодо друкованих видань, то зокрема Гарань О. у своїй статті „ Розпад СРСР і українське питання в політиці США ” [2] показує ставлення США до розпаду СРСР і утворення незалежної України. Інший вчений Дубовик В. в своїй праці „ Політика США по відношенню до незалежності України (1991-1994рр.)”. Аналіз концепцій американської політології [5], висвітлює американо-українські відносини за 1991-1994 роки. Заслуговує на увагу також стаття Щербака Ю. „ Позначені безпрецедентним динамізмом [14] ”. Цікавою є праця авторів Каменського Є. і Шашкевича А. „ Політика США щодо України ” [6].

Щодо висвітлення торгово-економічних відносин між США та Україною то треба звернути особливу увагу на статтю Парканського „Экономическое отношение США с Украиной ” [11]. В ній автор широко висвітлив торговельно-економічні відносини США і України в проміжку часу від 2000 до 2005 року. Треба зазначити, що дуже цікавою є стаття Лебедєва И.А „ Об американской правительственной помощи странам СНГ” [9]. В цій статті автор показує які економічні надходження були надані країнам СНД, в тому числі і Україні.

Практична значущість. Практична значущість курсової роботи полягає в тому, що зібраний і узагальнений в ній матеріал, на наш погляд може бути використаний учнями, студентами і всіма тими хто цікавиться проблемами міжнародних відносин, зокрема взаємостосунками між США і Україною.

Структура роботи. Робота складається з вступу 3-х основних розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.

Розділ І. Політичні стосунки США і України

Незалежна Україна посідала різне місце у політиці адміністрацій президентів США. Бачення ними молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу американських адміністрацій. Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії США було те, наскільки Україна „вписувалася” чи не „вписувалася” в неї. Загалом в україно-американських відносинах можна виділити декілька етапів.

Етап І. „Русоцентричний” підхід Вашингтона (1991-1994) 1. Відносини Україна-США за президентства Джорджа Буша-старшого Розпад Радянського Союзу та утворення на його теренах п'ятнадцяти незалежних республік припав на час президентства Джорджа Буша-старшого. Радянська „перебудова” принесла потепління у відносинах між США та Радянським Союзом. Вдалося налагодити добрі, якщо не дружні стосунки з Михайлом Горбачовим. З'явилася надія, що ослаблений та реформований, колишній суперник відмовиться від реалізації комуністичної ідеології. Тоді США можна було б вважати себе переможцем у «холодній війні». Відцентрові тенденції в СРСР, що чітко проявлялися на той час, могли стати цьому на заваді. Адже у разі їх остаточної перемоги США опинялися перед необхідністю мати справу із 15 незалежними новоствореними державами з їх численними внутрішніми проблемами, новим керівництвом та відсутністю власної державності у дорадянський період у багатьох з них взагалі. Більш того, велику роль у формуванні підходу президентської адміністрації США у 1990-1991 році відіграв той факт, що деякі з них, в тому числі і Україна, здобували б свою незалежність разом із значним арсеналом ядерної зброї, що розташовувалася на їх території [22,с.104].

Першопочатково, переважна більшість американських урядовців дивилася на українську декларацію суверенітету та наступні кроки України по відокремленню від СРСР із острахом. Президент США Дж. Буш до останнього намагався підтримувати М.Горбачова у його зусиллях зберегти СРСР, що розвалювався на очах. Звідси - промова американського президента про небезпеку „самовбивчого націоналізму” під час його перебування у Києві, що ввійшла в історію під назвою „Chicken Kiev Speech” („слабкодуха”, „полохлива”). Вже після референдуму в Україні 1 грудня 1991 року, під час якого український народ підтвердив своє бажання розбудовувати власну державність, США висували ряд вимог для визнання України як незалежної держави. Ультимативною була вимога до України з боку США позбутися ядерної зброї, що перебувала на її території. Лише коли стало остаточно ясно, що СРСР політично та юридично припиняв своє існування, США визнали Україну (25 грудня 1991 року) разом з рядом інших колишніх радянських республік. Дипломатичні відносини було встановлено 3 січня 1992 року. Тривалий час після розпаду СРСР адміністрація президента США перебувала на „доктринальному роздоріжжі” у виробленні своєї зовнішньополітичної стратегії щодо України. У питанні про можливу політику США щодо неї існувало два основні напрями, що сперечалися: „русоцентристи” (здебільшого ліберали та прихильники ідеї єдиного блоку пострадянських держав, що збиралися б навколо Росії) і „реалісти” (переважно консерватори та представники школи „політичного реалізму”). На різних етапах розвитку дискусії у США між ними ініціатива переходила від одного напрямку до іншого [2,с.75].

Визначальним у виробленні Сполученими Штатами „нової української політики” був той факт, що після розпаду СРСР Україна успадкувала третє в світі за потужністю угруповання наступальної стратегічної ядерної зброї, націлене на Захід. Як поведеться керівництво нової держави, який курс обере, було невідомо. Тому вирішення питання про долю української ядерної зброї на даному етапі відносин стало пріоритетним для США.

Ще у тексті „Декларації про державний суверенітет” 1990 року Верховна Рада України проголосила нейтральний та без'ядерний статус України. Саме з цим були пов'язані очікування Києвом моральної та матеріальної підтримки з боку Заходу, якої не послідувало. Великою мірою це було обумовлено невпевненістю та хитанням позиції Києва стосовно майбутнього ядерної зброї на території України [5,с.8].

Вирішити українську ядерну та інші проблеми Сполучені Штати намагалися за посередництва Росії. На першому, умовно виділеному нами, етапі розвитку україно-американських відносин виразно домінував підхід „Росія насамперед” („Russia first”), або й навіть „Росія виключно” („Russia only”). Вашингтон робив ставку на Росію з надією на те, що політичні та економічні реформи, що розпочалися в ній, будуть мати швидкий успіх. Панувала думка, що результат трансформації Росії майже автоматично визначатиме успіх (або ж провал) перехідного періоду і в інших пострадянських державах, включаючи Україну. Виходячи із власних інтересів, які об'єктивно збігалися, хоч і не були тотожними, США та Росія посилили тиск на Україну з метою примусити її ліквідувати арсенали ядерної зброї. Це змусило Україну в свою чергу міцно вхопитися за неї, адже саме з наявністю ядерної зброї на її території українська держава пов'язувала свої надії на збереження власної суверенності та незалежності від Російської Федерації [14,с.4-5].

2. Перші кроки адміністрації Білла Клінтона

Прийшовши до влади у 1992 році, новий Президент США Білл Клінтон деякий час продовжував „жорсткий” курс свого попередника. Усвідомлення його безперспективності з'явилося не відразу.

Лише у 1993 році підхід американської адміністрації до України почав змінюватися. В українсько-американських відносинах намітилося потепління. Частково воно було викликано посиленням антидемократичних тенденцій в Росії („розстріл” парламенту президентом Росії Б. Єльциним, відчутна перемога лівих сил та Ліберально-демократичної партії В. Жириновського на виборах до Державної думи). Перспектива тісного співробітництва з нею для США ставала все більш примарною. РФ перейшла до більш жорсткої та наполегливої політики самоутвердження в якості лідера в пострадянському регіоні з претензією на відродження колишньої міри впливу на світові події. Партнерство США та Росії виявилося нетривалим і таким, що базувалося на короткочасному збігові інтересів. Надалі адміністрація Президента США Білла Клінтона все частіше розглядала Росію як потенційну чи й реальну загрозу національним інтересам США [8,с.106].

Б.Клінтон та його команда з більшим розумінням, ніж їх попередники, поставилися до проблем України. Прийшло усвідомлення того, що україно-російські непорозуміння навряд чи вдасться вирішити без втручання третьої сторони. Було вирішено розширити участь України в ініційованих США переговорах з розв'язання економічних, політичних, питань безпеки, які б призвели у свою чергу до вирішення ядерного питання. Провісником зміни підходу став візит у травні 1993 року американського представника Строуба Телбота, в ході якого обговорювалася ціла низка питань американо-українських відносин, на відміну від попередніх, які майже виключно концентрувалися на питанні української ядерної зброї. США намагалися створити основу для подальшого розвитку відносин з Україною, які б встановилися після вирішення ядерного питання. Наступним став візит міністра оборони Леса Аспіна, який привіз до Києва американські пропозиції щодо забезпечення міжнародного нагляду за процесом демонтування, переміщення та подальшого розподілу боєголовок. До приїзду державного секретаря Уоррена Крістофера до України у жовтні 1993 року україно-американський міждержавний діалог було повністю відновлено [25].

До кінця 1993 року нова політика США стосовно України та налагодження двосторонніх та тристоронніх переговорів заклали основу для порозуміння між двома державами. Врешті-решт вона призвела до підписання президентами Б. Клінтоном, Л. Кравчуком та Б. Єльциним 14 січня 1994 року у Москві тристоронньої Угоди, згідно з якою Україна зобов'язувалася знищити всю ядерну зброю, розташовану на її території, протягом 7 років. Ядерні боєголовки перевозилися до Росії, де вони мали бути деактивовані протягом 10 місяців. Згідно з Угодою, Україна повинна була приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерна держава, що вона і зробила у жовтні 1994 року. Значення Угоди полягало в тому, що окрім „ядерних положень” вона налагоджувала тристоронню основу для вирішення й інших питань, зокрема економічних та питань безпеки. До того ж вона легітимізувала можливість США брати участь у вирішенні російсько-українських проблем. Для України це означало можливість більш впевнено відстоювати свої позиції у її стосунках із економічно могутнішою Росією, подвоєння американських коштів у вигляді економічної допомоги для вирішення її проблем та надання їй гарантій безпеки з боку США, Великобританії, а також Росії. Таким чином, українське „ядерне питання” було знято з порядку денного українсько-американських відносин, що дало можливість обом державам налагоджувати стосунки одна з одною більш зважено та широко. Тривалий час кредит довіри, наданий державами одна одній в процесі переговорів та породжений успішним їх завершенням, надалі дозволяв україно-американським відносинам рухатися за інерцією, пожинаючи плоди минулих досягнень [20,с.6].

Етап II. Визнання України „стратегічним партнером” (1994-1997) 1. Шлях до встановлення „стратегічного партнерства” Другий етап україно-американських відносин розпочався проголошенням США 1994 року „роком України”. Саме з цього часу потепління у ставленні до України з боку США, що намітилося у 1993 році, стало очевидним. Адміністрація Білла Клінтона розпочала вести політику активного залучення України до світового співтовариства та його інститутів, а також активної задіяності у процесі її демократизації та здійсненні ринкових реформ. Новий президент Л. Кучма, хоч і обраний за рахунок проросійської риторики та пропагування ідеї „євразійства”, проголосив курс на проведення ліберальних економічних реформ одразу після приходу до влади восени 1994 року. У США з ним пов'язувалися надії на те, що Україна швидко та порівняно безболісно подолає перехідний період та незабаром стане форпостом західного, передусім американського впливу на сусідню Росію. Саме за часів президентства Білла Клінтона популярними стали концепції Збігнева Бжезінського та Шермана Гарнетта про геостратегічну важливість України на пострадянських теренах для забезпечення національного інтересу США та безпеки в регіоні. Починаючи ще з 1991 року, Україна орієнтувала себе на „стратегічний курс приєднання до Європи”. Українська державність наполегливо визначала себе саме європейськими, а не євразійськими термінами. Проте на півночі Україна мала такого сусіда, як Росія, який ніколи повністю не відмовлявся від своїх геополітичних претензій та часто використовував економічну залежність України у політичних цілях. Тому Україна не могла дозволити собі провадити прозахідну політику та здійснювати свій „європейський вибір” так, як цього хотілося б Заходу [26].

Відповідно, у 1994 році був прийнятий „багатовекторний” курс української зовнішньої політики. Він базувався на наступній концепції: Україна не буде в безпеці доти, доки Росія не вирішить для себе, що незалежність України та її прозахідна орієнтація відповідають російським національним інтересам. Необхідною умовою української багатовекторної політики та „стратегічного партнерства” з Росією таким чином ставали дружні стосунки між Росією та Заходом.

І все ж таки великою мірою українська „багатовекторність” концентрувалася у цей час на україно-американських відносинах. Ще під час державного візиту до США Президента України Л.Кучми в листопаді 1994 року було підписано один із основоположних документів двосторонніх відносин - Хартію українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва [6,с.534].

Важливим кроком в процесі укріплення двосторонніх відносин був державний візит в Україну Президента США Б.Клінтона 11-12 травня 1995 року. Результатом візиту стало підписання спільної заяви, в якій була відмічена підтримка Сполученими Штатами демократичних та ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету та територіальної цілісності, а також процесу інтеграції України до європейської та світової спільноти. Візит Л.Кучми до США у лютому 1996 року проходив у дружній атмосфері.

Здавалося, що сторони врешті-решт порозумілися та знайшли спільну мову. В ході зустрічей на різних рівнях американська сторона повсякчас наголошувала на „стратегічній пріоритетності України у Європі”, на важливості її незалежності. Україна називалася „ідеальним партнером [США] у Центральній Європі”. Леонід Кучма зі свого боку пообіцяв, що Україна буде залучена до СНД та її воєнних, політичних та економічних структур лише до певної міри. Увага до пост'ядерної України з боку президентської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько - американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки [12,с.3].

У той же час між США та Росією було утворено міжурядову комісію Гор - Черномирдін, що представляла собою міжвідомчий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторонніх взаємин економічного та правового характеру. Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США [6,с.517].

Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як „стратегічне партнерство”.

Етап III. Розчарування Заходу (1998-2000)

І все ж цих досягнень виявилося недостатньо. З часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, та особливо у США, почало змінюватися. У американської сторони на зміну самодостатньому сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави її потенціал не можна буде використати. Проте попередні тривалі розмови про „ключову роль України” дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного розташування, не прикладаючи особливих зусиль для внутрішнього розвитку.

Але, як з'ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди в країні [27].

Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого „стратегічного партнера”, США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися занадто повільно. Можливість більш - менш рівноправного „стратегічного партнерства” між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994-1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням [23,с.7].

США прагнули якнайскоріше вийти із стадії надання матеріальної допомоги Україні, та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома державами відбувалися за рахунок природнього інтересу американського приватного капіталу. Україна ж виявляла свою нездатність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів. Часті зміни урядів, непослідовна економічна політика, всеохоплююча корупція, політична нестабільність, гучні скандали за участі вищих посадових осіб остаточно розвіяли атмосферу романтизму у відносинах, присутню з часів підписання Тристороннього договору у 1994 році. Не підкріпивши гучні обіцянки успішною їх реалізацією, Україна вичерпала кредит довіри, пов'язаний з ними. Тому у США все частіше почали говорити про те, що безумовна до того допомога Україні з їх боку повинна перейти на принцип „винагороди за досягнення” [23,с.8].

До 1994 року на Заході Україну часто називали майбутньою Югославією із ядерною зброєю. У 1994-1997 роках її успіхи давали підстави проводити аналогії з успішним прикладом Польщі у подоланні труднощів перехідного періоду. Відтепер же в Україні все частіше вбачали типову державу СНД з цілим букетом різного типу проблем, характерних для їх більшості на пострадянському просторі. Бажання України представляти собою європейську державу різко контрастувало з дійсністю. „З одного боку, зовнішні атрибути західної демократії були присутні. Проте з іншого, насправді занадто часто проявлялася її євразійська сутність”. На Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачливістю української „багатовекторності”, яку почали розглядати як політику „маятника” від Заходу до Росії та часте намагання України покращити свої відносини з одним з них за рахунок інших. Відбувалося „шантажування” на державному рівні: якщо Україна не досягала бажаного у відносинах із одним вектором, вона натякала на можливості зосередження замість нього на іншому [22,с.107].

До того ж, якщо раніше з особою Президента України Л. Кучми пов'язувалися надії на швидке реформування країни та її демократизацію, то тепер в режимі його правління на Заході все частіше помічалися авторитарні тенденції. Приводом для цього стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 року. Більше того, референдум про зміну української Конституції весни 2000 року продемонстрував еволюцію -президентсько-парламентської форми державного правління у бік домінування президентської її частини [28].

Початок 2000 року обіцяв потепління та приніс надії на покращення стосунків України із Заходом. Перш за все це було пов'язано із тимчасовим поліпшенням політичної та економічної ситуації в країні.

Одним із найочевидніших досягнень України стало формування нелівої пропрезидентської більшості у парламенті. Стосунки між законодавчою та виконавчою владою стали конструктивнішими. Суттєво пришвидшився процес прийняття рішень, який раніше часто блокувався неспівпадінням позицій президента та парламенту та намаганням кожного проводити власну політику. Іншим досягненням стало сформування нового уряду на чолі з колишнім главою Національного банку Віктором Ющенком. Новий прем'єр-міністр України мав репутацію прозахідно налаштованого політика та одразу після приходу до влади почав здійснювати комплекс довгоочікуваних реформ. За часів прем'єрства В. Ющенка в Україні нарешті було прийнято збалансований, оснований на готівковому розрахунку бюджет; відбулася реструктуризація енергетичного сектора; проведено аграрну реформу, що сприяла підвищенню приватної ініціативи у галузі; приватизація стала прозорішою. Результати стали відчуватися майже одразу: Україна досягла позитивного зростання ВВП, спостерігався ріст у аграрній сфері та розвитку індустрії, сума зібраних податків підвищилася, були виплачені борги по зарплатах та пенсіях, рівень доходів населення почав зростати [29].

Тим часом на Заході хоч і відзначили успіх українських реформ, та проте підтримки тією мірою, на яку сподівалися в Києві, не було надано. Під час візитів Л. Кучми до західних столиць, а особливо до Вашингтона, українському Президентові давали зрозуміти, що винагороди за досягнення рано чекати, реформи треба продовжувати далі. В. Ющенка, який посів крісло прем'єра не без підтримки Заходу, зокрема США, було звинувачено у наданні експертам МВФ неправдивої інформації про фінансове становище України з метою отримання більших кредитів. Запланований візит В. Ющенка до США було відкладено після заяви адміністрації Б. Клінтона про те, що він відбудеться тільки після належного „очищення уряду”. Таким чином, позиції В. Ющенка серед американського державного керівництва було суттєво підірвані на самому початку його прем'єрства. Протягом більшої частини терміну перебування В. Ющенка на чолі уряду (вересень 1999-грудень 2000 року) Україна була відрізана від будь-якої форми допомоги МВФ, у той час як її отримували попередні уряди В. Пустовойтенка та навіть П. Лазаренка. Складалася парадоксальна ситуація: поряд із вимогами більш інтенсивних реформ Україні було відмовлено у коштах, які були суттєво необхідними для їх проведення [30].

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В. Путін уже почав проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, „наймогутнішої євразійської сили” [30].

Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л. Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка [24,с.5].

Кінець умовно виділеного нами третього етапу україно-американських відносин у часі співпав із закінченням терміну президентства Білла Клінтона.

Етап IV. Зміна пріоритетів (2001-???)

Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони) [17,с.4].

З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність [18,с.9].

Про зміну ставлення у США до України говорив і той факт, що перший візит високопосадового представника нової президентської адміністрації Дональда Рамсфельда до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні. До того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими урядовцями. Україні декілька разів пропонувалося наслідувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку. Дж. Буш також сказав, що „Польща відіграла . вельми важливу роль для України Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працювати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демократія і відкриті ринки .”. Критичні заяви щодо внутрішнього становища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом'якшувалися розмовами про те, що „Європа, яку ми будуємо, повинна включати Україну .”. Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще довести [28].

Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б.Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції „русоцентричної” „школи думки”, представленої Дж. Метлоком та С. Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду [16,с.8].

Дві події протягом останніх двох років справили значний вплив на характер та інтенсивність україно-американських відносин. Перша з них - це зникнення 16 вересня 2000 року українського журналіста Георгія Гонгадзе - редактора опозиційного до влади Інтернет-видання „Українська правда”. Коли згодом, у листопаді, лідер СПУ Олександр Мороз озвучив у парламенті плівки співробітника Служби охорони Президента майора Мельниченка, на яких голос, схожий на голос Л. Кучми, наказував позбавитися журналіста, у країні розпочалася внутрішня криза. На початку розгортання кризи США зайняли нейтральну позицію. Офіційне ставлення виражалося заявами про те, що спосіб подолання Україною наслідків внутрішньої кризи буде ознакою рівня демократичності та ступеня її розвитку як правової держави [28].

У деяких українських мас-медіа, переважно з великою долею власності російського капіталу, а також у російських джерелах, близьких до президента В. Путіна, тривалий час обговорювалася тема існування „плану Бжезинського”, нібито розробленого американськими політиками на чолі зі Зб. Бжезинським, в результаті якого президентська влада в Україні повинна була начебто перейти шляхом „безкровної революції” до „американського ставленника” [ним бачили саме екс-прем'єра]. Натякаючи на США, про замученість „неукраїнських сил” до розпалювання конфлікту неодноразово згадував і сам Л. Кучма. Під час „касетного скандалу” так званий „план Бжезінського” відіграв класичну дезінформаційну роль, відволік від можливої причетності до скандалу Росії (у змові з групами українських олігархів), оскільки вся вина була покладена на Захід. Після того, як Кучмі вдалося пережити вимоги про відставку, що звучали у 2000 році, про „змову” поступово забули [8,с.10].

У межах принципу „невтручання у внутрішні справи партнера” під час кризи США пропонували Україні допомогу у різних її формах, переважно у розслідуванні справи зниклого журналіста, здійсненні експертиз, забезпеченні правової підтримки процесу, наголошуючи, що роблять це лише в якості консультантів. Та все ж саме з Заходу і особливо з США залунали найголосніші прояви незадоволення ходом розслідування, неефективністю українських правоохоронних органів та заклики до більшої прозорості їх діяльності [28].

Внутрішня криза в України помітно погіршила і без того не надто теплі відносини з Заходом. Візити високоповажних гостей до України у час найгострішого розгортання кризи були нечастими. Тон подачі матеріалів про Україну у західній пресі став особливо та майже виключно негативний. Л. Кучмі та його оточенню закидалося придушення свободи преси в країні. Влада, що дискредитувала себе, також суттєво понизила зовнішній престиж нації. Міжнародний імідж України досяг критично низької точки. Першопочаткова розгубленість та обережність офіційних кіл Заходу невдовзі змінилася на критику та заклики до української влади забезпечити повне та прозоре розслідування справи. Майбутня, а тим паче теперішня належність України до Європи як ніколи раніше піддавалася сумніву: „ .або Україна буде наріжним каменем в регіональній структурі, або стане місцем, де може закритися завіса на Схід”. Якщо раніше прозахідну орієнтацію України намагалися заохотити та винагородити віднесенням її географічно до Центральної Європи, то тепер її розташування „перемістилося” до „східного флангу Європи” або й „західного флангу Росії” . „Касетний скандал” в Україні через його вибуховий характер та масштабні негативні наслідки Аріель Коен назвав „політичним Чорнобилем” .Українська влада відповіла на критику загостренням антизахідних, а точніше анти американських почуттів та підозр.

Негативний вплив на відносини України із Заходом мало також відправлення у відставку Верховною Радою України 26 квітня 2001 року уряду Віктора Ющенка. Певною мірою прийняттю українським парламентом саме такого рішення сприяло надання Сполученими Штатами 14 квітня політичного притулку Миколі Мельниченку. Пропрезидентські партії у парламенті не могли пробачити Сполученим Штатам те, що людина, яка скомпрометувала Л. Кучму та остаточно підірвала легітимність його влади, таким чином залишалася поза межами можливості притягнення її до суду в Україні. Обурення деяких пропрезидентськи налаштованих парламентарів цією подією додало суб'єктивізму під час вирішення політичної долі відвертого улюбленця США [1,с.12].

Імідж В.Ющенка як прозахідно налаштованого політика заспокійливо діяв на Захід, породжуючи надії на успішність реформ в Україні та її подальшу інтеграцію до євро- та євроатлантичних структур. Усунення від влади „прем'єра-реформатора” та його команди викликало серйозне занепокоєння у США та на Заході в цілому з приводу того, яким шляхом Україна піде далі та чи продовжить курс реформ наступний прем'єр. До новопризначеного прем'єр-міністра Анатолія Кінаха на Заході спочатку поставилися з деякою підозрою. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб спробувати довести Заходу, що курс реформ попередника буде продовжено.

В.Ющенка було названо „найбільшою жертвою” „битви за владу” у Києві. Його відставку сприйняли на Заході як остаточну ознаку „безповоротного . сповзання України у обійми Росії”. Більше того, настрої у США були апокаліптичними: передбачалося повернення комуністам важливих важелів влади, посилення небезпечних регіональних тенденцій. Навіть більше: почали висловлюватися очевидно перебільшені побоювання, що дрейф України в бік Росії може призвести до приєднання її до російсько-білоруського союзу. Коли стало очевидно, що українська опозиція не змогла досягти усунення Л. Кучми від влади та антивладні настрої всередині країни почали вщухати, у США на зміну обуренню недотриманням принципів демократії в Україні прийшло усвідомлення того, що втрата хоч і недемократичної, але все ж таки важливо розташованої України на користь Росії стала б серйозним ударом для реалізації національних інтересів США. Зміна у настроях США проявилася в ході уже згадуваного візиту до України американського міністра оборони Дональда Рамсфельда на початку червня 2001 року, під час якого найгостріші та найактуальніші теми внутрішнього життя України не були озвучені: „касетний скандал”, корупція, ініційований Ю. Тимошенко процес призначення референдуму про підтримку українським народом Л. Кучми в якості президента, відставка уряду на чолі з В. Ющенком. Така „неувага” з боку Вашингтона остаточно підірвала сили української опозиції та сприяла утвердженню позицій Президента України.

На початку липня відбувся візит генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який заявив про „тверді наміри альянсу не полишити Україну наодинці у той час, як вона прокладає свій шлях у майбутнє”. Наприкінці липня відбувся візит в Україну радника президента США з питань національної безпеки Кондолізи Райс, під час якого вона після зустрічі із президентом України все ж таки зустрілася із представниками українських неурядових організацій [14,с.7].

Починаючи із осені 2001 року, візити високоповажних осіб із США стали помітно частішими. Серед них приїзд Поли Добрянськи, заступника державного секретаря США з глобальних питань, в ході якої нею було зроблено заяву про те, що в України та США „спільні інтереси на . виборах”. Далі в Україну послідувала делегація від Національного демократичного інституту США (НДІ) на чолі з Мадлен Олбрайт, державним секретарем США у адміністрації Б. Клінтона. В ході її візиту М. Олбрайт дала зрозуміти чітко, що стан відносин між США та Україною буде залежати від того, яким чином влада зарекомендує себе на виборах-2002. У США таку велику і часто критичну увагу, яка приділялася Україні, намагалися представити як „конструктивну критику з боку друзів”. Незважаючи на всю ту критику, якій піддавалася Україна через численні порушення власного ж виборчого законодавства, все ж таки така увага з боку США, хоч переважно і негативна, означала, що стратегічний партнер все ще цікавить їх [3,с.12].

Окрім візитів, від американського Конгресу на адресу України надійшла Резолюція із закликом провести демократичні вибори до парламенту, прийнята 19 березня Палатою представників майже одностайно (480 депутатів проти одного) та у відносно короткі терміни (7 тижнів). Характерним було те, що резолюція була прийнята ще до того, як вибори в Україні відбулися. Тому деякі українські посадові особи розглядали її як ультиматум, поставлений перед Україною. У відповідь на резолюцію Л. Кучма висловив своє обурення з приводу її прийняття та назвав її „безпрецедентною” [4,с.3-4].

Перше місце за пропорційними списками блоку В. Ющенка, здобуте у ході парламентських виборів, справило на США в цілому позитивне враження. Ще в листопаді 2001 року, до офіційного початку передвиборчої кампанії, В. Ющенко здійснив поїздку до Вашингтона, де зустрівся із заступником держсекретаря Армітаджем, спеціальним радником президента Д. Фрідом, рядом конгресменів та сенаторів. Цікаво, що в тому ж листопаді відбувся також візит до США діючого прем'єр-міністра А. Кінаха, одного з лідерів пропрезидентського блоку „За Єдину Україну”. Після оголошення результатів виборів екс-прем'єра у американських ЗМІ було названо „новою людиною України” (The Wall Street Journal), а його перемогу розцінено як „крок України у напрямку Заходу” (The Washington Times) та успішне ствердження самого лідера як реального претендента на президентське крісло у 2004 році. Там же заявлялося, що „хоча Сполучені Штати не дійшли до того, щоб оскаржувати законність виборів, вони висловили свою стурбованість” [12,с.15].

Швидше за все, майбутнє відносин між Україною та США не позбавлене позитивних моментів. Врешті-решт, як заявляють деякі політики в США, Л. Кучма не уособлює Українську державу, а лише її представляє. На даний момент обговорюється питання надання Україні Сполученими Штатами статусу країни з ринковою. Це стане важливим кроком до довгоочікуваного набуття Україною членства в Світовій організації торгівлі (СОТ). Очікується також зняття з України поправки Джексона-Веніка. Поправка, що була введена в 1974 році, застосовується до країн з неринковою економікою і пов'язує їхній торгівельний статус з відкритою еміграційною політикою.

Розділ II. Торгово-економічні взаємини США і України

Головне рахункове управління при конгресі США опублікувало договір про американську урядову допомогу в період з 1990 фін. року (початок 1 жовтня 1989р.) по 31 грудня 1994року державам колишнього СРСР: Вірменії, Грузії, Казахстану, Молдавії, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану і Україні, за виключенням країн Балтії.

Готуючи це дослідження Головне рахункове управління, за яким закріпилась характеристика „ сторожового пса ” конгресу, мала проаналізувати, на які конкретно програми і як ефективно використовуються гроші американських платників податків, відпущених законодавцями на допомогу колишньому СРСР. Документ направлений держсекретарю, міністру оборони і іншим членам кабінету Клінтона.

В доповіді міститься інформація по наступним питанням: розміри асигнувань з розтрачених коштів, об'єми представлених кредитів, джерела фінансування, федеральні відомства США котрі виконували двосторонні програми співпраці, країни одержувачі американської урядової допомоги, основні напрямки і області діяльності, в яких були розроблені і виконані програми допомоги колишнім радянським республікам.

Як відмічається в доповіді, по лінії 23 федеральних міністерств і відомств США виконання 215 двосторонніх програм допомоги республікам колишнього СРСР було асигновано 5,4 млрд. долл., з яких до кінця 1994р. було використано 3,5 мільярди. Крім того, 10 млрд. дол. Було виділено на програми представлення колишнім радянським республікам займів, гарантій кредитів і страхування фінансових ризиків.

Хоча в абсолютному нарахуванні на „ кредитні ” програми було асигновано майже в 2 рази більше коштів, необхідно враховувати, що переважна більшість з перекислених вище 215 програм носять „ не кредитний характер ”. Вони включають в себе „ технічну допомогу, обмін спеціалістами і їх підготовку, поставки продовольства і предметів першої необхідності, співпраці в області науки і техніки, а також підтримку спільних зусиль в сфері космічних досліджень”. Треба відмітити, що основні, фінансові надходження, котрі виділяються урядом США на ці цілі, поступали і продовжують поступати на рахунки американських компаній, виконуючи дані програми. Таким чином, декларуючи в якості своєї цілі допомогу Росії і іншим новим незалежним державам, Вашингтон вирішує задачі не тільки по захисту інтересів своєї національної безпеки, але і по наданню підтримки американському бізнесу.

Основні кошти на урядову допомогу США колишнім радянським республікам виділяються з федерального бюджету у відповідності з прийнятим в 1992 році законом „ Про підтримку свободи ”, і висунутою в 1992р. програмою „ співпраця по зменшення загрози ”, більше відомою за іменами її авторів, як програма Нанна -Лугара.

По лінії ще одного урядового відомства США - Експортно-імпортного банку - виконувались тільки „ кредитні ” програми допомоги колишнім радянським республікам. За доповідний період Ексимбанк виділив їм в якості прямих займів 88,764 млн. дол., представив гарантії кредитів в розмірі 1775,829 млн. долл., і виконав страхові операції на суму 586, 53 мільйона доларів. Як відмічається в доповіді, ці програми направлені на фінансування поставок товарів з США в зарубіжні країни в „ цілях розвитку американського експорту і утворення нових робочих місць в США ”.

Дві крупні „кредитні” програми на загальну суму 5,725 млн. долл. виконувала по лінії міністерства сільського господарства. Їх головними цілями було надання допомоги в поставках продовольства, підтримка приватного сектору в сільському господарстві і „ заохочення експорту американської сільськогосподарської продукції ”. Ця програма заклечалась в наданні колишнім радянським республікам довготривалих позик і гарантій кредитів під закупки американських товарів. Іншими словами, міністерство сільського господарства США фінансувало експортні поставки продукції своїх же, американських компаній і американських фермерів.

Підвищення інтересу американців до України має суттєвий економічний аспект. За останні роки українці змогли досягнути серйозних успіхів: в 2000-2003 рр. реальний ВВП країни зріс на 33,1%. В першому півріччі 2004 року він збільшився на 12,3%. В 2003 році вартість іноземних прямих інвестицій в українську економіку зросла на 1,2 млрд. долл., а в першому кварталі 2004 р. - ще на 216 млн. доларів. Втручання держави в українську економіку співпадає з західними ліберальними рецептами: доля видатків національного бюджету відносно ВВП на Україні в 2003 р. складала 21% ( в 1,5 раза менше, як в Росії ). Встає на ноги країна європейської орієнтації, з 50-мільйонним населенням, родючими чорноземами і помірним кліматом, розвинутою науковою і транспортною інфраструктурою. На важливому геополітичному і геоекономічному перехресті Східної Європи, Росії, Центральної Азії і Близького Сходу виникає один з найбільш крупних світових ринків, і американці не хочуть відставати в його освоєнні.

Американська товарна торгівля з Україною порівняно невелика: її оборот в 2004 р. досяг майже 1,1 млрд. долл., 0,02% сукупного зовнішнього товарообміну США, що ставить Україну на 83-місце серед торгових партнерів США. Майже до останнього часу темпи росту взаємної торгівлі були незначними, але в 2002-2004 рр., вона збільшилась на 68%.

Американці продають українцям енергообладнання ( парові труби, електрогенератори ), літаки і авіаційне механічне і телекомунікаційне обладнання, контрольно-вимірювальні і аналітичні прибори, грузовики і легкові автомобілі, табак, оптичне, медичне і хірургічне обладнання. Ввозиться в США з України головним чином чугун, порошок і напівфабрикати з чорних металів, неорганічні хімікати, рідкоземельні метали, алюміній, сірка, цемент, а також верхній одяг.

Об'єм американо-української торгівлі послугами складав в 2000 році 78, млн. долл., з яких 68,5 млн. пішло на експорт послуг з США на Україну і 10 млн. - в зворотньому напрямі.

США займає перше місце з іноземних підприємницьких інвестиціях в українську економіку. Станом на початок 2004 р. на американські корпорації прийшлось 18% всієї вартості іноземних приватних прямих інвестицій в країні; на другому місці знаходився Кіпр (10%); на третьому - Великобританія (9,5%). Потім слідували Німеччина і Нідерланди (по 7%), Віргінські острови і Росія (по 6%). В 2003 р. вартість американських підприємницьких капіталовкладень різко виросла.

Американські корпорації вкладають капітал переважно в оптову торгівлю (18%), харчову промисловість (16%), готелі і ресторани (10%), фінансові послуги (6%), будівництво (6%), нерухомість і правові послуги (4%), видобувну промисловість (3%), машинобудування (3%), сільське господарство (3%), хімічну і нафтопереробну промисловість (3%), транспорт і зв'язок (2%).

З 22 червня 1992 р. діє американо-українська торгова угода, а з січня 1994 р. Державна корпорація іноземних приватних інвестицій США (ОПІК) застрахувала три проекти американських інвестицій на Україні від політичних ризиків. В даний час, однак операції ОПІК на Україні призупинені із-за протиріч по експропріації застрахованих корпорацією вкладів. Експортно-імпортний банк США підписав у 1999 р. з урядом України угоду про заохочення взаємних торгових проектів, однак поки вона не реалізовується.

США дають підтримку Києву і його стремлінням вступити в Світову організацію торгівлі (СОТ); американський радник працює постійно з українським урядом для надання консультацій по питанням вступу в цю організацію. Разом з тим Україна на практиці не користується статусом рівноправного партнера у відносинах з США; не знята ще поправка Джексона-Веніка. Відміна цієї поправки відносно України неофіційно була обіцяна Києву після президентських виборів 2004 року.

Американці недовольні ситуацією, котра існує на Україні з дотриманням прав на інтелектуальну власність. В 2004 р. на високому рівні була досягнута договірність розробити і реалізувати спільний план дій у цій сфері, і, по визнанню американців, українська сторона повністю виконала свої зобов'язання, прийнявши ряд законів і важливих рішень. Однак на практиці закони і інші акти виконуються з значними порушеннями, і Україна щорічно підлягає штрафом у вигляді підвищення податків на деякі товари з США на суму 75 млн. доларів. Повне дотримання норм міжнародного права в даній області являється однією з американських умов прийняття України в СОТ.

В числі найбільш перспективних галузей українського господарства для експорту американських товарів і послуг, а також вклади підприємницького капіталу експерти Міністерства торгівлі США в першу чергу називають інформаційні технології та телекомунікації. Тут уже виробляється 5% українського ВВП. Особливо швидко розширюється експорт мобільного зв'язку, де 2002 р. доходи досягли пів міліарна доларів. В секторі послуг світової мережі щорічний ріст в 2000-2002 рр. становив 46-47%.

Наступним сектором по перспективності для американського бізнесу на Україні вважається енергетика. Найбільший попит тут існує на газові і гідравлічні турбіни; котли для центрального отоплення; технології для збереження енергії; сучасні системи цифрової оплати по картам для вимірювання і регулювання енерговитрат; технології встановлення і заміни компресорів для газопередающих систем; бурове обладнання; технології теплоізоляції. Значні можливості є в американців в області поставок обладнання для нафто- і газовидобутку. Україна щорічно виготовляє в середньому 18 млрд. куб. м. природного газу і 4 млн. т. сирої нафти і задовольняє тим самим свої потреби у газі на 21-24%. Нафтопереробні сили країни зайняті менше ніж на 50%. Багато американських корпорацій уже ведуть операції на українському ринку. „Джі-І інтернешнл”, „ Ханіуел ” і „Емерсон просес менеджмент”, поставляють системи автоматизації і контролю; „ Ктерпіллер ”, „ Бейкер-Хьюз”, „Еф-ем-си”, „ Стюард енд Стівенсон ”, „ Сміт Бітс ”, „ Узезерфорд ” і „Кліруотер”, продають обладнання і технології нафто- і газавиробництва „ Екссон-Мобіл ”- моторні масла.

В трійку найбільш цікавих для американців галузей входять сільськогосподарські машини і обладнання. Україна займає шосте місце в світі по експорту зерна, в основному пшениці і вівса. Рівень амортизації сільськогосподарської техніки на Україні зараз оцінюється в 70-90%. Вік 40% тракторів - 15-25 років. В країні працюють біля 40 виробників сільськогосподарських машин, корупційні з яких знаходяться в Харкові (тракторний завод). Херсон і Тернопіль (комбайни). Їх міць використовується на 10-30%, оскільки платоспроможність в країні невелика. Однак потреби в техніці дуже значні, і українцям приходиться йти на ввіз старих машин. В 2001 році були імпортовані 81 нових і 1047 старих зернових комбайнів, в тому числі 3% - з США, а більше всього - з Німеччини (44%) і Росії (33%). На думку американських експертів, провідні виробники сільськогосподарських машин в США ( „ Джон Дір ”, „ Картерпиллер ”, „ Ей-джей-си-оу (AGCO) корпонейшн ”, „ Мессі Фергюсон ”, „ Кейс (Нью-Холенд)” ) мають хороші шанси на розширення збуту використаної і відремонтованої техніки для аграрного сектора.

Фармацевтичні товари можуть стати ще одним „ коньком ” в американських поставок на український ринок. Загальна вартість продажу цих товарів в 2002 р. переросла на Україні 682 млн. долл., причому імпорт був рівний 402 млн., а американська доля в останньому - лише 3%, або 14 млн. доларів. Перше місце серед іноземних постачальників належить Німеччині (18%), друге - Індії (12%).

Значний ринок для американських товарів, послуг і інвестицій існує в українській харчовій промисловості, в якому є 20% національного ВВП. В цій галузі зосереджено більше 40% всіх іноземних приватних капіталовкладень в країні. Вважається, що Україна в майбутньому перетвориться в провідного експортера продукції харчової промисловості в Росію і інші республіки колишнього СРСР, країни Центральної Європи і чорноморського басейну. Українські підприємства поки що не можуть забезпечити високу якість техніки, виробленої для харчової промисловості, а попит на неї росте. Позиції американських виробників на українському ринку харчового обладнання подібним з Німеччини, Італії, Швеції і Данії.