Міжнародні відносини в період зміцнення Версальського порядку і відновлення європейської рівноваги (1921-1928 роки)

Німеччина відмовилась фіксувати й гарантувати непорушність своїх східних кордонів, тобто кордонів з Польщею та Чехословаччиною. Таким чином, Німеччина, гарантуючи західні кордони, не визнала свої територіальні втрати на сході. Натомість були підписані дві двосторонні конвенції про арбітраж (звернення до суду Ліги Націй) між Німеччиною, з одного боку, та Польщею, Чехословаччиною, з другого (з кожною окремо) на випадок можливих прикордонних суперечок.

Франція, програвши у питанні гарантій східних кордонів Німеччини, активізувала свою співпрацю з Чехословаччиною, Румунією та Югославією у рамках договорів про дружбу і співпрацю. Проте їхня значущість перекреслювалася тим, що Париж позбавлявся одностороннього права на санкції проти країни-порушника Версальського мирного договору. Учасники Локарнської конференції домовилися, що таке право надаватиме Ліга Націй з її принципом консенсусу при голосуванні.

У радянській історіографії стверджувалось, що відсутність гарантій східних кордонів Німеччини заохочувало прагнення "німецького імперіалізму" домагатися там територіальних змін на свою користь і що "своє логічне завершення Локарно отримало у Мюнхені". Сучасні російські науковці спростовують цю тезу і наполягають на тому, що вербальний німецький ревізіонізм суттєво різнився від характеру реально існуючих сценаріїв розвитку ситуації в Центральній Європі. Так, Польща, маючи втричі чисельнішу армію, ніж Веймарська республіка, розглядала в якості свого головного противника не Німеччину, а Радянський Союз. Чехословаччина - інша держава, з якою

Берлін уклав у Локарно арбітражний договір - розцінила виникнення локарнської системи як покращення свого стратегічного становища. Вона активізувала свою діяльність на досягнення взаєморозуміння з Німеччиною, а чехословацька військова стратегія зосередилась переважно на завданнях оборони проти Угорщини.

Балтійські держави - Литва, Латвія і Естонія - не брали участі у створенні локарнської системи. Проте були зацікавлені в її стабільності, оскільки вона створювала спільність політичних інтересів між їхніми головними торгівельними партнерами, тобто Англією та Німеччиною, а з укладенням Берлінського договору про нейтралітет у квітні 1926 року німецько-радянські відносини і ситуація у Центральній Європі набрали такого характеру, що прибалти могли користуватися вигодою як з німецько-радянської транзитної торгівлі, так із німецької зацікавленості у збереженні ними своєї незалежності від Польщі і СРСР. Таким чином, відсутність прямих гарантій східних кордонів Німеччини за західним взірцем не вважається ознакою зміцнення "німецького реваншизму". Прагнення Німеччини у віддаленому майбутньому переглянути свої східні рубежі не сприймалося країнами Центральної і Східної Європи як пряма і безпосередня загроза. Кардинальні зміни ситуації відбудуться лише у 1933-1934 роках, з приходом до влади А.Гіт-лера, з виходом Німеччини з Ліги Націй і вступом туда СРСР, погіршенням німецько-радянських відносин. Звідси пропонується відкинути тезу радянської історіографії про те, що "своє логічне завершення Локарно отримало у Мюнхені".

В окремому документі, за наполяганням Німеччини, було зафіксоване нове тлумачення статті 16 Статуту Ліги Націй. Нагадаємо, що стаття 16 визначала колективні заходи впливу на державу-агресора. Всім учасникам Ліги належало виступити проти агресора, припинити з ним торгівельні і фінансові відносини і за рішенням Ради Ліги взяти участь у колективних санкціях проти нього - від економічних до військових. Ця ж стаття передбачала також можливість виключення держави-агресора із організації. Згідно змін, внесених до статті 16, кожна країна могла тепер брати участь у санкціях відповідно до свого військового і географічного становища, що означало для

Німеччини цілковиту самостійність у питанні участі в колективних санкціях проти агресора.

Однозначну оцінку Локарнській конференції дати важко, оскільки передовсім до позитивних її сторін необхідно віднести намагання учасників Локарно зберегти, з одного боку, версальський status quo, з другого, вони заклали принципи і механізми мирної модифікації повоєнної системи міжнародних відносин у бік її більшої стабільності. Чимало політиків і громадян сприйняли локарнські рішення як шлях до європейського миру й спокою. Не дивно, що головні учасники Локарнської конференції -О. Чемберлен, А.Бріан та Г. Штреземан - були відзначені Нобелівською премією за "миротворчу діяльність".

Разом з тим угоди, укладені в Локарно, внесли суттєві зміни у конфігурацію силового трикутника Англія-Франція-Німеччина. Англійська дипломатія, яка запропонувала план колективної європейської безпеки і який слугував основою рішень Локарнської конференції, досягла суттєвого успіху. Великобританія стала арбітром системи безпеки в Європі і таким чином підтвердила своє реноме політичного лідера на цьому континенті.

Натомість Франція, навпаки, послабила свої позиції. Щоправда, вона домоглася збереження версальського порядку, але за рахунок втрати своєї провідної ролі у розв'язанні європейських проблем.

Найбільше переваг у Локарно перепало Німеччині. Можна з впевненістю говорити про її дипломатичну перемогу. Найголовніше полягало у тому, що Німеччина, ставши членом Ліги Націй, домоглася "рівноправності", хоча і дещо відносної, з великими європейськими державами.

Проте ні компромісний Рейнський гарантійний пакт, ні арбітражні угоди не змогли стати основою довготермінової стабілізації міжнародної ситуації в Європі, оскільки кожна із сторін їх по-різному тлумачила: Англія та Франція вважали, що рішення Локарно зміцнюють тодішній міжнародний порядок, залишаючи непорушними його підвалини, а Німеччина -як можливість подальшої ревізії Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин. Відсутність фіксації німецьких східних кордонів та довільна інтерпретація статті 16 руйнували принципи колективної безпеки, закладені у Статуті

Ліги Націй, і позбавляли сутності повоєнну модель міжнародних відносин.

Ще один висновок випливає з рішень Локарнської конференції, а саме, що пошуки безпеки й миру в Європі все ж мали відверте антирадянське спрямування.

7. Німецько-радянський Берлінський договір 1926 року і прийняття Німеччини до Ліги Націй

Після укладення Локарнських договорів відносини Німеччини та Радянської Росії опинилися у непростій ситуації. Оцінка рішень Локарно була дана XIV з'їдом ВКПб), на якому наголошувалося, що "Локарно є планом розстановки сил для нової війни, а не миру". Очевидно, що результати Локарнської конференції були для СРСР несприятливими, оскільки вели до його повної ізоляції на міжнародній арені. Він залишився поза клубом великих європейських держав, а Радянський Союз мав усі підстави вважатися великою державою. Захід допоміг Німеччині інтегруватися у велику європейську політику, а СРСР - проігнорував. Радянське керівництво справедливо відчувало певні перестороги з того, що Німеччина, вступивши до Ліги Націй, вимушена буде приєднатися до санкцій Ліги проти СРСР. До того ж Радянський Союз залишався єдиною великою європейською державою, яка не була на той час членом Ліги Націй.

Радянське керівництво прагнуло укласти з Німеччиною всеохоплюючий договір про нейтралітет. Берлін же погоджувався надати СРСР гарантії нейтралітету лише у випадку ведення Москвою оборонної війни, оскільки усвідомлював, що всеохоплюючий договір про нейтралітет з СРСР спричинить недовіру з боку західних партнерів. Німецьким керівництвом враховувались також і радянські територіальні претензії до Польщі, що також гальмувало підписання договору такої категорії. Радянська сторона заявляла, що нова інтерпретація статті 16 Статуту Ліги Націй дозволяє без будь-яких застережень укладати всеохоплюючий договір про нейтралітет. Все ж Берлін залишався непохитним.

Г.Штреземан переконував Москву, що вступ Німеччини до Ліги Націй не означає, що вона буде сліпо слідувати у фарватері політики Англії. Це, з одного боку. З другого, Німеччина, на думку її міністра закордонних справ, об'єктивно не могла в такій ситуації укладати з СРСР довготермінові угоди. Але німецьке керівництво не хотіло втрачати "радянської козирної карти" у дипломатичній грі з Англією та Францією і водночас чітко усвідомлювало, що відсутність договірної бази німецько-радянських відносин погіршить взаємовигідні стосунки між двома державами.

Нарешті, після складних переговорів 24 квітня 1926 року у Берліні було підписано між Німеччиною та СРСР договір про ненапад та нейтралітет. Таким чином, Німеччина зробила ще один крок у розвитку антиверсальської лінії. Обидві держави проголошували, що "основою їхніх взаємин залишається Рапалльський договір". Договірні сторони також зобов'язувалися не вступати у коаліції з третіми державами, ворожими до однієї із них. У спеціальній ноті, яка була складовою частиною договору про ненапад і нейтралітет, Німеччина заявляла, що в разі свого вступу до Ліги Націй вона відмовиться від обов'язкової участі у колективних санкціях Ліги, які будуть спрямовані проти Радянського Союзу.

Таким чином, німецько-радянський Берлінський договір 1926 року про ненапад і нейтралітет значною мірою нейтралізував антирадянську спрямованість Локарнських рішень. Радянська Росія могла відтепер не турбуватися, що у випадку конфлікту Німеччина виступатиме проти Москви на боці Заходу. Вигоди для Німеччини також були очевидні: найголовніше вона себе захистила від можливої реанімації Антанти за участю СРСР. Укладення Берлінського договору оформило "баланс між Сходом і Заходом". За допомогою "локарнської політики" вдалося попередити виникнення антинімецького франко-британо-бельгійського альянсу, а також була ослаблена інтенсивність франко-польських відносин. Було відбито натиск Франції у бік "природного кордону" на Рейні. Берлінський договір загарантував Німеччину від можливості відродження франко-російського союзу. Таким чином, Німеччина остаточно розчистила собі шлях на арену світової політики.

У питанні набуття Німеччиною членства в Лізі Націй Франція та Англія виступили єдиним фронтом, сподіваючись використати її у протистоянні з СРСР. Проте, до честі німецького керівництва, воно висунуло при обговоренні свого вступу до Ліги низку умов: 1) Визнання її "невинною" у розв'язанні війни 1914 року; 2) Німеччина гідна мати колонії, які інші держави; 3) Через відсутність регулярної армії вона відмовлялась від автоматичної участі у військових санкціях проти держави, визнаної Лігою агресором; 4) Надання їй місця постійного члена Ради Ліги Націй; 5) Німеччина також відмовлялась від беззастережного пропуску через свою територію військ інших держав при виникненні військового конфлікту.

Таким чином, німецька дипломатія поставила перед Лігою, з одного боку, питання перегляду військових статей Версальського договору та статті 16-ї Статуту Ліги, а з другого, не дозволила нейтралізувати значення Рапалльського договору. Ліга Націй, власне Франція та Англія, погодилися на німецьку трактовку зобов'язання щодо участі в санкціях, що було оформлено офіційним документом Локарнської конференції. 8 вересня 1926 року Німеччина стала членом Ліги Націй з отриманням постійного місця у Раді. Для цього було внесено зміни до Статуту: кількість членів ради Ліги Націй збільшувалась до 15 країн, 6 з яких були постійними членами і 9 непостійними.

Отже, отримавши постійне місце в Раді Ліги Німеччина офіційно була визнана великою державою і одним із гарантів Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин. Такі кардинальні зміни у становищі Німеччини спричинили скандал у самій Лізі Націй. Польща, незадоволена відсутністю гарантій її західних кордонів, вимагала сатисфакції наданням їй постійного членства в Раді. У відповідь Німеччина пригрозила відкликати свою заяву про вступ до Ліги, якщо претензії Польщі будуть задоволені. До суперечки приєдналася Франція: її міністр закордонних справ А.Бріан заявив про свою відставку в разі, якщо польські вимоги будуть відхилені. Це означало, що з політикою Локарно буде покінчено. Як це неодноразово бувало, ситуацію врятували британські дипломати. У запропонованій ними спеціальній резолюції Ради Ліги Націй було вирішено надати Німеччині місце постійного члена Ради, а для Польщі було винайдено статус "напівпостійного члена", тобто, залишаючись непостійним членом, вона постійно обиралася постійним членом Ради Ліги. Після завершення цієї хитромудрої процедури з'ясувалося, що керівництво в Лізі здійснюється фактично трьома особами: О.Чемберленом, А.Бріаном і Г.Штреземаном, яких у пресі називали "локарнською камарильєю". Згодом, у грудні 1926 року, тріумвірат зініціював постанову про припинення діяльності міжсоюзницької комісії з військового контролю над Німеччиною та у березні 1927 року про виведення упродовж трьох місяців французьких військ з Саарської області.

8. Проблеми роззброєння. Пакт Бріана-Келлога. Підготовка Всесвітньої (Женевської) конференції з роззброєння, програми країн

Наступною важливою проблемою міжнародних відносин 1920-х років було питання скорочення озброєнь і роззброєння. У цьому контексті 20-і роки XX століття часто називають "ерою пацифізму". Прагнення зробити все можливе, щоб не повторилася світова війна, було сильним як у народів, так і у політиків.

Відомо, що на початку 1920-х років був зафіксований у договорах паритет військово-морських сил. Мета цих договорів полягала не в тому, щоб зберегти мир шляхом переборення воєнної конфронтації (саме це було головним), а лише в тому, щоб утримати військову конфронтацію у рамках мирних відносин. Незважаючи на укладені договори щодо військово-морських сил, штаби держав продовжували розглядати один одного як противників (наприклад, так відносились один до одного навіть американський і британський штаби) і продовжували модернізацію своїх флотів і підготовку до війни. У порівнянні з 1913 роком наприкінці 1920-х років кількість великих кораблів трьох провідних військово-морських держав (Англії, СІЛА і Японії) збільшилася з 101 до 142, або на 40% ; чисельність сухопутних армій п'яти великих держав (без СІЛА і СРСР) виросла з 1,9 до 2,3 млн. осіб, або на 20% ; продовжувалася розробка нових видів зброї масового знищення -- хімічного і бактеріологічного.

Найбільший вплив на розвиток міжнародних відносин 1920-х років у контексті скорочення озброєнь і роззброєння справили пацифістські програми Франції та Великобританії.

Французьке керівництво, переймаючись найбільше після Версаля проблемою європейської безпеки та повоєнним, діяли як традиційними, так і новітніми дипломатичними методами. До останніх необхідно віднести якісно нову форму організації міжнародних відносин, яка отримала назву "відкритої дипломатії", або "дипломатії конференцій". її суть полягала у максимальному використанні Ліги Націй та проведенні під її егідою міжнародних конференцій для розв'язання насущних проблем європейської та світової політики. Відповідно до своєї зовнішньополітичної лінії Франція запропонувала серію проектів щодо забезпечення на європейському континенті миру й безпеки.

Фундаторами французької пацифістської політики виступили найбільш яскраві політичні постаті міжвоєнних років -Едуард Ерріо та Арістид Бріан.

Вигравши у 1924 році парламентські вибори, лідер Лівого блоку Е.Ерріо обійняв посаду прем'єр-міністра. У цьому ж році він запропонував свій знаменитий пацифістський план, суть якого віддзеркалювалася у трьох міжнародно-правових поняттях: арбітраж-безпека-роззброєння. "Триптих Ерріо" передбачав поетапне просування на шляху до справедливого і демократичного світопорядку на чолі і за посередництва Ліги Націй: підписання двосторонніх і багатосторонніх арбітражних угод -- укладення договорів про взаємодопомогу -- скликання всесвітньої конференції з роззброєння. Центральною ідеєю "формули Ерріо" була відмова від війни як методу врегулювання міжнародних проблем і розв'язання їх засобами арбітражу. У свою чергу, арбітраж, на думку французького прем'єра, закладав фундамент для безпеки, що створювало підстави та можливості для здійснення політики роззброєння. Безперечно, ідеї Е.Ерріо переломлювалися через національний інтерес, який в умовах 1920-х років полягав у збереженні і захисті Версалсько-Вашингтонської системи за провідної ролі Франції, здійснюваного за посередництва Ліги Націй і через дипломатію конференцій.

Ідеї Е.Ерріо були віддзеркалені у "Женевському протоколі", прийнятому Лігою Націй восени 1924 року, в основу якого було покладено проект французького уряду під назвою "Про мирне врегулювання конфліктів". Проте за протидії насамперед Англії, а потім Італії і Японії, протокол не був ратифікований і не набрав чинності, окрім самої Франції, що перетворило його у суто декларативний документ.

Нате у червні 1925 року представники 37 держав підписали у Женеві безстроковий протокол про заборону застосування на отруйних газів та бактеріологічних засобів. У 1927 році протоколу приєднався Радянський Союз. Цей протокол набув чинності в лютому 1928 року і продовжує діяти до часу.

В рамках Ліги Націй вдалося також прийняти Конвенцію про поводження з військовополоненими і про покращення долі Поранених і хворих у діючих арміях. Під цими конвенціями, підписаними в липні 1929 року в Женеві, поставили підписи представники понад 40 держав. СРСР приєднався в серпні 1931 року до Женевської конвенції про поранених і хворих, але відмовився від підписання конвенції про військовополонених, що матиме трагічні наслідки для радянських військовополонених у роки Другої світової війни.

Будучи архітектором пацифістської лінії у зовнішній політиці передвоєнної Франції, А.Бріан будує у 1927 році першу споруду на цьому шляху.

6 квітня 1927 року, вдень 10-ї річниці вступу СІНА у Першу світову війну, він звернувся до американського керівництва з пропозицією укласти двосторонній договір про дружбу, який би заперечував війну як знаряддя національної політики і проголошував би постійний мир. Цим Франція планувала прив'язати СПІА до своєї європейської політики. Держсекретар СІЛА Френк Келлог схвально поставився до пропозиції свого французького колеги і водночас, не бажаючи укладати сепаратні договори, що не вкладалося в концепцію ізоляціонізму, запропонував укласти багатосторонній договір з такою ж метою. Штати розіслали запрошення країнам приєднатися до пакту. Однією з перших відгукнулася Німеччина і підтримала американський проект. Англія також приєдналася, але зі двома застереженнями: 1) залишити їй право вести військові дії в зоні своїх інтересів, тобто у колоніях; 2) Заборонити участь у пакті державам, які не набули "загального визнання" (йшлося передовсім про СРСР). Франція, у свою чергу, обумовила своє приєднання до багатостороннього пакту правом на самооборону у межах існуючих договорів.

27 серпня 1927 року у Парижі відбулося підписання 15-ма країнами Паризького договору, відомого як пакт Бріана-Келлога, або як "Пакт загальної відмови від війни", в якому війна заборонялася як засіб ведення національної політики. Договір був відкритим. У день підписання Паризького пакту Ф.Келлог розіслав пропозиції приєднання до нього ще 48 країнам. 6 вересня 1928 року Радянський Союз став учасником пакту Бріана-Келлога, зробивши декілька зауважень. Перше з них стосувалося конкретизації зобов'язань держав щодо роззброєння (в тексті пакту цього не було), а друге - СРСР пропонував розширити поняття "заборона війни" як засобу ведення національної політики. Пропонувалося додати заборону на такі акції: інтервенцію, блокаду, військову окупацію чужих територій тощо. Загалом пакт Бріана-Келлога підписали 69 держав.

На жаль, пакт Бріана-Келлога не став аналогом договору про колективну безпеку і перепоною на шляху розв'язання Другої світової війни. Насамперед тому, він був загалом декларативним й формальним, адже не містив жодного конкретного зобов'язання щодо роззброєння та санкції щодо порушників; через невизначеність самого поняття "заборона війни", що дозволяло його довільно трактувати; пакт знецінювався різними застереженнями з боку Англії та Франції.

Важливу роботу у контексті роззброєння провадила Ліга Націй. У грудні 1925 року Рада Ліги організувала у Женеві Підготовчу комісію для скликання Всесвітньої конференції з роззброєння. Окрім провідних західних країн-членів Ліги, були запрошені - США, Німеччина (ще тоді не була членом Ліги), Туреччина, СРСР. Перших три засідання комісії відбувалися без участі радянської делегації. Це було спричинено не врегулюванням швейцарською владою конфлікту, пов'язаного з вбивством весною 1923 року під час Лозаннської конференції (перегляд Севрського договору) білогвардійцем Конраді посла СРСР Вацлава Воровського.

Окремі країни представляли свої проекти роззброєння. Щоправда, головна перепона на шляху скорочення озброєнь полягала в тому, що в умовах загострення міжнародних протиріч реальне роззброєння вважалося несумісним з інтересами національної безпеки. Тому у національних програмах щодо обмеження засобів ведення війни домінував підхід, спрямований на отримання односторонніх переваг у забезпеченні безпеки своєї країни на шкоду безпеці іншої.

Так, англійський план зводився до скорочення "видимих" озброєнь, а саме: заборона військової повинності, добровільна служба, скорочення сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил (запровадження добровільної служби в армії і скорочення сухопутних військ були спрямовані в першу чергу проти Франції).

Франція пропонувала обмеження сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил, тобто доведення їх до рівня, необхідного для гарантування безпеки кожної країни. Також вона наполягала на створенні міжнародних військових сил, які можна було застосовувати проти держав, що порушували міжнародні договори, та постійної комісії, яка б контролювала процес роззброєння.

Натомість Німеччина нагадувала всім, оскільки вона обмежена військовими статтями Версальського договору, то її план зводиться до доозброєння.

Сполучені Штати Америки відстоювали у своїй програмі скорочення сухопутних сил європейських держав і чисельності кораблів тих типів, які не були включені до договору п'яти.

На IV сесії Підготовчої комісії (грудень 1927 р.) радянська делегація оголосила декларацію про необхідність всезагального і повного роззброєння, а на V сесії (березень 1928 р.) - проект про всезагальне і повне роззброєння. В обох документах пропонувалося упродовж чотирьох років розформувати особовий склад збройних сил всіх держав, ліквідувати військову техніку, зброю, бази ВМС і ВПС, закрити військові заводи, скасувати військову повинність, військові бюджети, міністерства, штаби, військові заклади.

На Заході радянський план оголосили "комуністичною пропагандою", оскільки, незважаючи на позитивний характер самої ідеї, механізм її реалізації був надто спрощений і нереальний. Тоді радянська делегація на VI сесії в квітні 1929 року запропонувала план "прогресивно-пропорційного скорочення озброєнь", за яким країни, які мали армію чисельністю понад 200 тис. осіб, скорочували її на 1/2, від 40 до 200 тис. - на 1/3, менше 40 тис. - на 1/4. Аналогічний підхід пропонувався щодо авіації і флотів. Західні партнери також оголосили цей радянський проект "малозрозумілим" і відклали його обговорення.

Тривалі суперечки точилися в комісії з приводу того, які види озброєння вважати наступальними, а які оборонними. Дійшли такого рішення: у зв'язку з тим, що з військово-технічної точки зору це питання є складним, не робити такого розмежування. Видається, що такий вердикт був надто поверховим, оскільки вже на той час у СРСР, Німеччині, Франції, США існували серйозні теоретичні розробки у цій царині створення швидкохідних моторизованих і танкових з'єднань для прориву оборони противника. Відомо, що в роки Другої світової війни відбулося масове використання засобів прориву - танків, самохідної артилерії, авіації, авіаносців, які забезпечували стратегічний і тактичний успіх на театрах військових дій.

Тоді ж у ряді західних країн військові теоретики разом з пацифістськими силами розробили концепцію "якісного роззброєння". Пріоритет у цій царині належить англійцям. Якісне роззброєння включало в себе три аспекти: заборона і знищення важкої артилерії, танків і бомбардувальників. З цим планом солідаризувалися практично всі країни. Франція наполягала на створенні спеціальних військових сил у рамках Ліги Націй. Радянські експерти також загалом погоджувалися і не заперечували принцип "якісного скорочення озброєнь", наголошували, що якісне роззброєнні без кількісного втрачає сенс.

Але на самих переговорах у комісії прекрасна ідея "якісного роззброєння" була потоплена в багаточасових дискусіях. Наприклад, між англійцями та французами розгорілася перепалка з приводу того, які танки вважати важкими, а які -- легкими. Англійці наполягали на забороні 25-тонних танків, натомість французи вважали, що навіть 70-тонні танки не загрожують сучасним засобам оборони. Ще один приклад. Американці не погоджувалися з японцями на предмет того, що авіаносці є наступальним військовим засобом. Трагізм цієї суперечки виявився 7 грудня 1941 року, коли японські літаки, злітаючи з авіаносців, нанесли удар по Перл-Харбору - головній базі тихоокеанського флоту США - і ліквідували практично весь американський лінійний флот у цьому регіоні.

Оглядаючись нині назад, можна собі уявити, наскільки договір про заборону трьох видів наступальних озброєнь (якби він був укладений) змінив би характер Другої світової війни.

Тільки в грудні 1930 року в комісії було досягнуто компромісу і схвалено Проект конвенції про роззброєння. У документі, який складався з 6 частин і 60 статей, йшлося: про крайні терміни військової служби і максимальну чисельність особового складу збройних сил; про часткове скорочення "військових матеріалів" (зі суттєвими винятками щодо танків, важкої артилерії та інших типів озброєнь); про зменшення військових бюджетів; про порядок обміну військовою інформацією; про незастосування хімічної і бактеріологічної зброї (без заборони його виробництва у мирний час); про контроль над роззброєнням (без конкретизації механізмів контролю) тощо.

Загалом позитивний характер Проекту конвенції був знецінений чисельними застереженнями, у результаті яких він фактично перетворився у проект про відмову від роззброєння.

Размещено на Allbest.ru