Роль зовнішньоекономічних зв’язків у розвитку державності України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Роль зовнішньоекономічних зв'язків у розвитку державності України

1.1 Зовнішньоекономічна діяльність - могутній засіб прискорення НТП та інтенсифікації економіки

1.2 Загальні положення та пріоритети зовнішньоекономічних відносин.

Розділ 2. Форми зовнішньоекономічних зв'язків України

2.1 Зовнішньоторговельні операції

2.2 Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва

2.3 Науково - технічна співпраця

2.4 Кредитування та інвестування

2.5 Міжнародний туризм

2.6 Інші форми зовнішньоекономічних зв'язків України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Економічний розвиток у сучасному світі відбувається під впливом ряду факторів, найважливішими серед яких є прогрес наукової думки, технологій, інтернаціоналізація багатьох сфер суспільного життя, перехід багатьох країн світу до моделі ринкових відносин. Поглиблюється взаємна залежність країн та господарських агентів, розвиваються процеси інформатизації традиційних видів бізнесу та становлення нових виробничих систем на базі комп'ютерних технологій і мереж даних.

Зовнішньоекономічна діяльність України становить неоднорідний та багатоаспектний предмет вивчення. Її можна розглядати і в контексті національних інтересів, і в регіональному та глобальному масштабах. Системна трансформація в Україні, основним змістом якої є формування ринкового середовища та демократизація усіх ланок соціального життя, справедливо розглядається як важлива передумова розширення та підвищення ефективності міжнародної економічної діяльності в комплексі її макро- та мікроекономічних форм. Така позиція була офіційно закріплена в Стратегії економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. Одним із ключових елементів концепції державного розвитку, метою якого є забезпечення високих щорічних темпів економічного зростання, розглядається оптимізація та збільшення позитивного впливу з боку механізмів міжнародної економічної діяльності України. При цьому транснаціоналізація української економіки, що зорієнтована на підвищення міжнародної конкурентоспроможності, дедалі більшою мірою визначатиме глобальну перспективу держави.

Міжнародні господарські зв'язки для нашої країни є одним із ключових факторів розвитку. Про це свідчать такі дані: тільки протягом періоду з початку незалежності до кінця століття частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП України зросла з 24-26% до 45-47%. Ці дані переконливо свідчать про утвердження економіки України як самостійного організму, здатного до саморегулювання та виживання в міжнародній конкурентній боротьбі. Причому зростання вітчизняного експорту протягом цього періоду відбувалося здебільшого за рахунок збільшення вивезення товарів та послуг до провідних індустріальних держав та інших країн далекого зарубіжжя. Разом з тим практика довела безпідставність уявлень про автоматичне розв'язання цих завдань тільки завдяки обмеженим заходам фінансового та структурного характеру. Необхідним є проведення активної державної політики, забезпечення сприятливих нормативних та організаційних передумов міжнародної економічної діяльності. Завданнями особливого порядку, які виходять далеко за межі міжнародної економічної проблематики, але являють собою необхідну передумову оптимізації участі України у світо-господарських відносинах, є подолання тінізації та криміналізації суспільно - господарського життя в країні, бюрократизація та корумпованості управлінських структур, забезпечення політичної стабільності та проведення загальної структурної реформи.

Цілком практичні цілі обрання адекватних методик та концептуальних підходів у міжнародній економічній діяльності актуалізують вивчення широкого масиву закономірностей та практичних особливостей, які характеризують реальні процеси та перспективи роботи національних і світових ринків, а також їх регулювання.

Розділ 1. Роль зовнішньоекономічних зв'язків у розвитку державності України.

1.1 Зовнішньоекономічна діяльність - могутній засіб прискорення НТП та інтенсифікації економіки.

До моменту здобуття Україною незалежності вона була повністю інтегрована в економічну систему колишнього Союзу РСР на залежній основі. Її економіка була не збалансованою за своєю структурою, а по суті - затратною за залученням імпортованих природних ресурсів і водночас малоефективною за відтворенням інвестиційних ресурсів. Зокрема поставками з Росії покривалося більше як 90% потреб України в нафті та близько 70% - у газі. При цьому розробка альтернативних власних джерел енергоносіїв практично не велася, хоча Україна сама могла забезпечити близько половини необхідних їй енергії та енергоносіїв. Непропорційно великою була частка в її відтворенні не кінцевого, а проміжного продукту і продукції, орієнтована на потреби військово-промислового комплексу СРСР. Українська економіка не була готова достатньою мірою задовольняти власні потреби у вихідних матеріалах і комплектуючих виробах, а потреби населення - в товарах і послугах. Вона виявилася неспроможною забезпечити нормальне функціонування незалежної Української держави.

Розрив налагоджених економічних зв'язків, відсутність організованого ринку товарів і послуг, втрата надійних торгових партнерів створили в торгівлі нашої країни досить складну проблему - знайти нових торгових партнерів, постачальників і споживачів майже для кожного підприємства. Серед проблем, від вирішення яких залежить досягнення як поточних, так і стратегічних цілей проникнення України на світові ринки товарів, робіт і послуг, може бути названа адаптація її економіки до світового ринкового простору.

Українська держава ще тільки входить до системи світового господарства. Від того, як цей процес відбуватиметься, залежить передусім можливість подальшого соціально - економічного поступу нашої країни як організаційної підсистеми світової економіки. Процес інтеграції України до світового економічного простору досить складний. Це зумовлено рядом причин:

в Україні ще не визначені остаточно основні напрями і механізми структурної переорієнтації економіки з урахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання;

дуже гостро стоять питання у сфері зовнішньоекономічних відносин і взагалі економічної безпеки. Ці питання мають вирішуватися з позиції активного конкурентного протистояння на світовому ринку;

існують певні суперечності регіонального характеру з визначення глобальних національних пріоритетів, усунути які можна лише на довгострокових засадах, активно включившись до інтеграційних процесів;

спілкування та діалоги з міжнародними фінансовими інституціями поки що спричиняють неадекватну реакцію широких кіл української громадськості.

У сфері сучасного світового господарства зовнішньоекономічні зв'язки національних економік охоплюють більш широкий, ніж раніше, спектр взаємодій: торговельний обмін переріс у науково - технічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв'язків - виробничо-інвестиційна. Співробітництво у цій галузі, в результаті інтернаціоналізації виробництва та капіталу, не підриває товарне виробництво, а модифікує, робить ефективнішим. Виробництво здійснюється на базі технологічного виробництва, що вийшло за межі національних кордонів. Обмін товарами здійснюється з урахуванням нових меж поділу праці у найновіших формах. Суб'єкти ринку виступають у транснаціональній формі.

Однак для України притаманний „постачальницько-збутовий” і „посередницько-торговельний” менталітет входу до світової сфери. Побороти відсталість нашого виробництва можна з переходом до нової моделі взаємодії національного господарства з світовим. Слід орієнтуватися на виробничо-інвестиційну модель, в центрі якої перебуває не тільки сфера обігу, а й співробітництво за всіма ланками виробничо-технічного процесу, з винесенням частини з них за національні межі.

Розвиток наукомістких, високотехнологічних виробництв потребує створення нової, ринкової за змістом інфраструктури для ведення зовнішньоекономічного бізнесу, причому не тільки на території України, а й за її межами. У зв'язку з цим завданням необхідно оволодівати арсеналом засобів ринкового регулювання, метою якого є створення у міжнародному вимірі конкурентоспроможної економіки. Саме високотехнологічна, наукомістка конкурентоспроможність з досить широким спектром продукції та виробництв є підґрунтям для реалізації всіх інших цілей країни у сфері зовнішньоекономічних відносин.

Пріоритетність державної підтримки саме високотехнологічних, наукомістких виробництв зумовлена тим, що до них іноземний капітал, іноземна фінансова допомога навряд чи прийдуть через побоювання сприяти країні у досягненні високого міжнародного рівня конкурентоспроможності. Навпаки, розвиток ненаукомістких галузей і виробництв, зокрема сировинних, праце- і капіталомістких галузей і виробництв в окремих випадках доцільно було б зорієнтувати на приплив іноземного капіталу, який приніс би з собою нові для нас технології та досвід управління.

Досягнення високого ступеня міжнародної конкурентоспроможності в наукомістких, високотехнологічних секторах економіки потребує не стільки лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скільки кардинальної мікроекономічної реструктуризації - для створення виробничих систем. А це означає, що слід шукати ефективні шляхи виходу на ринки високотехнологічних виробів, які обмежені не тільки формальними (методи експортного контролю), а й неформальними бар'єрами (це передусім різні транснаціональні фінансово - промислові структури, союзи, відносно стійкі коопераційні преференції тих чи інших компаній тощо). Ці бар'єри зумовлені великими державними витратами на створення специфічних чинників розвитку високотехнологічних галузей - підготовку спеціалістів найвищої кваліфікації, формування потужних інформаційних систем і баз даних, сучасної інфраструктури науково - виробничої діяльності. А це, в свою чергу, потребує створення механізмів тимчасової підтримки процесу впровадження новітніх технологій і зразків техніки.

Зовнішня торгівля є історично першою і найважливішою формою економічних зв'язків між народами і країнами. Швидкому зростанню міжнародної торгівлі після Другої світової війни сприяло декілька чинників. По-перше, це вдосконалення видів транспорту. Повітряні лайнери швидко доставляють із однієї країни в іншу різноманітні товари. Природний газ тече по трубах широкого діаметра безпосередньо з країни - експортера до країни, що його імпортує. Нафту нині перевозять у гігантських танкерах, що істотно здешевлює цей процес. Отже, прогрес транспортних засобів знизив високі витрати на транспортування товарів, що стримувало торгівлю між віддаленими регіонами.

По-друге, це вдосконалення засобів зв'язку. Комп'ютери, факси, телефони забезпечують зв'язок між торговими партнерами в усьому світі, даючи їм можливість оцінити потенціал для продажу своїх товарів. Перекази грошей в інші країни та їх переміщення між різними регіонами планети здійснюються практично миттєво.

По-третє, важливим чинником зростання міжнародної торгівлі стало значне зниження митних зборів. Хоча в багатьох країнах ще існує суттєві торговельні обмеження, але їх поступово скасовують. Особливе значення для подальшого розвитку міжнародної торгівлі має успішне завершення Уругвайського раунду в межах ГАТТ.

По-четверте, швидке зростання міжнародної торгівлі обумовлене тим, що нині практично всі країни світу тією чи іншою мірою беруть участь у міжнародній торгівлі. США, Німеччина та Японія є головними учасниками процесу міжнародної торгівлі. Сумарний експорт цих країн сягнув нині 1,3 трлн американських доларів. Такі західноєвропейські країни, як Франція, Велика Британія та Італія, також є великими експортерами. Дедалі важливішу роль у міжнародній торгівлі відіграють так звані азійські тигри - Сінгапур, Південна Корея і Тайвань. Частка цих країн у світовому експорті зросла з близько 3% у 1972 році до майже 10% сьогодні. На одного з провідних учасників світової торгівлі перетворюється Китай. Зростає значення у цій сфері і країн Центральної та Східної Європи - України, Польщі, Чехії, Угорщини, а також балтійських республік та Росії.

Одним із стратегічних напрямів доцільно передбачити пріоритетне залучення іноземного капіталу до науково - технічної та виробничої кооперації, взаємовигідного обміну на ліцензійні основі винаходами, розробками, ноу-хау, промисловими зразками тощо.

Розвиток міжнародної кооперації потребує стимулів з боку держави - звільнення окремих категорій товаровиробників від митного оподаткування та ліцензування чи квотування, надання кредитних пільг тощо. Слід розширити імпорт комплектуючих для експортної продукції, практикувати застосування імпортних технологій і новітнього устаткування для легкої промисловості й галузей АПК, електротехніки, зв'язку тощо. Науково - технічний прогрес за своєю природою інтернаціональний, тому розв'язати завдання розвитку передових технологій без зв'язків із зовнішнім світом, без залучення світового капіталу практично неможливо.

Обґрунтована стратегія розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України підпорядковується раціональному розв'язанню найгостріших проблем оздоровлення економіки - подоланню численних дефіцитів на внутрішньому ринку, прискоренню НТП, нагромадженню валютних ресурсів для сплати нашої частки в колишньому загальносоюзному зовнішньому боргу, поліпшенню якості товарів, підвищенню збалансованості бюджету і платіжного балансу.

Подальшу децентралізацію зовнішньоекономічного комплексу, вихід на світовий ринок численних дрібних учасників (кооперативів, малих підприємств тощо) гальмує відсутність спеціальної підготовки значної частини персоналу. Щоб забезпечити ефективність зовнішньоекономічних зв'язків, слід оперативно формувати демократичні політичні структури, соціальну базу демократії. Однією з актуальних є проблема створення широкої системи професійної підготовки і перепідготовки працівників для підприємств і організацій, зайнятих зовнішньоекономічною діяльністю.

Отже, розвиток зовнішньоекономічних відносин є не самоціллю, а одним з перевірених досвідом багатьох розвинутих країн способів подолання кризового стану економіки, виведення виробничого потенціалу на сучасний технічний і технологічний рівні, підвищення добробуту народу України.

1.2 Загальні положення та пріоритети зовнішньоекономічних відносин

Етапною правовою основою для розширення зовнішньоекономічних зв'язків незалежної України стали Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і, нарешті, Конституція України (28 червня 1996 р.). Серед спеціальних законів з питань економіки слід відзначити Закони України про економічну самостійність (3 серпня 1990 р.); про зовнішньоекономічну діяльність (16 квітня 1991 р.); про створення державного експортно-імпортного банку (3 січня 1992 р.); про іноземні інвестиції (13 березня 1992 р.); Декрет Кабінету Міністрів України „Про режим іноземного інвестування” (20 травня 1993 р.); Закони України про промислово - фінансові групи в Україні (21 листопада 1995 р.); про режим іноземного інвестування (19 березня 1996 р.); про захист від недобросовісної конкуренції (7 червня 1996 р.) та інші законодавчі та нормотворчі акти.

Важливими правовими документами щодо створення механізму зовнішньоекономічних зв'язків України стали договори та угоди з молодими незалежними державами, що утворилися на території колишнього СРСР, та багатьма країнами Європи, Північної й Південної Америки, Азії, Африки.

З колишніми республіками СРСР Україна проводить переговори щодо розв'язання економічних і фінансових проблем, питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв'язку, правонаступництва новостворених держав. Водночас основою розширення економічного простору є горизонтальні зв'язки між безпосередніми виробниками товарів, а також між державами. При цьому тільки за умови безмежності економічного простору складаються ефективні господарські зв'язки. До того ж стабілізація економіки, радикальні зміни інституціональних структур, збалансованість товарної та грошової маси більше ймовірні, якщо їх продавати в масштабах держав. Між процесами введення вільних цін, децентралізації системи прийняття рішень і фінансовою дисципліною існує найтісніший зв'язок, який і зумовлює формування внутрішніх ринків молодих держав, що є передумовою створення справді ринкового міждержавного середовища.

Для України важливими є двосторонні угоди і договори з державами - колишніми республіками СРСР. За цими угодами держави мають надавати своїм підприємствам можливість самим встановлювати господарські зв'язки, обумовлювати порядок розрахунків, форми матеріальної відповідальності за невиконання поставок. Загалом угоди мають виробляти економічний механізм реалізації інтересів України та її партнерів, а не бути політичними деклараціями на економічну тему.

Процес формування національних грошових систем країн, що входили до колишнього Союзу РСР, породжує об'єктивну необхідність і водночас створює можливість фундації міждержавної валютної угоди, яка б стала інституціональною ланкою налагодження цивілізованих та рівноправних валютних відносин.

Розробка і послідовне втілення в життя єдиної національної геополітичної стратегії сприятиме оновленню на економічній основі старих виробничих зв'язків України і розширенню прямої участі її в системі економічних і політичних стосунків на глобальному рівні.

Колишні зв'язки України зі східноєвропейськими країнами відбивали міждержавний обмін продукцією. Перехід до вільної торгівлі на основі світових цін і конвертованої валюти випливає з курсу країн Східної Європи й України на переведення економіки на ринкові рейки і ставить розв'язання всіх проблем взаємних зв'язків у залежність від економічного інтересу. Передбачається, що спочатку існуватимуть два взаємозалежних сегменти.

По-перше, це визначення параметрів співробітництва на міждержавній основі через погодження між урядами контингентів взаємних поставок. Це мають бути форми торгівлі, насамперед стратегічними товарами (металом, газом, нафтою тощо.), форми, пов'язані з централізованими рішеннями. Міждержавні розрахунки мають вестися за валютним клірингом, проте сальдо розрахунків, якщо воно утворюватиметься, слід погашати за домовленістю сторін (валютними товарами або ВКВ).

По-друге, - це розвиток відносин на рівні прямих зв'язків підприємств, об'єднань, кооперативів, бірж, асоціацій, консорціумів, спілок тощо. Перехід до подібних відносин можливий за умови поступового звуження сфери дії державних органів у визначенні взаємних поставок і надання свободи підприємницької діяльності виробничим ланкам. Останні повинні погоджувати не лише предмет співробітництва, а й сферу ціноутворення, поставок, кредитів, інші фінансові питання. Широкий вихід товаровиробників на ринок, наповнення його товарною масою створять передумови для функціонування східноєвропейської зони вільної торгівлі.

Очевидно, що в розрахунках застосовуватимуться не тільки ВКВ, а й національні валюти країн - партнерів. Коли будуть встановлені реальні курси національних валют і введені часткова, а потім і повна конвертованість їх, тоді зросте потреба в створенні спільних банків, які збалансовуватимуть торговельні операції між партнерами. Одні лише бартерні операції та компенсаційна торгівля, навіть якщо вони й відповідатимуть інтересам України, обмежуватимуть можливості співробітництва.

Отже, перехід України на нові умови господарювання і форми зовнішньоекономічних зв'язків сприятиме зміцненню зони взаємного економічного тяжіння східноєвропейських держав і України.

Співвідношення згаданих вище сегментів складаються для країн-партнерів по-різному, залежно від прийнятих систем господарського управління, їхньої спроможності засвоювати нові форми співробітництва. Цілком ймовірно, що практика породжуватиме й інші сегменти. Спочатку за нових умов центр ваги перемістився на двосторонні зв'язки.

Якщо Україна прийме відповідне законодавство, можливі й нові напрями взаємного співробітництва. Йдеться про інвестиційну сферу, створення спільних підприємств за кордоном, особливо в прикордонній смузі, спільну діяльність на ринках третіх держав, оскільки угорські, польські, чеські, словацькі фірми вже завоювали там певні позиції.

Щодо розвитку торгівлі та інших форм зовнішньоекономічних зв'язків України з державами розвинутої ринкової економіки та країнами, що розвиваються, доцільно було б спрогнозувати платіжний баланс нашої країни, беручи до уваги залежність від імпорту з третіх держав, що входили до складу колишнього СРСР, сальдо в міждержавному обміні з ними та експортний потенціал. При цьому динаміка платіжного балансу України залежатиме, по-перше, від створення умов для поступового, без різких соціальних потрясінь, розв'язання проблем виробництв, що працюють на привізній сировині, і від спроможності самих товаровиробників перепрофільовувати виробництво.

Розробка програм стабілізації й розвитку зовнішньоекономічних зв'язків повинна включати оцінку можливостей сучасного експортного потенціалу України і першочергових, так званих критичних імпортних потреб. Сприятливе географічне розташування, значний потенціал обробної промисловості й перспективний експорт сільськогосподарської продукції слід враховувати під час розробки програми стабілізації та розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України. Треба також пам'ятати, що:

1. торгівлю готовою продукцією на світовому ринку витісняє обмін науково - технічними досягненнями;

2. частка взаємного обміну деталями, компонентами, вузлами у міжнародній торгівлі зростає;

3. матеріально - технічне забезпечення виробництва фірми не обмежується національним ринком.

Успішний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків має ґрунтуватися передусім на кардинальних змінах у структурі національної економіки України. Однак зовнішньоекономічні зв'язки - не пасивний елемент в еволюції національної економіки, вони можуть активно впливати на її розвиток. Для цього необхідно сконструювати гнучкий і динамічний механізм, який регулював би інтеграцію економіки України у світовий ринок, зробив би її відкритою для зовнішнього світу.

Зрештою, без інтеграції економіки України у світову економічну систему неможливо досягти високого рівня добробуту народу. Питання полягає в тому, яким шляхом здійснювати інтеграцію. Залишатися підсистемою мілітаризованої економіки колишнього СРСР, очікуючи тривалої та болісної інтеграції в світовому економіку через вкрай повільну ліквідацію бар'єрів і заборон на зовнішньоекономічну діяльність, - безперспективний шлях для України. Організоване входження колишніх республік у світове співтовариство із суто політичних міркувань є досить проблематичним, оскільки роль вертикальної ієрархії управління у світі невпинно зменшується і зростає значення горизонтальних зв'язків у процесі створення нової системи виробництва благ.

Розвиток інструментів регулювання зовнішньоекономічних зв'язків проходить як на національному, так і на міждержавному рівні. Міжнародна координація в цій сфері припускає встановлення міжнародних режимів, тобто розробки економічних механізмів, що визначають норми, правила і процедури, яких зобов'язуються дотримуватися договірні сторони при вирішенні яких-небудь проблем. Міжнародні режими, що містять узвичаєні стандарти і правила, можуть впливати на національне регулювання. Їх можна використовувати як орієнтир при реформуванні національної економіки, її законів і норм. Це особливо актуально для України, у якій відбувається хворобливий процес входження у світовий економічний простір і пристосування до універсальної системи правил і обов'язків, що склалися у світовому господарстві.

У сфері торгового обміну міжнародні режими розробляються, насамперед, у рамках Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) - міжнародної організації, що діє на базі багатостороннього договору, що фіксує принципи і правила світової торгівлі. ГАТТ регулює в даний час близько 90% світового обсягу торгівлі. Робота, проведена під егідою ГАТТ, покликана протистояти протекціонізму, що періодично посилюється, як на національному, так і на регіональному рівні, сприяти лібералізації народного торгового обміну, у тому числі і через регламентацію дій урядів по регулюванню зовнішньоекономічної сфери.

Інструменти, що є в розпорядженні держави для регулювання зовнішньоекономічної діяльності, мають споконвічно протекціоністську спрямованість. Держава збільшує або зменшує цю спрямованість у залежності від зовнішніх і внутрішніх обставин, що панують у той або інший період уявлень про національні інтереси, і чинних міжнародних правил. Це стосується і такої найважливішої складової частини державного регулювання зовнішньоекономічної сфери, як тарифне регулювання.

До тарифних засобів регулювання зовнішніх зв'язків відноситься мито - державні податки, що стягуються за провіз через кордон країни (експорт - імпорт) товарів і інших матеріальних цінностей. Систематизований перелік мита є митний тариф. Розрізняють експортний і імпортний тарифи.

Доходи, що держава отримує від зовнішньої торгівлі, приносить мито на імпорт. При скороченні експорту воно не могло дати яких-небудь суттєвих обсягів доходів бюджету. Скорочення імпортного мита держави домагаються шляхом тривалих переговорів, у тому числі в рамках ГАТТ.

Як правило, митний тариф встановлюється на національному рівні, але він може бути єдиним і для країн, що об'єдналися в торгово-економічні угруповання. Наприклад, країни, що входять до ЄС, мають єдину митну територію з єдиним зовнішнім митним тарифом. Митні тарифи містять у собі звичайно три види мита: максимальні, мінімальні і преференційні (пільгові). Перші звичайно використовують в торгівлі з країнами, із якими немає торгових угод; другі - у тих випадках, коли існують торгові угоди про введення режиму найбільшого сприяння; треті - різновид торгового мита (преференційні) - використовується при імпорті товарів із країн, що розвиваються. У рамках ООН (ЮНК-ТАД) діє загальна система преференцій, куди входять преференційні мита розвинутих країн для товарів країн, що розвиваються.

Не меншу погрозу лібералізації торгівлі можуть нести і нетарифні бар'єри. До нетарифних бар'єрів відносяться різноманітні (нараховують понад 2000 різноманітних видів) економічні, політичні й адміністративні методи прямого або непрямого обмеження зовнішньоекономічної діяльності. Серед них найбільше поширення має квотування (контингентування), тобто встановлення визначених квот на експорт (імпорт) окремих товарів або товарних груп. У рамках встановлених квот експорт і імпорт здійснюються по ліцензіях, що видають уповноважені органи. Як правило, квотується імпорт товарів, і квота виконує роль, подібну ролі протекціоністського мита, тобто сприяє зниженню конкуренції на внутрішньому ринку.

До нетарифних бар'єрів можна віднести також державну монополію як виключне право держави на здійснення визначених видів зовнішньоекономічної діяльності, національні податкові системи, національні стандарти і т. п. Державний вплив поширюється і на регулювання ввозу і вивозу капіталу. Держава, з одного боку, повинна забезпечити сприятливий інвестиційний клімат із гарантією від націоналізації іноземної власності, з іншого - захистити власні інтереси, наприклад через встановлення максимальної частки іноземного капіталу в спільних підприємствах, визначити перелік галузей, доступних для іноземних інвесторів, долі національних кадрів у управлінні і т. п. До особливої групи заходів, що використовує держава, регулюючи відносини країни із світовим господарством, відноситься так званий активний протекціоназм, або різноманітні форми стимулювання експорту. Серед них можна відзначити : пільгове державне кредитування експорту (зменшення ставок і подовження термінів кредиту), державне страхування експортних кредитів, пряме субсидування експорту і різноманітні податкові пільги для експортерів. До форм стимулювання експорту примикає такий напрямок торгової політики, як демпінг - продаж експортованих товарів на яких-небудь закордонних ринках за більш дешевими цінами, на інших (звичайно національних). Хоча від демпінгу і виграють споживачі, але збитки, що несуть виробники аналогічних товарів, змушують держави проводити антидемпінгові заходи (наприклад, вводити антидемпінгові мита). Застосування таких заходів було санкціоновано антидемпінговим законодавством, підписаним більшістю країн - членів ГАТТ у 1967 році.

В умовах посилення інтеграції економіки України у світову економічну систему питання зовнішньоекономічної безпеки набуває дедалі більшої ваги. Зовнішньоекономічна безпека полягає в мінімізації збитків держави від дії негативних зовнішніх економічних чинників, створенні сприятливих умов для розвитку економіки шляхом її активної участі у світовому розподілі праці, відповідності зовнішньоекономічної діяльності національним економічним інтересам.

Прискорений процес відкривання економіки України, зважаючи на її деформованість і кризовий стан, може мати деякі негативні наслідки, а саме:

1. відведення Україні ролі постачальника сировини і споживача готових імпортних товарів, посилення деформації товарної структури експорту та імпорту;

2. втрата деяких важливих ринків збуту вітчизняної продукції, зокрема, продукції машинобудування;

3. посилення процесів деградації вітчизняної промисловості;

4. посилення технологічної і фінансової залежності від розвинених країн.

Нині зовнішньоекономічна діяльність значною мірою лібералізована без опанування державою відповідних контрольно- регулюючих функцій, притаманних ринковій економіці, без урахування специфіки перехідного періоду, що створює серйозну загрозу економічній безпеці України.

Процес „відкривання” національної економіки повинен здійснюватися в результаті її структурної перебудови, поетапно і зважено, з урахуванням особливостей України. До того ж слід врахувати, що абсолютно відкритої економіки, тобто такої, коли без будь-яких обмежень через державні кордони здійснюється рух товарів, капіталів і робочої сили не має жодна країна світу. Всюди, виходячи з національних інтересів, уряди відповідних країн регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Процес відкривання повинен

відповідати стану конкурентоспроможності національної економіки, інакше під тиском сильних іноземних конкурентів вітчизняні виробники будуть усунені з внутрішнього ринку. Для забезпечення економічної безпеки важливо визначити перелік продукції, яка повинна вироблятися в Україні за будь-якої кон'юнктури на світових ринках і незалежно від конкурентного середовища на внутрішньому ринку.

До моменту здобуття Україною незалежності вона була повністю інтегрована в економічну систему колишнього Союзу РСР на залежній основі. Її економіка була не збалансованою за своєю структурою, а по суті - затратною за залученням імпортованих природних ресурсів і водночас малоефективною за відтворенням інвестиційних ресурсів. Розрив налагоджених економічних зв'язків, відсутність організованого ринку товарів і послуг, втрата надійних торгових партнерів створили в торгівлі нашої країни досить складну проблему - знайти нових торгових партнерів, постачальників і споживачів майже для кожного підприємства. Серед проблем, від вирішення яких залежить досягнення як поточних, так і стратегічних цілей проникнення України на світові ринки товарів, робіт і послуг, може бути названа адаптація її економіки до світового ринкового простору. Українська держава ще тільки входить до системи світового господарства. Для України притаманний „постачальницько-збутовий” і „посередницько-торговельний” менталітет входу до світової сфери. Розробка програм стабілізації й розвитку зовнішньоекономічних зв'язків повинна включати оцінку можливостей сучасного експортного потенціалу України і першочергових, так званих критичних імпортних потреб. Перехід України на нові умови господарювання і форми зовнішньоекономічних зв'язків сприятиме зміцненню зони взаємного економічного тяжіння східноєвропейських держав і України. Отже, розвиток зовнішньоекономічних відносин є не самоціллю, а одним з перевірених досвідом багатьох розвинутих країн способів подолання кризового стану економіки, виведення виробничого потенціалу на сучасний технічний і технологічний рівні, підвищення добробуту народу України.

Розділ 2. Форми зовнішньоекономічних зв'язків України

зовнішньоекономічний міжнародний інвестування

2.1 Зовнішньоторговельні операції

Історично першою й такою, що тривалий час домінувала за обсягами операцій, формою міжнародного співробітництва, була міжнародна торгівля товарами та послугами. З погляду окремої національної держави така торгівля відбувається як експорт товарів та послуг, а також їх імпорт. Ця економічна діяльність може відбуватися за участі як приватних суб'єктів підприємництва, так і безпосередньо держави. У цьому зв'язку дещо умовно можна виділити дві взаємно пов'язані моделі міжнародної економічної діяльності, які є підсистемами єдиного механізму національної участі в міжнародній кооперації.

Перша модель взаємодії - співробітництво на приватному рівні - є провідною та системовизначальною для ринкової системи. І не дивно, що саме лібералізація експортно-імпортної діяльності в перші роки економічної реформи в незалежній Україні розглядалася як ключовий інструмент, від якого залежить застосування всіх інших важелів регулювання.

Друга модель - співробітництво за участі державних інститутів (як однієї зі сторін угоди або тільки з участю таких інститутів) - у сучасних умовах є допоміжною за своєю природою. Вона використовується в тих сферах економічної діяльності, де з економічних причин або через певні обмеження державні органи перебирають на себе відповідні комерційні повноваження. Трапляються й особливі випадки, в умовах так званої директивної економіки, наприклад колишньої радянської, в якій існувала державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність.

Парламентські, урядові, інші структури відповідають за створення режиму міжнародної торгівлі, забезпечують її законодавчі межі та інституційну підтримку. В Україні базовим законом у цій сфері є Закон „Про зовнішньоекономічну діяльність”, прийнятий у 1991 році і пізніше відредагований. Міжнародна економічна діяльність є не тільки органічним елементом господарських систем країн, а й їхнім потужним каталізатором. Водночас державні кордони в сучасному світі стають дедалі прозорішими.

Наслідки міжнародної торгівлі можуть бути не тільки позитивними, тобто сприяти поліпшенню результатів економічної діяльності. Адже ми маємо справу з відкритою економікою, яка ґрунтується на системі зворотних зв'язків та інколи суперечливих інтересах окремих її учасників. Це може призводити не тільки до ускладнення господарської діяльності на мікрорівні, а й до макроекономічних дисбалансів, зокрема до погіршення умов формування платіжного балансу, фінансових дефіцитів та до ускладнення у проведенні грошово-кредитної політики. Чимало прикладів таких проблем можна знайти в практиці міжнародного співробітництва України. Це - хронічний дефіцит балансу торгівлі, звуження середовища господарської діяльності через втрату конкурентних позицій на внутрішньому ринку, про що свідчать дані такої таблиці.

Таблиця А Баланс міжнародної торгівлі України

Що означає практично наявність дисбалансу, тобто позитивного або негативного (як в Україні наприкінці 20 століття) сальдо торгівлі товарами та послугами? Очевидно, що якби справа обмежувалася тільки торгівлею, то найкращим засобом забезпечення рівноваги була б відома модель Д. Юма.

Економічний і експортний потенціал країни - взаємозалежні сторони суспільного виробництва. Динамічна й ефективна, з досконалою структурою, національна економіка є запорукою високого рівня експортного потенціалу. В свою чергу, високі обсяги експорту створюють можливості для збільшення імпорту, зокрема високих технологій і устаткування, що сприяє розвитку економіки в цілому.

Від рівня експортного потенціалу країни значною мірою залежить її місце в системі світового господарства, вплив на загальносвітові процеси, що визначає не лише економічну, а й політичну вагомість країни, авторитет і місце держави в міжнародних відносинах. Отже, якщо країна хоче посісти гідне місце в сучасному світі, вона повинна приділяти дуже серйозну увагу розвитку світового експортного потенціалу. Ця безперечна істина особливо важлива для України як країни, що порівняно недавно вийшла на світову арену як незалежна держава.

На жаль, за десятиріччя незалежності Україна не тільки не збільшила свій експортний потенціал, але частково втратила й те, що було нагромаджено за минулі роки. На момент проголошення незалежності Україну можна було класифікувати, як індустріально - аграрну країну, що мала високий рівень науково - технологічного потенціалу й висококваліфіковані людські ресурси. Звідти й наявність відносно високого експортного потенціалу. Зокрема, за оцінками експертів Deutsche Bank, у 1992 році Україна очолювала рейтинг країн СНД за зовнішньоекономічним потенціалом із сукупною оцінкою 83 з максимально можливих 120 балів; тоді як країни Балтії мали 77 балів, Росія -72. Проте у подальшому було втрачено чималу частину цих конкурентних переваг. І на межі третього тисячоліття для України досить реальною стає загроза опинитися на периферії світового господарства щодо розвитку економіки, структури промислового виробництва, стану сільського господарства. Навіть сьогодні не подолано небезпеку для нашої країни лишитися за рамками процесів глобалізації.

Розвиток економіки України протягом 90 років за вкрай несприятливим сценарієм призвів до деформації галузевої структури промисловості України, що виявилось у більш як двократному збільшенні питомої ваги енергоємних галузей виробництва (з 24,1% у 1991 році до 59,7% у 2000 році) при скороченні частини галузі машинобудування у 2 рази (з 26,3% до 13%). Крім того, більш ніж наполовину зменшився обсяг промислової продукції і валового внутрішнього продукту. Всі ці негаразди не могли не відбитися на експортному потенціалі країни і обсягах вивозу. Якщо розглядати стан і розвиток зовнішньої торгівлі України у контексті загальносвітових процесів, то стає очевидним - ми посідаємо у світовій торгівлі досить незначне місце , що не відповідає статусу великої європейської держави. Насамперед це видно із порівняння даних щодо обсягів і структури зовнішньої торгівлі у світі та нашої частки в ній. Щорічний світовий експорт товарів і послуг становить 7 трлн. дол. США, а імпорт - трохи більше 7 трлн. дол. (різниця пояснюється відмінністю системи цін, в яких оцінюється експорт і імпорт). Загальний же обсяг прямих іноземних інвестицій дорівнює 800 млрд. дол. на рік. Водночас в Україні обсяг експорту становить лише 18 млрд. дол. (0,3%до загальносвітового експорту), а частка імпорту(15,3 млрд. дол.) - 0,2. дуже низькою є і частка прямих іноземних інвестицій в економіку України, які за станом на початок 2001 року становили лише 3,7 млрд. дол.

Про недосконалість експортного потенціалу свідчить і структура зовнішньої торгівлі України і, в першу чергу, її експорту. Більшу частину експорту України становить продукція з низьким ступенем переробки, зокрема чорні метали та вироби з них (понад 42%), мінеральні продукти (понад 10%). У той же час частка продукції більш високого ступеня

переробки, насамперед машин та устаткування, незначна. В 2000 році вона становила лише 1,5%. А питома вага такої наукоємної продукції, як літальні й космічні апарати та їх складові ледь перевищує 1%, що не відповідає загальносвітовим тенденціям.

Останніми десятиліттями обсяги руху капітальних активів неухильно зростали, і цей фактор є важливим для розвитку відкритих економік. Тим більше це стосується економіки України та інших держав, які перебувають на перехідному етапі. Вони, як правило, відчувають потребу в припливі значних коштів ззовні, а також потерпають від відпливу капіталів через порівняно гірші умови для їх функціонування. Ввіз капіталів більшою мірою властивий країнам, які відчувають відносний (порівняно із забезпеченістю іншими факторами виробництва) або абсолютний дефіцит капіталів. До таких країн належить Україна, як і інші держави з економікою транзитивного типу, що відчувають дефіцит нагромадження та потребу у мобілізації коштів. Оскільки в сучасному світі попит на капітали перевищує їх пропонування, залучення іноземних інвестицій є об'єктом державної, цілеспрямованої урядової політики. Розглядаючи можливі наслідки міграції капіталів для України, слід враховувати, що переміщення виробничих потужностей та фінансово - кредитних ресурсів за кордон є характерною формою інтернаціоналізації господарського життя на сучасному етапі. Як інструмент міжнародної інтеграції, рух капіталів доповнює зовнішню торгівлю, посилюючи тенденції глобалізації та регіоналізації.

За результатами першого півріччя 2001 року основними торговельними партнерами України були:

· в експортних поставках з України: РФ (27,2%), Італія (5,2%), Туреччина (4,4%), Німеччина (4,3%), Китай (3,6%), США (3,2%), Польща (3,1%);

· в імпортних поставках до України: РФ (38%), Туркменістан (10,8%), Німеччина (8,2%), Казахстан (4,6%), Білорусь (3,1%), США (2,9%), Італія (2,6%).

Регіональну розробивку зовнішньоекономічних відносин України ілюструє слідуюча таблиця.

Таблиця Б Обсяги торгівлі товарами України з регіонами світу у 2000 році, тис. дол.

Динаміка, оцінка сучасного стану та перспектив міжнародної торгівлі України свідчать про те, що дедалі важливішою складовою її національної геополітичної моделі, практичним завданням формування ефективної системи відкритої економіки є економічна співпраця з ЄС. З самого початку така співпраця відповідала тенденції перетворення української економіки з частки єдиного економічного простору колишнього СРСР на самостійну „націольнальну одиницю” в механізмі глобального поділу праці. Причому великою мірою завдячуючи цій співпраці реальне економічне наповнення українського суверенітету не перетворилось на автаркію через фізичне зменшення господарського простору. Навпаки, можна відзначити поступове формування нової інтеграційної парадигми національного розвитку - за характером ринкової, а за принципом регіонального тяжіння - проєвропейської.

Партнерство з ЄС, хоча і повільно, але все більшою мірою перетворюється для України на безальтернативний вектор міжнародних торговельних відносин. Поступово збільшується питома частка ЄС у загальному обсязі вітчизняного експорту, хоча вітчизняні показники інтегрованості до Європи останніх років (10-15% від загального обсягу експорту припадає на ЄС) значно поступаються аналогічним показникам країн регіону Центральної та Східної Європи (30-70%). ЄС вже перетворився на основне джерело поставок в Україну продукції переробної промисловості. Ситуація значно поліпшилася після визнання Євросоюзом за Україною статусу країни з ринковою економікою в частині запровадження антидемпінгових процедур. Це було важливим якісним поліпшенням ставлення ЄС до українських товарів.

2.2 Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва

Створення динамічної національної системи відкритої економіки, одним із завдань якої є активізація участі в процесі міжнародного кооперування, стає необхідним атрибутом та цільовою функцією побудови відкритого суспільств, передумовою розв'язання складних та суперечливих завдань українського розвитку. Колапс господарського комплексу на території колишнього Східного блоку, а потім Радянського Союзу відбувся тоді, коли в майже решті світу дедалі поширюються та поглиблюються процеси всебічної інтеграції, скасовуються митні обмеження на пересування виготовлених товарів, а також руху капіталів. Для України це означало радикальне зменшення коопераційного простору, погіршення умов розвитку спеціалізованого виробництва.

Поняття кооперації праці або кооперації виробництва є одним з найбільш вживаних і фундаментальних в економічній науці. Кооперація, міжнародна кооперація мають об'єктивну природу, вони притаманні усім країнам, суспільствам, з будь-яким соціально-економічним ладом. Обидва терміни - кооперація та міжнародна кооперація - використовуються в двох значеннях: у широкому та у вузькому. В широкому розумінні ці поняття синонімічні поняттям „співробітництво”, „міжнародне співробітництво”. Ці категорії визначають сутнісні риси економічної, міжнародної економічної діяльності як такої.

Відповідно до вітчизняної та міжнародної практики, а також прийнятого понятійного апарату під кооперуванням розуміють безпосередньо спрямовану на виробництво матеріальних цінностей та послуг діяльність економічних суб'єктів, які поєднують свої зусилля з метою економії витрат, підвищення ефективності та прибутковості виробництва, підвищення продуктивності праці, якості продукції, що виробляється, поліпшення систем управління та умов реалізації продукції. Змістовим наповненням міжнародної промислової кооперації в сучасних умовах є спільне виготовлення складної, технологічної, наукомісткої продукції зі спеціалізацією окремих суб'єктів виробничого, як правило, на базі довгострокових договірних відносин, які передбачають безпосередні постійні виробничі та науково - технічні, конструкторсько-впроваджувальні зв'язки між партнерами. Поза сферою виготовлення високотехнологічних товарів, їх компонентів та обміну такою продукцією міжнародне кооперування в сучасних умовах відбувається тільки в обмежених та малозначущих, у масштабах економіки, формах. Міжнародне кооперування набуває дедалі більшого значення, адже спеціалізація все далі відходить від колишньої монофункціональності у вигляді створення та наступної реалізації надлишків продукції залежно від внутрішніх національних потреб. Натомість поширюється погоджений обмін між різнонаціональними підприємствами - кооперантами, який дуже часто набуває складних суб'єктно - організаційних форм. Кооперування здійснюється не між незалежними господарськими агентами, а в межах інтернаціональних господарських структур, наприклад таких, якими є міжнародні за своєю будовою комерційні структури.

У Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки було визначено як одну з форм міжнародного співробітництва, нарівні з торгівлею та іншими формами взаємодії. Цей закон дає і розгорнуте визначення міжнародної кооперації: міжнародна кооперація - взаємодія двох або більше суб'єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним. У процесі такої взаємодії здійснюється спільне розроблення або спільне виробництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції (деталей, вузлів, матеріалів, а також устаткування, що використовується у комплектних поставках) або спеціалізації на окремих технологічних стадіях науково - дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.

Згідно з класифікацією ЄЕК ООН формами виробничої кооперації можна вважати:

· поставку комплектних підприємств та обладнання з наступною оплатою їх вартості продукцією, що має бути виготовлена на їх основі;

· надання ліцензій та виробничого досвіду і знань з наступною оплатою їхньої вартості поставками продукції, отриманої з їх використанням;

· підряд;

· спільне виробництво, включаючи науково - дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР);

· організацію спільних підприємств;

· запровадження спільних проектів.

На відміну від цього у класифікації ЮНКТАД виділяються такі виробничо-коопераційні форми:

· спільне виробництво;

· підряд;

· поставки в рамках ліцензійних угод;

· взаємне доповнення виробничих потенціалів;

· розподіл виробничих програм у вигляді спеціалізації;

· організація спільних підприємств.

У сучасних умовах з поняттям кооперації виробництва у вузькому розумінні пов'язуються різноманітні форми співробітництва під час виготовлення високотехнологічної продукції, проведення науково - дослідних та дослідно-конструкторських робіт, спільного використання досягнень фундаментальної науки, управлінських та інформаційних технологій. Технічно міжнародна кооперація у вигляді спільного виробництва виражається передусім у поставках (взаємних чи односторонніх) субпродуктів, вузлів та деталей, із подальшою доробкою, доведенням та збиранням кінцевої продукції на підприємствах партнерів або одного з партнерів. Очевидно, що для реалізації цілей такого співробітництва потрібне узгодження не тільки на мікро-, а й на макроекономічному рівні численних підходів до питань метрології та стандартизації, уніфікації технічних правил та нормативів, типізації або включення до числа прийнятних стандартів окремих параметрів готових виробів, агрегатів, вузлів і деталей. У практиці економічних відносин країн СНД є чимало прикладів комплексного міжнародного регулювання процесів кооперування виробництва. Це пов'язано з прагненням компенсувати розрив тих прямих зв'язків між виробництвами, які існували за часів СРСР.

Одним із базових документів щодо цього є Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав (ратифікована Верховною Радою України у вересні 1995 р.). Як підстави для створення сприятливих умов виробничої кооперації на території СНД відзначаються наявність технологічних взаємозв'язків, що склалися між технічними та виробничими потенціалами держав, вирішальна роль прямої виробничої взаємодії суб'єктів господарювання держав - учасниць Співдружності у створенні загального економічного простору на базі ринкових відносин, прагнення забезпечити сприятливі умови для підтримання і взаємовигідного розвитку виробничої кооперації і прямих зв'язків між підприємствами та галузями в межах Співдружності.

Україна заінтересована в розвитку різноманітних кооперативних форм спільного господарювання. Адже дуже часто міжнародне кооперування передбачає технологічне лідерство однієї зі сторін, а стан різних галузей вітчизняної економіки обумовлює як можливість упровадження передових технічних ідей інших країн на власних підприємства, так і потенціал виходу з власними технологіями на ринки інших країн сумісно з фірмами - резидентами. Прикладом останнього може стати проект випуску літаків моделі АН за участі українських фахівців у Ірані. Прикладом поєднання виробничих потенціалів є співробітництво українського НВП „Машпроект” та російського ВАТ „Рибінські мотори” з метою створення двигуна потужністю 60 МВт. Попередній проект, в якому взяли участь миколаївські та російські машинобудівники, мав результатом створення газотурбінного двигуна потужністю 110 МВт на Іванівський ГРЕС. Перспективним є україно-російський проект щодо створення найкращого на сьогодні у світі літака нового покоління АН - 70. У Сімферополі працює підприємство, яке здійснює складання автомобілів „Газель” із комплектуючих, що надходять від російського АТ „ГАЗ”. Є перспективи спільного виробництва в авіаційній галузі за участі авіаційного об'єднання ім. Антонова та білоруського НВО „Агат”. Тривають переговори та проводиться робота з підготовки міжурядових угод між Україною та Білоруссю щодо виробництва науково - технічної продукції.