Міжнародні відносини в період зміцнення Версальського порядку і відновлення європейської рівноваги (1921-1928 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

162

Міжнародні відносини в період зміцнення Версальського порядку і відновлення європейської рівноваги (1921-1928 роки)

План

1. Конференція в Каннах, учасники, рішення

2. Створення Генуезької світової валютної системи, принципи її функціонування

3. Радянсько-німецькі відносини в 20--30-х роках XX століття

4. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин з середини 1920-х - до початку 1930-х років

5. Врегулювання рурського конфлікту

6. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Локарнська конференція 1925 року та її рішення

7. Німецько-радянський Берлінський договір 1926 року і прийняття Німеччини до Ліги Націй

8. Проблеми роззброєння. Пакт Бріана-Келлога. Підготовка Всесвітньої (Женевської) конференції з роззброєння, програми країн

1. Конференція в Каннах, учасники, рішення

6 січня 1922 року Верховна союзницька рада, зважаючи на російську пропозицію від 28 жовтня 1921 року про організацію міжнародної економічної конференції, скликала в Каннах спеціальну нараду-конференцію для вироблення умов майбутньої міжнародної економічної конференції. Учасники конференції в Каннах - Англія, Франція, Італія, Бельгія, Японія, США відрядили на нараду-конференцію лише спостерігача, Німеччину представляв спеціальний представник. Настанови учасників каннської наради-конференції звелися до наступного: 1) уряди країн Четверного блоку гарантують недоторканість іноземного капіталу і майна іноземців, їхніх прав та прибутків; 2) Радянська Росія визнає державні борги (в тому числі Денікіна, Колчака) та фінансові зобов'язання попередніх російських урядів, повну реституцію власності або компенсацію всієї власності іноземців, реформу поліції, правової і грошової системи, відмовляється від монополії на зовнішню торгівлю та від політичної діяльності Третього (комуністичного) Інтернаціоналу і комуністичної пропаганди.

Франція в особі А.Бріана запропонувала свій план щодо організації майбутньої міжнародної економічної конференції, який не передбачав жодних поступок щодо репарацій, та не запрошення Радянської Росії на економічну конференцію, доки вона не погодиться на відповідні попередні умови.

Французький план було відхилено, що коштувало А.Бріану посади прем'єр-міністра. Міністром закордонних справ Франції було призначено Луї Варту.

Варто наголосити на тому, що у руслі версальсько-вашингтонських договорів, які забезпечили відповідну стабільність міждержавних стосунків у Європі та світі, жодна із держав не наважувалася відкрито розладнати дорогою ціною завойований післявоєнний мир. Проте недосконалість системи повоєнних договорів стала відчутною у перші ж дні її функціонування. Вже у 1922 році Німеччина оголосила про свою неспроможність подальшої сплати репарацій, оскільки країна опинилася в стані глибокої економічної та фінансової кризи.

Особливої гостроти набирали проігноровані конференціями в Парижі й Вашингтоні економічні питання: а саме: відбудова економік, відновлення традиційних економічних зв'язків, сплати міжсоюзницьких боргів, репараційних платежів тощо. Тому творці версальсько-вашингтонської системи роблять спробу повною мірою полагодити їх на двох міжнародних конференціях: з 10 квітня по 19 травня 1922 року у Генуї та з 15 червня по 20 липня 1922 року у Гаазі, залучивши до участі в них також країни Четверного блоку й Радянську Росію без визнання її de jure. Конференції були досить представницькими. Так, наприклад, у Генуезькій конференції брало участь відповідно 29 європейських держав, Японія і 5 британських домініонів. Проте відмовилися від офіційної участі США, оскільки нова республіканська адміністрація оголосила про відновлення політики ізоляціонізму.

Радянську делегацію мав очолити В.Ленін, але через небезпеку замаху на його життя її очолив нарком закордонних справ Г.В.Чичерін, до складу якої входили відомі радянські дипломати: М. Литвинов, А.Іоффе, Л.Красін. По дорозі до Генуї радянська делегація відвідала Берлін, де провела переговори з німецьким канцлером Й.Віртом і міністром закордонних справ В.Ратенау. Радянська сторона сподівалася на встановлення з Німеччиною дипломатичних відносин. Вона запропонувала німцям " нульовий варіант ", тобто взаємну відмову від всіх боргових і майнових претензій. Але Німеччина тоді не пішла на підписання угоди з радянським урядом, вона ще сподівалася на компроміс з Антантою.

Конференція в Генуї обговорювала 4 групи питань: політичні, економічні, фінансові і транспортні, але практично робота конференцій звелась до висловлення претензій західними державами радянській Росії: повернення довоєнних боргів у 18 млрд. крб. золотом, у тому числі борги Колчака, Денікіна та інших керівників білогвардійських військ, та націоналізованої радянською владою іноземної власності: по суті це весь Донбас, бакинська нафта, більшість промислових підприємств Петербурга, залізниці; надання особливого режиму та права іноземцям засновувати у Росії підприємства, скасування державної монополії на зовнішню торгівлю. Керівники радянської делегації Г.Чичерін та М.Литвинов зажадали, у свою чергу, відшкодування збитків, завданих воєнною інтервенцією. За радянськими даними, вона становила 39 млрд. крб. золотом, надання Росії кредитів. За таких умов Радянська Росія зобов'язувалася сплатити борги упродовж ЗО років. Загалом на конференції склалася патова ситуація.

3 15 червня по 20 липня цього ж року в Гаазі відбулася ще одна конференція з питань російських боргів. Радянська делегація по-старому взамін на визнання боргів вимагала пільг для себе: позику на кілька мільярдів карбованців для будівництва заводів, визнання радянського уряду de jure. Тож на цій конференції, як і на попередній Генуезькій, згоди досягнуто не було.

2. Створення Генуезької світової валютної системи, принципи її функціонування

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин є валютна система. Розрізняють національну, регіональну та світову валютні системи, які активно взаємодіють, створюючи цілісну систему міжнародних валютних відносин.

Історично першими виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни, хоча й відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. її особливості визначаються ступенем розвитку і станом економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країни. Першою країною, яка сформувала національну валютну систему у XIX столітті, була Великобританія.

Національна валютна система -- це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи національної валютної системи визначаються національним законодавством. її структурними елементами є: національна валюта - грошова одиниця держави; валютний паритет як основа валютного курсу; режим курсу національної валюти; організація валютного ринку; національні органи, що обслуговують та регулюють валюти і відносини країни; умови обміну національної валюти та інші валюти, тобто конвертованість валюти.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки - банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні структури.

Світова валютна система -- це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Світова валютна система (її структура) складається з низки конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар - історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше у міжнародних розрахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). У 1970-х роках з'являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці: спеціальні права запозичення (СПЗ), екю та євро.

Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані у міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Це золото, вільнооборотні валютні запаси держав та міжнародні гроші.

Міждержавною угодою, укладеною в 1922 році на Генуезькій міжнародній економічній конференції, була юридично оформлена друга світова валютна система.

Генуезька світова валютна система за змістом була системою золотодевізного стандарту. Принципи її функціонування такі:

1. Основою Генуезької валютної системи було золото і девізи (іноземні валюти). На золотодевізному стандарті базувалися грошові системи ЗО країн. Національні кредитні гроші використовувалися як міжнародні платіжно-резервні засоби. За жодною із валют не було офіційно закріплено статус резервної валюти, лідерство в цій системі виборювали між собою фунт стерлінгів та долар СІЛА.

Збережені золоті паритети. Конвертація валют у золото здійснювалася як безпосередньо (США, Франція, Великобританія), так і опосередковано через іноземні валюти (Німеччина і ще ЗО країн).

Відновлювався режим валютних курсів, які вільно коливалися залежності від попиту і пропозиції.

Валютне регулювання здійснювалося у формі активної валютної політики шляхом прийняття рішень на міжнародних конференціях та нарадах.

З 1922 по 1928 роки у світі спостерігалася відносна валютна стабілізація, але через вплив низки факторів вона була нестійкою. Зокрема, нестійкість генуезької валютної системи була зумовлена тим, що замість золотомонетного стандарту були введені урізані форми золотого монометалізму, процес стабілізації валют розтягнувся на кілька років. Самі методи валютної стабілізації зумовили її хиткість. У більшості країн були проведені девальвації, причому у низці країн вони були близькі до нуліфікації (Німеччина, Австрія, Польща, Угорщина). У 1928 році французький франк було девальвовано на 80%. Лише у Великобританії у результаті девальвації в 1925 році був відновлений золотий вміст фунта стерлінга. Валютна стабілізація у світі, що склалася після 1922 року, була порушена світовою економічною кризою 1929-1930-х років. У результаті кризи зазнав краху один із головних принципів цієї валютної системи -золотодевізний стандарт, курс низки валют знизився на 50-84%, збільшилася приватна тезаврація золота, утворилася маса "гарячих" грошей, що стихійно переміщалися від однієї до іншої країни в пошуках надійного притулку.

Валютні суперечності призвели до валютної війни, що проводился такими засобами, як валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження та валютні блоки. У результаті кризи генуезької валютної системи виникло два валютні блоки. Валютний блок - це угруповання країн, залежних чому, валютному і фінансовому відношеннях від країни, яка очолює його, яка диктує їм єдину політику у сфері.

Головні валютні блоки - стерлінговий з 1931 року та доларовим з 1933 року - виникли після відміни золотого стандарту у

Великобританії і США. У червні 1933 року на Лондонській міжнародній конференції країн, які намагалися зберегти золотий стандарт (Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, пізніше Італія, Чехословаччина та Польща), створили золотий блок. Штучно підтримуючи золотий вміст своїх валют, учасники цього блоку зазнавали збитків від валютного демпінгу з боку країн, які девальвували валюти і відмінили золотий стандарт. Золотий блок поступово розпадався і з відміною в 1936 році Францією золотого стандарту перестав існувати як самостійний блок.

Все ж під час конференції в Генуї сталася непроста подія. Радянська Росія та Німеччина, перебуваючи у міжнародній ізоляції і прагнучи вийти з неї, підписали 16 квітня 1922 року в м. Рапалло (поблизу Генуї) мирний договір. Обидві держави відновлювали дипломатичні й консульські відносини, відмовляючись від взаємних фінансових претензій, тобто від сплати боргів та репарацій. Росія відмовилась від частини німецьких репарацій. Німеччина не наполягала на поверненні націоналізованих радянською владою німецьких підприємств; у торгівлі запроваджувався режим найбільшого сприяння.

Радянсько-німецькі переговори та підготовка Рапалльського договору стали для західних держав громом серед ясного дня. 10 квітня вони надіслали Німеччині ноту, в якій звинуватили її в порушенні каннських домовленостей, оскільки вона уклала таємну угоду з Росією. Вони виключили Німеччину з політичної комісії і 23 квітня заявили, що залишають за собою право вважати недійсними рапалльські пункти.

Генуезька та Гаазька конференції мали, попри їх безрезультативність, окрім Рапалльського договору, певне міжнародне значення: було зірвано спроби створити єдиний антирадянський фронт, радянську Росію визнано de facto і покладено початок визнання її de jure.

3. Радянсько-німецькі відносини в 20--30-х роках XX століття

Отже, укладення Рапалльського мирного договору між Радянською Росією та Веймарською республікою започаткувало активну, унікальну і багатоаспектну співпрацю між обома державами, ізольованими на міжнародній арені. Міжнародно-правова база радянсько-німецької співпраці після Рапалло була пролонгована. Так, 24 квітня 1926 року було підписано обома державами у Берліні договір про дружбу і нейтралітет терміном на 5 років, відомий в історії як Берлінський договір. Стаття №2 цього договору передбачала, що коли, незважаючи на мирну поведінку, одна із договірних сторін стане жертвою агресії з боку третьої держави, то інша договірна сторона дотримуватиметься нейтралітету. Відповідно до статті №3 обидві держави зобов'язувалися не вступати до коаліцій, які матимуть на меті фінансовий або економічний бойкот іншої сторони.

Вступ Німеччини 1926 року до Ліги Націй і отримання нею місця постійного члена Ради Ліги викликав серйозну пересторогу з боку радянського керівництва. Проте Німеччина запевняла, що захищатиме в Лізі серед іншого інтереси СРСР і чинитиме протидію антирадянським акціям. 24 червня 1931 року було пролонговано радянсько-німецький договір про дружбу та нейтралітет.

12 жовтня 1925 року Німечина та СРСР підписали торгівельну угоду та консульську конвенцію. Німеччина, яка у результаті Локарнської конференції інтегрувалася у європейську спільносту і з неї було знято обвинувачення за розв'язання Першої світової війни, більше всього прагнула ослабити підозри Радянського Союзу щодо своєї переорієнтації на Захід. У червні 1926 року держави підписали кредитну угоду: Німеччина зобов'язувалася надавати кредити СРСР під 9,4 відсотки річних. З іншого боку, керівництво Веймарської республіки До речі, німецький МЗС активно співпрацювало з фірмами, які торгували з СРСР і виконували радянські замовлення. Німецький посол у СРСР Дірксен (1929-1933 роки) повідомляв, що німецькі спеціалісти поставляють йому цінну інформацію про економічний потенціал радянської країни. Це стане згодом підставою для радянських служб безпеки щодо притягнення до судової відповідальності деяких німецьких спеціалістів.

Упродовж 1924-1928 років на території Радянської Росії німці побудували цілу низку військових заводів та об'єктів: під Липецьком - льотну школу та авіаційний полігон; у Філях - спільний радянсько-німецький авіаційний завод, який випускав суцільнометалеві літаки; під Казанню - танкову школу та полігон; під Саратовим - аерохімічну станцію для випробування хімічної зброї. Щоправда, після Локарно радянсько-німецька співпраця дещо сповільнилась з вини німецької сторони. Німеччина позбавила СРСР преференцій у кредитах і торгівлі, зрівняла його у правах з іншими європейськими країнами. До того ж мало значення також те, що наприкінці 1920-х років у СРСР розпочалися судові процеси, наприклад, "шахтинська справа" про саботаж буржуазних спеціалістів на шахтах Донбасу. Ця кампанія не обійшла стороною і німецького технічного персоналу: було заарештовано декількох німців-спеціалістів.

Нове пожвавлення співпраці СРСР і Німеччини припало на роки світової економічної кризи (1929-1933 роки). Так, радянські замовлення в Німеччині оцінювалися в 4 млрд. рейхс-марок. Між 1929-1932 роками вартість німецького експорту до СРСР подвоїлась. У 1932 році на Радянський Союз припадало 11 відсотків німецького експорту, а радянський експорт до Німеччини склав 46,5 відсотка від загального радянського експорту. 91 відсоток від загального німецького експорту до СРСР складали машини, вироби металургії, електротехнічна продукція. Зокрема, Німеччина поставляла СРСР 40 відсотків власного машинобудування.

Радянсько-німецька співпраця припинилася з приходом до влади в Німеччині А.Гітлера і відновиться наприкінці 1930-х років і особливо після укладення між СРСР та Німеччиною 23 серпня 1939 року договору про ненапад.

конференція канни роззброєння колективна безпека

4. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин з середини 1920-х - до початку 1930-х років

Упродовж п'яти років по завершенні Першої світової війни західний світ зумів справитись зі своїми негараздами, спричиненими світовим протистоянням. Насамперед відбудував і диверсифікував економіку відповідно до потреб мирного часу; придушив революційний рух і домігся політичної та економічної стабільності. На рубежі 1923-1924 років країни Заходу вступили у період економічної, політичної та міжнародної стабілізації (СІЛА - " проспериті "; у Великобританії - " рікавері "), який тривав по 1928 рік. За цей час практично всі західні провідні держави стрімко розвивалися, перевершили довоєнні економічні показники.

Найбільш далекоглядні керівники Заходу (щонайперше, Д.Ллойд Джордж) відгукнулися на заклик "громадянського миру" на зовнішньополітичній арені, проголошений В.Леніним під час реалізації непу і визнали СРСР de jure. Лише протягом 1924-1925 років 13 країн встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом: у 1924 році - Великобританія, Італія, Франція, Скандинавські країни, Австрія, Греція; з латиноамериканських держав - Мексика і Уругвай.

Укладення на компромісних засадах мирних договорів на Паризькій та Вашингтонській конференціях слугували становленню нової системи міжнародних відносин, названої Версальсько-Вашингтонською, і таким чином сприянню відповідної стабілізації міжнародних відносин. Разом з тим повоєнна система міжнародних відносин характеризувалась чималими нерозв'язаними суперечностями, пов'язаними з боротьбою провідних держав за домінування в Європі, за переділ сфер економічного та політичного впливу у світі. Так само неспроможність системи повоєнних домовленостей яскраво віддзеркалювалась у гіпертрофованих вимогах до Німеччини за Версальським договором та рішень Лондонської конференції 1921 року щодо репараційних виплат, які були завищені принаймні у три рази від фактичних втрат країн-переможниць.

Загалом у Версальсько-Вашингтонській системі можна виділити три провідні групи міждержавних суперечностей, які чітко проявились вже з середини 1920-х років: 1) розбіжності між Великобританією та Францією стосовно домінування в Європі; 2) суперечності між західноєвропейськими державами, з одного боку, та СІЛА - з другої, щодо гегемонії у світовій політиці; 3) суперечності між державами-переможницями та країнами-переможеними.

Перераховані суперечливі колізії будуть визначальними у міжнародній проблематиці 1920-х років, а саме: у розв'язанні репараційної проблеми, створенні у Європі системи колективної безпеки та теоретичних й практичних підходах до процесу роззброєння.

Важливою і складною міжнародною проблемою, точніше, комплексом проблем, були питання про репарації з Німеччини і контроль за їх виплатою. Відомо, що репараційні питання через наявність різних підходів країн-переможниць не були розв'язані на Паризькій мирній конференції.

20 червня 1920 року конференція союзників у Булоні направила Німеччині ноту, в якій від Німеччини вимагалося сплатити протягом 42 років 269 млрд. золотих марок репарацій. Будь-які прохання про перегляд цієї суми заздалегідь відхилялися. Німеччина відкинула булонську ноту, сподіваючись на поступки. Ці розрахунки були не зовсім безпідставними: у червні 1920 року Антанта дала згоду на збільшення чисельності поліції в Німеччині й незабаром погодилася на скликання нової конференції з репараційного питання для розгляду німецьких вимог.

Для цього було скликано спеціальну конференцію в Спа (Бельгія) 5-6 липня 1920 року, на якій були представлені країни Антанти та делегація Німеччини.

Німецькі представники запевнили, що вони збираються виконувати рішення договору, однак під час обговорення питань із роззброєння, покарання військових злочинців, постачання вугілля та репарацій німці спробували використати дискусії між союзниками для саботажу Версальських угод. Німецька делегація намагалася довести, що Німеччина нібито вже виконала зобов'язання з роззброєння і прагне зберегти армію чисельністю понад 100 тис. осіб та озброєння понад встановлену межу для боротьби проти революційного руху. Проте країни-переможниці відмовилися надати дозвіл Німеччині мати "для боротьби проти більшовизму" рейхсвер чисельністю 200 тис. осіб, авіаційні частини та важку артилерію. На обговоренні питання про постачання вугілля виступив "король вугілля та сталі" Г.Стіннес, який боявся, що лотаринзька сталеливарна промисловість, отримавши німецьке вугіля та кокс, стане небезпечним конкурентом для німецьких промисловців; щоб завадити цьому, він ладен був піти на ризик окупації Руру аби відстояти інтереси власної групи. Крім того, німецька делегація дала зрозуміти, що країни-переможниці повинні взяти до уваги фінансове та економічне становище Німеччини, бо швидке зростання заборгованості могло звести нанівець платоспроможність Веймарської республіки. Однак це не було враховано.

Загалом учасники конференції у Спа змогли домовитись лише про процентне співвідношення виплат Німеччиною репарацій союзникам, а не про остаточну суму. Франції належало 52 відсотки німецьких репарацій (на 6% менше, ніж вона планувала), Великобританії - 22 (на 8% менше, ніж вона вимагала), Італії - 10, Бельгії - 8, Японії - 0,75, Португалії - 0,75, Греції, Румунії і Югославії, які не були представлені на конференції, - 6,5 відсотка.

Так само на конференції у Спа було підписано протокол про репарації, згідно з яким Німеччина повинна була взяти на себе зобов'язання про постачання в найближчі півроку по 2 млн. т вугілля на місяць. Відтепер ці постачання оплачувалися одержувачами вдвічі дорожче. Це було певною поступкою Німеччині, але у разі невиконання цього зобов'язання, як і вимог про роззброєння, союзники залишали за собою право введення військ у долину р. Рур.

Проте німці не бажали виконувати постанови конференції у Спа, тому Франція 31 грудня 1920 року виступила із заявою протесту, однак німці продовжували саботаж політики роззброєння.

До 1921 року Німеччина сплачувала країнам-переможницям 20 млрд. золотих марок: 5 млрд. готівкою, а решта -- товарами, кораблями торгівельного і річкового флоту, цінними паперами;

постачала упродовж 10 років союзників вугіллям та хімічною продукцією. У відповідності до статті 116 статті Версальського договору право на репарації отримувала і Росія. Також було збережено і за США право на отримання її частки репарацій.

На черговій Лондонській конференції (21 лютого - 14 березня 1921 року) знову постало репараційне питання. Міністр закордонних справ Німеччини Сіменс відмовився прийняти загальну суму репарацій у розмірі 226 млрд. марок, запропонувавши 50 млрд., із яких 20 млрд. було начебто виплачено. Крім того, було заявлено, що Німеччина визнає борг у 50 млрд. марок лише у разі зняття обмежень щодо німецької торгівлі й отримання позики. Так само Верхня Сілезія внаслідок плебісциту мала увійти до складу Німеччини.

Голова англійської делегації Д.Ллойд Джордж категорично відмовився це визнавати, наголосивши на запровадженні санкцій - зайнятті рурських міст. З березня 1921 року учасники конференції висунули Німеччині ультиматум щодо видачі військових злочинців, сплати 20 млрд. марок репарацій та роззброєння. У разі відмови союзники погрожували окупувати міста Дюссельдорф, Дуйсбург, Рурорт, що згодом буде зроблено Францією. Натомість 10 березня цього ж року Німеччина звернулася до Ліги Націй зі скаргою, однак, зазнавши невдачі, вирішила звернутися за сприянням до США. Нота американців від 22 квітня 1921 року свідчила про відмову в посередництві з репараційного питання. Однак американці були зацікавлені у справедливому розв'язанні цього питання, оскільки від цього залежала певною мірою сплата європейськими країнами боргів Вашингтону. Так само правлячі кола США прагнули до стабілізації німецької грошової одиниці, вбачаючи в цій сфері об'єкт вкладення своїх капіталів.

27 квітня 1921 року комісія з репарацій прийняла за ініціативою Великобританії одностайне рішення щодо сплати Німеччиною репарацій у розмірі 132 млрд. золотих марок (33 млрд. дол.), що втричі перевищувало реальні збитки, зі сплатою упродовж 37 років (до 1958 року) та встановлення 26% податку з усієї суми експорту. Щорічні платежі мали скласти 3,5 млрд. золотих марок. Перший внесок Німеччині необхідно було сплатити станом на 31 серпня 1921 року і він становив 1 млрд. золотих марок. Конференція схвалила це рішення.

5 травня німецькій делегації вручили ультиматум із вимогою визнати нову репараційну суму із застереженням: якщо Німеччина на це не погодиться, то 12 травня 1921 року союзники почнуть окупацію Руру. Одночасно в лондонському ультиматумі від Німеччини вимагалося виконання постанов Версальського договору про роззброєння та покарання військових злочинців. Слід наголосити, що іще 4 травня 1921 року кабінет Ференбаха після мирних намагань заручитися підтримкою США подав у відставку. За період діяльності цього кабінету Німеччина повинна була сплатити репарації у розмірі 20 млрд. марок, однак сплатила лише 2,6 млрд. 10 травня канцлером Німечини став прихильник "політики виконання", лідер партії Центру Й.Вірт, якому завдяки голосам депутатів від партій Центру, СДПН, НСДПН, деяких депутатів НДП та ННП вдалося домогтися більшості у парламенті. Пізніше до цього коаліційного кабінету увійшли ще троє представників Центру, троє - соціал-демократів, двоє - Німецької демократичної партії та двоє безпартійних, у тому числі міністр "відновлення" В.Ратенау.

Таким чином, у правлячих колах республіки сформувалася "політика виконння", яка, проте, зовсім не означала припинення саботажу постанов Версаля. Політичним кредо В.Ратенау була орієнтація на монополістичний капітал США, з яким він як представник найбільшого німецького концерну "АЄН" підтримував тісні стосунки. Якраз тоді почали створюватися у Німеччині нові американо-німецькі картелі. Американо-німецьке співробітництво сприяло підписанню 25 серпня 1921 року мирного договору між Німеччиною та США. Цей договір був надзвичайно важливим для Німеччини: він припиняв стан війни між обома державами, сприяв відновленню дипломатичних і економічних відносин. Так, першим послом Німеччини у США був один із директорів концерну Крупа О.Вітфельд.

Німецьке керівництво погодилось на умови Лондонської конференції, а також ще на одну умову країн-переможниць: у разі неприйняття цих умов союзники надавали собі право окупації Руру. Рейхстаг проголосував за пред'явлений ультиматум.

Франція поступилася союзникам у репараційному питанні, натомість коли у 1920 році німецькі війська були введені до Руру під приводом боротьби з анархією, французькі війська окупували частину німецької території - міста Дуйсбург, Рурорт і Дюссельдорф. Велика Британія вчинила протест.

Одночасно відновлювалися економічні відносини з англійськими і французькими фірмами. Так, 6 жовтня 1921 року у Вісбадені було підписано угоду Ратенау-Лушера про врегулювання репараційного питання між Німеччиною та Францією. Угода передбачала використання принципу арбітражного розгляду; вартість поставок сплачувала Німеччина в рахунок репараційних платежів. Проте лише 35% вартості цих поставок записувалися на рахунок репараційних поставок, решту сплачували готівкою французькі замовники. На випадок, якщо б вартість готового постачання була меншою, ніж 1 млрд. марок, то відсоток, записаний у рахунок репарацій, мав бути підвищений із 35 до 45. Після 1 травня 1926 року уся вартість поставок зараховувалася на рахунок репарацій, які Німеччина повинна була сплатити протягом 15 років. До 6 грудня 1921 року Німеччина пообіцяла повернути Франції все її майно.

Відомий англійський економіст Дж.Кейнс, учасник Паризької конференції, опублікував у 1924 році книгу "Економічні наслідки Версальського мирного договору", в якій доказує абсолютну неспроможність репараційних постанов. За його підрахунками, фактичні збитки, нанесені війною державам-переможницям, не перевищували 42 млрд. золотих марок.

Проте реалізація репараційного питання ускладнилась тим, що Німеччина опинилася після Першої світової війни у надзвичайно скрутному фінансовому становищі. Починаючи з 1921 року, марка стрімко девальвувала: 1 долар дорівнював у 1914 році чотирьом маркам, у 1921 - 75, у 1922 - 400, в грудні 1923 року - 4,2 трлн. марок. Треба врахувати і той факт, бізнесові кола Німеччини, не бажаючи сплачувати репараційні платежі, розпочали політику "втечі капіталів" закордон. Ще 1 липня 1920 року Верховна рада Антанти отримала меморандум 22 представників великого німецького капіталу з вимогою зменшити репараційні зобов'язання через неплатоспроможність Веймарської республіки.

Керівництво Веймарської республіки також ефективно використовувало у своїй політиці пом'якшення репараційних вимог суперечності, які точилися між Францією та Англією у контексті їхніх підходів щодо повоєнного облаштування. Так само укладення Рапалльського договору з Радянською Росією ефективно використовувалось Німеччиною як метод відповідного тиску на провідні європейські країни у питанні репарацій.

Упродовж 1922 року керівники німецького уряду неодноразово зверталися до країн Антанти зі заявами про неможливість здійснювати репараційні платежі за 1921 рік і проханням надання мораторію на їхню сплату та отримання міжнародного кредиту. Водночас уряд В.Куно відкинув "політику виконання" Версальського договору і проголосив проведення "політики катастроф" , тобто відкритого саботажу репараційних зобов'язань. 7 червня 1922 року газета Стіннеса "Deutsche Allgemeine Zeitung" запропонувала свої умови сплати репарацій, а саме: звільнення від військ союзників усіх зайнятих територій, зокрема Саарського басейну; відмови від 26% збору із зовнішньої торгівлі, надання Німеччині права вільної торгівлі з Данцигом. На думку Стіннеса, окупація Руру могла бути корисною Німеччині, адже вона сприяла загостренню стосунків між Великобританією та Францією, отже, й англо-німецькому зближенню, і з часом привела б до скасування репарацій. Цей план лежав в основі " політики катастроф", на шлях якої Г.Стіннес штовхав німецьку дипломатію з часів конференції у Спа 1920 року. Проте цьому перешкоджав В.Ратенау -- прихильник "політики виконання".

Англійський прем'єр-міністр Д.Ллойд Джордж не заперечував щодо запровадження для Німеччини мораторію на сплату репарацій. Франція в особі Р.Пуанкаре погоджувалась з таким рішенням за умови, що рурські шахти Німеччини будуть віддані під заставу союзникам. Він започаткував у такий спосіб нову політику - "політику продуктивної застави". У 1922 році відбулося у Лондоні дві конференції з приводу німецьких заяв щодо запровадження мораторію на сплату репарацій. Англія виступила проти французької політики "продуктивної застави" і зажадала з метою досягнення поступливості Франції сплати нею військового боргу. Натомість Р.Пуанкаре заявив, що виплата боргу перебуває у прямій залежності від отримання німецьких репарацій. Згоди не дійшли.

В серпні 1922 року в ультимативній формі французька дипломатія зажадала виконання репараційних платежів під загрозою депортації німців з Ельзасу і Лотарингії, встановлення митного кордону по Рейну з включенням Рурської області, контролю над державними копальнями і лісами та надання переможеним кранам 60% частки хімічної промисловості окупованих районів і 20% вивізного мита у рахунок репарацій. Цей ультиматум викликав неабиякі суперечки між Францією та Великою Британією.

На останній конференції, яка відбулася у Парижі 2 січня 1923 року, Франція за підтримки Бельгії та Італії, незважаючи на протести Великобританії, вирішила розпочати окупацію Руру. До того ж 9 січня 1923 року репараційна комісія, у якій провідну роль відігравала Франція, констатувала умисне невиконання Німеччиною зобов'язань з поставки їй вугілля у рахунок репарацій.

5. Врегулювання рурського конфлікту

Через день, 11 січня, франко-бельгійські війська ввійшли у Рур. Того ж дня Палата депутатів французького парламенту схвалила дії прем'єр-міністра Р.Пуанкаре: "за" - 452 голоси і "проти" - 72 (переважно соціалісти та комуністи). Необхідно пам'ятати, що Рурська область (м. Ессен) вважається серцем німецької індустрії. Хоча тут, на окупованій французами території, проживало всього 10% населення Німеччини, проте у цьому регіоні вироблялося 40% заліза, 70% чавуну, видобувалося 88% вугілля. Своєю акцією французьке керівництво переслідувало подвійну мету: 1) Забезпечення виплати репарацій шляхом відрахувань з рурської промисловості; 2) Примусити Німеччину шляхом тиску на її економіку поводитись відповідно до інтересів союзників.

Німецький уряд, відчувши підтримку громадськості, негайно заявив протест щодо франко-бельгійської окупації Руру і наказав робітникам та службовцям регіону вдатися до політики "пасивного опору", тобто не працювати і не виконувати накази окупантів. До того ж "пасивний опір" серед рурців розпочався вже сам по собі. Згодом до рурських робітників приєдналися підприємці. Уряд Німеччини виплачував трудящим області за простої платню. Інколи пасивний опір обертався в активний у вигляді диверсій, наприклад, висадки у повітря ешелонів окупаційних військ. Німеччина також саботувала всі поставки у рахунок репарацій.

Однак пасивний опір не дуже дошкуляв окупаційній владі: вона розпорядилася відрядити до Руру французьких та бельгійських залізничників та шахтарів, запровадила нові гроші, так званий "франк управління", депортувала із окупованої зони 145 тис. найбільш неспокійних німців.

Таким чином, тактика "пасивного опору" з боку Німеччини не досягла своєї мети. Більше того країну вразила галопуюча інфляція, уряд не зміг виплачувати рурцям не зароблені ними гроші. У цих умовах робітники Руру почали повертатися до своїх робочих місць, боячись, що їх витіснять привезені французи та бельгійці. До фінансової кризи додалася політична, яка віддзеркалилася у перманентній зміні урядів, та сепаратистський рух у Рейнській області. За безпосередньої підтримки французів в Аахені та Кобленці були проголошені "Рейнська республіка", у Шпейєрі - "Пфальцька республіка". Восени 1923 року Франція та Бельгія спорудили митні бар'єри між окупованими територіями та Німеччиною, яка таким чином позбулася можливості збору податків у цих районах.

Восени 1923 року ситуація у Німеччині ускладнилась тим, що кампанія "пасивного опору" переросла у революційну кризу. Робітничі страйки охопили майже всі райони країни: Саксонію, Тюрінгію, Гамбург. Активізувалися також і праві ультранаціоналістичні сили. 8 листопада 1923 року в Мюнхені відбувся нацистський путч (" пивний путч"), очолюваний А.Гітлером, який, щоправда, був придушений, а самого Гітлера ув'язнили. Було очевидним, що Німеччина входить у період хаосу і некерованості.

У серпні 1924 року німецький уряд після відставки В.Куно очолив керівник Німецької народної партії Густав Штреземан (1878-1929), поміркований націоналіст, який до того ж мав підтримку серед промислових кіл країни. У зовнішній політиці перед новим канцлером постало завдання віднайти базу для все-загального діалогу з проблем, що виникли між переможцями та переможеними після укладення Версальського договору. Він правильно розрахував, що самі французи невдовзі переконаються: на основі військового контролю над зруйнованою німецькою економікою репарацій не отримати. Штреземан також виходив із того, що Англія, не зацікавлена в абсолютному пануванні Франції в Європі, не буде виступати проти економічних методів розв'язання проблеми. Тому, зробивши ставку на економічну логіку, канцлер Веймарської республіки, змирившись з тим, що Лондон не бажає заради Рурської області ставити під загрозу свої стосунки з Францією у рамках Антанти, припинив 26 вересня 1924 року так званий "пасивний опір" у Рурі.

Так само з'ясувалося, що окупацією Руру Франція не досягла поставленої мети. Витрати на отримання окупаційних сил у Рурі виявилися високими і склали на осінь 1923 року 1 млрд. франків, тобто перевищували за обсягом невиплачені Німеччиною репарації. У країні розпочалася фінансова криза, падіння франка та інфляція, яку перебороти без зовнішніх запозичень було важко. Восени 1923 року Франція вимушена була звернутися до США з проханням про надання їй короткотермінового кредиту. Це при цьому, що Париж не розрахувався ще з воєнними боргами з Вашингтоном. Наближались також парламентські вибори, на яких французькі ліві прагнули використати на свою користь невдачі, пов'язані з "рурською авантюрою".

В цих умовах Франція та Бельгія під тиском США та Англії погодилися винести репараційне питання на міжнародний рівень. Нагадаємо, що США в особі державного секретаря Юза ще у вересні 1922 року, прагнучи попередити загострення франко-німецького конфлікту, запропонували передати репараційне питання на розгляд міжнародного комітету незалежних фінансових експертів. Штати мали конкретний інтерес щодо позитивного розв'язання репараційної проблеми, оскільки від отримання репарацій залежала сплата європейськими країнами воєнних боргів США. Ще 18 червня 1923 року Англія уклала зі Сполученими Штатами так звану угоду Болдуїна-Меллона, за якою вона зобов'язувалася сплатити свої борги Америці упродовж 62 років. Франція підписала аналогічні договори зі США і Англією лише в 1926 році, а ратифікувала їх у 1929 році. Загалом упродовж 1923-1926 років СІЛА уклали ще з іншими європейськими країнами 11 угод про борги часів Першої світової війни, за якими суми боргових платежів скорочувалися у середньому на 51% , а терміни їхніх виплат збільшувалися з 25 до 62 років, проценти знижувалися з 4,25 до 3,3-0,4%.

В січні 1924 року було створено два комітети експертів. Перший очолив американець Чарльз Дауес, генерал у відставці і тісно пов'язаний з банком Дж.П.Моргана, майбутній віце-президент США. До його складу входили від США Т. Ламонт, Г.Гувер (майбутній президент США), А.Гарріман; від Німеччини -президент Рейхбанку Я.Шахт, а також представники англійських та інших банків. Завдання першого комітету експертів полягало у вивченні репараційної проблеми і визначенні шляхів і методів її розв'язання на основі розробки заходів зі стабілізації економіки і валютної системи Німеччини та встановлення нової схеми погашення репараційних платежів. Другий комітет, який мав на меті підрахунок суми американських капіталів, які позичила Європа, та рекомендацію заходів щодо їхнього повернення, очолив відомий англійський фінансист Реджинальд Маккенна.

Для остаточного схвалення рекомендацій обох комітетів було скликано у Лондоні з 16 липня по 16 серпня 1924 року спеціальну конференцію за участю союзних держав та США. В якості офіційного рішення учасники конференції затвердили доповідь першого комітету, який отримав назву "плану Дауеса". Представників Німеччини (канцлер В.Маркс, міністр закордонних справ Г.Штреземан) було запрошено для ознайомлення з планом Дауеса. 29 серпня рейхстаг ратифікував план Дауеса, який став чинним з 1 вересня 1924 року.

Друге питання, яке обговорювалося на Лондонській конференції, стосувалося термінів виведення франко-бельгійських військ з Руру. Ще 23 листопада 1923 року шахтовласники Руру і франко-бельгійська комісія підписали угоду про поставки вугілля Франції та початок евакуації франко-бельгійських військ з німецької території. Франція пов'язала на конференції питання виведення військ з питанням отримання нею гарантій своєї безпеки. Це було нагальним для Франції ще і тому, що союзницька інспекція виявила у Німеччині досить тривожні прикмети: приховування зброї, зберігання на заводах Круппа обладнання для виготовлення важкої артилерії, намагання відродити генеральний штаб тощо. Незважаючи на те, що на конференції було визначено остаточний термін виведення французьких та бельгійських військ з Руру - до 1 січня 1925 року, фактично евакуація франко-бельгійських військ завершилася 31 січня 1926 року після укладення Рейнського гарантійного пакту.

Основні положення плану Дауеса були такими: 1) Для стабілізації німецьких фінансів та економіки Веймарській республіці надавалася міжнародний позика у 800 млн. золотих марок; 2) Загальна сума репарацій, встановлена Лондонською конференцією 1921 року, не змінювалася, не вказувався також прикінцевий термін її сплати, зате змінювалися щорічні репараційні внески: у 1924 році Німеччина повинна була сплатити 1 млрд. марок, у наступні 3 роки - по 1,7 млрд., а з 1928 року -по 2,5 млрд. марок. Таким чином, щорічні внески були зменшені за планом Дауеса у порівнянні з рішеннями Лондонської конференції 1921 року у 2 рази; 3) Визначалися основні джерела погашення репарацій: відрахування з державного бюджету (йшлося про підвищення цін на товари широкого вжитку, тобто запровадження акцизу - побічного податку, який включався в ціну товарів або послуг) та з прибутків промислових підприємств і залізниць (шляхом підвищення залізничних тарифів). На частку великого бізнесу припадало загалом близько 50% репараційних платежів; 4) Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6% з яких, тобто 960 млн. марок, щорічно повинні були переказуватися до репараційного фонду; 5) Репараційна комісія, очолювана французьким представником, ліквідовувалася, натомість встановлювалася посада репараційного Генерального комісара (першим на цій посаді був американець П.Джільберт), якому належав контроль за відновленням німецької промисловості і фінансів, а також за своєчасною виплатою репарацій; 6) Так само створювався Емісійний банк, який не підпорядковувався німецькому уряду. Таким чином, прямо чи опосередковано вся економіка Німеччини була поставлена під американо-англійський контроль; 7) Посаду голови

Трибуналу з репараційних спорів повинні були обіймати лише американські представники.

Отже, врегулювання репараційної проблеми шляхом прийняття плану Дауеса ознаменувало значне ослаблення Франції, яка вимушена була відмовитись від силового варіанту розв'язання цього питання і тим самим від претензій на панівне становище в Європі. Вона позбавлялася права самостійного застосування санкцій у випадку невиконання Німеччиною репараційних платежів і до того ж зобов'язувалася у річний термін евакуювати свої війська з Руру. Таким чином, Франція, проводячи політику, спрямовану на збереження Версальського status quo, переходила від наступальної до оборонної політики, суттєво ослабляючи своє домінуюче становище на європейському континенті.

Натомість план Дауеса був досить сприятливим для Німеччини. Окрім того, що він запровадив новий, більш полегшений, порядок виплати репарацій, відкрив зручні умови для іноземного інвестування німецької економіки. Так, за час дії плану Німеччина отримала понад 21 млрд. марок довготермінових кредитів (на частку США припадало 70% цих кредитів, Англії -10% , Голландії - 14%), а виплатила репарацій на суму в 7,5 млрд. марок, тобто отримані кредити втричі перевищували виплачені репараційні платежі. Саме іноземні капіталовкладення стануть у перспективі потужною базою відродження та нарощування Веймарською республікою своєї військово-промислової потуги. Американський сценарій розв'язання репараційної проблеми, підтриманий Англією, привів до зміцнення міжнародних позицій цих двох країн. До того ж, інвестуючи німецьку економіку, США та Англія отримували досить суттєві економічні вигоди, оскільки їхні капіталовкладення в німецьке господарство приносили прибуток у 9% річних (за середньоєвропейської норми - 6,5%).

Нарешті, новий репараційний план на певний час сприяв стабілізації Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, водночас підготував умови для її подальшої руйнації. З одного боку, план Дауеса зміцнив економічну сторону Версальської системи, а з другого, сприяв пришвидшеному відродженню Німеччини, а разом з тим її претензій на ревізію цієї системи. Берлін, заохочений планом Дауеса, вже у вересні 1924 року зробив заяву про необхідність прийняття його до Ліги Націй і надання йому постійного місця в Раді, про зняття з нього відповідальності за розв'язання війни, про перегляд воєнних статей Версальського договору. В грудні цього ж року німецький уряд повторив цю вимогу. Англія була готова задовольнити домагання Німеччини в обмін на гарантії з її боку недоторканості західних кордонів. Лондон пропонував укласти гарантійний пакт про додержання територіального status quo на Рейні. США також підтримували цю ідею.

6. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Локарнська конференція 1925 року та її рішення

Другий вузол суперечностей Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин 1920-х років полягав у забезпеченні миру та європейської безпеки, іншими словами, в збереженні status quo після Паризької конференції 1919-1920 років.

Серед європейських країн, які виступали найбільшими поборниками повоєнного status quo, були новоутворені країни, Франція та ті, які отримали нові території у результаті повоєнного облаштування. Це - Польща, Чехословаччина, Румунія, Югославія.

З-поміж цих країн особливе місце належить Франції, яка, отримавши після Першої світової війни низку вже відомих економічних та політичних переваг, утвердила своє провідне місце в Європі і сподівалася на довготермінову перспективу свого статусу. Проте Франція могла залишатися сильною лише до тих пір, поки Німеччина буде слабкою. Утримати таке співвідношення сил між Францією та Німеччиною тривалий час виявилось неможливим, оскільки економічні потенціали цих двох країн були не на користь переможниці Франції. До того ж французькі керівники забували, що вони не єдині переможці у війні. Англія зовсім не збиралася віддавати всі плоди перемоги в руки Франції. Так само переможена Німеччина не хотіла миритися з післявоєнним status quo. Для німецької дипломатії було головним не допустити англо-французького альянсу, спрямованого проти Німеччини, і створити таку систему відносин, яка, опираючись на єдину договірно-правову базу, включала б в якості рівноправних партнерів як переможців, так і переможених у світовій війні.

У цих умовах французька дипломатія з метою підтримання власного пріоритету та "європейського порядку" вдалася до формування профранцузького союзу східноєвропейських, так званих "тилових", країн, своєрідного "санітарногокордону", спрямованого проти Німеччини та Радянського Союзу. Вона підтримала створення Малої Антанти - військово-політичного блоку трьох держав: Чехословаччини, Румунії і Югославії. Упродовж 1920-х років Франція також підписала з цими країнами договори про дружбу і співпрацю: з Чехословаччиною у 1924 році, з Румунією - у 1926, з Югославією - у 1927. Вона ж посприяла підписанню у 1926 році союзного договору між Польщею і Румунією.

Проте в цій царині Франція зустрілася з протидією Англії, яка, дотримуючись політики балансу сил в Європі, плекала плани створення під своєю егідою блоку балканських країн, та фашистською Італією, яка, проголосивши гасло створення "Великої Римської імперії", уклала у другій половині 1920-х років з цими та іншими країнами низку договорів (з Румунією у 1926 році про "дружбу і сердечну співпрацю", за яким Італія визнавала анексію Румунією Бессарабії; у 1927 році Римський договір "про дружбу і узгоджувальну процедуру" з Угорщиною, секретні статті якого передбачали надання допомоги у переозброєнні угорської армії та у перегляді Тріанонського договору 1920 року; у 1927 році "Тіранський пакт" з Албанією з умовою спільних дій на випадок "неспровокованої війни" проти одного із учасників договору, за якої ініціатива "спільних дій" проти третьої держави повністю належала Італії).

У лютому 1925 році Великобританія в особі свого міністра закордонних справ Остіна Чемберлена оприлюднила свій варіант європейської системи безпеки, складовими частинами якого було: укладення багатостороннього договору про гарантії територіального status quo на Рейні та прийняття Німеччини до Ліги Націй. Цим Лондон переслідував декілька завдань: інтеграція Німеччини до західноєвропейської спільноти і повоєнної системи міжнародних відносин на паритетних з Францією засадах, недопущення тісної німецько-радянської співпраці, заспокоєння Франції у контексті вірогідного німецького реваншизму на її східних кордонах.

Німеччина одразу заявила про готовність брати участь у британському плані європейської системи безпеки, направивши французькому прем'єр-міністру Є.Єрріо відповідний меморандум і повідомивши водночас СРСР про те, що "вступ до Ліги Націй не означає об'єднання з Малою Антантою проти нього". У серпні цього ж року Франція також погодилася на план Англії за умови вступу Німеччини до Ліги Націй.

Нова британська програма системи європейської безпеки стала предметом обговорення на Локарнській конференції з 5 по 16 жовтня 1925 року за участю 7 країн: Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Польщі, Чехословаччини. Вперше після світової війни переможена Німеччина брала участь у міжнародній конференції на паритетних засадах, а Франція зустрілася з серйозною протидією своїм планам з боку тандему Англії та Німеччини. Інтереси Франції представляв міністр закордонних справ Арістид Бріан (1862-1932), який упродовж семи (1925-1932) років очолював МЗС Франції. Він відстоював на конференції беззастережне право своєї країни на введення військ у Рейнську демілітаризовану зону на випадок німецько-польської війни та підписання договорів про гарантії не тільки західних (з Францією та Бельгією), але й східних кордонів Німеччини (з Польщею та Чехословаччиною). Проте зазнав поразки у протиборстві з Чемберленом-Штреземаном. У результаті досягли згоди щодо компромісних рішень і Франція вимушена була погодитися на одинакові умови з Німеччиною.

У Локарно були парафовані декілька документів, головним з яких є Рейнський гарантійний пакт (його ще називають Західний пакт або Локарнський договір). Він набрав чинності 1 грудня 1925 року і передбачав, що учасники договору - Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія та Італія зобов'язуються гарантувати "індивідуально і колективно" збереження територіального status quo: недоторканість франко-німецького і німецько-бельгійського кордонів, встановлених Версальським мирним договором, а також дотримання його статей щодо демілітаризованої Рейнської зони. Головними гарантами непорушності західних кордонів Німеччини виступали Великобританія та Італія. Франція, Бельгія і Німеччина брали на себе зобов'язання не нападати і не воювати один проти одного. Спірні питання врегульовувались у відповідності з арбітражними угодами (між Німеччиною, з одного боку, та Францією і Бельгією, з кожною окремо, з другого), підписаними одночасно з Рейнським гарантійним пактом. У випадку недотримання однією з країн взятих зобов'язань інші учасники Пакту надавали необхідну допомогу тій країна, проти якої спрямовано "неспровокований акт агресії".