Міжнародна торгівля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі. Ще жодна країна не спромоглася створити здорову економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи.

Важливим напрямом розвитку України є її ефективна інтеграція до світового економічного простору. Від успіху зовнішньоекономічної діяльності України залежить її дальший економічний і соціальний розвиток як підсистеми світової економіки.

Міжнародна торгівля - найдавніша форма міжнародних економічних відносин. Вона існувала ще задовго до формування світового господарства та була його попередницею. Зріст прибутку, зумовлений застосуванням машин, зумовив до появи відносно надлишкового капіталу та вивіз його за кордон, що поклало початок формування світового господарства, прискорило процес інтернаціоналізації продуктивних сил.

Міжнародна торгівля відкриває безліч переваг, що стимулюють економічне зростання. Завдяки торгівлі країни отримують можливість спеціалізуватися у кількох провідних сферах економіки, адже вони отримують можливість імпортувати ту продукцію, якої вони самі не виробляють. Крім того, торгівля сприяє розповсюдженню нових ідей і технологій. Коли в якійсь країні з'являється важливий винахід, міжнародні торговельні зв'язки розносять його по цілому світі.

Міжнародна торгівля -- це обмін товарами і послугами між різними країнами, зв'язаний із загальною інтернаціоналізацією господарського життя й інтенсифікацією міжнародного поділу праці в умовах науково-технічної революції.

Мета роботи - дослідити сутність міжнародної торгівлі та її концепції, етапи розвитку міжнародної торгівлі, систему показників розвитку міжнародної торгівлі, розглянути форми міжнародної торгівлі за специфікою регулювання, за специфікою взаємодії суб'єктів, а також розглянути регулювання міжнародної торгівлі, а також розглянути зовнішню торгівлю України.

Об'єктом роботи є міжнародна торгівля і зовнішньоторговельна політика.

Суб'єктом - процес купівлі і продажі, здійснюваний між покупцями, продавцями і посередниками в різних країнах.

Міжнародні зв'язки виступають сьогодні найважливішим фактором економічного росту, структурних зрушень і підвищення ефективності національного виробництва, одночасно є і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Це можна довести тим, що сучасне світове господарство як в політичному, так і в соціально-економічному відношенні неоднорідне і характеризується великою кратністю. Як колись, на світовій арені серед суб'єктів економічної діяльності країни з різним рівнем промислового розвитку, умовами і стандартами життя суспільства.

1. Всесвітній ринок товарів і послуг

1.1 Поняття світового господарства та його цiлi

Світове господарство - це сукупність національних господарств та економічних відносин між ними, або сукупність економічних відносин якi функціонують на національному та міжнародному ринках. Головною ціллю світового господарства є задоволення попиту та людських потреб.

Процес формування світового господарства почався одночасно з зародженням машинобудівельної промисловості, яка вiдповiдно до своєї природи потребує масового виробництва та постійного поглиблення поділу праці. Iндустрiалiзацiя пов'язана з появою все нових галузей та видiв виробництва. Тому з розвитком спецiалiзованого масового виробництва постає питання орiєнтацiї підприємств не тільки на внутрішній, але й на зовнішній ринок.

У сучасних умовах світове господарство все більше набуває ознак цілiсностi. Цей процес зумовлений дією таких факторiв:

1.Прагненням народу свiту вижити в умовах нарощування ядерних потенцiалiв та загрози можливої ядерної війни .

2.Розгортанням НТР. Сьогодні жодна країна світу не може самостійно використовувати усі досягнення сучасної науки I техніки, тому держави повинні об'єднати свої зусилля у цій сфері, що буде сприяти закріпленню тісних економічних зв'язків між ними, формуванню структур у світовому господарстві.

3.Iнтернацiоналiзацiєю господарського життя, міжнародним поділом праці. На сьогодні держави міжнародної співдружності можуть розвивати виробничі процеси на рівні cвiтових стандартів, випускають високоякісну продукцію, використовуючи процеси спецiалiзацiї та кооперування виробництва на міжнародному рівні.

4.Необхiднicть об'єднань зусиль країн для вирішення глобальних проблем (екологічних, продовольчих та iн.).

Світове господарство не треба зводити до простої суми національних економік. Його сутність визначається тим реальним зв'язком, який діє на основі порівняльних переваг країни та міжнародного поділу праці. Світове, або всесвітнє господарство представляє собою сукупність національних економік у сфері продуктивних сил і виробничих відносин, які виходять за територіальні межі окремих країн.

Сучасна міжнародна торгівля - торгівля між країнами, яка передбачає імпорт та експорт товарів. В ній приймають участь різні юридичні особистості - корпорації, їх об'єднання, держави, окремі індивіди. Вона є засобом, за допомогою, якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати виробництво своїх ресурсів і, таким чином, збільшувати об'єми виробництва.

Такий динамічний розвиток зовнішньої торгівлі пояснюється її позитивною дією на рівень та якість економічного розвитку країн. Більшість країн у сучасних умовах - країни з відкритою економікою, тобто значно частина ВВП виробляється у них з участю зовнішньоторговельного сектору.

Основними трьома групами країн в світовому господарстві є: розвинені держави світу, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою. Розвиненим країнам світу властиві високий рівень розвитку технологічного способу виробництва (значною мірою базується на автоматизованій праці) у промисловості, поступове наближення до цього рівня сфери будівництва (здебільшого, базується на машинній праці), сільського господарства, високий рівень розвитку та значна частка сфери послуг (від 2/3 до 3/4 працездатного населення). До цих країн до середини 90-х років належали США, Канада, 15 країн ЄС, Швейцарія, Норвегія, Ісландія, а також Ізраїль і Південна Африка. Серед них, як зазначалося, виділяються сім наймогутніших країн, а трьома основними центрами вважаються США, країни ЄС і Японія.

Якщо після Другої світової війни США випереджали країни ЄС за рівнем продуктивності праці у 2-3 рази, то наприкінці 90-х років найрозвиненіші держави Союзу догнали США за цим показником і впритул наблизились за рівнем ВВП на душу населення. Таке відставання за коротший термін подолала і Японія. Водночас найбільш конкурентоспроможною залишається економіка США. Значною мірою це зумовлене тим, що вони витрачали на розвиток НДДКР у 1999 р. 46 % світових витрат у цій сфері.

Другу найважливішу групу країн світового господарства складають країни, що розвиваються. Незважаючи на те, що з 60-х років багато з них значно підвищили свій економічний потенціал, на сферу промисловості в середині 90-х років у них припадало близько 25 %, на сільське господарство - 34 %, а на сферу послуг лише 41 % . Якщо частка ВВП, створеного у сільському господарстві, становила у розвинених країнах світу лише близько 2 %, то у країнах, що розвиваються - приблизно у 17 разів більше. Серед країн, що розвиваються, виділяють декілька груп. Першу з них складають країни ОПЕК, експортерів нафти, які отримують значні доходи - нафтодолари і за відносно незначної чисельності населення забезпечили його високий життєвий рівень із наявною істотною диференціацією. До групи "нових індустріальних держав", згідно з класифікацією ООН, належать країни, які за багатьма економічними показниками переважають інші країни, що розвиваються, а за деякими з них навіть конкурують з розвинутими країнами світу. До першої групи цих країн належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Малайзія, Сінгапур, Сянган, Тайвань, Південна Корея. В цілому до двох цих груп країн входило у 1995 р. 18 країн з доходами на душу населення понад 9400 дол. Проте за цими узагальнюючими показниками прихована значна диференціація доходів. Так, у Мексиці майже 54 % населення бідні, а понад 24 % з них проживають у злиднях.

Решта країн, що розвиваються, не пройшли стадії індустріалізації, їхнє населення, в основному, зайняте у сільському господарстві. У цих країнах низький рівень писемності, велике безробіття, високі темпи зростання населення, експорт представлений переважно сільськогосподарською продукцією, продуктивність праці досить низька.

Ці країни, у свою чергу, можна поділити на дві групи. До першої входили 73 країни із середнім рівнем доходу на одну людину понад 760 дол. на рік в середині 90-х років. Характерною рисою їхньої економіки є спеціалізація на виробництві окремих видів сільськогосподарської чи мінеральної сировини. Зниження матеріало- та енергомісткості економіки в промислово розвиненій частині світу зумовило падіння ролі природної сировини у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, а також внаслідок політики "ножиць цін", викликало зниження цін на більшість сировинних товарів у реальному обчисленні. Все це загрожує переходом до групи найменш розвинутих.

Таблиця 1.1 - Структура експорту-імпорту послуг у 2007 році

	Експорт	Імпорт
	всього	частка у загальному обсязі послуг, відсотків	всього	частка у загальному обсязі послуг, відсотків
Всього	7505,5	100	3719,4	100
Транспортні послуги	5354,7	71,3	789	21,2
морського транспорту	806,1	10,7	96,6	2,6
пасажирського	3,5	0	0,7	0
ватажного	59,5	0,8	27,6	0,8
інші	743,1	9,9	68,3	1,8
повітряного транспорту	722,7	9,6	248,7	6,7
пасажирського	355,6	4,7	63,9	1,7
ватажного	126,2	1,7	9,4	0,3
інші	240,9	3,2	175,4	4,7
залізничний транспорту	860,2	11,5	338	9,1
пасажирського	160	2,1	125,7	3,4
ватажного	327,8	4,4	63,1	1,7
інші	372,4	5	149,2	4
трубопровідного транспорту	2500,6	33,3	5,2	0,1
іншого транспорту	465,1	6,2	100,5	2,7
пасажирського	14,8	0,2	1,9	0
ватажного	250,3	3,3	37,2	1
інші	200	2,7	61,4	1,7
Подорожі	248,3	3,3	230,1	6,2
Послуги зв'язку	258,1	3,4	90,9	2,4
Будівельні послуги	164,3	2,2	181,7	4,9
Страхові послуги	70,5	0,9	103,6	2,8
Фінансові послуги	80,1	1,1	407	10,9
Комп'ютерні послуги	86,8	1,2	111,6	3
Роялті та ліцензійні послуги	13,4	0,2	227,7	6,1
Інші ділові послуги	78	1	146,4	3,9
Різні ділові, професійні та технічні послуги	846,9	11,3	700,7	18,8
Послуги з ремонту	279	3,7	32,2	0,9

Другу групу слаборозвинутих країн утворюють близько 54 країн із низьким рівнем доходу (менше 765 дол. на рік). Це найбільші сільськогосподарські країни, позбавлені будь-яких більш-менш значних джерел мінеральної сировини, їхня економіка перебуває у стані стагнації і навіть деградації, а сотні мільйонів людей хронічно недоїдають і голодують. Головне місце у цій групі країн посідають держави Центральної та Південної Африки.

Згідно з міжнародними стандартами бідності щорічний дохід в сумі до 375 дол. на людину є ознакою абсолютної злиденності, від 376 до 750 дол. на рік - безумовної бідності. За цим критерієм до слаборозвинутих країн належать ряд держав СНД, у т. ч. і Україна. До цієї групи у другій половині 90-х років належали 54 країни, в яких ВНП на душу населення становив 765 дол. США і менше; 47 країн, у яких цей показник становив від 766 до 3035 дол.; 26 країн, у яких ВНП на душу населення складав від 3065 до 9385 дол. на рік і 18 наймогутніших країн, в яких ВНП на душу населення становив понад 9386 дол. США.

Третю групу країн складають колишні країни РЕВ і країни СРСР, які найбільшою мірою підходять до держав з перехідною економікою. Внаслідок глибокої кризи у більшості з цих країн через хибну економічну політику та розрив традиційних зв'язків обсяг ВВП знизився більше, ніж удвічі, і вони були відкинуті до групи країн, що розвиваються, із середнім рівнем розвитку. Щоб певною мірою зберегти і навіть відновити традиційні раціональні економічні зв'язки, більшість країн колишнього СРСР створили СНД (співдружність національних держав), але ця структура діє неефективно.

1.2 Платіжний баланс країни і методи його регулювання

Усі країни є учасницями сучасного світового господарства. Активність цієї участі, ступінь інтеграції окремих країн у світове господарство різні. Крім економічних, існують політичні, військові, культурні й інші відносини між країнами, що породжують грошові платежі і надходження.

Платіжний баланс (балансовий рахунок міжнародних операцій) - це вартісне вираження всього комплексу зовнішньоекономічних зв'язків країни у формі співвідношення надходжень і платежів.

Платіжний баланс фіксує стан платежів і надходжень даної країни. Міжнародний валютний фонд характеризує платіжний баланс як ”статистичний запис всіх економічних угод протягом даного періоду між резидентами країн, що звітують”

Платіжний баланс має наступні розділи: торговий баланс, тобто співвідношення між експортом і імпортом товарів; баланс послуг і некомерційних платежів (баланс ”невидимих” операцій).

Основа платіжного балансу - угруповання усіх видів угод, результати яких пов'язані з ростом потреб у товарах і послугах (відтік валюти з країни) чи надходженням іноземної валюти (приплив її в країну).

Об'єднавши експорт і імпорт товарів, послуг, відсотків і дивідендів, однобічних переводів і трансфертів, одержувані і надані довгострокові і короткострокові позики, а також приплив і відтік державних резервів, одержуємо документ, називаний у міжнародній економічній літературі ”платіжним балансом”.

Відповідно до прийнятої практики платіжний баланс складається за принципом подвійного рахунка: кожна угода записується одночасно на двох рахунках - дебетовому, що свідчить про надходження товару чи коштів на даний рахунок, і кредитовому, що характеризує надання товару чи виплату коштів. Традиційно в підготовлюваний баланс дебетові записи вносяться зі знаком ”-”, а його кредитові - зі знаком ”+”. Так, експорт товарів і послуг, дарунки, приплив капіталу - усе це фіксується на кредитовому рахунку платіжного балансу зі знаком ”+”. Імпорт же товару чи закордонні інвестиції, позики і кредити, що направляються за рубіж, дарунки і пенсії, передані іноземцями - усе це відбивається на дебетовому рахунки зі знаком ”-”.

Існує розповсюджена омана, коли експорт товарів і експорт капіталу розглядаються як однорідні види угод. Тим часом власне кажучи вони протилежні. Експорт товарів означає приплив іноземної валюти в державу, яка здійснює постачання товарів за кордон, і реєструється зі знаком ”+”. Експорт капіталу, навпаки, означає відтік коштів і повинний записуватися зі знаком ”-”, оскільки веде за собою відтік валюти з рахунків резидентів.

Принцип подвійного рахунка передбачає рівність чи нульове сальдо. Якщо держава витрачає більше, ніж заробляє, то надлишок споживаних коштів якимсь образом повинний бути врахований. Для цього або використовуються заощадження, або береться позика.

Таблиця 1.2 - Платіжний баланс країни: основні компоненти

	Кредит	Дебет	Сальдо
1. Рахунок поточних операцій
А. Товари і послуги			баланс товарів і послуг
1. Товари	експорт	імпорт	торговельний баланс
2. Послуги	надані	отримані	баланс послуг
Б. Доходи	отримані	сплачені	чистий зовнішній дохід
1 . Оплата праці
2. Доходи від інвестицій
В. Поточні трансферти			чисті поточні трансферти
2. Рахунок капіталу і фінансів
А. Рахунок операцій з капіталом
1. Капітальні трансфер ти	отримані	надані
2. Придбання (продаж) нефінансових активів	продані	придбані
Б. Фінансовий рахунок
1 . Прямі інвестиції			чисті прямі іноземні інвестиції
1.1. За кордон	вилучені	здійснені
1.2. В економіку країні	здійснені	вилучені
2. Портфельні Інвестиції			чисті портфельні іноземні інвестиції
2.1. Активи	зменшення	збільшення
2.2. Зобов'язання	збільшення	зменшення
3. Інші інвестиції
3.1. Активи	зменшення	збільшення
3.2. Зобов'язання	збільшення	зменшення
4. Резервні активи	зменшення	збільшення	баланс офіційних розрахунків
Помилки та упущення
Баланс			0

Складаючи платіжний баланс, його статті підрозділяють на основні та балансувальні. До основних належать статті, в яких відображаються операції, що впливають на остаточний результат платіжного балансу та є відносно самостійними: поточні операції та рух довгострокового капіталу. До балансувальних статей належать операції, які не мають самостійності або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи та джерела регулювання сальдо платіжного балансу та відображають рух валютних резервів, зміну короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, зовнішні державні позики, кредити міжнародних валютно-фінансових організацій тощо.

Поділ платіжного балансу на основні та балансувальні статті є загальновизнаним методом визначення його дефіциту або активу, надлишку. Сальдо, яке утворюється за основними статтями, покривається за допомогою балансувальних статей. Отже, формально платіжний баланс зрівноважений. Саме сальдо основних статей прийнято називати сальдо платіжного балансу.

Якщо платежі перевищують надходження за основними статтями, то виникає проблема погашення дефіциту за рахунок балансувальних статей. Традиційно для цього використовуються позики та ввезення підприємницького капіталу. Це - тимчасовий метод зрівноваження платіжного балансу, оскільки країни-боржники зобов'язані виплачувати високі відсотки та дивіденди, а також суму позики. Існує і небезпека того, що іноземні кредитори одночасно у майбутньому можуть масово вилучити свої внески. Новим способом покриття пасивного сальдо балансу є короткострокові кредити за угодами "сroh", які взаємно надаються центральними банками у національній валюті.

Для покриття тимчасового дефіциту платіжного балансу МВФ надає країнам - членам МВФ резервні (безумовні) кредити (у межах 25 % їх квот).

Промислове розвинені країни мобілізують для погашення дефіциту платіжного балансу кошти на світовому ринку позикових капіталів у вигляді кредитів банківських консорціумів, облігаційних позик.

До тимчасових методів покриття дефіциту платіжного балансу належать також пільгові кредити, одержані країною по лінії іноземної допомоги.

Ще однією остаточною альтернативою зрівноваження платіжного балансу є використання країною своїх офіційних золотовалютних резервів. Час від часу Центральний банк країни може продавати частину своїх резервів та купувати на них національну валюту з метою підтримки її обмінного курсу. Таке використання резервів утворює статтю кредиту, тому що резерви нібито надходять на баланс, одночасно залишаючи рахунок резервів. Отже, резерви можуть використовуватися для покриття дефіциту по будь-якій позиції платіжного балансу. І навпаки, якщо по тій чи іншій статті платіжного балансу утворюється додатне сальдо, то отримані кошти можна застосувати для формування резервів, що буде статтею дебету. Іншими словами, скорочення офіційних резервів (додатне значення у статті офіційних резервів) показує масштаби дефіциту платіжного балансу країни; зростання офіційних резервів (від'ємне значення у статті офіційних резервів) означає активне сальдо платіжного балансу. Головним засобом остаточного зрівноваження платіжного балансу є резерви ВКВ; з 70-х років почали використовувати СДР, переказуючи їх з рахунку однієї країни на рахунок іншої у МВФ; з 1979 р. країни - члени ЄВС покривають тимчасовий дефіцит платіжного балансу також за допомогою ЕКЮ (ЕСU).

Офіційні резерви будь-якої країни обмежені. Тому сталі або тривалі дефіцити платіжних балансів, які мають фінансуватися за рахунок цих резервів, призведуть до їх вичерпання. Саме це викликало встановлення жорстких меж, у яких золотовалютні резерви можуть використовуватися для покриття дефіциту балансу. Крім того, якщо резерви витрачаються надто швидкими темпами, то може виникнути криза довіри і країні доведеться вжити спеціальних заходів для коректування платіжного балансу. Ці заходи можуть спричинити хворобливу перебудову на макроекономічному рівні, встановлення торгових бар'єрів та аналогічних обмежень або зміну міжнародної вартості національної валюти.

13

Остаточним засобом погашення дефіциту платіжного балансу є й іноземна допомога у формі субсидій та подарунків.

Допоміжним засобом регулювання платіжного балансу є продаж Іноземних та національних цінних паперів за іноземну валюту. Наприклад, США частково погашають пасивне сальдо свого платіжного балансу, розміщуючи облігації скарбниці у центральних банках інших країн.

2. Державне регулювання зовнішньої торгівлі

2.1 Протекціонізм і вільна торгівля

Головну роль в зовнішньоекономічній політиці відіграє торговельна політика. Слід розрізняти два типи торговельної політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм - це система обмежень міжнародних потоків товарів і послуг, які вводить держава з метою захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.

У практичній економіці для регулювання міжнародної торгівлі держава використовує дві групи інструментів: тарифні й нетарифні. Основними серед них є тарифні інструменти, які полягають у застосуванні митного тарифу. До нетарифних відносять квоти, ліцензії, субсидії, демпінг, угоди щодо обмеження експорту до визначеної кількості, положення про вироблені на місцевому ринку товари і т. д.

Мито - це акцизний податок на імпортні товари; воно може вводитися з метою отримання доходів або захисту вітчизняної економіки. Фіскальне мито застосовується до виробів, які не виготовляються всередині країни. Ставки фіскального мита здебільшого невеликі, їхньою метою є забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Захисне мито призначене для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Хоча захисне мито, здебільшого, недостатньо високе для припинення імпорту іноземних товарів, воно все ж таки ставить іноземного виробника в невигідне конкурентне становище на внутрішньому ринку.

В Україні митна справа регулюється Митним кодексом України і Законом України "Про єдиний митний тариф". Ці документи визначають принципи організації митної справи в Україні з метою створення умов для формування ринкової економіки та зростання активності зовнішньоекономічної діяльності на основі єдності митної території, мит та митних зборів. Ці документи спрямовані на забезпечення додержання митними, іншими державними органами, суб'єктами зовнішньоекономічної та господарської діяльності, а також громадянами прав та обов'язків у галузі митної справи.

В Україні застосовуються такі види мита: адвалерне, що нараховується у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, які обкладаються митом; специфічне, що нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які обкладаються митами; комбіноване, що поєднує обидва ці види митного обкладення.

Важливо розрізняти ввізне мито і вивізне мито. Перше нараховується на товари та інші предмети при ввезенні на митну територію України. Друге нараховується на товари та інші предмети при вивезенні за межі митної території України.

На окремі товари та інші предмети може встановлюватися сезонне ввізне і вивізне мито на строк не більше чотирьох місяців з моменту їх встановлення. В окремих випадках при ввезенні на митну територію України і вивезенні за межі цієї території товарів незалежно під інших видів мит можуть застосовуватися: спеціальне мито; антидемпінгове мито; компенсаційне мито.

Спеціальне мито застосовується:

1) як захисний захід, якщо товари ввозяться на митну територію у таких кількостях або на таких умовах, які завдають чи загрожують завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних або безпосередньо конкуруючих товарів;

2) як запобіжний захід щодо учасників зовнішньоекономічної діяльності, які порушують загальнодержавні інтереси в цій галузі, а також як захід для припинення недобросовісної конкуренції у випадках, передбачених законом;

3) як захід у відповідь на дискримінаційні дії та (чи) недружні дії з боку іноземних держав проти України або у відповіді, на дії окремих країн та їхніх союзів, які обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України.

Антидемпінгове мито застосовується в разі ввезення на митну територію товарів за ціною, значно нижчою за конкурентну ціну в країні експорту на момент цього експорту, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва подібних товарів в Україні. Цей вид мита застосовується також у разі вивезення за межі митної території України товарів за ціною, значно нижчою за ціни інших експортерів подібних або безпосередньо конкуруючих товарів на момент цього вивезення, якщо таке вивезення завдає чи загрожує завдати шкоди загальнодержавним інтересам.

Компенсаційне мито передусім застосовується в разі ввезення на митну територію товарів, виробництво або експорт яких прямо чи побічно субсидувалися, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва подібних товарів в Україні. Цей вид мита застосовується також у випадку вивезення за межі митної території товарів, виробництво або експорт яких прямо чи побічно субсидувалися, якщо таке вивезення завдає або загрожує завдати шкоди державним інтересам України. Ставка компенсаційного мита не може перевищувати розміру виявлених субсидій.

Нетарифні бар'єри. Під нетарифними бар'єрами розуміють систему ліцензування, створення невиправданих стандартів якості продукції або просто бюрократичні заборони в митних процедурах.

З допомогою квот встановлюються максимальні обсяги товарів, які можуть бути імпортовані чи експортовані протягом певного періоду часу. Часто квоти виявляються ефективнішим засобом стимулювання міжнародної торгівлі, ніж мито. Незважаючи на високе мито, певний виріб може імпортуватися (експортуватися) у великих кількостях. Низькі ж імпортні (експортні) квоти повністю забороняють імпорт чи експорт товарів понад визначену кількість.

Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на експорт чи імпорт обмеженого обсягу продукції і водночас забороняє не ліцензовану торгівлю.

Однією із форм торгових бар'єрів є добровільне експортне обмеження. У цьому випадку іноземні фірми "добровільно" обмежують обсяг свого експорту в певні країни. Експортери дають згоду на добровільні експортні обмеження (аналогічні імпортним квотам) у надії уникнути жорсткіших торгових бар'єрів. У той час як країни в цілому виграють від вільної міжнародної торгівлі, окремі галузі і групи постачальників ресурсів можуть виявитися в числі тих, хто постраждав. Легко зрозуміти, чому групи підприємці", зайнятих відповідним виробництвом, намагаються зберегти або поліпшити свої економічні позиції, переконуючи уряд внести тарифи або квоти для їхнього захисту від шкідливого впливу вільної торгівлі.

Відмінності між вільною торгівлею і протекціонізмом добре описані категоріями мікроекономіки. Використання інструментів протекціонізму розбалансовує взаємозв'язок між граничною нормою трансформації у виробництві, граничною нормою заміщення в споживанні та міжнародними умовами у торгівлі. Внаслідок цього з'являються розбіжності між внутрішніми та міжнародними цінами на продані товари. Тоді виникає підстава для запису нерівності за умов протекціонізму, а саме GRT = GRC ?MУT. Цю нерівність треба розуміти так, що торговельні бар'єри спричиняють субоптимальне розміщення світових факторів виробництва і дають нижчий реальний дохід, ніж за умов вільної торгівлі.

Причину протекціоністських заходів слід вбачати в тому, що при торгівлі занепадають ті галузі економіки, які поступаються у відносній ціні, їх обсяг виробництва та зайнятість зменшуються. Отже, «вузькі місця» зовнішньої торгівлі знаходять свій вияв у занепаді одного чи кількох секторів, які, до того ж, часто концентруються ще й в одному регіоні, тоді як переваги - вищий споживчий дохід який розподіляється між різноманітними економічними суб'єктами. Якщо розглядати відстаючі сектори з боку факторів виробництва, прив'язаних до цих секторів, то фактори відстаючих секторів (інвестований капітал, людський капітал) знецінюються внаслідок закордонної конкуренції. Це значною мірою стосується як робітників, так і підприємців. Вони можуть організовуватися політичне і добиватись інституціонального регулювання з метою захисту сектора (пошук доходу). В політичному рішенні щодо протекції часто домінує теперішня позиція сектора. Аргумент стосовно того, що імпортні обмеження в середньо- та довготерміновому періоді шкодить захищеному секторові, оскільки він не здійснює жодних заходів для зменшення витрат виробництва і підвищення якості продукції, часто не знаходить підтримки серед політиків.

Інтереси секторів, витіснених зовнішньою торгівлею, слід було б поєднати з інтересами споживачів та експортних галузей, які отримують вигоду від зовнішньої торгівлі, отже, очевидними є альтернативні втрати від прийняття рішення на користь протекціонізму. Хоча таке інституціональне регулювання не завжди вдається, важливо, щоб якомога більше рішень вийшли за межі політичної сфери і були передані ринку. Наприклад, за умов фіксованого валютного курсу по-протекціоністськи налаштовані сектори мають шанс поліпшити своє становище, якщо їм вдасться домогтися зниження курсу національної валюти (девальвації), що стимулює експорт і створює перешкоди для імпорту товарів. Подорожчання торгових товарів поліпшило б конкурентоспроможність експортних секторів за рахунок тих секторів, які виробляють неторгові товари. Такої можливості впливу на розвиток секторів, які є у колі протекціоністських заходів, нема при визначенні валютного курсу на валютному ринку.

Нерідко введення протекціоністських інструментів обґрунтовують необхідністю тимчасових умов для становлення певних галузей економіки. Цей аргумент «виховного» мита, який пов'язують з іменем німецького економіста Фрідріха Ліста, у новітній формі проявляється у політиці торгової стратегії, в основі якої лежить ідея підтримки державою сектора при виході на вже зайнятий ринок (переміщення доходу) або розвитку нової промисловості (створення доходу). Досвід показує, що аргумент «виховного» мита для нових галузей промисловості завжди негативний; як правило, мита залишаються і надалі, а захищені галузі економіки не знаходять «життєвої сили», щоб досягти конкурентоспроможного рівня. Так, політика заміни імпорту і захисту потенційних експортних секторів у Латинській Америці впродовж останніх 40 років у значній мірі перестала діяти, тоді як свідома зовнішня орієнтація азіатських країн увінчалася високими реальними темпами зростання[ c.256].

Ідеї протекціоністського втручання постійно поповнюються новими аргументами. З огляду на майбутні кризи у сфері забезпечення нині висувають тези про захист країною своїх субститутів імпорту (сільськогосподарська продукція, вугілля). Оскільки тут як аргумент наводять ризик забезпечення, це означає, що протекцію слід було б обґрунтувати із застосуванням теорії ризику. Виявляється, що підтримка вітчизняних виробничих потужностей є лише одним із можливих заходів обмеження ризику, тоді як ряд заходів, спрямованих на зменшення ризику, часто не беруть до уваги (розсіювання джерел постачання; розсіювання серед субститутів, яке є у галузі енергоносіїв: імпортне вугілля, нафта, газ; створення запасів важливих енергоносіїв).

Зрозуміло, що протекціонізм завжди відбиває стан національної економіки. Це обумовлює те, що він не обмежується тільки пошуком і використанням раціональних теоретичних моделей, а безпосередньо пов'язаний із соціальними проблемами. Так буває особливо у випадках, коли треба захистити ті чи інші професійні категорії, сприяти перекваліфікації працівників підприємств, що закриваються, і, врешті, утримати повну зайнятість населення у країні. Крім цього, у періоди міжнародної напруженості протекціоністські заходи використовують для захисту безпеки держави, існування якої у випадку конфлікту могло б опинитися під загрозою у зв'язку з тим, що на її території не виробляють усю необхідну продукцію.

Вільна торгівля (торговий лібералізм) - це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання.

Вільна торгівля базується на принципі порівняльних витрат, світова економіка може досягти більш ефективного розміщення ресурсів і більш високого рівня матеріального добробуту. Структура ресурсів і рівень технологічний знань кожної країни різні. Отже, кожна країна може робити визначені товари з різними реальними витратами. Кожна країна винна робити ті товари, витрати виробництва яких нижче щодо витрат в інших країнах, і обмінювати товари, на яких вона спеціалізується, на продукти, витрати виробництва яких у країні вище щодо інших країн. Якщо кожна країна буде надходити таким чином, світ може в повному ступені використовувати переваги географічної і людської спеціалізації. Тобто світ -- і кожна вільно торгуюча країна -- може одержати більший реальний доход від використання того обсягу ресурсів, якими вони володіють.

Побічна вигода від вільної торгівлі полягає в тім, що остання стимулює конкуренцію та обмежує монополію. Конкуренція іноземних фірм змушує місцеві фірми переходити до виробничих технологій з більш низькими витратами. Це також змушує вводити нововведення і тримати руку на пульсі технічного прогресу, підвищуючи якість продукції і використовуючи нові методи виробництва, і в такий спосіб сприяти економічному росту. Вільна торгівля надає споживачам можливість вибору з більш різноманітного асортименту продукції. Заподій, по яких варто віддати переваги торгівлі, по суті, ті ж, по яких необхідно стимулювати конкуренцію. Томові немає нічого чудового в тім, що переважна більшість економістів оцінює вільну торгівлю як економічно обґрунтоване явище.

2.2 Інструменти вільної торгівлі

В реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є змішаною. Вона поєднує елементи як протекціонізму, так і вільної торгівлі, елементи протекціонізму в торгівлі - в періоди економічного падіння, послаблення експортного потенціалу. Елементи вільної торгівлі переважають в періоди економічного піднесення, збільшення експортних можливостей країни, демпінг.

Демпінг - штучне зниження цін на товари (роботи, послуги) на зовнішніх ринках з метою усунення конкуренції.

У міжнародній торгової практика виділяють декілька видів демпінгу. Постійний демпінг - це довгострокова тенденція монополістів максимізувати загальний прибуток, продаючи товари по більш високій ціні на внутрішньому ринку, що ізольований за допомогою транспортних витрат або торгові бар'єри, у порівнянні зі світовим ринком, де можна зіткнутися з конкуренцією іноземних виробників.

На відміну від постійного спорадичний демпінг являє собою епізодичний продаж товару на світовому ринку для того, щоб витягти тимчасову вигоду, не знижуючи ціну на внутрішньому ринку. Необхідність у спорадичному демпінгу виникає у фірми тоді, коли вона опиняється перед фактом надвиробництва товарів. Не маючи можливості реалізувати товар на внутрішньому ринку, з одного боку, і не бажаючи зупиняти своє виробництво - з іншого, фірма приймає рішення викинути цей товар на світовий ринок і продати його там по більш низькій ціні, чим внутрішня.

І, нарешті, хижацьким демпінгом називається тимчасовий продаж товару по ціні нижче його собівартості за кордоном. Цей вид демпінгу має своєю ціллю усунення іноземних виробників із бізнесу, після чого ціна злітає нагору, а монопольна влада безперешкодно реалізується на світовому ринку у формі монопольної прибули. На практику виділення названих видів демпінгу часто утруднено, потребує багато часу і зусиль.

У загальному плані демпінг є специфічний випадок міжнародної цінової дискримінації: фірма, що реалізує свою продукцію на два і більш ринки з метою максимізації одержуваного прибутку змушений зрівнювати граничні витрати і граничний прибуток на кожному з них.

У світовій торгової практиці демпінг розглядається як форма несумлінної конкуренції, поза залежністю від того, у якому виді він виступає. Тому він заборонений як правилами ГАТТ - ВТО, так і національним законодавством ряду країн. У 1967 р. у Женеві в рамках «Кеннеді-раунд» був введений у дію міжнародний антидемпінговий кодекс, що передбачає, зокрема, процедуру визначення шкоди, нанесеної виробникам країни, що імпортує, і надання доказів про шкоду.

Після того як факт демпінгу установлений, торгові партнери країни, що здійснюють товарний демпінг, управі застосовувати проти неї торгові обмеження. Ці обмеження звичайно приймають форму введення антидемпінгового мита або погрози його введення. Антидемпінгове мито являє собою тимчасовий збір, який вводиться країною, що імпортує, для компенсації втрат від товарного демпінгу. Звичайно це мито встановлюється в розмірі різниці між цінами товару на внутрішньому і світовому ринках.

Торгові обмеження, що протидіють демпінгу, особливо хижацькому, поза всяким сумнівом корисні, тому що вони захищають внутрішні виробників від несумлінної іноземної конкуренції. Внутрішні виробники, як правило, беззастережно підтримують протекціоністські міри, спрямовані проти демпінгу будь-якого виду. Що ж стосується споживачів, то їм у ряді випадків вигідний постійний і спорадичний демпінг, що дозволяє одержувати товари по низькій ціні. світовий торгівля експорт імпорт

Проте кінцевий ефект введення антидемпінгових мит дуже невизначений. Введення антидемпінгового мита звичайно підвищує рівень добробуту країни, що імпортує, але це підвищення відбувається за рахунок зниження добробуту країн світового співтовариства.

Наступний ефект буде залежати від характеру реакції країни, що здійснила демпінг, на прийнятих заходах. Реакція ця може бути неоднозначною, а отже, неоднозначні будуть і наслідки для добробуту країни, що імпортує, і світового співтовариства. Якщо, наприклад, країна відмовляється від демпінгу і торгові обмеження у відношенні її скасовуються, то країна, що імпортує, програє, а світове господарство залишається у виграші.

В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. В своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів. Основними з них є:

1) Митні засоби проявляють себе у формі митного тарифу який може набувати двох форм - специфічного та адвалерного.

Специфічний тариф являє собою фіксований податок на імпортні товари, яким обкладається кожна одиниця продукту. В організаційно-технічному плані застосування специфічних тарифів дозволяє порівняно легко збирати податок, оскільки для цього необхідна лише інформація про кількість товарів, які завозяться до країни, а не грошова вартість імпорту. Але з крапки зору саме протекціоністської функції щодо національного ринку цей тариф має дуже істотну ваду: його захисна дія змінюється в залежності від ціни імпортованого товару.

Адвалорний тариф -- це податок, величина якого визначається як фіксована частка вартості імпортованого товару. Очевидно, що адвалорне мито позбавлене характерного для специфічного тарифу недоліку: його величина знаходиться в прямій залежності від вартості товару. Разом з тім і його справляння пов'язане із цілою низкою проблем. З метою зменшення мита імпортер може занизити вартість товару. З іншого боку, митні органі завжди стояти перед спокусою завищити вартість імпорту, оскільки в цьому випадку збільшується доходи держави.

Важливим митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Це - додаткове імпортне мито, яким обкладаються товари, що ввозяться в країну за демпінговими цінами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їхнього виробництва.

Експортне мито застосовується з метою обмеження експорту тих вітчизняних товарів, які є дефіцитними для внутрішнього ринку.

У переважній більшості мито встановлюється окремими країнами автономно, тобто незалежно від митної політики інших країн-партнерів із зовнішньої торгівлі. Поряд з цим, можуть застосовуватися єдині митні ставки для країн, об'єднаних у спільну торгово-економічну групу, наприклад, Європейський економічний союз (ЄЕС). Вони мають єдину митну територію з єдиним ввізним митом.

У рамках ЄЕС в залежності від рівня митних ставок застосовуються три види мита: максимальні, мінімальні, пільгові (преференційні). Максимальні мита використовуються в торгівлі з країнами, з якими відсутні торговельні угоди, мінімальні - у тих випадках, коли існують угоди про застосування режиму найбільшого сприяння, пільгові - при імпорті товарів із слабо розвинутих країн.

2) Немитні заходи та засоби. До них відносяться різноманітні адміністративні та економічні методи прямого або непрямого впливу на зовнішню торгівлю. Серед них найбільше розповсюдження має квотування, тобто коли встановлення квоти на експорт або імпорт здійснюється за ліцензіями, які видаються відповідними державними установами.

До немитних також відносяться такі засоби:

1) введення державної монополії на торгівлю певними видами товарів;

2) впровадження певного режиму митних процедур, підвищених вимог до якості товарів та їх екологічних параметрів;

3) пільгове кредитування експортерів (зниження відсоткових ставок, збільшення термінів кредитування);

4) застосування експортного кредиту іноземним покупцям;

5) надання субсидій експортерам та їх пільгове оподаткування.

3. Україна в світовій торгівлі

3.1 Світова організація торгівлі

Багатосторонню торговельну систему, в центрі якої знаходиться Світова організація торгівлі (СОТ), можна визначити в широкому сенсі як набір міжнародних правил, виконання яких вимагається від країн при здійсненні торговельних відносин між собою. Головною метою цих правил є сприяння відкритій і ліберальній торговельній політиці. Існуючі правила постійно вдосконалюються задля того, щоб відповідати умовам світової торгівлі.

Основними цілями СОТ, визначеними у преамбулі Марракеської угоди про заснування СОТ, є підвищення рівня життя та зростання реального доходу в країнах-Членах, забезпечення повної зайнятості, розширення виробництва та торгівлі, оптимальне використання світових ресурсів.

На відміну від ҐАТТ, дані цілі визначені більш чітко, зазначається, що вони також поширюються й на послуги. Крім того, серед нових завдань, які постали перед багатосторонньою організацією, визначено:

1) забезпечення сталого розвитку шляхом оптимального використання світових ресурсів;

2) сприяння захисту та збереженню навколишнього середовища, з урахуванням різних рівнів національного економічного розвитку;

3) сприяння країнам, які розвиваються, та особливо найменш розвиненим у забезпеченні для них більшої частки у зростанні міжнародної торгівлі;

4) забезпечення стійкого функціонування інтегрованої багатосторонньої торговельної системи, до якої входять ҐАТТ, результати попередніх заходів, спрямованих на лібералізацію торгівлі, а також всі результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів.

З огляду на поставлені перед нею амбітні цілі та завдання, СОТ завдяки забезпеченню загальної Інституційної основи для здійснення торговельних відносин між її Членами має чітко визначену сферу діяльності, значні повноваження та функції.

СОТ відповідно до своїх повноважень виконує наступні функції:

1) сприяє реалізації, застосуванню, функціонуванню та досягненню цілей правових документів, включених у Додатки до Угоди про СОТ, а також результатів подальших багатосторонніх переговорів;

2) є форумом для переговорів з питань, які регулюються діючими багатосторонніми торговельними угодами, а також щодо подальшого розвитку багатосторонніх торговельних відносин між її Членами;

3) керує врегулюванням суперечок між Членами СОТ;

4) керує періодичним оглядом торговельної політики Членів;

5) співробітничає з МВФ та Світовим банком.

Одним з результатів переговорів Уругвайського раунду стало визначення кола країн, які могли набути членства в СОТ. Зокрема, до таких країн були віднесені:

О країни-учасниці Уругвайського раунду, що підписали Заключний акт:

1) які, не є договірними сторонами ҐАТТ 1947 на дату підписання Заключного акта, і чиї Розклади ще не визначені та мають бути доопрацьовані з метою їх приєднання до ҐАТТ 1947 і прийняття ними Угоди про СОТ;

2) з числа найменш розвинених, яким був наданий додатково один рік з 15 квітня 1994 року, щоб надіслати свої Розклади, як це вимагається відповідно до Статті XI Угоди про СОТ;

3) які стали сторонами угоди відповідно до Статті ХХУІ:5(с) ҐАТТ 1947 до 15 квітня 1994 року і не були спроможні підготувати Розклад зобов'язань до ҐАТТ 1994 та ГАТС для включення його до Заключного акта;

4) будь-яка держава або окрема митна територія, яка стала договірною стороною ГАТТ 1947 у період між 15 квітня 1994 року та датою набуття чинності Угодою про СОТ;

5) договірні сторони ҐАТТ 1947, Розклади яких були відповідним чином надіслані і ухвалені до набуття чинності Угодою про СОТ;

Крім того, будь-яка держава чи окрема митна територія, яка має повну автономію у своїх зовнішніх торговельних відносинах та вирішенні інших питань, передбачених Угодою про СОТ та багатосторонніми торговельними угодами, може стати Членом СОТ на умовах, що підлягають погодженню між нею та СОТ. При цьому приєднання до багатосторонніх торговельних угод з обмеженою кількістю учасників регулюється положеннями відповідної угоди.

У 1994 році було створено 19 Робочих груп з питань приєднання до системи ГАТТ/СОТ Білорусі, Болгарії, Вірменії, Йорданії, Латвії, Литви, Молдови, Монголії, Непалу, Панами, Російської Федерації, Саудівської Аравії, Словенії, Тайваню, України та Хорватії. Деякі з них ще не завершили процедури приєднання. При цьому, станом на 1 березня 2004 року СОТ об'єднує 148 членів, а уряди 28 країн мають статус спостерігачів.

Як перший крок держава або незалежна митна територія, яка бажає вступити до СОТ, подає заявку на ім'я Генерального директора з висловленням свого наміру вступити до СОТ відповідно до положень Статті XII Марракеської угоди про заснування СОТ. Дана заявка поширюється серед усіх Членів СОТ.

Заявка розглядається Генеральною радою, яка призначає спеціальну Робочу групу по приєднанню країни-заявника. Завданням Робочої групи є вивчення заявки про прийом до Членів СОТ відповідно зі Статтею XII і представлення Генеральній раді або Конференції міністрів рекомендацій, у число яких може входити проект Протоколу про приєднання. Членом Робочої групи може бути будь-який із зацікавлених Членів СОТ. Голова Робочої групи призначається після консультацій Голови Генеральної ради із заявником і членами Робочої групи.

Після формування Робочої групи Секретаріат інформує заявника про процедури, яких дотримуються робочі групи при розгляді питання про прийом нових Членів СОТ.

В цілому, процедура прийняття нових членів передбачає:

1) вивчення режиму зовнішньої торгівлі держави або незалежної митної території, що бажає вступити до СОТ;

2) проведення переговорів і визначення переліку поступок і зобов'язань відповідно до ҐАТТ 1994, а також переліку окремих зобов'язань відповідно до ГАТС;

3) досягнення згоди сторін щодо Звіту Робочої групи, Рішення і Протоколу про приєднання, якими визначаються умови вступу до СОТ.

Водночас, спершу на п'ятирічний період, країні надається статус спостерігача у Генеральній раді. Спостерігач може бути присутнім на Конференції міністрів, засіданнях Робочих комісій, груп, допоміжних органів Генеральної ради (за винятком Комітету з питань бюджету, фінансування та управління), що дає йому можливість більш докладно ознайомитись з діяльністю СОТ. При цьому спостерігач має робити фінансові внески до бюджету СОТ.

3.2 Наслідки вступу до СОТ для економіки України

15 листопада 1993 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 15.09.93 №730 було створено Міжвідомчу комісію з питань приєднання України до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, а 30 листопада Україна подала до Секретаріату ҐАТТ офіційну заявку. Формальним початком процесу приєднання можна вважати створення 17 грудня 1993 року Робочої групи (РГ) з приєднання України до ҐАТТ. До Робочої групи України наразі входять 49 членів СОТ, але їх кількість може змінюватись.

26 липня 1994 року згідно з процедурою вступу до СОТ Україна передала на розгляд Робочої групи Меморандум про зовнішньоторговельний режим.

Варто нагадати, що 1 січня 1995 року набула чинності Марракеська угода про заснування СОТ. Тож відповідно до рішення Генеральної ради від 31 січня 1995 року робочі групи країн з приєднання до ҐАТТ перейменували на робочі групи з вступу країн до СОТ.

Засідання Робочої групи є одним з основних елементів процесу вступу до СОТ, на них підбиваються проміжні підсумки і визначається ступінь готовності кандидата. За десять років відбулось одинадцять формальних засідань Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ (час від часу, проводяться ще й неформальні засідання).

Після того, як політичне рішення про вступ України до СОТ остаточно ухвалене на найвищому рівні, мета оцінки наслідків полягає в тому, щоб вчасно корегуючи економічну політику, по можливості, обмежити негативний ефект і не втратити нагоду скористатися потенційними перевагами. З цієї позиції ми й оглянемо коротко деякі плюси й мінуси майбутнього членства України в СОТ.

Потенційні макроекономічні переваги:

1) прискорення структурної реформи, запровадження ринкових механізмів регулювання економіки та створення стимулу для підвищення конкурентоспроможності. Найважливішою вигодою, яку країни отримують від вступу до СОТ у короткостроковому періоді, фактично є сама реформа, що здійснюється в процесі приєднання.

2) зміцнення міжнародних економічних позицій України, зокрема, у відносинах з партнерами по СНД; підвищення політичного авторитету, виконання передумови створення зони вільної торгівлі з ЄС.

3) можливість повноправного й обґрунтованого застосування заходів захисту внутрішнього ринку відповідно до угод СОТ, зокрема, статті XII ҐАТТ про обмеження для збереження рівноваги платіжного балансу, угод про захисні заходи, про сільське господарство, про застосування санітарних і фітосанітарних заходів, про субсидії та компенсаційні заходи, а також статті VI ҐАТТ про антидемпінгові та компенсаційні заходи.

4) збільшення надходжень в держбюджет як завдяки зростанню експорту вітчизняної продукції, так і завдяки збільшенню легального імпорту, детінізації якого сприятиме загальна лібералізація.

5) покращення інвестиційного клімату.

6) Розвиток нових технологій та посилення стимулу для інновацій завдяки поліпшенню захисту інтелектуальної власності.

Для аграрного сектору:

1) стимулювання технологічного оновлення та переозброєння національного виробництва відповідно до світових стандартів внаслідок суттєвого збільшення іноземних інвестицій в агропромисловий комплекс України. Вже зараз харчопереробна галузь отримує найбільше прямих іноземних інвестицій;

2) розширення доступу українських товарів до ринків 148 членів СОТ, частка торгівлі яких складає більше 95% від загальносвітових обсягів, оскільки експорт сільгосппродукції становить 13% - 14% загального обсягу українського експорту, і збільшився за останні 2 роки в 1,6 рази;