Особливості зовнішньоторговельної діяльності

Таким чином, дотримання визначених правил у складанні зовнішньоторгового контракту дає можливість врахувати в документі усі найбільш істотні питання зовнішньоторговельних відносин. У результаті, умови контракту визначають конкретну схему взаємодії торгових партнерів, тобто, з одного боку - руху товару, з іншого боку - руху грошей. Основою цієї схеми є механізм міжнародних розрахунків, що регулює сам процес торгівлі.

У зв'язку з цим, розгляд різних умов і форм міжнародних розрахунків піднімає питання визначення найбільш вигідних умов з погляду фірми.

1.4 Оптимізація умов міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки можна розглядати, як механізм регулювання платежів по зобов'язаннях, що виникає в результаті економічної взаємодії фірм різних держав. Розрахунки здійснюються безготівковим шляхом на рахунках банків, що відіграють найважливішу роль у системі міжнародних розрахунків.

Під час висновку торгового контракту експортер і імпортер визначають умови розрахунків, а саме засобу платежу і спосіб платежу.

Як засоби платежу на сьогодні можна виділити:

- чеки (у російській практиці міжнародних розрахунків по торговим угодам не використовуються);

- тратти (переводні векселі);

- банківські телексні переведення;

- інструкції системи SWIFT (тільки в банках, що є учасниками системи).

Основні способи платежу:

1. Авансовий платіж;

2. Оплата після відвантаження;

3. Оплата після одержання товару (торгівля по відкритому рахунку);

4. Документарний акредитив;

5. Документарне інкасо.

Вибір способу платежу - важлива задача, оскільки він визначає схему руху коштів і товару. Кожний зі способів платежу має свої переваги і може бути найбільш вигідний кому-небудь з партнерів.

1. Авансовий платіж.

Одержання повної оплати авансом перед відвантаженням є найбільше безпечним варіантом для експортера. У цьому випадку експортер не підлягає ризику відмовлення іноземного покупця від платежу за товар.

Авансовий платіж означає також, що експортер, не надаючи покупцю товарного кредиту, не повинний сам фінансувати цей продаж, тобто вкладати кошти в оборотний капітал дія експортної торгівлі

Очевидним же недоліком авансового платежу для покупця є небезпека того, що експортер не виконає доставку товару, вони поступлять не готівкою і не відповідно до вимог специфікацій. Роблячи авансовий платіж, покупець фінансує продаж за якийсь час до надходження товару в його розпорядження. У ті випадки, якщо експортер не виконає своєї частини зобов'язань по контракту, імпортер зможе застосувати лише юридичний вплив через суд, якщо це виправдає його витрати часу зусиль і грошей, адже судебний орган може, у тому числі, знаходитися в країні експортера у третій країні.

У міжнародній торгівлі широко використовується часткова передоплата, при який друга частина ціни товару оплачується за допомогою іншого методу. Цей варіант одержав поширення незважаючи на те, що по відношенню до залишку платежу експортер повинний погодитися на один з менш безпечних з його погляду способів платежу.

2. Оплата після відвантаження.

У цьому випадку відповідно до контракту продавець оплачує товар тільки після того, як буде зроблене відвантаження. За цією схемою експортер повинний послати телеграму, телекс покупцю, сповіщаючи його про відвантаження, і указати всі подробиці відвантаження. Після цього продавець очікує негайного виконання платежу покупцем. Якщо імпортер не виконає платіж після відвантаження, то експортер усе ще має право власності на товар, оскільки тримає в себе документи на право власності.

Для імпортера даний спосіб трохи безпечніше авансового платежу. Для експортера ж виникає питання про те, що робити на місці призначення з товаром у випадку відмовлення від оплати, адже товар вже в шляху.

3. Оплата після одержання товару (торгівля по відкритому рахунку).

Даний спосіб являє собою продаж у кредит, при якій у експортера немає ніякої гарантії, що покупець розрахується зі своїм боргом у передбачений термін.

Експортер відправляє товар покупцю разом з відвантажувальними документами, отже, він утрачає контроль над товаром, а також своє юридичне право власності на нього. При цьому імпортер, даючи згоду оплатити товари в обговорений термін у майбутньому, може розпоряджатися товарами за своїм розсудом.

На відміну від авансового платежу, оплата після одержання товарів забезпечує експортеру найменший ступінь безпеки, імпортеру ж навпаки - найбільший ступінь волі.

Даний спосіб розрахунків припускає велику довіру до імпортера, яке виникає, як правило, у процесі регулярних ділових відносин між торговими партнерами.

Наступні два способи платежу, що передбачають використання спеціальних банківських процедур, - документарний акредитив і документарне інкасо. Ці способи мають особливе значення в плані безпеки міжнародних розрахунків, як гарантії одержання платежу за товар, а також одержання товару.

4. Документарний акредитив.

Частка акредитивної форми в міжнародних розрахунках значно скромніша в порівнянні з іншими формами, однак, саме акредитив найбільш повно забезпечує своєчасність одержання експортного виторгу, тобто максимально відповідає інтересам експортера.

Використання акредитивів у міжнародних розрахунках регулюється спеціальним документом - «Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів», що розроблений Міжнародною Торговою Палатою (ІСС). Ці правила періодично доповнюються і змінюються виходячи з тенденцій розвитку міжнародної торгівлі і розрахунків. Зараз діє редакція Правил від 1993 р.

Документарний акредитив являє собою грошове зобов'язання банку, що виставляється на підставі доручення його клієнта - імпортера, на користь експортера. Банк, що видає зобов'язання, повинний зробити платіж чи експортеру забезпечити здійснення платежу іншим банком.

Тратта - документ, що містить наказ продавця (експортера) покупцю (імпортеру) здійснити платіж визначеної суми в зазначений термін

Зобов'язання банку є умовним, тому що його реалізація зв'язана з виконанням експортером визначеної вимоги - пред'явлення в банк передбачених акредитивом документів, що підтверджують виконання всіх умов акредитива.

Відповідно до Уніфікованих правил, у кожнім акредитиві повинний бути чітко обговорений спосіб його виконання шляхом: платежу по пред'явленні документів; шляхом платежу з розстрочкою по пред'явленні документів; негоціації (покупки) тратт бенефіціару (одержувача платежу).

В усіх інструкціях у контракті по відкриттю акредитива повніший бути зазначений чіткий перелік документів, за якими робиться платіж по акредитиву.

Від бенефіціару (експортера) за умовами акредитива може вимагатися надання таких документів:

1) Комерційний рахунок. Обов'язковий до складання документ, містячий інформацію про умови акредитива, про порядок відвантаження і про сам товар.

2) Транспортні документи. Вони виписуються грузоперевезником в посвідчення того, що товар прийнятий їм до перевезення. У якості транс-кравців документів виступають: при залізничних перевезеннях - залізодорожна накладна; при авіаперевезеннях - авіанакладна; при автодорожных - автодорожня накладна; при морських - коносамент.

3) Комерційні документи. До їхнього числа відносяться документи, що дають

якісну і кількісну характеристику товару. Комерційними документами є: специфікація, пакувальний аркуш, сертифікат якості, свідчення походження, страховий поліс і деякі інші документи.

Існують різні види акредитивів, наприклад:

- відспинний і безвідкличний;

- підтверджений і непідтверджений;

- револьверний (поновлюваний);

- покритий і непокритий.

Відспинний акредитив може бути змінений чи анульований банком - емітентом у будь-який момент без попереднього повідомлення бенефіціару.

У зв'язку з цим, у міжнародних розрахунках застосовується тільки безвідкличний акредитив, що, відповідно, не може бути анульований чи змінений без згоди всіх зацікавлених сторін.

Підтвердження акредитива має на увазі додаткову гарантію платежу з боку іншого банку, що не є банком - емітентом.

У деяких випадках відкриття іноземними банками (наприклад, з Східної Європи) акредитивів на користь російських фірм, не дає бенефіціарам повної гарантії платежу. Тому, доцільно домагатися підтвердження таких експортних акредитивів третіми банками - крупними іноземними банками кореспондентами.

У розрахунках по імпорті підтвердження по акредитивах українських банків з боку іноземних банків не тільки бажано, але і часом неминуче, оскільки часто тільки за допомогою першокласного закордонного банку може бути досягнута довіра закордонного експортера до імпортеру в Україні і його банку.

Револьверний акредитив використовується в розрахунках за постійні кредитні постачання, здійснювані звичайно за графіком, зафіксованому в контракті. Передбачається автоматичне відновлення суми аккредитива через визначений проміжок часу в міру використання чи відновлення акредитива до первісної суми після кожного використання.

Покриття акредитива може виражатися в кредитуванні рахунка виконую чого банку в банку - емітенті, наданні виконуючому банку право дебетування рахунка банку, що ведеться в його емітента на суму акредитива.

Акредитивна форма розрахунків найбільш вигідна експортеру, тому що являє собою тверде і надійне забезпечення платежу. Виконання платежу по акредитиві не зв'язано зі згодою покупця на оплату товару. Крім того, експортер має можливість одержати платеж по акредитиву максимально швидко, часто до прибуття товару у пункт призначення.

З погляду імпортера акредитив зручний тим, что можна бути упевненим, що оплатити товар необхідно буде лише в тому випадку, якщо надані експортером документи збігаються у всіх відносинах з умовами акредитива.

При висновку імпортних контрактів, що передбачають проведення розрахунків по акредитивах, для імпортера безпечніше обмовляти в контракті відкриття акредитива тільки на суму конкретного постачання, і домагатися проведення остаточних розрахунків банківським переведенням з оплатою після постачання після кількісного і якісного приймання товару.

У той же час акредитив вважається найбільш складною формою розрахунків особливо для експортера, оскільки одержання платежу зв'язане з правильним оформленням документів і своєчасним наданням їх у банк. Пред'являючи тверді вимоги до оформлення документів із точки зору відповідності їхнім умовам акредитива, банки захищають інтереси імпортерів, тому що діють на підставі їхніх інструкцій.

Основними недоліками акредитивної форми розрахунків для контрагентів є, по-перше, визначена затримка пробігу документів через банки і, по-друге, висока вартість акредитива. За проведення операцій (відкриття, авізовані, підтвердження, прийом і перевірку документів по акредитиву) банки стягують комісію в залежності від суми аккредитива. Тому при відкритті акредитива його приказодавач повинний чітко вказати, за чий рахунок відповідно до контракту повинні бути оплачені ті чи інші витрати по акредитиву - за рахунок приказодавача чи за рахунок бенефициара. Звичайно в міждурародній торгівлі використовується практика поділу банківських витрат між партнерами, кожний з яких оплачує банківські комісії на території своєї країни.

5. Документарне інкасо.

Інкасо можна спрощено визначити як доручення експортера своєму банку одержати від імпортера через інший банк визначену суму підтвердження (у формі акцепту імпортером тратти, виписаної експортером на нього) того, що ця сума буде виплачена у встановлені терміни.

Застосування інкасової форми розрахунків регулюється спеціальним документом - «Уніфіковані правила по інкасо», що розроблений Міжнародною Торговельною Палатою (ІСС). В даний час діє редакція Правил 1978 р.

Згідно Уніфікованим правилам, інкасо означає операцію з документами, здійснювану банком на підставі отриманих інструкцій, з метою:

- одержання акцепту платежу;

- видачі документів проти акцепту платежу.

Документи, з якими виробляються операції по інкасо розділяються на дві групи фінансові документи (перекладні і прості векселя, чеки й інші документи, використовувані для одержання платежу грошима) і комерційні документи.

Розрахунки за товари у формі інкасо, відповідно до контракту можуть вимагати оформлення наступних комерційних документів:

- рахунок-фактура, що виписується експортером і містить інформацію про товар;

- відвантажувальні документи;

- страхові поліси;

- сертифікати, специфікації, свідчення, що визначають кількість і якість товару.

Таким чином, інкасо комерційних документів, іноді супроводжуючим фінансовими документами, чи інкасо тільки комерційних документів і являє собою документарне інкасо.

Інкасова форма розрахунків деякою мірою вигідна експортеру тим, що банки захищають його право на товар до моменту оплати документів чи акцепту тратт (письмової згоди на оплату тратти). Право на товар імпортеру дають товаророзпорядчі документи, у володіння якими він вступає після їхньої оплати (акцепту тратт), якщо експортер не дав банкам розпорядження про видачу документів без оплати.

У міжнародній практиці можливі два варіанти оплати інкасових документів:

- інкасо з негайним платежем (документи проти платежу);

- інкасо на умовах відстрочки платежу (документи проти акцепту).

У випадку використання інкасо в розрахунках, експортеру необхідно добиватися, де це можливо, застосування інкасо з платежем уповноваженого банку, що підтверджує виставляння документів на інкасо.

Імпортеру ж при інкасовій формі розрахунків випливає прагнення до варіанту оплати документів проти акцепту з максимально можливої отсрочкою платежу.

До настання терміну платежу по інкасо імпортер вправі ознайомитися у банку з інкасовими документами. Однак, ці документи залишаються в розпорядженні банку до моменту їхньої оплати (акцепту тратт) і у випадку несплати повертаються банку експортера з указівкою причин несплати (неакцепту). Проте, ця перевага не завжди реалізується на практиці. Так, імпортер може одержати товар (наприклад, по одному з оригіналів коносамента, висланому експортером разом з товаром) до моменту представлення йому документів. Тоді підвищується ризик необґрунтованої затримки платежу покупцем.

Інкасова форма тому особливо вигідна імпортеру, оскільки вона має на увазі оплату дійсно поставленого товару, а витрати по проведенню інкасової операції відносно невеликі.

Розрахунки у формі інкасо дозволяють банкам здійснювати контроль за своєчасністю здійснення платежів, хоча банки не мають реальних важелів впливу на імпортера з метою прискорення чи оплати акцепта документів.

Основним недоліком інкасової форми розрахунків є тривалість пробігу документів через банки і, відповідно, періоду їхніх оплат, який може займати від декількох тижнів до місяця і більш. Крім того, імпортер вправі відмовитися від оплати представлених документів.

У цьому випадку експортер понесе витрати, зв'язані зі збереженням вантажу, продажем його третьому лицю транспортуванням назад у свою країну.

У цьому зв'язку, у розрахунках по інкасо можуть використовуватися різні способи прискорення і забезпечення платежів. У розрахунках з відстрочкою платежу, інкасо документів часто супроводжується виставленням на прохання імпортера банківської гарантії платежу на користь експортеру, що забезпечує платіж у випадку несплати імпортером документів в обумовлений термін. Експортеру варто прагнути до одержання банківської гарантії платежу від імпортера, у той час як для імпортера звертання в банк за гарантією зв'язано з додатковими труднощами.

При проведенні експортно-імпортних операцій необхідно пам'ятати, що дотримання валютних інтересів сторін у значній мірі залежить від правильного вибору форм і умов розрахунків, що передбачаються контрактом.

Вибір форм і умов розрахунків при проведенні зовнішньоторговельних операцій необхідно оцінювати з погляду можливості забезпечення українським експортерам і імпортерам найбільшої надійності виконання контрактів, що укладаються з іноземними контрагентами, мінімізації ризиків і витрат. При цьому необхідно враховувати положення діючих міжурядових торгових і платіжних угод, внутрішні правила уповноважених банків і зміст контрактів по експорті й імпорту.

З погляду фірми, ці вказівки дозволяють регулювати відносини з торговим партнером у процесі досягнення найбільш прийнятної, а значить найбільш вигідної схеми зовнішньоекономічної взаємодії.

У той же час, з погляду державних цілей, розвиток сфери експортно-імпортних операцій і обсяг зовнішньоторговельних операцій безпосередньо впливають на насиченість уфимського товарного ринку і приплив іноземної валюти в країну.

Аналіз кредитних взаємин підприємств з банком. Кредити банку є найважливішим джерелом забезпечення фінансовими ресурсами потреб підприємств, зв'язаних з виробництвом і реалізацією продукції. Тимчасова потреба в коштах особливо часто виникає в підприємств, де мають місце сезонні коливання обсягів виробництва і реалізації продукції. Але вона може виникнути в результаті тимчасового розриву між надходженням джерел визначених видів витрат і потребою в засобах на цю мету, наприклад, про здійсненні ремонтних робіт. Об'єднання і підприємства промисловості, що працюють в умовах самофінансування, кредитуються по сукупності матеріальних запасів і виробничих витрат. У цьому випадку єдиним об'єктом кредитування в нормовані активи є наднормативні залишки виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції, витрат майбутніх періодів і інших нормованих запасів і витрат виробництв.

Поряд з цим кредитуються також товари відвантажені, не оплачені покупцями.

Аналіз зв'язаний з визначенням факторів, що вплинули на потребу в одержанні кредиту і перевірці його забезпеченості. До кредитування не приймаються матеріальні цінності в шляху понад установлені для кредитування термінів, зайві і невикористовуванні матеріальні цінності і наднормативні залишки готової продукції (крім випадків затримки відвантаження продукції через транспортні ускладнення, припинення відвантаження недобросовісним платникам).

Загальний принцип перевірки забезпечення кредиту полягає в наступному. Фактична заборгованість порівнюється із сумою наднормативного оплаченого залишку запасів цінностей і витрат виробництва в межах плану і товарів відвантажених у розмірі їхнього залишку по балансі. Практично перевірку забезпечення установи банку здійснюють одночасно по сукупності запасів і витрат і товарам відвантаженим.

При перевищенні заборгованості над плановим розміром кредиту установа банку разом з підприємством розглядає причини, що викликали надпланову потребу в кредиті.

Може бути прийняте рішення про надання кредиту на тимчасові нестатки на повну чи часткову суму надпланових матеріальних запасів і виробничих витрат, а також товарів відвантажених. Якщо ці міри дозволяють довести заборгованість до планового періоду, то установа банку може дати кредит на тимчасові недостачі.

У випадку неможливості доведення у встановлений термін заборгованості по позичці до планового рівня, а також при виникненні простроченої заборгованості за позикою банку вводиться обмеження кредитування в межах планового розміру кредиту.

При перевищенні планового розміру кредиту через надплановий ріст товарів відвантажених, терміни оплати яких ще не наступили, вони приймаються до кредитування без обмеження сумою і терміном. Санкції в цьому випадку банк не застосовує.

Додаткова позичка під надлишок забезпечення надається при незаповнені планового розміру кредиту, а також при перевищенні заборгованості по позичці над плановим розміром кредиту. Виявлений недолік забезпечення по позичці пред'являється банком до стягнення.

При перевірці залишки незавершеного виробництва, готової продукції і товарів відвантажених приймаються до кредитування по фактичній вартості, але не вище планової, а всі інші запаси і витрати - по балансовій оцінці.

Вартість запасів зменшується на суми зносу цінностей, резерву на покриття майбутніх витрат, а також торгових знижок, якщо товари враховуються на балансі по роздрібних чи оптових цінах.

Банк може надавати кредити на витрати в основні фонди при недоліку в підприємства засобів фондів стимулювання. Аналіз взаємин підприємства з банком по таких кредитах полягає в перевірці цільового використання кредитів і ефективності проведених за рахунок їх заходів.

Більш глибокий аналіз фінансового стану, необхідний для керування фінансами підприємства, проводиться в розрахунку на довгострокову перспективу його діяльності. Найбільш розповсюдженими показниками такого аналізу такі: коефіцієнт концентрації власного капіталу (частка власників підприємства в загальній сумі засобів, вкладених у підприємство); коефіцієнт фінансової залежності (зворотний коефіцієнту концентрації власного капіталу, динаміка цього показника наочно показує зміна частки позикових засобів у фінансуванні підприємства); коефіцієнт маневреності власного капіталу (частка капіталу, вкладена в оборотні кошти, і капіталізована); коефіцієнт структури довгострокових вкладень (частка довгострокових інвестицій, що профінансована за рахунок довгострокових позикових засобів); коефіцієнт довгострокового залучення позикових засобів (частка довгострокових позик, притягнутих поряд із власними засобами); коефіцієнт структури залученого капіталу (частка довгострокових позик у загальній сумі позикових засобів); коефіцієнт співвідношення власного і залученого капіталу (загальна оцінка фінансової стійкості підприємства).

Приведені показники всебічно характеризують структуру джерел фінансування підприємства. їхнього значення не можуть єдиними для всіх підприємств і залежить від багатьох факторів. Джерела фінансування малого бізнесу як різновиду підприємницької діяльності суб'єктів ЕІД можуть бути такі:

1. Власні кошти.

Багато підприємців в західних країнах, починаючи ерою справу, звичайно розраховують тільки на особисті або сімейні накопичення. Такій вид стартового капіталу виключає можливість попадання в кабалу до різних комерційних структур у випадку, якщо великі плани бізнесмена, що тільки починає свою діяльність, не співпадають з реальністю. Особисті накопичення підприємця можуть бути доповнені кредитами під заставу нерухомості, а також коштами друзів, батьків і т.д., що залучені на певний період під процент або на інших умовах.

2. Залучені кошти.

Найбільш розповсюдженими залученими коштами є банківські кредити, які бувають: короткострокові, середньострокові і довгострокові. В умовах економічної нестабільності і гіперінфляції практикуються з основному тільки короткострокові кредити. Розглянемо декілька різновидів банківських кредитів:

а) комерційний кредит.

Найбільш розповсюджена форма кредиту. Якщо підприємець вирішив скористатись таким кредитом, йому необхідно отримати інформацію про розміри процентних ставок в різних банках і обрати той банк, умови якого надають більше переваги. Для отримання подібного кредиту необхідно виконати всі умови банка-кредитора, зокрема, надати техніко-економічне обґрунтування проекту, гарантії повернення кредиту (наприклад, документи, які можуть бути забезпеченням кредиту - страхові поліси, гарантійні листи, заставні зобов'язання), річні і квартальні бухгалтерські звіти тощо. Кожний банк має свій перелік документів, необхідних для отримання кредитів;

б) овердрафт - «кредит довіри».

Короткостроковий (до 10-ти днів) кредит, який звичайно надається під більш високий, ніж комерційний, процент.

Подібні кредити, як правило, видаються перевіреному надійному клієнту у випадку, якщо у останнього відсутні кошти на розрахунковому рахунку;

в) іпотечний кредит.

Це кредит під заставу землі або нерухомості, який має всі шанси стати потужним важелем для відновлення виробництва у випадку прийняття у нас таких законів як «Про власність на землю», «Про заставу»;

г) інноваційний кредит.

Цей кредит характеризується високим ступенем фінансового ризику. Його особливість у тому, що він може бути повернений тільки у випадку реалізації кінцевого продукту. Тому, для отримання інноваційного кредиту клієнт зобов'язаний надати банку надійні гарантії повернення кредиту і, крім того, по закінченню строку розрахуватися частиною свого прибутку, отриманого у результаті реалізації інноваційного проекту;

3. Кредити на рівні держави.

а) програми допомоги українським підприємцям.

Існують різні програми і кредити, що надаються як урядами окремих країн, так і союзами, за якими здійснюється фінансова або технічна допомога українським підприємцям. Зокрема, фінансову допомогу Україні надає

Всесвітній банк. Корпорація розвитку експорту Канади (від імені Канадського уряду) тощо; б) кредити «STF», «Stand by».

Стабілізаційні кредити Міжнародного валютного фонду, що направлені на підтримку економічних реформ в країні і мають, як правило, політичний характер. МВФ як би підтверджує, що довіряє країні-позичальнику і тим самим залучає інших кредиторів діяти за його прикладом. Інші джерела фінансування.

Іншими (найбільш нетрадиційними) джерелами фінансування малого і середнього бізнесу є кредитори різноманітних фінансових операцій, спеціальних фондів і програм, які здійснюють адресну підтримку бізнесу. Допомога таких інструментів може виражатися як в грошовій формі, так і в формі технічної, освітньої консультаційної допомоги. В міру своїх можливостей підприємцям надають допомогу такі фонди, як: державний інноваційний фонд; фонд розвитку підприємництва при державному комітету з питань розвитку підприємництва.

З метою формування і реалізації державної політики з питань розвитку та підтримки малого підприємництва, ефективного використання його можливостей в розвитку національної економіки Президент України видав указ про державну підтримку малого підприємництва. Згідно цього Указу підтримка малого підприємництва є одним з найважливіших завдань державної політики, яку необхідно здійснювати за такими напрямами: формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва; створення сприятливих умов для використання суб'єктами малого підприємництва державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково технічних розробок і технологій; запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності; удосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва; фінансова підтримка інноваційних проектів.

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється згідно з державною та регіональними програмами підтримки малого підприємництва, які затверджуються відповідно до законодавства. Державна підтримка малого бізнесу здійснюється згідно з державою та регіональними програмами підтримки малого підприємництва, які затверджуються відповідно до законодавства.

Державна та регіональні програми підтримки малого підприємництва спрямовуються на реалізацію таких основних заходів: удосконалення нормативно-правової бази з питань розвитку і підтримки малого бізнесу; фінансово-кредитна підтримка малого бізнесу; створення бізнес-інкубаторів, бізнес-центрів, консультаційних та інформаційних систем тощо; удосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів для малого підприємництва; створення сприятливих умов для залучення до підприємницької діяльності соціально незахищених категорій населення - інвалідів, жінок, молоді, звільнених у запас військовослужбовців, безробітних тощо; сприяння з отриманні суб'єктами малого підприємництва приміщень (будівель), обладнання. необхідних для здійснення підприємницької діяльності, а також інформаційних матеріалів; залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних потреб.

Фінансове забезпечення програм підтримки малого підприємництва здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, позабюджетних коштів, у тому числі коштів, одержаних від приватизації державного майна, та інших джерел фінансування. Обсяг щорічних асигнувань на державну підтримку малого підприємництва визначається у видатковий частині Державного бюджету України та Державній програмі приватизації. Розпорядником цих коштів є Державний комітет України з питань розвитку підприємництва. Державна підтримка малого підприємництва здійсняється Державним комітетом України з питань розвитку підприємництва, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органам місцевого самоврядування. Рекомендувати органам державної влади та місцевого самоврядування виділяти для підтримки малого підприємництва кошти у розмірі не менш як 0.5 відсотки річних доходів відповідних бюджетів. Суб'єктами малого бізнесу є зареєстровані у встановленому порядку фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, суб'єкти підприємництва будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких: середньооблікова чисельність працюючих за звітний період не перевищує 50 осіб; обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1000000 гривень.

Для цього Указу не поширюється на довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи, з також на суб'єкти підприємницької діяльності, з статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам-учасникам та засновникам даних суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприємництва, не перевищують 25 відсотків. Середньооблікова чисельність працівників суб'єктів малого підприємництва визначається з урахуванням усіх його працівниікв, у тому числі тих, що працюють за договорами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філіалів, відділень та інших відособлених підрозділів.

Для суб'єктів малого підприємництва в порядку, встановленому законодавством України, застосовується пільгове оподаткування.

Для суб'єктів малого підприємництва з середньообліковою чисельністю за звітний період до 10 осіб включно і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 250000 гривень (мікропідприємства), може застосовуватись у встановленому порядку спрощена система оподаткування, обліку та звітності. Спрощена система оподаткування, обліку та звітності передбачує:

- заміну сплата встановлених законодавством податків і обов'язкових платежів сплатою єдиного податку;

- сплату фізичними особами - підприємцями замість податків і обов'язкових платежів вартості патенту на зайняття певним видом діяльності;

- застосування спрощеної форми ведення документів бух. обліку та звітності. Спрощена система оподаткування обліку та звітності, може застосовуватися поряд з діючою системою оподаткування, обліку та звітності, передбаченою законодавством, на вибір суб'єкта малого бізнесу.

Фінансове забезпечення реалізації державної політики в сфері підтримки малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції на загальнодержавному різні Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному різні - регіональні фонди підтримки підприємництва.

Регіональні фонди підтримки підприємництва є юридичними особами,

засновниками яких можуть бути місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, Український фонд підтримки підприємства тощо. Кошти Українського фонду та регіональних фондів підтримки підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, доходів від їх власної діяльності, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, утому числі іноземних коштів, одержаних від приватизації державного майна, інших коштів. Зазначені фонди є некомерційними організаціями і не мають за мету одержання прибутку. Фінансова підтримка суб'єктів малого підприємництва здійснюється із зазначених фондів за передбаченими відповідними програмами напрямками через уповноважені банки, які визначаються ними на основі тендеру. Порядок створення та функціонування Українського фонду підтримки підприємництва визначається Кабінетом Міністрів України. Для координації взаємодії в різних сферах діяльності суб'єкта малого підприємництва мають право утворювати на добровільній основі об'єднання за галузевими, територіальними та іншими ознаками. Об'єднання суб'єктів малого підприємництва представляють інтереси підприємців в органах виконавчої влади при формуванні та реалізації державної політики в сфері підтримки малого підприємництва. Представники цих об'єднань мають право входити до складу колегіальних дорадчих органів (консультаційних і експертних рад, конкурсних комісій тощо), утворених при органах виконавчої влади, фондах підтримки малого підприємництва.

Права та законні інтереси суб'єктів малого бізнесу забезпечуються шляхом здійснення підприємницької діяльності без одержання будь-яких дозволів, крім випадків, передбачених законодавством; законодавчого визначення порядку і періодичності проведення перевірки результатів фінансово-господарської та іншої діяльності суб'єктів малого підприємництва, - запровадження відповідальності посадових осіб за порушення такого порядку; іншими способами, передбаченими: чинним законодавством.

2. Механізм виконання експортно-імпортної діяльності суб'єктами ЗЕД України

2.1 Структура керування організацією

торгівля експорт зовнішньоторгівельний контракт

«Структура керування організацією», чи «організаційна структура керування» (ОСК) - одне з ключових понять менеджменту, тісно зв'язане з цілями, функціями, процесом керування, роботою менеджерів і розподілом між ними повноважень. У рамках цієї структури протікає весь управлінський процес (рух потоків інформації і прийняття управлінських рішень), у якому беруть участь менеджери всіх рівнів, категорій і професійної спеціалізації. Структуру можна порівняти з каркасом будинку управлінської системи, побудованим для того, щоб усі процеси, що протікають у ній, здійснювалися вчасно і якісно. Звідси та увага, що керівники організацій приділяють принципам і методам побудови структур керування, вибору їхніх типів і видів, вивченню тенденцій зміни й оцінкам відповідності задачам організацій. Під структурою керування розуміється упорядкована сукупність стійко взаємозалежних елементів, що забезпечують функціонування і розвиток організації як єдиного цілого. ОСК визначається також як форма поділу і кооперації управлінської діяльності, у рамках якої здійснюється процес керування по відповідним функціях, спрямованим на рішення поставлених задач і досягнення намічених цілей. З цих позицій структура керування представляється у вигляді системи оптимального розподілу функціональних обов'язків, прав і відповідальності, порядку і форм взаємодії між вхідними в її склад органами керування і працюючими в них людьми. Створення керівником оптимальної структури, для коректної роботи всієї організації, забезпечує якісне і своєчасне виконання поставлених перед колективом цілей і задач. У залежності від того, як сформована ОСК залежить участь у виконанні задач кожного безпосереднього виконавця. Тому створення ОСК є найбільш важливою частиною роботи менеджера. Менеджмент доцільно розглядати з наступних сторін: як систему економічного керування, як орган керування (апарат керування і його функцій), як форму підприємницької діяльності. Менеджмент (англ. management - керування) можна визначити як таку систему економічного керування виробництвом, що включала би сукупність принципів, методів, форм і прийомів керування. Власне до менеджменту відносяться теорія керування і практичні прийоми ефективного керівництва, під якими розуміється мистецтво керування. Обоє ці поняття менеджменту мають справу з керуванням як комплексним і конкретним явищем.

Керування - «процес вироблення і здійснення керуючих впливів» Керуючий вплив - це вплив на об'єкт керування, призначене для досягнення конкретної мети. Вироблення керуючих впливів включає збір, передачу й обробку необхідної інформації, а також прийняття рішень. Здійснення керуючих впливів охоплює їхню передачу і при необхідності перетворення у форму, безпосередньо сприйману об'єктом керування.

Менеджмент у всіх своїх рішеннях керується економічними міркуваннями. Тому будь-яка дія менеджменту - це захід економічного характеру.

2.2 Принципи побудови управлінської структури Херсонського обласного управління зовнішніх економічних зв'язків

Ключовими поняттями структури керування Херсонського обласного управління зовнішніх економічних зв'язків є елементи, зв'язки (відносини), рівні і повноваження. Під елементами ОСК розуміються як окремі працівники (керівники, фахівці, службовці), так і служби або органи апарата керування, у яких зайняте та чи інша кількість фахівців, що виконують визначені функціональні обов'язки. Є два напрямки спеціалізації елементів ОСК Херсонського обласного управління зовнішніх економічних зв'язків: а) у залежності від складу структурних підрозділів організації вичленюються ланки структури керування, що здійснюють маркетинг, менеджмент виробництва, ЗЕД, науково-технічного прогресу і т. п.; б) виходячи з характеру загальних функцій, виконуваних у процесі керування, формуються органи, що займаються плануванням, що організують виробництво, працю і керування; контролюють усі процеси в організації.

Відносини між елементами структури керування Херсонського обласного управління зовнішніх економічних зв'язків підтримуються завдяки зв'язкам, що прийнято підрозділяти на горизонтальні і вертикальні. Перші носять характер узгодження і є однорівненими. Другі - це відносини підпорядкування. Необхідність у них виникає при ієрархічності побудови системи керування, тобто при наявності різних рівнів керування, на кожнім з який переслідуються свої цілі.

При дворівневій структурі створюються верхні ланки керування (керівництво організацією в цілому) і низові ланки (працівники, що безпосередньо керують роботою виконавців). При трьох і більш рівнях в ОСК формується так називаний середній шар, що у свою чергу може складатися з декількох рівнів. У структурі керування Херсонського обласного управління зовнішніх економічних зв'язків розрізняються лінійні і функціональні зв'язки. Перші - це відносини з приводу прийняття і реалізації управлінських рішень і руху інформації між так називаними лінійними керівниками, тобто обличчями, що цілком відповідають за діяльність чи організації її структурних підрозділів. Функціональні зв'язки сполучаються з тими чи іншими функціями менеджменту. Відповідно використовується таке поняття, як повноваження: лінійного персоналу, штабного персоналу і функціональні. Повноваження лінійних керівників надають право вирішувати всі питання розвитку довірених їм організацій і підрозділів, а також віддавати розпорядження, обов'язкові для виконання іншими членами організації (підрозділів). Повноваження штабного персоналу обмежуються правом планувати, рекомендувати, чи радити допомагати, але не наказувати іншим членам організації виконувати їхнього розпорядження. Якщо тому чи іншому працівнику управлінського апарата надається право приймати рішення і робити дії, звичайно виконувані лінійними менеджерами, вона одержує так звані функціональні повноваження.

Між усіма названими вище складовими ОСК Херсонського обласного управління зовнішніх економічних зв'язків існують складні відносини взаємозалежності: зміни в кожній з них (скажемо, числа елементів і рівнів, кількості і характеру зв'язків і повноважень працівників) викликають необхідність перегляду всіх інших. Так. якщо керівництвом організації прийняте рішення про введення в ОСК нового органа, наприклад, відділу маркетингу (функції якого раніше ніхто не виконував), потрібно одночасно дати відповідь на наступні питання: які задачі буде вирішувати новий відділ? кому він буде безпосередньо підлеглий? які органи і підрозділи організації будуть доводити до нього необхідну інформацію? на яких ієрархічних рівнях те представлена нова служба? якими повноваженнями наділяються працівники нового відділу? які форми зв'язків повинні бути встановлені між новим відділом і іншими відділами?

Збільшення кількості елементів і рівнів в ОСК неминуче приводить до багаторазового росту числа і складності зв'язків, що виникають у процесі прийняття управлінських рішень; наслідком цього нерідко є уповільнення процесу керування, що в сучасних умовах тотожно погіршенню якості функціонування менеджменту організації.

2.3 Мета, організація і процес планування як метод досягнення максимальних результатів діяльності підприємств

Цілі планування можуть бути різні на різних підприємствах. Функціям планування може надаватися різне значення в залежності від виду і величини підприємства.

Бюджет як економічний прогноз. Керівництво будь-якого підприємства незалежно від його виду і величини зобов'язано знати, які завдання в області економічної діяльності воно може запланувати на наступний період. Групи зацікавлених у діяльності підприємства обличчя пред'являють визначені мінімальні вимоги до результатів його роботи. До того ж при плануванні деяких видів діяльності необхідно знати, які економічні ресурси вимагаються для виконання поставлених задач Це відноситься, наприклад, до планування в області залучення капіталу (придбання кредитів, збільшення акціонерного капіталу і т. п.) і визначення обсягу інвестицій.

Бюджет як основа для контролю. В міру реалізації закладених у бюджеті планів необхідно реєструвати фактичні результати діяльносьті підприємства. Порівнюючи фактичні показники з запланованими, можна здійснювати так називаний бюджетний контроль. У цьому змісті основна увага приділяється показникам, що відхиляються від планових, і аналізуються причини цих відхилень. У такий спосіб поповнюється інформація про всі сторони діяльності підприємства. Бюджетний контроль дозволяє, наприклад, з'ясувати, що в яких-небудь областях діяльності підприємства намічені плани виконуються незадовільно. Але можна, зрозуміло, припустити і таку ситуацію, коли виявиться, що сам бюджет був складений на основі нереалістичних вихідних положень, В обох випадках керівництво зацікавлене в одержанні інформації про це, для того щоб почати необхідні дії, тобто змінити спосіб виконання чи планів ревізувати положення, на яких ґрунтується бюджет.

Бюджет як засіб координації являє собою виражену у вартісних показниках програму дій (план) в області виробництва, закупівель чи сировини товару, реалізації зробленої продукції і т.д. У програмі дій повинна бути забезпечена тимчасова і функціональна координація (узгодження) окремих заходів. Рентабельність збуту залежить, наприклад, від величини очікуваної ціни постачальника й умов виробництва; кількість продукції, що випускається - від очікуваного обсягу реалізації; величина відпускної ціни - від того, яких обсягів закупівель сировини і матеріалів вимагає програма виробництва і реалізації; і т.д.

Бюджет як основа для постановки задачі. Розробляючи бюджет на наступний період, необхідно приймати рішення завчасно, до початку діяльності в цей період. У такому випадку існує велика імовірність того, що розроблювачам плану вистачить часів для висування й аналізу альтернативних речень, чим у тій ситуації, коли рішення приймається в самий останній момент. Бюджет як засіб делегування повноважень. Схвалення керівництвом підприємства бюджету (плану) підрозділу служить сигналом того, що надалі оперативні рішення приймаються на рівні цього підрозділу (децентралізовано), якщо вони не виходять за встановлені бюджетом рамки. Якщо ж бюджети на рівні підрозділів не розробляються, керівництво підприємства навряд чи буде в такому ступені схильне до децентралізації процесу прийняття оперативних рішень.

Організація планування залежить від величини підприємства. На дуже дрібних підприємствах не існує поділу управлінських функцій у власному змісті цього слова, і керівники мають можливість самостійно вникнути в усі проблеми. На великих підприємствах робота зі складання бюджетів (планів) повинна вироблятися децентралізовано. Адже саме на рівні підрозділів зосереджені кадри, що мають найбільший досвід в області виробництва, закупівель, реалізації, оперативного керівництва і т.д. Тому саме в підрозділах і висуваються речення щодо тих дій, що було б доцільно почати в майбутньому.

Бюджети підрозділів розробляються не ізольовано один від іншого. При розрахунку, наприклад, планових показників реалізації, а значить і величини покриття необхідно знати умови виробництва і запланованих відпускних цін. Щоб забезпечити діючу систему координації, на багатьох підприємствах розробляється інструкція для складання бюджетів, у якій міститься погодинної план, а також розподіл обов'язків і відповідальності при розрахунку бюджетних показників.

У літературі про планування на підприємствах звичайно розрізняють дві схеми організації робіт зі складання бюджетів (планів): по методу break-down (униз) і по методу build-up (нагору). По методу break-down робота зі складання бюджетів починається «зверху», тобто керівництво підприємства визначає мети і задачі, зокрема планові показники по прибутку. Потім ці показники в усі більш деталізованої, у міру просування на більш низькі рівні структури підприємства, формі включаються в плани підрозділів. По методу build-up надходять навпаки. Наприклад, розрахунок показників реалізації починають окремі збутові підрозділи, і потім уже керівник відділу реалізації підприємства зводить ці показники в єдиний бюджет (план), що у наслідку може ввійти складовою частиною в загальний бюджет (план) підприємства. Методи break-down і build-up представляють дві протилежні тенденції. На практиці не доцільно використовувати тільки один з цих методів. Планування і складання бюджетів являють собою поточний процес, у якому необхідно постійно здійснювати координацію бюджетів різних підрозділів. Підприємство повинне здійснювати планування і контроль у двох основних економічних областях. Мова йде про прибутковість (рентабельності) його роботи і фінансовому положенні. Тому бюджет (план) по прибутки і фінансовий план (бюджет) є центральними елементами внутріфірмового планування.

Планування потреби в оборотному капіталі. На підприємстві необхідно проводити планування використання як основного, так і оборотного капіталу. Важливим фактором планування використання оборотного капіталу є планування часу надходження доходу і витрати. Наявність оборотного капіталу підприємства повинне покривати видатки з часу початку виробництва до оплати продукту споживачем.

Планування потреб в основному капіталі. В міру розвитку підприємства верстати зношуються, змінюється технологія, вимагаються нові будинки, устаткування, комп'ютери. Часто терміни придбання основного капіталу досить великі.

Це означає, що важливо уключити фінансове планування в процес стратегічного планування підприємства. Якщо підприємство хоче завоювати нові ринки і розширити виробництво продукту, воно повинно подбати про потребу в капіталі в процесі формування довгострокових планів по маркетингу й основних дослідженнях по виробничих методах. Планування джерел доходу. Відомо багато джерел фондів підприємства, включаючи доход від продажу продукції, інвестиції її власників, а також позики. Задача насамперед складається в перебуванні кращого джерела для кожної потреби і саме в той час, коли виникає така потреба. Якісне планування полягає у тому, щоб одержувати необхідні фонди не тільки вчасно, але і по найнижчій ціні. Для цього потрібно знайти банк, що може їх надати в даний час, співвіднести джерело фондів з метою, для якого вони будуть використовуватися, збалансувати різні джерела, тому що не можна покладатися лише на банківські позики, тільки на випуск чи акцій надходжень з доходів. Зокрема, потрібно правильно вибрати час: продавати акції, коли ринок акцій процвітає, не брати в борг, коли дисконтні ставки високі і т.д.

Задачі, етапи розробки і структура внутріфірмового планування

Планування необхідне для досягнення фірмою наступних цілей:

- підвищення контрольованої частки ринку;

- передбачення вимог споживача;

- випуск продукції більш високої якості;

- забезпечення погоджених термінів постачань;

- установлення рівня цін з урахуванням умов конкуренції;

- підтримка репутації фірми в споживачів.

Задачі планування визначаються кожною фірмою самостійно в залежності від діяльності, який вона займається. В цілому ж задачі стратегічного планування будь-якої фірми зводяться до наступного:

1. Планування зростання прибутку.

2. Планування витрат підприємства, і, як наслідок, їх зменшення.

3. Збільшення частки ринку, збільшення частки продажів.

4. Поліпшення соціальної політики фірми.

Стан конкуренції на ринку можна охарактеризувати п'ятьма конкурентними силами (М.Е. Портеру):

1. Суперництво серед конкуруючих продавців.

2. Конкуренція з боку товарів, що є замінниками й і конкурентноздатних з погляду ціни.

3. Погроза появи нових конкурентів.

4. Економічні можливості і торгові здібності постачальників.

5. Економічні можливості і торгові здібності покупців.

Тиск на супротивників залежить від того, чи є фірма-ініціатор домінантною

фірмою, з відчутним ринковим впливом, посередньою фірмою, чи дії можуть бути зпрогнозовані на час, фірмою з фінансовими ускладненнями, чиї стратегії засновані на запеклих спробах.

Рушійні сили, здатні впливати на ринкові умови й інтенсивність дії сил конкуренції:

- Швидкий чи повільний ріст довгострокового попиту.

- Зміни в складі покупців і способах використання продукту.

- Відновлення продукту.

- Інновація.

- Маркетингові інновації.

- Вхід чи вихід великих фірм.

- Розсіювання технічних і технологічних досягнень.

- Зміни у витратах і ефективності.

- Поява купівельного диференційованого вибору товарів замість товарів масового споживання (чи набору).

- Зміни в державній політиці і регулюванні.

- Зменшення невизначеності і ризику.

Фактори, що впливають на силу конкурентної боротьби: 1. Збільшення числа конкуруючих фірм.

2. Повільний ріст попиту на продукцію.

3. Можливість фірм використовувати зниження цін інші методи збільшення продажів.

4. Недостатня диференційованість товарів.

5. Збільшення розмірів віддачі від стратегічних маневрів.

6. Відхід з бізнесу стає дорожче, ніж продовження конкуренції.

7. Збільшення розходжень між фірмами в змісті їхніх стратегій, кадрового складу, ресурсів і так далі.

8. Поглинання фірм і впровадження нових сильних конкурентів. Умовами, якими повинна розташовувати фірма, щоб адекватно відповідати на виклик зовнішнього середовища є:

- Здатність до макроекономічного аналізу ситуації в країні і за її межами.

- Здатність до своєчасного виявлення актуальних нестатків, потреб і запитів потенційних споживачів.