Заходи по удосконаленню промисловості України в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

27

Міністерство освіти і науки України

Одеський національний політехнічний університет

Інститут бізнесу, економіки та інформаційних технологій

Кафедра менеджменту зовнішньоекономічної та інноваційної діяльності

Курсова робота

на тему: «Заходи по удосконаленню промисловості України в умовах глобалізації»

Виконавець:

Стасенко Катерина Сергіївна

Академічна група ОІ-081

Перевірила доц. Продіус О.І.

Одеса 2010

ПЛАН

Вступ

1. Поняття глобалізації

2. Світове господарство

3. Промисловість України

Список використаних джерел

ВСТУП

Мета - прослідити за розвитком промисловості України та світу, визначити яке місце промисловість України займає у світовому господарстві в умовах глобалізації.

Я вибрала цю тему тому що гадаю, що вона дуже актуальна у наш час та потребує пильного розглядання.

В роботі розглянуті ряд питань:

1. Поняття глобалізації

2. Світове господарство

3. Промисловість України

Сучасний мир нестабільний: світовий капіталізм переживає кризу, зруйнована система противаг капіталізму-соціалізму, негативні наслідки агресивної людської діяльності на планеті й у світосистемі унеможливлюють майбутнє як продовження сьогодення. Необхідно наукове осмислення сформованої реальності й вироблення напрямків розвитку людської цивілізації.

Сучасний етап зростання взаємозв'язку й взаємозалежності країн і народів визначається поняттям «глобалізація», яким охоплюються, з одного боку, об'єктивне поглиблення й розширення міжнародного поділу праці, а з іншого боку - паразитичне присвоєння світового багатства меншостями населення планети. Глобалізація також припускає взаємодію суб'єктів світосистемних відносин різних рівнів по регулюванню їхньої діяльності в різних сферах на єдиному світовому просторі.

Отже, глобалізація - це об'єктивний соціальний процес, змістом якого є зростаючий взаємозв'язок і взаємозалежність національних економік, національних, політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодії людини й навколишнього середовища. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці, капіталу.

Світове господарство - система національних господарств, що пов'язані і взаємодіють відповідно до законів міжнародного поділу праці. Міжнародний поділ праці формує якісно нову ситуацію в географічному поділі праці і полягає у спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках.

Промисловість - найбільша галузь господарства, яка виготовляє знаряддя праці та предмети споживання. Провідне місце в промисловому виробництві України належить металургійній галузі. За нею йдуть харчова, машинобудівна і металообробна, енергетична, паливна, хімічна та нафтохімічна.

1. ПОНЯТТЯ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Протягом останніх 10-15 років відбувається наростаюча дестабілізація світобудови: катастрофічна перебудова й реформи, зони хаосу в економіці й культурі, сфері права, міжнародних відносин, відтворенні людей. Складна ситуація створює погрози на всіх рівнях: загальносвітовому й державному для окремих країн, конкретної галузі, соціальної групи, окремої особистості. У зв'язку із цим вивчення проблем глобалізації є й життєво важливим.

ПОНЯТТЯ «ГЛОБАЛІЗМ», «ГЛОБАЛІЗАЦІЯ», «ГЛОБАЛІСТИКА»

Поняття «глобальний» визначає предмет або явище, що ставляться до території всієї земної кулі, тобто має всесвітній характер. У той час глобальність будь-якої проблеми необхідно приймати не в кількісному, а якісному вимірі. Система є глобальною тоді, коли відсутня система більше високого рівня. Однак проблема, що виникла на регіональному, державному або місцевому рівні, може стати глобальною. Глобальність конкретної проблем визначається не скільки її роллю в житті тієї або іншої частини населення, що реально від її постраждала, скільки значенням цієї проблеми для долі всіх народів планети або включає у свою орбіту інтереси держав і олігархічних кланів, що визначають світосистемні процеси. Так, у процесі зміни влади на Україні, загострення відносин між Україною й Росією («газова війна») значну роль грали світові гранди - США і Європейський Союз. Або інший приклад. Опублікування в датській газеті карикатури на пророка Мухамеда стало приводом для глобального процесу мусульманського миру ряду держав на європейську цивілізацію.

Глобалізм - загальнопланетарна реальність, єдиний економічний і соціальний простір, що формується на основі взаємозв'язків і взаємозалежності країн і народів, росту обсягів і прискорення темпів обміну товарами й послугами, міжнародного переміщення капіталів і робочої сили.

Поняття «глобалізм» має об'єктивний і суб'єктивний зміст. З об'єктивних позицій - це єдиний світовий простір, створюваний ринкової цивілізації обміну. Із суб'єктивної сторони глобалізм означає послідовне відсторонення від всіх місцевих інтересом, норм і традицій, формування миру економічного й політичного монополізму з міжнародним центром влади.

Глобалізація - це об'єктивний соціальний процес, змістом якого є зростаючий взаємозв'язок і взаємозалежність національних економік, національних, політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодії людини й навколишнього середовища. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці, капіталу.

Загальна характеристика процесу глобалізації

1. Являє собою якісно новий етап закономірного об'єктивного розвитку світового простору цивілізації обміну.

2. Зв'язку із кризою світового капіталізму, переходом від економічного, індустріального суспільства до постіндустріального, інформаційному.

3. Означає посилення ролі загального у взаємозв'язках загальний, частковий і одиничного, тобто всепроникаючий вплив глобальних проблем на всі рівні й в усі сфери життєдіяльності людства.

4. Проявляється у більш тісному взаємозв'язку національних, відтворювальних комплексів, обумовленої ростом масштабів і прискоренням переміщення факторів виробництва, товарів і послуг, грошового капіталу.

5. Відбиває у своїй об'єктивній основі загальнолюдські, регіональні, державні, колективні інтереси особистості, а в суб'єктивно організованому й реалізованому процесі - інтереси світової олігархії.

6. Припускає корінна зміна існуючої системи регулювання міжнародних відносин, формування глобального керування світосистемними відносинами.

Залежно від методології розгляду самого явища глобалізації висловлюються різні трактування змісту понять «глобалісти» і «антиглобалісти». При цьому можна позначити два принципи підходу: сутнісний і позиційний.

Прихильники сутнісного підходу затверджують, що глобалізація відбиває зміни й трансформації світосистемних відносин, які зв'язують різні людські спільності (цивілізації, держави, інтеграційні об'єднання), і наростаючими темпами проявляється у всіх сферах їхньої життєдіяльності. Глобалізація як об'єктивний інтеграційний процес створює умови для гармонізації й забезпеченні високих стандарту життя світового суспільства, зближення культур, взаємоповага різних релігійно-моральних початків.

Процес глобалізації є досить суперечливим, шорсткуватим і неоднозначним. Він не став універсальним процесом, що сприймався б як винятково позитивний, послідовний, невідворотний. Позитивний результат глобальної взаємодії народів привласнюються невеликим числом благополучних країн, що підсилює диференціацію багатства й бідності. Тому розширення й поглиблення глобалізації супроводжується ростом антиглобалізма. При такому розумінні глобалізації глобалістами називають представників олігархічних меншостей, які привласнюють світові ресурси (природні, людські, інформаційні), погіршуючи положення пригнобленої більшості. Їм протистоять антиглобалісти, що виступають у захист інтересів більшості, проти стороннього втручання в уклади життя народів.

При позитивному підході до глобалістів і антиглобалістів відносять суб'єктів залежно від того, як вони відповідають на запитання: «Якою мірою і як глибоко сили й процеси глобального масштабу видозмінюють людську цивілізацію й впливають на уклад життя окремих людських суспільств?» Тих з них, хто затверджує, що дійсно глобалізацію можна спостерігати на всіх рівнях і у всіх сферах життєдіяльності світосистемі, хто не акцентує увагу на соціальній сутності глобальних процесів, називають глобалістами. Тих же, хто розглядає глобалізацію як еволюційний процес взаємодії різних людських суспільств в усіх сферах їхньої життєдіяльності, що не робить істотного впливу на релігійно - моральні основи цивілізацій, національну культуру, роль національних держав, динаміку економічної, соціальної й політичної структури людства, відносять до антиглобалістів або «скептиків». Останні взагалі вважають будь-яку дискусію про глобалізацію надуманої.

Глобалістика - наука про глобалізм й глобалізації, про їхній зміст, тенденції розвитку і його наслідків, про прогнозування майбутнього людства, окремих регіонів і країн.

2. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

глобалізація світовий господарство промисловість

Світове господарство - система національних господарств, що пов'язані і взаємодіють відповідно до законів міжнародного поділу праці. Міжнародний поділ праці формує якісно нову ситуацію в географічному поділі праці і полягає у спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках.

Світове господарство - складна система, яка має численні структури. Найголовніші з них - соціально-економічна, функціонально-галузева і територіальна. Від особливостей соціально-економічної структури залежить напрям суспільно-політичного та економічного розвитку держав, а від стану функціонально-господарських структур - розвиток суспільного та міжнародного поділу праці. Територіальна структура визначає просторові риси і пропорції географії світового господарства.

Взаємодія національних господарств відбувається на основі різноманітних виробничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.

Розглядаючи політичну й економічну карти світу, можна помітити істотну особливість у розміщенні країн, що мають показники економічного розвитку вищі пересічних по світу - вони утворюють кілька територіальне близько розташованих груп. І це не просто географічний факт, а одна з важливих закономірностей географії сучасного світового господарства: формується поліцентрична система його територіальної структури. То ж невипадково з'явився образний термін - «багатополюсний світ».

Наймогутніший центр світового господарства склався в Північній Америці. Ядром цього центру є економіка США, з нею тісно поєднуються економіки Канади і Мексики. На частку цієї трійки країн при 7% населення світу припадає 22-23% національного продукту та виробництва промислової продукції, 12-13% сільськогосподарської продукції світового господарства.

Не менш потужний центр світового господарства сформувався в Західній Європі, країни якої мають не просто спільну географічну приналежність, а й однорідні соціально-економічні системи. Внаслідок спільності низки внутрішньо- і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу, незважаючи на суперництво і взаємну боротьбу його національних угруповань, в Західній Європі відбувся глибокий процес економічної інтеграції. Тут сформувалося Європейське економічне товариство (ЄЕТ), яке згодом трансформувалося в Європейське співтовариство (ЄС).

Частка ЄС становить близько 1/5 виробництва національного продукту, промислової та сільськогосподарської продукції світу, понад 2/5 золотовалютних його ресурсів. Успіхи консолідації західноєвропейського центру особливо помітні в галузі зовнішньої торгівлі - на країни ЄС припадає понад 2/5 зовнішньоторгового обороту світу. ЄС стало тим інтеграційним ядром, навколо якого йдуть процеси економічної та політичної інтеграції всієї Європи.

У політичному плані майже всі країни Європи входять до Ради Європи (РЄ), яка є дорадчим органом, що координує зовнішньополітичну діяльність країн регіону. На чолі РЄ стоїть Парламентська асамблея РЄ, що знаходиться в м. Страсбурзі (Франція). Країни Центральної Європи (в тому числі Україна) також тяжіють до економічної інтеграції в загальноєвропейські структури.

Найбільш динамічні процеси економічного розвитку відбуваються в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Японія, Китай та група країн і територій «далекосхідних тигрів» формують інтеграційне ядро цього регіону. На його частку припадає понад 1/5 світового економічного потенціалу, а «вага» всіх країн АТР набагато більша. В регіоні сформувалось інтеграційне утворення АСЕАН.

Географічні та історичні особливості розвитку Японії сприяли утвердженню її як одного з основних лідерів Азіатсько-тихоокеанського регіону. Дедалі міцніші позиції в АТР посідає Китай. Його економічний потенціал вже кожна порівнювати з показниками економічно найбільш потужних країн світу.

Регіон Північної Євразії, де розташовані держави, що утворилися після розпаду СРСР, також займає помітне місце в світовій економіці. На частку Радянського Союзу наприкінці 80-х припадало понад 1/7 світового економічного потенціалу. Не вважаючи на економічну кризу, яку переживають новоутворені незалежні країни, вони зберігають великі промислові потужності, значний контингент висококваліфікованих трудових ресурсів і науковий потенціал. Можливості ж мінерально-ресурсної бази - особливо на просторах Росії - чи не найбільші в світі. Разом з тим, участь цих країн у міжнародному поділі праці мінімальна: країни СНД ледь помітні на світових товарних ринках і відомі як боржники розвинутих країн.

Поки що в цій системі ядром, безумовно, залишається Росія, з якою більш тісно співробітничають Білорусь, Казахстан та Киргизька Республіка. Між тим, під впливом сучасних геополітичних процесів, у світі є передумови формування й інших регіональних систем економічної взаємодії. Це, по-перше, тісно пов'язані між собою регіони Середземномор'я і Причорномор'я (до якого входить і територія України), по-друге - регіон Середнього Сходу та Центральної Азії, в якому протягом двох тисячоліть було міцно пов'язане життя країн і народів.

Формуються полюси економічного росту і в південній півкулі. Основним полюсом інтеграційних процесів у Південній Америці стають країни, що входять в інтеграційне угруповання МЕРКОСУР (Аргентина, Бразилія, Уругвай та ін.). В південній частині Тихого океану основний полюс економічного розвитку Австралія і Нова Зеландія.

Розвиток господарства в країнах з потужними державно-корпоративними комплексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація господарського життя стимулювала розвиток різноманітних міжнародних форм економічної діяльності, як, наприклад, транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональна корпорація - це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сфера діяльності яких - весь світ.

Саме діяльність ТНК є причиною того, що в усьому світі можна бачити марки «Тойота» чи «Нісан», «Форд» чи «Дженерал моторс», «БМВ» чи «Фольксваген» або продукцію радіоелектроніки фірм «Тосіба», «Мацусіта» («Панасонік»), «Соні», «Дженерал електрік», «Вестінгауз» ІБМ та ін. Особливо активна діяльність ТНК Японії, ФРН, Великобританії, Франції.

Наприкінці XX ст. практично скрізь сформувалися світові міжгалузеві системи: енергетики, виробництва матеріалів, машинобудування, агробізнесу (агровиробнича сфера), транспорту.

ЕНЕРГЕТИКА

Енергетика - основа розвитку господарства. Вона забезпечує технологічні процеси в промисловості, дає тепло і світло людям. Це система галузей, що охоплює паливну промисловість та електроенергетику з їх підприємствами, комунікаціями, системами управління, науково-дослідною базою. Підприємства енергетики ведуть розвідку, освоєння, переробку та транспортування енергоносіїв, виробництво та передачу електроенергії і тепла. Більшість виробничих об'єктів системи знаходяться під контролем одних і тих самих угруповань капіталу. В світовому господарстві це великі транснаціональні корпорації.

Робота енергетики оцінюється за показниками рівня забезпеченості країн енергоносіями, рівня енергоспоживання в окремих країнах, пропорціями паливно-енергетичного балансу країн і світу в цілому.

В наш час основними енергоносіями стали вуглеводневі сполуки (нафта, газ, вугілля) та ядерне паливо. Як альтернативні джерела майбутнього розглядається енергія Сонця, геотермічна енергія Землі, водень, термоядерна енергія.

Якщо в першій половині XX ст. в енергобалансі світового господарства переважало вугілля і мали важливе значення дрова, то в останні десятиліття провідну роль відіграють нафта і газ. Кілька десятиліть на їх частку припадало 3/5 обсягу енергоспоживання. Вважають, що в майбутньому їх частка знизиться, водночас збереже значення споживання вугілля і дещо збільшиться роль ядерної енергетики і нетрадиційних (альтернативних) джерел енергії.

Отже, основні постачальники енергоносіїв знаходяться в Азії (країни Перської затоки, а також Китай); в Англо-Америці (СІЛА і Канада); в Північній Євразії (Росія, а також за окремими видами палива Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан). В Європі краще забезпечені енергоносіями Великобританія, ФРН, Польща, Норвегія. Основними ж споживачами є СІЛА, Канада в Північній Америці, провідні країни Західної та Центральної Європи, Японія, Китай, а серед країн СНД - Росія та Україна.

ПАЛИВНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Провідною галуззю енергетики є нафтова промисловість. Тривалий час у другій половині XX ст. економіка Європи, США та Японії розвивалась за рахунок дешевої нафти, видобуток якої в країнах, що розвиваються, контролювався нафтовими транснаціональними корпораціями. Але після створення з 1960 році Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), що взяли видобуток і продаж нафти в свої руки, ера «дешевої нафти» минулася, нафтовим монополіям довелося ділитися прибутками. До того ж ускладнилися умови видобутку. У географії нафтової промисловості вже десятки років провідним є регіон Близького Сходу, на який припадає 1/4 світового видобутку нафти. Найбільше її видобувають у Саудівській Аравії, Ірані, ОАЕ, Іраку, Кувейті. Майже 1/5 видобутку дають країни Північної Америки: США, Мексика,Канада. Зберігає значення нафтова промисловість СНД, де 9/10 припадає на Росію. Серед країн Європи вирізняються Норвегія та Великобританія; в Азії - Китай та Індонезія; в Африці - Нігерія, Лівія, Єгипет, Алжир; в Південній Америці - Венесуела.

Значення природного газу в енергобалансі світу різко зросло в другій половині XX ст. Найбільший видобуток мають країни СНД, зокрема Росія і Туркменістан; США, а також Нідерланди, Великобританія, Японія,нафтовий термінал Норвегії в Європі; Канада в Америці; Індонезія та країни Перської затоки в Азії, Алжир в Африці.

Вугільна промисловість - найстаріша серед паливних галузей. Вона базується на величезних запасах вугілля, що є в світі, покриває майже 1/3 потреб світу в енергоносіях. Понад 1/3 вугілля світу дає Китай, 1/4 - США, близько 1/6 -- країни СНД, де основні потужності мають Росія, Україна та Казахстан. Понад 250 млн. тонн вугілля видобуває Індія, а Австралія, ПАР та Польща мають показники, близькі до цього. Торгівля вугіллям порівняно невелика, вивозять в значних розмірах його тільки США, Австралія, ПАР, Польща, Росія, Казахстан та Канада.

Рівень розвитку електроенергетики - один з найважливіших показників науково-технічного прогресу. Обсяги виробництва електроенергії та її виробництво на душу населення опосередковано визначають економічний потенціал та економічний рівень розвитку тієї чи іншої країни.

2/3 світової електроенергії виробляється на теплових (ТЕС), 1/6 - гідравлічних, 1/6 - на атомних електростанціях. Теплові станції використовують як паливо переважно вугілля та мазут, оскільки нафта та газ більш цінні енергоносії. Будівництво ТЕС порівняно дешеве, але несприятливим є екологічний вплив - забруднення атмосфери та теплове забруднення. Гідроелектростанції, навпаки, дорогі в будівництві, але дають дешеву енергію. Їх будівництво залежить від запасів гідроресурсів, які зосереджені в гірських районах Азії та азіатської частини СНД, Північної та Південної Америки, екваторіальної Африки.

Роль атомних електростанцій безперервно зростає. В окремих країнах частка електроенергії, що виробляється на атомних станціях, винятково велика. Так, у Франції АЕС виробляють 3/4 електроенергії країни, в Бельгії та Литві - 3/5, в Україні, Швеції, Угорщині, Словаччині і Республіці Корея - понад 1/3. Видобуток урану для атомної енергетики світу зосереджений у невеликій групі країн: Канаді, ПАР, Австралії, США, Нігерії, Франції, ФРН, Україні, Казахстані, Узбекистані.

МЕТАЛУРГІЯ

Чорна та кольорова металургія, хімія, целюлозно-паперова, керамічна та цементна промисловість утворюють єдину систему в світовому господарстві. Вони переробляють мінеральну сировину в конструкційні матеріали. Розвиток науки та зростання потреб економіки в матеріалах високої якості сприяли як удосконаленню традиційних матеріалів і способів їх виробництва, так і створенню принципово нових їх видів (пластмас, хімічних волокон, каучуків) та різноманітних композитних матеріалів (вуглепласти, металопласти, кераміко-металічні сполуки та ін.)

На чорні метали припадає 70-75% обсягів конструкційних матеріалів, на пластмаси - 15%. Важлива роль належить алюмінію. Все більшого значення набувають композитні матеріали, які особливо активно використовуються в авіакосмічній та автомобільній промисловості, а також силікатні матеріали так званої тонкої кераміки, без якої неможливий розвиток електронної промисловості.

Металургія - основний виробник конструкційних матеріалів. Розрізняють чорну та кольорову металургію. Зростає значення порошкової металургії й виробництва композитних матеріалів. Особливостями розвитку і розміщення чорної металургії в другій половині XX ст. є послаблення її орієнтації на місцеву паливну та сировинну базу. У минулому металургійні заводи будувались біля вугільних басейнів, але все більше заводів виникає на шляхах перевезення руд та палива або ж поблизу основних ринків збуту металу (металургія Японії, Республіки Корея, Італії, нові заводи ФРН, Франції, Росії тощо). До того ж, у світі накопичилися великі запаси металу в машинах, будовах, на транспорті, що є значною базою вторинних ресурсів (металобрухт), на який уже в усьому світі припадає 1/3, а в окремих країнах більша частина металургійної сировини, що використовується у виробництві.

Розвиток чорної металургії за останні два десятиліття уповільнився, що пояснюється зниженням металомісткості сучасного промислового виробництва, зростанням затрат на технічне оновлення виробництва, загостренням конкурентної боротьби на ринку металів та заміною металів пластмасами. Характерною рисою залишається висока концентрація виробництва: так у перших 12 країнах зосереджено 3/4 світового виробництва сталі. Водночас набирає потужність чорна металургія країн, що розвиваються, та країн нової індустріалізації: у цій галузі Бразилія й Індія входять до провідних країн світу, зросло виробництво чорних металів в Республіці Корея, Тайвані, Туреччині, Мексиці.

В кольоровій металургії розрізняють виробництво важких (мідь, свинець, цинк, олово, нікель), легких (алюміній, титан, магній), малих (ртуть, кадмій, сурма, кобальт), легуючих (вольфрам, ванадій, хром, молібден), благородних (золото, срібло, платина), рідких і рідкоземельних (індій, германій, галій) металів.

Специфіка роботи галузі полягає в тому, що, з одного боку, постійно зростає попит на її продукцію,з другого - перед виробниками гостро постають енергосировинні, екологічні та фінансові проблеми. Більшість промислове розвинутих країн бідні на руди кольорових металів. Значні сировинні бази мають тільки СІЛА, Росія, Китай, якоюсь мірою до них можна долучити Австралію та Канаду. Інші розвинуті країни переважно використовують девізні концентрати або металобрухт кольорових металів Хімічна промисловість - найбільш динамічна галузь системи виробництва інструкційних матеріалів. Всі провідні країни світу інтенсивно розвивають виробництво в цій галузі. Особливо помітне місце займають СІЛА (близько 1/5 світового виробництва), Японія, Росія, ФРН (по 1/10), а також Китай, Великобританія, Франція, Італія, Україна.

ХІМІЧНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Хімічна промисловість - найбільш складна за структурою галузь. Тут відрізняються підгалузі: виробництво напівпродуктів (основна хімія, хімія синтезу); базові (полімерних матеріалів, мінеральних добрив); сировинні гідрохімічні виробництва, нафтохімія, коксохімія, лісохімія тощо); переробні (виробництво фарб, лаків, фармацевтичних виробів, фототоварів, побутових хімікатів В ін.). В перспективі все більшого значення набуватимуть біотехнологічні виробництва. Сучасні структурні зміни полягають у підвищенні частки наукоємних виробництв органічної хімії, пластмас, фармацевтичних препаратів та переробних і базових підгалузей і зменшення частки виробництв, що переробляють сировину і виготовляють напівпродукти.

Європа дає близько 1/4 хімічної продукції світу, особливо важливі тут виробництва «тонкої» хімії (фармацевтика, парфумерія, фототовари тощо), хімії побутового призначення та полімерів. Північна Америка (СІЛА та Канада) також виробляє 1/4 продукції хімічної промисловості світу. Особливо багато тут газохімічних підприємств і підприємств, що випускають агрохімікати. Близько 1/10 продукції виробляє Японія. На країни СНД припадає близько 1/6 продукції, тут особливо вирізняються хімічні комплекси Росії та України.

МАШИНОБУДУВАННЯ

Машинобудування - система взаємозв'язаних галузей, що виробляють машини і устаткування, і тим забезпечують технічне переоснащення всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, створюють економічний та оборонний потенціал окремих країн. Особливо важливим є внесок машинобудування в прискорення темпів НТР, інтенсифікацію економічного розвитку та підвищення продуктивності праці як за рахунок постійного технічного прогресу в самій галузі, так і за рахунок забезпечення всіх галузей господарства найновішими знаряддями праці. Для машинобудування характерні особливо велика складність і розгалуженість внутрішньогалузевої структури, широкий асортимент продукції, активна участь у територіальному та міжнародному поділі праці.

У промисловості економічно розвинутих країн на машинобудування, як правило, припадає 25-40% вартості виробленої промислової продукції. Недостатній розвиток машинобудування в країні навіть з високими показниками розвитку інших промислових виробництв - структурний недолік.

Сучасні тенденції машинобудування пов'язані із значним збільшенням обсягів досліджень та зростанням виробництва в таких наукоємних галузях, як радіоелектроніка, приладобудування, виробництво ЕОМ, офісного устаткування, сучасних засобів зв'язку, роботів, авіакосмічних комплексів. У світовому машинобудуванні тільки перша десятка країн спроможна виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це СІЛА, Японія, Росія, ФРН, Великобританія та Франція, а також, якоюсь мірою Китай, Канада, Італія та Україна. Сумарна частка у випуску продукції становить близько 3/4 світового показника, частка машинобудування в структурі промисловості коливається від 25% (Китай) до 40% (Японія) за кількістю зайнятих та вартістю виробництва. Машинобудівні фірми саме цих країн - основні лідери світового науково-технічного прогресу.

Велика група промислове розвинутих країн Європи (особливо Нідерланди,Бельгія, Швеція, Швейцарія, Чехія, Іспанія, Польща та ін.), нових індустріальних країн (особливо Республіка Корея, Сінгапур, Бразилія, Мексика) та деякі країни Азії зі сформованою структурою господарства (наприклад, Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску окремих видів машинобудівної продукції, з якими вони виходять на світовий ринок. У багатьох країнах, що розвиваються, які тільки стали на шлях індустріалізації, вже з'явилися окремі підприємства машинобудування, покликані зменшити залежність цих країн від імпортної продукції, що користується особливо великим попитом, а також численні металообробні та ремонтні підприємства, що обслуговують транспорт, сільське господарство, виробляють нескладний реманент.

Автомобілебудування - головна галузь транспортного машинобудування. Тривалий час стан цієї галузі багато в чому визначав стан всієї економіки розвинутих країн. Під час розміщення автомобілебудівних заводів враховують як зв'язки з базами виробництва конструкційних матеріалів (вони «зав'язані» не тільки на постачанні металу, а й пластмас, гуми, композитних та оздоблювальних матеріалів, скла та ін.), так і можливості ринку збуту, особливо якщо ця галузь для країни експортна. Тож розміщення головного заводу в межах країни призводить до виникнення розміщення цілого «куща» субпідрядних виробництв.

Авіакосмічна промисловість - наукоємна галузь. Вирішальним у її розміщенні є наявність в країні відповідної науково-дослідної бази, кваліфікованих кадрів у поєднанні з можливістю організації випуску високоякісних конструкційних матеріалів та комплектуючих практично усіх галузей наукоємного машинобудування. Тому коло країн, що можуть випускати літаки, ракети, космічні апарати тощо, досить обмежене. Це США, які виробляють понад 1/2 світової продукції цієї галузі, в Європі - Франція і меншою мірою ФРН та Великобританія, на терені СНД - Росія й Україна, в Азії - Японія та Китай. Хоча виробництво окремих моделей літаків налагоджується у все більшій кількості країн. Це, наприклад, Італія, Ізраїль, Аргентина, Бразилія, Індія, Польща, Чехія, Узбекистан, Грузія.

3. ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ

Промисловість - найбільша галузь господарства, яка виготовляє знаряддя праці та предмети споживання. Розрізняють добувну, обробну, важку, легку промисловість та ін. Ці галузі поділяють на матеріало-, енерго- і трудомісткі. Промисловість в Україні є провідною галуззю матеріального виробництва. Вона визначає його спеціалізацію, обсяги, інтенсивність зв'язків, ефективність економіки країни в цілому. Спад промисловості, що спостерігається в Україні в останні роки, зумовлений різким зниженням випуску продукції, що призначалася раніше для воєнних цілей, неефективністю функціонування енергомістких підприємств, а також, як уже зазначалося, переходом від адміністративної малоефективної економіки до ринкової. Спад виробництва мав великий негативний вплив на загальний економічний, соціальний і політичний стан держави. Скорочувалась кількість працюючих, знижувався життєвий рівень робітників і службовців, зменшувалися обсяги міжнародних економічних зв'язків.

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС

До паливно-енергетичного комплексу входять підприємства з видобутку і переробки палива (паливна промисловість), виробництва і передавання електроенергії (електроенергетика). Від розвитку комплексу значною мірою залежить вся діяльність господарства. Серед паливно-добувних галузей провідною є кам'яновугільна, у виробництві електроенергії - теплоенергетична. Така специфіка паливно-енергетичного комплексу відповідає ресурсним можливостям України.

ПАЛИВНА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Паливна промисловість є однією з найважливіших галузей промислового виробництва. Вона охоплює всі процеси видобутку і переробки кам'яного і бурого вугілля, горючого газу, нафти, торфу.

Нафтова промисловість спеціалізується на нафтовидобутку і нафтопереробці. Ці галузі виникли в Передкарпатті на початку другої половини XIX ст. в трьох місцях - у Бориславі, біля Надвірної (поблизу Івано-Франківська), і в районі Коломиї.

Нафтопереробна промисловість є великою галуззю виробництва. В Україні працює шість нафтопереробних заводів: Кременчуцький, Лисичанський, Херсонський, Одеський, Дрогобицький і Надвірнянський. Найпотужнішими (60 млн. т) є Кременчуцький і Лисичанський заводи. Потужність нафтопереробних заводів України дає змогу щорічно переробляти в 15 разів більше нафти, ніж її добувається в країні. Підприємства галузі переробляють в останні роки близько 12-13 млн. тонн рідкого палива, що надходить переважно з Росії.

Газова промисловість України зародилася в Передкарпатті у 20-ті роки XX ст. Нестача власного газу компенсується за рахунок його доставки з Російської Федерації та Туркменістану. Останнім часом обсяги видобутку газу почали зростати. Новим районом газовидобутку став Кримський півострів та прилеглі до нього акваторії.

Торф'яна промисловість розвинута у північній частині України, в районах зосередження основних запасів торфу (Чернігівська, Рівненська, Львівська, Житомирська, Волинська області). Торфу на паливо видобувається небагато, переважно для місцевих потреб.

ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЯ

Електроенергетика - галузь промисловості, що виробляє і транспортує електроенергію, забезпечує нею споживачів. Електроенергетика, продукція якої широко використовується в господарстві та населенням, - найбільший споживач палива. Електроенергетика є базовою галуззю економіки України. Порівняно з іншими галузями промисловості вона працює найбільш стабільно, хоч знизила випуск продукції за останні десять років на одну третину. Особливо різко скоротилося електроспоживання в промисловості, будівництві, тобто в галузях, що зазнали найбільшого спаду виробництва. При цьому відбувалися зміни в структурі енергетики - частка виробництва електроенергії атомними станціями швидко зростала.

Електроенергетика України - велике і багатогалузеве господарство. До її складу входить, крім теплових (ТЕС), атомних (АЕС) і гідроелектростанцій (ГЕС), велике господарство електромережі, в якому зайнято значено більше працівників, ніж на всіх електростанціях разом.

Теплові електростанції. В Україні працює багато великих і середніх теплових електростанцій в усіх регіонах. Найбільшими з-поміж них є Запорізька, Криворізька-2, Зміївська (Харківська область), Бурштинська (Івано-Франківська область), Ладижинська (Вінницька область), Придніпровська (Дніпропетровська область), Старобешівська (Донецька область). Трипільська (Київська область). Здебільшого великі ТЕС виробляють крім електроенергії ще й тепло для опалення міст. Такі електростанції називають теплоелектроцентралями (ТЕЦ). Найпотужнішими серед них є Київська ТЕЦ-6, Харківська ТЕЦ-5, Одеська та ін. На цих станціях за рахунок паралельного виробництва тепла та електроенергії значно підвищується ефективність виробництва і раціональніше використовується паливо.

Атомні електростанції. В Україні працює п'ять потужних атомних електростанцій - у західній і центральній її частинах. Це Чорнобильська, Запорізька (м. Енергодар), Південноукраїнська (м. Південноукраїнські Хмельницьк (м. Нетішин) і Рівненська (м. Кузнецовськ). Найпотужнішою серед них є Запорізька АЕС, на яку припадає близько 20% всього виробництва електроенергії України. АЕС працюють на вітчизняному (51%) і привізному з Російської Федерації діоксиді урану.

Усі АЕС споруджувалися без належного наукового обґрунтування, а питання про місце їх розташування вирішували центральні органи колишнього СРСР. Тому нині є проблеми з безпекою станцій. На атомних станціях України працює 16 і будується 5 реакторів. Як уже зазначалося, на атомні станції припадає 45% загального виробництва електроенергії. Це високий, але не найвищий у світі показник. Наприклад, у Литві він становить 86%, у Франції - 76%. У багатьох країнах не планується подальшого нарощування нових потужностей на АЕС. В Україні зосереджено 5% усіх атомних електростанцій світу. Це приблизно стільки, як у Великобританії, Канаді чи Швеції, трохи менше, ніж у Російській Федерації.

Гідроелектростанції посідають порівняно незначне місце в електроенергетиці України. Можливості спорудження нових потужних електростанцій у країні обмежені. Певний інтерес має освоєння гідроенергоресурсів Карпатських і Кримських гір, а також окремих невеликих річок. Основний обсяг виробництва гідроелектроенергії дає каскад дніпровських ГЕС: Київська, Канівська, Кременчуцька (мал. 20), Дніпродзержинська, Дніпрогес (Запоріжжя) і Каховська. Працюють також Дністровська ГЕС і Дністровська гідроакумулятивна станція (ГАЕС). Остання, коли споживання електроенергії скорочується (наприклад, вночі), перекачує воду з нижнього басейну у верхній, тобто накопичує (акумулює) воду, а в часи пікових навантажень перетворює енергію цієї води в електричну, пропускаючи воду через турбіни. В результаті виробляється більше електроенергії (за такою системою працює також Київська гідроелектростанція).

Україні створено єдину енергосистему, яка об'єднує лініями електропередачі (ЛЕП) високої напруги, всі великі та частину середніх електростанцій. Це дає можливість безперебійно забезпечувати електроенергією споживачів навіть у тих районах, де місцева електростанція тимчасово припинила свою роботу (профілактичний ремонт тощо).

Основними споживачами електроенергії в Україні є промисловість (близько 45%), зокрема чорна металургія, паливна, хімічна і нафтохімічна, електроенергетика, транспорт, а також житлово-комунальне господарство. Важлива господарська проблема в Україні - подолання нестачі електроенергії в період її максимального споживання, особливо у вечірній час (години «пік»).

Для покращення енергозабезпеченості господарств України слід застосовувати на всіх виробничих об'єктах енергозберігаючі технології, дотримуватися суворого режиму економії електроенергії у виробництві, на транспорті, у комунальному господарстві та побуті населення. Актуальною є проблема спорудження нових екологічно чистих електростанцій.

ЧОРНА І КОЛЬОРОВА МЕТАЛУРГІЯ

Металургію України формують дві галузі: чорна і кольорова. Головною є чорна металургія. За випуском чорних металів наша країна посідає одне з провідних місць у світі. Метали широко використовуються в усіх галузях господарства. Перше місце щодо використання металів належить машинобудуванню.

Чорна металургія охоплює низку виробництв, найважливішими серед яких є видобуток (підземний і відкритий) і збагачення залізних та марганцевих руд, нерудної сировини, виплавляння чавуну, сталі, виробництво прокату, електросплавів, коксу і вогнетривів, вторинна обробка металів.

Найбільшими центрами чорної металургії в Україні є Маріуполь, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Донецьк, Макіївка, Запоріжжя. Найбільше металу в Україні випускають у Дніпропетровській і Донецькій областях. Отже, на порівняно невеликій території Придніпров'я, Криворіжжя, Донбасу і Приазов'я зосереджені великі промислові центри чорної металургії. За рівнем просторової концентрації виробництва металу цим регіонам належить одне з провідних місць у світі.

Підприємства феросплавної промисловості виплавляють різноманітні сполуки заліза з кремнієм, марганцем, молібденом, хромом, що поліпшує властивості сталей. Україна є однією з найбільших у Європі країн з виробництва феросплавів. Виплавляють феросплави на багатьох підприємствах Донбасу та Придніпров'я, серед яких спостерігається певна технологічна і просторова спеціалізація. Впровадження нових екологічно досконалих технологій для одержання феросплавів - одне з найважливіших завдань розвитку цієї галузі.

Коксохімічні підприємства випалюють з коксівного вугілля кокс для потреб чорної металургії. Це вугілля видобувають в Донбасі. Кокс має бути міцним, щоб у домнах його не спресувала залізна руда, яку пластами перемежовують з коксом. Інакше повітря не надходитиме в домну і не горітиме кокс, який плавить залізну руду. Центрами коксохімічного виробництва в Україні є райони виробництва чорних металів - Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Донецьк, Макіївка, Горлівка.

Серед галузей кольорової металургії провідною є алюмінієва, яка складається з виробництва глинозему (напівфабрикату для виплавляння алюмінію) і виробництва самого алюмінію. Частка їх становить близько 30% продукції всієї кольорової металургії країни. Галузь представлена збудованим за останні роки потужним Миколаївським глиноземним заводом, який працює на привізній сировині (з Північної Африки). В Запоріжжі на металургійному заводі виплавляють алюміній. Оскільки виробництво алюмінію дуже енергомістке, завод розміщений неподалік від Дніпровської ГЕС. У Свердловську (Луганська обл.) працює завод алюмінієвих сплавів, у Костянтинівці (Донецька обл.) - завод виробництва цинку, у Світловодську (Кіровоградська обл.) - завод чистих металів. Калуш (Івано-Франківська обл.) - центр виробництва магнію, смт. Побузьке (Кіровоградська обл.) - нікелю, Запоріжжя - магнію і титану. Видобуток і збагачення титану здійснюються також на Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті на Житомирщині та в Північному Криму. Ртуть видобувають і виробляють у Микитівці (Донецька обл.), золото - в с. Мужієве (поблизу Берегового) в Закарпатті, де працює золото-поліметалічний комбінат.

ЛІСОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Лісова промисловість - сукупність галузей і виробництв, підприємства яких здійснюють заготівлю деревини, її комплексну обробку і переробку. Включає лісозаготівельну, деревообробну, лісохімічну і целюлозно-паперову промисловість. Порівняно обмежені лісові ресурси України впливають на розміри і структуру галузі. Провідне місце посідає деревообробна промисловість, на яку припадає близько 70% зайнятого у всій галузі промислового персоналу.

Лісопильне виробництво тяжіє до районів лісозаготівлі. Найзначнішими лісопильними центрами є Берегомет (Чернівецька обл.), Чернівці, Вигода, Надвірна, Брошнів-Осада, Рожнятів (Івано-Франківська обл.), Рахів, Тересва, Чинадієве, Ясіня (Закарпатська обл.), Сколе, Стрий, Турка (Львівська обл.), Ковель, Камінь-Каширський (Волинська обл.), Костопіль, Сарни (Рівненська обл.), Овруч, Коростень, Малин (Житомирська обл.).

Підприємства деревообробної промисловості знаходяться в усіх областях України - і у районах заготівлі лісу, і в місцях споживання виробленої продукції. Найбільшим деревообробним виробництвом є меблеве у ньому зайнято понад 45% промислового персоналу). центрами виробництва меблів є всі великі міста України, : також розташовані поблизу середні та малі міські поселення.

В Україні працюють спеціалізовані підприємства, цехи та дільниці, де виготовляється продукція з відходів деревообробної промисловості. Центрами переробки відходів деревини, зокрема виробництва деревостружкових і деревоволокнистих плит, є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Вигода (Івано-Франківська обл.), Свалява (Закарпатська обл.). Малин (Житомирська обл.), Чернігів, Ковель (Волинська обл.) та ін.

В Україні налагоджене виробництво дерев'яних будівельних деталей і будинків (Костопіль), фанери (Київ, Харків, Одеса, Львів та ін.), сірників (смт. Березне Рівненської області).

На підприємствах лісохімічної промисловості виробляють камфору, каніфоль, ефірну олію, хвойно-вітамінне борошно, скипидар, метиловий спирт та ін. В Україні ця галузь не набула значного розвитку, розміщена в районах значних лісових ресурсів: Великий Бичків, Перечин, Свалява (Закарпатська обл.), Вигода (Івано-Франківська обл.), Коростень.

Підприємства целюлозно-паперової промисловості з рослинної сировини виробляють різні види паперу, картону, штучне волокно, деревну масу, целюлозу. Сировиною є деревина хвойних порід та відходи її обробки, солома, костриця конопель і льону, очерет, макулатура, ганчір'я.

На території України перше паперове виробництво виникло в XVII ст. На початку XX ст. тут працювало 43 підприємства галузі. Нині найбільшими центрами целюлозно-паперової промисловості є Малинська і Дніпропетровська паперові фабрики Понінківська картонно-паперова фабрика (Хмельницька обл.), на якій випускають також учнівські зошити, Жидачівський картонно-паперовий комбінат (Львівська обл.), Херсонський целюлозно-паперовий та Ізмаїльський целюлозний заводи, Корюківська фабрика технічного паперу (Чернігівська обл.), Обухівський (Київська обл.) картонно-паперовий комбінат.

У цілому на одного жителя в Україні виробляється близько 2 кг паперу. Це значно менше, ніж у країнах Європи з приблизно такою ж залісненістю території. Особливо бракує газетного паперу, який Україна змушена завозити з Росії.

ПРОМИСЛОВІСТЬ БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ

Промисловість будівельних матеріалів - група галузі важкої промисловості, що виготовляють матеріали і вироби, деталі і конструкції для всіх видів будівництва. Розміщення їх визначається сировинною базою і географією проведення будівельних робіт.

До промисловості будівельних матеріалів в Україні належить цементна, азбестоцементна, збірних залізобетонних і бетонних конструкцій, нерудних будівельних матеріалів та інші галузі. Провідне місце займає виробництво збірних залізобетонних і бетонних конструкцій (30% обсягу продукції галузі). Налагоджено виробництво м'яких покрівельних матеріалів, будівельної кераміки, цегли, будівельних матеріалів з полімерної сировини, облицювальних матеріалів з природної сировини, пористих заповнювачів, вапняних, гіпсових матеріалів, будівельного вапна тощо.

На цементну промисловість припадає 4% продукції галузі. Основними центрами виробництва цементу в індустріальне розвинутих регіонах Донбасу, Придніпров'я і Харківського регіону є Амвросіївка (в місті працює п'ять підприємств), Краматорськ, Єнакієве, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Балаклія. В північній і західній частинах країни велике цементне виробництво створене в Новгороді-Сіверському, Кам'янці-Подільському, Здолбунові, Миколаєві (Львівська обл.); на півдні - у Бахчисараї та інших містах.

Виробництво залізобетонних і бетонних конструкцій та виробів зосереджене переважно в районах інтенсивного будівництва, тобто в місцях їх споживання: великі міста, райони проведення зрошувальної та осушувальної меліорації, дорожнього будівництва. Для виробництва збірних залізобетонних і бетонних конструкцій та виробів використовують кам'яні будівельні матеріали, які переробляють на щебінь у районах виходу на поверхню кристалічних порід (Житомирська, Рівненська, Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Черкаська області, Карпати і Крим), а також гравій і пісок. Стінові матеріали (стінові блоки, цеглу, черепицю) виготовляють і використовують повсюдно. Для облицювання, крім твердих кристалічних матеріалів, дедалі ширше використовують мармур (його видобуток організовано в Криму та на Закарпатті), черепашник (район Одеси).

В Україні випускається широкий асортимент листового (віконного) і технічного скла. Найбільшим районом виробництва скла є Донбас, оскільки тут зосереджено значні сировинні ресурси і знаходяться великі його споживачі. Тут центрами випуску скла є Артемівськ, Лисичанськ, Костянтинівна. Скло виробляють також у Києві, Запоріжжі, Львові та інших містах.

Промисловість будівельних матеріалів розміщена по території України досить нерівномірно. Найбільше продукції виробляється в областях, де ведеться велике будівництво. Це Донбас і Придніпров'я (на Донецьку, Дніпропетровську і Запорізьку області припадає понад 30% усього виробництва продукції галузі). Значного розвитку набула ця промисловість у Харківській, Одеській, Львівській і Хмельницькій областях.

ЛЕГКА ПРОМИСЛОВІСТЬ

Легка промисловість виготовляє товари народного споживання - тканини, трикотажні вироби, готовий одяг, взуття тощо. До її складу входять текстильна, швейна, трикотажна, шкіряна, взуттєва та інші галузі. Продукція підприємств легкої промисловості використовується переважно для задоволення потреб населення.

Найважливіша з галузей легкої промисловості - текстильна, підприємства якої виробляють бавовняні, лляні, вовняні, шовкові та інші тканини. Процес виготовлення тканин складається з кількох стадій: з підготовленого волокна (бавовни, льону, вовни) роблять пряжу (прядуть) - нитки, з ниток тчуть тканину, яку потім фарбують. Здебільшого всі ці процеси здійснюються на окремих фабриках.

Бавовняна промисловість посідає перше місце в текстильному виробництві. Випуск бавовняних тканин і пряжі організовано на підприємствах Херсона, Тернополя, Донецька (бавовняні комбінати), Києва, Львова (бавовняні фабрики).

Вовняній промисловості належить друге місце у текстильному виробництві України. Підприємства галузі функціонують у Луганську (тонкосуконний комбінат) і Чернігові (камвольно-суконний комбінат), а також в Одесі та Дунаївцях (Хмельницька область). Випуск шовкових тканин зосереджено в Києві, Черкасах (шовкові комбінати), лляних - у Рівному і Житомирі.

Підприємства швейної промисловості є в усіх областях і переважно концентруються у великих містах (Київ, Харків, Львів, Одеса, Луганськ). Виробництво трикотажних виробів орієнтується на споживачів і переважно зосереджене у великих містах. Значними виробниками трикотажної продукції є Київська, в тому числі м. Київ, Донецька, Полтавська, Луганська, Запорізька, Харківська, Закарпатська, Львівська, Миколаївська області.

Взуттєва промисловість зосереджена в Києві, Луганську, Дніпропетровську, Львові, Мукачевому, Харкові, Запоріжжі, Чернівцях, Полтаві, Тернополі. Підвищення рівня життя народу стимулюватиме розширення випуску продукції легкої промисловості України.

АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС (АПК)

Сільське господарство - одна з основних галузей матеріального виробництва, що забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість - сировиною. На її частку припадає близько 16% вартості всієї продукції матеріального виробництва.

Рослинництво - провідна галузь сільськогосподарського виробництва, де вирощуються зернові, технічні, кормові, овочеві, баштанні культури, картопля, фрукти, ягоди, виноград та ін. Найважливішим засобом і базою розвитку рослинництва і всього сільського господарства є земля. Земельний фонд України (всі землі в межах країни незалежно від їх цільового призначення і господарського використання) становить 60,4 млн. гектара. З них на сільськогосподарські угіддя - землі, що використовуються в сільському господарстві, - припадає 42 млн. гектарів, або 70% усієї площі земельного фонду. Під ріллею перебуває 33,1 млн. гектара, під пасовищами - 5,5 млн. гектара, під сіножатями - 2,3 млн. гектара.

Більшу частину землі в України (2 млн. га) використовують під посів сільськогосподарських культур: озимої пшениці, кукурудзи на зерно, овочів, ячменю, кормових коренеплодів, баштанових тощо.

У перезволожених і заболочених районах Полісся та північного Лісостепу проводяться осушувальні меліорації. У на осушених землях вирощують зернові, картоплю, льон-довгунець, кормові коренеплоди.