Вплив глобалізації на циклічність економічного розвитку

Інфляція витрат викликається зростанням вартості виробничих факторів, тобто зростанням витрат виробництва завдяки підвищенню цін їх елементів.

Зростання витрат підвищує ціни товарів і послуг. Вироблений товар може стати ресурсом для виробництва інших товарів, на які накопичується хвиля зростаючих витрат. В результаті витрати у взаємопов'язаних виробництвах зростають разом із цінами товарів, що випускаються.

Інфляція витрат викликає зростання цін будь-якого із виробничих факторів - землі, капіталу чи праці. Зростаючі витрати виробництва переносяться на ціну продукції, яка оплачується споживачем. Якщо й для нього цей товар є ресурсом виробництва, то витрати зростають і тут, що змушує підприємця компенсувати втрати підвищенням цін. Виникає своєрідний механізм передачі інфляції, яка розповсюджується у економіці як епідемія.

Найважливішими джерелами, що живлять інфляцію витрат, є, по-перше, зростання номінальної заробітної плати, по-друге, підвищення цін на сировину, паливо і енергію. Тобто, йдеться насамперед про змінні витрати виробництва.

Зокрема, надмірне зростання заробітної плати породжує інфляцію. “Накручування” цін веде до раптового, непередбачуваного зростання вартості сировинних ресурсів і енергоносіїв, що повною мірою відчули на собі економіка і населення молодої суверенної України.

Найстрашніше у інфляції витрат те, що вона породжує інфляційні очікування, а згодом, - і інфляційну психологію. Це явище виникає тоді, коли у масовій свідомості людей існує впевненість, що інфляція буде наростати й надалі. Тому працівники вимагають підвищення заробітної плати “під майбутнє зростання цін”, а підприємці завчасно “закладають” у ціну своїх товарів очікуване зростання витрат на сировину, енергію, працю і кредит.

Структурна інфляція викликається макроекономічною міжгалузевою незбалансованістю, що веде до хронічного незадоволеного попиту на продукцію певних галузей і зумовлює зростання цін.

Поряд із формами, необхідно виділити і типи інфляції. Розрізняють два типи інфляції: 1) інфляція відкрита; 2) інфляція затамована.

Відкрита інфляція розгортається на ринках, де відбувається вільне ціноутворення.

Саме відкрита інфляція здійснюється у формах інфляції попиту та інфляції витрат. Вона, хоча і деформує ринок нерівномірністю підвищення цін, але не знищує повністю ринковий механізм ціноутворення.

Затамована інфляція розгортається по-іншому, вона виникає завдяки державному регулюванню рівня цін шляхом їх блокування (“замороження”). Затамована інфляція зумовлюється неправильними діями державних органів, які борються не з деформацією ринку, а з його наслідками -зростанням цін. Тому причини інфляції зберігаються, вона стає затамованою [5].

Затамована інфляція руйнує ринковий механізм. Ринок не виконує регулюючу функцію, адже не одержує цінових сигналів (зміна цін - основний важіль дії ринкового механізму). “Заморожені” ціни роблять невигідним прикладання капіталу та інших ресурсів в галузях, де високі витрати виробництва. Із таких галузей відбувається “втеча” капіталів, що породжує дефіцит певних товарів. У саморегульованій економіці дефіцит (нестача товарів) швидко ліквідовується більш високими цінами, а потім і розширенням виробництва. Тут же дефіцит стає хронічним, затамована інфляція породжує ажіотажний попит і товарний дефіцит дедалі збільшується. Тотальний товарний дефіцит - ознака затамованої інфляції, її неминучим супутником стає “чорний” (нелегальний) ринок. Виробництво не працює, або працює повільно, зменшуються доходи, бідніє населення і держава.

Перевага відкритої інфляції у порівнянні із затамованою полягає у тому, що у першому випадку додатковий дохід від зростання цін одержує виробник, а у другому - кримінальні структури, що “розквітають” на “чорному” ринку.

Отже, винуватцем інфляції, у будь-якому випадку, є держава, невмілі і неправильні дії якої зумовлюють існування надлишку грошей в обігу і загальне зростання цін. Особливо це стосується емісійної інфляції.

Емісійна інфляція виникає внаслідок необґрунтованого випуску державою в обіг додаткових готівкових чи безготівкових грошей, які не підкріплені додатковим випуском товарної маси.

Безробіття - одне із найболючіших, найнеприємніших і найнебезпечніших соціально-економічних явищ. Для конкретного працівника безробіття означає відсутність або втрату роботи, основного, а можливо і єдиного джерела матеріального забезпечення власного життя, а для сімейних людей - і життя їх родини - дружини, дітей, батьків [17].

Для суспільства безробіття - це втрачені можливості виробництва певного обсягу товарів і послуг. Воно виступає причиною зниження купівельної спроможності населення, а отже і сукупного попиту. Падають обсяги сукупних заощаджень, “міліють” джерела капіталу і інвестицій. Зростають витрати коштів на допомогу по безробіттю, утримання малозабезпечених сімей.

Безробіття у широких масштабах спричиняє соціальну і політичну нестабільність, озлоблення, зневіру, відчай людей. З цього приводу виникає соціальна нестабільність у суспільстві. Усі ці та інші обставини визначають існування нагальної необхідності з'ясування суті, причин виникнення та шляхи і методи подолання безробіття, забезпечення повної зайнятості працівників.

Існують найрізноманітніші концепції зайнятості. Більше того, в рамках однієї і тієї ж концепції макроекономічного аналізу безробіття (неокласична, марксистська, кейнсіанська) з'являються різні погляди щодо причин та методів подолання неповної зайнятості.

За умов ринкової економіки причиною безробіття стає порушення рівноваги на ринку праці. Пропозиція праці перевищує попит і частина працівників не може застосувати свою робочу силу. Порушення рівноваги між попитом на працю і її пропозицією зумовлюється більш глибокими причинами.

Розрізняють повну зайнятість та неповну зайнятість. Відповідно, безробіття розмежовується на природне та надлишкове [7]. Повна зайнятість визначається такою ситуацією на ринку праці, коли кількість безробітних не перевищує кількості вільних робочих місць. За повної зайнятості безробіття існує, але воно є природним. До природного відносять такі форми безробіття, як фрикційне і структурне. Фрикційне, або добровільне, безробіття пов'язане із добровільною зміною місця роботи за тим же фахом і з тією ж кваліфікацією.

Структурне безробіття подібне до фрикційного з тією різницею, що для нового місця роботи потрібно здобути новий фах або підвищити свою кваліфікацію. Ця форма пов'язана із зміною структури попиту і пропозиції на ринку праці - відпадає потреба в одних спеціальностях і виникає в інших, що є наслідком зміни структури економіки.

Фрикційне безробіття (добровільне) і структурне безробіття - неминучі форми для будь-якої системи (а фрикційне - навіть бажане), тому таке безробіття й називають природним (неминучим).

Неповна зайнятість - це такий стан ринку праці, коли існує надлишкове безробіття. За неповної зайнятості частина ресурсів виявляється незайнятою, що за масштабами перевищує природне безробіття.

Надлишкове безробіття існує тоді, коли кількість безробітних перевищує число вільних робочих місць, тобто навіть за їх повного заповнення в економіці залишиться певна кількість безробітних. Надлишкове безробіття представлено такими формами, як циклічне, технологічне, сезонне безробіття.

Циклічне безробіття з'являється на стадії економічного спаду і застою, і пов'язане, таким чином, із циклічністю розвитку ринкової економіки. Технологічне безробіття виникає внаслідок ліквідації частини робочих місць у зв'язку із механізацією і автоматизацією виробництва, впровадження “безлюдних” технологій. Сезонне безробіття характерне для галузей економіки із сезонним характером виробництва: сільського господарства, океанського риболовства, туристичного обслуговування, готельного господарства та деяких інших.

Ці три форми утворюють надлишкове безробіття і визначають ситуацію неповної зайнятості, за якої кількість тих, хто шукає роботу, значно перевищує число тих, хто її знаходить. Саме надлишкове безробіття є небажаним і вкрай шкідливим. Природне і надлишкове безробіття визначають загальний рівень зайнятості (рівень безробіття).

Окрім згаданих форм, існує й приховане безробіття, воно з'являється тоді, коли працівники змушені працювати неповний робочий день, тиждень, місяць, рік, відповідно, із зниженням заробітної плати.

Приховане безробіття особливо поширюється у перехідній економіці, коли працівники більшості підприємств знаходяться у вимушеній відпустці 3-4 і більше місяців на рік. Це властиве і для нинішньої економіки України.

В питанні про форми безробіття було з'ясовано основні його причини. Але важливим за соціальними та економічними наслідками є рівень безробіття. Рівень (норма) безробіття - це показник, який характеризує співвідношення між кількістю безробітних і загальною кількістю працівників, які здатні до роботи та хочуть мати роботу.

(2)

Показник кількості безробітних відображає лише тих людей, хто не має роботи (у США - тиждень, в Україні - місяць), шукає роботу і зареєструвався як безробітний. Показник кількості робочої сили відображає сукупність працівників, які мають роботу і які не мають роботи, але шукають можливість її отримати.

Ні до першого, ні до другого показника не включаються безробітні, які втратили надію на можливість влаштування на роботу, припинили пошук роботи і, відповідно, не реєструються як безробітні. Окрім того, до робочої сили не відносяться люди, які здатні працювати, але з тих чи інших причин не мають наміру найматися на роботу (матеріально забезпечені жінки, які виховують своїх дітей, або просто не мають бажання працювати та ін.). До складу робочої сили не відносяться діти до 16 років, студенти, інваліди, пенсіонери, недієздатні, ув'язнені тощо.

В загальному рівні безробіття необхідно виділити рівень природного і надлишкового безробіття.

Надлишкове безробіття окремо не підраховується. Визначається загальний рівень безробіття, рівень природного безробіття, а потім від першого показника віднімається другий і тоді отримується показник рівня надлишкового безробіття.

Рівень безробіття - важливий показник, який характеризує стан зайнятості, показує, яка частка працівників хоче, але не може влаштуватись на роботу. Розмежування цього показника на рівень природного і рівень надлишкового безробіття дозволяє з'ясувати, яка частка безробітних існує, але не являє собою будь-якої загрози для суспільства. Подолання цього виду безробіття здійснюється, в одному випадку, внаслідок влаштування на іншу роботу, переїздом в інше місто; в іншому - внаслідок перепідготовки працівників [14].

Англійський економіст О. У. Філліпс (1914-1975) провів статистичний аналіз залежності між величиною рівня інфляції (І) і рівнем заробітної плати (W) за період з 1861 по 1957 рік. У результаті своїх досліджень він дійшов висновку про те, що між безробіттям та темпами інфляції існує обернена залежність: якщо заробітна плата швидко зростала, безробіття було невеликим, і навпаки. Крива У. Філліпса (див. рис. 3) виявилась ввігнутою відносно осі ординат: одному і тому ж приросту заробітної плати відповідало порівняно невелике скорочення безробіття при низькому його рівні і значне - при високому.

У загальному випадку тип їх взаємної залежності можна описати формулою:

Y=a/x+b (4)

Конкретно у нашій системі координат формула набере вигляду:

I=a/Kb + b, (5)

де I - темп інфляції, %

Kb - коефіцієнт безробіття, %.

По осі ОУ відображено інфляцію, зумовлену фактором праці. Нагадаємо, що для найманого працівника заробітна плата є доходом, а для фірми (підприємця) - однією з головних статей витрат. Тому ріст заробітної плати призводить до зростання цін, тобто інфляції. У випадку, коли країна перебуває на фазі економічного підйому, обсяги виробництва в економіці зростають, робоча сила користується попитом, зростає сумарна маса виплаченої заробітної плати, зростає сукупний попит в економіці, зростає загальний рівень цін, тобто має місце інфляція. Нагадаємо, що усе це відбувається на фоні певного зменшення рівня безробіття в цій же економічній системі. У випадку економічної кризи усе відбувається навпаки, але характер залежності між безробіттям та темпами інфляції зберігається. Якщо крива Філліпса перетинає вісь ОХ, то показник інфляції матиме від'ємне значення, тобто буде дефляція. Якщо ж крива перетне вісь ОУ, то від'ємне значення матиме уже коефіцієнт безробіття і, відповідно, виникне дефіцит робочої сили.

В другій половині ХХ століття відбуваються певні зміни в основних формах міжнародних економічних відносин між країнами світу, які обслуговує світова валютна система [8]:

Постійне зростання міжнародного товарообміну; обсяг світового експорту щорічно збільшується на 5-6%; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового багатства;

Відбувається посилення міграції робочої сили ; наприкінці XX ст. значно підвищився рівень легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між розвинутими країнами, з одного боку, та країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою - з іншого; міграція населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980 -90-х роках спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів робітниками пересічно на 27%;

З кінця 1960-х - на початку 70-х років внаслідок поступового пом'якшення валютного контролю полегшується доступ на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та емітентів з промислово розвинутих країн; розмір фінансових потоків між країнами, основну частину яких становлять портфельні інвестиції, наприкінці 90-х років сягнув понад 1 трлн. дол. США.

Все це сприяє розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі. Зміна напрямків і обсягів світових валютно-фінансових потоків відбувалася на підґрунті загальносвітової тенденції глобалізації економічного розвитку, у тому числі глобалізації міжнародних валютно-фінансових відносин.

Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів, робочої сили, суб'єкти якого взаємопов'язані єдиною системою фінансово-економічних відносин.

Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб'єктами світогосподарських зв'язків. Якщо в 1978 р. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу іноземних валют становив 15 млрд. дол. США, у 1992 р. - 880 млрд.. то в 2001 р. цей показник збільшився до 1,2 трлн. американських доларів. Зарубіжні операції американських, німецьких та японських інвесторів з цінними паперами зросли з менш ніж 10% у ВВП у 1980 р. до відповідно 135,170 та 80% у ВВП у 1993 р. Головними суб'єктами міжнародного фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти, транснаціональні банки [16].

Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків стала суттєва лібералізація валютних ринків, валютного регулювання. Уже наприкінці 40-х - на початку 50-х років виник ринок євродоларів на базі доларових авуарів колишнього СРСР, що розміщувались, зокрема, в Московському народному банку в Лондоні й тому не підлягали правилам валютного регулювання згідно з законодавством США та Великої Британії. В подальшому зміст поняття “євродоларовий ринок” розширився, і нині воно охоплює будь-які операції з національною валютою за межами країни.

До початку 1980 р. у світовій економічній системі сформувалася світова фінансова мережа, що поєднала провідні фінансові центри різних країн через їх головні фінансові центри: Нью-Йорк та Чикаго в Америці, Лондон, Цюріх, Франкфурт, Париж, Амстердам в Європі, Гонконг, Токіо, Багамські та Кайманові острови, Сінгапур, Бахрейн в Азії. Ці центри оперують з космополітизованими фінансовими активами, які втратили національну належність і прямують до районів сприятливої господарчої кон'юнктури.

Лондон, Нью-Йорк, Токіо - на них припадає 55% світової торгівлі валюти (від 161 до 464 млрд. дол. у день, долар і євро)

На іноземні банки у Лондоні припадає -79%, у Нью-Йорку - 46%, у Токіо - 49% торгівлі валютою.

Сінгапур, Гонконг, Цюріх, Франкфурт - 76-105 млрд. дол.

Функціонування валютних ринків не зупиняється ні на хвилину. Свою роботу у календарних добах вони починають на Далекому Сході, у Нової Зеландії (Веллінгтон), і проходять при цьому послідовно часові пояси - у Сіднеї, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні, Москві, Франкфурті, Лондоні і закінчують у Нью-Йорку і Лос-Анджелесі.

Поглиблення інтернаціоналізації у фінансовій сфері, зміцнення зв'язків між основними фінансовими центрами світу стали основою так званої фінансової революції. Ключові елементи фінансової революції такі:

поглиблення міжнародної фінансової інтеграції,

формування системи міжнародних фінансових інститутів.

швидкий розвиток фінансових інновацій [11].

1. Провідні країни світу - США, Великобританія, Японія значно послабили державний контроль щодо руху капіталу. Великобританія зняла цей контроль у 1979 р., а у 1986 р. у країні було проведено реформування ринку акцій - так званий “великий шок”. США у 80-ті роки, а Японія у 1986 р. розпочала лібералізацію внутрішніх фінансових ринків. Наслідком стало значне розширення фінансових ринків цих країн, посилення взаємопроникнення та взаємопереплетіння національних фінансових капіталів, які почали більш вільно пересуватися з внутрішніх ринків на світові і навпаки.

2. Особливого значення набуло формування системи міжнародних фінансових інститутів, серед яких організаціями світового рівня є спеціалізовані інститути ООН - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), регіональні фінансові інститути, що виникли внаслідок завоювання політичної незалежності країнами “третього світу” і необхідністю вирішення їх економічних проблем.

3. Міжнародна фінансова інтеграція спричинила глибокі якісні зміни у фінансових технологіях. З'явились нові фінансові інструменти. Прискорення потоків капіталів відбувається також завдяки запровадженню новітніх технологій у галузі телекомунікацій.

Формування світового фінансового ринку стало основою колосальної експансії глобального капіталу, і особливо - спекулятивного капіталу. Це створює загрозу світових фінансових криз, що охоплюють більшість країн світу. Події останнього часу, а саме європейська валютна криза 1992-1993 рр., мексиканська фінансова криза 1994 р. й особливо загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та р. Росії й Бразилії в 1998 р., з новою силою привернули увагу до міжнародних фінансових проблем [7].

Фінансова криза показала, що ситуацію ускладнюють небезпеки подальшого порушення макроекономічного балансу, які висувають інші принципове в регулятивному відношенні питання: що з негативних факторів є первісним. Або це - вибухонебезпечні зовнішні боргові нагромадження, експортна незабезпеченість фінансових зобов'язань по відношенню до валютних інструментів та інститутів, або навпаки, скоріше - це порушення балансу на валютних біржах, які можуть спричинитися до погіршення стану на біржах фондових, в реальному векторі взагалі, об'єктивно унеможливлюючи таким чином своєчасне повернення боргів закордонним кредиторам та підриваючи довіру потенційних прямих інвесторів до країни.

Події світової фінансової кризи другої половини 90-х років свідчать на користь другого, принаймні на сучасному етапі розвитку. Адже відомо, що епіцентром потрясінь постали не тільки порівняно благополучні в борговому відношенні країни, але й насправді висококонкурентні макроекономічні системи, які непогано “підживлювалися” позитивним сальдо зовнішньої торгівлі, поточного балансу.

Взагалі за своєю гостротою кризові події 1997-1998 років впевнено були внесені експертами до анналів найбільших фінансових потрясінь століття. Протягом кількох місяців, коли азійська криза, виходячи за регіональні та навіть континентальні межі, вже вирувала на ринках усього світу, траплялися значні раптові девальвації національних валют та зниження вартості цінних паперів на усіх провідних фондових біржах, що зокрема відбивалося і на значній негативній динаміці агрегованого індексу Dow Jones.

27 жовтня 1997 року результати торгів на Уолл-Стріт протягом доби нагадали часи Великої депресії: тоді показник падіння індексу Dow Jones склав 7,16%, тобто відбулося те, чого не пам'ятали вже протягом десятиліття - зниження на 554 цінових пунктів. У зв'язку з подіями, що відбуваються у світовому фінансовому середовищі спостерігається скорочення обсягів світового валютного ринку. Найбільше всього скоротилася торгівля на ринках “спот”, де середньоденний обсяг торгів скоротився з 568 мільярдів доларів до 387 мільярдів доларів. Обсяг торгівлі свопами скоротився з 734 млрд. до 656 млрд. доларів. І лише торгівля ф'ючерсними контрактами зросла незначним чином до 131 млрд. доларів [3].

Головними причинами скорочення обсягів міжнародного валютного ринку на думку експертів Банку Міжнародних Розрахунків були:

введення євро;

зростаюча доля електронного брокінгу на міжбанківському спот ринку;

процеси консолідації в банківській галузі;

більш значний рівень неприйняття ризиків операторами ринку після фінансової кризи 1998 року;

консолідація в промислових галузях, що призвело до скорочення кількості клієнтів та зменшенню обсягів операцій.

Таблиця 1. - Обсяги світового валютного ринку (щоденний обіг в