Вплив глобалізації на циклічність економічного розвитку

С. Долгов відзначає, що основними відмінностями між світовою економікою початку і кінця XX ст. е: відмінний характер міжнародної торгівлі (зараз вона в основному припадає на розвинуті країни); теперішня інтернаціоналізація базується не на обміні, а на виробництві та збуті; на початку XX ст. в міжнародні операції була втягнута менша частина світу, ніж зараз; на теперішньому етапі принциповим є питання не стільки здешевлення послуг транспорту, скільки зв'язку; на сучасному етапі фінансовий сектор економіки має безпрецедентні масштаби розвитку. Провідну роль ТНК та ПІІ при формуванні сутнісного обличчя сучасної міжнародної економіки відзначає Ф. Губайдулліна [21].

Згадані економісти заперечують релевантність припущень про те, що глобалізація економіки мала історичні прецеденти, нехтуючи очевидним фактом, що рівень інтеграції, наприклад фінансових ринків, на початку XX ст. був вищий, ніж зараз. Фактично, це означає, що вони орієнтуються або на обмежений набір кількісних змін, або ж несистемне застосування якісного аналізу для виявлення тотожностей між інтегрованими станами світового господарства на початку та наприкінці XX ст., отже, їхній підхід не може не розглядатись як упереджений та такий, який не можна застосовувати для кінцевих інтерпретацій.

Альтернативну точку зору з даного питання репрезентують згадувані Болдвін та Мартін, які доводять, що, незважаючи на те, що дві хвилі глобалізації мали суттєві подібності, вони мають і фундаментальні відмінності. їхні аргументи щодо відмінностей між першою та другою хвилею глобалізації сформовані утри групи. Перша група відображає відмінності, виявлені з допомогою аналітику економічних явищ.

По-перше, є відмінною природа потоків капіталу. Якщо у першу хвилю потоки капіталу визначались довгостроковими прямими інвестиціями, то тепер - короткостроковими портфельними інвестиціями, що спираються на технологічні інновації та коливання валютних курсів.

По-друге, відмінною є природа ПІІ та діяльності ТНК. У першу хвилю ПІІ здійснювались за напрямком Північ-Південь та відображали вкладення у промислові сектори, видобувні галузі та будівництво залізниць, тоді як у другу - між обмеженою кількістю подібних за розвитком країн відповідно до поглиблення спеціалізації.

По-третє, відмінною е природа міжнародної торгівлі: інтрасекторна між розвинутими країнами сьогодні та міжсекторна, що відображає технологічні розриви та різну факторозабезпеченість, - у першу хвилю.

По-четверте, відмінними є процеси конвергенції/дивергенції в розподілі доходів. Під час першої хвилі спостерігалась конвергенція доходів у країнах, що індустріалізувались, та дивергенція там, де відбувався зворотній процес. Під час другої хвилі спостерігається конвергенція в розподілі доходів у заможних націях, де відбувається процес деіндустріалізації.

По-п'яте, різна швидкість, з якою падали транспортні витрати.

Друга група відображає вихідні відмінності політичних систем, що створюють передумови для тих чи інших можливостей економічного зростання відповідно до вибору тої чи іншої базової теоретичної концепції. Тобто глобалізація у першу хвилю спиралась на колоніальну систему, тоді як у другу хвилю - на демократичну організацію публічної влади зі всіма проблемами, що звідси випливають для формування чітких пріоритетів розвитку.

Третя група - відмінності у характері організації міжнародної економіки як системи. Зокрема, це стосується як відсутності/наявності наднаціональних економічних організацій, так й побудови національних чакроекономічних систем за принципом автоматичності/дискретності щодо їх зв'язків з міжнародною економкою (тобто характеру трансмісії й функціонування на національний рівень). Дані результати є більш системними та відображають ширшу палітру елементів диференціації між глобалізаційними хвилями, що дозволяє коректніше інтерпретувати детермінуючі фактори та сутнісні ознаки.

Щодо другого моменту (чинники та детермінанти глобалізації), тут також існують, і одного боку, консенсус щодо рушійних сил глобалізації, з іншого, - відмінності та відносна безсистемність у трактуванні її безпосередніх та опосередкованих детермінуючих факторів. Окрім цього, тільки окремі дослідження виявляють спільні детермінуючі чинники щодо обох хвиль глобалізації. Так, згадуваний Синцеров вважає, що перша хвиля глобалізації була спричинена утвердженням індустріального способу виробництва внаслідок промислового перевороту, в першу чергу у Великій Британії, внаслідок чого з'явилась необхідність перегляду зовнішньоторговельної політики на користь скасування протекціонізму, а транспортні витрати зазнали зниження.

Друга хвиля глобальної інтеграції була викликана другою технологічною революцією та подальшим послабленням протекціонізму, що посилило роль секторно-галузевого чинника (споживання енергоносіїв та подальший поділ праці) у появі системної цілісності світового господарства. П. Мейсон також констатує важливість технологічного фактора в детермінації обох хвиль глобалізації. Якщо перша хвиля пов'язана з такими інноваціями, як винахід двигуна внутрішнього згорання, побудова океанічних лайнерів, винахід телефону та телеграфу, то друга - розвитком телекомунікацій, комп'ютерних мереж та Інтернету [17].

Зниження тарифів можна розглядати як потужний фактор інтернаціоналізації, що спонукає до утворення глобальної єдності світу в обох її історичних прецедентах.

Німецький економіст П. Хампе наголошує на тому, що перша та друга хвиля глобалізації зумовлювалась достатньо відмінним набором факторів. Проте, серед них можна виявити суттєві подібності, які відображають спільні ессенціальні корені даних процесів. Він констатує, що перша хвиля глобалізації зумовлювалась такими чотирма рушійними силами: класичним лібералізмом; індустріальною революцією, що позначилась на появі нових технологій та нової продукції; розвитком величезних територій з природними запасами; розвитком транспорту, що забезпечив зниження витрат на перевезення і детермінував економічні передумови для ефективної інтеграції ринків.

Щодо сучасної хвилі глобалізації, то він виділяє також чотири її передумови: процес тривалої регіональної та глобальної інтеграції; зростаючу кількість учасників міжнародного поділу праці (падіння "залізної завіси"); нові технології (телекомунікації та нова економіка); зменшення цін залежно від відстані. Стосовно другої глобалізаційної хвилі, він констатує, що перші два фактори актуалізуються внаслідок політичних рішень, третій фактор є суто технологічним, а четвертої - економічним наслідком розвитку технологій. Неважко помітити, що підхід Хампе також відображає подібності в передумовах обох хвиль глобалізації, як і Синцеров, але перший більше уваги приділяє політичним мотивам глобалізаційного процесу, в розумінні того, що він індукується з допомогою відповідної політики.

Отже, свого часу перенакопичений і розпорошений серед мільйонів власників капітал перестав давати досить високий середній прибуток від вкладень у реальну економіку, тому він був спрямований в економіку віртуальну - так звану "нову економіку". Але на початку XXI ст. ІТ-технологи також перестали забезпечувати високий дохід, почався "перегрів" ринку [2].

Після цього кошти інвесторів були переспрямовані на ринок нерухомості та пов'язаних з ним деривативів. Американська економіка того часу переживала бум іпотечного ринку. Пізніше, коли хвиля зростання скінчилась і ринок нерухомості наситився, ціни на неї зупинилися і навіть стали падати. Почалися дефолти по "поганих" кредитах, що спочатку призвело до іпотечної кризи, потім до кризи ліквідності, яка переросла в широкомасштабну банківську кризу, а згодом і у світову фінансову кризу. Наслідком цього стали: фактичне банкрутство і подальша націоналізація найбільших у США іпотечних агентств, що брали активну участь у спекуляціях з дериватами; купівлі державою контрольного пакета акцій найбільшої світової страхової компанії "АІС"; крах низки іпотечних і комерційних банків. Причинами сьогоднішньої фінансової кризи і рецесії економіки є те, що США і деякі інші розвинуті країни перенесли свої промислові підприємства в інші країни - в основному до Азії.

3. Глобальні проблеми: причини виникнення та шляхи вирішення

Глобалізація світогосподарських зв'язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв'язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація глобальних проблем [7]:

Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).

Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).

Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).

Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).

Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил, географічним положенням країн, рівня прогресу техніки, природно - кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, - специфічною суспільною формою, особливостями розвитку відносин власності. При численності глобальних проблем їм притаманні причинно-наслідкові зв'язки, які визначають розвиток технологічного способу виробництва.

Найбільш поширеною причиною загострення глобальних проблем є інтенсивне зростання в останні роки народонаселення планети, або, так званий, демографічний бум, який до того ж супроводжується нерівномірністю зростання чисельності населення в різних країнах та регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Так, якщо темпи приросту населення в країнах, що розвиваються протягом ХХ ст. складав близько 2,5% в рік, то в розвинених країнах не перевищував 1%. Це стало причиною того, що в Африці, Азії і Латинській Америці близько 1 млрд. чол. Живуть в умовах абсолютної бідності, близько 250 млн. дітей хронічно недоїдають, а від голоду і недоїдання щорічно помирає майже 40 млн. чол. [17]

Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливою причиною загострення глобальних проблем з точки зору матеріально-речового змісту є низький рівень впровадження ресурсо- та енергозберігаючих, а також екологічно чистих технологій. Внаслідок цього з природної речовини, яка залучається у виробничий процес лише 1,5% приймає форму кінцевого продукту.

Важливою складовою глобальних проблем є екологічні, спричинені варварським відношенням людини до природи, що проявляється у масовій вирубці лісів, знищенні річок, створенні штучних водосховищ, забрудненні шкідливими відходами прісної води. Щорічно у світі знищується 15 млн. га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних.

Порівняно з початком ХХ ст. споживання прісної води зросло більше, ніж в 7 разів і у 90-х рр. складало майже 300 кубометрів в рік на людину. Враховуючи, що чверть людства відчуває нестачу прісної води, проблема забезпечення населення якісною питною водою висувається на перше місце. При цьому за даними Світової організації з охорони здоров'я, виникнення близько 80% різноманітних захворювань пов'язане зі споживанням неякісної питної води [6].

Злочинно халатне відношення людей до природи спостерігається і у втраті величезних масивів землі. За останні 100 років людство втратило 200 млн. кв. км землі, а на сьогодні щорічно втрачає близько 6-7 млн. га родючих земель.

З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, яка означає різне загострення протиріч між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин.

Важливими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату і виникнення парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озоновий шар над планетою різко зменшується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої частини населених пунктів Землі, посилення ураганів інше.

Ще однією ознакою екологічної кризи є проблема відходів внаслідок виробничої діяльності людини. Значні відходи накопичуються у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає близько 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого осідає на дно. Цей процес суттєво впливає на зростання вмісту вуглекислого газу в атмосфері планети. Експорт отруйних речовин складає на сьогодні більше 3 млн. т. в рік.

Основними шляхами вирішення екологічної проблеми з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва, на наш погляд, є:

· швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної енергії як сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергетична інше;

· структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні долі нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їх цінність для хімічної промисловості набагато більша;

· необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних витрат на природоохоронні заходи. Але якщо у США і Німеччині на ці цілі використовується щорічно до 2% ВВП, в Японії - 3%, то в колишньому СРСР - лише 1,2%;

· розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів - чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

· вивчення запасів всіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, сьогодні розвіданий неглибокий шар Землі - до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, та на дні Світового океану;

· інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для вирішення проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі, впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та рослинництво;

· пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд. чол. на початок ХХІІ ст.;

· призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх раціонального використання;

· формування у людей екологічного світогляду, що дозволило б розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як в рамках окремих країн, так і на міжнаціональному рівнях;

· комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі про відходи. Так, в США, Франції та інших країнах уряд зобов'язаний надавати підприємствам і організаціям технічну і фінансову допомогу у переробці відходів, вилучення з них цінних компонентів, проведенні науково-дослідних робіт в даній сфері, поширенні передового досвіду інше. З цією метою використовуються податкові пільги, надання субсидій, зниження тарифів на перевезення вторинної сировини тощо;

· нарощування екологічних інвестицій. Так, в Австрії такі інвестиції складають більше 15% всіх капіталовкладень.

Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними темпами. На кожного жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий показник досягнутий лише у розвинених країнах світу. У зв'язку з цим нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та регіонів призводить до необхідності нарощення їх виробництва.

Проте енергетичні ресурси планети обмежені. При запланованих темпах розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані в перші десятиліття ХХІ ст. Проте, якщо витрати енергії будуть на рівні енергетики теплового бар'єру, то всі запаси невідновлюваних джерел енергії згорять у перші десятиліття. Тому з точки зору матеріально-речового змісту основними причинами загострення паливно-енергетичної та сировинної проблем є зростання масштабів залучення у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена кількість на планеті.

Основними шляхами вирішення паливно-енергетичної та сировинної проблем з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

· зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у слаборозвинених державах диктують крупні ТНК, які зосередили у своїх руках контроль на природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох до шести ТНК контролюють 80-85% світового ринку міді, 90-95% світового ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, кави, какао інше;

· об'єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об'єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця стратегія повинна стосуватися об'єму добування всіх видів ресурсів, квот їх продажу на зовнішніх ринках інше;

· оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм знано збільшити доходи від експорту;

· проведення прогресивних аграрних перетворень;

· об'єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем, значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат.

· використання комплексу економічних заходів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів інше.

Висновки

В цілому можна зробити наступні висновки і пропозиції:

1. Фази спаду і депресії сучасного економічного циклу необхідно використати для започаткування реальної, радикальної структурної реформи з орієнтацією на формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку вітчизняної економіки.

2. Здійснюючи структурне реформування необхідно забезпечити розширене відтворення трудового потенціалу української економіки зорієнтоване на всебічну інтелектуалізацію праці та досягнення на цій підставі конкурентоспроможної спеціалізації вітчизняного виробництва.

3. Для забезпечення конкурентоспроможної спеціалізації необхідністю стає чітка структуризація товарних груп вітчизняного виробництва за критеріями контрадикторності, індиферентності й компліментарності експортній стратегії Європейського Союзу і партнерів по економічному співробітництву. Відтак потрібно зіставити їх із пріоритетними й стратегічно важливими для України галузями. Таким чином викристалізуються напрями, по яких галузях і з якими країнами поглиблювати збутову і науково-технічну співпрацю.

4. Інноваційний розвиток повинен передбачати внутрішню інноваційно-інвестиційну кластеризацію. Бона дозволить, у першу чергу, охопити сільське господарство, гірничодобувну галузь, металургію, легку і харчову промисловість, науково-дослідні установи й ВНЗ за даним секторальним спрямуванням. Як відомо. Україна характеризується винятково родючими ґрунтами, багатою мінерально-сировинною базою і металургійним комплексом, а також високою часткою їхньої продукції у структурі експорту. Таким чином, комплексна модернізація та інноватизація техніки й усіх господарських процесів дозволить одночасно підвищити міжнародну конкурентоспроможність товарів, сприятиме нарощуванню внутрішнього і зовнішнього попиту, стабілізує негативні макротенденції.

5. Необхідною є інтернаціональна науково-виробнича кластеризація, що повинна формуватись у стосунках між вітчизняними й іноземними фірмами і науково-дослідними інституціями за найбільш проблемними в Україні напрямками - розробка альтернативних енергоносіїв та біопалива, видобуток рідкісноземельних і поліметалезих руд, туризм і шляхове господарство. Необхідно зазначити, що за умов глобальної кризи окрема країна не може самостійно протистояти мегатенденціям та мегазакономірностям. Саме тому потрібен пошук партнерів за економіко-трансформаційними, економіко-проблематичними, економіко-екологічними критеріями і створення потужних міжнаціональних «кістяків», які б зміцнювали національну безпеку, підтримували експортно-імпортний баланс і макроекономічну рівновагу за умов кризи.

Список літератури

1. Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. посіб. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 442 с.

2. Бролл У., Фъорстер А. Макроекономіка України: оцінка тенденцій // Журн. європ. економіки. - 2007. - Т. 6. - №1.

3. Бровиков В.И. Основы мировой экономики: Конспект лекций. - М.: Центр, 2002. - 160 с.

4. Владимирский ЕЛ. Мировая экономика на рубеже веков // Экон. возрождение России. - 2006. - №2.

5. Гатина Г.Ф. Мировая экономика: Учебник. - М.: Инфра-М, 2001. - 384 с.

6. Гладій І.Й. Регіоналізація світового ринку: евроінтеграційний аспект: Монографія. - Т.: Екон. думка, 2006. - 544 с.

7. Горбач Л.М. Міжнародні економічні відносини: Підручник. - К.: Кондор, 2005. - 263 с.

8. Економіка XXI століття: Світовий та український досвід / За ред. С. Юрія, С. Савельева. - К.: Знання, 2007.

9. Економічна політика: Навч. посіб. / О.О. Бєляєв, А.С. Бебело, М.І. Диба та ін. - К: КНЕУ, 2005. - 287 с.

10. Золин И. Стратегия регулирования рынка труда в условиях глобализации мировой экономики // Проблемы теории и практики управления. - 2007. - №7. - С. 40-47.

11. Макроэкономика. Теория и российская практика: учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. А.Г. Грязновой и Н.Н. Думной. - М.: КНОРУС, 2006. - 688 с.

12. Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации: атака на процветание и демократию / Пер. с нем. - М.: Изд.дом “АЛЬПИНА”, 2001.

13. Мікроекономіка і макроекономіка: Підруч. для студентів екон. спец. закл. освіти: У 2-х ч. / С. Будаговська, О. Кілієвич, І. Луніна та ін.; За заг. ред. С. Будаговської. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. - 517 с.

14. Мовсесян А.Г. Мировая экономика: Учебник. - М.: Финансы и статистика, 2001. - 656 с.

15. Передрій О.С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 273 с.

16. Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць, Є.Г. Панченко, Е.М. Лібанова та ін.; за ред. В.М. Гейця. - К.: Вища школа., 2003. - 591 с.

17. Розанова Н. Развивающиеся рынки капитала: чему учит мировой опыт // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - №2.

18. Савельєв Є.В. Передумови поглиблення і прискорення європейської інтеграції України // Журн. європ. економіки. - 2007. - Т. 5. - №2.

19. Савельєв Є.В. Міжнародна економіка: Підручник. - 3-е вид. - К.: Знання, 2008. - 622 с.

20. Савченко А.Г. Макроекономічна політика: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. диск. - К.: КНЕУ, 2002. - 135 с.

21. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації / За ред. Д.Г. Лук'яненка. - К.: КНЕУ, 2001. - 538 с.

22. Ширшньона З.Є. Стратегічне управління: підручник. - 2-е вид., перероб. і доп. -К.: КНЕУ. - 2004. - С. 451.

Размещено на Allbest.ru