Основи міжнародного менеджмента

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ВОДНОГО ТРАНСПОРТУ

ІМЕНІ ГЕТЬМАНА ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТРАНСПОРТУ

КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ І МЕНЕДЖМЕНТУ

Контрольна робота

З дисципліни

"Міжнародний менеджмент"

Виконала:

Студентка заочного курсу

ОА-6 магістр

Шелест Оксана Іванівна

Київ 2010

Зміст

1. Особливості міжнародного менеджменту, його аналіз

2. Теорія міжнародної торгівлі. Переваги та недоліки протекціонізму

3. Напрямки діяльності ЄБРР в Україні

Література



1. Особливості міжнародного менеджменту, його аналіз

Управління міжнародним бізнесом поширюється на всі сфери діяльності, пов'язані з переміщенням ресурсів, товарів, послуг і робочої сили через національні кордони. Що змушує бізнес виходити за межі своєї країни? По-перше, більш низькі виробничі витрати, дешева робоча сила. По-друге, прагнення перебороти торговельні бар'єри через обмеження на експорт і імпорт. По-третє, антимонопольні закони, що можуть обмежувати максимальну частку ринку. По-четверте, одержання вигод із сприятливих можливостей здійснення бізнесу за кордоном, наприклад, проникнення на нові ринки. Обмеженість життєвого циклу продукту в країні товаровиробника дає можливість підвищити попит на ринках інших країн тощо. Підприємства можуть проникнути на міжнародні ринки як за допомогою експорту продукції, ліцензування, створення спільних підприємств, прямих капіталовкладень, так і через створення транснаціональних корпорацій. У будь-якому з цих випадків суб'єкти підприємництва змушені пристосовувати і тактику ведення справ до унікального зовнішнього середовища, тобто до вимог міжнародного бізнесу. Принципово структура міжнародного менеджменту схожа зі структурою національного менеджменту, тобто містить у собі коло проблем, що охоплюють п'ять основних сфер управління бізнесом:

- дослідження, аналіз і оцінку зовнішнього та внутрішнього середовища бізнесу;

- процес налагодження комунікацій і прийняття рішень;

- базові функції управління (планування, організацію, мотивацію, контроль);

- групову динаміку і керівництво;

- ефективність діяльності підприємства (управління трудовими ресурсами, управління виробництвом).



Водночас усередині кожної зі структурно схожих сфер управління бізнесом мають місце досить важливі розбіжності з національною моделлю.

Розглянемо особливості кожної зі сфер управління підприємством, що оперує в міжнародному просторі.

Зовнішнє середовище підприємств (організацій), що діють на міжнародному рівні, характеризується підвищеною складністю. Остання обумовлена унікальною сукупністю чинників, які характеризують кожну країну. Економіка, культура, кількість і якість трудових і матеріальних ресурсів, закони, державні установи, політична стабільність, рівень технологічного розвитку в кожній країні різні.

Зовнішнє оточення організації часто стає джерелом проблем для сучасних керівників. Підприємства (організації) подібні до біологічних організмів: вони змушені пристосовуватися до середовища, в якому перебувають, щоб вижити і зберегти ефективність. Керівник повинен сповідати дарвінізм у зовнішньому середовищі підприємства (організації), щоб у світі швидких змін, де виживають лише пристосовані, його організація не опинилася в числі зниклих (рис. 1.2).



Зовнішні фактори належать до двох основних груп: середовища прямого впливу і середовища непрямого впливу. Середовище прямого впливу включає складові, що безпосередньо впливають на економічні операції підприємства (організації) і відчувають на собі їх прямий вплив. До цих складових належать: постачальники, трудові ресурси, закони, установи державного регулювання, споживачі та конкуренти. Середовище непрямого впливу - група факторів, які можуть і не справляти прямого негайного впливу на економічні операції підприємства, проте позначаються на них (рис. 1.3).

Коли підприємство (організація) започатковує свою діяльність поза межами національного (внутрішнього) ринку, воно повинно визначити, наскільки нове середовище відрізняється від звичного середовища країни в якій воно знаходиться, і вирішити, як адаптувати менеджмент до нових умов. Аналіз факторів міжнародного середовища являє собою дуже складне, але необхідне завдання.

Щоб пристосуватися до роботи в міжнародному середовищі, керівники підприємств (організацій) повинні навчитися розуміти його основні складові: економіку, законодавство і державне регулювання, політичну ситуацію, культуру.

Розглянемо економічні фактори. До числа найбільш важливих економічних факторів, що можуть впливати на міжнародний бізнес, належать:рівень заробітної плати, транспортні витрати, обмінний курс, інфляція, банківські ставки, ВНП, оподатковування і загальний рівень економічного розвитку. До найвпливовіших характеристик міжнародного економічного середовища належать чисельність населення, рівень його письменності, фахова підготовка, якість і кількість природних ресурсів, рівень розвитку технології, особливості конкурентної боротьби.

Закони і державне регулювання в країні, де здійснюються будь-які види бізнесу, можуть різко відрізнятися. Підприємства, що функціонують на міжнародних ринках, повинні дотримуватися безлічі законів і регулюючих актів у галузі оподатковування, патентування, трудових відносин, стандартизації готової продукції, ціноутворення, звітності.

Політична ситуація. Зовнішній ринок знаходиться під впливом політичних подій і рішень. Так, наприклад, соціальна напруженість може порушити процес виробництва або обмежити збут, якщо заворушення спрямовані проти підприємства, що знаходиться в іноземному володінні. Політичні дії проти уряду, зміна режиму, революції, яскраво виражений націоналізм - усе це відбивається на бізнесі. Наприклад, перемога ліберальної партії в Канаді в 1980 році призвела до відмови від програм підтримки бізнесу на користь програм, спрямованих на вилучення з канадської економіки частини капіталовкладень американських фірм. Політичні фактори необхідно оцінювати до початку економічних операцій за кордоном, постійно тримаючи їх у полі зору, контролюючи рівень ризику і використовуючи відповідні методи його зниження. Культура. Під культурою розуміють пануючу в суспільстві систему цінностей, вірувань, звичаїв і переважаючих настанов, які поділяються усіма членами суспільства. Кожне суспільство має свою культуру, вплив якої в значній мірі позначається на бізнесі. Дослідження показали, що саме проблеми людини, обумовлені роботою в іншому культурному середовищі, зазвичай стають причиною невдач.

Ступінь, у якому менеджерам необхідні знання про культури інших країн, залежить від ролі, яку вони відіграють при виконанні управлінських обов'язків. З одного боку, деякі підприємства (організації) пропонують свої послуги винятково співтовариствам своєї країни, не беручи участі в міжнародній діяльності. Інші експортують продукцію в обмежених масштабах. У цьому випадку потреба в інформації про культурні відмінності зростає. Глобальні підприємства (компанії) цілеспрямовано здійснюють економічні операції в багатьох країнах світу, створюють дочірні компанії або спільні підприємства із закордонними партнерами. Вони мають бути добре обізнані з національними культурними відмінностями (табл. 1.1.).

Таблиця 1.1

Таким чином, вплив іноземної культури залежить від глибини взаємодії підприємства з міжнародним середовищем.

Зовнішнє середовище, у якому оперує підприємство при виході на міжнародний ринок, має особливе значення для опрацювання стратегії організації. Питання методики аналізу зовнішнього середовища відіграють першочергову роль. Прийоми і методи аналізу, за допомогою яких вивчається міжнародне зовнішнє середовище, залишаються такими ж, що і при вивченні міжкраїнного зовнішнього середовища. Водночас вони істотно доповнюються і модифікуються до особливостей міжнародного бізнесу. Підприємства, які працюють у міжнародному середовищі, повинні, по-перше, проводити попередній аналіз зовнішнього середовища і, по-друге, орієнтувати результати цього аналізу на прийняття стратегічних рішень. Ці два моменти дозволять сформувати обґрунтовані уявлення про глибину і широту відповідних моделей, структура яких наведена в табл. 1.2.

Щодо факторів внутрішнього середовища підприємства, то цілі, завдання, структура, технологія не несуть значних відмінностей від національної моделі, але що стосується основного складового елемента, тобто людей, відразу ж зтикаємося із значними відмінностями в їх поведінці, потребах, сприйнятті, очікуваннях і, найголовніше, у цінностях (рис. 1.4.). Основна причина відмінностей полягає в особливостях національно-культурних факторів. Так, наприклад, найважливішим елементом західної культури взагалі і менеджменту зокрема, є раціональне використання робочого часу. Представники ж східної культури ставляться до часу як до безкінечного ресурсу.

Таблиця 1.2

З більш серйозними проблемами стикається міжнародний менеджмент у сфері комунікацій, де все - від особливостей мовних бар'єрів до ритуалів і невербального спілкування - несе відбиток специфіки тієї або іншої культури. Але саме особливості комунікацій багато в чому впливають на прийняття рішень у новому національно-культурному середовищі. Те, що в одній культурі буде моделлю раціонального прийняття рішень, в інший вважатиметься просто нерозумною поведінкою.



Першим природним бар'єром для ефективної комунікації є мова. Вирішення цієї проблеми полягає в знанні основної мови міжнародних комунікацій - англійської. Значно гірше виглядає ділове спілкування через перекладача, що, на жаль, характерно для багатьох українських підприємств. І, безумовно, необхідною умовою ефективної комунікації є знання мови країни здійснення бізнесу. Однією з проблем комунікації є також і невербальне спілкування (мова постави, жестів, інтонація і тембр голосу). Люди, як правило, сприймають носіїв іншої культури через призму своєї власної. Прагнення зробити ділову бесіду максимально приємною для партнерів, наповнивши її тонкими компліментами, буде природним для бізнесменів із Ближнього Сходу, але американцями розціниться як прикра втрата часу. Тому необхідною якістю професійно підготовленого міжнародного менеджера є врахування нюансів сприйняття інформації через призму іншої культури. На ефективність комунікацій у значній мірі впливають стереотипи поведінки закордонних партнерів, вибір місця і часу проведення ділових переговорів, етика поведінки, етноцентризм. Професійно підготовлений менеджер, який працює в міжнародному середовищі, повинен добре знати місцеву культуру, що захистить його від можливих грубих помилок у сфері комунікації. Це, за твердженням М.Мескона, забезпечує 60-80% ефективності діяльності підприємства.

Значно менший вплив національно-культурні відмінності справляють на функції менеджменту - планування, організацію, мотивацію і контроль.

Як відомо, функція стратегічного планування являє собою сукупність дій і рішень, розроблених керівництвом, що ведуть до опрацювання специфічних стратегій для досягнення поставлених цілей.

У межах процесу стратегічного планування здійснюються такі види діяльності, як:

* розподіл ресурсів;

* адаптація до зовнішнього середовища;

* внутрішня координація;

* усвідомлення організаційних стратегій.

Процес стратегічного планування включає такі етапи, як формулювання місії і цілей, оцінку й аналіз зовнішнього середовища, управлінське обстеження сильних і слабких сторін (аналіз внутрішнього середовища), аналіз стратегічних альтернатив, вибір, реалізацію й оцінку стратегії підприємства.

Декілька основних тез, що належать до стратегії, повинні бути зрозумілі і, що найбільш важливо, прийняті вищим керівництвом. По-перше, стратегія формулюється і розробляється вищим керівництвом, але її реалізація передбачає участь усіх рівнів управління. По-друге, стратегічний план має розроблятися з точки зору всього підприємства, а не конкретного індивіда. По-третє, стратегічний план повинен обґрунтовуватися серйозними дослідженнями і фактичними даними. По-четверте, стратегічні плани повинні бути розроблені так, щоб не тільки залишатися цілісними протягом тривалого часу, але і бути достатньо гнучкими.

Існує стійка позитивна кореляція між стратегічним плануванням і успіхом підприємства. Коли підприємство здійснює бізнес на міжнародних ринках, функція планування набуває додаткового ступеня складності. Керівництво повинно н е тільки проводити аналіз можливостей і небезпек усередині своєї країни, але й робити аналогічний аналіз справ кожної з країн, де передбачається вести бізнес. Фактори, що підлягають аналізу, залежать від загальної стратегії підприємства. Попит на продукцію і стратегії конкурентів є основними факторами для спрямування міжнародної діяльності, пов'язаної з вітчизняним виробництвом і її закордонним збутом. Якщо підприємство розташоване за кордоном, фактори зовнішнього середовища можуть включати рівень кваліфікації працівників, рівень їх заробітної плати, ставлення уряду до іноземної власності, закони про працю й оподатковування, доступ до сировини і матеріалів, а також витрати на транспортування готової продукції до її кінцевого споживача. В окремих випадках можливості ринку певної країни можуть і не виправдати на початковій стадії розміщення там підприємства, але все це може виявитися необхідним з погляду довгострокових цілей проникнення на ринок для завоювання певного його сегмента і реклами продукції. В іншому випадку метою може бути використання розміщення виробництва для зниження витрат, щоб збувати продукцію на вітчизняному ринку або в третіх країнах. У будь-якому випадку багатонаціональний підхід може включати пристосування продукції до мінливих ринкових обставин.

Під глобальним підходом розуміють рух до більш стандартизованої продукції і зосередження на її маркетингу. Рішення щодо розміщення підприємств, джерел постачання і фінансування, а також про проникнення на ринок можуть визначатися контрзаходами, націленими на протидію "глобальним" конкурентам. Наявні прибутки в одній частині світу іноді використовуються для субсидування проникнення на інші ринки. Можна започаткувати і пошуки можливостей участі в спільних підприємствах для одержання доступу до "ноу-хау" і новітніх технологій.

Планування міжнародної діяльності являє собою всеосяжний процес, пов'язаний з оцінкою багатонаціонального зовнішнього середовища, визначенням майбутніх світових можливостей і небезпек, формулюванням глобальних цілей і стратегії підприємства у світлі оцінки зовнішніх умов і внутрішнього обстеження сильних і слабких сторін підприємства. Планування міжнародної діяльності містить формулювання довгострокових і короткострокових завдань, розподіл ресурсів (людей, капіталів, технології, інформації) у міжнародному плані для досягнення глобальних цілей підприємства. Показниками ефективного формування міжнародної діяльності підприємств є:

* прибутковість (рівень прибутків, прибуток на основні фонди, інвестований капітал від акцій, від продажів);

* маркетинг (загальний обсяг продажів; частка ринку; приріст обсягу продажів; приріст частки ринку; інтеграція національних ринків для підвищення ефективності і продуктивності маркетингу);

* виробництво (відношення обсягу закордонного виробництва до обсягу вітчизняного виробництва; ефект масштабу; контроль якості і рівня витрат; упровадження ефективних методів виробництва);

* фінанси (фінансування закордонних філій; оподаткування; оптимальна структура капіталу; регулювання валютного обігу - мінімізація втрат через коливання валютного курсу);

* технологія (тип технології, який передбачається передати за кордон -нове або старе її покоління; адаптація технології до місцевих потреб і обставин);

* відносини з місцевим урядом (адаптація планів філій до планів розвитку місцевого уряду; дотримання місцевих законів, звичаїв, етичних стандартів);

* персонал (виховання керівників із глобальною орієнтацією; виховання керівників із місцевого населення);

* науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (упровадження патентоспроможних виробів і технологій; географічне розосередження науково-дослідних і дослідно-конструкторських лабораторій);

* навколишнє середовище (гармонія з навколишнім середовищем; дотримання місцевого законодавства про охорону навколишнього середовища).

Функція "організація" являє собою процес створення структури підприємства, що дає можливість людям ефективно працювати разом і включає процеси координації роботи і формування структури. Координація роботи здійснюється через делегування, розподіл відповідальності і повноважень. Вплив на цей процес національно-культурних розходжень не простежується. Що ж стосується процесу формування структури організації, то тут варто звернути увагу на наступні моменти. Структура організації - це логічне узгодження взаємовідносин різних рівнів управління і функціональних сфер. Рішення щодо вибору структури організації приймається керівниками вищої ланки. Завдання менеджерів при цьому полягає в тому, щоб обрати ту структуру, яка найкраще відповідає цілям і завданням організації, а також внутрішнім і зовнішнім факторам, які впливають на неї. Проектування структури організації повинно базуватися на її стратегічних планах. Оскільки в сучасному динамічному зовнішньому середовищі стратегія, як правило, змінюється, то відповідно і структура організації повинна змінюватися. Проектування структури включає такі етапи, як:

* розподіл організації по горизонталі на широкі блоки (структурні підрозділи);

* установлення співвідношення повноважень різних посад;

* визначення посадових обов'язків.

Найбільш широке розповсюдження мають такі типи структур:

* бюрократичні або механічні (функціональні, дивізіональні);

* адаптивні або органічні (проектні, матричні).

Структура організації залежить від типу зміни зовнішнього і внутрішнього середовища (рис. 1.5).

Подібно до підприємств, які діють у масштабах рідної країни, компанії, що працюють на міжнародному рівні, повинні вибирати організаційну структуру, яка відповідає їхній стратегії. Вибір організаційної структури таких підприємств визначає рішення трьох основних стратегічних питань:

1) як спонукати підприємство (організацію), що діяло в основному на внутрішньому ринку, якомога повніше використовувати для свого зростання можливості, що з'являються;

2) як найбільш ефективно використовувати знання про особливості продукції і різних географічних регіонів з метою координації ділової активності на міжнародному рівні;

3) як координувати діяльність закордонних філій та окремого підприємства в багатьох країнах, зберігаючи при цьому їх власне обличчя.

Оскільки організаційні структури міжнародних корпорацій дуже складні для аналізу, обмежимося тільки стислим оглядом їх основних типів.

Підприємець, що хоче вийти на міжнародні ринки з якимось одним або кількома видами нової продукції, як правило, вводить посаду керуючого експортом, який підпорядковується керівництву відділу маркетингу.

Виникнення закордонних філій

При подальшому зростанні ділової активності підприємства на міжнародних ринках, воно зазвичай створює спеціальні міжнародні відділення. Підприємства, які значно збільшили обсяг продажів на закордонних ринках, почнуть вивчати можливість створення у відповідних країнах своїх виробничих потужностей. Проте частка закордонних продажів у загальному обсязі реалізованої продукції може залишатися відносно невеликою. Як видно з рис. 1.6, керівник кожної закордонної виробничої філії підпорядковується виконавчому директору або президенту підприємства. При цьому центральне керівництво, як правило, надає допомогу своїм закордонним філіям щодо питань виробництва, маркетингу, фінансових і трудових ресурсів.



При цьому всі функції концентруються у конкретному підрозділі (рис. 1.7).

Підприємства, що створюють дивізіональну структуру з міжнародним відділенням, мають відносно невеликий обсяг міжнародних продажів у порівнянні з продажами усередині країни, обмежену номенклатуру продукції і географію закордонних ринків. Проте по мірі зростання обсягу закордонних продажів, розширення асортименту продукції, що випускається, і просування підприємства в нові економічні регіони міжнародна дивізіональна структура починає здавлювати його. У цей момент підприємства зазвичай переходять до формування глобальної структури. Перед керівництвом постає необхідність приймати глобальні рішення з питань: де розвивати нові виробничі потужності, у які галузі збільшити капіталовкладення, у яких галузях починати підприємницьку діяльність і яку продукцію випускати, звідки одержувати ресурси, які методи використовувати для проникнення на закордонні ринки тощо.

Отже, для того, щоб приймати дійсно ефективні рішення щодо своєї діяльності на різних міжнародних ринках, підприємство повинно перебудувати свою структуру таким чином, щоб міжнародні операції мали не менш важливе значення ніж операції усередині країни.



Найбільш поширеними типами глобальних структур є глобальна продуктова структура (рис. 1.8) і глобальна регіональна структура (рис 1.9).

Глобальна продуктова структура найбільше підходить для тих підприємств, у яких розходження між видами виробленої продукції мають більше значення ніж розходження між регіонами, де її продають. Структуризація по географічних регіонах більше підходить там, де регіональні розходження мають більше значення ніж відмінності в продукції. Регіональні розходження обумовлюються тим, що різні закордонні клієнти підприємства концентруються в різних регіонах. Тому, проектування організації здійснюється за критерієм відповідності купівельного попиту і методів маркетингу в даних регіонах.

Структуризуючи підприємство за географічним принципом, можна досягти необхідної спеціалізації та координації в системі "споживач-ринок".

Мотивація як функція управління являє собою процес спонукання до діяльності для досягнення особистих цілей або цілей підприємства (організації). Мотивація необхідна для продуктивного виконання роботи. Сучасні теорії мотивації засновані на результатах психологічних досліджень. Змістовні теорії мотивації (Маслоу, МакКлелланда, Геруберга) засновані па визначенні переліку і структури потреб людей. Потреби - усвідомлена відсутність чого-небудь. Вони традиційно поділяються на первинні (закладені генетично) і вторинні які з'являються в процесі пізнання і придбання життєвого досвіду). Потреби задовольняються винагородами. Винагорода - це те, що людина вважає цінним для себе. Винагороди бувають зовнішніми (грошові виплати, просування по службі) та внутрішніми (почуття успіху, причетності) й отримуються за допомогою самої роботи.

Менеджери, які працюють на міжнародному рівні, повинні мати на увазі, що відносна значимість різних потреб людей може змінюватися в різних країнах, особливо, якщо вони знаходяться на різних рівнях розвитку. В Японії, наприклад, основний зміст роботи - забезпечення умов до існування (45,4% опитаних), у США і Голландії цим мотивом керуються 1/4 й 1/3 частина працівників відповідно.

Функція контролю, тобто процесу забезпечення організацією своїх цілей, на міжнародному рівні також має свої особливості.

Контроль - це процес забезпечення досягнення цілей організації. Основними завданнями контролю є:

* усунення непевності в діяльності організації;

* попередження кризових ситуацій;

* підтримка успіху.

Процес контролю включає визначення стандартів, порівняння досягнутих результатів зі стандартами, вибір відповідної поведінки. Контроль як постійний процес буває попереднім, поточним і заключним. Для того, щоб контроль зміг/ виконати своє справжнє призначення, тобто забезпечити досягнення цілей організації, він повинен мати кілька характеристик:

* бути стратегічно спрямованим, тобто відбивати головні пріоритети організації;

* орієнтуватися на результати, а не на дії;

* відповідати справі, тобто об'єктивно вимірювати й оцінювати те, що дійсно важливо;

* бути своєчасним;

* бути гнучким, простим і економічним.

Коли підприємство (організація) здійснює свій бізнес на закордонних ринках, функція контролю набуває додаткового ступеня складності. Оскільки при виході на міжнародний рівень кількість цілей у підприємницькій діяльності значно збільшується, то контроль у цьому випадку ускладнюється. Менеджери повинні не тільки встановлювати стандарти, вимірювати результати і вживати коригувальні заходи, але при цьому долати бар'єри, пов'язані з проблемами комунікації. Подібні проблеми можуть виникати через географічне розташування, мовні та культурні розходження. Так, наприклад, американський стиль контролю полягає в тому, щоб вибрати ряд співробітників і покласти на них відповідальність за досягнення цілей. У межах мексиканської культури відповідальність сприймається як щось фатальне. Менеджерам, що здійснюють контроль на міжнародному рівні, можна використовувати такі прийоми, як:

* періодичне проведення нарад з відповідним персоналом закордонних відділень і філій;

* візити керівництва до закордонних філій і компаній;

* призначення на роботу в закордонні філії менеджерів із центрального керівництва;

* надання детальної звітності від закордонних відділень;

* здійснення бюджетно-фінаисового контролю.

Нарешті, багатонаціональні підприємства (організації) повинні застосовувати і нефінансові заходи контролю, до яких відносяться відстеження:

* частки продукції фірми па ринку;

* продуктивності праці;

* іміджу підприємства в країні перебування;

* морального рівня співробітників;

* взаємовідносин з профспілками;

* відносин з урядом країни-партнера.

Проблеми керівництва охоплюють широкий спектр питань групової динаміки; влади й особистого впливу; лідерства; управління конфліктами, змінами і попитом. У будь-якій системі менеджменту вони загальновідомі. Проте в культурології не менш відомі і розходження значення групи в різних типах культури залежно від сформованих традицій. Тому менеджерам необхідно враховувати вплив культурних традицій, тобто оцінити і спрогнозувати, наскільки управлінські дії будуть підтримані мішеними традиціями. Що стосується такої сфери менеджменту, як забезпечення ефективності діяльності підприємства (організації), то вона включає управління трудовими ресурсами і виробництвом.

Управління трудовими ресурсами складається з таких етапів:

1. Планування трудових ресурсів.

2. Набір персоналу.

3. Відбір цінних співробітників.

4. Визначення заробітної плати і пільг.

5. Профорієнтація й адаптація.

6. Навчання.

7. Оцінка трудової діяльності.

8. Підготовка керівних кадрів і управління просуванням по службі. Проте менеджмент персоналу на міжнародному рівні повинен враховувати такі фактори:

1. Культурні фактори й етичні проблеми.

2. Розходження в економічних системах.

3. Стиль і практика управління.

4. Особливості структури робочої сили і фактори трудових витрат.

5. Проблеми переміщення робочої сили.

6. Відносини між працівниками, профспілками і підприємцями.

7. Урахування інтересів (глобальних або національних).

8. Проблеми контролю над роботою персоналу.

Таким чином, основні особливості міжнародного менеджменту полягають в урахуванні і використанні в управлінні національно-культурних розходжень країн.

Міжнародний менеджмент є особливим видом процесу управління, головними цілями якого виступають формування, розвиток і використання конкурентних переваг підприємства за рахунок можливостей здійснення бізнесу в різних країнах особливостей з урахуванням їхніх національно-культурних Завданнями міжнародного менеджменту є:

1. Вивчення, аналіз і оцінка зовнішнього середовища міжнародного бізнесу в інтересах пошуку і реалізації джерел конкурентних переваг підприємства.

2. Поглиблений аналіз і оцінка культурного фону в кожній країні і використання його можливостей при розробці та реалізації стратегії.

3. Вибір організаційних форм бізнесу, у межах яких здійснюються зовнішньоекономічні операції.

4. Формування і розвиток мультинаціональних трудових ресурсів у країні базування й у країнах перебування.

5. Пошук, розвиток та ефективне використання можливостей міжнародного бізнес-сервісу.

2. Теорія міжнародної торгівлі. Переваги та недоліки протекціонізму

управління міжнародний протекціонізм меркантилізм

Меркантилістська та неомеркантилістська теорії

Зовнішньоторговельна політика будь-якої держави зосереджується на таких питаннях: які товари необхідно експортувати та які імпортувати, з якими країнами торгувати та у якому обсязі, чи потрібно державі втручатися у вільний потік товарів, і якщо так, то в якому обсязі?

Сьогодні розроблено два типи теорії торгівлі, які по-різному відповідають на ці запитання. Згідно з теоріями першого типу держава не повинна втручатись у структуру торгівлі. Ці теорії вивчають та пояснюють, якою продукцією, в якому обсязі та з ким країни будуть торгувати за відсутності будь-яких державних обмежень. До таких теорій належать: теорії "абсолютних переваг, відносних переваг, розміру країни, співвідношення факторів виробництва, життєвого циклу продукту, подібності країн, "міжнародної конкурентоспроможності націй" тощо.

Другий тип теорій передбачає державне втручання у вільний потік товарів між країнами для зміни обсягу, складу та напрямків торгівлі. До теорій цього типу належать: теорії меркантилізму, неомеркантилізму, залежності та інші.

Метою теорій міжнародної торгівлі було і є допомогти фірмам та урядам у виборі найдоцільнішого варіанта спеціалізації та стратегії задля обдуманого використання національних ресурсів.

Меркантилізм

Перша теорія міжнародної торгівлі -- теорія меркантилізму -- була розроблена європейськими вченими Томасом Маном (1571--1641), Чарльзом Дейвіантом (1656--1714), Жаном Батістом Колбертом (1619--1683), сером Вільямом Петті (1623-- 1687). Обгрунтувала роль товару та необхідність економічного виходу національних держав на зовнішні ринки. Ці функції чудово виконав меркантилізм.

Меркантилізм -- це економічне вчення та економічна політика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізму та становлення капіталізму.

Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірюється кількістю золота та срібла, якою вони володіють.

Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їхню думку, були торговці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробництва. Отже, джерелом багатства є сфера обігу, а не сфера виробництва; багатство ототожнювалося з грошовим капіталом. Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утримувати армію, зміцнювати становище правителя, сприяють проведенню колоніальних війн, виникненню фабрик (мануфактур), утворенню нових робочих місць.

Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни можуть збільшувати своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто внаслідок перерозподілу.

Однією з головних передумов меркантилістської теорії було те, що економічна система функціонувала в умовах неповної зайнятості, внаслідок чого приплив додаткового золота з-за кордону міг в поєднанні з, надлишковою робочою силою збільшити виробництво. Якщо б зайнятість населення була повною, приплив золота з-за кордону спричиняв би зростання інфляції і не знаходив ефективного використання.

Заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропонували струнку теорію міжнародної торгівлі, показали її значення для економічного зростання країн, розробили можливу модель її розвитку, вперше описали те, що у сучасній економіці зветься платіжним балансом. ,

Обмеженість меркантилістів полягає у тому, що вони вважали, що збагачення країн можливе не тільки внаслідок перерозподілу вже існуючого багатства, але й за рахунок його нарощування.

Модель "ціни -- золото -- потоки" Д. Х'юма

Англійський економіст Девід Х'юм (1711 --1776) був одним з перших, хто кинув виклик меркантилізму, розробивши механізм взаємодії "цін -- золота -- потоків".

Д. Х'юм заперечував положення меркантилістів про те, що країни можуть до нескінченності збільшувати кількість наявного у них золота і що це не впливає на їх міжнародну конкурентоспроможність. Він довів, що приплив золота внаслідок підтримки позитивного сальдо торгового балансу збільшить пропозицію грошей всередині країни та призведе до зростання зарплати та цін, а це, своєю чергою, спричинить падіння конкурентоспроможності країни. І навпаки, відплив золота з країни призведе до падіння цін та зарплати і підвищить конкурентоспроможність країни. Отже, країна не зможе постійно підтримувати позитивне сальдо торгового балансу -- цьому будуть перешкоджати внутрішньоекономічні чинники.

Рух золота між країнами є механізмом тонкого настроювання національних економік, внаслідок чого розмір експорту і розмір імпорту врівноважуватимуться і торгове сальдо буде дорівнювати нулю.

Ця концепція базувалась на таких припущеннях:

1) прямий зв'язок між кількістю грошей в обігу та рівнем цін (потім це отримає назву кількісної теорії грошей); 2) повна зайнятість у кожній з країн; 3) попит на товари еластичний за ціною (зростання цін приводить до скорочення витрат на товари та навпаки); 4) існує ситуація чистої конкуренції на ринку як товарів, так і факторів виробництва; 5) національні валюти вільно конвертуються у золото і назад (пізніше це отримає назву "золотий стандарт").

Якщо цих умов дотримуються, автоматично врівноважується торговий баланс.

Неомеркантилізм

Останнім часом застосовується термін неомеркантилізм. Його використовують стосовно тих країн, які намагаються мати активне сальдо торгового балансу для досягнення якої-небудь соціальної або політичної мети. Країна може, наприклад, намагатися добитися повної зайнятості, збільшуючи масштаби виробництва понад те, що диктує попит у країні, та експортуючи надлишок за кордон. Або, наприклад, країна прагне зберегти політичний вплив у якій-небудь країні, експортуючи туди більше товарів, ніж імпортуючи звідти.

Частина термінології меркантилізму використовується у наш час: термін "активний торговий баланс" означає, що у країні експорт перебільшує імпорт; термін "пасивний торговий баланс" вказує на дефіцит торгового балансу.

Теорія абсолютних переваг

Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт (1723--1790). Він проголосив, що основою багатства націй та народів є міжнародний поділ праці та відповідна йому спеціалізація різних країн на виробництві тих товарів, щодо яких вони мають абсолютні переваги. Така політика отримала назву "лессе-фер", що означає політику державного невтручання в економіку та свободи конкуренції. Завдяки цій політиці ресурси кожної країни перетечуть у рентабельні галузі, тому що країна не зможе конкурувати на світовому ринку в нерентабельних галузях. Для визначення того, на виробництві якої продукції слід спеціалізуватися країні, А. Сміт пропонував враховувати природні переваги та набуті переваги країни. Природні переваги країна може мати завдяки своїм кліматичним особливостям або володінню деякими природни­ми ресурсами. Набуті переваги країна може мати внаслідок розвитку технології виробництва та високої кваліфікації робочої сили.

Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з меншими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), та імпортують ті товари, що продукуються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях:

1) єдиним фактором виробництва є праця; 2) зайнятість повна, тобто усі наявні трудові ресурси використовуються у виробництві товарів; 3) всесвітнє господарство складається із двох країн, тому в міжна­родній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які продукують та торгують одна з одною тільки двома товарами; 4) витрати виробництва -- постійні, а їх зниження збільшує попит на товар; 5) ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на виробництво іншого; 6) транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до іншої дорівнюють нулю; 7) зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій.

Відповідно до поглядів А. Сміта: 1) урядам не треба втручатись у зовнішню торгівлю: вони мають підтримувати режим відкритих ринків та свободи торгівлі; 2) нації, так само як і приватні особи, повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, у виробництві яких у них є переваги, та торгувати ними в обмін на товари, переваги у виробництві яких мають інші нації; 3) зовнішня торгівля стимулює розвиток продуктивності праці розширенням ринку за межі національних кордонів; 4) експорт є позитивним чинником для економіки, тому що забезпечує збут надлишку продуктів, які не можуть бути продані на внутрішньому ринку; 5) субсидії на експорт є податком на населення та призводять до підвищення внутрішніх цін і тому мають бути скасовані.

Перевагою теорії абсолютних переваг є те, що вона базується на трудовій теорії вартості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але й на міжнародному рівні.

Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на запитання, чому країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів, тобто коли одна з країн має абсолютні переваги у виробництві всіх товарів.

Теорія порівняльних переваг

Теорію абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давид Рікардо (1772--1823), довівши, що абсолютні переваги є лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгівля вигідна кожній з двох країн, навіть якщо одна з них має абсолютні переваги у виробництві обох товарів.

Теорія порівняльних переваг базується на тих самих припущеннях, що і теорія абсолютних переваг, використовуючи додатково поняття альтернативних витрат.

Альтернативні витрати -- це просте порівняння цін одиниць двох товарів на внутрішньому ринку, виражених через кількість робочого часу, витраченого на їх виробництво.

Альтернативна ціна -- це робочий час, потрібний для виробництва одиниці одного товару, виражений через робочий час, необхідний для виробництва одиниці іншого товару.

Суть теорії порівняльних переваг: якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективнішим, ніж в іншій.

Альтернативні витрати виробництва продукту -- це кількість інших продуктів, від якої необхідно відмовитись або яку треба офірувати, щоб отримати певну кількість будь-якого даного продукту.

Переваги теорії порівняльних переваг:

1. Вперше описала баланс сукупного попиту та сукупної пропозиції. Хоча і передбачалось, що вартість товару визначається кількістю праці, необхідної для його виробництва, теорія порівняльних переваг показала, що ця вартість насправді залежить від співвідношення сукупного попиту та пропозиції на товар на внутрішньому та на зовнішньому ринках.

2. Довела існування вигоди від спеціалізації та торгівлі для усіх країн-учасниць, а не тільки для однієї країни за рахунок того, що інші зазнають втрат.

3. Дає змогу вести науково обґрунтовану зовнішньоекономічну політику.

Недоліки теорії порівняльних переваг випливають із тих припущень, на яких вона базується. Тому, застосовуючи її для аналізу зовнішньоекономічних відносин, необхідно брати до уваги, що вона: 1. Не враховує транспортних витрат. 2. Ігнорує вплив зовнішньої торгівлі на розподіл доходів всередині країни, коливання цін та заробітної плати, інфляцію та міжнародний рух капіталу. 3. Ґрунтується на припущенні про існування тільки одного фактора виробництва -- праці. 4. Ігнорує існування таких важливих передумов міжнародної торгівлі, як відмінності у забезпеченості країн факторами виробництва. 5. Базується на передумові повної зайнятості, яка означає, що вивільнені робітники однієї галузі одразу можуть знайти собі роботу в іншій, продуктивнішій. Іншими словами, робиться припущення про постійні витрати і, отже, ігнорується закон витрат, що зростають. 6. Не пояснює торгівлю між приблизно однаковими за економічним розвитком країнами, жодна з яких не має відносної переваги перед іншою.

Теорія розміру країни Теорія абсолютних переваг не враховує відмінностей країн за їх виробничою спеціалізацією. Сучасні дослідження, які враховують фактор розміру країн, допомагають пояснити, у якому обсязі та якого типу продукція буде залучена у міжнародну торгівлю.

Теорія розміру країни -- через те, що країни з більшою територією зазвичай мають різноманітніші кліматичні умови та природні ресурси, вони загалом ближчі до економічної самодостатності, ніж малі за розміром країни. Теорія абсолютних переваг нехтує транспортними витратами, хоча вони по-різному впливають на великі та малі країни. Низькі транспортні витрати у невеликих країнах сприяють розвитку міжнарод­ної торгівлі, а значні транспортні витрати у великих країнах -- її гальмують.

Якщо порівнювати країни за розміром їх економіки, то країни з розвиненою економікою та високим доходом на душу населення швидше за все вироблятимуть товари, для яких застосовуються технології, що вимагають більшої тривалості випуску продукції, тому що ці країни розвивають галузі, що обслуговують великі внутрішні ринки. Ці ж галузі намагаються досягти конкурентоспроможності на експортних ринках.

Теорія співвідношення факторів виробництва (Хекшера-Оліна)

А. Сміт та Д. Рікардо пояснювали міжнародну торгівлю існуванням абсолютних та порівняльних переваг у виробництві товарів, а головним фактором, що впливає на виробництво товарів, вони вважали працю. Ціна товару, на їхню думку, залежала тільки від трудових витрат, тобто вони дотримувалися трудової теорії вартості.

У середині 20-х рр. шведські економісти-неокласики Елі Хекшер (1879--1952) та Бертіл Олін (1899-- 1979) розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка отримала назву теорії Хекшера -- Оліна. Не відмовляючись від трудової теорії вартості, вони доповнили її положенням, що у створенні вартості беруть участь, крім праці, також й інші фактори виробництва, такі як земля та капітал.

Згодом положення теорії Хекшера -- Оліна були математично підкріплені Полом Самуельсоном. Він визначив жорсткі передумови, з дотриманням яких твердження Хекшера -- Оліна ставало повністю коректним. Самуельсон припускав, що:

1) існують дві країни, два товари та два фактори виробництва (звичайне спрощення 2x2x2);

2) пропозиція факторів у кожній країні фіксована та їх переміщення можливе між секторами всередині країн, але не між країнами;

3) країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю факторами виробництва;

4) в обох країнах технологія така, що забезпечується незмінний ефект масштабу.

Зміст теорії Хекшера -- Оліна такий: країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів.

Щоб довести правильність цього твердження, необхідно насамперед визначити, що розуміють під надлишком факторів виробництва та інтенсивністю їх використання.

Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між ЇЇ кількістю та рештою факторів у неї більше, ніж у решті країн світу.

Продукт вважається працемістким, якщо частка затрат на робочу силу в його вартості більша, ніж у вартості інших продуктів.

Теорія вирівнювання цін на фактори виробництва

У 1948 р. американський економіст Пол Самуельсон довів теорему вирівнювання цін на фактори виробництва, яка отримала назву теореми Хекшера -- Оліна -- Самуельсона -- міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгують.

Гомогенний капітал -- це капітал, який має однакові продуктивність та ризикованість; гомогенна праця -- це праця з однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенні землі -- це землі з однаковою родючістю, станом ґрунтів тощо.

До переваг теорії різної відносної забезпеченості факторами виробництва, що складається із двох взаємозв'язаних теорем -- теореми Хекшера -- Оліна та теореми Хекшера -- Оліна -- Самуельсона, належить те, що вона є важливим інструментом аналізу міжнародної економіки, який ілюструє та доводить принцип загальної рівноваги, якому повинен підпорядковуватись економічний розвиток.

Парадокс Леонтьєва та його пояснення

У 1953 р. американський вчений, майбутній лауреат Нобелівської премії В. Леонтьєв опублікував результати своїх досліджень, присвячених практичній перевірці положень та концепції Хекшера -- Оліна.

В. Леонтьєв у своїй роботі проаналізував висновок теорії Хекшера -- Оліна про те, що країни експортують товари, у виробництві яких інтенсивно використовуються надлишкові й тому дешевші для них фактори виробництва, та імпортують товари, у виробництві яких ці фактори застосовуються менш інтенсивно. Точніше, він одночасно перевіряв два припущення: 1) теорія Хекшера -- Оліна справедлива; 2) в економіці США, як вважалось, капітал більшою мірою надлишковий, ніж у їх торгових партнерів. Тому, відповідно до теорії, вони повинні експортувати капіталомісткі товари.

Парадокс Леонтьєва: теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера -- Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку продукцію, тоді як капіталонасичені -- працемістку.

Сам Леонтьєв та інші економісти робили численні спроби пояснити цей парадокс. Отже, незважаючи на відмінності у техніці розрахунків, усі дослідження в основному підтвердили наявність парадокса Леонтьєва, вчені почали вводити в модель Хекшера -- Оліна й інші, крім капіталу та праці, фактори виробництва, такі як технологія, кваліфікація робочої сили.

Той факт, що продукція може вироблятися різними методами, є одним із пояснень парадокса Леонтьєва.

Той факт, що робоча сила не є однорідним товаром, є ще одним поясненням парадокса Леонтьєва.

Наступним поясненням парадокса Леонтьєва є те, що США імпортують значну кількість сировини, видобування якої вимагає значних затрат капіталу. Якщо американські експортні товари потребують значної кількості такої сировини, це робить експорт США капіталомістким.

Американець Джеймс Хартіген повторив розрахунки Леонтьєва на базі даних тих самих років, але виключив галузі, які значною мірою залежать від капіталомісткої сировини. Результати показали, що парадокс зник, теорія Хекшера -- Оліна виявилася справедливою.

Ще одне пояснення парадокса Леонтьєва у 1971 р. дав американський економіст Роберт Белдвін, який врахував існування американського імпортного тарифу. Цей тариф вводився для того, щоб захистити від іноземної конкуренції працемісткі галузі американської промисловості, перешкоджаючи тим самим імпорту працемістких товарів. Перерахунки, зроблені Белдвіном, показали, що відміна тарифів зменшує ефект парадокса Леонтьєва на 5 %, але не скасовує його зовсім.

Теорія життєвого циклу товару

У 1961 р. англієць М. Позер запропонував теорію технічного розриву, яка є особливим частковим видом теорії Хекшера -- Оліна з введеним у неї додатково технологічним фактором. Центральний пункт теорії Познера: міжнародна торгівля викликається технічними нововведеннями, які виникають спочатку в якій-небудь галузі в одній з країн, що торгують. Внаслідок цього обмін технікою та технологією асиметричний. Країна-інноватор володіє тимчасовою квазімонополією на виробництво продукції (нової або з меншими витратами) та експортує її, імпортуючи ненаукомістку продукцію. З часом технологічний розрив зменшується внаслідок передачі технології, заміщення імпорту, впровадження альтернативних технологій у відсталих країнах.

Спрощенням, а отже, і недоліком теорії технологічного розриву є те, що вона не враховує свідомого обмеження доступу до нових технологій з боку власника. Запропонована у 1966 р. Раймондом Верноном теорія міжнародного життєвого циклу продукту враховує нереалістичність думки про універсальну доступність будь-якої (зокрема нової) технології для кожного виробника будь-якої країни. Ця теорія відображала реальність 60-х рр., коли розроблені для американського ринку товари почали поступово розповсюджуватися в інших країнах.

Теорія міжнародного життєвого циклу продукту стверджує, що деякі види продукції проходять цикл, що складається із чотирьох етапів -- впровадження, зростання, зрілість та занепад; виробництво цієї продукції переміщується з країни в країну залежно від етапу циклу.

На першому етапі (впровадження) розробляються нововведення у відповідь на виявлену потребу. Як правило, головна роль тут належить промислово розвиненим країнам (ПРК).

На другому етапі (зростання) країна нововведення паралельно із вітчизняним виробництвом нового товару може розпочати його випуск за кордоном. Крім того, випуск цього ж товару може почати й іноземний конкурент, причому він може зробити це за (допомогою незначних змін у товарі, обминаючи патентний захист або придбавши які-небудь експертні документи. Але у будь-якому випадку виготовлена продукція майже повністю залишається у тій (країні, де створено нове підприємство.

На третьому етапі (зрілість) світовий попит на новий продукт починає вирівнюватись. Задум та технологія виробництва нового товару стають настільки відпрацьованими, що додаткові знання вже не настільки необхідні для зниження витрат. Продукт стає більш звичним та стандартизованим, тому його виробництво у країні з високим рівнем технології (ПРК) втрачає зміст.

Виробництво товару переміщається в інші країни, які можуть використовувати стандартну вже технологію, знижуючи собівартість одиниці продукції. Нижча собівартість дає можливість збільшувати збут у слаборозвинених країнах (СРК).

Нарешті, на четвертому етапі (занепад) технологія та обладнання настільки вдосконалюються, що для виробництва товару вже не потрібна особлива кваліфікація, і тому воно переміщається у СРК, які мають надлишок дешевої робочої сили.

Переваги теорії міжнародного життєвого циклу продукту полягають в тому, що вона пояснює закономірності розвитку зовнішньої торгівлі великою групою товарів, зокрема синтетичних матеріалів, консервів (у Аргентині та Бразилії), бавовняних тканин та виробів (Пакистан, Індія), шкіряних та гумотехнічних виробів, паперу, електроніки, технологічно складних товарів, нафтопродуктів, конторського обладнання.

Недоліки цієї теорії:

1. Існує багато видів продукції, які не проходять усі стадії життєвого циклу (предмети розкоші)

2. Теорія закріплювала за США лідерство, оскільки вони його вже завоювали.

3. Теорія не поширюється на продукцію ТНК.

Теорія подібності країн, або теорія попиту, що перетинається

Значна частка міжнародної торгівлі здійснюється між країнами з подібними характеристиками -- між промислове розвиненими країнами, які мають населення з високим рівнем освіти та розміщені у помірному кліматі. Усі розглянуті традиційні теорії міжнародної торгівлі базувалися не на подібності країн, а навпаки, на їх відмінностях.