Сучасні тенденції розвитку фінансової системи Іспанії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. І.І. МЕЧНИКОВА

ІНСТИТУТ МАТЕМАТИКИ, ЕКОНОМІКИ І МЕХАНІКИ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ І ІСТОРІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему: "Сучасні тенденції розвитку фінансової системи Іспанії"

Одеса - 2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ ІСПАНІЇ

1.1 Етапи формування фінансової системи Іспанії

1.2 Особливості формування податкової системи Іспанії

РОЗДІЛ 2. СТАН СУЧАСНОЇ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ ІСПАНІЇ

2.1 Центральний банк Іспанії

2.2 Комерційні банки Іспанії

2.3 Вплив законодавчих органів на іспанську фінансову систему

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ СТАБІЛЬНОСТІ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ ІСПАНІЇ

3.1 Вплив політики ЄС на фінансову систему Іспанії

3.2 Вплив зовнішніх факторів на фінансову систему Іспанії

3.3 Вплив світової фінансової кризи на економіку Іспанії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Економічні інтеграційні процеси є однією з найбільш знаменних тенденцій сучасного розвитку світової економіки. На заміну моделі "держава-нація", що переживає кризу, іде утворення нових великих міждержавних економіко-політичних блоків. Внаслідок цих процесів на початку 90-х років у світовому економічному просторі розпочався бурхливий процес становлення і поглиблення фінансових та валютних об'єднань.

Останнім часом у двосторонніх відносинах з Іспанією продовжує спостерігатися тенденція до зменшення кількості важливих інвестиційних проектів, які планувала реалізувати в Україні іспанська сторона, закриття або суттєвого скорочення діяльності успішно працюючих вже не один рік виробництв із залученням іспанського капіталу. З одного боку така ситуація обумовлена економічною кризою та необхідністю оптимізації іспанськими інвесторами своєї діяльності, з іншого - низкою проблем в Україні.

В угодах всередині країни використовується національна валюта, але для проведення операцій за кордоном потрібна іноземна валюта. Наприклад, якщо українська фірма укладає контракт з іспанською на постачання устаткування в Україну, то їй потрібна дана валюта для оплати угоди. Для врегулювання цих цілей і була створена міжнародна валютно-фінансова системаспанії, яка пройшла складний етап свого розвитку.

Метою даного дослідження є висвітлення сутності та особливостей розвитку міжнародної валютно-фінансової системи в Іспанії в останні десятиріччя.

Відповідно до поставленої мети даного дослідження було визначено наступні завдання:

1. Висвітлення передумов формування сучасної валютної системи Іспанії та її значення у сучасному світі;

2. Аналіз основних етапів формування світової валютної системи Іспанії;

3. Дослідження валютних інтеграційних процесів в Європі;

4. Аналіз основних кризових явищ новітньої міжнародної фінансової системи Іспанії.

Об'єктом дослідження - системоутворюючі елементи функціонування механізму світової валютно-фінансової системи, в особливості іспанської фінансової системи.

Предмет дослідження - фінансові та валютні інтеграційні процеси в Іспанії та у світі та основні етапи їх розвитку.

Методологічною основою цієї курсової роботи є принципи історизму та об'єктивності. При написанні використані такі основні наукові методи:

1. Проблемно-хронологічний;

2. Порівняльно-історичний;

3. Контекстуального аналізу та інтерпретаційного синтезу.

Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох взаємопов'язаних розділів, кожний з яких поділяється на відповідні підрозділи, висновків, списку використаної літератури з загальним обсягом курсової роботи 39 сторінок.

В розділі 1 характеризується історичний розвиток фінансової системи Іспанії та етапи її формування, особливості формування податкової системи Іспанії.

У розділі 2 здійснюється аналіз фінансової системи Іспанії, характеризується центральний банк Іспанії, комерційні банки Іспанії, а також вплив законодавчих органів на іспанську фінансову систему.

У розділі 3 описується вплив політики ЄС на фінансову систему Іспанії, зовнішніх факторів на фінансову систему Іспанії, а також світової фінансової кризи на економіку Іспанії.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ ІСПАНІЇ

1.1 Етапи формування фінансової системи Іспанії

Система валютного контролю Іспанії формувалася поетапно, з поступовим переходом від жорстко обмежувальної (до 1959 р.) до дозвільної (60-70-і рр..), Потім до ліберально-дозвільної (з середини 70-х років) і лише починаючи з 1992 р. до лібералізованої. Саме в цьому напрямі розвивалася і законодавча база системи валютного контролю і регулювання Іспанії:

1. Закон про адміністративну та кримінальної відповідальності за валютно-фінансові операції від 24 листопада 1938 р.;

2. Закон про іноземні інвестиції в Іспанії від 31 жовтня 1974 року і Закон про юридичний режим валютного контролю від 10 грудня 1979 р.;

3. Королівський Декрет № 1861 від 20 грудня 1991 року "Про зовнішньоекономічні операції", основний діючий документ по системі валютного контролю та розрахунками за зовнішньоекономічними операціями.

Для формування і проведення в життя валютної політики в 50-60-х років, коли з боку держави здійснювався жорсткий адміністративний контроль над валютно-фінансовими операціями, був створений Інститут Іноземної Валюти, який входив до структури Міністерства торгівлі Іспанії. Інституту було надано широкі повноваження з регулювання ввезення та вивезення валюти, організації валютного ринку, відкриття валютних рахунків, делегуванню прав щодо здійснення валютних операцій банком. Іспанське керівництво свідомо не включало цей Інститут до складу Міністерства фінансів, вважаючи, що його функції більшою мірою відповідають цілям і завданням, які стоять перед Міністерством торгівлі [3,c.187].

Перехід в середині 70-х років від політики автаркії до нової економічної політики, в основі якої лежало активне залучення іноземного капіталу, привів до необхідності лібералізації норм, регулюючих іноземні капіталовкладення, і відповідно, норм валютного регулювання. Було скасовано Інститут Іноземної Валюти. Його функції перейшли до Центрального (Banco de Espana) Банку Іспанії. Крім того, для регулювання зовнішньоекономічних операцій, в рамках Міністерства торгівлі було створено Управління зовнішньоекономічних операцій. В даний час це Генеральне управління торгової політики та іноземних інвестицій Міністерства економіки і фінансів.

До середини 80-х років основними особливостями системи валютного контролю з'явилися наступні.

Грошові кошти зовнішнього походження акумулювалися:

А. На рахунках типу "А". Ці рахунки відкривалися іноземними, юридичними та фізичними особами в іспанських банках у національній валюті - пезетах, отриманих від конвертації іноземної валюти, для використання в Іспанії, без права зворотної конверсії. При відкритті такого рахунку вкладники користувалися правом пільгового курсу, в компенсацію ризику девальвації пезети і її не конвертованості;

Б. На рахунках типу "Б", які утворювалися в іспанських пезетах як наслідок торгових операцій (валютної виручки експортерів) з правом їх конвертації і переказу за кордон. Пезети, зараховані на рахунки типу "Б" не виключали для вкладника ризику можливої девальвації іспанської валюти[10, c.217]..

Грошові кошти внутрішнього походження: на рахунках іноземних фізичних і юридичних осіб у внутрішніх пезетах.

Іноземні юридичні особи, за винятком їх представництв в Іспанії, а також фізичні особи, які не проживають в Іспанії, могли використовувати грошові кошти на цих рахунках у внутрішніх пезетах для здійснення інвестицій в Іспанії з попереднього дозволу Головного Управління зовнішньоекономічних операцій Міністерства торгівлі і туризму.

Цей тип рахунків відкривався іноземними юридичними і фізичними особами в іспанських банках з дозволу іспанської Адміністрації і використовувався для акумулювання сум у пезетах, що були результатом фінансово-комерційної діяльності на території Іспанії без права переказу коштів за кордон.

У 1991 р. був прийнятий Королівський Декрет № 1816/1991 "Про зовнішньоекономічні угоди", доповнений потім Декретами № 42/1993 та № 1638/1996 р., повністю лібералізована всі дії, торгові угоди та операції, які відбуваються між резидентами і не резидентами. Ця лібералізація включає також вільне здійснення платежів та надходжень, які є результатом торговельних угод. Однак при цьому іспанський уряд зберігає за собою право забороняти або лімітувати певні операції або платежі з не резидентами, якщо вони серйозним чином торкаються інтересів країни або йдуть врозріз з рішеннями міжнародних організацій, учасником яких є Іспанія. Уряд залишає за собою право прийняття превентивних заходів, якщо короткострокове рух капіталів може завдати шкоди валютно-фінансовому ринку країни [25, c.51].

Збережений обов'язковий порядок повідомлення про валютні операції. При цьому вся повнота відповідальності покладається на іспанські фізичні та юридичні особи, які мають статус резидентів. У повідомленні вказуються: предмет операції, призначення платежу, валюта платежу ї дані заявника, що включають в себе: особистий фіскальний номер, паспортні дані, спеціальний статус і т.д. Валютні операції здійснюються спеціально уповноваженими Банком Іспанії, комерційними банками, які щомісячно надають інформацію до Центральної реєстраційну службу Банку Іспанії для контролю і складання платіжного балансу країни. У разі здійснення розрахунків без участі банківських служб, наприклад, поштою, відправник валютних коштів зобов'язаний протягом 30 днів від дня відправки направити інформацію до Банку Іспанії безпосередньо.

Основою валютного регулювання в Іспанії в даний час є суворий контроль за виконанням звітності по руху грошових коштів як резидентів, так і нерезидентів. Певною мірою це забезпечується сполученням форм звітності в рамках Євростату, що дає можливість дубльованого контролю вироблених експортно-імпортних операцій.

Фізичні та юридичні особи - нерезиденти можуть відкривати банківські рахунки в Іспанії на тих же умовах, що і резиденти. Єдиним додатковою умовою для відкриття рахунку нерезидентом є наявність акредитації, що має підтверджуватись банку кожні два роки.

Резидентам Іспанії надано право відкривати банківські рахунки за кордоном, як у пезетах, так і в іноземній валюті, які можуть бути використані для здійснення зовнішньоторговельних операцій. При цьому вони зобов'язані дати інформацію про відкриття таких рахунків протягом 30 днів від дня відкриття в Банку Іспанії. Ці рахунки можуть бути використані для розрахунків з нерезидентами, однак обов'язковим умовою при цьому є надання інформації Банку Іспанії, якщо розмір розрахункової операції перевищує 1 млн. пезет.

Нерезиденти, що відкривають рахунки в Іспанії і здійснюють вклади готівкою як у пезетах, так і в іноземній валюті та здійснюють перекази за кордон, зобов'язані надати інформацію про походження цих грошей [15, c.180].

В Іспанії суворо регламентовано вивезення і ввезення готівкових коштів, до яких відносяться банкноти, монети та чеки. Так, якщо сума перевищує 1 млн. пезет, що складає близько 7 тис. дол., вона підлягає обов'язковому декларуванню перед митними органами, в іншому випадку ці кошти можуть бути реквізовані митницею. Ця норма поширюється також на нерезидентів при ввезенні валютних коштів.

При вивезенні грошових коштів у сумі понад 5 млн. пезет, що складає близько 35 тис. дол., необхідно отримати дозвіл від Генеральної дирекції торгової політики та іноземних інвестицій Міністерства економіки та фінансів (Декрет № 1638/1996).

Рух капіталів - предмет окремого законодавчого регулювання, що зберігає і в даний час обмежувальні рамки як по секторах економіки, так і за обсягом, суб'єктам і розподілу капіталу створюваних з іноземною участю фірм. Так, іноземні інвестиції в гральний бізнес, повітряний транспорт, телебачення, радіомовлення, і галузі оборонної промисловості допускаються тільки за спеціальним дозволом Ради Міністрів Іспанії[22, c.347]..

Законодавством Іспанії, зокрема, передбачається здійснення адміністративними органами контролю за прямими іноземними інвестиціями, коли іноземна участь перевищує 50% капіталу іспанської фірми за умови, що обсяг інвестицій перевищує 500 млн. пезет, що становить 3,6 млн. дол., які здійснюються у відповідну компанію в термін 6 місяців починаючи з дати оформлення інвестиційної операції.

Компанії, організації та окремі особи, відповідальні за порушення валютного законодавства, можуть притягуватися до адміністративної або судової відповідальності. Клопотання за даними порушень збуджується Генеральною дирекцією торгової політики та іноземних інвестицій Міністерства економіки і фінансів або податковими інспекційними органами Іспанії [11, c.149].

1.2 Особливості формування податкової системи Іспанії

Податкова політика Королівства Іспанія суттєво змінилась у 70-х роках ХХ століття, після проведення податкових реформ 1977 та 1984-1985 років. Основна їх мета - реорганізація податкової служби держави для спрощення процедури сплати податків, поліпшення обліку платників, посилення боротьби з податковими злочинами. Для цього були проведені такі організаційні заходи:

А. Введено ідентифікаційні номери для всіх платників податків - як для юридичних, так й для фізичних осіб;

Б. Введено податкові етикетки, де міститься вся інформація про платника податку: ідентифікаційний номер, всі види податків, які має сплачувати платник, терміни сплати. Ці етикетки юридичним особам видаються при реєстрації, а фізичним відправляються поштою;

1. обов'язкове подання податкової декларації разом із податковими етикетками;

2. введено податкові вектори й пам'ятки, в яких визначаються податки та терміни їх сплати;

3. встановлено тісне співробітництво з банківськими установами та структурами;

4. змінено організаційну структуру управління податками і податкову службу загалом [9, c.54].

Організація податкової служби Іспанії створена на основі трьох рівнів бюджету: державного, регіонального, місцевого (муніципального). Кожний з них має свої джерела одержання доходів.

Державний бюджет складається на 47 % з прямих податків, з яких 38 % становить прибутковий податок з фізичних осіб, 8 % - податок з компаній, а також податок на майно фізичних осіб, і на 40 % - з непрямих, серед яких найбільшу питому вагу мають податок на додану вартість - 25 % і спеціальні податки, акцизи та мито.

Найбільшу питому вагу серед платників податків - фізичних осіб має прибутковий податок. Дохід платника визначається з різних джерел[23, c.418]..

По-перше, це заробітна плата найманих працівників, пенсії, допомога по безробіттю, доходи від капіталу, підприємницької діяльності, професійна діяльність, приріст майна.

Зменшується також оподатковуваний дохід на 15 % на витрати на ліки, якщо є документи, що підтверджують це.

По-друге, це чистий дохід від використання рухомого та нерухомого капіталу. Є три способи обчислення доходу.

У Іспанії існує досить чітка система перевірок податковими службами підприємств. У країні розроблено й чітко дотримується державний план документальних перевірок із встановленням конкретних дат. На регіональному рівні самостійно визначається 25 % загальної кількості перевірок від передбачених загальним державним планом[4, c.53]..

Персонал податкової служби поділяється на дві категорії. Нижчий рівень - податкові агенти. Їм необхідно мати середню освіту за фахом, і вони виконують менш кваліфіковану роботу - збір інформації, заповнення особливих бланків для одержання відомостей від платників, ведуть усю технічну, кур'єрську роботу, можуть виконувати особливі завдання з перевірки певного факту або іншу роботу.

Податкова система Іспанії почала створюватися лише в постфранкістський період і в подальшому видозмінювалася відповідно до вимог Європейського Союзу. Іспанська податкова служба була реорганізована в 1992 р., створений єдиний податковий орган - Державне податкове агентство, що об'єднало ряд розрізнених податкових підрозділів. Агентство придбало статус юридичної особи і право залишати собі 18% від суми зібраних податків. Поява такого агентства дозволило знизити витрати, зв'язані зі здійсненням податкової діяльності. Вони складають 0,9 % від суми зібраних засобів. Діяльність агентства на 10 % фінансується за рахунок ЄС. Іспанська влада приділяє велику увагу науковому підходу у розробці податкової політики.

Відповідно до адміністративно-територіального розподілу, податкова система Іспанії трьорівнева. Юридичні і фізичні особи платять федеральні, регіональні і місцеві податки. Після проведення в 1994 році часткової податкової реформи залишилося п'ять видів основних федеральних податків: прибутковий податок (38% доходів федерального бюджету), податок на прибуток корпорацій (8,2% доходів федерального бюджету), податок на додаткову вартість (24,9%), акцизи на алкогольні напої, тютюнові вироби, паливо, автомобілі і деякі інші товари (13,2%), а також мита і пені за прострочення податкових платежів [24, c.43].

Регіональні доходи складаються з: податку на власність (1,7% від доходів регіонального бюджету), податку на майно, що переходить у спадкування чи дарування (2%), податку на передачу майна (6,4%), податку на ігорний бізнес (2,2%), податку на гру бінго (0,6%), податків на водопровід і систему водопостачання і каналізації (0,3%), податку на страхування життя і ряду інших дрібних податків. Серед місцевих податків, установлюваних провінціями, необхідно відзначити наступні: податок на нерухомість (14,9% муніципального доходу), податок на економічну діяльність (3,4%), податок на автотранспорт (4,1%), податок на зростаючу вартість земельних ділянок, податок на будівництво будинків суспільної значимості, податок на вивіз сміття і т.д. Таким чином, в основі формування регіональних бюджетів лежать не стільки власні джерела, скільки субсидії, тобто податки перерозподіляються "зверху вниз".

Фінансову звітність компаній в Іспанії складають наступні документи: звітний баланс, звіт про доходи і річний звіт у своїх стандартних формах плюс фінансовий звіт, що складається керівництвом компаній по всіх основних питаннях фінансового стану компанії і результатам її діяльності за рік. Усе це надається у відповідні органи в термін не пізніше трьох місяців після завершення звітного періоду.

Прибутки, одержувані іноземною юридичною особою через постійне ділове представництво, обкладається податком по звичайної 35 %-ній ставці. Для доходів, одержуваних із джерел в Іспанії, таких як дивіденди, відсотки, роялті, доходи від здачі в оренду нерухомості, передбачене оподаткування в джерела по твердій ставці 25%, і по перекладній за рубіж перестрахувальної премії - по ставці 4%.

Законом також визначений ряд ситуацій, у яких податок в Іспанії не утримується, незважаючи на те, що дохід отримано в Іспанії. Такі пільги діють у наступних випадках: для нерезидентів, що одержують доходи від вкладень в іспанські державні облігації, за умови, що одержувач не має постійної ділової установи в Іспанії; для доходів, одержуваних від здачі в оренду контейнерів і в бербоут-чартер морських і повітряних судів, використовуваних у міжнародних перевезеннях. Крім того, аналогічна пільга передбачена для резидентів країн-членів ЄС, що одержують доходи від їхніх вкладень в іспанські підприємства, за умови, що одержувач не має істотного інтересу в капіталі іспанського підприємства (більш 25% його акціонерного капіталу) і що це підприємство не займається в основному інвестуванням в іспанську нерухомість [12, c.88].

Податкова адміністрація Іспанії, включаючи митну службу, входить до складу Міністерства фінансів Іспанії. Адміністрування податків у Податковій адміністрації Іспанії здійснюється на трьох рівнях: національному, регіональному та муніципальному.

На національному рівні, зокрема, адмініструються такі види податків: податок з доходів фізичних осіб, податок з доходів корпорацій, податок з доходів нерезидентів, податок на додану вартість, акциз, податок за користування електроенергією, митні та страхові збори.

На регіональному рівні, в свою чергу, адмініструються: податок на передачу власності та податок на нерухомість. Податок на нерухомість включає: передачу нерухомості, об'єднання корпорацій, спадщину та добробут, який в свою чергу включає податок на всю суму активів та боргів.

На муніципальному рівні адмініструються лише податок з економічної діяльності, податок на майно, податок з транспортних засобів.

Крім цього, на регіональному та муніципальному рівнях можуть адмініструватися податки, специфічні для даного регіону.

Організаційна структура Податкової адміністрації не розподіляється за видами податків і складається з функціональних департаментів та департаментів підтримки та супроводу.

У Податковій адміністрації Іспанії існує комітет по зв'язках з регіональними органами. Основною функцією Податкової адміністрації Іспанії є адміністрування податків. Питаннями податкової політики, а також зменшенням витрат на адміністрування податків, займається державний секретар, сьогодні в 1 євро доходів - 78 центів витрат.

При цьому організаційна структура Податкової адміністрації Іспанії включає: 17 регіональних офісів, 56 провінціальних офісів, 203 місцеві офіси та 37 митних офісів. Митні офіси розміщуються біля кордонів Іспанії.

Більшість функцій в податкових офісах пов'язана з адмініструванням податків, обслуговуванням платників податків, проведенням аудиту та контролем за дотриманням законодавства.

Загальна кількість персоналу Податкової адміністрації Іспанії складає 27 504 чол., на регіональному та місцевому рівні - 87%, на центральному рівні - 12% від загальної кількості її персоналу. При цьому більша кількість персоналу в регіоні (інспекції) свідчить про важливість регіону (інспекції). На центральному рівні найбільш чисельними є Департамент аудиту та Департамент інформаційних технологій.

Основний документом Податкової адміністрації Іспанії - є „Стратегічний курс діяльності". Більшість стратегічних завдань пов'язано із заходами по запобіганню шахрайства. З цією метою оперативно поновлюються інструкції, способи та інструментальні засоби для запобігання шахрайства.

Для реалізації тактичних завдань кожного року Податковою адміністрацією Іспанії складається „Загальний план задач для всіх рівнів", який обов'язково має переглядатися протягом року. Оскільки від якості роботи службовців залежить бюджет Податкової адміністрації Іспанії, тому першочергова увага приділяється роботі по обслуговуванню платників податків.

В Іспанії платники податків всі сплати здійснюють через регіональні банки, потім вся інформація надходить до Центрального банку Іспанії і передається до центральної бази даних Податкової адміністрації Іспанії. Департамент адміністрування податків здійснює контроль за всіма надходженнями. Крім того, регіональні банки додатково передають інформацію щодо платників податків до центральної бази даних Податкової адміністрації Іспанії. Для центрального рівня розробляється окремий документ - „План задач для центрального рівня", оскільки службовці цього рівня не пов'язані з роботою по обслуговуванню платників податків [28, c.112].

фінансовий податковий банк криза

РОЗДІЛ 2. СТАН СУЧАСНОЇ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ ІСПАНІЇ

2.1 Центральний банк Іспанії

У 1950-х роках Іспанія перетворилася з аграрної країни на індустріальну. За обсягом промислової продукції Іспанія посідає п'яте місце в Європі і восьме - у світі. У другій половині 1980-х років економіка Іспанії була найбільш динамічною в Європі, середньорічний приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) становив 4,1% у 1986-1991 роках. Спад світової економіки в 1990-х роках спричинив різке зниження приросту ВВП до 1,1% у 1992 році. Одночасно загострилася проблема безробіття. Частка безробітних в Іспанії у 1994 р. сягнула 22%, що є найвищим показником для країн ЄС.

У 1960-х роках щорічні темпи приросту ВВП збільшилися до 7,2% проти 4,5% у 1955-1960 роках. З метою збільшення національного доходу в 1959 р. був скасований прямий контроль держави у промисловості, що привело до швидкого росту імпорту. Торговельний дефіцит компенсувався за рахунок високих доходів від туризму в Іспанії. Однак, незважаючи на цей прогрес, структурні диспропорції, що гальмували економічний розвиток Іспанії, зберігалися. До них належать застарілі методи ведення сільського господарства; велике число промислових підприємств, не конкурентоспроможних на світовому ринку; значна підтримка державою неефективних галузей важкої індустрії, включаючи чорну металургію і суднобудування, і залежність від імпорту нафти. У 1970-х роках уряд прагнув підвищити ефективність і конкурентоспроможність економіки, але глобальна криза, що почалася у 1973 р. з чотириразового зростання світових цін на нафту, болюче вдарила по Іспанії.

У 1982 р. після приходу до влади Іспанської соціалістичної робітничої партії з прем"єр-міністром Феліпе Гонсалісом Маркесом було взято курс на реструктуризацію промисловості, інвестиції в інфраструктуру, модернізацію ринків фінансів і капіталу, приватизацію ряду державних підприємств і вступ Іспанії в ЄС (1986).

У другій половині 1980-х років економічне становище Іспанії покращилося. Програма реструктуризації промисловості була спрямована на відтік ресурсів і робочої сили з неефективних галузей промисловості, що переживали спад (суднобудування, чорна металургія, текстильна промисловість), і забезпечення нових, більш конкурентоспроможних підприємств інвестиційними кредитами і субсидіями. До 1987 намічений план був виконаний на 3/4: обсяг продукції у більшості цільових галузей промисловості різко зріс. Приєднання до ЄС також стимулювало зростання економіки: на початку 1990-х років Іспанія одержала майже 1/5 регіональних субсидій ЄС [19, c.87].

Економічний спад, що стався на початку 1990-х років, був частково пов'язаний з дефіцитом платіжного балансу після 1989 року. Хоча доходи від туризму в Іспанії і знизили цей дефіцит у 1992, особливо завдяки проведенню літніх Олімпійських ігор у Барселоні і всесвітньої виставки "Експо-92" у Севільї, у цьому секторі економіки проявилися ознаки застою. Більшість інвестицій продовжували направлятися в традиційно привілейовані райони (Барселона, Мадрид) на шкоду депресивним районам (Астурія). Нееластичний ринок праці продовжував гальмувати спроби скорочення високого рівня безробіття.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) Іспанії у 1991 оцінювався в 496 млрд. дол., або 12 719 дол. у розрахунку на душу. Частка промисловості становила 26% ВВП, будівництва - 10%, а сільського господарства - 4%.

Після проведення економічних реформ в Іспанії були відкриті нові комерційні банки. Міністерство фінансів змогло ефективно контролювати кредитну систему, що відповідало курсу, спрямованому на заохочення інвестицій. Банк Іспанії був перетворений у центральний банк, що діє як виконавчий орган по здійсненню монетарної і кредитної політики Іспанії. Він має широкі повноваження з інспекції і контролю приватних банків Іспанії. Для контролю кредитної системи були створені спеціальні організації, що застосовували такі способи контролю, як регулювання процентних ставок, купівля і продаж державних цінних паперів.

У 1988 р. банк Іспанії оголосив, що вперше після 1978 р. уряд схвалив створення нових банків за участі державного капіталу. На той момент існували 77 ощадних банків, у яких зберігалися 43% усіх вкладів. У 1991 нараховувалося приблизно 100 приватних і комерційних банків Іспанії.

Банк Іспанії (ісп. Banco de Espana) - центральний банк Іспанії. Заснований в Мадриді в 1782 році Карлосом III, на даний момент є членом Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ).

Банк був заснований під назвою Banco Nacional de San Carlos, його першим директором був французький банкір Франсіско Кабаррюс [16, c.196].

Центральний банк - посередник між державою і решті економікою через банки. В якості такої установи він покликаний регулювати грошові й кредитні потоки за допомогою інструментів, які закріплені за ним у законодавчому порядку.

У різних державах такі банки називаються по-різному: народні, державні, емісійні, резервні, Національний Банк України, Федеральна резервна система США, Банк Англії, Німецький федеральний банк, Державний банк В'єтнаму, Народний банк Китаю, Національний Банк Республіки Казахстан, Національний Банк Азербайджанської Республіки. У Росії - Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії).

Центральний банк є органом регулювання, що поєднує риси банку і державного відомства.

Після серії воєн з 1793 по 1814 рік, Банк зайняв в уряду більше 300 мільйонів реалів, у зв'язку з чим Уряду Іспанії зазнавало фінансові труднощі. Міністр Казначейства Луїс Лопес Бальестерос в 1829 році створив фонду в 40 млн реалів для забезпечення зобов'язань Банку, Банк у той же рік був перейменований в Banco Espanol de San Fernando.

У 1850-х роках Банк розширив свою діяльність у містах Аліканте і Валенсія і змінив назву на використовуване в даний момент Банк Іспанії. Вимагаючи фінансової підтримки Банку під час громадянських і колоніальних воєн, уряд Іспанії в 1874 році надало Банку Іспанії монополію на випуск банкнот Іспанії.

У 1946 році після закінчення громадянської війни, уряд Генерала Франко встановило жорсткий державний контроль над Банком. У 1962 році Банк був формально націоналізований. Після відновлення демократії в кінці 1970-х роках, у Банку були проведена реформа структури і функцій.

У 1994 році після входження Іспанії до Європейського валютного союзу, Банк Іспанії став членом Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ).

Структура управління:

1. Голова Банку.

2. Заступник Голови Банку.

3. Керуюча Рада.

4. Виконавча Комісія [6, c.11].

2.2 Комерційні банки Іспанії

Після проведення реформ були відкриті нові комерційні банки. Міністерство фінансів змогло ефективно контролювати кредитну систему, що відповідало курсу, спрямованому на заохочення інвестицій. Банк Іспанії був перетворений у центральний банк, що діє як виконавчий орган по здійсненню монетарної і кредитної політики держави. Він має широкі повноваження з інспекції і контролю приватних банків. Для контролю кредитної системи були створені спеціальні організації, що застосовували такі способи контролю, як регулювання процентних ставок, купівля і продаж державних цінних паперів.

У 1988 р. банк Іспанії оголосив, що вперше після 1978 р. уряд схвалив створення нових банків за участі державного капіталу. На той момент існували 77 ощадних банків, у яких зберігалися 43% усіх вкладів. У 1991 нараховувалося приблизно 100 приватних і комерційних банків.

Державний сектор економіки Іспанії великою мірою відповідає за інфляцію. Часом виникає значний бюджетний дефіцит, і тоді уряд бере великі кредити для його покриття. Сумарні витрати в 1992 р. становили 131,9 млрд. доларів. На покриття державного боргу йшло приблизно 14% усіх витрат, охорона здоров'я - приблизно 12%, освіта і суспільні роботи - по 7% і військові витрати - 5%. Доходи дорівнювали 120,7 млрд. дол. Податок на додану вартість давав 39%, прибуткові податки - 38%, податки на імпортовану нафту - 12%, і податки від доходів корпорацій - 10% від усієї суми державних доходів. У 1997 державний борг Іспанії становив близько 68,1% ВВП [26, c.11].

У 1950-х роках Іспанія перетворилася з аграрної країни на індустріальну. За обсягом промислової продукції вона посідає п'яте місце в Європі і восьме - у світі. У другій половині 1980-х років економіка Іспанії була найбільш динамічною в Європі, середньорічний приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) становив 4,1% у 1986-1991 роках. Спад світової економіки в 1990-х роках спричинив різке зниження приросту ВВП до 1,1% у 1992 році. Одночасно загострилася проблема безробіття. Частка безробітних у 1994 р. сягнула 22% .

У 1960-х роках щорічні темпи приросту ВВП збільшилися до 7,2% проти 4,5% у 1955-1960 роках. З метою збільшення національного доходу в 1959 р. був скасований прямий контроль держави у промисловості, що привело до швидкого росту імпорту. Торговельний дефіцит компенсувався за рахунок високих доходів від туризму. Однак, незважаючи на цей прогрес, структурні диспропорції, що гальмували економічний розвиток, зберігалися. До них належать застарілі методи ведення сільського господарства; велике число промислових підприємств, не конкурентоспроможних на світовому ринку; значна підтримка державою неефективних галузей важкої індустрії, включаючи чорну металургію і суднобудування, і залежність від імпорту нафти. У 1970-х роках уряд прагнув підвищити ефективність і конкурентоспроможність економіки, але глобальна криза, що почалася у 1973 р. з чотириразового зростання світових цін на нафту, болюче вдарила по Іспанії.

У 1982 р. після приходу до влади Іспанської соціалістичної робітничої партії з прем'єр-міністром Феліпе Гонсалісом Маркесом було взято курс на реструктуризацію промисловості, інвестиції в інфраструктуру, модернізацію ринків фінансів і капіталу, приватизацію ряду державних підприємств і вступ Іспанії в ЄС (1986).

У другій половині 1980-х років економічне становище Іспанії покращилося. Програма реструктуризації промисловості була спрямована на відтік ресурсів і робочої сили з неефективних галузей промисловості, що переживали спад, і забезпечення нових, більш конкурентоспроможних підприємств інвестиційними кредитами і субсидіями. До 1987 намічений план був виконаний на 3/4: обсяг продукції у більшості цільових галузей промисловості різко зріс. Приєднання до ЄС також стимулювало зростання економіки: на початку 1990-х років Іспанія одержала майже 1/5 регіональних субсидій ЄС.

Економічний спад, що стався на початку 1990-х років, був частково пов'язаний з дефіцитом платіжного балансу після 1989 року. Хоча доходи від туризму і знизили цей дефіцит у 1992, особливо завдяки проведенню літніх Олімпійських ігор у Барселоні і всесвітньої виставки "Експо-92" у Севільї, у цьому секторі економіки проявилися ознаки застою. Більшість інвестицій продовжували направлятися в традиційно привілейовані райони (Барселона, Мадрид) на шкоду депресивним районам (Астурія). Нееластичний ринок праці продовжував гальмувати спроби скорочення високого рівня безробіття.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) Іспанії у 1991 оцінювався в 496 млрд. дол., або 12 719 дол. у розрахунку на душу. Частка промисловості становила 26% ВВП, будівництва - 10%, а сільського господарства - 4%.

В Іспанії 50 відсотків спеціального Фонду гарантування вкладів становлять кошти центрального банку. До державної системи мають входити і державні банки, в тому числі і Ощадний банк, який не здійснює зараз ніяких відрахувань до Фонду гарантування вкладів населення, що дає йому штучні монопольні переваги над іншими комерційними банками [1, c.18].

Як і у Франції, в Іспанії також спостерігалося збільшення кількості банківських установ. Розширювалася мережа філій, після чого розпочався новий етап концентрації.

У 1919 р. п'ять найбільших банків Іспанії мали 93 філії, що становило 47,9 % усіх філій країни. В 1926 р. вони мали 490 філій (57,6 % всіх банківських підрозділів). Сучасна банківська система Іспанії, в якій домінують кілька великих змішаних банків, бере початок свого розвитку з 20-х років XX ст. У 1923 р. на "Велику шістку" -- "Банко еспаньол де кредіто" (Banco Espanol de Credito), "Банко Іспано Амерікано" (Banco Hispano Americano), "Банко де Віская" (Banco de Vizcaya), "Банко де Більбао" (Banco de Bilbao), "Банко Урквуйо" (Banco Urquijo) та Центральний банк (Banco Central) -- припадало 40 % наданих позик та 50 % залучених депозитів.

Іспанія помітно виділяється серед інших країн Європи. Тут завжди є чому дивуватися. Варто лише звернути увагу на деякі цифри. Зростання ВВП склало 2,7% минулого року і 2,9% в нинішньому, що випереджає ріст валового внутрішнього продукту в Євросоюзі загалом. Фінансовий сектор має найкраще середнє співвідношення витрат до прибутку - незвичайна, в ній домінуюче становище посідають банки зі статусом ощадних. Банківський сектор Іспанії показовий і надзвичайно високим рівнем конкуренції, а іспанські Grupo Santander і Banco Bilbao Vizcaya Argentaria (BBVA) входять в десятку найбільших банків Європи[18, c.158]..

Успіху іспанських банків передував у 1997 році бум будівництва (житлового і промислового), а також значна споживча активність іспанців. За останній рік в Іспанії було збудовано близько 650 тисяч одиниць нового житла, це більше половини всього будівництва в ЄС.

Успіх іспанських банків експерти пов'язують з "магічною комрезервуванню в системі комерційних банків [21, c.175].

2.3 Вплив законодавчих органів на іспанську фінансову систему

Іспанський парламент - Генеральні кортеси - є одним із найстаріших представницьких установ світу і визначений діючою Конституцією Іспанії як двопалатний орган. Верхня палата - Сенат - є органом представництва територій, нижня - Конгрес депутатів - органом загальнонаціонального представництва.

Створення першого іспанського парламента - Установчих кортесів - було пов'язане з повстанням у 1808 р. в Мадриді, яке переросло в шестилітню війну. Хунти, які очолювали визвольну війну, скликали в м.Кадисі Установчі кортеси, історичне значення яких полягає у прийнятті першої іспанської Конституції від 18 березня 1812 р. Вперше Установчі кортеси мали характер не класово-представницької установи, а класичного буржуазного парламенту, що був обраний населенням за системою пропорційного представництва.

З 1833 р. по 1874 р. країна перебувала в стані нестабільності, переживши ряд соціальних, економічних і політичних потрясінь. Конституційне правління було відновлене в 1834 р., а в 1837 р. була ухвалена нова Конституція, що обмежила владу монарха існуванням двопалатних кортесів. Революційні події 1854-1856 рр. закінчилися розгоном кортесів і скасуванням ліберальних законів. Конституція 1869 р. проголосила Іспанію спадковою монархією. Період Першої Республіки закінчився прийняттям Монархістської Конституції 1876 р., що запровадила нову систему обмеженої парламентської влади, яка передбачала гарантії політичної стабільності і представництво в основному середнього і вищого класів.

Лише трохи пізніше в країні була створена Іспанська соціалістична робітнича партія. А в 1890 р. було введене загальне виборче право для чоловіків. Тим самим було підготовлене підґрунтя для утворення численних нових політичних партій, які відтіснили Ліберальну і Консервативну партії, котрі представляли середній та вищий класи суспільства.

Щоб обмежити владу короля, церкви і традиційної політичної олігархії, реформатори вимагали внести поправки до конституції. Інфляція під час Першої світової війни і економічний спад у післявоєнні роки посилили соціальні проблеми. Прагнучи пом'якшити політичну ситуацію, генерал Прімо де Рівера встановив у 1923 р. військову диктатуру. Опір диктатурі посилився наприкінці 1920-х років, і в 1930 р. Прімо де Рівера був змушений піти у відставку. На муніципальних виборах у квітні 1931 р. у всіх великих містах рішучу перемогу здобули республіканці.

Система державних органів Іспанії побудована за принципом розподілу влад. Законодавча влада належить Генеральним кортесам, виконавча - здійснюється Урядом, судова влада є основою організації та діяльності незалежних судів. Згідно зі ст.1 Конституції Іспанії від 27 грудня 1978 року (далі - Конституція) форма політичного правління Іспанії - парламентська монархія. Така форма монархії зумовлює принцип верховенства парламенту над виконавчою владою.

Генеральні кортеси (ісп. Las Cortes Generales) представляють іспанський народ і складаються із двох палат - Конгресу депутатів (ісп. Congreso de los Diputados) і Сенату (ісп. Senado). Обидві палати формуються одночасно на основі вільного, загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням. Виборчі права мають також іспанці, які проживають за межами Іспанії. Строк повноважень обидвох палат парламенту складає чотири роки [13, c.233].

В Іспанії Рахункова палата несе пряму відповідальність перед Генеральними Кортес та здійснює свої функції за дорученням кортесів (ст. 136 Конституції Іспанії), разом з тим згідно з законом від 5 квітня 1988 "Про функціонування Рахункової палати" вона має інспекторським та судовими повноваженнями. Правовий статус Рахункової палати ЄС, незалежного інституту фінансового контролю, визначено підрозділом 5 Договору про заснування Європейського співтовариства.

Право законодавчої ініціативи належить Уряду, Конгресу і Сенату. Збори автономних співтовариств можуть ініціювати прийняття законопроектів через звернення до Уряду або внесення законодавчих пропозицій в Президію Конгресу. Законодавчі пропозиції можуть бути представлені в порядку народної ініціативи (потрібно не менше 500 000 підписів), але предмет такої ініціативи обмежений. Так, не допускається внесення проектів з питань, що регулюються органічними законами, податкових питань, а також законів з питань міжнародних відносин і помилування (ст. 87 Конституції).

Конгрес депутатів розглядає законопроекти і передає їх до Сенату. Протягом двох місяців Сенат може внести в текст зміни або відхилити проект мотивованим посланням, двомісячний строк скорочується на 20 днів у разі, якщо проект був оголошений Урядом або Конгресом як невідкладний. Для подолання вето Сенату Конгрес має у своєму розпорядженні три можливості, тут знову підтверджується провідна та вирішальна роль Конгресу депутатів у прийнятті законів:

1. Затвердження первісного тексту абсолютною більшістю голосів;

2. Повторне затвердження тексту простою більшістю, але через два місяці з дня його внесення;

3. Прийняття чи відхилення зміни простою більшістю.

Таким чином, Сенат не може протидіяти Конгресу, він здатний лише уповільнити прийняття парламентського рішення, що, по суті, відповідає західноєвропейській моделі двопалатних парламентів.

Процедура прийняття законів з фінансових питань має низку особливостей. Єдиним суб'єктом законодавчої ініціативи, який має право на розробку та внесення в парламент проекта Генерального бюджету, є Уряд. Генеральний бюджет вноситься в Конгрес депутатів не пізніше, ніж за три місяці до закінчення строку дії бюджету попереднього року. Якщо закон про бюджет не буде прийнятий до настання першого дня відповідного бюджетного року, до прийняття нового закону автоматично продовжується дія бюджету попереднього року.

Певна особливість притаманна процесу прийняття в Іспанії фінансових законів. Так, якщо закон про бюджет не буде прийнятий до настання першого дня відповідного бюджетного року, автоматично продовжується дія бюджету попереднього року. В цьому іспанський варіант передбачає таку ж схему, як і німецьке законодавство.

Але після прийняття Генерального бюджету держави Уряд може подавати законопроекти про збільшення видаткової частини чи зменшення прибуткової частини відповідного бюджетного року. Стабільність бюджетного закону закріплюється правилом, відповідно до якого будь-які пропозиції чи зміни, що передбачають збільшення кредитів чи зменшення бюджетних доходів, вносяться лише після надання згоди Урядом.

Для контролю за виконанням коштів бюджету та економічною діяльністю держави Генеральними кортесами створюється вищий контрольний орган - Рахункова палата (ст. 136 Конституції).

Як особливість процедури прийняття бюджету в іспанському парламенті відзначають незалежність податкового закону і закону про Генеральний бюджет, оскільки бюджетний закон не може встановлювати нові податки. Це можливо лише на підставі окремого податкового закону[17, c.54].

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ СТАБІЛЬНОСТІ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ ІСПАНІЇ

3.1 Вплив політики ЄС на фінансову систему Іспанії

З 1 січня 2010 року Іспанія стала країною-першопрохідцем у ЄС, узявши на себе обов'язки головування в абсолютно нових інституційно-правових координатах, визначених Лісабонським договором. Це головування корінним чином відрізнятиметься від останнього іспанського лідерства в ЄС у першій половині 2002 року, коли тільки-но розпочинав роботу Конвент з вироблення Конституційного договору ЄС.

Президентство Іспанського Королівства буде одним із найскладніших у сучасній історії ЄС, і ця складність уже нині характеризується такими основними викликами.

Фактично, соціально-економічна ситуація в ЄС нині є депресивно-посткризовою. При цьому саме Іспанія стала одним із "лідерів" негативного економічного розвитку. Відкрито заявляється, що країна може припинити свою діяльність у зоні євро.

ЄС надзвичайно потребує вироблення нової стратегії економічного та соціального розвитку. Лісабонська стратегія, прийнята у 2000 році з метою зробити європейську економіку такою, що найшвидше розвивається та є найбільш конкурентоспроможною у світі, зазнала поразки.

Лісабонський договір ЄС, який набрав чинності 1 грудня 2009 року, визначив безпрецедентну передачу національних повноважень інститутам Європейського Союзу й істотно вплинув на самому природу головування. По суті, іспанське президентство -- істотно урізане, порівняно з "долісабонськими" головуваннями, особливо у виробленні та реалізації основних напрямів функціонування ЄС у сфері зовнішніх відносин і безпеки та позиціювання ЄС на міжнародній арені [20, c.227].

Можливість серйозних політичних конфліктів, як між новоствореними інститутами ЄС, що включають президента Європейської ради ЄС, представника з міжнародних справ і політики безпеки, генерального секретаря Ради міністрів ЄС, Європейську зовнішньополітичну службу, так і між ними й національним, у даному разі -- іспанським, голосуванням. Передбачаючи можливість таких конфліктів, вище політичне керівництво піренейської держави заявило, що іспанське головування намагатиметься "бути тінню" нових інститутів і персон вищої ієрархії ЄС.

Надзвичайно амбітний план зовнішньополітичної діяльності, ключовими подіями якого стануть саміти ЄС- США, ЄС- Латинська Америка, ЄС- Росія. Проте можливість згадуваних інституційних, а також особистісних конфліктів може серйозно позначитися як на іміджі Іспанії, так і на реальності досягнення необхідних практичних результатів.

На думку членів уряду Іспанії, наявність спільного ринку та спільної валюти передбачає створення системи спільного економічного управління на наднаціональному рівні з наданням її інститутам можливості в умовах економічних ризиків впливати на національну економічну політику та заходи, які вживаються в її рамках.

У зв'язку з цим передбачається створення на наднаціональному рівні двох нових контрольних органів у фінансовій сфері Європейської ради з питань ризиків, а також Європейської системи фінансового контролю. Причиною створення цих інституцій іспанський прем'єр, зокрема, називає необхідність запобігти повторенню кризи кінця 2008 року, оскільки, на думку політика, саме недостатній контроль на наднаціональному рівні за розвитком процесів у національних економіках лише погіршив кризовий стан[14, c.351]..

Понад те, до пріоритетів іспанського президентства належить прискорення структурного оформлення ще трьох інституцій, відповідно до пропозицій Європейської комісії, компетенція яких поширюватиметься на регулювання банківського сектору, системи страхування і безпеки фінансових операцій. Система Європейських органів контролю, за словами французького міністра фінансів Крістін Лагард, стане справжнім загальноєвропейським контролером, оскільки буде наділена рядом більших, ніж у національних органів, повноважень.

Таким чином, вектор економічної інтеграції, який і так найбільш розвинений і найінтенсивніший у системі зв'язків між членами ЄС, отримує новий поштовх до ще більшого поглиблення.

У рамках Європейського Союзу також була створена міжнародна рахункова грошова одиниця -- ЕСU. У валютний кошик ЕСU включались валюти таких європейських країн: Німеччини, Франції, Голандії, Італії, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Іспанії, Великої Британії, Греції, Португалії. На відмінну від SDR, яка є швидше умовною грошовою одиницею. ЕСU відігравав значно більшу роль в європейській валютній системі. На основі цієї рахункової одиниці здійснювалось валютне регулювання в рамках Європейського Союзу. ЕСU виступає як розрахункова і кредитна одиниця у взаємовідносинах між центральними банками країн союзу. Значна роль ЕСU привела до його використання як рахункової одиниці також за межами ЄС. Розвиток європейської інтеграції і досягнення достатньої стабільності валют країн ЄС привели до нової стадії розвитку європейської валютної системи -- переходу до єдиної валюти -- євро. На відміну від SDR і ЕСU євро буде реальною валютою, що обслуговуватиме платіжний оборот ЄС, Відповідно до прийнятої програми, уведення євро в обіг проводиться з початку 1999 року. Слід відзначити, що важливу роль у впровадженні євро відіграв досвід використання ЕСU [29, c.236].

3.2 Вплив зовнішніх факторів на фінансову систему Іспанії

Вперше за сучасну економічну історію Іспанії в березні цього року інфляція склала - 0,1% в річному вимірі, що пов'язується з економічною рецесією в країні та одночасним зменшенням вартості нафти та сировинних товарів. Уряд країни заперечує дефляційний стан економіки, адже умовою для цього є падіння цін протягом тривалого періоду часу, а поточна ситуація спостерігається лише у зв'язку із зменшенням вартості енергоносіїв.

У сфері зовнішньої торгівлі Іспанії протягом І-го кварталу цього року продовжує спостерігатися скорочення обсягів як експорту, так і імпорту, проте з випереджальною динамікою останнього. Зокрема, за січень ц.р. експорт товарів з Іспанії в інші країни зменшився на 25,7%, а імпорт - на 35,3%. Така тенденція є позитивною з точки зору зниження негативного сальдо зовнішньоторговельного балансу Іспанії, яке в річному вимірі зменшилось на 50,8%.

За останніми даними Держкомстату України, за січень 2009р. обсяги торгівлі товарами між Україною та Іспанією склали 50564,1 тис. дол. США та зросли на 5,1%, що є традиційним для початку року в торгівлі з Іспанією (у січні 2008р. зростання становило 4,7%). При цьому український експорт збільшився на 63,4% (до 29286,3 тис. дол.), а імпорт - зменшився на 29,6% (до 21277,8 тис. дол.). Позитивне сальдо на користь України склало 8000 тис. дол[27, c.158]..

Загалом, український експорт в Іспанію продовжує мати сировинну основу, що характерно практично для всіх розвинутих країн, з якими Україна веде зовнішню торгівлю. Частка продукції з високим рівнем доданої вартості в постачаннях з України в Іспанію залишається незначною з огляду на її загальний низький технологічний рівень.

У І-му кварталі цього року ринок нерухомості та будівельний сектор Іспанії, який протягом останніх 10 років був рушійною силою економічного зростання в країні, продовжував перебувати в стані стагнації. Так, з 80 тис. агентств нерухомості в 2006 р., продовжили функціонувати лише 25 тис. У результаті припинення діяльності біля 70% ріелторських компаній безробітними опинилися додаткові 180 тис. чол. Нинішню ситуацію в сфері нерухомості іспанські фахівці пояснюють фінансовою кризою та зниженням платоспроможності населення, зростанням вартості іпотечних кредитів, надлишковою пропозицією на ринку житла країни тощо [8, c.135].