Дослідження ефективності функціонування спільних підприємств в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

46

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Методологічні основи регулювання міжнародного спільного підприємництва

1.1 Міжнародне спільне підприємництво як об”єкт вивчення

1.2 Основні підходи до класифікації спільних підприємств

1.3 Науково-методичні основи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності

Розділ 2. Аналіз ефективності спільних підприємств (на прикладі Київської області)

2.1 Оцінка ефективності функціонування СП

2.2 Сучасний рівень розвитку спільного підприємництва регіону на сучасному етапі

2.3 Оптимізація спільної підприємницької діяльності в зовнішньоекономічному секторі України

Розділ 3. Організаційно-економічний механізм діяльності спільних підприємств (СП)

3.1 Соціально-економічні передумови та порядок створення

3.2 Механізм функціонування СП

3.3 Умови ефективного розвитку спільних формувань

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Істотною рисою розвитку світогосподарських зв”язків на сучасному етапі є активне включення до них всіх країн та регіонів світу. Участь у системі міжнародного поділу праці, широке використання його можливостей стали об”єктивною потребою, одним із важливіших факторів подолання відсталості в галузі економіки, використання досягнень науково-технічного прогресу, формування сучасної матеріально-технічної бази.

Нинішній стан економіки України потребує використання всіх факторів зростання, зокрема, переваг міжнародного розподілу праці, зовнішньоекономічного фактору у вирішенні складних проблем структурної перебудови та забезпечення економічної безпеки.

Тривалий час економіка України мала ізольований характер та існувала у відриві від світового ринку. Сучасний стан народного господарства, зокрема, експортноорієнтованих виробництв не дозволяє швидко та досить ефективно включатися у світові господарські зв”язки, де існує жорстка конкуренція та боротьба за ринки. Включення України у систему світогосподарських зв”язків потребує серйозної адаптації структури її економіки, всього господарського механізму до надзвичайно високих вимог, які диктує світове ринкове господарство. Бажаючи інтегруватися у світове господарство, Україна повинна розвивати зовнішньоекономічні відносини у всій різноманітності їх форм.

Об”єктивні процеси інтернаціоналізації господарського життя обумовлюють розвиток різноманітних видів і форм міжнародного бізнесу. За масштабами, динамікою та ефективністю впливу на структури світової та національної економік в міжнародній економічній практиці превалює спільне підприємництво. Найбільш повно його переваги проявляються у процесі створення та діяльності міжнародних спільних підприємств - довгострокової форми співробітництва з поєднанням різнонаціональними партнерами зусиль в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів і ризиків.

На рівні національних економік міжнародні спільні підприємства виступають, з одного боку, як форма експорту державного, приватного та змішаного підприємницького капіталу, а з іншого - як одна з найбільш ефективних форм його імпорту. В залежності від ступеню зрілості національних економік, рівня їх інтегрованості у світове господарство формується мотивація і політика щодо міжнародних спільних підприємств.

Проблема залучення іноземних інвестицій через міжнародні спільні підприємства є найбільш актуальною для країн з перехідною економікою. Регульований розвиток національно-зарубіжних спільних підприємств створює нові джерела ефективного зовнішнього фінансування, забезпечує доступ до сучасних технологій і передового управлінського досвіду, насичує споживчий ринок якісними товарами та послугами, розширює експортні можливості. Спільне підприємництво сприяє створенню прогресивної структури виробництва, реалізації потенціалу ринкових відносин, розвитку здорових конкурентних відносин товаровиробників, а також запобігає монополізації економіки. В країнах, які проводять науково обґрунтовану послідовну політику заохочення іноземної спільної підприємницької діяльності, створюється середовище, сприятливе не тільки для іноземних, але й для національних інвесторів і підприємців.

Міжнародні спільні підприємства здатні позитивно впливати на масштаби і темпи ринкової трансформації національних економік приймаючих країн, розвиваючи умови і фактори їх міжнародної конкурентоспроможності.

На мікрорівні міжнародні спільні підприємства являють собою одну із найбільш поширених форм самостійного входження фірм у зарубіжний ринок або різновид стратегічних альянсів двох чи декількох фірм, що має певні переваги за рахунок сінергічного ефекту від взаємодії різнонаціональних партнерів.

Проблеми інтернаціоналізації, іноземних інвестицій, теоретичні аспекти розвитку міжнародних спільних підприємств досліджуються вітчизняними та зарубіжними вченими. Разом з тим, необхідні подальші дослідження теоретичних і практичних питань розвитку міжнародних спільних підприємств з акцентуванням уваги як на макроекономічних аспектах регулювання іноземної інвестиційної діяльності, так і на поведінці суб”єктів інвестиційного процесу в реальних умовах конкретних приймаючих країн. Для країн з перехідною економікою особливого значення набуває також вивчення, узагальнення та адаптація зарубіжного досвіду залучення і ефективного використання іноземних інвестицій у формі спільних підприємств. Виходячи з цього, тема дослідження є актуальною та обгрунтованою.

Метою дослідження є розробка теоретичних та практичних рекомендацій щодо регулювання діяльності українсько-зарубіжних спільних підприємств засобами макро- та мікроекономічного впливу.

Досягнення мети дослідження передбачає вирішення наступних завдань:

вивчення теоретико-методичних питань спільного підприємництва та визначення його соціально-економічної сутності;

систематизація міжнародних спільних підприємств;

вивчення системи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності;

дослідження макро- та мікромотивації створення міжнародних спільних підприємств;

вивчення процесів створення та функціонування спільних формувань;

оцінка ефективності та виявлення проблем діяльності СП;

аналіз тенденцій та оцінка сучасного рівня розвитку українсько-зарубіжних спільних підприємств;

обґрунтування пропозицій по оптимізації розвитку спільного підприємництва в зовнішньоекономічному секторі України.

Предметом дослідження є система економічних, правових, організаційних,

соціальних та інших взаємовідносин при створенні та функціонуванні міжнародних спільних підприємств. Ці взаємовідносини формуються на макрорівні (між країнами базування та приймаючими країнами) і на мікрорівні - між засновниками міжнародного спільного підприємства та у процесі його функціонування.

Об”єктом дослідження виступають спільні підприємства з участю українських та іноземних господарських партнерів.

Теоретичну та методологічну основу дослідження становили праці вітчизняних та зарубіжних вчених з проблем міжнародного бізнесу та спільного підприємництва, ключові положення національної програми ринкової трансформації щодо ролі та місця іноземних інвестицій у розвитку економіки України, базові державні нормативно-правові акти.

Розділ 1. Методологічні основи регулювання міжнародного спільного підприємництва

1.1 Міжнародне спільне підприємництво як об”єкт вивчення

Загальною економічною основою розвитку спільного підприємництва

насамперед є транснаціоналізація виробництва та обігу, глобалізація господарських процесів, які втягують усі без винятку країни в систему всесвітнього поділу праці, поглиблюють процес їх взаємозалежності.

Механізм спільного підприємництва викристалізовується із складної субординованої системи, що включає принаймні п”ять головних структурних рівнів: мега-, мета-, макро-, мезо- і мікрорівень [32, c.155].

Мегарівень - це рівень міжнародного співтовариства, що проявляється в системі ООН та її економічних та юридичних інститутів. На цьому рівні, з одного боку, формуються найбільш загальгі положення й підходи, що характеризують суть і зміст спільного підприємництва як форми міжнародних економічних відносин, з іншого боку - розробляються рекомендації щодо здійснення цієї діяльності високого ступеня конкретизації аж до теоретичних та практичних моделей.

На метарівні, на регіональному і міждержавному, загальні положення адаптуються стосовно особливостей регіонального та міждержавного співробітництва.

Роль безпосереднього середовища при формуванні механізму спільного підприємництва відіграє макрорівень економічних відносин, тобто рівень економіки окремо взятої країни.

Економічні зв”язки та відносини мезорівня відображають галузевий зріз спільного підприємництва. Істотного впливу на механізм СП вони не мають, пристосовуючи, адаптуючи його до особливостей економіки галузі чи сфери виробництва.

Вирішальний вплив на ефективність формування і функціонування механізму спільного підприємництва справляє взаємодія двох його підсистем макро- та мікрорівня. Сукупність організаційно-економічних і правових норм макрорівня становить необхідне зовнішнє середовище, якісні й кількісні характеристики якого визначають ступінь реалізації об”єктивних потенцій механізму СП мікрорівня.

Система взаємозв”язків макрорівня включає в себе чотири головних блоки, що пронизують й інші рівні механізму спільного підприємництва. Це - економічні, вартісні, або товарно-грошові інструменти, програмно-координаційні форми, інституційні структури та правові норми, що в своїй сукупності детермінують характер діяльності, спосіб функціонування й ступінь господарської свободи суб”єктів спільного підприємництва.

Спільному підприємництву притаманні серйозні переваги серед других видів зовнішньоекономічних зв”язків, які полягають у їх довгостроковості та стабільності. Важливо і те, що СП є однією із специфічних форм підтримки молодих держав на шляху досягнення ними економічної незалежності, створення сучасної економіки, прискорення розвитку державного сектору.

Змістовним боком спільного підприємництва є найбільш характерне забезпечення доступу до нових технологій, їх швидка “утилізація” в інтересах модернізації і реконструкції виробництва і прискорена їх комерціалізація, щоб максимально задовільнити вимоги споживачів (користувачів); адаптування національного виробництва до умов світового ринку; розвиток співробітництва у сфері послуг на комерційній основі у формах лізингу, інженірингу, консалтингу.

Розглядаючи спільне підприємництво з точки зору його внутрішньої структури, матеріалізованій в результатах діяльності, можна виділити в ньому дві сторони:

направленість на задоволення потреб, які сприяють економічному розвитку приймаючої сторони, його прогресу, тобто, у кінцевому рахунку - направленість на самоутвердження як ефективної форми діяльності;

направленість на перетворення, зміни суспільного виробництва, більшої кооперації й інтернаціоналізації економік, створення широких ефективних можливостей для вивозу технологічних процесів, ефективного обслуговування міжнародних економічних процесів суспільства ( допомога у прискоренні процесу влиття національних економік у міжнародний поділ праці та світовий ринок).

Що стосується форм реалізації і здійснення спільної підприємницької діяльності, то ефективними можна назвати такі: спільні підприємства (змішані товариства); вільні економічні зони; консорціуми; акціонерні товариства [26, с.12].

Дана робота присвячена діяльності першої форми співробітництва - спільним підприємствам, організація яких у цілому сприяє економії суспільної праці, підвищенню продуктивності праці. Спільна діяльність фірм різних країн у сучасних умовах передбачає наявність прямого перплетення капіталів на основі їх переміщення з однієї держави в іншу, спільні вклади фірм-партнерів у виробництво, обмін між ними.

В економічній та юридичній практиці поки що не сформульовано єдиного поняття терміну “спільні підприємства”.

Термін “joint ventures”, який частіше за інші зустрічається у вітчизняній літературі, в західній трактовці являє собою більш широке поняття, ніж “спільні підприємства”, й поєднує багато видів спільної діяльності, зокрема, міжфірмові контрактні зв”язки. В цілому в економічній літературі і в багатьох документах ООН під спільними підприємствами розуміють економічну форму зв”язків, що мають такі ознаки: 1) загальний капітал; 2) спільна господарська діяльність; 3) спільне керування; 4) розподіл прибутків та ризиків [17, c.12].

У нашій літературі під спільним підприємством за участю зарубіжного партнера прийнято вважати таке підприємство, об”єднання або іншу організаційну одиницю, в якій беруть участь, крім національної організації, фірма чи фірми інших держав з метою спільного виробництва, збуту продукції, проведення науково-дослідних робіт, будівництва, технічних консультацій, сервісу, надання транспортних, фінансових, страхових послуг і реклами та ін. У рамках цих підприємств партнери домовляються про об”єднання фінансових ресурсів, про спільне здійснення відповідної виробничої діяльності або у галузі послуг та спільний розподіл прибутків.

Більш загальне трактування, яке зараз стає загальноприйнятим, розглядає спільне підприємство як таке партнерство, коли дві або кілька фірм створюють організацію для здійснення виробничої економічної діяльност, в якій кожний партнер бере активну участь в розробці та прийнятті рішень. Кожна сторона СП робить істотний внесок у вигляді капіталу і технологі, досвіду маркетингу та реальних активів. Партнери також можуть сприяти доступу до їх торговельних мереж [10, c.6].

Феномен міжнародного спільного підприємства проявляється через кілька суттєвих ознак, коли вони одночасно виступають як: а) форма міжнародного бізнесу та б) його специфічний суб”єкт; в) спосіб входження у зарубіжний ринок; г) різновид прямого іноземного інвестування; д) нова форма господарювання у країнах з перехідною економікою.

У теорії та практиці міжнародного бізнесу розрізняють такі головні його форми: експорт, спільне підприємництво різних видів, пряме 100%-ве інвестування (рис.1).



Рис.1. Форми міжнародного бізнесу у процесі інтернаціоналізації [22, c.11].

Експорт - одна з найпростіших форм міжнародного бізнесу. Потрібно розрізняти нерегулярний експорт, коли фірма час від часу експортує надлишки своїх товарів або послуг, та активний експорт, коли фірма вирішує завдання, пов”язані з цілями розширення експортних операцій на конкретних міжнародних ринках. Фірма може експортувати свої товари або послуги як через міжнародних посередників (побічний експорт), так і самостійно (прямий експорт).

Спільне підприємництво - це діяльність, що грунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями чи підприємцями та на спільному розподілі прибутків і ризику від його здійснення. Передумови такого підприємництва створюються в процесі інтернаціоналізації господарського життя, завдяки розвитку експортно-імпортної діяльності. Типовими видами спільного підприємництва є такі:

- ліцензування, коли фірма (ліцензіар) вступає в стосунки з фірмою або державою (ліцензіат) на закордонному ринку, пропонуючи права на використання виробничого процесу, товарного знака, патенту, торговельного секрету в обмін на ліцензійний платіж;

- управління за контрактом, коли фірма надає іноземному партнеру “ноу-хау” в сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал та його використання з максимальною орієнтацією на ефективну реалізацію отриманих управлінських послуг;

- спільне підприємство (СП) являє собою форму співробітництва з поєднанням зусиль різнонаціональних партнерів в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків.

Пряме 100%-ве інвестування маємо тоді, коли вкладається капітал у створення за кордоном підприємств з повним контролем їх виробничої, фінансової та маркетингової діяльності [22, c.12].

Найбільш розвиненим видом спільної підприємницької діяльності є спільні підприємства.

У міжнародній економічній теорії та практиці виділяють такі характерні особливості СП:

- наявність згоди сторін про довгострокові завдання співробітництва (виробництво, купівля-продаж, наукові дослідження, обслуговування, фінансування тощо);

- об”єднання сторонами активів (грошових засобів, обладнання, досвіду управління тощо);

- оцінка об”єднаних активів як капіталовкладень обох сторін;

- реалізація погоджених завдань через самостійні органи управління сторін;

- участь обох сторін у прибутках та збитках відповідно до вкладеного капіталу [14, c.9].

Таким чином, спільна власність, управління та розподіл прибутків і ризику - три основні елементи, які відрізняють спільне підприємництво від інших, менш комплексних форм міжнародного співробітництва.

Спільні підприємства як форма економічних міждержавних відносин закономірно розвиваються в процесі еволюції світогосподарських зв”язків, що пояснюється їх перевагами порівняно з іншими видами спільного підприємництва. Переваги спільних підприємств полягають в тому, що завдяки їм стабілізується довготривалість угод про спільну діяльність; реалізується можливість комплексного використання зусиль партнерів при взаємодії в науково-дослідній, виробничій та збутовій діяльності; об”єднуються найбільш сильні взаємодоповнюючі елементи продуктивних сил, що належать партнерам, для досягнення найкращого кінцевого результату; забезпечується контроль з боку партнерів як за виробничим процесом, так і за процесом матеріально-технічного забезпечення та реалізації продукції підприємства; забезпечується спільна відповідальність партнерів за ефективність діяльності підприємства; зменшується ризик, особливо політичний. Дуже часто СП - це єдина або найбільш заохочувана форма проникнення підприємницького капіталу в іншу країну [50, c.10].

Слід акцентувати увагу на тому, що реалізація форм міжнародного бізнесу можлива двома шляхами:

1) без створення нового підприємства (юридичної особи) у рамках міжнародної кооперації та міжнародної торгівлі товарами та послугами (експорт, управління за контрактом, ліцензування);

2) із створенням нового суб”єкта господарювання, а саме спільного підприємства або зарубіжної філії (при 100%-му прямому інвестуванні). Тому суттєвою ознакою створення СП є те, що у більшості випадків з”являється новий суб”єкт міжнародного бізнесу (крім випадків, коли створюються так звані контрактні (договірні) СП).

Розглядаючи СП як одну з форм міжнародного бізнесу, необхідно враховувати їх паралельне призначення як стратегії входження в зарубіжний ринок. Це особливо важливо в контексті управління інтернаціоналізацією, яка на мікрорівні трактується як процес залучення фірми в міжнародні операції.

Здебільшого підприємство, що виходить на зарубіжний ринок, розглядає переваги та недоліки (табл.1) таких альтернатив: експорт; контрактні коопераційні угоди, в тому числі ліцензування та франчайзинг; створення за кордоном СП, власного виробництва чи філії.

Визначаючи спільне підприємство як інвестиційну форму міжнародного бізнесу, важливо ідентифікувати його у системі міжнародних інвестицій. Скористаємося для цього класифікацією останніх за характеристиками інвестуючих суб”єктів, видами і формами інвестицій, характеристиками інвестиційних потоків (рис.2).

У цьому контексті підкреслимо такі моменти, що мають принципове значення:

-по-перше, спільне підприємство є різновидом прямого інвестування у разі, коли дві або більше фірм мають право власності на прямі інвестиції в одну компанію, тобто об”єктивною основою розвитку спільних підприємств є прямі інвестиції;

-по-друге, на розвиток спільних підприємств суттєво впливає секторіальний поділ прямого інвестування. Якщо у 50-70-х роки прямі іноземні інвестиції концентрувались у сільському господарстві, рибальстві, лісовому господарстві, то в наш час вони домінують у промисловості та сфері послуг;

-по-третє, у спільних підприємствах реалізуються державні та приватні, різні за величиною, терміном та джерелами практично всі види інвестицій.

Таблиця 1.

Основні форми виходу на зарубіжні ринки [22, c.14].

Форма виходу	Переваги	Недоліки
Експорт	Збереження контролю Підтримка виробництва в країні	Вразливість перед зарубіжними протекціоністськими бар”єрами Чутливість щодо коливань валютних курсів
Контрактні коопераційні угоди ліцензування франчайзинг	Невисока потреба в інвестиціях	Мінімальний рівень реального контролю
Спільні підприємства	Мінімальність ризику Потреба в менших затратах, ніж у разі створення власної виробничої філії	Необхідність високодеталізованої контрактної роботи Складність управління
Створення за кордоном власної виробничої філії	Забезпечення повного контролю Локалізація виробництва	Необхідність значних інвестицій Можлива непопулярність з політичної точки зору

Спільні підприємства можна розглядати також як один із різновидів стратегічних альянсів, що реалізується через ефективний розподіл прав власності. Важливо, що одночасно із традиційними аргументами на користь розподілу прав власності у порівнянні із 100%-вим володінням підприємством за кордоном (прискорення процесу розширення фірми у географічному аспекті, розширення бази досліджень і розробок, передача контролю над підприємством на місця тощо) підкреслюється така причина спільного володіння у випадку СП як синергічний ефект від взаємодії двох або декількох фірм, що знаходяться в різних країнах. При цьому слід мати на увазі, що партнери по стратегічному альянсу у формі СП можуть діяти різними шляхами:

іноземна фірма може об”єднати свої зусилля з місцевою;

фірми двох або декількох держав можуть поєднатися для дії у третій країні або у одній із своїх країн. Зазначимо, що коли у роботі СП беруть участь більше двох організацій, його іноді називають консорціумом.

Зауважимо, що у багатьох країнах з перехідною економікою, у тому числі і в Україні, спільні із зарубіжними партнерами підприємства розглядаються як одна із форм господарювання.

Визначення спільного підприємництва одночасно як : а) форми міжнародного бізнесу; б) специфічного (нового) суб”єкта міжнародного бізнесу; в) стратегії входження у зарубіжний ринок; г) різновиду прямого іноземного інвестування; д) форми господарювання - дозволяє не тільки визначити його суттєві ознаки, але й позиціонувати СП у системі макро- та мікроекономічного регулювання. Тобто специфіка міжнародних спільних підприємств проявляється ще і в тому, що процеси їх створення та діяльності регулюються різними нормативно-правовими актами (про іноземну інвестиційну діяльність, про національне підприємництво, у межах антимонопольних заходів тощо).



Рис.2 Спільні підприємства у системі міжнародних інвестицій [22, с.20].

Таким чином, феномен міжнародних спільних підприємств, що проявляється через сукупність ключових суттєвих ознак, з одного боку, та специфіка регулювання процесів їх створення і діяльності, з другого, - обумовлюють доцільність багатокритеріальних підходів до їх визначення та аналізу. Одночасно необхідна повна однозначність у тлумаченні низки відповідних понять, що робить можливим та ефективним міжнародний порівняльний аналіз [22, c.22].

1.2 Основні підходи до класифікації спільних підприємств

Діяльність спільних підприємств поставила ряд завдань, без вирішення яких неможливий їх розвиток та ефективне функціонування. Одним із цих питань є організаційно-економічне, що обумовлює ту чи іншу структуру таких підприємств. Правильний її вибір дозволяє, по-перше, з найменшими втратами поєднати інтереси партнерів, по-друге, визначити оптимальний розмір СП.

У вітчизняній та зарубіжній літературі вказане питання до цього часу є одним з найбільш складних. Правові акти ряду держав свідчать про те, що в світі відсутній єдиний підхід при класифікації підприємств. Це викликає велику кількість їх назв, значно ускладнює аналіз проблеми. Існує багато визначень статусу організації: асоціації, компанії з обмеженою відповідальністю, спільні компанії, акціонерні товариства, акціонерні товариства з обмеженою відповідальністю, інкорпоровані та неінкорпоровані спільні підприємства, товариства, командитні товариства, корпорації з спільним акціонерним капіталом. Таке різноманіття форм потребує уніфікації організаційних структур у відповідності з певними ознаками. Інша проблема - заперечення економіко-правового підходу до вирішення питання про форми СП. Це в свою чергу викликає змішування понять “підприємство” та “організаційна (правова) форма”.

Підприємство в західних країнах розглядається як “єдність власності, прав і обов”язків, а також певних відносин, що склалися з іншими підприємствами та клієнтурою”. Як форма господарювання, воно являє собою “організаційно-господарську одиницю, єдність матеріальних і людських елементів, організовану певним чином для здійснення виробництва в широкому розумінні слова, тобто для досягнення поставлених господарських завдань”[40, c.30]. Отже, підприємство (в тому числі і спільне) - це майнова відокремлена господарська одиниця, організована для досягнення певних господарських цілей. Форма підприємства - система норм, що визначають, з одного боку, відносини (економічні та правові) між партнерами по СП відповідно до угоди між учасниками, а з іншого боку - відносини СП з іншими юридичними і фізичними особами, які регламентуються державою і прямими господарськими угодами між підприємствами.

Аналіз розвитку спільних підприємств потребує їх систематизації з виділенням ознак з точки зору організації (спосіб, шлях, форма, місце реєстрації); структури учасників (безпосередні учасники, країни-учасники); вкладення у статутний фонд (зміст, якість, спосіб, мета, структура, участь партнерів); а також сфер, видів та строку діяльності (табл.2).

Всі із вищеназваних ознак мають важливе значення, особливо в процесі комплексного аналізу СП. Наприклад, з точки зору мотивації безпосередніх партнерів та їх впливу на подальшу розробку стратегії діяльності принципово важливо, на яких засадах партнери беруть участь у спільному підприємстві - паритетних, з більшою чи меншою участю іноземного партнера (п.3.7, табл.2).

Таблиця 2.

Систематизація міжнародних спільних підприємств [22, c.29].

ОЗНАКИ	ГРУПИ МСП
1	2	3
1. ОРГАНІЗАЦІЯ	1.1.Спосіб 1.2. Шлях 1.3. Форма 1.4.Місце реєстрації	1.1.1. Організаційно-правові форми відповідно до законодавства приймаючої країни 1.1.2. Контрактні (договірні) 1.2.1. Створення нового 1.2.2. Викуп частини діючого місцевого іноземним партнером 1.2.3. Викуп частини діючого іноземного місцевим партнером 1.3.1. Два партнери 1.3.2. Більше двох партнерів - організацій (консорціуми) 1.4.1. На території країни одного із партнерів
2. СТРУКТУРА УЧАСНИКІВ	2.1. Безпосередні учасники 2.2.Країни-учасники	2.1.1. Тільки фізичні особи 2.1.2. Тільки юридичні особи 2.1.3. Фізичні та юридичні особи 2.2.1. Захід-Захід 2.2.2. Північ-Південь 2.2.3. Схід-Захід 2.2.4. Південь-Північ 2.2.5. Південь-Південь 2.2.6. Схід-Схід
3. ВКЛАДЕННЯ У СТАТУТНИЙ ФОНД	3.1. Джерело 3.2. Зміст 3.3. Якість 3.4. Спосіб 3.5. Мета	3.1.1. Власні 3.1.2. Запозичені 3.2.1. Грощові 3.2.2. Негрошові 3.3.1. Первинні 3.3.2. Реінвестиції 3.4.1. Разові і остаточні 3.4.2. Такі, що потребують додаткових вкладень 3.5.1. Комерційна 3.5.2. У межах технічної допомоги або благодійництва 3.5.3. Для особистих потреб
	3.6. Структура 3.7.Участь партнерів	3.6.1.За участю лише приватного капіталу 3.6.2. За участю приватного і державного капіталу 3.6.3. За участю національних і міжнародних організацій 3.7.1. Паритетні засади 3.7.2. Більша частка іноземного партнера 3.7.3. Менша частка іноземного партнера
4.СФЕРА ДІЯЛЬНОСТІ	4.1. НДДКР 4.2. Промисловість 4.3. Будівництво 4.4.Сільське господарство 4.5. Виробнича інфраструктура 4.6. Соціальна інфраструктура 4.7. Фінансові та інші послуги
5. ВИД ДІЯЛЬНОСТІ	5.1. Інноваційні 5.2. Виробничі 5.3. Закупівельні 5.4. Збутові 5.5. Комплексні
6. СТРОК ДІЯЛЬНОСТІ	6.1. З тривалим строком діяльності (більше 20 років) 6.2. З середнім строком діяльності (10-20 років) 6.3. З коротким строком діяльності (менше 10 років)
7. РОЗМІР	7.1. Малі 7.2. Середні 7.3. Великі 7.4.Крупні

Участь на паритетних засадах поширена в промислово розвинутих країнах, коли підприємство створюється майже виключно з підприємницьких мотивів при участі рівних за значенням партнерів. Рівна частка участі в капіталі підприємства

розглядається як доказ рівноправного співробітництва та взаємного визнання партнерів і є теоретично ідеальним вирішенням організації підприємства з іноземною участю. Однак таке співробітництво має і негативний бік в тому випадку, коли одному з партнерів необхідно взяти на себе відповідальність за вирішення якого-небудь питання (відсутність лідера в конфліктній ситуації).

Більша частка іноземного капіталу має місце, якщо іноземний партнер бажає забезпечити максимальний контроль за діяльністю підприємства. Вона необхідна також і в тому разі, коли місцевий партнер на має фінансових коштів для того, щоб збільшити свою частку в підприємстві. Для таких підприємств негативним моментом є те, що місцева влада розглядає подібне підприємство не як національне, а як іноземне, і може відмовити йому в наданні непередбачених пільг. У деяких країнах, зокрема і в Україні, існує порядок, який передбачає додаткові пільги тим підприємствам, які мають участь іноземного капіталу, більшу за певний відсоток від статутного капіталу, а у випадку його перевищення - надаються додаткові пільги.

Менша частка іноземного партнера є у більшості випадків неприйнятною для західних фірм, котрі прагнуть здійснювати контроль за діяльністю підприємства. При цьому іноземні інвестори встановлюють сувору залежність між часткою капіталу і правом контролю. Існує практика, коли право на керування може бути встановлене договором про порядок діяльності підприємства без залежності від частки капіталу. Підприємства, в капіталі яких іноземний інвестор має меншу частку, за своїм характером більш близькі до національних підприємств і внаслідок цього користуються різними пільгами. Вони більш масштабно використовують місцеву робочу силу, сировину, а також можливості збуту продукції на місцевому ринку.

Зазначимо, що розмір СП (малі, середні, великі, крупні - п.7, табл.2) може визначатися за різними параметрами: 1) величина статутного фонду, включаючи розмір внеску іноземного партнера; 2) чисельність персоналу; 3) вартість виробничих фондів; 4) обсяги продукції та її експорту тощо. Зрозуміло, що доцільно використовувати сукупність показників, однак у період створення важливе значення має розмір декларованої або реально внесеної іноземної інвестиції, а також її джерело, зміст, якість, спосіб, мета і структура (п.3, табл.2).

Систематизація СП за способом організації (п.1.1, табл.2) важлива тому, що законодавчо встановлюються організаційно-правові форми підприємств, які можуть значно відрізнятися у різних приймаючих країнах. Від того, в якій сфері діє СП (п.4, табл.2), залежать пільги або обмеження, а від місця реєстрації - превалюючі норми національного регулювання (п.1.4, табл.2).

Щоб розібратися в багатоманітті правових форм, їх слід класифікувати за економічною ознакою, яка дозволяє відділити одну організаційну форму від інщої. Досвід світової практики диктує наступні підходи до класифікації СП: організаційний, розподільчий (результатів їх діяльності) та управлінський. Відповідно з цим в першу групу входять такі категорії: правове оформлення підприємства (юридичний статус), можлива частка в статутному фонді (капіталі), наявність акціонерної форми капіталу, а також розподіл відповідальності. Друга група включає в себе норми розподілу прибутку СП (уже після його заснування). В третій групі аналізується характер управління спільним підприємством [40, c.30].

На практиці спостерігається взаємопроникнення класифікованих таким чином СП. Так, учасники підприємств тісно пов”язані критерієм розподілу відповідальності між ними. Тим не менше, у першому випадку мова йде про розподіл прибутку після створення СП, у другому - при його організації. Крім того, розподіл прибутку між партнерами - визначене коло відносин, що не співпадають з відносинами, які виникають у зв”язку з розподілом відповідальності між учасниками СП.

Розглянемо організаційний критерій форм СП.

Правове оформлення СП (юридичний статус). Відповідно цьому критерію СП діляться на інкорпоровані та неінкорпоровані. У першому випадку установча угода регламентується нормами акціонерного закону (США) та іншими державними актами, в другому - всі умови співробітництва визначаються тільки угодою сторін. Іншими словами, у першому випадку СП є юридичною особою, у другому - ні. Торгові товариства (одним із видів яких є СП) є юридичними особами, які переслудують мету отримання прибутку.

Можлива частка у статутному фонді (капіталі) СП. Згідно цьому критерію, можна виділити дві форми організації СП - граничну та договірну. Першою є форма, що встановлює граничний рівень іноземної участі в статутному фонді (капіталі) спільного (змішаного) підприємства. Це може бути як максимальний, так і мінімальний рівень участі зарубіжного партнера.

Характерною особливістю граничної форми організації СП є те, що рівень капіталовкладень (максимальний чи мінімальний) встановлюється державою, яка приймає капітал.

Найбільш ефективно узгоджує інтереси партнерів договірна форма, згідно з якою частка в капіталі (статутному фонді) сторін визначається учасниками спільного підприємства.

Наявність акціонерної форми капіталу. За цим критерієм форми СП класифікуються на акціонерні (у більшості випадків це акціонерні товариства) та неакціонерні (наприклад, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з необмеженою відповідальністю, а також командитні товариства в неакціонерній формі).

Змішана компанія на акціонерних засадах може бути або публічною компанією (із вільним продажем акцій на фондовій біржі), або приватною компанією (з правом вільного виходу, але при умові поступки акцій партнерам). При організації СП можливі акції різного виду. Для обмеження вільної передачі акцій (що може призвести до небажаної зміни партнера) встановлюються тільки іменні акції або відповідним чином обмежується їх передача, що в принципі, звужує сферу дії цінних паперів в рамках даного СП.

Завдяки тому, що переважна більшсть СП організована у формі акціонерних товариств, існує точка зору, що СП - особлива форма акціонерного капіталу. Існує також думка, що СП існують тільки в акціонерній формі. Це відбувається внаслідок зміщення понять “підприємство” і ”форма підприємства”.

Хоча акціонерна форма закріплена в законодавствах багатьох країн, СП там можуть бути утворені і в формі, наприклад, товариств з обмеженою відповідальністю.

У чому ж різниця акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю (адже, по суті, акціонерне товариство також є одним із різновидів товариств з обмеженою відповідальністю)? Головна відмінність полягає в тому, що в акціонерному товаристві акціонерний капітал, а в товаристві з обмеженою відповідальністю - пайовий. Однак є й інші відмінності. По-перше, СП у формі акціонерних товариств - переважно великі та середні підприємства, в той час як СП у формі товариств з обмеженою відповідальністю - малі і середні. По-друге, пайові свідоцтва на відміну від акцій не є цінними паперами, а відповідно і не обертаються на ринку. По-третє, якщо акціонер повинен тільки оплатити акцію, то у товаристві з обмеженою відповідальністю пайщик може бути зобов”язаний при певних обставинах вносити додаткові засоби в статутний фонд товариства. По-четверте, структура товариств з обмеженою відповідальністю є більш простою, вони звільнені від необхідності публікації балансів, рахунків по прибуткам і збиткам тощо. По-п”яте, товариства з обмеженою відповідальністю часто використовуються для створення об”єднань осіб, що добре знають один одного.

Розподіл відповідальності. Застосовуючи цей критерій, всі форми організації спільних товариств можна розділити на товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з необмеженою відповідальністю та командитні товариства (перехідна форма від товариств з необмеженою відповідальністю до товариств з обмеженою відповідальністю). В цьому випадку акціонерні товариства є одним із різновидів товариств з обмеженою відповідальністю.

Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) - форма організації підприємства, при якій його учасники несуть обмежену відповідальність в межах своїх вкладів. І ТОВ і акціонерне товариство мають багато спільних рис. Вони відповідають по своїм зобов”язанням всім майном, а вкладники ризикують зазнати втрат тільки в межах внеску.

Товариства з обмеженою відповідальністю мають ряд переваг, що обумовлює широке застосування даної форми в економічній практиці. ТОВ може бути створене з найменшою кількістю учасників і при значно менших витратах, тому часто невеликі і середні СП організовуються саме в такій формі.

Товариства з необмеженою відповідальністю (ТНВ) представляє собою таку форму організації підприємств, яка базується на особистій участі партнера у справах товариства. Часто в міжнародній економічній практиці такі товариства називають “об”єднанням осіб” (на відміну від ТОВ і акціонерних товариств як “об”єднань капіталів”) [40, c.40].

Можна виділити наступні основні риси товариств з необмеженою відповідальністю:

- партнери такого підприємства несуть необмежену відповідальність по зобов”язанням товариства (майнова відповідальність перед кредиторами є солідарною і необмеженою);

- власність ТНВ є спільною власністю партнерів;

- звичайно таку форму організації обирають малі і середні підприємства;

- статус ТНВ визначається в кожній країні по-різному;

- організаційна структура менш стійка, ніж у ТОВ.

Товариство з необмеженою відповідальністю може припинити своє існування з виходом одного з партнерів із підприємства.

ТНВ мають різні назви - товариства (партнерства), повні товариства, персональні товариства, звичайні товариства, повні товариства з необмеженою відповідальністю тощо. Головний недолік цієї організаційної форми СП полягає в тому, що партнери несуть і спільну, і роздільну відповідальність, що обумовлює невелике поширення цієї форми серед великих підприємств.

Практиці відомі випадки суміщення обмеженої і необмеженої відповідальності в рамках одного підприємства. Змішане підприємство може бути створене у формі командитного товариства. Згідно цій формі, в СП фіксуються два види учасників - одні з них несуть необмежену відповідальність (як в повному товаристві), інші - відповідають тільки в межах свого внеску (несуть обмежену відповідальність). Ще одна характерна риса командитного товариства полягає в тому, що відносини в ньому закріплюються угодою сторін. Командитисти не можуть приймати участь у веденні справ товариства, а мають право лише контролювати його діяльність. Крім того, до командитних товариств часто застосовують норми, які відносяться до товариств з необмеженою відповідальністю.

Отже, в рамках організаційного підходу до СП найбільш важливим є : критерій правового оформлення організації спільного підприємства і критерій розподілу відповідальності між партнерами. Перший дозволяє аналізувати економічну діяльність спільного підприємства в зв”язку з юридичним оформленням його організації. Відповідно до цього визначаються ступінь незалежності даного підприємства та юридичні рамки його функціонування. Другий критерій, безпосередньо пов”язаний з першим, дозволяє встановити, в якій мірі кожний з партнерів відповідає за діяльність і результати спільного виробництва, тобто встановлює їх межі і називає контрагентів реалізації власності [40, c.41].

В цілому систематизація спільних підприємств, з одного боку, відображає мотивацію як країн базування та приймаючих країн, так і безпосередніх партнерів, а з другого - дає змогу поглиблено проаналізувати процес створення та функціонування СП, методи, інструменти і специфіку їх регулювання.

1.3 Науково-методичні основи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності

Дослідження та узагальнення світового досвіду свідчить про наявність в цілому сформованої системи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності, що включає:

- адміністративні, економічні, соціально-психологічні та правові методи з пріоритетом останніх;

- сукупність форм та інструментів стимулювання та обмеження, що релізується на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях (рис.3).

Правові методи реалізуються через систему цивільного та процесуального права, арбітражну практику тощо з відповідним інституціональним забезпеченням. Адміністративні методи юридично визначають господарську суб”єктність, регламентують питання власності, процедури розв”язання суперечок в судовому порядку тощо. Економічні методи реалізуться через систему дотацій, кредитів, здійснення фіскальної політики. Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів.

Між методами регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності є очевидний взаємозв”язок із пріоритетом правових методів, зумовлений:

- їх оформленістю у конкретних документах, що дає можливість проводити відповідний аналіз;

- усталеністю і тривалістю нормативно-правової бази;

- значенням правових методів як основи для розвитку інших методів регулювання [22, c.34].



Рис.3. Система регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності [22, с.34].

У виданнях ООН “Національне законодавство і регулювання стосовно ТНК” за 1983 і 1986 рр. розглядаються наступні методи державного регулювання: “параметричні” і прямі, заохочувальні і обмежувальні, автоматичні і дискреційні методи державного регулювання [49, c.58].

Параметричний контроль за діяльністю суб”єктів зовнішньоекономічної діяльності проводиться у формі промислової, комерційної, валютної, кредитної політик, інвестиційних кодексів, законів, постанов і правил, що визначають рамки діяльності ТНК, спільних підприємств, реєстрації заявок про іноземні інвестиції.

Прямий контроль - це методи безпосереднього впливу на процес прийняття рішень ТНК. Він здійснюється централізовано, якщо державні органи приймають участь у процесі прийняття рішень на рівні підприємств. Це особливо важливо, коли національні партнери не здатні захистити свої інтереси в спільних з ТНК підприємствах, використати стимули, які надаються в рамках параметричного державного регулювання.

Серед прямого регулювання діяльності ТНК, що діють в рамках СП, виділяють наступні методи: включення в угоду про спільне підприємство пунктів про права іноземного партнера, забезпечення права вирішального голосу для національних партнерів, посилення уваги національних партнерів до деталей управлінських і технічних рішень.

Децентралізований прямий контроль здійснюється при передачі національним державним або приватним компаніям функцій контролю над спільним з ТНК підприємством.

Заходи державного регулювання поділяються на заохочувальні та обмежувальні.

Сучасними формами стимулювання іноземної інвестиційної діяльності для забезпечення пільгового режиму є: фінансово-кредитне та податкове, стимулювання інфраструктурного забезпечення та конкретних проектів, протекціоністські заходи (табл.3).

Таблиця 3 Форми стимулювання іноземної інвестиційної діяльності [22, с. 112].

Форми	Інструменти
1.Фінансово-кредитне стимулювання	1.1. Безпроцентні кредити 1.2. Пільгові кредити 1.3. Інвестиційні гарантії
2. Податкове стимулювання	2.1. Зниження ставки податку 2.2. Податкові угоди з іншими країнами 2.3. Зняття податків на реінвестиції 2.4. Безмитний імпорт обладнання та/або сировини 2.5. Прискорена амортизація 2.6. Податкові кредити
3. Стимулювання інфраструктурного забезпечення	3.1. Надання землі у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3.2. Надання будівель і споруд у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3.3. Субсидії на користування енергією 3.4. Транспортні гранти 3.5. Пільги щодо фракту
4. Стимулювання конкретних інвестиційних проектів	4.1. Гранти (цільове фінансування) ресурсо- і природозберігаючого обладнання 4.2. Гранти (цільове фінансування) проектів, орієнтованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів, покращення умов праці 4.3. Сприяння в проведенні техніко-економічних обгрунтувань проектів 4.4. Гранти (цільове фінансування) на проведення науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт
5. Протекціоністські заходи	5.1. Тарифи та нетарифні інструменти

Виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан і перспективи розвитку сфер і галузей, важливих для життєзабезпечення країни, виділяються галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі, де участь іноземного капіталу так чи інакше обмежуватиметься: безпосередня експлуатація природних ресурсів, стратегічні об”єкти виробничої інфраструктури, телекомунікації, супутниковий зв”язок, банківська і страхова сфери. Типовими інструментами обмеження іноземної інвестиційної діяльності є обмеження на частку іноземного інвестора в СП, ліцензії та дозволи, високі ставки податків, обмеження на репатріацію прибутку, прямі (галузеві) обмеження.

Обгрунтована обмежувальна політика забезпечує баланс між внутрішніми та зовнішніми джерелами інвестування у стратегічно важливих сферах та галузях, дозволяє цілеспрямовано проводити структурну перебудову національної економіки, захищає культурне середовище України від негативного зовнішнього впливу.

В різних країнах принципи ф інструменти стимулювання та обмеження зовнішньоекономічної діяльності застосовуються із врахуванням національних особливостей і пріоритетів.

За способом застосування виділяються: автоматичне заохочення чи обмеження певної господарської діяльності всіх однорідних підприємств у відповідності з твердо встановленими правилами та суб”єктивно-вольове або дискреційне (одиничне) застосування заохочувальних або обмежувальних заходів до конкретного підприємства, часто у формі виключення його з певного правила або суб”єктивного тлумачення останнього представниками держави [32, c.59].

На практиці застосовують одночасно і заохочувальні, і обмежувальні заходи державного регулювання діяльності ТНК та спільних підприємств.

Аналіз різних систем регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами:

1) прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;

2) регулювання сукупністю правових актів різних аспектів іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір одного із зазначених шляхів формування національної системи регулювання зумовлений роллю країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийняття єдиного законодавчого акта щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Законодавча база організації і діяльності спільних підприємств представлена в додатку 1.

Проте в цілому стабільним лишається перелік питань (об”єктів) регулювання : 1) визначення іноземного інвестора; 2) видів та форм іноземних інвестицій; 3) участь у власності; 4) трансферт прибутку іноземного інвестора; 5) вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора; 6) система інвестиційних пільг та обмежень; 7) гарантії шодо прав іноземного інвестора [22, c.35].

Одночасно реалізуються досить гнучкі підходи щодо варіантів регулювання кожного із цих питань залежно від стратегічної мотивації приймаючої країни.

До іноземних інвесторів належать, як правило: іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які не мають громадянства; вітчизняні громадяни, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації.

Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об”єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому вони визначаються однозначно, але можливі і варіації щодо деяких видів: інтелектуальні інвестиції, векселі, цінні папери, торгові марки тощо. Країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різноманітні переліки видів інвестицій.

Ключовим моментом взаємовідносин між різними формами здійснення іноземних інвестицій є питання участі у власності. Світова практика сформувала такі основні способи регулювання цього питання : збереження контролю над стратегічними галузями національної економіки; збереження деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності; обмеження частки іноземного інвестора у власності; часткове зняття обмежень превілейованим інвесторам; 100%-ва власність іноземного інвестора.

Регулювання репатриації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу обов”язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках приймаючої країни; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться, залежно від розміру інвестиції, прибутку, що отримується і регулюється як загальними правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітництво, так і спеціальними правилами. Крім того, можливі режими вільного руху капіталу.

Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора визначаються цілями приймаючої країни і реалізуються диференційовано за певними показниками (частка національного учасника, рівень передачі технології, масштаби діяльності, спрямованість ринку, можливість підготовки кадрів та нових робочих місць тощо).

Система інвестиційних пільг та обмежень включає: факторні пільги (субсидії підприємствам; гарантовані та пільгові позики; звільнення від податків; часткове повернення податків; прискорення амортизації); товарні пільги (тарифні і нетарифні імпортні бар”єри); спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора.

Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається із гарантій включення до національної системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій від заходів конфіскаційного характеру.

На міжнародному рівні (у міждержавних дво- і багатосторонніх угодах), як правило, регулюються такі питання: 1) визначення інвестицій та інвесторів; 2) умови увозу прямих іноземних інвестицій; 3) заохочення інвестицій; 4) загальні норми режиму; 5) переведення платежів; 6) вимоги до результатів господарської діяльності; 7) позбавлення інвестора прав власності; 8) розв”язання суперечок; 9) норми поведінки корпорацій [22, c.37].

При визначенні інвестицій та інвесторів вказуються не тільки вже існуючі форми інвестицій, а й ті, що можуть виникнути після укладення угоди. Фіксуються юридичні особи, які попадають до категорії “національних суб”єктів” кожної країни-учасниці угоди.

Умови ввозу прямих іноземних інвестицій чітко визначають систему як регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами національного права чи спеціальними режимами).